Конфесійний та суспільний аспекти розвитку православної церкви в України 1875-1900 років

Відносно слабкою ланкою соціального захисту духовенства залишалось пенсійне обслуговування. Його були позбавлені ті, хто не мав 20-річного терміну вислуги, заштатні диякони і псаломщики, псаломщицькі вдови, круглі сироти духовенства. Встановлена градація пенсійних окладів: у єпископів - 1000 руб., у представників кліру - від третини окладу (вислуга з 20 до 20 років), до двох третин (30-35 років) та у розмірі повного окладу після 35 років.

Для малозабезпечених існували товариства взаємодопомоги, емеритально-допоміжні каси або каси взаємодопомоги, а також єпархіальні опікунства.

З'ясовано, що в особливих умовах перебувало військове духовенство, яке не могло розраховувати на додаткові прибутки від землі, а від так перебувало на цілковитому утриманні держави. Його оклади й пенсія відповідали виплатам відповідним офіцерським чинам: доходи протопресвітера - чину генерал-лейтенанта, настоятеля військового собору та благочинного протоієрея - чину полковника, ієрея - чину капітана. Жалування псаломщика становило 240 руб., священика - бл. 370 руб, благочинного - майже 700 руб. річно. Глава військового відомства РПЦ мав утримання на рівні єпископа. Нові пенсійні оклади (1901 р.) перевищували попередні на 20-22% й передбачали зменшення різниці між високо- й низькооплачуваними категоріями духовенства. Загалом матеріальний рівень більшості духовенства міг бути ототожнений з рівнем середнього селянства.

Характеризуючи розвиток духовної освіти в Україні, автор дисертації констатує загалом добротний рівень богословського, наукового й просвітницького потенціалу духовенства в Україні 1875-1900 років. Його представниками були, зокрема, такі видатні архіпастирі як Філарет (Гумілевський), Арсеній (Іващенко), Сильвестр (Мальованський), Порфирій (Успенський) та інші, що відзначилися дослідженнями вітчизняної церковної історії та історії відомих православних центрів Сходу, розробками у сфері православного догматичного богослов'я та пастирського служіння.

Етапи тогочасної освіти (духовні училища - семінарії - духовні академії) мали свою специфіку. Училища (в них навчалися діти від 10 років) надавали початкову освіту переважно дітям духовенство (бл. 90 %). В середньому на кожну єпархію Україні припадало три училища. Духовенство кожного училищного округу безпосередньо опікувалось потребами училища, покладаючись переважно на місцеві матеріальні можливості. Фінансова допомога від Св. Синоду спрямовувалась тільки на жалування адміністрації та вчителів духовних училищ. Загалом, держава витрачала на кожне училище вдвічі менше, аніж місцеве духовенство, яке використовувало внески парафіяльних церков та монастирів.

Члени училищного управління (учитель, два священики), на чолі зі смотрителем (магістр, кандидат богослов'я) мали високий освітній рівень і вирішували не тільки складні питання розвитку загалом слабкої інфраструктури, але й забезпечення училищ кадрами вчителів. Маючи посереднє жалування (бл. 400 руб.), вони нерідко формалізували навчальний і виховний процеси, орієнтуючись на дисципліну й адміністративний вплив на бурсаків, у т.ч. через екзекуторів та секунда торів. Щоправда, з початку ліберальних реформ 1860-70-х рр. жорсткі покарання учнів відійшли в минуле. Новий статут семінарій та духовних й училищ, що діяв з 1867 р., сприяв певному ушляхетненню навчально-виховного процесу, до якого активно залучалися випускники духовних академій та університетів. Заперечувались безкоштовність або пільговий характер освіти.

В дисертації підкреслено, що змістовна специфіка навчання полягала в тому, що в чотирикласних училищах вивчали не тільки богословські дисципліни, але й мови (церковнослов'янську, російську, давньогрецьку, латинську), арифметику, географію, церковний спів. При цьому шестирічні жіночі училища (для доньок духовенства) мали іншу спрямованість - утвердження в благочесті, підготовка до ролі пастирських дружин та виховання нового покоління служителів церкви. Це були напівзакриті заклади. Додатково в них викладались європейські мови (переважно французька), учениць навчали грі на музичних інструментах (роялі, скрипці). Випускники училищ могли продовжувати навчання як у духовних семінаріях, так і в гімназіях.

Спеціальна духовна освіта здобувалась у середніх та вищих освітніх закладах - семінаріях та академіях. Семінарія влаштовувалась в кожній із 9 єпархій. Високий статус окремих із них (Київської та Харківської) підтверджувався виданням у них власних духовно-публіцистичних журналів та навчанням іноземних православних підданих (болгар, чорногорців, сербів, сірійців, японців і т.і.). Найбільшими були центральноукраїнські семінарії - Київська, Полтавська та Волинська.

З'ясовано, що система управління в семінаріях пережила два етапи. Рубіжним став 1884 рік, коли були скасовані ліберальні нововведення 1860-х: розширені права правлінь училищ і семінарій, виборність керівництва (у т.ч. ректорів семінарій, наближення навчального процесу до світських закладів освіти). За статутом духовних семінарій 1884 р. скорочувалось викладання давніх мов і математики, скасовувалось обов'язкове вивчення нових європейських мов і розширено викладання богословських дисциплін. Водночас були посилені вимоги до кандидатів на керівні та викладацькі посади. На посади ректора, інспектора та викладачів приймалися особи з вищою богословською освітою та ті що закінчили профільні факультети в імператорських університетах.

Виявлено тенденцію до підвищення матеріального рівня керівного та викладацького складу семінарій, який з 1885 р. в 1,3-1,5 рази. До цього ректор семінарії отримував від держави оклад у 2000 руб., інспектор - бл. 1500 руб., викладач від 900 до 1300 рублів.

Діти священнослужителів навчались безкоштовно, а сироти утримувались за державний кошт. Своєкоштні пансіонери сплачували на рік 40-130 рублів. Після семінарії і служіння псаломщиком до 25-річного віку духовна особа могла бути висвячена у диякони. А після 30-річного віку - у священики.

В роботі визначено, що попри широку теоретичну й практичну підготовку духовенства в семінаріях, їх подальша самоосвіта стримувалась низкою факторів: професійною завантаженістю й низькою відвідуваністю бібліотек; необхідністю утримувати родину на відміну від неодружених католицьких пастирів; низьким рівнем запитів сільської пастви; владно-монопольним становищем православної церкви й захищеністю її державою від відкритого прозелітизму інших конфесій; цензурою, що позбавляла проповіді навіть елементів творчості. Важливим було те, що навіть після скасування у 1879 р. права семінаристів вступати до університетів, немало кращих вихованців семінарій прагнули зміни духовної кар'єри на світську. Причиною було скептичне ставлення до духовного служіння в православній церкві на відміну від римо-католицької.

Дисертація доводить, що число служителів церкви, яких готували в навчальних закладах України було загалом на чверть нижчим від наявних потреб. При тому, що частка духовенства України в загальноімперській масі становила 22%, питома вага вихованців духовних училищ коливалась від 15,5% у 1876 р. до 14,5 у 1900 р., а вихованців семінарій - відповідно від 18,6% до 16,9%. Зрозуміло, що наявний вакуум заповнювався вихідцями з Росії, що мало підсилювати уніфікаційні процеси.

Найпотужнішим центром духовної освіти в Україні залишалась Київська духовна Академія. За статутом, що діяв до 1884 р. при ній діяли три відділення - богословське, церковно-історичне й церковно-практичне. Кращі вихованці залишалися на четвертий рік для вивчення спецдисциплін та педагогіки з метою отримання звання магістра, інші - випускалися зі званням «дійсного студента». Магістерський рівень передбачав публічний захист «друкованої дисертації». Новий статут посилював вимоги до викладацького складу. Після 25-річного терміну передбачалося нове балотування на посаду професора; в академіях запроваджувався інститут приват-доцентів.

Характерною особливістю нового статуту (1884) стала клерикалізація вищої духовної освіти (відкинута ідея створення фізико-математичного відділення академій для підготовки вчителів для училищ і семінарій, а також філософського відділення, посилювалась влада єпископа над академією, скасовувалась публічність академічних диспутів і захистів дисертацій).

Встановлено факт базової спеціалізації духовних академій імперії. Так, Петербурзька готувала кадри для західних (включаючи Україну) і північних губерній імперії, Московська - для центральних губерній європейської Росії, Казанська - для східноєвропейських губерній та азіатських земель імперії, Київська академія для губерній центральноєвропейської Росії, а також Кавказу і Закавказзя. Це не виключало й можливості вибору (за певних умов) місця служіння випускників академій.

Автор показує, що високий рівень підготовки в академіях забезпечувався важливими чинниками. Перший - рівнем матеріального забезпечення (на кожного слухача академії Синод витрачав у 4,5 рази більше, ніж на підготовку семінариста; жалування лектора академії складало 700 руб., доцента - 1440 руб, екстраординарного професора - 2400 руб., ординарного професора - 3600 руб, ректора - 3600 рублів; інфраструктура академії включала знаменитий церковно-археологічний музей, бібліотеку з 40 тис. томів). Другий чинник - кадровий склад академії. Тут працювали видатні вчені: ректор Сильвестр Мальованський, професор кафедри гомілетики та історії В. Певницький, професор кафедри теорії словесності й організатор музею М. Петров, професор палестинознавець і редактор журналу «Труды Киевской духовной академии» А.Олесницький. Упродовж завершальної чверті ХІХ ст. Київська академія підготувала бл. 4400 служителів церкви найвищої кваліфікації.

Загалом автором обстоюється думка проте, що в останній чверті ХІХ ст. православне духовенство реалізувало діючій монархічно-синодальній системі всі наявні резерви росту, які не в усьому відповідали потребам суспільства. Основна маса духовенства (дві третини) мала середню спеціальну освіту, в т.ч. 94% священиків. Цей показник був нижчим загальноімперського.

Четвертий розділ - «Православна церква в міжконфесійних відносинах» - присвячений визначенню характеру її взаємодії з римо-католицькою та сектантськими конфесіями. Концептуальною основою цієї взаємодії було сприйняття інших конфесій з боку православної церкви як загроз цивілізаційній ідентичності східного слов'янства та загроз пан православному статусу церкви з боку «терпимих» і «нетерпимих» конфесій. Передумовою успіху в протидії цим конфесіям вважалось стратегічне партнерство РПЦ з державою в контексті теорії «православ'я, самодержавіє і народність». Закономірність такого підходу визначав modus Vivendi кожної універсальної церкви, що диктував їх місіонерське протиборство.

В дисертації стверджується, що з кінця ХVІІІ ст., тобто з моменту приєднання до імперії колишніх польських воєводств (Волині, Поділля, Брацлавщини та Київщини), на території яких в середині ХІХ ст. проживало понад півмільйона римо-католиків, місіонерська протидія їм вимагала ще й соціально-релігійної адаптації. Фактором укорінення римо-католицизму в Україні стало функціонування десятків монастирів РКЦ з центром в Могильові. Польські повстання 1830 і 1863 рр. виявили, поза іншим, безперспективність прагнень Російської держави накинути римо-католицькій церкві не властивий її природі статус маргінальної й певною мірою васальної щодо РПЦ конфесії. Властиве другому етапу (1830-1863) цих міжконфесійних відносин потужне протиборство мало своїм наслідком значне ослаблення матеріальної бази РКЦ (закриття двох третин штатних і всіх позаштатних монастирів, переведення всього її нерухомого майна і капіталів у розпорядження казни, встановлення державних окладів для католицького духовенства.

Автор доводить, що остання чверть ХІХ ст.-початок ХХ ст. стали новим етапом у розвитку РКЦ на українських землях. Його особливість полягала в пригніченій еволюції цієї конфесії, підданій майже цілковитому одержавленню.

Показано, що в результаті дискримінаційних дій з боку держави на території Луцько-Житомирської римо-католицької єпархії й Тираспільського церковного округу у 1890-і рр. залишилось бл. 200 костьолів. 290 священиків обслуговувало паству в 603 тис. парафіян. В правобережних єпархіях діяло лише три монастирі з 40 ченцями та черницями. Найвищою була концентрація римо-католиків на Волині, де функціонувало понад 405 костьолів і каплиць. Форпостом православної протидії католикам у цьому краї залишалась Почаївська Лавра.

Правовий статус римо-католицької церкви як «терпимої» конфесії забороняв навіть полеміку з православними. Прозелітизм (навернення на свою віру) в середовищі православних карався ув'язненням від 1 до 3 років. Католицькі єпископи затверджувались імператорськими рескриптами й присягали на вірність царю, а після цього Папі римському.

Дисертант стверджує, що незважаючи на конфіскацію більшості католицького майна, матеріальна база для здійснення РКЦ місіонерської діяльності не була знищена. ЇЇ пропагандистська робота живилася від світського джерела - земельних володінь (40% землі на Правобережжі) й цілої мережі підприємств (20% цукрових заводів України), що належали польським магнатам і шляхті. Саме на їх кошти створювались благодатні католицькі товариства (в Одесі -1882 р., в Миколаєві - 1895 р., Харкові - 1896 р., Катеринославі - 1897 р., Херсоні -1898 р.), підтримувались зв'язки з єзуїтськими організаціями Галичини, функціонували таємні місії й таємні польські школи, в яких навчались поляки й українці, проводились т.зв. нічні збори «таємниці» та ін.

Характерною реакцією держави на прозелітизм РКЦ було звернення до заходів адміністративно-заборонного характеру Так, лише з 1878 до 1890 рр. на Київщині та Волині за пропаганду було закрито близько 30 костьолів, в 1890 р. ліквідовано жіночий римо-католицький монастир ордену кармеліток у Дубно. Єпархіальні православні з'їзди закликали посилити цензуру на католицькі видання. Помітну роль у протидії католикам виконали православні братства (Київське Свято-Володимирське, Острозьке Кирило-Мефодіївське та ін.), єпархіальні комітети місіонерського товариства, що функціонували у Києві (1870), Харкові (1876) та Чернігові (1876).

В роботі показано, що з початку 1990-х рр. загроза католицької пропаганди в Україні почала втрачати свою гостроту. Офіційна статистика свідчила про значну перевагу православної місії (в західних регіонах імперії у 1881-1894 рр. від РКЦ до православ'я відпало бл. 21 тис. віруючих). Проте, більше 7540 кримінальних справ(1886-1893 рр.), пов'язаних з неофітством колишніх православних, підтверджували й масовий зворотній процес. Збільшення чисельності римо-католицьких громад відбувалося й за рахунок переходу до РКЦ греко-католиків - т.зв. «затятих» уніатів, які після ліквідації Холмської єпархії (1875), відмовились від прийняття православ'я. У 1894 р. число уніатів, які приєднались до РКЦ сягало 70 тис. осіб. Таким чином, РКЦ останньої чверті ХІХ ст. залишалась конкурентоздатною в місіонерському плані конфесією, переваги якої нейтралізувалися перед усім силою державного апарату. Проте поступове пом'якшення репресивної політики з боку держави дозволило розпочати з 1880 р. дипломатичні переговори, а в 1894 р. відновити російське посольство при Папському престолі.

Аналізуючи взаємини між православною церквою і сектантськими громадами в останній чверті ХІХ ст., дисертант акцентує увагу на загрозливій для православ'я тенденції, що проявлялась у постійному наростанні ідеологічного розмаїття, мережі та чисельності сектантських утворень. Стверджується, що якщо перший - елітарний - етап еволюції сектантства в Україні (XVI-XVIII ст.) характеризувався відстороненістю від нього низів суспільства, другий - народницький - етап (кінець XVIII ст. середина 1870-х рр.) вирізнявся опорою сектантства на селянсько-міщанські маси, то третій етап (остання чверть ХІХ ст.-1905 рік) мав головною ознакою появою в сектантському середовищі нової, нерідко народницької еліти, від чого протистояння сектантства з православною церквою досягло свого апогею.

Особливістю конфесійного простору України ХІХ ст. стала поява тут раціоналістичних сект західного походження: адвентистів (1890-і рр.), штундистів та штундо-баптистів (1850-і рр.). Поширюючись здебільшого з півдня від громад німецьких колоністів, вони охопили до кінця століття фактично всі регіони України. Так, штундо-баптистські братства виникають в Києві та Одесі (1875 р.), а на початку 1880-х у Волинській, Подільській, Чернігівській та Полтавській губерніях. Серед апологетів цієї течії вирізнялись І. Рябошапка, І. Лисицін, Я. Сибрін, Д. Тимошенко. Зазначається, що успіху місіонерської діяльності західних сект сприяли не тільки внутрішні та зовнішні (місіонерські товариства європейських країн), джерела фінансування, але й рівність членів сектантських громад, чітка організаційна структура місій (з пресвітерами і благовісниками), створених за взірцем закордонних протестантських центрів, занепалий авторитет православного духовенства.

Іншим поширеним релігійним угрупуванням були акти східно-християнського коріння: молокани (з другої половини XVIII ст.), мальованці (1890-і рр.), хлисти або христовіри та скопці (кін.). Будучи переважно російського походження, ці секти належали до містичної течії. Своєрідним синтезом раціоналізму й містики була ідеологія мальованці - модифікація хлистівського вчення на українському ґрунті. Секти містичного толку були поширені головним чином у східних, центральних і почасти південних регіонах України - відповідно до концентрації російського населення. За чисельністю (кілька тисяч осіб) вони суттєво поступалися західним євангельським громадам. В самій Росії їх співвідношення було зворотнім.

Зазначається, що на зламі 70-80 рр. ХІХ ст. сектантський прозелітизм набув значних масштабів, проти православна ідеологія активно поєднувалась з проти мілітаристською. Небезпеку сектантських проповідей офіційна влада ототожнювала з соціально-революційною пропагандою. Силова протидія сектантству виходила з кваліфікації сектантського прозелітизму як релігійного злочину. Покарання передбачали ув'язнення або заслання терміном від 3 до 10 років. Каральні органи ув'язнювали сектантів у Соловецькому, Суздальському та ін. монастирях, у т.ч. в т.зв. кам'яних мішках.

Разом з тим, в роботі відзначається непослідовність політики держави щодо сектантства. Зокрема, це проявилось у тому, що після введення у 1883 р. в дію Закону «Про дарування розкольникам і сектантам усіх віросповідань цивільних прав та прав відправлення духовних треб» (окрім скопців), у 1894 р. ці права були обмежені, а штунда визнана «особливо шкідливою сектою». Споріднений штунді баптизм був проголошений іноземним віросповіданням і користувався правами «терпимої релігії» за умови сповідання його лише іноземцями.

З метою активізації антисектантських зусиль православної церкви скликалися місіонерські єпархіальні з'їзди та зібрання єпископів. У 1888 р. було затверджено «Правила про організацію місій та способи дій місіонерів і пастирів». З 1890-х рр. було посилено фінансування місіонерських проти сектантських заходів, розширено штат чиновників для особливих доручень при обер-прокурорі Синоду. До послуг православних місіонерів були надані наукові розробки М. Кутєпова, Ф. Титова, І. Сікорського, М. Кальнєва та інших. Значну роль у боротьбі з сектантством надавали православні братства, громади яких діяли в кожній єпархії України. В результаті в середині 1890-х рр. зростання мережі сектантських організацій в Україні було призупинено. Наприкінці ХІХ ст. найбільш впливові сектантські рухи залишалися маргінальним явищем внутрішньо-конфесійного життя в Україні й охоплювали незначну частину українського населення на Півдні (основне зосереддя сект західного та східнослов'янського коріння), Сході (містичні російські секти) та Правобережжі (переважно раціоналістичні західні секти). Протестантськи налаштована частина українського населення помітно більше тяжіла до західних релігійно-культурних утворень.

Помітної трансформації в останній чверті ХІХ ст. зазнали відносини РПЦ з громадами старообрядців, які, мігруючи з Росії, ще в першій половині XVIII ст., заснували свої поселення на території Чернігівського і Стародубського полків Гетьманщини. Саме з того часу починається етап легітимізації раніше заборонених розкольницьких громад. Поступово вони перетворились в окрему станову групу й звалися «мешканцями описних розкольницьких слобод». Зацікавленість царського уряду в збереженні цих російських поселень пояснювалась завданнями уніфікаційної й асиміляторської політики. Звільнені від поміщицької залежності та подвійного (державного й гетьманського) подушного оподаткування, старообрядці були виведені й з-під юрисдикції козацьких полкових судів.

З початку ХІХ ст. до початку 1880-х рр. тривав період, що характеризувався посиленням репресивно-адміністративних заходів впливу на розкольників. Їх розділили на «безпопівців», які вважали владу анти христовою й не визнавали шлюб («найшкідливіші»), «безпопівців», які визнавали владу та шлюб, але не приймали священство і таїнство євхаристії (святого причастя) - «шкідливі», та «попівців», які не визнавали офіційну одержавлену церкву («менш шкідливі»).

Таким чином до 1883 р. «найшкідливіші» розкольники не мали права на придбання майна, а їхні діти вважалися незаконнородженими; «шкідливі» не могли записуватися до міських станів, влаштовувати своїх дітей до гімназій та університетів, отримувати будь-які владні посади; певними цивільними правами користувалися лише «попівці». Крім того розкольникам заборонялося будувати нові храми, а діючи називати церквами й ставити на них хрести, вішати дзвони.

З посиленням в середовищі старообрядців руху за примирення з офіційною церквою (т.зв. одновірництво) політика держави щодо цієї православної течії була суттєво пом'якшена. З другої половини 70-х шлюби старообрядців почали реєструвати в особливих метричних книгах. Згідно з Законом від 3 травня 1883 р. усім розкольникам видавалися паспорти, їм дозволялося вести торгівлю й займатися промислами, займати громадські посади, їхні храми дозволялося увінчувати хрестами, але тільки над виходом. При цьому залишалися в силі заборони на відновлення діяльності старообрядницьких монастирів, скитів та шкіл. Їм заборонялось також здійснювати хресні ходи, публічно носити ікони, чернечий одяг.

Суспільна реабілітація старообрядців супроводжувалась їх рухом у напрямку лояльної взаємодії з офіційною церквою та владою. Майже цілковито відмовившись від прозелітизму, старообрядницькі громади в Україні зростали тільки в результаті природного приросту населення. Діти старообрядців в Україні зазвичай навчалися в православних народних школах і училищах, здійснювали там православні обряди. Встановлено, що чисельність старообрядців в південно-східних, північних і центральних регіонах України коливалась від 3 до 8 тисяч осіб в кожній єпархії, а на Правобережжі - 1-2 тисячі віруючих. Таким чином, нараховуючи наприкінці ХІХ ст. до 100 тисяч осіб, вони входили до числа відносно поширених течій сектантського кшталту. При цьому старообрядці майже винятково були представлені росіянами.

Зближенню старообрядців з офіційною церквою в останній чверті ХІХ ст. активно сприяли т.зв. одновірницькі громади, виникнення яких відноситься до 1780-х років на території козацької Стародубщини. З того часу вони користувалися свободою богослужіння за своїми стародруками й підпорядковувались православній ієрархії (Таврійському преосвященному). Офіційно одновірці були прирівняні в правах до православних. Єпископи при цьому застерігали віруючих від сприйняття таїнств, здійснюваних одновірцями, як менш «благодатних».

В середині 1890-х рр.. в Україні нараховувалось близько 10% одновірницьких церков імперії, переважна частка яких припадала на Чернігівщину - традиційний центр старообрядництва в Україні. Зростала й частка «попівницьких» громад (наприкінці століття вона перевищувала 30 %), що засвідчувало тенденцію зближення з офіційною РПЦ.

Разом з тим, курс держави на зближення зі старообрядцями сприймався офіційною церквою неоднозначно. Даровані розкольникам права (у т.ч. звільнення від зборів на потреби православної церкви, самовільні розлучення тлумачилися як такі, що сприяють утвердженню віруючих в розколі та приваблюють до нього православне населення.

Отже, на відміну від російських єпархій, де старовір'я ще залишалось помітною сектантською групою, в Україні останньої чверті ХІХ ст. воно дедалі більше перетворювалось на архаїчну течію своєрідної російської діаспори. Помітніша, ніж в інших регіонах імперії підтримка старообрядців України з боку держави може бути пояснена головним чином мотивами, пов'язаними з русифікаторською політикою.

Аналізуючи зовнішню місіонерську діяльність православної церкви, автор зосереджується на її участі в місії на християнському Сході. Інтерес влади та церкви Російської імперії до східнохристиянського світу збігався в їхньому прагнення домогтися переважаючого впливу на Близькому Сході й, зокрема, Палестині як центрі християнської святості. Росія мала постати в якості захисника інтересів православ'я в Османській імперії, до складу якої входили конфесійні території чотирьох найстаріших православних патріархатів - Константинопольського, Александрійського, Антиохійського та Єрусалимського. При цьому опікування першосвятинями Єрусалиму було предметом суперечок великих держав Європи. Самі ж патріархати, зазнаючи дискримінації від мусульманської держави виявляли свою зацікавленість в підтримці з боку православної Росії. Починаючи з середини ХІХ ст., коли на території Палестини значно активізувалася католицька церква, Росія взялася за налагодження особливих відносин з Єрусалимським патріархатом. Протистояння з католиками було ускладнено його потужними ресурсами: в Палестині РКЦ мала 22 монастирі, понад 60 храмів, бл. 50 філантропічних закладів, понад 90 початкових та середніх шкіл, дві вищі школи. На ниві місіонерства діяли представники 10 католицьких орденів, понад 600 священиків, місіонерів та вчителів. Натомість, православне населення Палестини нараховувало менше 30 тис. осіб. Менше було лише протестантів (4 тис. осіб). Таким чином, православна патріархія значно поступалась католицькій, утвореній тут у 1846 році. З того часу в Єрусалимі функціонувала й російська духовна місія на чолі з архімандритом Порфирієм (К.П. Успенським) - пізніше Чигиринським єпископом, відомим сходознавцем, що надзвичайно збагатив Східну колекцію ікон та рукописів церковно-археологічного музею при Київській духовній академії.

З відновленням місії (1858 р.) після Кримської війни до кінця ХІХ ст. тривала активна місіонерська та науково-дослідницька діяльність духовної місії, налагоджувались її конструктивні відносини з російським консульством та грецьким духовенством у Палестині. Помітних успіхів російська місія досягає за часів, коли її очолював вихованець Київської духовної академії архімандрит Антонін (Капустін А.І.) - з 1865 до 1894 року, на придбаних в Єрусалимі землях будувалися церкви, притулки, лікарні для місцевого населення (загальна вартість перевищувала 2 млн. рублів). Були започатковані археологічні дослідження, зібрані цінні історичні пам'ятки, в Єрусалимі було засновано музей християнських старожитностей. Сходознавчі дослідження друкувалися в «Трудах Киевской духовной академии». Щорічно місія приймала до 3 тис. православних паломників.

Під керівництвом професора А. Олесницького, що здійснював експедиції в Палестину, було започатковано палестинознавчий напрям досліджень та сходознавчу школу в Київській духовній академії (1870-і рр.).

Новий етап в діяльності російської духовної місії розпочинається з часу заснування Імператорського православного Палестинського товариства (1882 р.), до складу якого входив і Обер-прокурор Синоду К.П. Побєдоносцев. Джерелами його існування були приватні пожертви та щорічні збори при церквах імперії. Результатом діяльності товариства стало удосконалення інфраструктури православної місії в Єрусалимі, видання періодичної преси («Палестинский сборник 2 та ін.) та наукових сходознавчих досліджень (з 1882 до 1897 рр. було видано 160 томів). На витрати місії з державної скарбниці відпускалося щорічно майже 8 тис. рублів. Лише за 1895-1896 рр. на різноманітні благодійницькі та просвітні заходи в Палестині Імператорське палестинське товариство витратило понад 530 тис. руб., значна частина з яких надійшла з єпархій України.

В процесі розгортання місіонерської діяльності й будівництва нових церков російське духовенство не завжди узгоджувало свої кроки з Єрусалимською патріархією, що ускладнювало їхні відносини й вимагало часом втручання з боку російського уряду, зазначене свідчило про латентну місіонерську конкуренцію між РПЦ та Східними патріархатами. Переваги російської місії визначились при цьому фінансовою й політичною підтримкою РПЦ з боку Російської держави.

Яскравим виявом ролі православного духовенства України в дослідженні святинь християнського Сходу стали історико-мистецькі студії архімандрита Порфирія, єпископа Київської єпархії. Його 20-річні подорожі й дослідження на території усіх східних патріархатів - важливий етап у розвитку вітчизняного сходознавства. Так, досліджуючи Афон, Порфирій Успенський з'ясовував особливості представлених там національних віросповідних традицій, включаючи й українські. Він вивчав іконопис, настінні й книжкові мініатюри, особливості мозаїчної техніки найвідоміших монастирів, у т.ч. Ватопеду. Загалом в понад 70 працях була представлена релігійно культурна спадщина Палестини, Єгипту, Абіссінії (Ефіопії). Він написав «Історію Афону» у трьох частинах, представив огляди афонських храмів, монастирів і скитів. Більшість його праць була видана в Києві. Серед продовжувачів справи Порфирія був випускник Київської духовної академії архімандрит Антонін ( автор «Нотаток паломника Св. Гори».Духовенство України було представлено в Афонській науковій експедиції 1898 р., учасники якої дослідили 18 монастирів, залишивши фотографічні знімки та їх детальний опис. З ХІХ ст. Київ зберігає за собою статус потужного осередку сходознавчої науки в церковно-історичній царині. Підтвердженням тому був найбільший в Російській імперії Церковно-археологічний музей на чолі з професором М. Петровим.

Духовенство України зробило свій внесок і в поширення православної місії на Далекому Сході. Прикладом того стало служіння голови Пекінської духовної місії архімандрита Флавіана - в миру Миколи Городецького (1840-1915 рр.). За час головування (1879-1884 рр.) арх. Флавіану вдалося запровадити постійне богослужіння китайською мовою, підготувати при місіонерській школі перших православних священиків з місцевого населення, організувати переклад китайською 20 томів богослужбової та духовної літератури. Пізніше видатний місіонер і просвітитель М. Городецький (Флавіан) з 1903 до 1915 р. був митрополитом Київським та галицьким. Як меценат, він спрямував 500 тис. руб. на церковне будівництво й бібліотечні потреби Києва. Таким чином, православне духовенство України стояло у витоків загальноросійських наукових досліджень історико-культурної спадщини православних Східних патріархів та Далекого Сходу.

В п'ятому розділі - «Православна церква в суспільному житті України» - висвітлюється широкий спектр проблем, пов'язаних з участю церкви в політичних, національних та освітніх процесах. Аналізуючи характер впливу православної церкви на суспільно-політичні процеси, автор виходить із необхідності для духовенства визначитися у своєму ставленні глибоких ліберальних змін у суспільстві та до шляхів його подальшої еволюції. Ставлення церкви до них виявилось суперечливим. Схвалюючи звільнення селянства, нові імпульси в розвитку місцевого самоуправління, судової й військової системи, духовенство звертало увагу на небезпеку втрати суспільством внутрішньої рівноваги внаслідок «суспільного псування» й віддалення від християнських основ.

Масових носіїв цієї загрози церква вбачала в новій верстві - в «промисловому пролетаріаті». Відносини між ним і православним духовенством розвивалися в дусі світоглядного антагонізму й взаємної недовіри через нігілізм і філософію вседозволеності основної маси робітництва. Саму трансформацію статусу від селянина до пролетарія представники церкви розглядали як шлях від трудівника до нероби, від віруючого до атеїста.

Закономірно, що попри заклики до пастирів К.Побєдоносцева й Синоду «обережно ставитись до робітничого питання», їм так і не вдалося подолати «зону відчуження» з «пролетаріатом». Дії церкви можна оцінити не більше, як «насторожений зондаж» без будь-якої системи й осмисленої послідовності. Відкриття нових парафій в промислових регіонах, починаючи з 1880-х рр., було явищем одиничним (по 2-3 на єпархію). Недільні, ремісничі, церковнопарафіяльні та інші школи охоплювали навчанням переважно дітей робітників, а не їх самих. Ситуацію ускладнювали майже цілковита відсутність у пролетарської верстви вільного часу, нестерпні умови праці, безправ'я й соціальна незахищеність. За цих умов пропаганда церквою ідеології роялізму викликала відчуження робітничої маси.

Ускладнення відносин духовенства з селянством, як головним носієм православної традиції, обумовлювалась економічними (поземельними) суперечностями сільських трудівників з поміщиками, «куркульством» і самим сільським кліром. Скасоване у 1868 р. «Положення» 1842 р., вимагало від селянства «забезпечувати православне сільське духовенство» (безкоштовним обробітком наділів священиків, виконанням будівельної повинності та ін.) сприяло оздоровленню їхніх відносин. До кінця 1880-х рр. майже не зустрічаємо фізичних розправ над священиками, підпалів їх маєтків тощо. Проте демографічний вибух й загострення проблеми «земельного фонду» ставив під удар 30-десятинні наділи парафіяльних церков. В останнє десятиріччя ХІХ ст. почастішали пограбування храмів під час селянських бунтів. За таких обставин духовенство нерідко скеровувало агресивність пастви проти дворян та заможного селянства.

Проявляючи загалом симпатії до трудового селянства споріднена з ним верства сільських пастирів неоднозначно реагувала на поширення крамоли й бунтарських настроїв. Домінуючим було прагнення умиротворення як це було в 1875 р. під час селянських заворушень в Чигиринському повіті Київщини, викликані агітацією революційних народників). Застосовувались і засоби системної пропаганди. З цією метою, наприклад, в Оріхівському благочинії Таврії священики кількох парафій об'єднали віруючих у товариство прихильників релігійно-морального благоустрою народу. Налагодження взаємного інформування щодо поширення революційних ідей межувало у цьому випадку з тотальним наглядом за парафіянами. Подеколи пастирі добровільно йшли на співробітництво з поліцією у виявленні «соціалістів-пропагандистів». Однак автором доведення, що така практика мала винятково епізодичний характер і не була поширеною.

Автор дослідження зазначає, що політика умиротворення селянства була домінуючою в діях священників під час вгамування чи попередження єврейських погромів. Викликані соціальним антагонізмом (надмірною експлуатацією селян євреями-орендарями, здирництвом шинкарів тощо) анти єврейські бунти набули особливого розмаху в 1880-і роки. На відміну від жителів міст, селяни бунтівники зазвичай не вдавалися до вбивств чи пограбувань - вони знищували майно євреїв, вбачаючи, відтак, у своїх діях правосуддя, а не протизаконну поведінку. Таке переконання знаходило, зокрема, підтвердження в урядовому Положенні про заходи з охорони державного порядку (1881 р.), яке передбачало право місцевих адміністрацій висилати в інші регіони помічених у зловживанні євреїв. У 1884 р. тільки в трьох центральних губерніях України відбулося 9 судових процесів, які винесли рішення про висилку підсудних. Загалом, завдяки активній позиції православного духовенства в 1880-і рр. вдалося збити хвилю погромів на Катеринославщині і в Таврії. При цьому єврейські товариства нерідко зверталися до єпископів з подяками за самовіддану поведінку пастирів (в Мелітопольському повіті, наприклад, були відзначені св. Хорошилов, Станіславський, Березов та ін., в Таврійській губернії - св. Гукович, Курдяєв, Лосієвський).

Разом з тим, гострота соціальних протиріч провокувала й антимонархічні та антиурядові настрої духовенства. Губернські судові палати мали на розгляді справи щодо неблагонадійності пастирів. Серед них справа о. Григорія Дмитровського (с. Декайлівка Полтавської губернії), який публічно виправдовував революціонерів-народників, Василь Нечаєв (с. Коровани Харківської губернії), який обстоював у бесідах з парафіянами доцільність терактів проти імператора, Ігнатій Перескул (с. Лозово-Павлівка Катеринославської губернії), схильний виправдовувати бунтівних селян і засуджувати неорганізованість влади. У цьому зв'язку невипадковими слід вважати випадки участі служителів церкви в розбійних селянських нападах на «куркульські маєтки» та підприємства.

В останній чверті ХІХ ст. посилився розкол між духовенством і світською елітою, особливо інтелігенцією. Слов'янофільські (ліберальні) видання («Восток» та ін.) демонстрували в своїх публікаціях відверту зверхність щодо православних служителів культу. «Вестник Европы» та «Русский вестник» подавали тенденційні матеріали щодо побуту та способу життя пастирів. Привабливі образи з середовища духовенства в художній літературі репрезентувало здебільшого чернецтво (о. Зосіма в «Братах Карамазових» та ін.). Саме духовенство не бачило надійних союзників у своїх прагненнях до поміркованих реформ.

У своєму прагненні посилити роль церкви держава діяла непослідовно, надзвичайно регламентуючи соціотворчі функції духовенства. Так, надаючи пастирям право участі в земському управлінні, держава поєднала їх з дворянами в одній виборчій курії, забезпечивши тим самим цілковите домінування більш масового й організованого дворянського стану. Дворянство всіляко заважало політичній самореалізації пастирів, блокувало їх участь у виборчих процесах, дезінформуючи щодо терміну й нових положень стосовно організації виборів. Нерідко земства намагались втручатися в процес функціонування самої церкви, прагнучи, наприклад, «узаконити» право громад на звільнення з церковних посад служителів культу (клопотання Полтавської губернської земської управи до уряду 1883 р.). Проте в межах реалізації земських обов'язків духовенство нерідко брало на себе функції охорони здоров'я парафіян, надаючи їм безкоштовну медичну допомогу, поширювало в народі спеціальні знання з агрономії та ремесел.

Як підпорядкований державі суспільний інститут із традиційно притаманними йому патріотичними переконаннями, православна церква в Україні 1875-1900 рр. виявилась причетною до зовнішньополітичних акцій держави. Найбільш піднесеним було її ставлення до визвольної щодо південного слов'янства війни Росії з Туреччиною 1877-1878 років. Організована духовенством масштабна солідарна акція включала: її пропагандистське забезпечення в проповідях, центральній церковній та єпархіальній пресі; створення благодійницьких товариств і здійснення церковних зборів на потреби армії та задунайських слов'ян (зібрано більше мільйона рублів); надання приміщень для поранених і хворих військових та їх часткове забезпечення в рамках сприяння діяльності товариства Червоного Хреста; спорудження православних храмів, у т.ч. в балканських країнах, на честь загиблих воїнів. За масштабне сприяння державі й суспільству під час війни з Туреччиною Київському митрополиту Платону була оголошена імператорська подяка. Таким чином суспільне пробудження церкви по-своєму проявилось в усіх сферах соціотворення.

Висвітлюючи роль православного духовенства в розвитку народної освіти, автор констатує, що остання чверть ХІХ ст. увійшла в історію України як епоха відродження й піднесення церковно-парафіяльних шкіл (ЦПШ), занепад яких тривав кінця XVIII століття. Попереднє скорочення числа церковних шкіл в Україні з 21 тис. у 1865 р. до 4,3 тис. у 1880 р. було викликане спробою земств самостійно вирішити проблему початкової народної освіти, недостатніми матеріальними можливостями церкви та недовірою до неї значної частини світських еліт.

У зв'язку з відносно повільним поширенням впливу земств та їх тимчасовою відсутністю на Правобережжі(через польське повстання 1863 р.) скорочення ЦПШ в Україні (у 1876-1880 рр. на 17%) відбувалося вдвічі повільніше, ніж в імперії загалом (на 36%).

В дисертації зазначено, що непослідовність ліберальних реформ і розвиток революційного руху змусив владу зайнятися переоцінкою ролі церкви в освітній галузі й формуванні світоглядних цінностей нових поколінь. Згідно з урядовим рескриптом від 12 липня 1879 р. були підготовлені нові «Правила про церковно-парафіяльні школи» (1884) та «Правила про школи грамоти» (1891), які передбачали надання духовенству першості в завідуванні цими закладами й визначенні ідеології виховного процесу. До популяризації навчання народу під опікою православної церкви була залучена вся церковна преса й спеціалізоване періодичне видання «Церковно-приходская школа», заснована ректором Київської семінарії арх. Іренеєм. Завдяки зусиллям парафіяльного духовенства наприкінці ХІХ ст. при ЦПШ і школах грамоти (ШГ) в єпархіях України діяло близько 5 тис. бібліотек, а при церквах - понад 6 тисяч. До церковних шкіл переходили навіть учні шкіл земських.

Визначальним чинником матеріального порядку, який посприяв розвитку церковно-шкільної справи, стало суттєве збільшення їх фінансування. Так, з 1884 до кінця 1900 р. відповідні державні витрати у межах всієї імперії зросли з 55500 руб. до 6813446 рублів, тобто більше, ніж у 100 разів. Київська, Подільська, Волинська і Полтавська єпархії були у переліку п'яти кращих за мережею ЦПШ єпархій імперії (разом з Литовською).

Проте до середини 1890-х рр. основним джерелом фінансування церковних шкіл залишалися сільські товариства (частка держави не перевищувала 5%). Використовувались також пожертви приватних осіб, допомога від Міністерства народної просвіти. За цих обставин на утримання однієї церковної школи витрачалось у 6-7 разів менше коштів, ніж на одну міністерську. Враховуючи той факт, що приватні особи покривали третину потреб ЦПШ, волосні та сільські товариства - бл. 27-30%, а церкви - 15-16%, можна вважати закономірним, що фінансування народної освіти а Правобережній Україні (там земства відкрилися лише в 1911 р.) було значно нижчим загальноімперского рівня, де домінували саме земські школи. Лише з 1896 р. державне фінансування ЦПШ стало домінуючим. Майже чверть бюджету спрямовувалась в Україну. І навіть за цих обставин на одну церковну школу в Україні витрачали в середньому 267 руб. на рік, в середньому в імперії - 274 рублі за наявності повсюдної альтернативної земської освіти.

Світські особи переважали пастирів в реєстрі вчителів церковних шкіл у співвідношенні 4:1. Але професійний рівень вчителів залишався низьким - на поч. ХХ ст. спеціальну підготовку мали менше 50% учителів шкіл грамоти і бл. 70% ЦПШ. Основною причиною була низька оплата праці (значна частина вчителів отримувала бл. 200 руб. на рік).

Реалізуючи програму перепідготовки вчителів в імперії 1890-х рр. було відкрито майже 100 курсів (бл. двох на кожну єпархію), робота яких загалом позитивно позначалась на якості викладання. В реєстрі дисциплін церковний сегмент становив третину, дві третини - загальноосвітні дисципліни математичного, філологічного, природничого характеру. При цьому бібліотечне забезпечення навчального процесу залишалося посереднім - у розпорядженні 450 тис. учнів церковних шкіл України наприкінці століття було бл. 600 тис. книг.

Внутрішній устрій шкіл, попри переважно схоластичний підхід до навчання, орієнтував вихованців на сприйняття християнських чеснот і набуття досвіду цивілізованого спілкування, належного поводження в храмі. Церковна школа приділяла увагу навчанню рукоділлю, ремеслам, засвоєнню аграрних знань. Окремі школи забезпечували спеціалізовану підготовку, надаючи професії садівників, пасічників, друкарів, шевців тощо. При монастирях існували художні іконописні школи, курси слюсарів, кравців, теслярів. Навчання ремеслам відбувалось під опікою досвідчених майстрів за підтримки з боку товариств допомоги учням церковних шкіл при православних єпархіальних братствах. Спеціалізовані школи отримували й прибуток від реалізації виробленої продукції.

Загалом в останній чверті ХІХ ст. були відроджені навчальні заклади усіх типів: школи грамоти, однокласні та двокласні церковно-парафіяльні школи, двокласні (вчительські) й церковно-учительські школи. Це була відносно гнучка освітня система, зорієнтована на різний ступінь знань та можливостей учнів. На середину 1890-х рр. мережа церковних шкіл в Україні зросла втричі. Їх частка в загальній масі шкіл була тут вищою, ніж в середньому в імперії, що свідчило про відставання процесу секуляризації освіти на національних землях. Незважаючи на піднесення церковної школи, наприкінці ХІХ ст. початковою освітою в Україні була охоплена лише п'ята частина дітей шкільного віку (в імперії - майже третина). Водночас в роботі відзначено, що в соціокультурних реаліях того часу церковна школа нерідко виявлялась безальтернативним варіантом набуття початкової освіти, а відтак виконувала історично важливу соціотворчу функцію.

Досліджуючи діяльність православної церкви в контексті українського національного відродження, дисертант виходив з того, що особливістю відроджувального процесу стала асинхронність його розвитку в світській і церковній царинах. Церква відставала від суспільних процесів. Перенесення національно-визвольної ідеології у площину практичної політики не стосувалося навіть вузького кола патріотично налаштованого духовенства, яке продовжувало тяжіти до акцій національно-культурного спрямування.

В останній чверті ХІХ ст. православна церква в Україні була невід'ємною складовою РПЦ, а відтак уніфікованою, позбавленою національних ознак регіональною структурою. Асиміляторські зусилля влади відбилися передусім на кадровій політиці. Починаючи з кінця 1790-х рр. до 1917 р. на Київській митрополичій кафедрі не було жодного українця. Серед дев'яти правлячих єпископів в Україні етнічним українцем був лише архієпископ Волинський і Житомирський Модест - уродженець Поділля Данило Стрельбицький. Із 11-ти вікарних єпископів українцями були двоє. Характерно, що українці були символічно представлені і в Синоді: уродженець Галичини Маркел Попель був членом Присутствія Синоду, а на чолі Контролю стояв таємний радник Ігнатій Зінченко.

В духовно-освітній сфері ситуація була не настільки однозначною - Київська духовна академія майже повністю була укомплектована майже повністю своїми випускниками. Росіяни переважали, але серед них були й українофіли, подібно професору Н. Петрову (1840-1921 рр.), автору «Очерков по истории украинской литературы XVII-XVIII вв.».

Духовне відомство проявляло у своїй політиці щодо української мови навіть більшу непоступливість, аніж світська влада - церковна цензура не допускала в імперію навіть «змістовно корисні» брошури, написані «малоросійською говіркою». Показово, що в світській пресі 1880-х рр. обговорювалась доцільність послаблення заборон щодо української мови з метою виведення українського руху з латентного стану, а сенаторська комісія на чолі з О. Половцевим дозволила у 1881 р. панахиду по Т. Шевченку в Софіївському соборі Києва. Водночас у ліберальних колах Петербурга «з репресіями проти української мови, якою спілкується 14-млн. народна маса», пов'язували низький рівень початкової народної освіти в Україні і наростання сепаратистських настроїв.

Одним із наслідків російської асиміляційної політики другої половини ХІХ ст. було обрусіння бл. 1,5 млн. українців. Тоді ж в результаті міграції на схід розмивався український етнічний пласт Правобережжя. Але, керуючись необхідністю припинення у цьому зв'язку розмивання й православного пласту на кордоні з католиками, уряд у 1879 р. ініціював заходи, якими заборонялись самовільні переселення. То був вимушений крок, який де-факто сприяв збереженню національної ідентичності регіону. Крім того скромні масштаби освітньої справи в Україні, де частка грамотних складала бл. 20% і більшість дітей шкільного віку перебувала поза школою, не дозволяли охопити асиміляторством усе населення.

Про потенціал українства в церкві свідчив той факт, що саме із священицьких православних родин вийшли видатні представники національного відродження: П. Гулак-Артемовський, І. Нечуй-Левицький, О. Бодянський, П. Житецький, О. Лотоцький, М. Грушевський, М. Міхновський, С. Єфремов та інші. Прихильність до української мови і традицій панувала в духовних школах Поділля і Волині.

Під впливом громадівців у 1888 р. оформилась таємна молода семінарська громада в Києві на чолі з Л. Скочковським і С. Кедреновським, священиками Марком та Григорієм Грушевськими. Її члени співпрацювали з «Просвітою» та «Українським клубом».

Національні ознаки зберігались патріотичним духовенством у культурно-освітній та науковій сферах. Зокрема, історико-краєзнавчий сегмент був представлений в діяльності кам'янець-подільського етнографа й викладача семінарії М. Симашкевича, польського священика Євтила Сіцінського, співробітника місцевого історико-статистичного комітету, а з 1894 р. - дійсного члена наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, автора праці «Приходы и церкви Подольской епархии». Архіпископ Волинський Модест (Д.К. Стрельбицький) став одним із організаторів Волинського церковно-археологічного товариства, яке популяризувало національні історичні пам'ятки краю. Ним було зібрано 400 краєзнавчих літописів місцевих парафій. Окремі праці українських краєзнавців, наприклад, п'ятитомник «Историко-статистическое описание церквей и приходов Волыни», видавались значним тиражем.

Особливу роль у збереженні та популяризації церковно-історичної та культурної спадщини України відіграли засновані у 1876 р. проф. Н.Петровим Церковно-археологічне товариство та Церковно-археологічний музей (ЦАМ) при Київській духовній академії.

В музеї були представлені, зокрема, унікальні українські старожитності та рукописи. За участю духовенства, у т.ч. Петра Лебєдінцева, з 1882 р. почав виходити журнал «Киевская старина». Загалом висновок М. Грушевського про те, що етнографія ХІХ ст. стала бойовою наукою українознавства необхідно визнати об'єктивним.

Помітним поступом у відновленні національних церковних традицій стало відродження з 1860-х рр. православних братств. Вони обирали головного братчика і влаштовували зібрання для вирішення церковних справ, участі у святкових богослужіннях тощо. Характерно, що з метою взяття під контроль діяльності цих демократичних за задумом організацій, затверджені урядом братські статути цілком підпорядковували їх єпархіальній владі.