Еволюція ідеї національного самовизначення в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса

УДК 323.1 (477) "18" - "19"

Спеціальність 23. 00. 05 - етнополітологія та етнодержавознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Еволюція ідеї національного самовизначення

в українській суспільно-політичній думці

кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть

Горбань Тетяна Юріївна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України

Науковий консультант -

доктор історичних наук, професор Панчук Май Іванович, завідувач відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Євтух Володимир Борисович, директор Інституту соціології, психології та управління Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

доктор політичних наук, професор Картунов Олексій Васильович, завідувач кафедри суспільних наук Університету економіки та права "КРОК"

доктор політичних наук, доцент Цепенда Ігор Євгенович, проректор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Захист відбудеться "23" червня 2010 р. о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ-11, вул. Кутузова, 8, кім. 202.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою: м. Київ, вул. Кутузова, 8, кім. 218.

Автореферат розіслано "21" травня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор політичних наук Г.І. Зеленько

Анотації

Горбань Т.Ю. Еволюція ідеї національного самовизначення в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть. - Рукопис. - 427 с.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство. - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України. - Київ, 2010.

Дисертаційна робота є системним науковим етнополітологічним дослідженням, у якому на основі аналізу комплексу репрезентативних джерел, переважно первинного походження, та застосування сучасних методологічних засад узагальнено найбільш характерні тенденції поступального розвитку ідеї національного самовизначення у кінці ХІХ - на початку ХХ століть, відображені в документах вітчизняної суспільно-політичної думки, наукових працях та публіцистиці.

У дослідницьке поле включено з'ясування взаємозв'язку між рівнем національної свідомості українців і можливостями практичної реалізації ідеї національного самовизначення, якою її плекала тогочасна українська політична думка. Простежуються обумовлені об'єктивними факторами закономірності поступального розвитку ідеї самовизначення - від постулату національно-територіальної автономії у складі демократичної федеративної держави до державно-політичної емансипації. Систематизовано причини поразки опозиційних виступів національно налаштованої частини українських комуністів проти централізаторського курсу політики більшовицької влади. Запропоновані рекомендаційного характеру пропозиції щодо теоретичних напрацювань та практичних підходів у сфері гармонізації міжнаціональних відносин як складової загальносуспільної консолідації.

Ключові слова: автономія, етнонаціональні відносини, етнополітична доктрина, етнос, ідентичність, національна свідомість, національне самовизначення, нація, правосуб'єктність, самоідентифікація, соборність, суспільно-політична думка, федерація.

Gorban T.Y. Evolution of the idea of national self-determination in Ukrainian sociopolitical thought at the end of the 19th - first quarter of the 20th century. - Monograph. - 427 p.

A thesis for a doctoral degree in political science, speciality 23.00.05 - Ethnopolitology and Ethno-Public Studies. I.F. Kuras Institute of Political and Ethno-National Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2010.

This dissertation represents a systemic scientific ethno-political study which, based on the analysis of a number of representative sources of mostly primary origin and application of modern methodological principles, generalizes the most characteristic trends in gradual development of the idea of national self-determination at the end of the 19th - beginning of the 20th century which were reflected in documents of Ukrainian sociopolitical thought, scientific works, and social and political essays.

The scope of the study includes determination of relation between the level of national conscience of the Ukrainians and possibilities of practical realization of the idea of national self-determination as the contemporary Ukrainian political thought perceived it. Patterns of gradual development of the self-determination idea driven by objective factors can be traced in this work: they range from the postulate of national and territorial autonomy within a democratic federal state to the political emancipation. Reasons which caused defeat of oppositional attempts by the nationally-oriented fraction of Ukrainian communists against the policy of centralization conducted by the Bolsheviks were systemized. Recommendations were proposed concerning theoretical elaborations and practical approaches in sphere of harmonization of inter-ethnic relations as a component of overall consolidation of the society.

Keywords: autonomy, ethno-national relations, ethno-political doctrine, ethnos, federation, identity, juridical personality, nation, national conscience, national self-identification, national unity, self-determination, sociopolitical thought.

Горбань Т.Ю. Эволюция идеи национального самоопределения в украинской общественно-политической мысли конца ХІХ - первой четверти ХХ столетий. - Рукопись. - 427 с.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.05 - этнополитология и этногосударствоведение. - Институт политических и этнонациональных исследований им. И.Ф. Кураса НАН Украины. - Киев, 2010.

Диссертационная работа является системным научным этнополитологическим исследованием, в котором на основе анализа комплекса репрезентативных источников, преимущественно первичного происхождения, а также использования современных методологических подходов обобщены наиболее характерные тенденции поступательного развития идеи национального самоопределения в конце ХІХ - первой четверти ХХ столетий, нашедшие отображение в документах отечественной общественно-политической мысли, научных трудах и публицистике. Категория "национальное самоопределение" рассматривается сквозь призму современных политологических парадигм, в частности, как универсальный принцип решения национального вопроса, как целостность его определяющих составляющих: самоопределение личности, нации, государства. Содержательно исследование осуществлено с учетом реалий, существовавших в общественно-политической жизни того времени, когда идея национального самоопределения рассматривалась преимущественно под углом зрения этноцентризма - парадигмы, которая была определяющей в общественно-политической мысли практически на протяжении всего хронологического периода, охваченного исследованием. Вместе с тем акцентируется внимание и на тех ростках идеи антропоцентризма, которые еще только зарождались как новая политологическая категория.

Исследуется взаимосвязь между уровнем национального сознания украинцев, восприятия ими национального интереса и возможностями практической реализации идеи национального самоопределения, каким его видела и стремилась реализовать на практике отечественная политическая мысль того времени. Прослеживаются обусловленные объективными факторами закономерности поступательного развития идеи самоопределения - от постулата национально-территориальной автономии в составе демократического федеративного государства до политического суверенитета, реализованного в независимом государстве. Системно проанализированы причины поражения оппозиционных выступлений национально ориентированной части украинских коммунистов против политики большевистской власти, направленной на унитаризацию союзного государства. Сформулированы рекомендательного характера предложения, имеющие целью актуализировать теоретические исследования и совершенствовать практические наработки в плане гармонизации этнонациональных отношений как условия консолидации общества.

Ключевые слова: автономия, идентичность, национальное самоопределение, национальное сознание, нация, общественно-политическая мысль, правосубъектность, самоидентификация, соборность, федерация, этнонациональные отношения, этнополитическая доктрина, этнос.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Перманентні політичні й економічні кризи, що супроводжують Україну практично всі роки після здобуття державного суверенітету, тримають суспільство у стані постійної соціальної напруги, різноспрямованості ідейно-політичних і світоглядних орієнтацій населення. Для одних ці орієнтації пов'язані з вибором перспектив подальшого розвитку, для інших - зі спадщиною історичного минулого, коли історичні факти і міфи використовуються як для обґрунтування своїх, так і для заперечення чужих переконань. Несконсолідованість українського соціуму навколо національної ідеї актуалізує проблему національного самовизначення як на рівні теоретичних розробок, так і в площині практичної політики. самовизначення національний емансипація

У калейдоскопі ідейно-політичних орієнтацій, які розколюють сучасне українське суспільство, науковці покликані віднайти платформу для зближення позицій тих, хто в поняття "національне самовизначення" вкладає суто етнічну серцевину, і тих, для кого ця суспільно-політична категорія є насамперед фундаментом загальногромадянського патріотизму - тієї "всеукраїнськості", ідею якої плекала вітчизняна суспільно-політична думка кінця ХІХ - початку ХХ століть.

Сучасні національно-державницькі концепції виявилися недостатньо ефективними в плані поєднання національно-етнічного самовизначення окремих етносів і їх згуртованості в рамках консолідованого суспільства. А отже, актуальним залишається завдання подальшого напрацювання нових теоретичних розробок у відповідних галузях наукових знань, а також узагальнення набутого досвіду в його історичній ретроспективі.

Соціальні збурення, що час від часу виникають в українському суспільстві, в своїй основі мають, разом з іншим, і російський фактор. Мається на увазі, що й на сьогодні є ще немало громадян України, які не хочуть чи не можуть позбутися туги за спільним українсько-російським минулим, синдрому "історично зумовленої" нероздільності з Росією, часом доходячи межі національного самозречення. Інша ж частина українців досі не може позбавитися комплексу ображеної нації, а тому безапеляційно розглядає Росію як "історичного ворога". Однак історичний досвід свідчить, що зведення "історичних порахунків" не приведе до всеукраїнської злагоди, та й світовою спільнотою сприймається неоднозначно. Тож виявлення глибинної суті українсько-російських відносин у їх етнополітичному аспекті, з'ясування шляхів діалектичного зняття проблеми колишніх "образ" залишається актуальним завданням політологів й істориків, соціологів і філософів.

Досліджувана проблема актуалізується також ідейно-політичним протистоянням між прихильниками незалежного статусу, державного суверенітету і територіальної цілісності України та реаніматорами ідеї утворення нової союзної держави як втілення концепції духовної та етнічної єдності білорусів, росіян та українців.

Науково-пізнавальна та практично-прикладна актуальність обраної теми та визначення ступеню її наукового розроблення (він подається в Розділі 1 дисертації, де міститься також характеристика джерельної бази дослідження, описані принципи і методи дослідження) обумовили вибір пропонованого до захисту дисертаційного дослідження.

Дослідження виконувалося з метою вивчення і наукового осмислення ґенези та динаміки змісту і практики втілення ідеї українського національного самовизначення в кінці ХІХ - на початку ХХ століть як етапу в розвитку і реалізації напрацювань української суспільно-політичної думки, а також для з'ясування значимості тогочасних ідейних здобутків і політичного досвіду для процесу націє- і державотворення в Україні.

Для досягнення мети вирішувалися такі наукові завдання:

- визначити та опрацювати репрезентативний щодо мети дослідження комплекс джерел;

- дослідити відображення ідеї українського національного самовизначення в документах і суспільній практиці органів влади, політичних партій і громадських організацій, політичних діячів і публіцистів, у наукових працях;

- на основі аналізу та узагальнення історіографічного доробку визначитися, які складові теми дослідження залишаються актуальними для подальших наукових пошуків, потребують наукових узагальнень або й ґрунтовних переосмислень;

- з'ясувати та розкрити зміст категорії "національне самовизначення" як означення особливостей національного руху в Україні досліджуваного періоду;

- розкрити суть і змістовне наповнення ідеї національного самовизначення в українській суспільно-політичній думці імперської доби та роль вітчизняної інтелектуальної еліти в її утвердженні в суспільстві;

- охарактеризувати етнополітичні реалії в Російській імперії кінця ХІХ - початку ХХ століть, дослідити місце мовно-культурної складової в обґрунтуванні концепції "єдиної руської нації" самодержавною владою та адептами її національної політики - з одного боку, та роль мовно-культурного фактору в обстоюванні етнічно-національної ідентичності українців як антитези з боку української національної інтелектуальної еліти;

- обґрунтувати органічний взаємозв'язок між рівнем національної свідомості тогочасного українського суспільства, усвідомленням ним власного національного інтересу і тими завданнями національної емансипації, вирішення яких українська еліта національного спрямування вважала реально здійсненними на тому чи іншому етапі суспільного розвитку;

- з'ясувати причини, чому при визначенні правосуб'єктного статусу України у складі Російської імперії українська політична еліта прагнула, переважно, утвердження статусу автономії у спільній демократичній федеративній державі, тривалий час не висуваючи, за невеликим винятком, вимог державної самостійності;

- з'ясувати зміст та особливості трактування ідеї української соборності у вітчизняній суспільно-політичній думці, порівняти ідею "всеукраїнськості", як її плекала національна інтелігенція кінця ХІХ - початку ХХ століть, із сучасними завданнями суспільно-політичної консолідації українського суспільства;

- розкрити розуміння феномену подвійної українсько-російської ідентичності, його формування в українській суспільно-політичній думці минулого і в сучасному суспільствознавстві;

- проаналізувати теоретичний доробок вітчизняних інтелектуалів, спрямований на пошук способів гармонізації міжетнічних відносин на українських теренах в контексті ідеї українського національного самовизначення, та спроби втілення його в суспільну практику;

- у контексті процесів втрати Україною задекларованих щодо неї суверенних прав та включення її до союзної держави - Союзу РСР, висвітлити трансформації ідеї українського самовизначення, обумовлені реаліями радянсько-більшовицької державності;

- з'ясувати суть та актуальність історичних уроків етнополітичного досвіду минулого, які можуть бути корисними в етнонаціональній політиці незалежної Української держави.

Об'єктом дослідження є українська суспільно-політична думка кінця XIX - першої чверті XX ст. в сегменті генерованої нею ідеї національного самовизначення, яка розвивалася і втілювалася в діяльності політичних партій, рухів, об'єднань, лідерів, в їхніх документах, у тогочасних наукових працях і публіцистиці.

Предметом дослідження стали зміст, особливості та еволюція ідеї українського національного самовизначення у контексті формування, розвитку, поширення і конкуренції відповідних доктрин, концепцій та суспільно-політичних поглядів.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють кінець ХІХ - першу чверть ХХ століть. Цей період обрано тому, що на зламі століть український національний рух набув виразно окресленого політичного спрямування, виникли перші українські політичні партії, окреслилися їх національно-політичні орієнтації. Одночасно й поняття "національне самовизначення" наповнилося якісно новим змістом. Закінчується дослідження серединою 1920-х років. Тоді припинили своє існування останні українські політичні партії - виразники української політичної думки національного спрямування, а невдовзі, з початком утвердження в Радянському Союзі сталінського тоталітаризму, було покінчено з будь-якими проявами публічного висловлювання ідеї національного самовизначення. Дисертантка виходила з того, що в рамках зазначеного періоду є можливість простежити "еволюційні перепади" в українській політичній думці щодо ідеї національного самовизначення в залежності від загальних суспільно-політичних трансформацій - від імперсько-самодержавної влади, через короткий період української державності до більшовицької моделі союзної держави. В окремих випадках з міркувань дотримання логічної послідовності в аналізі розвитку тих чи інших подій дослідження виходить за межі означеного періоду.

Географічні межі дослідження охоплюють етнічні українські землі у складі Російської імперії. Автор виходила з того, що в західноукраїнському регіоні національний рух розвивався в істотно відмінних від Наддніпрянської України суспільно-політичних умовах, які зумовили відмінне від Наддніпрянщини політичне мислення західноукраїнського населення та його інтелектуальної еліти. При визначенні географічних параметрів враховувалися й особливості національної політики обох імперій, у складі яких на той час перебували українці. В окремих випадках, зокрема, коли в дослідженні йдеться про загальноукраїнські аспекти теми або про ті аспекти виявлення західноукраїнської політичної думки, які безпосередньо стосувалися Наддніпрянської України, об'єктом аналізу, здебільшого порівняльного, ставали й ідейно-політичні засади галицьких політичних партій та громадських утворень, а також праці найбільш знакових представників західноукраїнського інтелектуального прошарку.

Наукова новизна результатів дисертаційного дослідження полягає у наступному:

- вперше здійснено системний аналіз змісту, характеру і спрямованості ідеї національного самовизначення у вітчизняній суспільно-політичній думці кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть. В цих хронологічних межах простежено еволюцію ідеї національного самовизначення у взаємозв'язку з суспільно-політичними трансформаціями в Російській імперії та особливостями переходу від імперсько-самодержавної влади до української суверенної державності, а згодом - до більшовицької моделі союзної держави;

- з'ясовано евристичний щодо теми дослідження потенціал системи наукових категорій і понять, а також методів і принципів;

- аргументоване авторське розуміння наявних трактувань поняття "національне самовизначення";

- запропоновано нову інтерпретацію складових ідеї національного самовизначення;

- з позицій сучасної етнополітології сформульовано визначення поняття "національне самовизначення";

- показано важливість неупередженого вивчення і трактування ґенези ідеї національного самовизначення для збереження цілісності українського суспільства і формування та розвитку української політичної нації;

- конкретизована, порівняно з близькими до теми дисертаційного дослідження науковими працями, характеристика суті українсько-російських етнополітичних відносин. В основу відповідного аналізу покладено гіпотезу, суть якої в тому, що українська еліта відіграла провідну роль не тільки в розхитуванні і поваленні Російської імперії, а й, свого часу, в її постанні та зміцненні, у формуванні ідеї нероздільності історичних доль українського і російського народів, причому не лише у масовій свідомості, а й в ідейно-політичних концепціях провідників української нації;

- на основі аналітико-синтетичного вивчення опублікованих та вперше уведених до наукового обігу джерел, які відображають опозиційну діяльність певної частини українського державно-партійного керівництва на етапі союзного державотворення, досліджено специфіку відстоювання ідеї національного самовизначення у процесі інкорпорації України до складу багатонаціональної держави - Союзу РСР;

- здійснено порівняльний аналіз різних концепцій співгромадянства, що їх продукувала українська політична думка кінця ХІХ - початку ХХ століть, завдяки чому сформульовано узагальнення, конкретні висновки і пропозиції, актуальні для сучасної політологічної дискусії про зміст поняття "українська політична нація" та визначення умов формування означуваного цим поняттям феномена на нинішньому етапі;

- узагальнено етнополітичні уроки, обґрунтовано наукові пропозиції і

рекомендації щодо використання в етнополітичній практиці сьогодення доробку української суспільно-політичної думки кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть у частині обґрунтування нею ідеї національного самовизначення.

Винесені на захист результати дисертаційного дослідження, узагальнюючі висновки і положення теоретичного та пізнавального характеру, аналітичні судження та сформульовані на їх основі авторські твердження, виявлені тенденції тощо, а також їх доказова база, є основним науково-теоретичним здобутком дисертантки.

Теоретичне та практичне значення дисертації визначається сформульованими положеннями про особливості та закономірності розвитку ідеї національного самовизначення на різних етапах буття суспільства в умовах кардинальних суспільно-політичних перетворень. Теоретичні узагальнення, оцінки, пропозиції та рекомендації можуть застосовуватися при підготовці матеріалів для розроблення окремих питань національної політики України, а також концепції державної етнополітики. Вони можуть бути використані в науково-пошуковій роботі, при створенні узагальнюючих праць, навчальних посібників з етнополітології, а також для викладання у вищих навчальних закладах курсу етнополітології (етнополітики).

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною таких науково-дослідних програм та планових тем: "Світоглядно-теоретичний вимір сучасної української політики" (НДР № 0108U001418), "Суспільні цінності населення України в теоретичних і практичних вимірах" (НДР № 0110U002368), "Етнополітичні процеси в сучасній Україні: регіональні особливості" (НДР № 0108U000179), які виконуються в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.

Апробація результатів дослідження відбувалася шляхом обговорення основних положень дисертації на засіданнях відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. Вони знайшли відображення у доповідях та виступах на міжнародних і всеукраїнських конгресах і науково-практичних конференціях: Всеукраїнській науково-практичній конференції "Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи" (Київ, 27 - 28 вересня 2003 р.), VІІ Міжнародній науково-практичній конференції "Творчість врятує світ" (Київ, 22 - 23 травня 2003 р.), ХІІ щорічній Міжнародній науково-практичній конференції "Українознавство в розбудові громадянського суспільства в Україні" (Київ, 17 - 18 жовтня 2003 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство" (Київ, 13 - 14 травня 2004 р.), ХІІІ щорічній Міжнародній науково-практичній конференції "Соціально-економічні, політичні та етнонаціональні чинники буття народу в системі українознавства" (Київ, 21 - 22 жовтня 2004 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції "Сучасна українська держава: історичні імперативи становлення, тенденції та проблеми розвитку" (Київ, 22 серпня 2006 р.), Міжнародному конгресі "Українська освіта у світовому просторі" (Київ, 19 - 21 жовтня 2006 р.), Третьому Міжнародному конгресі "Українська освіта у світовому часопросторі" (Київ, 21 - 22 жовтня 2009 р.,), а також 4 семінарах і "круглих столах", 2 Курасівських читаннях.

Результати дослідження оприлюдненні в одній індивідуальній, трьох колективних монографіях, понад 40 наукових статтях, з яких 22 опубліковані у фахових виданнях, трьох навчальних посібниках для студентів вищих навчальних закладів, два з яких є рекомендованими Міністерством освіти і науки України.

Структура дисертації підпорядкована меті та конкретним дослідницьким завданням, зорієнтована на цілісне, взаємопов'язане висвітлення проблем, сукупність яких узгоджується з предметом дослідження. Безпосередньо дисертаційне дослідження складається зі вступу, п'яти розділів, 13 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (518 позицій). Загальний обсяг дисертації - 427 сторінок, основний текст роботи викладений на 382 сторінках.

Основний зміст роботи

У вступі викладено авторське бачення актуальності теми дисертаційної роботи, визначено її мету та дослідницькі завдання, об'єкт і предмет дослідження, його наукову новизну, хронологічні та географічно-територіальні рамки, теоретичне і практичне значення, наведено інформацію про апробацію результатів та інші відомості, визначені нормативними документами ВАК України.

Перший розділ "Історіографія, джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження" складається з двох підрозділів.

У першому з них "Історіографія та джерельна база дослідження" узагальнено результати аналізу науково-пізнавального доробку вітчизняних та зарубіжних суспільствознавців на тему дослідження, що дозволило, по-перше, простежити основні етапи нагромадження знань про зміст та розвиток ідеї національного самовизначення в українській суспільно-політичній думці окресленого хронологічними рамками дослідження періоду, по-друге, визначитися із сучасним станом наукового розроблення тих чи інших проблем, пов'язаних з темою виконаної роботи. Також проаналізовані джерела, використані для виконання поставлених завдань дослідження.

Дослідження ідеї національного самовизначення в контексті вітчизняної суспільно-політичної думки кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть знайшло своє відображення в політологічній, етнополітологічній, історичній літературі. Порівняльний аналіз відповідних напрацювань дає підстави стверджувати, що найпродуктивнішими у дослідженні цієї теми є дорадянський та пострадянський періоди. Прогалини між ними лише частково, якщо за критерій значимості брати оціночну неупередженість дослідження, заповнювала радянська історіографія та суспільствознавці з української діаспори.

У підрозділі показано джерельну цінність праць тих постатей вітчизняної політичної думки (В. Винниченко, Б. Грінченко, М. Грушевський, С. Єфремов, Б. Кістяківський, В. Липинський та ін.), які безпосередньо генерували ідеї національного самовизначення, а також інтелектуального доробку дослідників, які інтерпретували ці ідеї у контексті тогочасного суспільно-політичного життя. Аналітичні характеристики суспільних процесів, з урахуванням яких і відбувалася еволюція ідеї національного самовизначення, зроблені її творцями в режимі реального часу, з урахуванням часом калейдоскопічних змін, які обумовлювали відповідні корективи й у визначенні пріоритетів українського визвольного руху.

Напрацювання суспільствознавців 20-х років минулого століття є підстави вважати такими, які ще не були занадто обтяжені офіційними ідеологічними нашаруваннями пізніших часів, отже, в них ще більш-менш вільно відображалася українська політична думка, було можливе достатньо об'єктивне висвітлення тих чи інших аспектів вітчизняної історії, пов'язаних з діяльністю перших українських політичних партій на ниві національного самовизначення (О. Гермайзе, А. Ріш, О. Щусь). Наступні роки радянської влади із загальновідомих причин були малопродуктивними для об'єктивного дослідження вітчизняної історії. Втім, усвідомлення ситуації, у якій знаходилося українське, як і все радянське суспільствознавство, має послужити підставою для неупередженого і зваженого ставлення сучасних дослідників до доробку попередників, з урахуванням суспільно-політичних умов, в яких їм довелося працювати.

Українська зарубіжна історіографія питань, дотичних до теми дослідження, була започаткована працями, що виходили з-під пера відомих діячів українського визвольного руху, які після поразки української революції з політичних міркувань опинилися в еміграції (В. Андрієвський, В. Винниченко, Д. Донцов, Д. Дорошенко, В. Липинський, М. Шаповал, П. Христюк, О. Шульгин та ін.). Подальше історіософське осмислення розвитку суспільно-політичної думки в Україні кінця ХІХ - початку ХХ століть, ідеї українського національного самовизначення зокрема, знаходимо в дослідженнях істориків з української діаспори другої половини ХХ ст. (Т. Гунчака, І. Лисяка-Рудницького, Я. Пеленського, О. Пріцака, П. Феденка, Р. Шпорлюка та ін.). Вони містять вже значно краще, ніж у попередній період, систематизований і проаналізований фактичний матеріал з історії вітчизняної політичної думки, українського національного руху, тож зроблені й більш ґрунтовні теоретичні узагальнення.

Особливий інтерес з точки зору дослідження теми представляють праці вітчизняних суспільствознавців, написані упродовж двох останніх десятиліть. Продуктивними вважаємо напрацювання, побудовані на синтезі суспільно-політичної та історичної думки, до того ж у межах спільної теоретико-методологічної основи. Сучасні науковці здебільшого небезуспішно намагаються відійти від тенденційно-упередженого висвітлення минулого, хоча ще не можна говорити про остаточне утвердження в українській соціогуманітаристиці нових методологічних засад, позбавлених політичної та ідеологічної заангажованості. Новітні антропоцентристські підходи, орієнтовані на пріоритет ідеї самоцінності людини, індивідуальної свободи та самореалізації, застосовують для розкриття понять національної ідеї, національного самовизначення В. Євтух, М. Кармазіна, О. Картунов, Ю. Левенець, Л. Нагорна, С. Римаренко, В. Солдатенко.

Джерельна база дослідження має свою специфіку, оскільки національне самовизначення розглядається в ньому не в плані політичної практики, а як ідея, генератором якої була українська суспільно-політична думка національного спрямування. Тож найважливішим джерелом вважаємо передусім інтелектуальну спадщину тих визначних постатей української історії, які у визначений межами дослідження період були її найбільш виразними репрезентантами (Д. Антонович, Ю. Бачинський, В. Винниченко, Б. Грінченко, М. Грушевський, М. Драгоманов, С. Єфремов, Б. Кістяківський, В. Липинський, М. Порш, І. Франко, Л. Юркевич та ін.).

Враховуючи динаміку суспільно-політичних процесів, що відбувалися в досліджуваний період у Російській імперії, найбільш оперативною формою реагування на них була публіцистика. Тож за відповідними матеріалами періодичних видань - щомісячників, щотижневиків, газет, тематичних брошур можна найбільш послідовно простежити еволюцію української суспільно-політичної думки щодо реально існуючих тогочасних проблем національного самовизначення, вникнути в суть українського питання.

Широко використані в дослідженні документи політичних партій, які відображали колективну думку тієї чи іншої партії. Частина партійних документів того періоду дійшли до нас у першодруках, проте їх більш повний корпус виданий уже в роки української незалежності. Причому, якщо програми, статути, інші документи знакового характеру на сьогодні в основному уже опубліковані, то з більшою частиною матеріалів іншого, так би мовити, супровідного значення, що стосуються діяльності політичних партій та громадських організацій, все ще знаходяться в архівних фондах.

Важливу інформацію щодо тих чи інших аспектів предмета дослідження містять у собі джерела особового походження - щоденники, спогади, мемуари тощо, які дають можливість поглянути на ту чи іншу проблему "зсередини", а головне - з позицій представників різних ідейних течій в українському національному русі. Хоча, з врахуванням різних причин, багато що в таких джерелах доводиться сприймати на віру, або ж, уникаючи цього, шукати додаткові джерела інформації, здійснювати порівняльний аналіз щодо тих чи інших подій, конкретних фактів.

Використання різноманітних джерел, їх порівняльний аналіз дав можливість виявити провідні на той чи інший період тенденції в українській політичній думці стосовно ідеї національного самовизначення.

У другому підрозділі "Теоретико-методологічні засади дослідження" викладені основні методи та принципи наукового пізнання, які використовувалися при виконанні дисертаційного дослідження, а також дається трактування найбільш вживаних в ньому категорій і понять.

Характер теми, мета та завдання дослідження обумовили орієнтацію на органічне, системне поєднання методів дослідження, напрацьованих низкою суспільствознавчих наук. Йдеться, передусім, про традиційні методи, притаманні політології, а також етнополітології, етнології, історії і історіографії, які застосовувалися поряд із загальнонауковими методами.

Доцільність використання у політологічних дослідженнях методу конкретно-історичного аналізу обумовлена необхідністю розглядати суспільно-політичні явища у їх послідовному часовому розвитку в межах досліджуваного періоду, виявляти зв'язок минулого і теперішнього. На основі названого методу аналізується еволюція ідеї українського національного самовизначення у безпосередньому поєднанні з динамікою суспільно-політичних трансформацій, які відбувалися у межах хронологічно і історично короткого періоду. Метод системного підходу розглядає політику, з етнонаціональною включно, як цілісну організовану систему, орієнтує на творче співставлення історичного досвіду з реаліями сучасної етнополітики. Соціологічний метод допомагає з'ясувати вплив на еволюцію ідеї національного самовизначення, зміну її теоретичних парадигм соціальної та національної структури українського суспільства, рівня його культурного розвитку, економічних відносин, домінуючих ідеологічних засад, релігійно-конфесійного фактору тощо. Близьким до нього є біхевіористський метод, суть якого полягає у вивченні та врахуванні політичної поведінки, устремлінь окремих індивідуумів чи їхніх груп - етнічних, національних, соціально-класових.

Застосування структурно-функціонального методу дозволяє простежити логічний взаємозв'язок між етнонаціональною політикою влади і тими конкретними вимогами, які формував у відповідності до неї український національний рух, уособлюваний політичними партіями і їх ідейними лідерами. Метод порівняльного аналізу застосовується при співставленні програмних засад українських політичних партій, а також при співставленні підходів різних дослідників до одних і тих самих або споріднених процесів і явищ суспільного життя. Методи ретроспективи та перспективи прислужилися у реконструкції процесів і явищ суспільно-політичного життя досліджуваного періоду, які безпосередньо впливали на формування ідеї національного самовизначення. У випадках, коли доцільним було наголосити на значенні уроків історії для політичної практики сьогодення, зокрема у сфері етнонаціональних відносин, дисертантка йшла від фактів, подій минулого до сучасності. Метод широкомасштабного аналізу і синтезу застосовується, передусім, у тих випадках, коли йдеться про документальні джерела різного, часом альтернативного походження, чи про різні оціночного характеру судження і висновки, в основі яких лежать одні й ті ж факти.

З методами дослідження органічно поєднуються опрацьовані наукою та перевірені практикою основоположні принципи наукового пізнання. З багатьох принципів, які широко застосовуються у практиці соціогуманітарних досліджень, виокремимо ті, які найбільшою мірою притаманні характеру даного дослідження, отже й найбільш повно забезпечують продуктивність обраних методів дослідження задля одержання достовірного знання. Це принципи об'єктивності, наукового плюралізму, принцип критичного ставлення до об'єкта і методів дослідження як імперативи наукового пошуку, домінанти політологічного дискурсу, орієнтованого на одержання вивірених результатів. Також використані принцип гуманізму та деякі інші принципи наукового пізнання.

Важливою складовою теоретико-методологічної основи дослідження, історико-політологічного зокрема, є його категоріально-понятійний апарат. За його чіткого визначення й предметного застосування реалізується насамперед пізнавальна, практично-прикладна, прогностична та інші функції науки. У підрозділі подається авторське бачення суті найбільш вживаних у дисертації термінів, понять, політологічних категорій, зокрема й у порівнянні тогочасного і сучасного їх сприйняття та трактування.

Другий розділ "Українці в координатах імперської моделі "єдиноруської нації" складається з двох підрозділів, у яких показано умови, що в них перебувало українське суспільство і, відповідно, функціонувала українська суспільно-політична думка імперської доби, і які, в той же час, були спонукою до інтелектуальних напрацювань щодо ідеї національного самовизначення. У розділі показані етнополітичні реалії в Російській імперії кінця ХІХ - початку ХХ століть, визначальною домінантою яких була концепція творення та зміцнення унітарної централізованої держави, і, як антитеза державній етнополітиці - намагання вітчизняної інтелектуальної еліти національної орієнтації спрямувати український рух на боротьбу за збереження етнічно-культурної ідентичності українців.

У першому підрозділі "Українське питання" в етнополітичній доктрині російського самодержавства" простежується мотивація національної політики російського самодержавства, в основі якої лежало намагання трансформувати імперію народів, що її являла собою багатонаціональна Росія, в національну державу. За результатами вивчення даного аспекту досліджуваної у розділі проблеми сформульовані висновки, суть яких зводиться до того, що системотворчою основою реалізації такого завдання мала стати "триєдина руська нація" як інтегрований східнослов'янський етнічний масив. А отже, на відміну від свого ставлення до інших неросійських, за етнічною належністю, народів та етнонаціональних спільнот, що населяли імперію, відносно східнослов'янських "племен", тобто українців та білорусів, влада не тільки не прагнула до встановлення етнорозмежувальних ліній між ними, а навпаки, різними способами, із застосуванням репресивних заходів включно, намагалася створити уніфіковану етнічну спільноту на основі "расово-племінної і православно-слов'янської єдності". Засобом досягнення такої етнічної однорідності наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть залишалася всеохоплююча асиміляція. Поставивши за мету досягнення "зовнішньої одноманітності замість внутрішньої однодушності" (М. Грушевський), влада прагнула нівелювати історичні форми українського життя, етнічну ідентичність українців. При цьому національні прагнення українців розглядалися як відступництво від політики творення російської нації, як політичний сепаратизм.

Аналіз відповідних тенденцій, які були результатом такої політики, засвідчує, що, по-перше, у вказаний період українське суспільство продовжувало балансувати на небезпечній межі, за якою цілком реальною була загроза втрати етнічної ідентичності; по-друге, відповіддю на такі загрози став дієвий спротив політично активної частини української інтелігенції, яка стала на захист національних інтересів українців; по-третє, саме завдяки тому, що поряд з малоусвідомленим прагненням до етнічного самозбереження, характерним для основної маси українського народу, діяли національно орієнтовані сили з числа української інтелектуальної еліти, на рубежі ХІХ - ХХ століть почалося цілеспрямоване пробудження етнічно-національної самосвідомості, а відтак - і утвердження ідеї національного самовизначення.

Узагальнюючи основні тенденції суспільно-політичних процесів в Російській імперії кінця ХІХ - початку ХХ століть через призму "українського питання", маємо підстави стверджувати, що підтримувана значною частиною російського суспільства імперська етнополітична доктрина, серцевиною якої була ідея вибудови "єдиноруської нації" як чисельно переважаючого православно-слов'янського ядра Великої Росії, зазнала невдачі ще до краху самодержавства.

В другому підрозділі "Мовно-культурна складова національної самоідентифікації" головна увага зосереджується на одному з визначальних аспектів ідеї національного самовизначення - на тому, "що для переважної більшості націй найважливішою і найсуттєвішою ознакою, демаркаційною лінією, що відокремлює одну націю від іншої" (М. Чубинський), тобто на мовно-культурній ідентичності. Здійснений в підрозділі системний аналіз відповідного джерельного комплексу дає підстави стверджувати, що в епіцентрі боротьби за національне самовизначення стояла проблема збереження мовно-культурної ідентичності українців. Очевидність такого твердження бачиться в тому, що саме проти названої складової "українського питання" було спрямоване вістря асиміляції. Політика мовно-культурної русифікації, що її в різні способи здійснювало самодержавство за активної підтримки певної частини російського суспільства, була одним із визначальних чинників імперської стратегії збереження державно-політичної і територіальної цілісності Російської імперії. Згідно з русифікаторською логікою, в основі політики утисків української мови, культури лежало переконання в необхідності і природності мовно-культурної асиміляції українців заради побудови національної держави.

Дослідження винесених у підрозділ питань дає підстави припустити, з великою часткою вірогідності, що загальновідома фраза із циркуляра Валуєва про те, що "української мови не було, немає і бути не може", могла б стати реальністю, якби не титанічні зусилля українських інтелектуалів національної орієнтації, спрямовані на відстоювання права українського народу на збереження і розвиток мовно-культурної ідентичності.

У висновках до розділу зазначається, що за всіх суперечностей в оцінках того, наскільки ефективною чи, навпаки, неефективною була стратегія українського визвольного руху в останні роки існування Російської імперії, є підстави стверджувати, що вважати період, про який ідеться, "втраченим часом" неправомірно. Цей лаконічний висновок базується на результатах вдумливого аналізу спадщини, залишеної вітчизняною інтелектуальною елітою. Основний результат, яким його бачила національна еліта, полягав у тому, що урядова політика не змогла витравити з українців усвідомлення своєї етнічної окремішності, ментально-етнографічної самобутності. А відтак, український народ не втратив ані свого етнічного типу, ані своїх побутових та етнічно-культурних особливостей, ані своєї мови. Українська народність, зазначав В. Вернадський, оформлялася у виразно окреслену етнографічну індивідуальність.

Розділ третій "Ідея національного самовизначення в українській суспільно-політичній думці в імперську та революційну добу" відтворює один із найскладніших і в той же час найбільш визначальних періодів в історії українського руху за національне самовизначення. В ньому аналізуються проблеми, сукупність яких розкриває динаміку еволюції ідеї українського національного самовизначення - від вимог національно-територіальної автономії у складі демократичного федеративного утворення до проголошення державної незалежності України. П'ять підрозділів, з яких складається розділ, у проблемно-хронологічній послідовності розкривають комплекс проблем суспільно-політичного характеру, на вирішенні яких була сконцентрована тогочасна вітчизняна суспільно-політична думка.

У першому підрозділі - "Обґрунтування вимог національно-політичного самовизначення з позицій політико-правового аналізу українсько-російських стосунків" наголошується, що вітчизняна еліта, орієнтована на обстоювання національних інтересів, значну увагу приділяла обґрунтуванню правосуб'єктного статусу України у складі Московської держави, пізніше - Російської імперії, після підписання Переяславсько-Московського договору (1654 р.). У публікаціях науковців - правників, істориків, а також у публіцистичних працях наголос робився передусім на тих аспектах названого договору, які мали спростувати стереотипи "історичної і правової нероздільності України і Росії", натомість обґрунтувати добровільно-договірний характер союзу як "дипломатичної комбінації", на яку погодилися два рівноправні суб'єкти.

Одним із результатів аналізу відповідних джерел став висновок, що обґрунтування історичних фактів, які стосувалися правового характеру Переяславсько-Московського договору й свідчили на користь українських домагань права на самовизначення, на той час ще, однак, переважно не трансформувалося - прямо чи опосередковано - у площину конкретних політичних вимог державної самостійності України. Дисертантка звертає увагу й на те, що ані названий договір, ані наступні узгодженості, з причини їх недостатнього юридичного обґрунтування, чітко не формулювали взаємних відносин прав і обов'язків договірних сторін. А отже, стосовно названих відносин представники і російських, і українських інтересів залишалися на своїх позиціях, ні в чому не поступаючись.

Результати дослідження переконують, що першим, хто в українській суспільно-політичній думці новітнього періоду на основі незаперечних аргументів поставив під сумнів легітимність української залежності від Росії, надавши цій проблемі суто політичного характеру, був М. Міхновський. Причому, на відміну від мислителів-поступовців, він, навпаки, апелював до правової внормованості українсько-російських стосунків, закріплених в Переяславсько-Московському договорі. Саме порушенням відповідних правових угод, у ньому закріплених, автор "Самостійної України", посилаючись на тогочасне міжнародне право, обґрунтовував необхідність державно-політичної сепарації від Російської імперії. Політико-правове обґрунтування характеру українсько-російських стосунків стало для М. Міхновського та нечисленних прихильників його політичних поглядів підставою для висунення самостійницьких вимог, відчайдушною спробою зорієнтувати український рух на шлях боротьби за державну самостійність України. Державно незалежну Україну він розглядав і як умову збереження нації в її етнічному розумінні.

У першому підрозділі, як і в розділі загалом, достатньо документально зафіксованих фактів, які свідчать про категоричне неприйняття сепаратистських ідей М. Міхновського практично усіма політичними течіями, що існували на той час у середовищі української інтелігенції. Пояснення цьому факту дисертантка бачить у тому, що радикальне самостійництво М. Міхновського, як і утвореної ним Української народної партії, сполучалося з крайнім націоналізмом. Перше, з точки зору демократичного крила в українському русі, вважалося передчасним, друге - неприйнятним в принципі.

Другий підрозділ "Моделі правосуб'єктного визначення України у вітчизняній політичній думці в останні роки імперського правління" концентрує в собі результати аналізу концепцій національного самовизначення, які були, а до певної міри і понині залишаються контроверсійними як в тогочасній суспільно-політичній думці, так і в пізніших історичних та політологічних дослідженнях.

Визначальні для даного підрозділу результати дають підстави вважати хибними і некоректними намагання оцінювати думки і дії політиків минулих часів, тих, хто репрезентував інтелектуальне ядро тогочасного суспільства, з точки зору позицій сьогодення, підганяючи події минулого під нові стереотипи політичного мислення. Спонукою до такого висновку послужили публікації перших, та й не лише перших, років української незалежності, у яких, зокрема, в категоричній формі висловлюється апріорно негативне ставлення до автономістсько-федералістських орієнтацій українського руху, які тривалий час були визначальною ідеєю національного самовизначення. Натомість нерідко, як правило, бездоказово, фаворизується самостійницьке крило українського політичного руху.

Така позиція дисертантки спирається на численні факти, які засвідчують, що український рух у всіх своїх проявах, на рівні політичної думки зокрема, по-перше, відзначався щирим бажанням вибороти для України її національні права, по-друге, враховував реалії суспільно-політичного життя, зокрема, потенціал українського визвольного руху, політичну несконсолідованість українського суспільства, яким воно було в мінливих умовах перших двох десятиліть ХХ ст. Перевага, віддана автономістсько-федералістським орієнтаціям, означала вибір еволюційного шляху досягнення мети національного самовизначення. Результати дослідження переконують, що з урахуванням об'єктивних обставин вибір еволюційних методів досягнення стратегічної мети - національного самовизначення, був виправданим. Отже, звинувачення інтелектуальних і політичних лідерів української нації у "помилковості" їх вибору, у "необачному ігноруванні" самостійницької ідеї вважаємо некоректними, а то й антиісторичними.

Системний аналіз різнопланових за ідейною суттю і світоглядною спрямованістю джерел дає підстави стверджувати, що постулат повної самостійності явно випереджав не тільки реальні можливості її досягнення, а й політичні настрої в українському суспільстві, а отже, і не знаходив, поза небагатьма прихильниками самостійницької ідеї, не тільки підтримки, а й належного розуміння. Тож проявам національного радикалізму були протиставлені більш виважені підходи до вирішення "українського питання", які враховували реальні на той час можливості втілення ідеї національного самовизначення в життя. "Все й одразу" - таке гасло більшістю національної еліти сприймалося як непродуктивне з причини його неприйняття українським суспільством, яке ще не мало чіткого усвідомлення себе як окремої нації. Такої точки зору дотримувалися і соціал-демократи, і українські партії ліберально-демократичного спрямування.