Православна церква на Півдні України в роки Другої світової війни у контексті радянського і румунського режимів

Значний емпіричний матеріал залучено з різноманітних періодичних видань, переважно преси окупаційних органів влади. Джерельний блок стосовно релігійної політики в “Трансністрії” 19411944 рр. зосереджений у фондах ДАОО, де зберігаються матеріали, опубліковані в газетах “Молва” і “Одесская газета”(Ф. П-13), “Прибугские известия”, “Буг”, “Одесса”. Відчутна ідеологічна тенденційність стала обставиною, що викликала обережне ставлення дисертанта до опублікованих на шпальтах цих газет матеріалів.

Фактологічну й біографічну інформацію стосовно церковного життя в роки війни віднайдено в особистих пастирсько-службових справах церковнослужителів, що зберігаються у архіві Одесько-Ізмаїльської єпархії. Крізь доволі сухі звіти і рапорти проступають відверті й точні характеристики внутрішньої церковної організації, пастирського сумління, церковного бюрократизму тощо.

Документи про діяльність “Румунської православної місії” (звіт архімандрита Юлія Скрібана про перший період діяльності в Тирасполі, звіт першого вікарія місії архімандрита Антіма Ніки за 1-й квартал 1942 р. тощо) містить фонд 706 (19411943 рр.) Національного архіву Республіки Молдова (ANRM). Маючи одне джерело походження фонд Священного Синоду Румунської православної церкви, вони були опубліковані у журналі “Transnistria Сreєtinг (Bucureєti). 1942. №1 (ianuarie-martie) і також використані дисертантом.

З ДАРФ використано справи фонду “Совет по делам Русской православной церкви при Совете Народных Комиссаров (Совете Министров) СССР” (Ф. 6991. Оп. 1, 2), а саме, нормативні документи, які регулювали відносини влади і РПЦ.

Фрагментарно автором використані журнали бойових дій та донесення політвідділів військових частин, які відзначились у боях на Півдні України з ЦАМО РФ (Ф. 1244, оп. 1; Ф. 1299, оп. 1; Ф. 1533, оп. 1).

Політичне і правове підґрунтя процесу одержавлення церкви радянським режимом віднайдено дисертантом серед комплексу документів, опублікованих у хронологічних збірках законів, указів Президії Верховної Ради СРСР тощо.

Для розв'язання окремих дослідницьких завдань залучено статистичні дані, матеріали зі сторінок науково-документальних, історико-меморіальних видань, релігійні книги, збірки документів, тлумачні молитовники воєнної доби тощо.

Специфічним джерелом знань про релігійну ситуацію в Південній Бессарабії і “Трансністрії” стали спогади релігійних, світських діячів, простих суб'єктів минулого. Задля цього автором було проведено анкетування респондентів різних вікових категорій в Одеській, Миколаївській, Вінницькій областях.

У цілому обрана тема дослідного проекту достатньою мірою забезпечена різноманітними джерелами. Виявлений і залучений до написання тексту дослідження комплекс архівних документів і матеріалів дозволив сформувати наукову концепцію, обґрунтувати теоретичні положення, висновки й узагальнення.

У третьому підрозділі “Теоретико-методологічна основа дослідження” аналізується методологічне підґрунтя та розкриваються основні наукові методи і дослідницькі методики використані в дисертаційному дослідженні.

Перебуваючи у пошуках сучасних і ефективних технологій для реконструкції історичного минулого, дисертант звертався до праць провідних вчених (М. Гефтера, О. Гуревича, Л. Зашкільняка, М. Коваля, І. Ковальченка, І. Колесник, О. Лисенка, В. Потульницького, О. Реєнта, В. Смолія, В. Стецкевича, Н. Яковенко та інших), які, зокрема, репрезентували креативні можливості постмодерністських і постмарксистських методологій, окреслили тенденції сучасного історіописання.

Концептуальне значення для дослідження ролі та місця релігії і церкви в державі, інституціалізаційно-конфесійних трансформацій в суспільстві, оцінки етноконфесійної експансії, міжконфесійних суперечностей, міжцерковних відносин мають теоретичні напрацювання й історико-релігійні концепції І. Андрухіва, І. Біласа, О. Васильєвої, В. Войналовича, Ю. Волошина, В. Єленського, А. Кашеварова, А. Киридон, А. Колодного, О. Лисенка, М. Одинцова, В. Пащенка, Д. Поспєловського, О. Крижанівського, Н. Стоколос, В. Ульяновського та інших.

Своєрідними методологічними орієнтирами дослідження слугували підходи західних дослідників (О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер Т. Кунс, К. Лампрехт, Й. Мозер, Т. Зельдін, Р. Арон), які прямолінійно-класовому принципу протиставили соціальну історію як “історію всеохоплюючу”(за Т. Зельдіним) і поряд з класами, станами та іншими великими групами людей зробили предметом свого вивчення соціальні мікроструктури: родину, громаду, парафію, що дозволяло набагато тонше простежувати характер соціальних протиріч, політики держави, ролі релігії і церкви, різноманітних форм ідеології тощо. У цьому сенсі продуктивним виявилося студіювання “колективних ментальностей”(за Р. Мандру) як одного з чинників, що визначали життєві стратегії віруючих і духовенства. Думку першорядної ваги обстоює Р. Арон, який пояснює релігію з соціального погляду, а соціальні процеси з погляду релігії, оскільки соціальна істота є істота релігійна, а віруюча людина є завжди членом того чи іншого суспільства. У розвитку цих ідей важливими для дисертанта були завваги В. Войналовича, про введення в предметне поле дослідження культурних та релігійних змінних і О. Лисенка, стосовно специфічних підходів у вивченні таких соціальних спільнот як віруючі та духовенство, оскільки вони “мають ірраціональну природу і водночас формалізовану організацію, причому їх члени одночасно є членами однієї, або кількох інших соціальних груп”.

Теоретичні підходи С. Мельгунова й А. Уйомова слугували основою для характеристики репресивної політики Кремля, тоталітарної сутності більшовицького режиму, який використовував “терор як систему”.

Наукове обґрунтування реалізації псевдокомуністичних експериментів та утопічних планів радянської держави подали І. Андрухів, І. Білас, С. Білоконь, В. Вашкевич, Д. Ведєнєєв, Т. Вронська, І. Винниченко, В. Даниленко, Г. Касьянов, А. Киридон, С. Кульчицький, В. Нікольський, В. Ченцов, Ю. Шаповал та інші. Окреслені ними ідейно-правові засади терору більшовиків дозволяють глибше зрозуміти своєрідність його антицерковного сегменту, технологію формування атеїстичного світогляду в радянському суспільстві.

Актуальним є й методологічний сюжет, пов'язаний з “конфліктогенністю воєнної доби” (за О. Лисенком), яка привела до протистояння релігії з тоталітарними режимами, що розв'язали і вели Другу світову війну. Нав'язана православ'ю модель іманентного виживання, цілком влаштовувала і радянську й окупаційну (німецьку, румунську) тоталітарні системи, зрештою, призвела до залежності церковно-релігійного життя від політики воюючих держав і “деформувала релігійну свідомість, спричинила дезорганізацію та деградацію церковного устрою в Україні” (за Н. Стоколос). Наслідки цих інституціалізаційно-конфесійних трансформацій породжують виклики й відображаються на сучасному стані і тенденціях розвитку православ'я в Україні.

Наріжні теоретичні положення щодо сутнісних основ проблеми війни й релігії, проявів християнського універсалізму, місця й ролі релігійного чинника в націотворенні висловлювали церковні дослідники, філософи й теологи (М. Бердяєв, протоієрей С. Слобідський, протоієрей П. Смирнов, ігумен В. Новик), чиї ідеї дисертантом також було спроектовано на реалізацію дослідницького проекту.

Оскільки ідеологічні перекручення й атеїстична зневага призвели до відсутності відповідного окресленому об'єкту дослідження понятійного апарату, дисертант вважав за потрібне уточнити змістовне наповнення деяких історико-релігійних дефініцій (“державно-церковні відносини”, “церква”, “конфесія”, “релігійні культи”, “релігійна організація”, “секта”, “сектантство”, “клір”, “служники культу”, “культові споруди”, “субпротоієрейство”) й повернути їхнє первісне смислове навантаження. На основі різних (як за теоретичним обґрунтуванням, так і за історичним часом) словниково-довідникових видань, дисертантом укладено відповідний термінологічний словник та викладено міркування щодо категоріального апарату.

Із основного дослідницького інструментарію, який представлено загальнонауковими і спеціальними методиками, вживалися дедуктивний, індуктивний, аналізу, синтезу, моделювання. Порівняльний метод застосовувався для пошуку аналогій, визначення динаміки соціоконфесійних трансформацій у процесі поетапного розгляду відносин влади і православ'я; функціональний з метою визначення зв'язків між подіями військово-політичного характеру та коливанням рівня релігійності й побожності; завдяки системному методу всі контрагенти державно-релігійних відносин розглядалися як складна, багатовимірна функціональна система, а також вибудовувалися теоретичні конструкції, висновки та узагальнення, зокрема, щодо румунської політики “рехристиянізації” території Буго-Дністровського межиріччя, радянської атеїстичної пропаганди тощо. Стало принагідним і застосовування спеціальних методів: історико-генетичного (під час розгляду еволюції державно-церковних відносин в умовах зміни воєнно-політичної ситуації), проблемно-хронологічного (допоміг структурувати текст дисертації, державно-церковні відносини, історичні сегменти діяльності конфесій), історико-типологічного (під час розподілу сукупних досліджуваних об'єктів і явищ на чітко визначені типи, причому його критерієм слугував реєстр їхніх суспільних ознак, наприклад, типологічні групи віруючих на окупованій румунами території, як наслідок радянської атеїзації). Застосовувались також методи історичної біографістики (під час залучення й використання історичної інформації з біографій учасників подій) і усної історії, що робило можливим “спостереження зсередини”, характерне для дослідження мікроісторичних процесів, індивідуального й внутрішнього сприйняття воєнної дійсності конкретними людьми в екстраординарних умовах. Поряд з цими методами були використані: математично-статистичний (обробка масиву цифрових даних) та квантитативний (для аналізу явищ і процесів на основі системи кількісних показників).

Поєднання цих методик дозволило одержати адекватний інструментарій для вивчення комплексу різнопланових проблем, уникнути упередженості і тенденційності, вийти на широкі теоретичні узагальнення.

Другий розділ “Православна церква на Півдні УРСР у переддень та на початку Другої світової війни (1930-і рр. осінь 1941 р.)” складається з двох підрозділів, в яких розглядаються методи реалізації радянською владою та її карально-репресивними органами кампанії, спрямованої на обмеження діяльності Православної церкви на Півдні УРСР.

У підрозділі 2.1. “Православ'я у правовому полі більшовицької держави (1930-і рр.)” розглядаються догмати, ідеологеми та практика більшовицького тотального наступу на релігію, аналізуються загальні риси державно-релігійної доктрини, розкриваються методи реалізації антицерковної політики в масштабах півдня республіки впродовж 2030-х рр.

Наступ “по-більшовицьки” на Православну церкву мав чітко сплановані напрямки. Спочатку православ'я було позбавлене матеріальної основи храмів, церковно-культових, обрядових та сакральних речей. Радянські спецслужби на півдні республіки використовували різноманітні методи від арештів і розстрілів духовенства до зіткнення різних конфесій і релігійних течій в самому православ'ї. Фізичне знищення служителів культу стало наступним кроком завершального акту кривавої драми. Ініціатори кампанії зробили все, щоб судові процеси проти кліру мали політичний характер. У 30-х рр. на Одещині були сфабриковані групові процеси над духовенством за звинуваченням участі в “Одеській контрреволюційній церковній організації”, “Істинно-православній церкві”, “Контрреволюційній фашистській церковній організації”. Хвиля репресій охопила й сільські райони, переважно північ Одеської області. Терор проти православного кліру на півдні, як і по всій Україні, мав масштабні наслідки. У 30-ті роки лише на Одещині було репресовано 108 служителів культу, з них 51 розстріляно, 36 засуджено до таборів і 21 відправлено на заслання.

У підрозділі 2.2. “Православне духовенство на Ізмаїльщині в умовах радянізації (червень 1940 р. червень 1941 р.)” розглядаються наслідки політики радянської влади і спецслужб щодо релігії й церкви у приєднаній до СРСР влітку 1940 р. Південній Бессарабії. Система розпочала підступну боротьбу з православними священиками одразу ж після вступу радянських військ. Радянські спецслужби обрали духовенство регіону об'єктом нищівного удару, оскільки саме душпастирі були носіями апріорі ворожої більшовизму румунської ідеології впродовж значного відрізку часу (з 1918 р. до літа 1940 р.). Доля кліру у Південній Бессарабії, як і храмів, була безнадійною. Радянська влада залишилася відданою підступній традиції, якою користувалася у повсякденній практиці 2030-х років на теренах республік СРСР. Клір звинувачували в активному членстві в партіях “кузистів”, “цараністів”, “жоржистів” і “Фронті національного відродження” під час румунського володарювання Бессарабією. Технології слідства (допити, побиття, психологічний тиск) закінчувались направленням справ на розгляд воєнних трибуналів. Стрімке просування окупантів углиб радянської території зводило рішення трибуналів до самосуду. Репресивні дії й беззаконня “радянської інквізиції” проти священиків не припинялися в умовах воєнного часу і тривали в ході війни.

Особливістю радянізації краю стало переслідування священнослужителів, які після входження Південної Бессарабії до СРСР, намагалися виїхати до Румунії. Від червня 1940 р. до червня 1941 р., таких бажаючих були десятки. Основна причина відсутність перспектив пастирського служіння в умовах панування комуністичної ідеології й атеїзованого буття радянського суспільства.

Під тиском атеїстично-репресивної системи у процесі радянізації Південної Бессарабії (Ізмаїльської обл.) місцеве православ'я впродовж року зазнало значних трансформацій: духовенство піддавалось репресіям, церкви закривались, скоротилася кількість парафій, а монастирі були доведені до жалюгідного стану. У такий спосіб було заподіяно невиправних збитків основним набуткам місцевих православних релігійних громад, які вдалося зберегти всупереч державно-церковній політиці румунізації 2030-х років.

Третій розділ “Православна церква Південної Бессарабії під румунською владою (кінець 1930-х 1944 рр.)” має два підрозділи, в яких досліджуються соціально-релігійні трансформації в Південній Бессарабії та рефлексії місцевих православних громад на реалізацію релігійної політики румунської влади і церковної адміністрації напередодні і в роки Другої світової війни.

У підрозділі 3.1. “Православ'я в умовах румунського адміністрування у передвоєнні роки (кінець 1930-х червень 1940 р.)” розглядаються національно-релігійні процеси в краї, які впродовж передвоєнного десятиліття були активізовані політикою Бухареста. Румунська автокефальна православна церква цілеспрямовано боролась за вплив на південно-бессарабський православний клір та віруючих з метою їхньої ізоляції від Російської ПЦ. Остання, до інкорпорації Румунією земель Бессарабії (в січні 1918 р.), нараховувала три єпархії у складі 1084 парафій, 27 монастирів, 7 чернечих скитів та 3 духовні семінарії. Адміністративні обмеження домінування РПЦ призвели до змін канонічно-юрисдикційного статусу парафій.

Реалізація спільної політики влади і церковної ієрархії, супроводжувалася соціально-релігійними викликами і проблемами: спротивом румунізаторській клерикально-церковній експансії, збереженням церковнослов'янської мови в богослужіннях, прихильністю кліру і віруючих до “старого стилю” в церковному обряді. Віровідданість давнім традиціям православ'я, прояви релігійного сепаратизму, “сектантства”, славізму провокували, на думку дисертанта, загострення суперечностей між владою і релігійними громадами. румунський політика православний місіонерство

Ознакою релігійного життя був альянс ієрархів румунської церкви з мілітаризованою організацією “Straga Tarii” (“Охорона Держави”). Напередодні Другої світової війни профашистський уряд Румунії використовував місцевий парафіяльний клір як “духовного поводиря” цієї організації, яка в Південній Бессарабії була зорієнтована на виховання молоді в націоналістичному дусі, реалізації ідеї створення “Великої Румунії”.

У підрозділі 3.2. “Політика румунської церковної адміністрації щодо Православної церкви у період 19411944 рр.” вміщено характеристику місіонерської політики уряду Румунії, Священного Синоду, керівництва губернаторства у напрямку “рехристиянізації” населення Південної Бессарабії впродовж підокупаційного періоду. Восени 1941 р. у єпископії Четатя-АлбеІзмаїл було проведено реформу, утворено 11 протопопій, відкрито Ізмаїльську семінарію, на відновлення зруйнованих більшовиками храмів і утримання кліру було витрачено 39 млн. лей. Наприкінці 1942 р. в Бессарабії діяла 931 церква, в парафіях служили 1145 священиків. Корпус православного кліру на теренах Південної Бессарабії становив понад 50% від загальної кількості в Бессарабії і налічував 610 осіб. Отже, в умовах війни відбулося суттєве зростання абсолютного числа парафій. У 30-х роках в єпархії нараховувалося 220 парафій, а на початку 40-х вже 297. На тисячу мешканців припадав 1 священик. Водночас в українських повітах “Трансністрії” 1 пастир часто задовольняв релігійні потреби десятків тисяч православних.

Румунська церква використовувала південнобессарабських кліриків у місіонерській діяльності за Дністром. Якщо наприкінці 1941 р. серед 14 протопопів, які зголосилися виконувати місіонерські обов'язки, значилось лише троє вихідців із Ізмаїльської єпархії, то на початку 1943 р. до “Трансністрії” прибули 250 священиків, 50 ієромонахів і 15 канторів, серед яких десятки були з Придунав'я. Лише навесні 1942 р. до “Трансністрії” вирушили 22 бессарабських клірики. Позитивом було те, що їхнє володіння місцевими мовами й традиціями сприяло відродженню християнства, хоча й не було позбавлене румунського забарвлення.

Четвертий розділ “Політика румунської окупаційної влади у релігійній сфері в губернаторстві “Трансністрія” (осінь 1941 р. весна 1944 р.) містить шість підрозділів, в яких комплексно досліджуються процеси реалізації політики християнізації “по-румунськи” на теренах Буго-Дністровського межиріччя.

У підрозділі 4.1. “Особливості діяльності Румунської православної місії в “Трансністрії” зазначається, що зміни у релігійній царині окупованих земель розпочалися з діяльності “Румунської православної місії в Трансністрії” (Misiunea Оrtodoxa Romвna оn Transnistria). Місія почала свою роботу 15 серпня 1941 р. Поступово, через утворення канцелярії, організацію протоієрейств та субпротоієрейств у повітах та районах вона розширювала свої повноваження. До кінця 1941 р. було зорганізовано 13 повітових протоієрейств, одне в Одеському муніципалітеті та 63 районних субпротоієрейств. У жовтні 1942 р. керівництво Місії перебралося до Одеси. Діяльність РПМ позначена особливостями, а саме: розбіжністю у поглядах її керівництва на методи християнізації населення, моноцерковністю і боротьбою з проявами “українського іредентизму” в церковному житті, фінансовими, організаційними, ідеологічними прорахунками тощо. Місія була спрямована на пропаганду румунського православного способу життя (з монархічним відтінком) і уніфікацію підвладних місцевих парафій з принципами, які були основою державно-церковних стосунків у самій (Юara) Румунії. Від серпня 1941 р. Місію очолював архімандрит Юлій (Скрібан), з листопада 1942 р. до кінця 1943 р. митрополит Віссаріон (Пую) і до березня 1944 р Антін (Ніка).

У підрозділі 4.2. “Відбудова православних культових споруд та функціонування монастирів” висвітлюється діяльність РПМ і місцевих парафіян у напрямку відновлення функціонування православних храмів на території “Трансністрії”. Без вирішення цієї проблеми румунські ортодокси не бачили перспектив у духовному житті окупованих земель, а значить, і підтримки румунської влади з боку місцевого набожного люду. З листопада 1942 р. активізувалася робота з обліку та інвентаризації церков. Інспектування парафій в “Трансністрії” і зібрана з місць інформація показали невтішну картину. У межах губернаторства 363 храми виявилися закритими, 269 зруйновано частково, а 258 знищено повністю. Порівнюючи з дореволюційним часом, кожен другий православний храм був повністю зруйнований комуністичним режимом.

Місіонерська політика румунів у “Трансністрії” співпадала з бажанням місцевого населення відродити православну віру. З ініціативи парафіян створювались громадські фонди для відбудови храмів. Наприкінці 1943 р. тільки в Одесі функціонувало 22 відреставровані церкви, в Могилівському повіті 116, ще 13 були в процесі відбудови, в Жугастрівському (Ямпільському) 69 церков та 20 молитовних будинків. Загалом у “Трансністрії” їх кількість становила 474, ще 118 церков перебували у стадії ремонту, 41 будувалась, а 258 залишалися зруйнованими. Діяло також 119 молитовних будинків.

У підрозділі 4.3. “Етноконфесійна ситуація на теренах між Південним Бугом і Дністром” акцентується увага на контрвекторному ставленні РПМ до церковно-національного питання у краї, вирішення якого здійснювалося не на користь українців, а також до “сектантства” та різних релігійних форм. Обрис повітів “Трансністрії” характеризується блідою конфесійної картою. Найбільш чисельними були прихильники “Живої Церкви” і “тихонівці”, які, пройшовши через каяття та єпитимію, отримували від Місії підтвердження священицького сану. Неоднозначним було ставлення РПМ до священиків українського спрямування представників УАПЦ. Клірики з ієрархії митрополита В. Липківського підпадали під жорсткий тиск з боку священиків інших конфесій та румунської церковної адміністрації. Збільшення кількості парафій автокефалістів та їхнього впливу на населення обурювало прихильників румунізації, спричиняло доноси, скарги тощо. Така конфесійна палітра в “Трансністрії” стала наслідком комплексного політичного курсу Бухаресту, який прагнув до абсолютної уніфікації в усіх сферах суспільної життєдіяльності й, зокрема, в релігійній царині. Українофобія рельєфно проступає в реальних кроках влади, особливо, коли йдеться про забезпечення українських парафій кадрами духовенства. На весь Голтський повіт нараховувалось 8 священнослужителів. В Овідіопольському повіті було 7 священиків, в Очаківському 6, у Березівському лише 4. У двох волостях Голтського повіту Любашівській та Кривоозерській на 55 тис. православних прихожан припадало лише 15 священиків та 8 канторів.

Найбільш розповсюдженими “Трансністрії” “малими” релігійними об'єднаннями, проти яких румунська церковна адміністрація вела непримиренну боротьбу, були євангелісти, адвентисти 7-го дня, баптисти, штундисти, богомольці, драконівці, безпоповці, інокентіївці. Вони були зосереджені переважно в Ананьївському, Балтському, Голтському, Могилівському та Тульчинському повітах, хоча не становили й 2% від православного населення.

Підрозділ 4.4. “Богословська освіта, релігійна пропаганда та виховання” присвячений організації богословської освіти, духовного виховання у церквах, школах та релігійній пропаганді тощо. Румунська влада сприяла налагодженню повноцінної духовної освіти, підготовці лояльних кліриків. У лютому 1942 р. РПМ організувала школи для викладачів “Катехізису” в Тирасполі, Голті та Овідіополі. Упродовж 19421943 рр. були відкриті духовні семінарії в Дубоссарах і Одесі. Запроваджувалось викладання Закону Божого в школах і гімназіях, друкувались і розповсюджувались духовні книги, релігійні дитячі журнали тощо. Поряд з тим проводилась вигідна Румунській помісній церкві румунізаторська пропаганда. З цієї причини ефективність місійної діяльності була не завжди високою, хоча рефлексії віруючих на заходи християнізації мали часом позитивне забарвлення, особливо, коли мова йшла про проведення релігійних свят, обрядів і таїнств.

У підрозділі 4.5 “Соціально-економічні аспекти повсякденного життя православного кліру” простежується стратегія виживання в умовах війни такої соціальної групи як церковнослужителі. Зазначається, що соціально-економічний чинник, який відігравав важливу роль в житті священників і парафіян, формував модель і стиль їхньої соціальної поведінки. У процесі відродження православ'я у “Трансністрії” сотні людей намагалися вижити шляхом поновлення у духовному сані, який давав надію на покращення способу життя. У звіті архімандрита А. Ніки за січень-березень 1942 р. зазначалося, що більшість із 285 зареєстрованих у “Трансністрії” священнослужителів “...були віднайдені й з великою турботою відібрані тут…”, тобто на Півдні України. Від самого початку духовенство зіткнулося з побутовими труднощами, безліччю соціальних проблем, місцеві священики не оплачувалися державою і жили за рахунок єпитрахильних прибутків. Заробітна платня кліру була диференційованою, а її розміри залежали від духовного сану та клерикальних функцій. Якщо заробітна плата священика чи протоієрея коливалася від 180 RKKS (марок) у провінції і до 200 марок у кафедральному соборі, то платня митрополита, який очолював РПМ у “Трансністрії”, була у кілька разів вищою. Суттєво меншими були оклади представників нижчих щаблів духовної “табелі про ранги”. Однак, порівняно з іншими суспільними верствами, наприклад, інтелігенцією, православні церковнослужителі отримували платню на 3040% більше, що, власне, їх виокремлювало у особливу духовно-соціальну категорію.

У підрозділі 4.6. “Благодійність місіонерів, місцевого духовенства і православних мирян” розглядаються різноманітні прояви християнської доброчинності, спрямовані на покращення тяжкого становища найменш захищених верств підокупаційного суспільства. Внаслідок евакуації і знищення продовольства радянською владою, економічного визиску румунською армією й адміністрацією життя населення “Трансністрії” було вкрай складним. Православні організовували різноманітні благодійні акції. При храмах створювались фонди, наглядові та опікунські ради, які надавали різноманітну допомогу знедоленим людям. Особливе поширення ці заходи мали у містах, де церкві легше було отримати допомогу у вигляді коштів та продуктів харчування від громадських організацій та з різних фінансових джерел. Натомість у віддалених парафіях через економічну експлуатацію та “викачування” сировини і продуктів харчування для румунської армії ситуація була вкрай критичною. Виняток становили парафіяльні священики, які, зводячи кінці з кінцями, самотужки рятували християнські душі. Особливу роль відігравала допомога православним, які постраждали від сталінських репресій, а також вірянам, які потребували соціальної підтримки. Окремим епізодом християнської доброчинності місцевого духовенства виділяється порятунок представників єврейської спільноти від неминучої смерті.

П'ятий розділ “Православ'я у Південній Україні в умовах відновлення радянської влади (весна 1944 р. осінь 1945 р.)” складається з 6 підрозділів у яких аналізуються методи і наслідки реалізації сталінської доктрини “одержавлення” Православної церкви, умови існування і діяльності духовенства, релігійних громад, монастирів після визволення півдня республіки.

У підрозділі 5.1. “Діяльність уповноважених Рад у справах РПЦ при облвиконкомах півдня республіки” розглядається формування та діяльність інституту уповноважених Ради у справах РПЦ при облвиконкомах. У квітні 1944 р., за указівкою куратора Ради у справах РПЦ при РНК УРСР П. Ходченка було призначено уповноважених при облвиконкомах півдня республіки. Їхня діяльність регламентувалась постановами союзного та республіканського урядів, інструкціями, циркулярними листами, різноманітними нормативними актами. Наріжні напрямки роботи і обов'язки уповноважених визначала інструкція, яку було ухвалено 5 лютого 1944 р. Прямий контроль, часті вказівки, заборона на ведення листування з єпархіальним управлінням та іншими церковними центрами вказує на те, що уповноважені були органічним елементом централізованого механізму Кремля.

Зміна вектору політики правлячого режиму щодо православ'я після зустрічі Й. Сталіна й В. Молотова 22 серпня 1943 р. з церковними ієрархами призвела до змін у статусі самої церкви. Керівництво СРСР, запланувавши проведення Помісного Собору на початку 1945 р., у такий спосіб намагалося закріпити за РПЦ роль одержавленої церкви, обмежити її самостійність та керувати нею. Зорганізованість заходів з підготовки до Собору в єпархіях свідчить про результат якого чекав радянський уряд від церковного форуму. Уповноважені рад при облвиконкомах Півдня України як елементи централізованого виконавчого механізму на місцях, мусили діяти запрограмовано і в чітко визначених межах. Їх організаційна робота була зорієнтована на підготовці Собору, який ухвалив “Положення про управління РПЦ” - нормативи церковного життя, які не відповідали правовій царині, у якій мали діяти. Це породжувало скептичні оцінки і кліриків і державних діячів напередодні проведення та після Помісного Собору.

У підрозділі 5.2. “Облік, реєстрація храмів, релігійних громад та духовенства. Релігійні настрої населення Півдня України” з'ясовано методи, механізми і юридичне поле процесів обліку та реєстрації культових споруд, релігійних громад і кліру, наведено узагальнені результати. Відсутність реальної картини про релігійну ситуацію після вигнання окупантів, змусило владу провести низку відповідних заходів. Упродовж весни-літа 1944 р. в південних областях проводився збір інформації та облік церков, молитовних будинків, монастирів. Реалізація цієї, механічної за формою, однак, прихованої за змістом політичної справи, затягувалася місцевою владою. На 1 липня 1944 р. на півдні існувало 356 храмів, 14% від загальної кількості взятих на облік в УРСР. У квітні 1945 р. - 628 діючих храмів, 37 - недіючих, 40 - використовувалися не за призначенням. Наприкінці 1945 р. кожен десятий діючий храм знаходився на півдні республіки. Наприкінці літа 1945 р. в регіоні було зареєстровано 2 єпископи, 355 священиків, 39 дияконів та 189 псаломщиків. Водночас, зменшення чисельності зареєстрованих представників кліру у співставленні з показниками 1944 р. в Одеській області пояснюється новою хвилею репресій, еміграцією, міграцією до інших областей, небажанням реєструватися тощо. Особливо бракувало їх у Ізмаїльській та Одеській областях, які перебували в зоні румунської окупації. Побоюючись репресій десятки кліриків, особливо ті, хто співробітничав з Румунською Патріархією у Південній Бессарабії і з РПМ в “Трансністрії”, емігрували за Дунай. В Одеській області діяльність 318 церковних споруд забезпечували тільки 211 священнослужителів.

У підрозділі 5.3. “Патріотична діяльність Православної церкви та інших конфесій” показано, у який спосіб духовенство і віруючі інтегрувалися у патріотичні й благодійні рухи. Церква ще з перших днів війни неодноразово закликала до захисту Вітчизни, стійкості, твердості духу і благочестя. Гуманістичні мотиви перепліталися з демонстративним виявом лояльності до більшовицького режиму. З визволенням півдня республіки милосердя віруючих знайшло реальне втілення у допомозі персоналу евакуаційних шпиталів. З ініціативи місцевого духовенства, віруючі люди свідомо включалися в різноманітні фонди, вносили гроші, коштовності, продукти тощо. З весни 1943 р. до середини 1944 р., збирання коштів, харчів, одягу тощо, мало добровільний і некерований ані державними, ані церковними органами характер. Так, до кінця 1944 р. в Херсонській єпархії не було єпископа, однак з ініціативи прихожан лише за період з березня до вересня 1944 р. було зібрано коштами, продуктами та речами понад 560 тис. руб. Згодом єпархіальні чиновники формалізували цей рух. По Одеській єпархії на 1 січня 1945 р. було зібрано: до фонду оборони - 626759 руб. готівкою, коштовностями й цінними предметами; до фонду Перемоги - 105340 руб. готівкою; на допомогу родинам військовослужбовців - 331836 руб. готівкою; у шпиталі, на допомогу пораненим та хворим воїнам-фронтовикам - 172562 руб. готівкою і 411436 руб. предметами і продуктами. Пожертвування віруючих та прихожан до Ізмаїльського та Болградського держбанків становили 61568 руб. і 93347 румунських лей. Благодійний внесок духовенства, очолюваного єпископом Михаїлом на Херсонщині, у фонд допомоги дітям-сиротам становив 200 тис. руб.

У підрозділі 5.4. “Антирелігійна пропаганда і репресії проти духовенства” окреслено причини, методи, особливості та наслідки нової хвилі репресалій середини 40-х років. Паралельно з деклараціями про зміну курсу в релігійній сфері влада санкціонувала широкомасштабну кампанію боротьби проти церкви, віруючих та духовенства. Розгляд “реальної політики” радянського уряду в релігійній сфері звільнених від окупації регіонів дозволяє виокремити два напрями. Перший, пов'язаний з бажанням влади витіснити РПЦ з ідеологічного поля й мінімізувати її вплив на суспільну свідомість. Другий, символізував собою іманентну ознаку тоталітарного режиму сталінського зразка 30-х років. Не зумівши подолати релігію у прямому зіткненні, влада вдалася до репресій. Радянські спецслужби вилучали з лав духовенства кращих, залишаючи паству без справжніх духовних наставників. Головним завданням спецслужб в 40-х рр. стала дискредитація релігійних об'єднань шляхом звинувачень ієреїв в колабораціонізмі, шпигунстві тощо. Удар по кліру на завершальному етапі війни в регіоні не забарився. Лише в Одеській області (з урахуванням території Ізмаїльської обл.) з 1941 р. до 1952 р. було репресовано 49 церковнослужителів, з них - 35 священиків, 14 ченців, канторів та церковних старост. Кожного п'ятого з них у 1944-1945 рр. було піддано репресіям за пастирську діяльність на окупованій румунами території, що кваліфікувалось відповідно до ст. 54-10 КК УРСР як “антирадянська діяльність і агітація”.

У підрозділі 5.5. “Становище православних монастирів і чернецтва” аналізуються стосунки з владою, соціально-економічний стан, організація внутрішнього та духовного життя. Південь УРСР після визволення вирізнявся незначною кількістю православних монастирів та насельників у них. По-перше, передвоєнна політика більшовиків спрямовувалася на викорінення монастирського укладу з радянського життя. По-друге, запеклі воєнні дії, що розгорталися на півдні упродовж літа-осені 1941 р. і весни-літа 1944 р., розорили й звели нанівець увесь монастирський устрій і побут. По-третє, частина ченців та черниць виїхали за Дунай. Отже, на півдні республіки на початку 1945 р. лишилось 5 монастирів : три старообрядницьких в Ізмаїльській області і два в Одесі. Разом в усіх монастирях Півдня України нараховувалося 122 мешканця (21 чернець та 101 черниця).

Економічне становище монастирів було майже безперспективним. Монастирі як духовні організації поступово занепадали. Більшість монахів і монахинь були похилого віку і не могли підтримувати економічне й господарське життя своїх духовних осередків. Результатом прихованого наступу на церкву стало скорочення кількості монастирів та монахів. На весну 1945 р. діяли лише монастирі: Свято-Архангело-Михайлівський жіночий (68 осіб) і Свято-Пантелеймонівський чоловічий (6 осіб) - в Одесі, та ще Феодосіївський чоловічий (5 осіб) у Балті. У Південній Бессарабії лишився тільки Ізмаїльський монастир, в якому мешкало 11 ченців.

У підрозділі 5.6. “Матеріальні втрати Православної церкви та вірних” подаються масштаби й узагальнені статистичні дані про збитки, заподіяні війною церковним громадам Півдня України. Збирання інформації, формування фотоальбомів про завдані церкві матеріальні втрати мало політичний та ідеологічний підтекст. На початку жовтня 1944 р. у межах Херсонської області загальна сума збитків становила 6890 тис. 299 руб. У грудні 1944 р. Одеська обласна комісія склала реєстр 68 актів на суму 16338,6 тис. руб. збитків. У цілому, в межах чотирьох областей Півдня України, збитки становили 67 зруйнованих православних храмів, вартість яких оцінювалася в сумі 38 млн. руб. Поряд з тим, цей процес не був позбавлений і певних недоліків. Розглядаючи проблему “авторства” злочинів проти церкви, зауважуємо, що місцеві комісії часто виокремлювали німецькі і румунські дії. Надсилаючи інформацію про знищення чи пограбування церков, вони підкреслювали саме німецьку причетність до актів духовно-релігійного вандалізму.

У висновках наведено основні результати дисертаційного дослідження, що виносяться на захист, і пропонуються у таких теоретичних положеннях та узагальненнях.

1. Релігійне життя на Півдні України в роки Другої світової війни значною мірою залежало від історичних особливостей розвитку регіону і визначалося його специфічною етноконфесійною картою, для якої домінування православ'я стало іманентною ознакою. Традиційно активна позиція Православної церкви забезпечувала тут високий рівень релігійності й побожності населення і здійснювала помітний вплив на життєвий уклад місцевого населення.

2. Політика офіційного Бухареста стосовно православного населення Півдня Бессарабії, яким опікувалася єпископія Четатя-АлбеІзмаїл, у 30-ті роки ХХ ст. характеризувалася періодичними румунізаторськими акціями у вигляді суцільного контролю над парафіями, посиленням їхньої залежності від юрисдикції Румунського патріархату і монархічної системи, яка, власне, забезпечувалася альянсом “корольцеркванація”. Румунська церква у регіоні через єпископію викорінювала споконвічні духовні традиції слов'янського населення, позбавляла його права на віросповідання та богослужіння рідною мовою, виховувала молодь у дусі “румунського патріотизму” через мілітаризовані та націоналістичні організації, до яких активно залучала й тамтешнє духовенство. Проте, православне населення сконцентроване переважно в 156 парафіях із 220, попри румунізаторський тиск, виборювало своє право на сповідування дідівської віри, зберігало багатовікову духовну культуру, опікувалося церковно-культовими та монастирськими спорудами зі старовинними зразками сакрального мистецтва, духовної літератури тощо. Переважаюча слов'янська складова (6567% мешканців) в етно-національній структурі краю стала головним чинником, що визначав специфіку конфесійної карти, рівень релігійності, вплив на життєвий уклад й стосунки з владою.

3. Атеїстичний курс Москви напередодні ІІ світової війни став логічним продовженням марксистсько-ленінської ідеології, зорієнтованої на знищення церкви як інституту громадянського суспільства, а разом з нею і викорінення релігії й духовенства, як носіїв давніх світоглядних і моральних традицій. Політика радянського режиму щодо церкви супроводжувалася порушенням чинного законодавства, застосуванням підступних методів, спрямованих на реалізацію сценарію зі знищення раніше чисельної й впливової в регіоні Православної церкви. Антицерковна пропаганда, залякування, шантаж, репресії, порушення і позбавлення громадянських прав, руйнування і закриття православних храмів тощо, мали жахливі наслідки для духовного життя на Півдні України. Якщо в Україні наприкінці 30-х рр. було ліквідовано 75-80% наявних церков, то релігійні громади півдня республіки майже повністю були позбавленні матеріальної основи: в Одеській області існувало 9 діючих храмів (в Одесі 1), в Херсоні 2, а в Миколаївській області не залишилося жодної церкви. Засновані на фабрикації справ репресивно-каральні “технології” привели до масштабних політичних процесів проти духовенства. Смертні вироки під час “великого терору” на півдні становили майже 80% від загальної кількості репресованих священнослужителів у 30-ті рр.

В умовах “першої” радянізації Південної Бессарабії (впродовж літа 1940 р. літа 1941 р.) комуністична влада екстраполювала раніше “перевірені” методи антирелігійної політики на щойно приєднані до СРСР землі. Змінюючи юридичний статус, який Православна церква мала в румунській державі, радянський режим намагався витіснити з суспільного життя релігійний світогляд та підмінити його комуністичною ідеологією. Репресивними методами і сфабрикованими політичними процесами проти духовенства, що базувалися на звинуваченнях у “фашистській діяльності”, “шпигунстві”, причетності до румунських партій “кузістів”, “цараністів”, “жоржистів”, “ФНВ”, радянська влада підривала суспільний статус і основи православ'я. Церкви без кліру закривалися, парафії переставали виконувати своє призначення, релігійні служби ставали великою рідкістю. Віруючі краю, залякані атеїстичним наступом сталінської системи та арештами церковнослужителів напередодні війни, утаємничували свої релігійні уподобання.

Терор проти духовенства та нищення храмів в умовах радянізації згодом відіграли вирішальну роль у визначенні суспільних та морально-релігійних пріоритетів представників громадянського суспільства південних теренів Бессарабії після повернення румунської цивільної та церковної влади вже в ході військової агресії Румунії, очолюваної І. Антонеску проти СРСР.

4. Визначення типових рис релігійної ситуації на окупованих румунами українських територіях дало можливість з'ясувати кілька важливих моментів цієї проблеми. Поряд зі специфічними ознаками спостерігалася симетрична схожість політики румунської влади й церковної адміністрації на теренах Південної Бессарабії з одного боку, та способів реалізації релігійної політики у повітах утвореного восени 1941 р. у межиріччі Дністра і Південного Бугу губернаторства “Трансністрія”, з іншого.

“Рехристиянізація” по-румунськи, розпочата з літа-осені 1941 р. у Південній Бессарабії, сприймалася місцевим православним населенням доволі спокійно і трактувалася як “торжество християнської ідеї над проявами антихриста в обличчі язичників більшовиків”. Особливого значення відновлення й функціонування Православної церкви набувало для тієї частини населення Придунайського краю, яка відчула на собі руйнівні дії радянського атеїстичного режиму та репресії, і співставила умови існування релігії за румунського і радянського порядків.

Восени 1941 р. в єпархії Четатя-АлбеІзмаїл було проведено церковно-адміністративну реформу, утворено 11 протопопій, організовано православну місію і запроваджено поділ єпархії на два сектори і 8 повітових центрів. Уповільнення темпів відродження православ'я у Південній Бессарабії було пов'язане з фінансовими труднощами єпископії, матеріальними проблемами відбудови православних храмів тощо. Поряд з тим, шляхом відновлення роботи фабрики церковних свічок, єпархіальної друкарні та видруку й розповсюдження духовної літератури румунська церковна ієрархія в краї не тільки укорінювала побожність і християнську мораль, суголосну державній лінії в цьому питанні, а й формувала у такий спосіб джерела значних фінансових прибутків.

На теренах “Трансністрії” у 19411944 рр. румунська влада встановила й утверджувала жорсткими методами режим тотального економічного і політичного адміністрування, який, певною мірою, реалізовувався також завдяки діяльності Румунської православної місії, що з серпня 1941 р. репрезентувала церковну владу в окупованих землях. Військово-політичне керівництво Румунії, наголошуючи на “рехристиянізації” населення “Трансністрії”, ставило перед місією завдання монополізувати духовне правління, взяти під контроль релігійне життя в губернаторстві (як це було в Південній Бессарабії) і перебрати до Румунської Патріархії і Синоду роль екзархату Російської православної церкви. Розбіжність у поглядах шефів місії на реалізацію місіонерської ідеї та способів уніфікації релігійної політики в захоплених землях з принципами, які були основою державно-церковних стосунків у Румунії, приводили до організаційних, ідеологічних, міжконфесійних та фінансових прорахунків. Усе це в поєднанні з недовірою до місцевого кліру і призначенням на церковно-адміністративні посади адептів чужинців, а також примусове впровадження румунської мови в богослужінні, боротьба зі “стилізмами” викликали негативне ставлення віруючих і, зрештою, визначили зрив планів окупантів.

Через цілеспрямовану священицьку кадрову політику здійснювався всебічний контроль над відродженням православного життя у межах губернаторства. Спершу на “Задністрянщину” направлялися тимчасові групи кліриків з Румунії, згодом їх замінили постійні місіонери. Проте, вони не розумілися на специфіці й особливостях релігійної ситуації в регіоні. Використання “старих” і зрадянізованих священицьких кадрів також не вирішило проблеми через недовіру до них румунських спецслужб. У березні 1942 р. кількість церковнослужителів у губернаторстві становила лише 285 осіб (203 священика, 15 дияконів та 67 канторів). Попри те, що православного кліру у повітовій глибинці не вистачало, керівництво РПМ, здійснюючи фільтрацію місцевого духовенства, позбавляло його права на єпитрахильну діяльність. У 1942 р. лише 30 місцевих священиків зі 150 змогли повернутися до церковнослужіння. З відкриттям в Одесі й Дубоссарах семінарій та духовних училищ ситуація змінилася на краще. Наприкінці 1943 р. на понад двомільйонне населення “Трансністрії” припадало 617 священиків, з яких 265 місіонери з Румунії, а решта місцеві.

Діяльність місії спрямовувалася на відверту денаціоналізацію православного життя та боротьбу проти “українського релігійного іредентизму” в українських землях. Румуни забороняли етноцерковний плюралізм, розпускали парафії, очолювані священиками українських церков, позбавляли їх пастирської служби, викорінювали самобутні церковні традиції, засуджували й унеможливлювали діяльність малих релігійних форм. З 607 парафій, які існували в “Трансністрії”, 477 охоплювали анклави, заселені українцями та іншими слов'янськими народами. Проте, саме в українських повітах спостерігається кадрова священицька диспропорція, парафії існували без духовних поводирів, а віруючі позбавлялися права на отримання релігійних послуг.

Вагомими порівняно з антицерковним радянським передвоєнним періодом були результати реституційно-відбудовчої політики. Впродовж двох років у губернаторстві було відкрито 632 храми, 309 перебували у стадії ремонту. Церковна адміністрація використовувала ініціативу православного населення, активістів релігійних громад у процесі фінансування й відбудови храмів, популяризувала досягнення у цій справі шляхом церемоній освячень.

5. Соціально-економічне й пастирсько-теологічне життя православного кліру на теренах “Трансністрії” повністю підпорядковувалось румунській патріархії і регламентувалося інструктивними листами, циркулярами керівництва місії та архієреїв. Священицька діяльність була специфічною і диференційованою, що виокремлювало духовенство в особливу соціальну категорію, яка мала певні обов'язки, права і можливості. Водночас, існувала диференціація всередині цього мікросоціуму, в якому особливою полярністю (в статусі, привілеях, зарплатні тощо) вирізнялося становище місіонерів-прибульців та місцевих священиків.

6. Соціально-релігійний зріз настроїв населення “Трансністрії” на підставі рефлексій на заходи румунської окупаційної влади в сфері релігії дозволив визначити його стратифікацію. Установлено, що значна частина ревних прибічників дійсної віри, переважно люди похилого віку, жінки й діти, репрезентували високий ступінь лояльності до румунської місіонерської діяльності; не меншу частку становили загалом байдужі до церкви й релігії обивателі, однак, у воєнні часи вони схилялись до рецепції у бік християнських традицій та релігійного конформізму; решту становили люди, які виявляли себе принциповими ненависниками релігії й вдавалися до спротиву, неприйняття та прихованої атеїстичної пропаганди.

7. Румунське “адміністрування” в “Трансністрії” упродовж 19411944 рр. було набагато м'якшим до релігійного волевиявлення, функціонування храмів, духовної освіти тощо, до церковнослужителів та віруючих людей, аніж довоєнна радянська. Релігійна свобода для населення, хоча здебільшого й мала декларативний характер, проте знаходилась у жорстких межах церковно-адміністративних приписів та каральних органів. Її спрямованість на відродження християнства шляхом румунізаторської релігійної експансії на затеїзоване пострадянське суспільство була руйнівною для українських церков та релігійних громад.

8. Певні позитивні наслідки окупаційної політики відродження православ'я, патріотична позиція керівництва РПЦ на початку війни та зовнішньополітичні реалії спричинили зміни релігійного курсу сталінського режиму. Впродовж 19431945 рр. була реалізована доктрина “одержавлення” Православної церкви у вигляді законодавчого врегулювання державно-церковних зносин і всебічного контролю над життям РПЦ з боку керівництва СРСР і союзних республік. Головним інструментом реалізації “нового курсу” у релігійній сфері був інститут уповноважених Ради у справах РПЦ. Використовуючи його, влада застосовувала змодельовані в Кремлі політичні технології, які використовувались у процесі “одержавлення” церкви і боротьби проти опозиційних конфесій з метою формування нової конфесійної карти. Надаючи великого значення саме реєстрації храмів, приходів та духовенства, влада ускладнювала цей процес забюрократизованою процедурою оформлення цілої низки документів. Директиви центру свідчили про вимогливість і наполягання на прискоренні процесу обліку та реєстрації, проте, реальний хід подій демонстрував найгірші якості системи: надмірний централізм, бюрократизм, тяганину тощо.

Штучні суперечності між законодавчо-правовим полем та ідеологічними установками перешкоджали появі нових приходів. Переважна більшість православних храмів на момент повернення радянської влади вже позиціонували себе як фактично діючі, тому радянськими органам вони лише були взяті на облік і зареєстровані. Так, на Херсонщині діяло 114 храмів, з яких 111 були відкриті за окупації і лише 3 розпочали роботу у 19441945 рр. З цього проступає виразна тенденція, пов'язана з цілеспрямованим створенням владою перешкод на шляху виникнення нових релігійних громад і парафій.

Керівництво держави використало процес реєстрації на Півдні УРСР, як і по всій республіці, в якості інструмента конструювання моноцерковної системи, що базувалася на виключному статусі однієї, підконтрольної державі конфесії РПЦ. Усі діючі православні храми у межах регіону належали до патріаршої орієнтації. Такої жорстокої боротьби владної системи проти УАПЦ, УГКЦ, “обновленської” та інших конфесій, як це було в інших регіонах, на Півдні України не спостерігалось, оскільки священиків цих релігійних об'єднань тут практично не існувало. На 1 квітня 1945 р. в Миколаївській області було лише 3 парафії автокефалістів.