Конфесійний та суспільний аспекти розвитку православної церкви в України 1875-1900 років

Важливим проявом поширення українофільської ідеології на церковну сферу стали переклади Євангелія українською мовою (з 1840-х до 1906 рр. було здійснено три повних і один скорочений переклад). Переклад 1840-х рр. Маркіяна Шашкевича було видано у Львові 1884 року. 1863 року Синод відмовив у публікації Євангелія, перекладеного Пилипом Морачевським. У 1881 р. у Відні з'явився переклад Св. Письма П. Куліша та І. Пулюя. В 1903 р. з російського синодального видання Євангелія переклав Лободовський. Визнаний найбільш вдалим переклад П. Морачевського, здійснений зі стародавніх першоджерел за сприяння подільського єпископа-українофіла Парфенія (Левицького) та української громади Санкт-Петербурга, побачив світ у 1926 році. Таким чином, констатує автор, остання чверть ХІХ ст. характеризувалась поглибленням розколу всередині православного духовенства України - між представниками охоронницького й українофільського напрямків.

У висновках викладені результати дослідження. Відзначається, що в останній чверті ХІХ ст. православна церковна організація України не тільки залишалась невід'ємною складовою РПЦ, але й еволюціонізувала в напрямі завершення процесу національно-конфесійної асиміляції. Проте ліберальні реформи, що відбулися в імперії 1860-70-х рр., закономірно передвизначили суперечливий характер розвитку й самої одержавленої церкви.

Зазнав політичної трансформації характер синодального управління церквою. Перший (ліберальний) етап його розвитку за урядування обер-прокурора Д. Толстого (1865-1880 рр.) вирізнявся відновленням окремих елементів соборноправ'я, зокрема: виборності благочинних та керівного складу духовних навчальних закладів; скликання благочинницьких та єпархіальних рад. Другий (консервативний) етап, що припав на обер-прокурорство К.П. Побєдоносцева (1880-1905 рр.), позначився на церкві відновленням централізованої адміністративної системи управління, скасування виборності, поверненням до практики посадових призначень, посиленням цензури тощо.

Зберігала видимість колегіальності й система єпархіального управління. Консисторії мали статус присутніх закладів з правами участі в прийнятті рішень, контролі, а також здійсненні церковного судочинства. При цьому влада єпархіального преосвященного залишалась де-факто всеохоплюючою. Лише православні церковні братства, відроджені в 1860-1870-х рр., виступали в ролі організацій, що залучали тисячі парафіян до церковно-регуляторної діяльності, яка обмежувалась для них сферами благодійництва, церковно-народної освіти й місіонерства.

Отже, непідготовленість духовенства до внутрішніх ліберальних реформ, їх сегментний характер і прагнення держави зберегти повний контроль над церквою унеможливлювали їх практичне втілення.

Трансформація церковних інституцій мала здебільшого кількісний вимір. Збільшення на 16% числа православних церков в умовах «демографічного вибуху» (за чверть століття населення зросло в 1,5 рази) зберегло за Україною статус найбільшого у православному світі зосереддя храмів (близько 10300) і, незважаючи на посилення релігійної індиферентності інтелігенції, загалом високий віросповідний тонус суспільства. За кількісними показниками духовенство загалом адекватно відбивало церковні потреби України. Проте, особливістю духовно-кадрової політики в імперії було насичення окраїнних, у т.ч. українських, парафій переважно випускниками семінарій та академій, розташованих на етнічно російських землях.

Особливістю церковного життя України можна вважати також відносно нижчий рівень популярності чернечої традиції порівняно з Росією. Вочевидь, тому сприяв своєрідний симбіоз в Україні європейської та російської культурно-цивілізованих типів і ментальності. Хоча необхідно відзначити, що в 1875-1900 рр. під впливом драматичних суспільних зрушень Україна пережила «вибухове» зростання числа монастирів (майже на третину) й чернецтва (на понад 40%).

Духовенство залишилось елітним станом за своїм правовим статусом (подібно дворянству воно було звільнене від податків і служби в армії) та селянсько-міщанським за характером та рівнем доходів. Поступово розмивалась корпоративна замкнутість духовенства. З 1869 р. діти священно- церковнослужителів уже не вважалися приналежними до духовного стану й мали вільно обирати собі професію. Духовну освіту характеризував високий богословський рівень та ґрунтовні спеціальні знання. Лише серед випускників Волинської духовної семінарії XIX ст. відомими церковними діячами стали митрополит Петербурзький Антоній (Григорій Рафальський), ректор Київської духовної академії Сильвестр (Стефан Мальованський), професор Петербурзької духовної академії К. Лучицький, ординарні професори КДА В. Чехович та А. Олесницький.

Православне духовенство України проводило активну місіонерську діяльність. Особливості її римо-католицького аспекту полягали в тому, що дезорганізована й одержавлена після поразки повстань 1830 й 1863 рр., РКЦ продовжувала спиратися на потужну матеріальну базу польської шляхти. Незважаючи на репресивно-заборонний характер політики Російської держави щодо РКЦ й масовану протикатолицьку пропаганду православних місій та братств, православній церкві України не вдалося зупинити переходи своїх віруючих «в латинську віру». За неофіційними даними, масштаби цих переходів у 8-10 разів перевищували число переходів римо-католиків до православ'я.

Менш ефективним для Російської православної церкви в Україні виявилося протистояння нелегальному або напівлегальному сектантському рухові. Розпилене, без явних ознак централізації, поліідеологічне сектантство підтримувало в останній чверті XIX ст. високу динаміку росту. Серед основних причин такої тенденції: падіння авторитету одержавленої православної церкви; лібералізація суспільної атмосфери й розвиток середнього (підприємницького) класу - основної соціальної бази сектантства; ідеологічна та матеріальна підтримка сектантства з боку закордонних місіонерських центрів.

В останній чверті XIX ст. остаточно кристалізувалися основні центри сектантства в Україні: південні та правобережні єпархії стали місцем концентрації раціоналістичних громад західного походження, а на південному сході зосередились містичні східнослов'янські.

В протидії забороненому сектантському рухові були задіяні також церковні засоби масової інформації, місіонери парафіяльного, благочинницького та єпархіального рівнів, церковні братства та миряни-активісти. І все ж, в останній чверті XIX ст. сектантство стало реальним і впливовим фактором релігійного життя України. Старообрядництво, що так і залишилося явищем винятково російської віросповідної культури, рухалося у зворотньому західному напрямку, вживляючись у соціальний грунт прикордонних губерній України. В XIX ст. воно продовжувало еволюціонувати у напрямку зближення з офіційною церквою.

Виділяються два періоди, що характеризують урядову та церковну політику щодо старообрядців. Перший з них - репресивний, тривав до початку 1880-х років. Розкольники тих часів, не могли записуватися до міських станів та вважати закононародженими своїх дітей. Другий період - ліберальний, розпочався з отримання ними (1883 р.) громадянських прав, у тому числі права відносно вільного сповідання віри.

Процес поступової суспільної реабілітації старовір'я знайшов свій вияв у реалізації ідеології одновірства - своєрідної компромісної (перехідної) моделі старообрядництва. Лібералізація ставлення до старовірів з боку держави та православної церкви визначалась також прагненнями урядових структур використати їх як чинник впливу на етнонаціональні та етнорелігійні процеси в Україні. Громади старовірів були непорушними форпостами російської мови й культури, стихійно виконували російську культуртрегерську функцію.

Загалом, на відміну від політики маргіналізації щодо римо-католицизму та сектантства, держава та офіційна церква проводили щодо старообрядства політику «конфесійної асиміляції».

Відповіддю церкви на виклики ліберально-реформаторської епохи стала активізація її суспільного служіння. Діючи в руслі, спрямованому на нейтралізацію негативних наслідків реформ, церква відкривала нові парафії в промислових районах міст, створювала нові недільні школи. Проте несистемний характер церковно-просвітницької роботи, несприйняття духовенством радикальних соціальних настроїв робітництва унеможливлювали зближення робітників з церквою.

За нових умов церква була змушена стати арбітром у відносинах в трикутнику «селяни - поміщики - держава». Спектр поглядів духовенства на суспільні процеси коливався в широкому діапазоні, а саме : від інформаційної співпраці з поліцією до незаангажованого арбітражу й прямої участі в бунтах на боці селян.

Остання чверть XIX ст. дала духовенству перший досвід участі в місцевому земському самоуправлінні. Важливим виявом суспільної функції церкви стала її народно - освітня діяльність. Підтримана державою, церковно - парафіяльна школа пережила в 1880-90-і рр. своє останнє передреволюційне піднесення: число закладів майже потроїлось, фінансування церковних шкіл з державного казначейства виросло до 7 млн. руб. на рік, тобто в 100 разів. Однак навіть за цих обставин ЦПШ задовольняли освітні потреби лише п'ятої частини дітей шкільного віку. До того ж, в суспільстві наростала підтримка ідеї секуляризації освітньої справи.

В умовах відродження українофільства в світському середовищі православне духовенство продовжило реалізацію великодержавної та великоцерковно ідеології. Вона проявлялась передусім у кадровій політиці (не більше третини єпископату мала українське походження), а також у проповідях та церковній пресі. Водночас поширюється й українофільська ідеологія, у т. ч. серед учнівства духовних навчальних закладів, особливо в семінаріях Правобережної України. Налагоджувалася їх співпраця з “Просвітою”, “Українським клубом”, а з 1890-рр. - контакти з українськими політичними партіями. Це явище можна вважати цілком закономірними, адже зі священицьких родин лише у XІX ст. вийшла ціла плеяда видатних представників українського національного відродження. Серед них: П. Гулак-Артемівський, І. Нечуй-Левицький, О. Бодянський, П. Житецький, О. Лотоцький, М. Грушевський, М. Міхновський, С. Єфремов.

В останній чверті XIX ст. відбулась історична зустріч світської та церковної інтелігенції України на творчому полі видавничої діяльності (заснування журналу “Киевская старина” й підготовка україномовного Євангелія).

Православна церква 1875-1900 рр. змінювалась під впливом реформованого суспільства. На фоні традиційного статусу одержавленої церкви з рельєфно вираженими охоронницькими функціями та монопольними правами в діючому поліконфесійному просторі з'явилися помітні прояви соціального конструктивізму, були примножені передумови майбутнього українського автокефального руху.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Меша В.Г. Конфесійний та суспільний аспекти розвитку православної церкви в Україні 1875-1900 років / В.Г. Меша. - Донецьк: Норд-Прес, 2007. - 354 с. Рец. Тригуб П.М. Внесок у розвиток історико-церковної науки в Україні // Історичний архів. Наукові студії. - Миколаїв: МДГУ ім. П. Могили. - 2008. - Вип. 2. - С. 188-190.

2. Меша В.Г. Православний клір України в його ставленні до римо-католицької церкви (ІІ пол. ХІХ ст.) / В.Г. Меша // Вісник Київського славістичного університету / Реднол.: Ю.М. Алексєєв (голов. ред.) та ін. - К.: КСУ, 2003. - № 15. - С. 113-122.

3. Меша В.Г. Закордонні православні святині у вивченні Діячів православної церкви в Україні (ІІ пол. ХІХ століття) / В.Г. Меша // Вісник Київського міжнародного університету / Редколегія: О.П. Іваницька (голова) та ін. (Серія «Міжнародні відносини»). - К.: КиМУ. - Вип. 4. - 2005. - С. 110-121.

4. Меша В.Г. Роль православної церкви України останньої чверті ХІХ століття в розвитку народної освіти / В.Г. Меша // Вісник Східноукраїнського національного Університету імені В. Даля. - № 2(108). - Ч. 2. - 2007. - С. 115-120.

5. Меша В.Г. Православна місія в Україні: протистояння сектам східнохристиянського коріння (1875-1900 рр.) / В.Г. Меша // Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Т. 83. - Вип. 70. - Історичні науки. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. - С. 66-70.

6. Меша В.Г. Матеріальне становище духовенства в Україні 1875-1900 років / В.Г. Меша // Південний архів. Історичні науки: Збірник Наукових праць. - Херсон: Видавництво ХДУ, 2008. - Випуск 28-29. - С. 318-324.

7. Меша В.Г. Правовий статус духовенства України другої половини ХІХ століття / В.Г. Меша // Вісник Східноукраїнського національного Університету імені Володимира Даля. - № 11 (129). - 2008. - С. 165-170.

8. Меша В.Г. Характер територіально-адміністративної структури православної церкви в Україні останньої чверті ХІХ століття / В.Г. Меша // «Наука. Релігія. Суспільство». - № 2. - 2008. - С. 207-212.

9. Меша В.Г. Особливості синодального управління Російської православної церкви другої половини ХІХ століття / В.Г.Меша // Гілея (науковий вісник). - Випуск 13. - 2008. - С.30-38.

10. Меша В.Г. Особливості функціонування монастирів в Україні останньої чверті ХІХ століття / В.Г. Меша // Історичні і політологічні дослідження / Гол. Ред. П.В. Добров. - № 1-2 (37-38). - 2008. - С. 195-202.

11. Меша В.Г. Особливості низового рівня управління православної церкви в Україні 1875-1900 років / В.Г. Меша // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць / Відп. редактор О.Я. Пилипчук. - К., 2008. - Вип. 33. - С. 152-157.

12. Меша В.Г. Православна церква і селянство в Україні останньої чверті ХІХ століття / В.Г. Меша //Український селянин. Зб. наук. праць. - Черкаси, 2008. - Вип. 11. - С. 173-176.

13. Меша В.Г. Православна церква і робітничий клас в Україні останньої чверті ХІХ століття / В.Г. Меша // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. - К., 2008. - Вип. 15. - 404 с.

14. Меша В.Г. Асиміляторська діяльність православної церкви в Україні 1875-1900 років / В.Г. Меша // Історичні записки: Збірник наукових праць. - Вип.20. - Частина 1. - Луганськ, 2008. - 200 с. - С. 93-98.

15. Меша В.Г. Участь православного духовенства в українському національному відродженні останньої чверті ХІХ століття / В.Г. Меша // Наукові праці Чорноморського державного університету імені Петра Могили. Серія історична. Т. 94. - Вип. 81. - Миколаїв, 2009. - С. 19-24.

16. Меша В.Г. Характерні риси та тенденції розвитку православної церкви в Україні 1875-1900 рр. / В.Г. Меша. - Схід/East. - № 6(90) вересень-жовтень 2008. - С. 54-57.

17. Меша В.Г. Розвиток православної церкви в Україні останньої чверті ХІХ ст. (післяреволюційна історіографія) / В.Г. Меша // Проблеми історії України ХІХ-початку ХХ ст. Друге Сорбеєвське читання / Інститут історії України НАН України. - К., 2008. - Вип. 15. - С. 233-241.

18. Меша В.Г. Розвиток протестантизму в Україні та ставлення до нього офіційної влади і православної церкви (ІІ пол. ХІХ ст.) / В.Г. Меша // Вісник Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. - Луганськ, 2009. - № 4(електронне фахове видання).

19. Меша В.Г. Свята Земля у вивченні діячів православної церкви в Україні ІІ половини ХІХ ст.: передумови, етапи, результати / В.Г. Меша // Сіверянський літопис: Всеукр. науковий журнал. - № 1. - 2009. - С. 92-101.

20. Меша В.Г. Експансія західносектантських організацій в Україні (ХІХ-початок ХХст.) / В.Г. Меша // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. - Науки: економика, політологія, історія. - 2007. - № 16(53). - С. 144-152. - Мови укр., рос.

21. Меша В.Г. Роль єпископів в управлінні православної церкви в Україні останньої чверті ХІХ століття / В.Г. Меша // Історія української науки на межі тисячоліть: Зб. наук. праць / Відп. редактор О.Я. Пилипчук. - К., 2009. - Вип. 40. - С. 110-117.

Размещено на Allbest.ru