Конфесійний та суспільний аспекти розвитку православної церкви в України 1875-1900 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

07.00.01 - історія України

Конфесійний та суспільний аспекти розвитку православної церкви в України 1875-1900 років

Меша Володимир Григорович

Донецьк - 2009

Дисертацією є рукопис:

Роботу виконано на кафедрі історії України та культурології Київського славістичного університету (м. Київ)

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Надтока Геннадій Михайлович, Державний експерт відділу регіональної безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, Солдатенко Валерій Федорович, завідувач відділу соціально-політичної історії Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України ім. І.Ф. Кураса

доктор історичних наук, професор Пащенко Володимир Олександрович, Ректор Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка

доктор історичних наук, професор Уткін Олександр Іванович, завідувач кафедри історії Київського Соломонового університету

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

Анотація

історичний православний церква

Меша В.Г. Конфесійний та суспільний аспекти розвитку православної церкви в Україні 1875-1900 років. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - Історія України. - Донецький національний університет. - Донецьк, 2009.

В дисертації комплексно досліджується стан, основні етапи й тенденції розвитку РПЦ в Україні останньої чверті ХІХ століття. Проаналізовано, зокрема, особливості еволюції адміністративно-територіальної структури й системи управління православної церкви в Україні. Виявлена специфіка кадрового забезпечення єпархій, яка полягала в урахуванні національного чинника: серед єпископату, чинників середньої ланки управління (благочинній) та духовних навчальних закладів переважали етнічні росіяни або випускники академій та семінарій, які функціонували поза межами України.

З'ясовано характер взаємодії православної церкви з іншими, зокрема, римо-католицькою та сектантськими конфесіями. Автор робить висновок про наростання міжконфесійного протистояння за умов збереження панівного статусу РПЦ та статусу «терпимих» і «нетерпимих» іноконфесійних організацій.

Доведено, що під впливом ліберальних реформаційних процесів, що розгорнулись в суспільстві на етапі 1861-1874 рр., православна церква зазнала не лише внутрішніх змін ліберального (до початку 80-х рр.) і консервативного (до 1905 р.) спрямування, але й значно активізувала свою участь у суспільних та національних процесах. Вона проявилась, зокрема, в залученні православного духовенства до системи місцевого самоуправління й суперечливій реакції на процеси українського національного відродження.

Ключові слова: православна церква України, конфесії, римо-католицизм, сектантство, єпархії, парафії, духовенство, церковні реформи, міжконфесійні відносини, соціотворча функція церкви, національне відродження, русифікація, уніфікація, консерватизм, лібералізм.

Аннотация

Меша В.Г. Конфессиональный и социальный аспекты развития православной церкви в Украине 1875-1900 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01. - История Украины. - Донецкий национальный университет. - Донецк, 2009.

В диссертации комплексно исследуется состояние, основные этапы и тенденции развития РПЦ в Украине последней четверти ХІХ века. Проанализированы, в частности, особенности эволюции административно-территориальной структуры и системы управления православной церкви в Украине. Определена специфика кадрового обеспечения епархий, заключающаяся в учете национального фактора: среди епископата, священно- и церковнослужителей среднего звена управления (благочинной) и духовных учебных учреждений преобладали этнические россияне или выпускники академий и семинарий, которые функционировали за пределами Украины.

Важное место в диссертации принадлежит осмыслению роли православных братств в сохранении глубинных основ украинского православия. Автор утверждает, что восстановление братских обществ в ХІХ веке закономерно начиналось именно в Украине. С одной стороны, это соответствовало исторической традиции, поскольку впервые восточноевропейские братства появились именно на этих землях. С другой стороны, они отражали организационно-конфессиональную специфику украинского православия, изначально присущую Киевскому христианству, а именно: его демократизм и церковное собороправие.

Выяснен характер взаимодействия православной церкви с другими, в частности, римско-католической и сектантскими конфессиями. Автор делает вывод о нарастании межконфессионального противостояния при условиях сохранения господствующего статуса РПЦ и статуса «терпимых» и «нетерпимых» иноконфесиональных организаций.

Доказано, что под воздействием либеральных реформационных процессов, развернувшихся в обществе на этапе 1861-1874 гг., православная церковь испытала не только внутренние изменения либерального (к началу 80-х гг.) и консервативного (до 1905 г.) направления, но и значительно активизировала свое участие в общественных и национальных процессах. Она проявилась, в частности, в привлечении православного духовенства к системе местного самоуправления и противоречивой реакции на процессы украинского национального возрождения.

Диссертант анализирует также роль православных епархий Украины в конфессионально-идеологическом обеспечении функционирования царской армии. Представлены, в частности, масштабы и формы такого участия.

Особый интерес представляет часть диссертации, посвященная внешним контактам епархии Украины с православными центрами Востока, происходившая в рамках взаимодействия Московского патриархата с Константинопольским, Иерусалимским и др. Автор показывает органичность и широкий диапазон сотрудничества между ними, раскрывает не только их конфессиональную, но и политическую составную.

Ключевые слова: православная церковь Украины, конфессии, римско-католицизм, сектантство, епархии, парафии, духовенство, церковные реформы, межконфессиональные отношения, социотворческая функция церкви, национальное возрождение, русификация, унификация, консерватизм, либерализм.

Annotation

Mesha V.G. Confessional and social aspects of tne Orthodox Church Development in Ukraine of 1875-1900 years. - A manuscript

The dissertation submitted for a degree of Doctor of History majoring in history of Ukraine - 07.00.01. - Donetsk National University, 2009.

The position, main stages and tendencies of the Russian Orthodox Church development in Ukraine of the last quarter of the XIX century are investigated all-embracingly. It is analysed in particular the evolution`s peculiarities of the administrative and territorial structure and managerial system of the Orthodox Church in Ukraine. The specific character of trained staff in eparchies is shown in this work. It took into account the national identity among the episcopate, representatives of middle managerial staff and administration of religious educational institutions. The preference was given to ethnical Russians or to the graduates of academies and seminaries functioned beyond the Ukraine.

The character of the Orthodox Church interaction with other Churches, in particular with Roman Catholic and sectarian confessions is defined. The author makes the conclusion about the rise of interconfessional confrontation on condition that the Russian Orthodox Church keeps its status of supremacy and the others - the status of "tolerable" and "intolerable" confessional organizations.

It is proved that under the influence of liberal reformatory processes in the society during the period of 1861-1874 the Orthodox Church experienced internal changes not only of liberal (before the beginning of 80-ies) and conservative (till 1905) tendency but it made considerably more active its participation in social and national processes. It revealed itself particularly in the Orthodox clergy joining the system of local government and controversial reaction on the processes of the Ukrainian national revival.

Key-words: The Ukrainian Orthodox Church, confessions, (Roman) Catholicism, sectarianism, eparchies, paraphies, clergy, church reforms, interconfessional relationship, church social and creative function, national revival, russification unification, conservatism, liberalism.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Роль православної церкви в житті українського суспільства традиційно відзначалась суперечливістю конфесійного й соціотворчого вияву. Конфесійно вона прагнула втілити в життя віросповідну та етнорелігійну специфіку православних та протидіяти поширенню інославних конфесій, суспільно - тяжіла до збереження православної цивілізаційної ідентичності й міжцивілізаційної дистанції з католиками та сектантськими утвореннями західного коріння.

Осмислення особливостей реалізації всієї системи конфесійних та суспільних функцій православної церкви в Україні ускладнене відсутністю упродовж тривалих історичних етапів власної політичної форми українства - державності. Наслідки бездержавності в Україні найбільш рельєфно проявились у XIX-на початку XX століть, тобто з моменту цілковитої втрати елементів автономного устрою. Проте їх вияв в останній чверті XIX ст. супроводжувався процесами, що спричинили не лише активізацію церковного життя в Україні, але й інтенсивні спроби його реформування. Йдеться про розвиток України у новостворених політичних, соціально-економічних та конфесійних координатах. Сутнісними параметрами цих координат у політичній сфері були селянська свобода, відмова від рекрутчини, запровадження елементів демократичності у судовій сфері.

Ліберальні реформи 60-70-х рр. XIX ст. сприяли тоді пожвавленню національно-політичних процесів в Україні - хлопомани та громадівці представили не лише нову хвилю національного відродження, але й спромоглися до формування на українському ґрунті соціального руху, започаткованого російськими народниками, а також заклали підвалини для становлення українських політичних партій. За цих умов православна церква постала перед необхідністю визначення своєї ролі в системі політичних і національних відносин.

Своєрідний “зсув” на соціально-економічному ґрунті проявив себе в поступовому утвердженні нових, звільнених від позаекономічної форми залежності земельних відносин, а також розвитку підприємництва і торгівлі, розселенні та активній міграції сільського населення в міста. Саме соціально-економічні процеси вирішальним чином змінили матеріальне становище церкви. У зв`язку із безперервним зростанням фабрично-заводської верстви ускладнились пастирські обов`язки духовенства, його функції у сфері регулювання міжстанових соціально-економічних відносин.

Закономірно, що з початком лібералізації суспільних відносин змінами була охоплена й конфесійна карта України - динамічне зростання сектантських громад разом із збереженням твердих позицій римо-католицької церкви суттєво посилювало конкурентне поліконфесійне середовище.

Отже, під впливом історичних обставин православна церква в Україні опинилася у новій суспільній ситуації, яка ускладнювалась безпосередньою наближеністю її території до римо-католицького та західно-сектантського ареалів Європи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в контексті наукової проблематики кафедри історії України та культурології Київського славістичного університету “Історія та культура України ХІХ-ХХ століть”.

Об'єктом дослідження є православна церква України останньої чверті ХІХ століття.

Предметом дослідження стали сутнісні особливості, етапи та тенденції конфесійного розвитку православної церкви України, її соціотворча й національно-спрямовуюча роль.

Хронологічні межі дослідження охоплюють останню чверть ХІХ століття. Нижня хронологічна межа визначається завершенням епохи ліберальних реформ 1861-1874 років, активізацією ролі православної церкви в міжконфесійних і суспільних процесах. Верхня межа обумовлена початком (з 1900-х років) революційних рухів й відновленням ідеології внутрішньоцерковних реформ.

Територіальні межі дослідження охоплюють ту частину України, що перебувала у складі Російської імперії. При цьому автор прослідковує характер розвитку зв'язків між православними інституціями та громадами Західної й так званої “російської” України.

Метою даного дослідження є відтворення картини історичного розвитку православної церкви в Україні в постреформаторську епоху останньої чверті XIX століття.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

визначити стан наукової розробки проблеми, характер та обсяг її джерельної бази;

з'ясувати сутність територіально-адміністративної структури та системи управління православної церкви України;

проаналізувати кадровий стан та кадрову політику православної церкви;

виявити тенденції розвитку правового статусу духовенства, зміни в його матеріальному становищі:

розкрити сутнісні риси, тенденції та динаміку розвитку духовної освіти в Україні;

прослідкувати характер розвитку відносин православної церкви з римо-католицькими, сектантськими й старообрядницькими громадами;

відтворити зовнішню місіонерську діяльність православного духовенства України, його участь в дослідженні святинь православного Сходу;

проаналізувати роль православної церкви в суспільному житті України. Включаючи її участь в суспільно-політичних, культурно-освітніх, націотворчих процесах.

Методи дослідження. Конкретними методами, на яких базувався автор, були історіко-порівняльний та хронологічно-проблемний, які були використані під час аналізу української, російської та зарубіжної історіографії, метод періодизації та метод формально-кількісного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає також і в тому, що зроблена одна з перших спроб комплексного аналізу функціонування православної церкви України останньої чверті XIX ст. й відтворенні цілісної картини її конфесійного й суспільного самовияву в пореформену епоху.

Здійснений аналіз дозволив обґрунтувати ряд теоретичних положень, що мають наукову новизну і виносяться на захист:

* з'ясовано, що за умов в цілому незмінного адміністративно-територіального поділу церкви в останній чверті XIX ст. вона пережила два етапи управлінських реформ: ліберальний (за синодального урядування Д.Толстого), з властивим для нього запровадженням виборності духовенства, посиленням колегіальності в управлінні, й консервативний (за часів обер-прокурорства К.Побєдоносцева), коли була відновлена жорстока централізація церкви; збіг основних тенденцій у розвитку церкви і держави зазначеної епохи засвідчує глибину їх взаємної залежності;

* відтворено еволюцію наукового потенціалу духовенства України 1875-1900 років; виявлено, що відбулося наповнення суспільно-правового статусу духовенства, яке отримало можливість обирати й бути обраним до представницьких органів влади на місцях - земських та міських зборів; встановлено, що рівень законослухняності духовенства в єпархіях України залишався високим й перевищував середньоімперські показники;

* виявлено рівень і структуру доходів духовенства: домінуючими залишались доходи від землі і церковних треб; характерною особливістю функціонування суміжних з римо-католицьким світом правобережних єпархій було додаткове державне матеріальне утримання місцевого православного духовенства;

* реконструйована картина духовної освіти України 1875-1900 років; на її території діяло понад 30 духовних училищ, 9 семінарій, одна з чотирьох в імперії духовна академія, в яких разом навчалось близько 9 тисяч осіб; Київська духовна академія утвердилась як міжнародний центр духовної освіти та науки; частина освіченого професійно підготовленого духовенства в Україні коливалась в діапазоні від 50% у церковнослужителів до 95% у пастирів, при цьому кількість духовних навчальних закладів в Україні та штат вихованців не відповідали внутрішнім потребам, урядові й синодальні установи створювали таким чином умови для кадрової інтервенції з Росії;

* в контексті визначених автором етапів православно-римо-католицьких відносин кінця XVIII-XIX ст., встановлено, що 1875-1900 рр. - це період функціонування РКЦ як «терпимої» одержавленої інституції, що перебувала на державному утриманні; водночас завдяки потужній фінансовій та ідеологічній підтримці римо-католицького духовенства з боку польських землевласників та підприємців-цукровиробників РКЦ вдалося не тільки зберегти свою паству, але й успішно конкурувати з православною церквою у сфері місіонерства й латентного прозелітизму;

* доведено, що у прикордонних із Західною Україною регіонах позиції католиків були міцнішими внаслідок міграції й активної місіонерської діяльності галицьких греко-католиків та єзуїтів; домінуючими формами протидії окатоличення населення з боку православної церкви і держави були заборонні й адміністративні заходи;

* з'ясовано, що після елітарного (XVI-ХVІІІ ст.) та народницького (кін. XVIII-середина 1870-х рр.) етапів у розвитку сектантства в Україні, в останній чверті XIX ст. вона переживала період сектанського ренесансу, що став можливим завдяки встановленню тісного зв'язку сектантської еліти з народом, активній підтримці сектантських громад із Заходу, кризовим явищам в самій православній церкві;

* виявлено, що внаслідок латентного прозелітизму сектантські громади найбільше потіснили православних на півдні України: в Північному Причорномор'ї, де переважали секти західного походження (баптисти, адвентисти, штундисти) і Крим, де так само поширеними були й секти російського походження (хлисти, молокани, скопці та ін.); українське сектантство (мальованці) мало характер симбіозу західної та східної сектантських культур;

* доведено, що старообрядництво, як явище російської релігійної культури, не набуло поширення в Україні, зосередившись переважно на окраїнних землях, особливо на Чернігівщині; домінуючою тенденцією розвитку старообрядництва було його зближення з офіційною православного церквою, що проявилось у поширенні т. зв. «одновірства»;

* показано, що вдосконалені в останній чверті XIX ст. Місіонерський апарат, що пронизував православну церкву від Синоду до сільських парафій, перебував у тісній взаємодії зі світськими органами влади й за своїми концептуальними ознаками та структурою фактично зберігся до 1917 року;

* в останній чверті XIX ст. значно розширюється спектр суспільно активних дій духовенства, викликане докорінними змінами у статусі селянства, появою нових соціальних груп, зокрема, фабрично-заводського робітництва, участю церкви в розвитку політичної системи шляхом залучення духовенства до місцевого управління; на фоні домінуючої охоронницької діяльності церковно-священнослужителі змушені були підключитися до посередництва в соціальних конфліктах, роботи з новими суспільними верствами; в середовищі духовенства зароджується прогресивна течія, представники якої свідомо стали на шлях захисту ідеалів справедливості;

* в останній чверті XIX ст., після тимчасового занепаду, відбулося відродження народної церковно-освітньої системи з різними типами шкіл, число яких потроїлось, а фінансування з державного казначейства зросло майже у 100 разів; до шкільного просвітництва долучалися церковно-священнослужителі, ченці монастирів, діячі відтворених православних брацтв; частка церковних шкіл в Україні виявилась більшою середньо імперської, проте навчанням було охоплено лише 22% дітей шкільного віку, проти 30% - в імперії; на зламі XIX-XX ст. церковна школа нерідко виявлялась безальтернативним варіантом набуття початкової освіти;

* православна церква залишалась одним із потужних засобів утвердження російської великодержавної ідеології в українському суспільстві, інструментом русифікації й національної асиміляції українства; проте, з'являлася ліберальна церковно-громадська преса («Церковне-общественный вестник»), що актуалізує українофільські ідеї; зі священицьких православних родин виходить фактично найактивніша частина лідерів українського національного відродження (О. Бодянський, П. Житецький, О. Лотоцький, С. Єфремов, М. Грушевський, М. Міхновський та ін.); створюються українофільські семінарські громади, церковно-археологічні товариства; українські церковні традиції відроджувались православними братствами; проявом втілення ідей національної Ідентичності у церковно-православній царині стали переклади Євангелія українською мовою (П. Куліша й І. Пулюя, Лободовського); збереження національно-православних звичаїв та обрядів створювало історичні передумови для майбутнього автокефального руху.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані для підготовки фундаментальних узагальнюючих праць з історії православної церкви, написання навчальних посібників, розробки спеціальних курсів з історії України, релігієзнавства, української культури й українознавства в цілому. Узагальнений в дисертації досвід містить історичні уроки, які можуть бути враховані діючими в Україні церковними інститутами.

Особистий внесок здобувача. Наукові положення, узагальнення і висновки дисертації, що виноситься на захист, отримані автором самостійно. Вони визначаються представленими в авторефераті змістом монографії та статей. Монографія та усі публікації з теми дослідження підготовлено автором самостійно. Дисертація не містить матеріалів кандидатської дисертації. Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертації обговорювались на засіданнях кафедри історії України та культурології Київського славістичного університету, знайшли відображення у доповідях і повідомленнях на: всеукраїнській конференції “Релігія за умов модерну і постмодерну” (Київ, грудень 2002 р.), міжнародній конференції “Релігія і церква в Україні: уроки минулого й проблеми сьогодення” (Київ, червень 2003 р.), міжнародній конференції “Свобода релігії й глобальні трансформації в сучасному світі” (Київ, травень 2004 р.), міжнародній конференції “Християнсько-військовий рух та душпастирська опіка військовослужбовців в Україні” (Київ, травень 2004 р.), міжнародній науковій конференції “Релігія і церква в історії України” (Полтава, вересень 2005 р.), міжнародній конференції “Церква і політика: від президентських виборів - 2004 до парламентських виборів - 2006” (Київ, лютий 2005 р.), міжнародній конференції “Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві” (Чернівці, квітень 2005 р.), колоквіумі “Релігія і глобалізація” (Київ, Інститут філософії, грудень 2005 р.), міжнародній конференції “Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності” (Житомир, жовтень 2007 р.), міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 2007 р.), Третіх (міжнародних) Гуржіївських історичних читаннях (Черкаси, вересень 2007 р.), міжнародній конференції “Сучасна релігійність” (Луцьк, березень 2008 р.), всеукраїнській конференції “Діалог культур і релігій: протидія тероризму та екстремізму” (Київ, травень 2008 р.).

Обсяг і структура дисертації зумовлені метою й завданнями досліджень. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, що містять 16 параграфів, висновків, додатків (33 од. на 56 стор.) та загального списку використаних джерел та літератури (51 сторінка, 583 позиції). Загальний обсяг тексту дисертації становить 467 сторінок, з них основного тексту - 358 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, викладені загальні положення про стан її наукової розробки, визначається, об'єкт, предмет, мета і завдання роботи, розкрито теоретично-методологічну базу дослідження, сформульовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертації, вказані форми апробації результатів дослідження та його структура.

У першому розділі - «Історіографія проблеми, джерельна база та методологія дослідження» - автор здійснює докладний аналіз літератури та джерел дослідження. Характеризуючи дореволюційний етап студіювання проблеми, автор виявляє його найважливіші особливості. Перша з них стосується теоретичної й фактологічної змістовності церковно-історичних досліджень, їх значної джерельної бази. Друга особливість відбиває загальну ідеологічну спрямованість дореволюційної історіографії. Незважаючи на прагнення багатьох дослідників до об'єктивного висвітлення історичного матеріалу, більшості наукових праць була притаманна конфесійна заангажованість (зорієнтованість на особливе місце московського православ'я у загально- конфесійному середовищі) і пов'язана з цим великоцерковна спрямованість концептуальних положень. Нарешті, третя особливість засвідчувала фрагментарне вивчення традицій українського православ'я, що унеможливило на той час формування національної української школи церковно-історичних досліджень. По суті, були закладені лише основи для її формування.

Тематична спрямованість церковно-історичних досліджень дореволюційного часу охоплювала як власне конфесійну, так і церковно-соціальну проблематику. З'явились праці в яких була представлена характеристика соціального фону, на якому розгорталась діяльність православної церкви (А.П. Сафонов, К. Корольков, П.І. Ковалевський, О. Пороховщиков). Взаємозв'язок релігійного й суспільного знайшов відображення в роботах Л. Тихомирова, П. Лебединцева, П. Викула.

Розвиток церковної проблематики сприяв появі нових праць у галузі церковного права та його зв'язку зі світською правовою традицією (Н.К. Соколов, П. Лашкарьов, С.В. Познишев). В них загалом не піддавалась сумніву доцільність збереження панівного статусу РПЦ в полі конфесійній системі імперії, а також збереження існуючої диференціації конфесій на «терпимі» й «нетерпимі».

Перші спроби комплексного осмислення пореформеної історії РПЦ, включаючи західні й південно-західні регіони імперії (Л. Тихомиров, Ф. Тітов, А. Лопухін, Н. Глубоковський), поєднувались із науковим осмисленням окремих сфер функціонування церкви. Серед них: структура духовенства і розвиток церковного управління (Н. Марков, С. Рункевич, П. Ісполатов, Ф. Тітов), матеріальне становище православної церкви (А. Зав'ялов, Є. Голубинський), розвиток духовної освіти ((В. Певницький, Н. Глубоковський).

Критичний підхід в осмисленні характеру розвитку православної церкви набирає сил с з 1880-х рр., коли революційні рухи й терор в імперії стали пов'язувати з дискредитацією церкви і занепадом віри. Зокрема, в роботах філософа В. Соловйова стверджувалась відсутність духовної свободи й духу істини в Руській православній церкві. До церковних реформ закликав Є. Голубинський.

Недооцінка ролі православної церкви у новітньому поступі українства зафіксована і в працях українських дослідників. За деякими винятками (роботи П. Житецького, присвячені українським перекладам Євангелія), більшість науковців була розчарована деструктивною щодо інтересів української нації позицією РПЦ. Подібно М. Драгоманову, вони обстоювали ідеали свободи віросповідання й відокремлення церкви від держави.

Вагомим був внесок дореволюційної історіографії в розробку проблем міжконфесійних відносин та подолання інославного прозелітизму (П.Ф. Вікул, М. Кутєпов, В. Терлецький, Ф. Тітов, І. Стрельбицький), а також історії міжнародних церковних зв'язків, діяльності православних місій за кордоном, у т.ч. за участі духовенства й академічних вчених України (М. Кондаков, І. Соколов, А. Глаголєв).

До 1917 р. з'явилися й перші праці, що стосувалися міжнародних церковних зв'язків, участі духовенства в діяльності православних місій за кордоном, його внеску в дослідження історико-мистецької спадщини християнського сходу (М. Кондаков, І. Соколов, С. Рункевич, Л. Вейнберг, І. Бичков).

За малопродуктивним для історико-церковної науки періодом 1917-1922 рр. Історичні праці релігійної тематики мали виразну ідеологічну мотивацію і присвячувались переважно соціально-економічній та політичній складовим діяльності церкви (Г. Рибкін, Б. Кандідов, Ф. Ковальов, Г. Денісов). При цьому на основі джерельного матеріалу висвітлювались участь духовенства в ідеологічному освяченні самодержавства, діяльність православних пастирів в царській армії, а також питання, пов'язані з матеріальним забезпеченням церкви, її впливом на соціальні процеси. Найвизначнішим досягненням довоєнної церковної історіографії став вихід праці Н. Нікольського «История русской церкви» (1930), в якій важливе місце належить історії РПЦ останньої чверті ХІХ століття.

Концептуальне бачення впливу церкви на суспільні процеси в Україні виклав М. Грушевський «З історії релігійної думки в Україні» (1925), В. Липинський в дослідженні «Релігія і церква в історії України» (1933) та Д. Дорошенко «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940). Російські науковці діаспори Г. Флоровський та М. Бердяєв представили історіософське бачення розвитку православної церкви тієї епохи.

З 1960-х рр. в СРСР поновлюється вивчення історії православної церкви. Зокрема, з'являються роботи Є. Грекулова «Церковь, самодержавие и народ. 2-я половина ХІХ века» (1969), А. Клібанова «История религиозного сектантства. 60-е годы ХІХ в.-1917 г.» (1965). Вчений діаспори Ю. Федоров видав «Історію церкви на Україні» (1967).

Нова хвиля в історіографії припадає на 1980-і роки: дослідження Я. Щапова, А. Сахарова, А. Зиміна, А. Клібанова, Н. Краснікова, а також українських науковців І. Дубилка, О. Шуби та ін. були присвячені вивченню історії церковних інституцій, православних монастирів, впливу православ'я на становлення й розвиток української національної культури.

Проте глибше осмислення взаємозв'язку православної церкви й українського суспільства відбувається з 1990-х років. Сутність домінуючого в Україні концептуального підходу полягала в визнанні того факту, що до початку ХІХ ст. В Україні були ліквідовані національні ознаки православної церкви, а відтак вона діяла як інституція російська, реалізуючи великодержавні й великоцерковні цілі.

З середини 1990-х почали виходити узагальнюючі колективні релігієзнавчі дослідження. Передусім «Історія релігій в Україні» (у 10 томах, під редакцією А. Колодного, П. Яроцького), третій том якої був присвячений саме історії православ'я в Україні. Поряд з роботами, в яких розкривались тенденції українського національного відродження (О.П. Реєнт, Д. Степовик, Г.М. Надтока, О.Н. Саган, В.І. Ульяновський та ін.), з'явилися й перші праці, присвячені вивченню окремих аспектів історії православної церкви в Україні, в т.ч. й на етапі останньої чверті ХІХ століття. Історія православних монастирів була піддана аналізу в роботах В.І. Клімова, С.К. Кіллесо, К.К. Крайнього, О.О. Крижанівської),окремі процеси інституційного розвитку православної церкви в Україні - в дослідженнях О.М. Ігнатуші, Н.А. Шип, Н.Г. Стоколос, В.І. Силантьєва, А.В. Полонського. Регіональні особливості діяльності православного духовенства в Україні, включаючи Волинь, Поділля, Холмщину, Підляшшя, Надросся тощо віднаходимо в дослідженнях В. Слободяна, П. Олійника, С. Жилюка, А. Зінченка, А. Качора, В. Перерви. Їм вдалося, зокрема, з'ясувати особливості розвитку прозелітизму основних сектантських течій в Україні.

Необхідно відзначити, що багатий фактичний матеріал представлений і російськими науковцями С.Г. Рункевичем, С.С. Бичковим, П.В. Знаменським, В.М. Катковим, С.Г. Андрєєвою та ін. Вони торкаються у своїх роботах способу життя православного духовенства, їх просвітницької та благодійницької функцій, участі у здійсненні закордонної місії.

Проте українська й зарубіжна історіографія історії православної церкви в Україні останньої чверті ХІХ ст. ще не наповнена працями, в яких би містилась упорядкована наукова характеристика кожної з основних сфер життя церкви та цілісний аналіз її конфесійного розвитку й суспільної діяльності в пореформену епоху ХІХ століття.

Джерельну базу дисертації склали:

Нормативні документи державного й церковного походження, які визначили основи устрою і вектор розвитку православних церковних інститутів (загальноросійські законодавчі акти, укази урядові постанови, циркуляри синоду й обер-прокурорів, кодекс церковного права, статути духовних консисторій, циркуляри єпархіальних преосвященних, правила організацій місій тощо).

Публічні виступи й праці діячів держави та церкви, які відображали їх концептуальне бачення стану та перспектив розвитку православної церкви як панівної конфесії в системі суспільних і міжконфесійних відносин.

Збірники документів і матеріалів, особливе місце серед яких належить щорічним «Всеподданейшим отчетам» обер-прокурорів Синоду, що містять ґрунтовну характеристику стану й тенденцій розвитку церковних інституцій, внутрішню- та зовнішньо конфесійну політики православної церкви, основних подій в системі відносин між церквою і державою.

Центральне місце займають матеріали чотирьох центральних, у т.ч. двох російських (Центрального державного історичного архіву в С.-Петербурзі й Відділу рукописів Російської національної бібліотеки (С.-Пб.), та шести обласних державних архівів України (Донецької, Дніпропетровської, Львівської, Одеської, Полтавської та Харківської областей). Циркуляри, звіти духовенства усіх рівнів, ділова переписка, судові справи, рапорти, скарги, протоколи пастирських зборів та з'їздів - увесь цей пласт джерел сприяв реконструкції діяльності православної церкви в Україні пореформеної епохи. Загалом в дисертації використано 130 справ із 33 архівних фондів.

Складовою основної групи джерел є періодична преса - світська і церковна. Незважаючи на ту обставину, що в абсолютній масі ця преса є офіційною, а відтак ідеологічно заангажованою у висвітленні ліберальних процесів, що відбувалися в лоні церкви та суспільства в цілому, вона дозволяє простежити розвиток суспільної та конфесійної атмосфери постреформаторської доби, а також взаємин церкви з основними суспільними верствами. В дисертації використані матеріали понад 30 газет і журналів.

Довідково-статистичні матеріали, що містяться в єпархіальних книгах та описах церков і монастирів, у щорічних пам'ятних книгах духовенству, в історичних описах єпархій і т.д. відкривають додаткові можливості для створення узагальнюючої картини дослідження.

Мемуари церковних, державних і громадських діячів сприяли відтворенню багатомаїття думок, що стосувались сприйняття церковних процесів їх безпосередніми організаторами і учасниками.

Посилання на всі види джерел становлять близько 70% від їх загальної кількості.

Методологічну базу дисертації становить принцип історизму, що являє собою підхід до історичних процесів та явищ з позиції динаміки, вивчення взаємозв'язків між ними та їх взаємообумовленості; принцип багатофакторності, тобто вивчення об'єктивних та суб'єктивних чинників, які в сукупності дають можливість встановити, чому саме так розвивалася православна церква в Україні в останньої чверті ХІХ століття. Автор спирався також на системний підхід як одну з головних умов справжньої науковості будь-якого дослідження.

У методологічну основу дослідження також покладено принципи науковості, орієнтації на загальні моральні цінності.

У другому розділі - «Територіально-адміністративна структура та система управління православної церкви в Україні» проведено докладний аналіз організаційного устрою церкви та способу функціонування її управлінського механізму.

Більша, ніж усі східні патріархальні разом узяті, православна церква в Україні останньої чверті ХІХ століття охоплювала 9 єпархій, в яких проживало майже 22 млн. осіб або більше чверті населення Російської імперії. Дроблення структури РПЦ в Україні, яке відбулося внаслідок створення Таврійської єпархії (1859 р.), а також пере форматування Слобідської єпархії в Харківську (1876 р.), не вплинули суттєво на її адміністративно-територіальну структуру. Кордони єпархій в Україні майже збігалися з губернськими, а за щільністю православного населення на третину перевищували середньо єпархіальний показник імперії.

Особливістю територіального устрою церкви в Україні було те, що прикордонні її єпархії або неповністю охоплювали прикордонні етнічні землі, або включали неукраїнське населення сусідніх губерній. Зокрема, до Катеринославської єпархії було віднесено російський Ростов-на-Дону з округом війська Донського.

В дисертації підкреслено, що статус православної церкви в Україні визначався й тим, що тут знаходились дві з чотирьох Лавр імперії (Печерська і Почаївська), а один із трьох митрополитів імперії був Київським. Попри змістовну ненаповненість цього титулу в умовах цілковитої уніфікації РПЦ й підпорядкованості її державі, митрополит Київський був постійним членом Святійшого Синоду Російської православної церкви.

Управління єпархіями здійснювалось архієреями, які мали академічну духовну освіту, вчені ступені магістра або кандидата богослов'я. Проте лише окремі з них мали українське походження, що означало реалізацію політики церковної уніфікації й етнічної асиміляції у сфері вищого кадрового забезпечення єпархій.

В підпорядкуванні єпархіальним преосвященним перебували й монастирі. Незважаючи на те, що їх число з 1875 до 1900 рр. виросло з 48 до 105, чернецтво, як явище віросповідної культури, було в Україні менш поширеним, аніж в Росії. Так, якщо частка православних України в імперії становила 25%, то питома вага монастирів, ченців і чорниць - близько 14%.

Благочинні округи, як середня ланка адміністративно-територіальної структури були підпорядковані благочинним і налічували бл. 460 одиниць. Зважаючи на кількість населення, вони були створені без системи - нерівномірно (а Полтавській єпархії - 72, а в Катеринославській - 37). Благочинні виконували священиками, спираючись при цьому на благочинницькі ради, які в 1865 р. замінили духовні правління. Обрані з числа настоятелів монастирів монастирські благочинні доглядали за богослужінням, господарством та способом життя чернецтва. Показник чисельності протоієреїв в Україні в 1,5 рази переважав середньоросійський, що засвідчувало прагнення влади посилити на цій території рівень централізації в управлінні.

Низова ланка адміністративно-територіального устрою церкви складалась з понад 8200 парафій на чолі з протоієреями та священиками. На кожного з них, як і в імперії загалом припадало бл. 1500 парафіян. В Україні того часу переважав двочленний клір (священик і псаломщик), оскільки навіть наприкінці ХІХ ст. церкві не вистачало бл. 6 тис. дияконів. При цьому концентрація парафій в єпархіях України на чверть перевищувала середньо імперський показник.

Управління церкви здійснювалось структурами, які відповідали територіально-адміністративній ланці або мали галузеву спеціалізацію, як у випадку з відомством військового духовенства.

В дисертації зазначено, що Св. Синод, що стояв на чолі церкви, вважався колегіальним органом («соборним урядом церкви»), проте практика призначення представників церкви до Синоду імператором суперечила самій природі соборноправ'я. При тому, що Синод традиційно керувався ідеологією підпорядкованості церкви державі, мінімізації демократичних процедур у функціонуванні церкви та централізації церковного управління, пореформену епоху ХІХ ст. можна розділити на два етапи з точки зору домінуючих тенденцій в управлінській системі. Перший - етап лібералізації церковного управління збігся в часі з оберпрокурорством Д. Толстого (1865-1880). Запровадження практики обрання благочинних та благочинницьких рад, керівників духовних навчальних закладів, скликання єпархіальних з'їздів, відновлення роботи православних братств - були кроками на шляху відродження соборноправності церкви. Проте непідготовленість кліру до сприйняття цих реформ й викликані цим ознаки дезорганізації церковного управління спричинили перехід до неоконсерватизму в період оберпрокурорства К. Побєдоносцева (1880-1095). Спроба оживити церковний організм в умовах ліквідації виборних засад в церкві здійснювалась засобом внутрішнього дисциплінування й цензури.

Управління в межах єпархій включало власне єпархіальне правління на чолі з єпископом, благочинницьке урядування та його парафіяльну ланку. Окрім широкого кола управлінських функцій, єпископ мав підтримувати віросповідне спілкування з паствою єпархії, яка в середньому налічувала наприкінці ХІХ ст. бл. 1,5 млн. осіб. Так, у процесі об'їзду єпархії єпископ в Україні відвідував більше 100 парафій. Внаслідок меншої щільності населення цей показник у Росії був нижчим у 3-5 разів, що негативно позначалося на стані віросповідної культури населення.

Традиція призначення вікарних єпископів, які сприяли архієрею у здійсненні його функцій, зберігалась в єпархіях України (в останній чверті ХІХ ст. тут нараховувалось 10-11 вікаріїв) і з 1860-х рр.. була поширена на інші єпархії РПЦ.

Згідно з діючим на той час статутом духовна консисторія, що діяла при архієреєві, була присутньою установою й здійснювала функції управління, контролю й духовного суду. Секретар консисторії перебував в безпосередньому підпорядкуванні архієрея й водночас у віданні обер-прокурора Синоду. При цьому секретарі консисторії не мали архієрейського сану. То була ще одна управлінська ланка, яка забезпечувала підпорядкування церкви державі. Однак консисторії репрезентували своєрідний колегіальний орган в церковному управлінні. Найпомітнішою його вадою була забюрократизованість, а відтак неповороткість у розгляді справ, які нерідко роками перебували у провадженні.

Серед факторів послаблення єпархіального управління - часта (раз на 3-5 років) зміна єпархії архієреями та їхній переважно похилий вік (від 71 до 79 років).

Роль благочинницького рівня управління визначалась, крім іншого, безпосередньою координацією благочинними роботи духовних слідчих. Юрисдикція церковного суду щодо парафіян стосувалася злочинів проти віри та порушення постанов щодо панівного статусу православ'я, законності шлюбу парафіян, задоволення прохань щодо розлучення та ін. вчинків, які підлягали церковному покаранню (епітимії). В роботі показано, разом з тим, низький рівень організації роботи церковного суду. Це зумовлювалось відсутністю законодавчого визначення посади духовного слідчого, який би звільнявся від парафіяльних пастирських обов'язків, практикою призначення на проведення слідства одного із священнослужителів без юридичної освіти, а також браком чітких процесуальних норм слідства. Зазначені недоліки створювали реальну загрозу винесення судом необ'єктивного рішення або його надмірного затягування.

Як показано в дисертації, ключова роль парафіяльного духовенства в організації церковного життя проявлялась у багатомаїтті його внутрішньо церковних та суспільних функцій (віросповідних, комунікаційних на рівні міжконфесійних відносин, народно-освітніх та пов'язаних з організацією діяльністю кліру й діловодством). Переобтяження священників адміністративними функціями та повсякденна турбота пастирів про матеріальне забезпечення своєї родини суттєво ускладнювали пастирське служіння.

Система управління монастирів на чолі з ігуменом або ігуменею залишалась найбільш консервативною сферою. Від ХІХ ст. в Україні вже не обирались настоятелі монастирів, а призначались єпархіальним архієреєм і затверджувались Св. Синодом. В управлінні лавр брав участь спеціально організований «Духовний собор» з найстарших ченців (в інших монастирях - «старша братія»). Життєдіяльність монастирів забезпечував розлогий адміністративний апарат, що включав економа (завідував господарством), скарбничого (відав фінансами), келаря (завідував трапезною), еклстарха (опікун храму), уставника (наглядача за порядком богуслужінь), кононарха (відав співочою справою), скевофілакса або ризничника (завідував ризницею), таксиярха (наглядача за поведінкою ченців), епістомонарха (відав порядком денним ченців). Богослужіння здійснювали ієромонахи або священики.

Чернеча кар'єра передбачала рух по службовим сходам від послушника (перші три роки) до рясофорного монаха або інока (рясофорні монахи ще не давали обітниць Богові), далі - до монаха малої схими (другий постриг та обітниця) й великої схими (додаткові обмеження й дотримання повноцінного чернечого аскетизму). В Києво-Печерській Лаврі 1880-х рр. майже третину котату складали рясофорні монахи. Монастирі, позбавлені права самоврядності перебували під повним контролем єпархіальних єпископів.

Пряма причетність держави до управління монастирями проявлялась, зокрема, в грошовій допомозі обителям, розмір якої визначався їх класом. Так, монастирі першого класу (лаври, ставропігійні та найдавніші монастирі - Злотоверхо-Михайлівський, Києво-Братський, Богоявленський, Києво-Флорівський та ін.) отримували на рік від 3 до 4 тис. рублів, Лаври - бл. 8 тис. рублів, монастирі другого класу - від 2 до 3 тис. руб, третього - до 2 тис. рублів.

Життєдіяльність монастирів визначалась характером їх внутрішньої організації. В спільножитніх (кіновіальних) обителях, які складали 10% від загального числа монастирів, ченці все необхідне отримували від монастиря, в некіновіальних - вони самостійно забезпечували себе одягом і т.д., а спільною у них була лише монастирська трапеза. Доходи ченці отримували від здійснення треб та монастирських ремесел.

Таким чином, подібно світській сфері,різкий перехід від ліберальних реформ до консерватизму в сфері церковній був прискорений вбивством імператора Олександра ІІ (1881 р.). Однак тимчасове відновлення в церкві окремих елементів соборноправ'я відроджувало в Україні історичну традицію, збагачуючи передумови подальшої деградації синодальної системи.

У третьому розділі дисертації - «Еволюція кадрового потенціалу духовенства» - детально проаналізовано трансформаційні процеси, що охопили православне духовенство на всіх щаблях його ієрархії.

Розкриваючи проблему, автор виходить з того, що віросповідні та соціотворчі можливості духовенства визначальною мірою залежали від його правового статусу, матеріального становища та рівня духовної освіти. Зміни правового статусу духовенства проявились передусім у послабленості станової замкненості духовенства наприкінці 1860-х рр. (заборона передавати у спадок священицьке місце в парафії, надання дітям духовенства права вільно обирати професію тощо). Проте, як привілейована верства, духовенство, як і раніше, було звільнено від податків та військової повинності, а їхні будинки - від військового постою. З 1880 р. навіть диякони могли бути нагородженими орденами, що надавало право спадкового дворянства. Важливим було рішення самодержавства долучити служителів церкви до участі в роботі світських органів самоуправління (в земських управах та міських зборах).

Ознакою особливого суспільного становища духовенства була традиція збереження церковного суду, якому підлягали й світські особи в питаннях шлюбу та злочинів проти віри. Офіційно визначені дисциплінарні покарання духовенства включали зауваження й догани від єпархіального начальства, епітимію і т.д. (аж до позбавлення духовного сану з виключенням з реєстру осіб духовного звання і втратою відповідних прав. В разі, якщо служитель церкви, підлягав світському суду, справа попередньо передавалась до консисторії.

В дисертації встановлено, що рівень правопорушень серед духовенства залишався низьким (10-12 на 1000 осіб). Серед найпоширеніших - неправомірні дії щодо парафіян, побутові порушення (пияцтво, гра в карти, сварки), привласнення церковного майна. Встановлено, що в Україні рівень правопорушень з боку духовенства був нижчим, ніж у середньому в імперії.

Серед покарань, які застосовувались щодо парафіян - епітимія, ув'язнення в монастирі (для сектантів), позбавлення церковного поховання (для самогубців або страчених).

Духовенство приймало на себе й обмеження морально-етичного характеру, включаючи поведінку в публічних місцях. В разі зняття з себе священного сану, духовна особа упродовж 6-10 років не мала права переходити на державну службу. Той, хто склав чернецтво, втрачав чини і відзнаки, не міг вступати на державну службу та проживати в столицях та в губернії за місцем служби.

Аналізуючи матеріальне становище духовенства, дисертант з'ясовує сутність діючої на той час моделі забезпечення кліру, його джерела та рівень. Показано, зокрема, що православне духовенство, маючи загалом добротний рівень споживання, перебувало в складній соціально-психологічній ситуації - з одного боку, громадська думка вимагала від нього відійти від старої традиції «торгівлі» требами, з іншого - суспільство й держава не могли запропонувати йому альтернативних і водночас адекватних джерел матеріального забезпечення.

Проте, в дисертаційній роботі доведено, що розміри винагороди церковно-священнослужителів в останній чверті ХІХ ст. були поміркованими: при середньому місячному доході селянина в 5-9 рублів, плата за обряд хрещення становила 3 коп., шлюб - 1 руб, поховання дорослих - 30 коп. і т.д. Ще меншими були витрати селянина-парафіянина на потреби церкви (в середньому бл. 25 коп. на рік). Разом з тим було поширено і сутяжництво, що завдавало удару авторитетові пастирів. Спроби ж духовенства забезпечити себе і свої родини сільським господарством спричиняло його неналежне ставлення до своїх обов'язків. Одержавлена церква могла утримуватися й державою, але це вимагало потроєння її церковних витрат (до 18 млн. руб. щорічно), що виявилось об'єктивно неможливим. Так само неперспективною виявилась і практика утримання духовенства сільськими товариствами (через нестабільність селянських доходів та посилання селян на відсутність цієї статті в розкладці земських повинностей).

В процесі дослідження було встановлено, що головними були доходи від церковних земель, кожна десятина якої приносила в середньому 5 руб на рік. Наділи парафіяльних церков України складали в середньому 30-35 десятин.

В останній чверті ХІХ ст. зростало й державне фінансування церковного відомства. Жалування церковної бюрократії й священнослужителів суттєво різнилося: від 16-20 тис. на рік у обер-прокурора, 4-5,5 тис. руб - у правлячого єпископа, бл. 2 тис. - у вікарія або настоятеля монастиря, до в середньому 400 руб - у протоієрея, 300 руб. у священика, бл. 200 руб. у диякона й 50 руб. - у псаломщика. При цьому духовенство у містах отримувало часом у 2-3 рази вищі оклади.

Доведено, що незважаючи на те, що всі причти перебували на утриманні держави (у містах бл. 80%), парафіяльні церкви України (96%) фінансувалися значно краще власне російських (в імперії загалом держава утримувала 58% парафіяльних церков). Це було пов'язано з необхідністю протидії в Україні ідеологічному тиску з боку порубіжних католицьких парафій. Правобережне духовенство отримувало на 20% вищі оклади, ніж в середньому в імперії та в 1,8 р. більші, ніж в південно-східних регіонах України. Паритетно фінансувалися всі західні парафії імперії від Балтики до Чорного моря. У пріоритетному фінансуванні не великоруських парафій можна також вбачати елемент асиміляційної державної політики.