Православна церква на Півдні України в роки Другої світової війни у контексті радянського і румунського режимів

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ”

07.00.01 -- історія України

УДК 322: 94 (100) “1939/1945”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ У КОНТЕКСТІ ПОЛІТИКИ РАДЯНСЬКОГО І РУМУНСЬКОГО РЕЖИМІВ

Михайлуца Микола

Іванович

Київ -- 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України, м. Київ.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, Лисенко Олександр Євгенович, Інститут історії України НАН України, завідуючий відділом історії України періоду Другої світової війни.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, доцент, Андрухів Ігор Олексійович,

Прикарпатський юридичний інститут Львівського державного університету внутрішніх справ, професор кафедри теорії та історії держави і права;

доктор історичних наук, професор, Киридон Алла Миколаївна, Київський міжнародний університет, професор кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики;

доктор історичних наук, професор, Пащенко Володимир Олександрович, Полтавський державний педагогічний

університет ім. В. Г. Короленка, професор кафедри історії України, дійсний член АПН України.

Захист відбудеться “18” вересня 2009 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26. 008. 02 у Національному університеті “Києво-Могилянська академія” Міністерства освіти і науки України за адресою: 04070, м. Київ, вул. Г. Сковороди 2, корп. 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національного університету “Києво-Могилянська академія” за адресою: 04070, м. Київ, вул. Г. Сковороди 2.

Автореферат розісланий “10” серпня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент О. Г. Бажан

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В сучасній Україні стають реальністю цивілізовані відносини між двома інституціями державою і церквою, а налагодження стосунків є підтвердженням обопільної зацікавленості. Переживаючи своєрідний ренесанс і долаючи інерцію минулого релігійні інституції різної конфесійної приналежності та віросповідань домагаються уваги й підтримки з боку держави, аби повернути собі історично традиційний статус та зайняти гідне і суверенне місце в українському суспільстві. У свою чергу, держава покладає на церкву сподівання, що вона має сприяти зміцненню соціальної стабільності, морального оздоровлення спільноти, культурному і духовному збагаченню та утвердженню національної свідомості.

З огляду на сказане особливого значення набуває всебічне дослідження політики держави та діяльності її органів влади щодо Православної церкви у різні історичні періоди і, зокрема, в роки Другої світової війни. Певне зацікавлення викликає вивчення цих процесів на Півдні України, багатонаціональному регіоні, що перебував у роки війни під владою СРСР і Румунії. У сучасній історичній літературі відсутні узагальнюючі та комплексні праці, в яких досліджується релігійна політика румунських властей у передвоєнній Південній Бессарабії, в роки окупації Бессарабії та “Трансністрії” впродовж 19411944 рр., які б давали глибокий аналіз “християнізму по-румунськи” на різних етапах та рівнях окупаційного адміністрування від губернаторства до примарії. Здійснення такого дослідження дає можливість порівняти дві тоталітарні системи радянську і румунську, визначити сутнісні риси їхніх державно-церковних доктрин, простежити взаємовпливи, ставлення до православних релігійних громад, взаємовідносини з ієрархією й духовенством, а також ставлення до цих явищ і процесів “знизу”, з боку парафіяльного кліру та віруючих.

Сьогодні також є актуальним вивчення взаємовідносин трьох елементів суспільства держави та її владних структур; церкви та її ієрархів, і власне пастви. Урахування реального практичного історичного досвіду, навіть якщо він є досить суперечливим, неоднозначним, сприятиме виходу суспільства з духовної та політичної кризи, розв'язанню проблем правового врегулювання діяльності релігійних організацій та дозволить уникнути багатьох помилок у майбутніх відносинах держави і церкви. Між іншим, це дасть можливість і самій Православній церкві віднайти в собі сили для подолання суперечностей, пов'язаних з “одержавленням”, для пошуку суспільного компромісу, духовної та організаційної консолідації. Церква також має “роздержавити” соціум і сприяти становленню громадянського суспільства, тобто “має дати суспільству більше, ніж проповідь”.

Зв'язок дисертаційного дослідження з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційний проект реалізовано в рамках наукових тем відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України: “Українське суспільство і влада на завершальному етапі війни. 19431945 рр.” (20042006 рр., № д.р. 0104U003293), “Україна в період німецько-румунської окупації 19411944 рр.: соціально-економічний та антропологічний вимір” (20072009 рр., № д.р. 0107U000237), а також у відповідності з планами держбюджетних наукових тем кафедри українознавства Одеського національного морського університету “Українознавство наука самопізнання українського народу” (20032005 рр., № д.р. 0103U004368) і “Актуальні проблеми українознавства” (20072008 рр., № д.р. 0108U008599).

Об'єктом дослідження обрано взаємини державних органів влади і Православної церкви під час Другої світової війни. З одного боку, в центрі дослідження перебуває політична лінія радянської влади з її нормативно-правовими актами щодо Православної церкви; з іншого, румунська адміністрація і Румунська православна місія та її заходи в церковно-релігійній сфері на окупованих південних українських теренах.

Предметом дослідження виступають зміст, особливості, механізми та методи реалізації релігійної та церковної політики радянської влади, взаємодія центральних, республіканських та місцевих державних органів влади і православних церковних установ та релігійних громад; динаміка релігійних процесів і статусу церкви в умовах окупації і зміни політичних режимів в роки війни; становище православного кліру в системі суспільних відносин, його життєві стратегії, конфесійна та громадська діяльність, соціально-правове становище, освітній рівень, специфіка функціонування православних громад регіону.

Хронологічні рамки дослідження визначаються загальноприйнятою в історичній науці періодизацією Другої світової війни 19391945 рр. Нижня межа обумовлена закінченням періоду перебування південнобессарабських земель під Румунією. Верхня завершенням Другої світової війни, організаційно-правовим закріпленням за Православною церквою статусу одержавленої церкви.

Територіальні межі дослідження охоплюють терени Півдня України, які в роки Другої світової війни не мали сталого територіально-адміністративного устрою, оскільки після радянсько-німецького “порозуміння” 1939 р. на півдні УРСР утворилася невелика за площею Аккерманська (з 7 серпня 1940 р.), а згодом Ізмаїльська область (з 7 грудня 1940 р.). Її межі в основному збігалися з історико-географічним регіоном Південною Бессарабією, яка в передвоєнне десятиліття перебувала під владою Румунії. Основний територіальний обшир становлять Одеська і Миколаївська області, межі яких також не були сталими у зв'язку з утворенням навесні 1944 р. Херсонської області. Територіальні межі також корегуються румунськими окупаційними утвореннями в південноукраїнських землях губернаторствами “Бессарабія” (до якого, окрім Молдавської РСР, було також включено Ізмаїльську область УРСР) і “Трансністрія” (до нього разом з лівобережними дністровськими районами МРСР, увійшли Одеська, західні райони Миколаївської та південні райони Вінницької областей УРСР).

Основна мета дослідження полягала в тому, щоб на основі широкого спектру джерел, теоретичних напрацювань та здобутків сучасної історіографії здійснити комплексне вивчення церковно-релігійного життя на Півдні України в роки Другої світової війни крізь призму відносин Православної церкви, радянської влади і румунської окупаційної адміністрації, з'ясувати його основні тенденції, еволюційні характеристики й наслідки, простежити трансформації в соціоконфесійному середовищі регіону у зв'язку зі змінами режимів у краї.

Досягнення поставленої мети передбачало розв'язання низки науково-дослідницьких завдань:

– здійснити аналіз та визначити сучасний стан наукового опрацювання обраної проблематики, віднайти, систематизувати і класифікувати широкий пласт джерел, проаналізувати основні концептуально-теоретичні засади та базовий понятійно-категорійний інструментарій, на основі яких різні науково-історичні школи здійснювали дослідження сутності й реалізації державної політики в роки війни, висвітлення процесів конфесійного життя;

– розкрити особливості суспільного життя на Півдні України через призму реалізації радянської та румунської доктрин у релігійній сфері, динаміку та еволюцію стосунків в роки лихоліття;

– окреслити напрямки, сутність, принципи, технології і наслідки реалізації радянської та румунської моделей державної політики в регіоні стосовно Православної церкви, віруючих та кліру;

– розглянути та проаналізувати основні причини, мотиви і характер співпраці та сприяння окупаційній системі, її церковній адміністрації в релігійному питанні з боку місцевого духовенства й віруючих;

– простежити палітру засобів самореалізації й функціонування Православної церкви в суспільстві, підконтрольному радянській і румунській властям;

– дослідити проблему залежності кількості православних священнослужителів та приходів від національного складу й етнічної строкатості населення в окупованих румунами землях Південної України;

– з'ясувати причини, основні прояви та наслідки румунської політики денаціоналізації конфесійного життя у період окупації і радянської влади після повернення на звільнені південні терени;

– визначити завдання і характер румунського православного місіонерства в захоплених провінціях;

– здійснити соціально-релігійну стратифікацію населення регіону та аналіз проявів релігійної свідомості як рефлексій на релігійну політику румунського окупаційного режиму;

– визначити причини, політичні технології та законодавчо-правові механізми “нового курсу” радянського керівництва щодо релігії та реалізації його на місцях;

– виявити спричинені війною масштаби матеріальних втрат і фінансових збитків Православної церкви та релігійних громад на Півдні України.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українській історіографії здійснено комплексний історичний аналіз статусу і ролі Православної церкви, динаміки релігійної політики і соціоконфесійних процесів на Півдні України в умовах періодичної зміни політичних режимів, зокрема, румунської окупаційної адміністрації і радянських державно-партійних органів впродовж 19391945 рр.

Науково-практичне значення. Наукові положення і висновки мають перспективу бути використаними в теоретичних і прагматичних сферах, а саме: в науковій для подальшого поглиблення фундаментальних досліджень проблем державно-конфесійних відносин у напрямках як історичної, так і філософської, політологічної, релігієзнавчої та інших наук; в державотворчій задля ефективного проведення церковно-релігійної політики в Україні та утвердження в суспільстві принципів міжконфесійної злагоди, толерантності на основі врахування досвіду історичного минулого; в навчально-методичній для розробки навчальних програм, лекційних курсів та спецкурсів з вітчизняної історії, історії держави і права України, політології, релігієзнавства, краєзнавства та регіональної історії міст і сіл України, а також розробки методичних порад для координаційно-консультативних рад релігійно-світської згоди при обласних (міських) виконкомах та єпархіальних радах.

Апробація, публікація та реалізація результатів дослідження. Дисертацію підготовлено у відділі історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України, де її рукопис обговорено і рекомендовано до захисту.

Основні положення, окремі аспекти та результати дослідження за період від 1994 р. до 2009 р. автором було виголошено на 32 наукових конференціях, конгресах, “круглих столах” тощо (23 міжнародних (безпосередньо 6 за кордоном: 3 в Російській Федерації, 2 в Румунії, 1 в Республіці Молдова), 7 всеукраїнських та 2 регіональних), зокрема: “Україна в роки Другої світової війни. 19391945” (Київ, 1994), “50 лет Победы в Великой Отечественной войне” (С.-Петербург, Росія, 1995), “Экономика СССР в годы Великой Отечественной войны” (С.-Петербург, Росія, 1997), Четвертому міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999), “Великая Победа: 55 лет, итоги и уроки” (С.-ПетербургПушкін, Росія, 2000), “Інтелігенція і влада” (Одеса, 2002), “Велика Вітчизняна війна: маловідомі сторінки історії, імена, події” (КиївХмельницький, 2004), “Знаки запитання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, 2004), “Історія релігій в Україні” (Львів, 2004, 2005, 2006, 2007), “Незабутні сторінки історії нашого народу” (Київ, 2005), “Велич подвигу народного” (Одеса, 2005), “Релігія і церква в історії України” (Полтава, 2005), “Dunarea -- fluvial unui destin European” (Галац, Румунія, 2005), “Друга світова війна: український вимір” (Київ, 2005), “Rolul cooperarii interuniversitare din Euroregiunea “Dunarea de Jos” (Кахул, Республіка Молдова, 2005), “Архівні джерела у формуванні історичної пам'яті” (Київ-Херсон, 2006), “Україна в добу окупації 19411944 рр.” (Кривий Ріг, 2006), “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006), “Interferenюe istoriografice romвno-ucrainene” (Галац, Румунія, 2006), “Нижньодунайський регіон в XVХХ ст.: історичні, етнічні та культурні трансформації” (Одеса, Україна Тульча, Румунія, 2008), “Православ'я наука суспільство: питання взаємодії” (Київ, 2008), “Друга світова війна і доля народів України” (Київ, 2005; КиївПуща Водиця, 2008), “Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри” (Одеса, 2007, 2009) та інші.

Окрім того, результати дисертаційного дослідження використовувалися під час підготовки лекційних курсів з історії України та історії держави і права України для студентів Одеського національного морського університету.

За темою дисертації опубліковано 2 монографії та 50 статей у фахових, наукових та науково-популярних виданнях і збірниках матеріалів конференцій.

Структура дисертації побудована за хронологічно-проблемним принципом, визначена метою і основними завданнями, складається зі вступу, 5 розділів (19 підрозділів) та висновків. Обсяг основного тексту становить 386 с. Основний зміст доповнюють додатки: 14 таблиць (21 с.), мартиролог на 133 представники православного кліру (44 с.), словник релігійних та історичних термінів (7 с.), а також список використаних джерел і літератури (55 с., 476 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 518 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт, предмет, хронологічні рамки й територіальні межі, сформульовано мету і завдання, окреслено наукову новизну і практичне значення роботи, її зв'язок із науковими програмами, подано інформацію про апробацію отриманих результатів та структуру дисертації.

У першому розділі “Історіографія, джерела, методологія дослідження” здійснено аналіз стану дослідження проблеми, подано характеристику джерельної бази і теоретико-методологічних підходів до її вивчення.

Підрозділ “Аналіз сучасної історіографії” присвячений структурованому за періодами оглядові наукового внеску до вивчення проблеми вітчизняними і закордонними істориками, релігієзнавцями, філософами та іншими фахівцями. Зазначається, що хоча історіографічний доробок з даної тематики за останні роки істотно й поповнився, проте у вітчизняній літературі бракує комплексної праці з проблем державно-конфесійних відносин на Півдні України в період ІІ світової війни в контексті політики радянського і румунського режимів.

4050-ті рр. з цілком зрозумілих причин виявилися найменш продуктивними в освоєнні даної теми. Нелегку місію взяли на себе православні історики і богослови, які прагнули створити привабливу концепцію церковно-державних відносин довоєнного і воєнного періоду. Такою апологетикою позначена збірка статей “Патриарх Сергий и его духовное наследие” (Московська Патріархія, 1947 р.), в якій конформізм і патріотична риторика завуалювали зловісний образ сталінського режиму. Практично всі публікації цього періоду були виконані в одному методологічному ключі, мотивацію якого визначав “новий курс” Й. Сталіна щодо РПЦ, розпочатий 1943 р. Церковні історики наголошували на тому, що РПЦ гідно виконала патріотичний обов'язок, а світські гіперболізували толерантність радянської влади, яка в релігійній сфері виявила прихильність до православ'я.

Хрущовська “відлига” виявилася для релігійних об'єднань справжніми “заморозками”, оскільки близька перспектива комуністичного майбутнього не передбачала місця для “релігійних пережитків”. Непопулярність релігійної тематики визначила атеїстичну спрямованість публікацій та відсутність помітних праць.

Лише у 7080-ті рр. спостерігається активізація авторів, які займалися цією проблематикою. Загальні методологічні підходи визначали праці, підготовлені переважно колишніми співробітниками структур, що “опікувалися” конфесійним життям в СРСР. Цілком логічним при цьому виглядає концептуальне спрямування таких видань, сконцентроване на апологетиці більшовицької політики у релігійній сфері. Показовим у цьому сенсі є напрацювання В. Куроєдова і П. Курочкіна.

Серед найбільш ґрунтовних досліджень цього періоду 2-томні нариси історії релігій І. Кривельова, який пише про колаборацію православних ієрархів Білорусії, Естонії, України й “білоемігрантських церковників”, не згадуючи про позицію кліру на окупованій території Росії. Брошура М. Гордієнка є стислим викладом державницької концепції історії РПЦ. У стриманій тональності, без різких випадів проти церкви виконане дослідження М. Корзуна.

Значна частка публікацій з історії релігійних конфесій у роки ІІ світової війни цього періоду була виконана в жанрі “критики буржуазних фальсифікаторів”. Вмотивовуючи в ідеологічних кліше будь-які історичні явища, професійні критики “виявляли ворожу сутність буржуазного клерикалізму”, доводили правильність політичного курсу комуністичної партії щодо церкви тощо. Типовим прикладом такої літератури може слугувати праця Е. Лісавцева. Наступальний тон, заданий російськими авторами В. Беляєвим та І. Болотіним, в Україні підтримали А. Біскуп, К. Дмитрук, В. Добрецова й Л. Маянська та інші. У дусі критики “антинародної діяльності православної церкви” були спрямовані дисертаційні дослідження В. Андрієвського та Д. Міньковецького. Однак, праці “викривального характеру” й самі побудовані на перекрученні фактів, перебільшенні явищ, підміні понять, текстуальних спекуляціях тощо. Слід визнати, як продукт соціального замовлення, тогочасні видання не витримують наукової критики.

Новий і плідний етап в історіографії Другої світової війни розпочався в умовах перебудови та гласності. Певною мірою науковому поступу сприяло створення у 1988 р. Наукової ради АН СРСР “Роль релігій в історії”. “Пробним каменем” незаангажованої постановки питань стали видання 1989 р.: “На пути к свободе совести” та “Русское православие: вехи истории”, які знаменували початок нового історіографічного етапу. Зростаючий інтерес до історії релігій у 90-ті роки диктувався бажанням заповнити дослідницьку нішу, з одного боку, й прагненням закріпити у свідомості людей образ Православної церкви як сили, здатної генерувати нові аксіологічні орієнтири для суспільства, з іншого. Серед перших досліджень в Україні слід назвати праці В. Єленського і П. Панченка.

Водночас простежується суголосність українських і російських вчених. Ґрунтовними працями, які подолали радянські схеми, стали публікації М. Одинцова, О. Васильєвої, А. Кашеварова, А. Новикова і В. Зубкова, Т. Чумаченко, Г. Гусєва, В. Якуніна. Наукове русло російських дослідників, однак, перемежовується двопільними інтересами, що стоять поміж висвітленням різноманітних форм патріотичної діяльності РПЦ в роки воєнних випробувань і еволюцією взаємостосунків між державою і превалюючою в ній духовною інституцією РПЦ.

Чимало оцінок і узагальнень можна зустріти в зарубіжній історіографії, в якій історія церкви і політики радянського уряду в релігійній сфері розроблялась упродовж усіх повоєнних десятиліть. Найбільш змістовні з них праці П. Андерсона, Ф. Гейєра, Д. Кертісса, М. Спінки, В. Флетчера, Д. Хризостомуса, Х.-Д. Дьопмана.

У працях представників російської діаспори М. Струве, М. Воєйкова, Л. Регельсона, Д. Поспєловського відчувається обізнаність з православною традицією, канонічними нюансами й специфікою державно-церковних відносин в дореволюційній Росії та Радянському Союзі. Щоправда, оцінка подій в Україні суттєво відрізняється від того, як її тлумачать українські автори за кордоном. Серед істориків української діаспори найпомітніші праці належать А. Жуковському та В. Косику. Вони доповнюють вже існуючі погляди на політику окупантів щодо православ'я і констатують сплеск релігійного життя у воєнні роки.

Загалом же наукова площина дослідників оберталася навколо традиційних проблем критики радянської системи, її релігійної політики щодо незалежних від РПЦ українських конфесій тощо. Специфіку політики румунських загарбників щодо місцевих парафій Буго-Дністровського межиріччя, автори не брали до уваги.

Огляд літератури про державно-конфесійні відносини періоду Другої світової війни дозволяє виділити сучасних вітчизняних істориків, які досліджували релігійну ситуацію на Півдні України не тільки у загальному контексті політики радянського та окупаційних режимів, а й, передусім, у віддзеркаленні проблеми під національним кутом зору. Це праці провідних українських істориків В. Пащенка, О. Лисенка, Ю. Волошина, І. Андрухіва, Н. Стоколос, дисертаційні проекти О. Балягузової, В. Гордієнка, І. Грідіної та інших.

Серед перших статей з даної тематики були розвідки О. Лисенка та автора цих рядків, опубліковані в 1994 р. у збірці матеріалів науково-теоретичної конференції “Україна в роки Другої світової війни. 19391945”.

Значущою подією другої половини 90-х рр. ХХ ст. у вивченні проблеми був видрук монографії В. Пащенка Пащенко В.О. Православ'я в новітній історії України. - Ч. І. - Полтава [Б.в.], 1997. - 354 с., в якій на широкій джерельній базі, подано незаангажований аналіз окупаційної політики у сфері релігійних культів, становлення національних православних конфесій. Монографія Ю. Волошина Волошин Ю.В. Українська православна церква в роки нацистської окупації (1941-1944 рр.). Полтава : ПДПІ, 1997. - 127 с. містить дослідження динаміки політики нацистів щодо церков в окупованій Україні, розробку періодизації історії православ'я тощо.

Глибоко проаналізував політику німецьких окупантів щодо церков і дотично виділив певні особливості в релігійній політиці румунських властей у своїх працях О. Лисенко Лисенко О.Є. До питання про становище церкви в Україні у період Другої світової війни// Укр. іст. журн. - 1995. - № 3. - С. 73-81; Його ж. Християнство в умовах Другої світової війни (історіософська ретроспектива) // Друга світова війна і Україна. Матеріали наукової конференції (27-28 квітня 1995 р.). - К. : НАН України Інститут історії України, 1996. - С.192-194; Його ж. Діяльність духовенства та релігійних громад України по зміцненню обороноздатності СРСР у роки Великої Вітчизняної війни // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. праць. Вип. 2 / Відп. ред. В. А. Смолій. - Ін-т історії України НАН України, 1998. - С. 120-148; Його ж. Церковне життя в Україні. 1943-1946 рр. К. : НАН України, Інститут історії НАН України, 1998. - 403 с. та інші.. Передусім, на думку автора, християнізація, принесена румунами на Наддністрянщину, відзначалася протиатеїстичною та моноконфесійною спрямованістю, примусовим наверненням до православ'я, забороною діяльності малих конфесій, боротьбою зі старим стилем у церковному житті, з сектантством, церковнослов'янською мовою в богослужіннях, “стилізмами” тощо. Проте, поза увагою дослідника залишилися етноконфесійні проблеми, факти християнської моралі, прояви благодійності, повсякденне християнське життя, співвідношення місіонерів і місцевого кліру у православних парафіях “Трансністрії” тощо. Оскільки монографія охоплювала події 19431946 рр., дослідник зосереджувався головним чином на характеристиці державно-церковних стосунків і формуванні нормативно-правового поля життєдіяльності православних церков та інших церковних культів України в умовах “лібералізації” релігійної політики радянського уряду.

У працях В. Гордієнка Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні // Укр. іст. журн. - 1998. - № 3. - С. 107-119; Його ж. Православні конфесії в Україні періоду Другої світової війни (вересень 1939 - вересень 1945 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01. “Історія України” / В. В. Гордієнко. - Київ, 1999. - 18 с. подано аналіз факторів, які впливали на ставлення окупантів до Православної церкви в Україні. Гуманістичний вимір взято за основу дисертаційного дослідження І. Грідіної Грідіна І.М. Православна церква в Україні під час ІІ світової війни 1939-1945 рр. : людський вимір : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01. “Історія України” / І. М. Грідіна. - Донецьк, 2001. - 20 с., в якому об'єктом виступає віруюча людина, з її соціально-психологічною складовою. Проте аналізуючи регіональні особливості релігійної свідомості населення в різних зонах окупованої України, вона випускає з уваги віруюче населення “Трансністрії”. Історико-правовий аспект політики радянської влади у сфері релігії дослідив І. Андрухів; інституційно- та етноконфесійні трансформації на автохтонних і етнічних українських землях у ХІХ першій половині XX ст. вивчала Н. Стоколос. Неупереджені погляди на роль церкви в роки війни, етноконфесійні зміни в українському суспільстві, повоєнні стосунки РПЦ і сталінського режиму, подають В. Перевезій та О. Вишиванюк.

Серед праць узагальнюючого історико-релігієзнавчого характеру виділяється фундаментальний проект 10-томна “Історія релігій в Україні”, реалізація якого стала можливою завдяки авторському колективу відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України, на чолі з професором А. Колодним. Третій том цієї серії присвячений православ'ю і подіям періоду ІІ світової війни. Видання є своєрідною квінтесенцією напрацювань останнього десятиліття як у фактологічному, так і теоретичному плані.

На межі тисячоліть сучасна вітчизняна історіографія отримала фундаментальну працю з історії Другої світової війни “Книгу Пам'яті України” та її підсумковий том “Безсмертя”. У ньому уперше подано аналітико-документальний матеріал про вагомий внесок українського народу в перемогу над фашизмом. Проте, широкий спектр питань щодо стосунків влади і конфесій на різних етапах війни, особливо в підокупаційний період і після визволення від ворога, видання обходить стороною.

Специфічну й абсолютно автономну групу в розробці проблеми становлять публікації представників церкви: архієпископа Веніаміна (Новицького), архімандрита Іоанна (Маслова), протоієрея В. Ципіна. Серед праць Виктор (Быков), игумен. Свято-Пантелеймоновский Одесский мужской монастырь. - Одесса : Астропринт, 2005. - 102 с.; Серафима, игуменья. Молитвенные лампады. История одесских монастырей. - Одесса : Свято-Архангело-Михайловский женский монастырь, 1996. - 192 с.; Храмы и монастыри Одессы и Одесской обл. : Вып. 1 / Сост. : протоиерей Александр Кравченко и др. - Одесса, 2001, - 136 с.; Храмы и монастыри Одессы и Одесской обл. : Вып. 2 / Сост. : игумен Виктор (Быков), протоиерей Виктор Петлюченко и др. - Одесса : “Одесский паломник”, 2005. - 352 с., присвячених переважно історії окремих монастирів та храмів південних православних єпархій, слід виокремити книги ігумені Серафими. Однак, обізнаність духівництва у канонічних питаннях часом поєднується з конфесійною корпоративністю, негативним ставленням до церковних органів, що діяли на окупованих теренах, превалює спрощений підхід до сприйняття минулого, відсутня системність поглядів, цілісність історичних знань та сучасної історіографії тощо.

Окрему групу становлять дослідники зосереджені на внутрішніх аспектах окупаційного життя Півдня України. Адміністративно-територіальними аспектами окупації України, її регіональною специфікою позначені статті О. Лисенка, В. Нестеренка, В. Бондар, І. Нікульчі, В. Щетнікова. Проблемам геноциду етнічних груп у “Трансністрії” і Бессарабії присвячені статті В. Крикун, В. Хаджирадєвої, Н. Терефери. Однак, деякі з їхніх публікацій не позбавлені описовості, наведення загальновідомих дефініцій, дублювання вже відомого фактажу. Перехресно торкається релігійного питання в соціокультурному житті “Трансністрії” Г. Кязимова. Розробку джерелознавчої теми румунської окупації, її специфічних рис здійснюють Л. Білоусова, Ф. Винокурова і С. Гальчак. Окремі історико-конфесійні аспекти проблеми актуалізовано у дисертаційних дослідженнях І. Кучерявенко, А. Федорової, І. Рибак.

У самодостатній науковий напрям перетворилось дослідження ідеології і практики антицерковного терору тоталітарного режиму. У масштабах УРСР масові репресії спецслужб (у тому числі й стосовно церковнослужителів півдня республіки) продуктивно вивчали І. Білас, С. Білокінь, А. Киридон, В. Нікольський, В. Пащенко, Ю. Шаповал та інші. У важливих доробках О. Бажана і В. Нікольського знаходимо аналіз первинних документів з відомчих архівів та матеріали про репресії православного кліру в регіоні. На Півдні України конфесії як об'єкт державного терору у переддень війни і в постокупаційний період розглядали В. Войналович, Г. Малінова, О. Тригуб, М. Шитюк.

Жахливі методи реалізації “ліберальної” релігійної політики в СРСР, свободи віросповідання, “гарантованої” радянськими конституціями, нормативні основи діяльності релігійних об'єднань проаналізовано авторським колективом учених Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України в книзі “Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (19291941)”.

На початку ХХІ ст. проблемам релігії і церкви в історії України присвячувались наукові конференції, “круглі столи”, збірки наукових праць тощо. Однак, про незаповненість історіографічної ніші даної проблематики свідчать результати кількісно-проблемного аналізу статей, надрукованих упродовж останніх 5 років у науковому щорічнику “Історія релігій в Україні”(м. Львів). Серед розмаїття проблем (за нашими підрахунками 435 статей) на тему історії релігій в Україні набереться менше десятка з релігійної проблематики періоду війни 19391945 рр. Зокрема, це розвідки І. Булиги, О. Сурмач, Ю. Олійника, Л. Швеця. Актуальна для цього дисертаційного проекту тематика, на жаль, презентувалася лише текстами дисертанта.

Отже, в українській історіографії комплексної праці з історії Православної церкви на Півдні України в період Другої світової війни ще не написано. Практично малоосвоєною зоною наукового пошуку (окрім монографій автора 2006 р. і 2008 р.) ще й досі залишається окупаційна політика в адміністрованих румунами українських землях (Південна Бессарабія, “Трансністрія”, Північна Буковина), а саме, спроба керівництва румунського уряду, Священного синоду Румунської православної церкви та Румунської православної місії в “Трансністрії” реалізувати експансіоністську доктрину християнізації місцевого населення. З різних причин (мовних, релігійних, ідеологічних) дотепер відсутній глибокий аналіз “християнізації по-румунськи”; джерел фінансово-матеріальних потоків, спрямованих на реалізацію цієї мети; відбудови культових споруд та їх функціонування; забезпеченості парафіян церковно-духовною літературою; суперечностей релігійного виховання і духовної освіти; етноконфесійної ситуації на периферії утворених окупантами в південних регіонах України губернаторств тощо.

Загальну історіографічну ситуацію стосовно цієї проблематики неможливо уявити без праць сучасних зарубіжних науковців. Проблемами церковної політики радянської влади і, частково, поліконфесійною ситуацією в 19391945 рр. займалися К. Беркхофф, А. Даллін, П. Данкан, Б. Зальмон, С. Майнер та інші. Поряд з соціо-публіцистичним аналізом церковного життя в період Другої світової війни А. Далліна, слушною є думка К. Беркхоффа про індиферентність до релігії більшості українців, та висновок С. Майнера про використання Й. Сталіним РПЦ як інструменту відновлення централізації та контролю над парафіями інших церков.

Виклики українському історіописанню, за словами історіографа В. Стецкевича, через “певні тенденції, позиції й підходи” у висвітленні вказаного комплексу проблем роблять сучасні румунські дослідники. Руйнація своєрідної “залізної завіси” у дослідженні “білих плям” історії Півдня України в роки війни здійснювалася упродовж міжнародних форумів у 2005 р. і 2006 р. (Університет “Dunarea de Jos” м. Галац, Румунія), у 2007 р. (Університет м. Клуж-Напока, Румунія) на яких центральне місце займали релігійні аспекти. Проте, сутність релігійної політики органів влади в Південній Бессарабії та “Трансністрії” впродовж 19411944 рр. у викладах представників румунської історичної науки цього періоду є мало знаною в Україні.

Основним етапам румунської церковної історії, проблемам “румунського християнізму й місіонерства”, присвятив свої книги М. Пекураріу Pacurariu M. Istoria Bisericii Ortodoxe Romвne. - Galaюi, 1996; Idem. Istoria Bisericii Ortodoxe Romвne, vol. ІІІ. Bucureєti, 1997. . Стаття Д. Ставараке i Ґ. Васілеску Stavarache D., Vasilescu G. Misiunea bisericeasca Romвna in Transnistria (1941-1944), in “Document, buletinul Arhivelor Militare Romвne”, an 1, nr. 2-3/1998, Р. 48-53. присвячена діяльності “Румунської православної місії в “Трансністрії”. Використавши фонди мілітарного архіву, автори подають аналіз діяльності цього органу від початку до припинення діяльності. Ґрунтовно представлено проблему у публікаціях А. Петку Petcu A.N. 1942-1943 Activitatea Bisericii Ortodoxe Romвne оn Transnistria // Studii єi materiale de istorie contemporana, Inst. de istorie “Nicolae Iorga”, Serie noua, vol. 1, 2002, P. 289-309; Petcu A.N. Misiunea Оrtodoxa Romвna оn Transnistria. “Dosarile Istoriei”, nr. 11 (75), 2002, Р. 17-25.. Поряд з класичним підходом щодо ролі румунів у відродженні християнства в “Трансністрії”, автор акцентує увагу на заходах євангелізації населення, пастирському складі місії, розкриває причини змін у керівництві РПМ у листопаді 1942 р., дає оцінки реформаторським заходам тощо.

Теми пов'язані з клерикально-пастирською діяльністю духовних ієрархів в окупованих румунами українських землях актуалізують Д. Ставараке Stavarache D. Mitropolitul Visarion Puiu. Documente din pribegie. (1944-1963). - vol. - І. - Pascani. - 2002. , А. Петку Petcu A.N. Un caz puюin cunoscut, o discuюie abia оnceputa. “Dosarile Istoriei”, nr. 4 (80), 2003, Р. 13-18., Н.-Д. Данієлеску Danielescu N.-D. Noi informaюii privitoare la viaюa din exil a mitropolitului Visarion Puiu, “Teologie єi Viaюa”, an 2002, nr. 1-4, P. 102-109.. Їхні праці написані на основі невідомих архівних матеріалів із персональних фондів і проливають світло на дискусійні моменти діяльності Румунської православної церкви періоду 19411944 рр. на теренах за Дністром.

Стосунки румунської церкви й органів безпеки (“Securitatea”), а також керівництва РПМ і високих чинів румунської армії дослідили автори (Ж. Єнаке, А. Петку, Д. Ставараке) у збірнику “Тоталітаризм і протидія, терор і репресії в комуністичній Румунії”, який вийшов за підтримки фундації ім. К. Аденауера. Гостру проблему взаємин румунської церкви і єврейства, навернення євреїв до іншої віри, в тому числі й до християнської, актуалізують А. Ґабор і А. Петку Gabor A., Petcu A.N. Biserica оrtodoxa єi evreii оn timpul lui Antonescu. “Dosarile Istoriei”, nr. 11 (75), 2002, Р. 13-16..

Однак, більшість румунських істориків (за винятком Ж. Анчела Зараз мешкає в Ізраїлі. Його книга (див. Transnistria. Atlas. 3 vol., Bucureєti, 1998) написана на основі досліджених ним архівів Москви, Одеси, Кишинева, Києва, Миколаєва.) не використовували масив документів, зосереджений у архівах Півдня України. Майже всі вони обходять стороною “українське питання” в релігійній сфері та етноконфесійні стосунки в регіоні. Діяльність РПМ в “Трансністрії”, особливо в повітах, населених православними українцями, зовсім не висвітлена, як не знайшло відображення й пастирське служіння кліру українських церковних спрямувань (УАПЦ, УГКЦ). Слабо дослідженою залишається соціальна історія місцевого православного кліру в “Трансністрії”, яка б доповнила загальну картину духовного і мирського життя населення в умовах війни. У румунській науковій літературі блідо відображена благодійність православного духовенства, як місцевого так і місіонерського. Ці та інші проблеми можуть бути об'єктами спільних наукових проектів, форумів, “круглих столів” вітчизняних та зарубіжних вчених. Плідного результату можна досягти лише за умови критично-виваженого опрацювання, накопичення, взаємообміну автентичних джерел, передусім румуномовних та інших документів, осмислення минулої історії з загальноцивілізаційних позицій та інтересів “людини-світу”, яка перебувала у вирі історії.

Зацікавлення означеною тематикою виявляють також молдавські історики О. Веренка, А. Морару, А. Петренку, Р. Соловєй та інші. Їхні праці Verenca O. Administraюia civila romвna оn Transnistria. - Chiєinau, 1993; Moraru A. Istoria romвnilor. Basarabia єi Transnistria. 1812-1993. - Chiєinau, 1995; Petrencu A. Basarabia in a doilea razboi mondial 1940-1940. - Chiєinau, 1997; Solovei R. Activitatea Guvernamintului Transnistriei on domeniul social-economic єi cultural: 19 auq. 1941 - 29 ian. 1944). - Iasi, 2004. присвячені переважно загальним питанням діяльності цивільної адміністрації в окупованих румунами Бессарабії та “Трансністрії”. Проте, якщо О. Веренка, А. Морару, А. Петренку розглядають історію в цих регіонах у широких межах від ХІХ ст. і до 90-х рр. ХХ ст., стверджуючи, що румуни піклувалися про долю українців у захоплених в роки війни українських землях, то Р. Соловєй, об'єктом дослідження обирає діяльність уряду “Трансністрії” в економічній та культурній областях у чітко визначений період (з 19.08.1941 р. до 29.01.1944 р.). До того ж, це питання розглядається таким чином, щоб якомога позитивніше продемонструвати діяльність цивільного уряду, відкинути твердження радянських та українських істориків, що румунська влада була окупаційною, жорстокою і колоніальною.

Отже, впродовж кількох повоєнних десятиліть історіографічна розробка обраної нами теми дисертаційного дослідження йшла надто повільними темпами. Перш за все така ситуація була спричинена ідеологічними підходами державно-партійного керівництва. Церковно-релігійна тематика або не розглядалася взагалі, або була звужена до критично-пропагандистського напрямку. З середини 90-х років ХХ ст. позначилася позитивна тенденція в опрацюванні державно-релігійних відносин на Півдні України в роки ІІ світової війни. Відбувалося подолання радянської методологічної традиції історіографії, формувалося коло науковців, які представляли такі сегменти історію православ'я в Україні наприкінці 30-х рр. і у переддень війни, репресивну політику радянських спецслужб щодо Православної церкви в 3040-і, патріотичну діяльність церкви в роки війни, державно-церковні відносини в Україні після 1943 р. тощо. Попри сформовані в Україні проблемно-регіоналістичні наукові школи (Полтава, Київ, Чернівці, Івано-Франківськ) залишаються недослідженими національно-конфесійні процеси в 3040-і роки в багатонаціональному Бессарабському краї; церковна політика румунської влади у Дунай-Дністровському межиріччі; румунська політика християнізації населення губернаторства “Трансністрія” в 19411944 рр., її методи, особливості, наслідки; міжконфесійні зв'язки і взаємовпливи православних Придунав'я і Придністров'я в умовах війни; реалізація церковно-релігійної доктрини радянської влади щодо Православної церкви в роки ІІ світової війни; релігійна ситуація і настрої населення Півдня України; роль місцевих органів влади, спецслужб, громадських інституцій в боротьбі з релігійними впливами тощо. Ці та інші наукові тематичні ніші через відсутність їхнього системного опрацювання, обумовили звернення автора до написання дисертаційної роботи.

У другому підрозділі “Характеристика джерельної бази” аналізується основний масив емпіричного матеріалу, архівні джерела, вперше репрезентовані автором у цьому науково-дослідному проекті. Передусім, це документи, що знаходяться у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України), Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України (ЦДАМЛіМ України), Державному архіві Вінницької області (ДАВО), Державному архіві Миколаївської області (ДАМО), Державному архіві Одеської області (ДАОО), Комунальній установі “Ізмаїльський архів” (КУ “Ізмаїльський архів”), Архіві УСБУ в Одеській області, Національному архіві Республіки Молдова (Arhiva Naюionala a Republicii Moldova далі ANRM), і фрагментарно у Державному архіві Херсонської області (ДАХО), Архіві Одесько-Ізмаїльської єпархії, Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ) та Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації в м. Подольську (ЦАМО РФ). Загалом автором використано матеріали 30 фондів 13 архівних установ.

Основну групу джерел дисертації становлять: архівні документи (законодавчі акти, діловодні, статистичні, судово-слідчі тощо), матеріали, опубліковані у збірках документів, окремих документально-хронікальних виданнях та фотовидруках, періодичні видання (преса, журнали, листівки), джерела особового походження (спогади, листи, автобіографії тощо), а також публічні виступи церковних, державних та громадських діячів, церковні видання та духовні книги воєнного часу, джерела статистичного плану, матеріали інтерв'ювання безпосередніх учасників історичних подій.

Виходячи з хронологічного принципу, джерельно-документальну базу можна поділити на кілька важливих і взаємодоповнюючих груп: архівні матеріали, які характеризують державно-церковні стосунки довоєнного часу з кінця 1930-х до літа 1941 р., документи підокупаційного періоду 19411944 рр. та архівні матеріали періоду 19441945 рр.

Особливого значення набуло використання джерел румунського походження. Ці документи зберігаються в архівосховищах трьох держав: України (ДАМО, ДАОО, КУ “Ізмаїльський архів” і, частково, ДАВО), Румунії (ANB) та Молдови (ANRM). Документи румунських церковних органів, що знаходяться в архівах наших сусідів, мають автентичні румуномовні оригінали і дублікати у фондах південноукраїнських архівів, доповнюються джерелами місцевих органів управління і вперше введені у науковий обіг.

Перший масив документів, що проливають світло на політику румунської влади щодо церкви в Південній Бессарабії між двома світовими війнами (лютий 1918 р. червень 1940 р.) і в період окупації краю, виявлено у фонді “Церковно-адміністративний відділ єпископії Четатя-АлбеІзмаїл, Дирекція культів Міністерства інструкцій, культів і культури” КУ “Ізмаїльський архів” (Ф. 110, оп. 1). Їх аналіз дав можливість зрозуміти сутність румунського адміністрування Південною Бессарабією кінця 30-х років, особливо у сфері християнізації слов'янського населення, засоби румунізації не тільки у релігійній сфері (богослужіння, проповіді, виконання треб тощо), а й за межами культових установ.

Значний археографічний шар, який суттєво змінює погляди на румунську політику в 19411944 рр. в окупованих землях Буго-Дністровського межиріччя (“Трансністрія”) зосереджений у анналах ДАМО. Саме тут віднайдено низку документів з фонду “Церковних організацій протоієрея Голтського повіту” (Ф. Р-2704, оп. 1). Доповідні записки, рапорти, “прошенія” тощо, дозволили відобразити картину активізації релігійного життя упродовж окупації регіону. Різноманітну інформацію отримано з фондів “Префектура Очаківського повіту” (Ф. Р-1028) та “Префектура Голтського повіту” (Ф. Р-2178), фондів “претур” Александерфельдського, Варварівського, Доманівського та Кривоозерського районів (Фф. Р-1588, Р-1591, Р-2418, Р-2689) та сільських “примарій” названих районів (Фф. Р-1605, Р-2179, Р-2402, Р-2610, Р-2638).

Одеський період діяльності “Румунської православної місії в Трансністрії” (з жовтня 1942 р. до початку 1944 р.), хоч і з певними хронологічними прогалинами, розкривають досліджені дисертантом документи ДАОО: фонд “Румунська православна місія” (Ф. Р-2270) та фонд Р-7514, який містить рапорти священиків про проведені церковні служби.

Дисертантом опрацьовано також фонди Могилів-Подільської (Ф. Р-2966, оп. 1-2), Тульчинської (Ф. Р-2888, оп. 1) та Ямпільської (Жугастрівської)(Ф. Р-2988, оп. 1) повітових управ. Виявлені і критично осмислені джерела зазначених фондів сприяли здійсненню порівняльного аналізу і визначенню специфічних рис релігійної політики румунської влади в різних регіонах губернаторства.

Загалом різноманітні джерела підокупаційного походження дозволили зробити висновки щодо намагань румунської влади уніфікувати православне життя до румунського державного взірця, використовуючи при цьому методи тиску, репресій, ідеологічної обробки та націоналістичної пропаганди. Специфікою змісту цих джерел є широка інформативність, структурованість і системність у поєднанні з антирадянською, антибільшовицькою спрямованістю.

Значний сегмент джерельної бази дослідження радянського періоду становлять документи фонду уповноваженого Ради у справах РПЦ при РНК (РМ) СРСР в Українській РСР (Ф. 4648), що зберігаються у ЦДАВО України. Із опрацьованих архівних джерел відібрано важливу інформацію стосовно духовенства, діючих і недіючих церков, монастирів в Одеській, Миколаївській, Херсонській та Ізмаїльській областях за 19441945 рр.(Ф. 4648, оп. 1, 2).

Важливі документи виявлено у фондах ЦДАГО України (Ф. 1, оп. 23, 70), що дало можливість з'ясувати основні напрямки діяльності ідеологічних структур центральних і місцевих органів радянської влади, спрямованих на уніфікацію та реалізацію релігійної політики як в республіці, так і безпосередньо в областях. Деякі матеріали (листівки, звернення, прокламації та плакати), адресовані віруючому населенню окупованих територій, використано з фондів “ЦК ЛКСМУ. Відділ Особовий сектор. Документи про участь комсомольців і молоді у підпільному і партизанському русі” (Ф. 7, оп. 3, 10) та “Українського штабу партизанського руху. Документи командування і відділів УШПР” (Ф. 62, оп. 1. ч. 1, 2.). Інформація з цих джерел потребувала об'єктивно-критичного підходу, оскільки вирізнялася ідеологічним спрямуванням.

Автором залучені матеріали особового походження українського письменника і громадського діяча, уповноваженого Ради у справах РПЦ при РНК УРСР в 19441949 рр. П. Ходченка, які зберігаються у ЦДАМЛіМ (Ф. 127), що дозволило поглибити уявлення про тогочасні події, учасником яких він був.

Аналізові релігійної ситуації на Півдні України після визволення від загарбників (19441945 рр.) сприяли різноманітні документи, які зберігаються в ДАМО у фонді “Миколаївський облвиконком” (Ф. Р-992, оп. 3).

Значну допомогу досліднику надали матеріали ДАОО і, перш за все, значний масив джерел фонду “Одеська обласна комісія сприяння в роботі НДК зі встановлення і розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників” (Ф. Р-2238, оп. 1). Зауважимо, що методика підрахунку збитків залежала від ідеологічного спрямування влади, а відтак була хибною, фальсифікувала статистичні відомості й перебільшувала показники. Комісія все списували на окупантів, не враховуючи збитків завданих бойовими діями безпосередньо.

Джерела статистичного характеру, на підставі яких дисертантом зроблено важливі узагальнення і підрахунки збитків, заподіяних війною церквам Одеської області, знаходяться й у фонді “Одеський обком компартії України” (Ф. П-11, оп. 11). Завдяки інформативно-документальним шарам фонду стає зрозумілим ідеологічне несприйняття владою і партійними органами церкви, як духовної інституції, ігнорування права на релігійне волевиявлення народу тощо.

У ДАОО перебувають також матеріали фонду “Ізмаїльський обком компартії України” (Ф. П-4980, оп. 1), які розкривають світло на національний склад населення Придунайського краю, прояснюють процеси у соціоконфесійному зрізі.

Переклад та опрацювання румунських документів з фонду “Документи і матеріали з історії Великої Вітчизняної війни на території Одеської області (19411945 рр.)”(Ф. П-92, оп. 1) дозволили зорієнтуватися у суперечливій за суттю інформації про релігійні настрої населення в окупованих румунами землях.

Інформацію про релігійне життя в період після звільнення від окупації Ізмаїльської області, діяльність уповноваженого РПЦ при Ізмаїльському облвиконкомі містить фонд “Виконавчий комітет Ізмаїльської обласної ради депутатів трудящих” (Ф. Р-470, оп. 1), який зберігається в КУ “Ізмаїльський архів”. Там же віднайдено низку документів фонду “Виконавчий комітет Ізмаїльської міської ради депутатів трудящих (міськвиконком)” (Ф. 788, оп. 1).

Деякі матеріали загальнодержавного значення, постанови, розпорядження загальносоюзної Ради у справах РПЦ, уповноваженого Ради при РНК УРСР, листування, а також статистичні дані по районах Вінницької області, що перебували під румунською окупацією, автор виявив у фонді “Вінницький обласний виконком” (Ф. Р-2700, оп. 5, 7).

В архіві УСБУ в Одеській області опрацьовано десятки багатотомних справ Фонду “П” (припинених архівно-слідчих справ). Дисертантом досліджувалися інформативно насичені компоненти “кримінальних справ” (допити, дізнання, обвинувальні висновки, вироки, листи репресованих тощо). Вірогідність більшості документів (особливо матеріалів слідства, де формула інкримінації часом не конкретизувалася взагалі), викликає великі сумніви. Специфіка цих джерел, які формувалися в атмосфері тотального терору, потребувала критично-аналітичного підходу, співставлення фактів, відсепарування правди від фальсифікату, визначення археографічної цінності кожної архівно-слідчої справи. Це зробило можливим укладання “Мартирологу” репресованих у 3040-і роки православних кліриків.