Еволюція ідеї національного самовизначення в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ – першої чверті ХХ століть

Проте і прагнення до самостійництва, і відстоювання постулату автономії у складі федеративної держави мали спільну мету: ліквідацію національного поневолення. Тож по суті вони були різними варіантами розв'язання однієї і тієї ж проблеми. Спільна мета - національне самовизначення, більше об'єднувала, ніж роз'єднувала у стратегічному вимірі різні течії національного руху, навіть з відмінними світоглядними орієнтаціями.

У підрозділі третьому аналізуються "Трансформації політичних позицій українських партій після повалення самодержавства". Ці трансформації, як маємо підстави судити за результатами дослідження, значною мірою були обумовлені тим, що сподівання українства на можливість вирішення "українського питання" в умовах революційного поступу російського суспільства у бік демократизації не справдилися. Переконавшись у непослідовності, а то й ворожості російських лібералів щодо українських національних устремлінь, українське політичне мислення поступово починає орієнтуватися на ідею державно-політичної самостійності.

Попри те, що українському національному рухові не було притаманне таке жорстке протистояння між окремими політичними течіями, як це мало місце в російському (українські соціал-демократи і ліберал-демократи між собою більше конкурували, ніж ворогували), все ж українська еліта не зуміла сконсолідуватися задля досягнення повноцінної національно-політичної емансипації, можливості для чого з'явилися з поваленням російського самодержавства. Різновекторність бачення шляхів реалізації ідеї національного самовизначення не дозволила бодай на теоретичному рівні виробити єдиноприйнятну модель розвитку України в умовах громадянського протистояння в самому українському суспільстві. Маючи спільну мету - національне визволення, окремі політичні сили шукали свій власний шлях її реалізації, що не дозволяло українському визвольному потенціалу злитися в одне спільне державницьке русло. Суб'єкти українського самовизначення в своїх діях залишалися різноспрямованими і розпорошеними. Навіть ідеологічно споріднені українські партії часто не знаходили між собою спільної мови, не кажучи вже про сили ідейно антагоністичні. Одні віддавали перевагу національно зафарбованому соціальному реформаторству, обстоюючи ідею української автономії у складі багатонаціональної федеративної держави, інші - радикальному самостійництву. Як і раніше, гасла націонал-радикалів вважалися авантюристичними, такими, що перешкоджали, а не допомагали становленню української державності.

Дисертантка не сприймає беззастережних, не підтверджених глибоким аналізом всієї сукупності реальних факторів, тверджень на зразок того, що "молоді недосвідчені романтики", "заідеологізовані соціалісти" через свою нерішучість і роздвоєність втратили шанс на державно-політичне самовизначення. На підтвердження власної точки зору авторка, аналізуючи федералістську та самостійницьку альтернативи, вмотивовує, що з різних причин (в підрозділі вони розкриваються) вплив першої був набагато вагоміший.

Задіяні в дослідженні репрезентативні документи дають підстави для висновку про спонтанний характер проголошення української незалежності у січні 1918 р. На переконання, наприклад, Д. Дорошенка, цей акт, як і проголошення Української Народної Республіки ІІІ Універсалом, не був результатом осягнення раніше постановленого домагання, а став наслідком неминучої політичної комбінації, викликаною обставинами дією.

Поразка національної революції 1917-1920 років в Україні, як відомо, була обумовлена збігом ряду обставин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Серед них, і на цьому в дослідженні зроблено особливий наголос, виокремлюється запізніле усвідомлення необхідності актуалізації національної ідеї, орієнтованої передусім на проголошення національно-державного суверенітету, отже, й своєчасної відмови від гасел автономії та федерації. Коли з поваленням самодержавства створилися демократичні умови для розвитку національного руху, українська політична еліта виявилася непідготовленою до використання шансу, який історія давала Україні. Непідготовленою у найголовнішому - умінні згуртувати широкі народні маси навколо національної ідеї, без чого досягнення стратегічної мети національного самовизначення апріорі було приречене на поразку.

У четвертому підрозділі "Українська соборність у контексті ідеї національного самовизначення" акцентується увага на тому, що незалежна соборна держава була політичним ідеалом української еліти, принаймні тієї її частини, яка поставила своєю метою боротьбу за національно-політичне самовизначення України. На початок ХХ ст. ідея соборності в її сучасному розумінні в українській суспільно-політичній думці ще тільки утверджувалася. Проте, і це доказово підтверджують результати дослідження, в теоретичних шуканнях видатних постатей вітчизняної суспільно-політичної думки, як і в програмних документах українських політичних партій, її розуміння не зводилося лише до соборності етнічно-територіальної. Уже тоді змістовна суть соборності розглядалася, по-перше, як складова більш загального поняття "національне самовизначення", по-друге, не обмежувалася лише єдністю територіальною, тобто об'єднанням в єдиному державному тілі українських етнічних земель. У процесі дослідження також простежується, що поняття "соборність" постійно наповнювалося новим змістом, відповідно до суспільно-політичних колізій, які відбувалися на теренах України. Якщо, наприклад, тривалий час воно розглядалося переважно під кутом зору об'єднання Наддніпрянської України і Галичини, то з плином часу в нього включали об'єднання й інших українських етнічних земель. Головне ж бачиться в тому, що соборність починає розглядатися у широкому розумінні слова, включаючи також і соціокультурну, духовну, соціально-класову та міжетнічну консолідацію суспільства. Йшлося, в ідеалі, про згуртовану національною ідеєю співдружність людей різних національностей і віросповідань, різних соціальних верств суспільства в одній територіально визначеній державі. На рівні найвищого інтелектуального злету соборність розглядалася як майбутня політична, економічна, культурна, релігійна та духовна цілісність, яка мала не лише горизонтальний просторовий вимір, а й вертикальний вектор, який передбачав єдність усіх громадян всіх українських земель.

У підрозділі висловлені авторські судження на предмет того, наскільки сумісним, чи, навпаки, несумісним було поєднання ідеї соборності і орієнтацій на національно-територіальну автономію українців, які на той час знаходилися у складі різних, до того ж ворогуючих між собою держав. Правосуб'єктний статус українських земель у формі автономії об'єктивно консервував територіальний розкол України, отже, ідея соборності могла бути реалізована лише за умови політичної незалежності усіх її частин.

Основний урок-застереження з минулого, який має бути імперативом для українського суспільства, а надто - для політиків сучасної України, наголошується у підсумкових висновках, полягає в тому, що завдання розбудови суверенної соборної України не зводиться лише до об'єднання її етнічних територій. Головна проблема соборності - будувати її разом, собором всіх верств і політичних сил нашого суспільства, забезпечуючи його міжрегіональну, міжконфесійну, соціокультурну та етнонаціональну консолідацію. Соборна Україна - це й соборна, сконсолідована національною ідеєю сучасна українська політична нація.

Суспільно-політичні реалії сьогодення дають підстави стверджувати: українське суспільство як цілісність не надто далеко просунулося вперед у розумінні своєї реальної соборності та фактичної об'єднаності. Отже, актуальним залишається завдання соборницькі прагнення, у самому широкому значенні цього поняття, і далі оформляти у науково-теоретичні концепції, вибудовуючи їх на міцних методологічних і правових засадах, з врахуванням багатогранного історичного досвіду.

У підрозділі п'ятому "Феномен подвійної ідентичності в суспільному житті і в українській політичній думці" показано, що, розглядаючи проблему українського національного самовизначення, не можна обійти увагою ще одну її модель, яка панувала у свідомості надто значної частини українського суспільства та викликала особливо складне, навіть болюче ставлення до себе з боку представників вітчизняної суспільно-політичної думки національного спрямування, тобто той варіант самоідентифікації, який отримав назву "малоросійство". Насамперед автор аналізує обставини, за яких відбулося свого роду соціокультурне роздвоєння ще недоформованої національної свідомості, що знайшло відображення у документах української суспільно політичної думки кінця ХІХ - початку ХХ століть. Йдеться, передусім, про освічену частину українського суспільства, яка набула рис подвійної самосвідомості: російської громадянської і української національної (переважно етнічно-культурного спрямування), поєднуючи місцевий етнічно-територіальний патріотизм із політичною лояльністю до російської імперської влади, її соціально-політичної системи та культурних цінностей.

Включена в структуру дисертаційного дослідження проблема самоідентифікації особи не є випадковою. Політичні реалії нового тисячоліття диктують необхідність перегляду укорінених традиційно негативних поглядів на феномен подвійної ідентичності взагалі й стосовно досліджуваного періоду - зокрема, на основі об'єктивного аналізу всієї сукупності факторів, що обумовлювали назване явище в роки бездержавного існування України. На наше переконання, названий феномен сьогодні повинен розглядатися в контексті сучасних концепцій права особи на самоідентифікацію, тож досвід минулого правомірно оцінювати як застереження. Гіпертрофоване прагнення національно орієнтованої української інтелігенції кінця ХІХ - початку ХХ століть до утвердження пріоритетів етнічної ідентичності при вкрай негативному ставленні до "малоросійства", як форми вияву подвійної ідентичності, сучасне політичне мислення нерідко кваліфікує як опосередковане заперечення ідеї людської свободи, права на індивідуальну самореалізацію, як протиставлення "своїх" і "чужих".

Враховуючи уроки минулого, дисертантка дійшла висновку, що відмова від застарілих стереотипів, зокрема від етнокультурної біполярності, ставлення до феномену подвійної ідентичності з позицій особистого вибору, виховання громадянської ідентичності як політичної форми загальнонаціональної ідентичності відповідає інтересам консолідації українського суспільства, сприятиме становленню сучасної української політичної нації. Такий висновок узгоджується з сучасною етнополітичною парадигмою, яка проблему національного самовизначення трактує як універсальний принцип розв'язання національного питання як на колективному, так і на індивідуальному рівнях. Антропоцентричні підходи, що утверджуються у вітчизняній соціогуманітаристиці, розглядають націю і особистість як рівноправні суб'єкти етнополітики, що випливає із права кожної людини на особисту національну самоідентифікацію, виходячи із її етнічної (національної) та громадянської самосвідомості. Утверджується таке розуміння національної ідеї, в якій основним змістом є ідея людської свободи та індивідуальної самореалізації (В. Євтух, Л. Нагорна, С. Римаренко).

Погоджуючись з такими підходами, дисертантка все ж орієнтувалася на ті реалії, які були визначальними для суспільно-політичного життя досліджуваного періоду. Тож, уникаючи категоричності суджень щодо національно орієнтованої частини українства, яка непримиренно ставилася до "малоросійства", маємо враховувати, що на кінець ХІХ - початок ХХ століть навіть в освічених колах українського суспільства ще не утвердилося таке розуміння суспільних цінностей, основним змістом яких є ідея людської свободи та індивідуальної самореалізації, у тому числі і стосовно етнічно-громадянської самоідентифікації.

Четвертий розділ "Національні меншини України в контексті українського національного самовизначення" значною мірою зорієнтований на узагальнення історичного досвіду з позицій врахування уроків минулого у розбудові етнонаціональних відносин на етапі сучасного державотворення.

У підрозділі "Національні відносини в Україні у політичних поглядах ідеологів українського руху та в програмних документах перших українських політичних партій" результатом аналізу джерел стали висновки, суть яких зводиться до такого: спочатку на рівні теоретичних напрацювань інтелектуалів національного спрямування, програмних документів українських політичних партій, а пізніше - і в суспільній практиці, вітчизняна суспільно-політична думка шукала оптимальні способи досягнення загальносуспільної консолідації на основі гармонізації міжетнічних стосунків.

У той же час результати дослідження заперечують спрощені уявлення про характер міжетнічних відносин усередині самого українського суспільства в часи російського імперського правління. Занадто прямолінійними видаються поширені в історичній літературі намагання звести причину міжетнічних конфліктів головним чином до навмисного розпалювання міжнаціональної ворожнечі з боку влади та адептів її національної політики. Принаймні вітчизняна політична думка демократичного спрямування мала значно ширший погляд на названу проблему, до того ж переймалася і власною відповідальністю за стан справ у міжетнічних відносинах, якими вони були на той час на теренах України.

Застосовувана у етнополітичному дискурсі кінця ХІХ - початку ХХ століть політологічна категорія "співгромадянство" умовно співвідноситься з сучасним поняттям "українська політична нація". Хоча співгромадянство, як його розуміли на той час, не розглядалося як єдина українська безетнічна нація. Не в останню чергу й тому, що українське суспільство ще було далеким від належного рівня політичної, соціокультурної, соціально-класової й міжетнічної консолідації. Тож превалюючою залишалася етнічна концепція нації, як спільноти, що постає на основі переважно мовно-культурної спорідненості.

Загалом же здійснений у розділі аналіз ідейних орієнтацій в українській етнополітичній думці дає підстави для узагальнюючого висновку, що в зазначений період небезуспішно напрацьовувалася концепція гармонізації міжетнічних відносин. Хоча, і це теж факт, теоретичні побудови моделей загальносуспільного консенсусу, як і перші практичні кроки на цьому шляху, здебільшого розбивалися об жорстку дійсність міжетнічних стосунків, в основі яких лежали фактори переважно об'єктивного, історично і політично обумовленого характеру.

Стосовно останнього вважаємо за необхідне наголосити, що етнонаціональні проблеми, пов'язані зі ставленням національних меншин та окремих етнічних груп до українських прагнень національного самовизначення, і зокрема до державно-незалежної суверенізації українського народу в ході української революції 1917 - 1920 років, ще чекають на об'єктивний науковий аналіз.

Підрозділ другий - "Національне питання у вітчизняній суспільно-політичній думці в період української революції 1917 - 1920 років" узагальнює результати втілення у практику міжнаціональних відносин теоретичних напрацювань української політичної думки попередніх років. Йшлося передусім про пошук шляхів гармонізації права іноетнічного населення на національно-культурне самовизначення у межах української етнічної території і забезпечення загальносуспільної консолідації в інтересах українського державотворення.

Значна увага в підрозділі приділяється комплексу проблем, пов'язаних з реалізацією права національних меншин на національно-персональну (екстериторіальну) автономію. Обґрунтовується твердження, що задеклароване ІІІ Універсалом Центральної Ради, закріплене прийнятим нею в січні 1918 р. відповідним Законом право кожної нації в межах УНР на національно-персональну автономію акумулювало у собі ідейно-теоретичні напрацювання української політичної думки попередніх десятиліть. Дисертантка схиляється до думки, що оскільки принцип позатериторіальної автономії, взятий за основу політичним керівництвом УНР при вирішенні національного питання, правомірно розглядати як такий, що мав забезпечувати права іноетнічних громадян незалежно не лише від етнічного походження особи, а й від місця її проживання, то є підстави стверджувати, що етнополітична стратегія тодішніх політиків була орієнтована на побудову суспільства, в якому однаковою мірою як мала бути захищена етнічно-культурна ідентичність національних меншин, їх колективні інтереси, так і створені умови для особистісного самовизначення у самому широкому розумінні. Така консенсусна стратегія держави мала сприяти вихованню громадянської ідентичності, отже, й загальнонаціональній консолідації суспільства.

Звертається увага й на те, що створення умов для національно-етнічного самовизначення окремих спільнот таїло в собі певні загрози етнорозмежувального характеру, що суперечило ідеї загальносуспільної консолідації. З іншого боку, системний аналіз причин, які обумовлювали ставлення іноетнічного населення України до її національного відродження показує, що в його основі лежали власні прагматичні міркування, а не альтруїстичні наміри підтримати український національний рух. З різних міркувань більшість національних меншин була зацікавлена у збереженні цілісності російської держави, тож і свою солідарність з українцями проявляли передусім у контексті автономії України у складі Росії.

Узагальнюючий висновок до розділу, що постає з вивчення історичного досвіду, набутого у намаганнях вирішити національне питання, зводиться до такого: якщо демократизація суспільного життя в пострадянській Україні створила сприятливі умови для правового врегулювання міжнаціональних відносин, для природної інтеграції етнонаціональних спільнот в єдину українську політичну націю при збереженні етнічно-національної ідентичності, то теоретичні напрацювання етнополітологів мають забезпечувати науково вивірені підходи до відповідних політичних рішень, сприяючи тим самим процесам загальнонаціональної консолідації українського суспільства.

Розділ п'ятий "Ідея українського самовизначення як антитеза більшовицькому проекту наднаціональної держави" складається з двох підрозділів, які відтворюють досить суперечливі погляди і дії опозиційних сил в українському політикумі щодо проблеми відстоювання суверенних прав Української СРР за умов практичної реалізації більшовицької концепції творення багатонаціональної союзної держави.

У першому з них "Відстоювання ідеї українського національно-державного самовизначення в умовах договірних відносин з РСФРР" простежуються тенденції, аналіз яких свідчить, що Україна вже з перших кроків на шляху радянського будівництва опинилася в заручниках більшовицької моделі багатонаціональної, а по суті наднаціональної держави. Причому приреченість боротьби за національне самовизначення була очевидною, оскільки у формально незалежній УСРР суспільно-політичні перетворення здійснювалися під політичним керівництвом унітарної за формою і суттю РКП(б).

Проаналізувавши документи вищих органів партійно-державної влади, доходимо висновку, що опозиційні до політики правлячої партії виступи українських партій національного спрямування, як і окремих авторитетних партійно-державних діячів республіки, до того ж на фоні повстанського руху українського селянства, зумовили лише тимчасовий перехід більшовиків від тактики прямої інкорпорації України до її прихованих форм, завуальованих під різні договори про союзницьку співпрацю.

Результати дослідження свідчать про існування реального, хоча і не скоординованого, політичного спротиву опозиційно налаштованої до централізаторського курсу Москви частини державно-партійних діячів УСРР, що проявляв себе в основному у відстоюванні альтернативних варіантів налагодження українсько-російських стосунків, які мали за мету протистояти політиці інкорпорації України у державно-політичні і господарсько-економічні управлінські структури радянської Росії. Принагідно зауважимо, що цей аспект вітчизняної історії, як "незручний", оминали радянські дослідники, мало ним цікавляться і сучасні суспільствознавці, здебільшого розглядаючи радянське минуле вітчизняної історії лише з позицій його суцільного засудження.

У підрозділі зроблений наголос на основних причинах того, чому українська опозиція централізаторським тенденціям з боку Москви не набула характеру масового руху і, що не менш важливо, у стратегічному баченні завдань національного самовизначення не змогла об'єднатися ані ідейно, ані організаційно. Хоча є достатньо підстав стверджувати, що за всієї різноманітності ідейно-теоретичних засад націонал-комуністів (невелика частина більшовиків, боротьбисти, укапісти), а саме вони й репрезентували український опозиційний рух, всіх їх об'єднувала ідея рівноправних стосунків України та Росії. Спільним для них було й усвідомлення необхідності об'єднання всіх українських комуністичних течій та створення власного політичного центру, незалежного від РКП(б). Проте досягти організаційної єдності вони так і не змогли, а відповідно, й не змогли протистояти політиці фактичної "автономізації" УСРР за сталінською моделлю, хоча й завуальованою під творення союзної федеративної держави.

У другому підрозділі "Українська опозиція централізаторському курсу на етапі союзного державотворення" простежуються причини, чому на вказаному етапі щире бажання певної частини українського державно-партійного керівництва відстояти реальні права Радянської України на національне самовизначення, підкріплене правовими гарантіями її суверенітету, не увінчалися успіхами. Найочевидніші з них - це розрізненість, непослідовність опозиційних виступів, відсутність організаційної єдності, а головне - ідейні розходження і хитання, які унеможливлювали погоджені дії. Названі, як і багато інших, причини робили виступи української опозиції малоефективними, не давали належного результату. З тих же причин не був створений в Україні власний партійно-політичний, незалежний від РКП(б) центр, здатний боротися за суверенні права республіки. До того ж на державному рівні українська опозиція офіційному курсу більшовицької влади почала формуватися лише незадовго до проголошення СРСР, коли інкорпорація радянських республік у різних її формах і виявах в структури формально ще не існуючого Союзу вже набула незворотного характеру. Вирішальною ж причиною, на наш погляд, був принциповий незбіг домагань опозиційно налаштованої частини українських комуністів з практикою розв'язання національного питання правлячою більшовицькою партією, що й зумовило їх політичний крах, а відповідно - надовго поховало перспективи самовизначення.

Залучення до аналізу документів, раніше недоступних для використання в наукових дослідженнях, дало можливість простежити останні більш-менш організовані колективні опозиційні виступи українських політиків на етапі конституційного оформлення СРСР проти політики центру, яка загрожувала повним розчиненням суверенітету республіки в державних структурах Союзу. Український проект союзної Конституції, як результат колегіальної роботи вищих державних і партійних органів УСРР, передбачав модель федерації, яка принципово відрізнялася від проекту, запропонованого ЦВК СРСР, оскільки передбачав створення союзу суверенних держав-республік, на відміну від пропонованої центром єдиної союзної держави. Звичайно, він не міг гарантувати повного захисту суверенних прав республіки через відсутність належних політичних важелів, проте, на випадок його реалізації, міг би підірвати монополію центру на прийняття життєво важливих рішень у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Отже, хоча на середину 20-х років минулого століття ще мали місце суттєві ознаки "українського ренесансу", проте було вже очевидним, що, незважаючи на зовнішні демократичні форми побудови багатонаціональної держави, надмірна централізація в усіх сферах суспільного життя призвела до того, що УСРР як форма української радянської державності втрачала не тільки ті права, які згідно з логікою федеративного устрою союзної держави мала делегувати центру, але й ті, що мали свідчити на користь її суверенітету як суб'єкта федерації. Відсутність дієвого правового механізму реалізації проголошеного суверенітету, як і чіткого розмежування повноважень союзних та республіканських органів, зводили нанівець зусилля поборників ідеї українського національного самовизначення.

У висновках акумулюються основні узагальнюючі результати дисертаційного дослідження, що виносяться на захист.

Розглядаючи політологічну категорію "національного самовизначення" як означення багаторівневого процесу, який стосується життєдіяльності особи, нації, держави, маємо констатувати, що розпад наприкінці ХХ ст. Радянського Союзу став одним з етапів, але не фінальним актом національного самовизначення України, як і інших радянських республік, що входили до його складу. Він лише ініціював початок тривалого і складного процесу побудови нових незалежних держав на пострадянському просторі. Тож проблема національного самовизначення у різних його складових і сьогодні залишається актуальною, опосередкованим свідченням чого є та увага, яку їй приділяють вітчизняні суспільствознавці, зокрема в контексті становлення сучасної української політичної нації в умовах поліетнічного і полікультурного складу населення України. Говоримо про актуальність, розглядаючи національне самовизначення як одну із важливих форм розв'язання політичних, соціо- та етнокультурних суперечностей, які присутні у відносинах між тими чи іншими суб'єктами самовизначення і в державно незалежній Україні.

1. В сучасній соціогуманітаристиці виразно утверджується усвідомлення необхідності відійти не тільки від тенденційно-критичного ставлення до минулого, а й від ангажованої апологетики, по суті некритичного погляду на вітчизняну історію, що заполонила пострадянську історіографію в перші роки української незалежності. Сказане не заперечує гіпертрофованих оцінок і тлумачень поняття "національне самовизначення". Одні вкладають у нього суто державницько-самостійницький зміст; інші надмірно зосереджуються на етноцентристських підходах, абсолютизуючи самобутність українського історичного процесу; треті, навпаки, твердять, що етноцентристські підходи в українській політичній думці уже на початку ХХ ст. почали виразно себе вичерпувати, поступившись місцем концепціям всеукраїнськості як прообразу сучасного поняття "українська політична нація". Тоді як результати дослідження показують, що на зламі століть лише започатковувалося поступове подолання суто етноцентристських підходів до змістовного наповнення поняття "національне самовизначення". В основу уявлень вітчизняних мислителів про суспільство, націю та національний інтерес клалися здебільшого історико-генетичні, етно- і соціоцентристські концепції, на ґрунті яких і формувалася парадигма національного самовизначення.

2. В основу ідеї національного самовизначення українська політична думка національного спрямування клала концепцію відрубності українського етносу, доводила факт його існування як самодостатнього культурно-історичного та соціального феномену - з власним етногенезом, власною історією, культурою, традиціями, ментальністю тощо. Узагальнення тогочасних характеристик рівня національної свідомості українського суспільства дає підстави стверджувати, що вирішальну роль у збереженні етнічної ідентичності українців відіграло не стільки чітке розуміння ними свого національного інтересу, скільки те, що поряд з малоусвідомлюваним прагненням етнічного самозбереження народу діяли національно орієнтовані, здебільшого партійно організовані сили з-поміж української інтелігенції. Саме завдяки її інтелектуальним зусиллям на рубежі ХІХ - ХХ століть в українському соціумі почалося цілеспрямоване пробудження етнічно-національної свідомості, а відтак і поступове утвердження ідеї національного самовизначення.

3. Цілеспрямована політика влади, орієнтована на розчинення українського етносу в "єдиноруській" спільноті, ставила перед українством дилему вибору ідентичності: інтегруватися в імперську етнополітичну модель "єдиноруської нації", втративши етнічно-культурну самобутність, чи відстояти право на власне націєтворення, адекватне вимогам часу. Першоосновою вирішення цього завдання, як його трактувала тогочасна суспільно-політична думка, було збереження мовно-культурної ідентичності українців як етносу. А отже, мова із засобу комунікації перетворювалася, по суті, на знаряддя політичної боротьби: з одного боку, мало місце намагання перетворити її на спосіб досягнення політичних цілей на шляху творення "великої руської нації" ("один народ - одна мова"); з іншого - мовно-культурна ідентичність розглядалася як умова досягнення мети національного самовизначення.

Завдяки самовідданій праці українських інтелектуалів національного спрямування боротьба самодержавства з українським рухом не знищила етнографічної самодостатності українського народу, не змогла, зокрема, й розчинити в "загальноруській культурі" його мовно-культурні надбання. І як закономірний результат, етнополітична доктрина імперської влади, яка мала за стратегічну мету злиття східнослов'янських народів в одне національне ціле, в остаточному підсумку зазнала фіаско.

4. За незначними винятками ідея національного самовизначення практично впродовж усього періоду, окресленого хронологічними межами дослідження, в українській політичній думці не ототожнювалася з державно-політичним відокремленням України від Росії, пізніше - з відмовою від будь-яких форм союзу з РСФРР. Засуджуючи асиміляторську політику офіційної влади щодо українства, протестуючи проти намагань механічного злиття етнічно споріднених народів у одне ціле, українські інтелектуали не переставали наголошувати, що суть "українського питання" не в політичному сепаратизмі, а в радикальних змінах у національній політиці влади. У таких змінах, які раціонально поєднували б інтереси українського народу із загальнодержавними інтересами.

5. Узагальнивши визначальні тенденції в українському національному русі кінця ХІХ - початку ХХ століть, доходимо висновку, що на той час в українській суспільно-політичній думці утверджується постулат вільної України як правосуб'єктної одиниці у складі демократичної федерації вільних народів Росії. Тобто реформована на конституційних засадах держава мала перетворитися на федерацію рівноправних автономних національно-територіальних одиниць з широкими самоврядними правами. Не видаючи бажане за можливе, зважаючи на тогочасні реалії і узгоджуючи з ними стратегічний курс українського національного руху, його ідейні керманичі доводили, що федералізм і автономія наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть були тим єдино реалістичним політико-ідеологічним ґрунтом, який відповідав поточному моменту.

Орієнтації на державну самостійність України, що їх виношували окремі політичні сили в українському русі, не знаходили підтримки ані з боку соціалістів, ані у середовищі ліберально налаштованої частини українства. Ті й інші вважали, що постулати державно-політичної сепарації випереджають не лише реальні можливості її досягнення, а й не узгоджуються з рівнем національної свідомості і політичними прагненнями основного загалу українського суспільства. Тож перевага була віддана автономістсько-федералістським орієнтаціям, що означало вибір еволюційного шляху національної емансипації.

6. Федералізм і автономія, як визначальні складники домінуючої на той час ідеї національного самовизначення, продовжували відігравати роль провідної ідеології українського руху аж до падіння російського самодержавства. Мало що змінилося у парадигмі політичного мислення керівників української революції і у перші місяці розвитку революційного процесу, навіть після проголошення Української Народної Республіки. Започатковані на науковому рівні драгоманівські ідеї федералізму і автономії, як засвідчує досвід, стали тим реалістичним, закономірним і історично виправданим щаблем української політичної думки, які заклали основи української національної державності.

7. У дослідженні обґрунтовується висновок наскрізного характеру, суть якого полягає у різновекторності бачення змісту та шляхів реалізації ідеї національного самовизначення в українському суспільстві. Маючи спільну стратегічну мету - національну емансипацію, окремі політичні сили розуміли її по-різному, шукали свої власні шляхи її досягнення, що не дозволило українському визвольному потенціалу злитися в єдине русло задля її досягнення. Причому дуалізм українського національного руху в питанні змісту ідеї національного самовизначення породжував конфлікти у визначенні пріоритетності його завдань, розколював не тільки вітчизняну політичну еліту, а й українське суспільство загалом.

8. Аналіз джерел та літератури, що відтворюють набутки української суспільно-політичної думки кінця ХІХ - початку ХХ століть, спростовує непоодинокі твердження, нібито тільки сучасна політологія вийшла на рівень усвідомлення ідеї соборності не лише як територіального об'єднання українських земель в єдиній державі. Насправді ж сучасного змісту ідея соборності набувала фактично синхронно з політизацією українського руху в процесі боротьби за національне самовизначення. В ідейно-політичному дискурсі української політичної думки досліджуваного періоду проблема національного самовизначення органічно поєднувалася з ідеєю української соборності. Маємо достатньо прикладів, коли соборність трактувалася як "всезагальне єднання людей", як "одноцільний національний організм", який має поєднувати територіальну цілісність українських земель з духовною і соціокультурною консолідацією українців. Принагідно слід зауважити, що соборність територіальна, як показують реалії державно незалежної України, не вирішує автоматично проблему соборності у більш широкому значенні даного поняття, передусім як духовного, соціокультурного і політичного єднання українців різних регіонів.

9. Аналітичне заглиблення в суспільно-політичний дискурс кінця ХІХ - початку ХХ ст. показує, що поняття "національне самовизначення" здебільшого співвідносилося з проблемами національно-етнічної ідентифікації, рідше - державної незалежності, при практично повному ігноруванні права особи на національну самоідентифікацію. Враховуючи уроки минулого, вважаємо, що сучасний зміст поняття "самовизначення" повинен базуватися передусім на антропоцентристських підходах, у той же час гармонійно поєднуючи усі три складові суспільно-політичного розвитку - людину, націю, державу.

10. Оскільки Україна кінця ХІХ - початку ХХ століть являла собою край з поліетнічним складом населення, тогочасна вітчизняна політична думка апріорі напрацьовувала теоретичні моделі вирішення національного питання, які мали і могли бути реалізовані за умови українського національного самовизначення. Їх суть зводилася до того, щоб боротьба за національні права одних (у даному випадку етнічних українців) не вела до безправ'я інших і не створювала ґрунт для міжетнічних конфліктів. Державна етнополітика у баченні української інтелектуальної еліти полягала у забезпеченні гармонійного співіснування громадян України різних національностей передусім на основі їх вільного етнокультурного розвитку і, звичайно ж, громадянської рівності.

11. За результатами дослідження є підстави стверджувати, що радянська форма державності надавала українському народу історичний шанс реалізувати ідею державного самовизначення України. Проте приреченість опозиційних виступів певної частини представників українського державно-партійного апарату проти централізаторського курсу Москви була очевидною. По-перше, прагнення до задекларованого державного самовизначення УСРР як на етапі, що передував конституційному оформленню СРСР, так і в ході цього процесу, яке втілювалося в позиціях націонал-комуністів, вступало у протиріччя з централізаторською основою більшовицької концепції державного будівництва, тож намагання українських націонал-комуністів відстояти державно-політичну правосуб'єктність республіки зводилася нанівець директивними рішеннями, які відображали політичну волю російських партійно-державних органів. По-друге, однією з визначальних причин втрати Україною шансів на реальне самовизначення була відсутність власного, незалежного від РКП(б) партійно-політичного центру, здатного консолідувати українство у боротьбі за відстоювання суверенних прав республіки. По-третє, нездатність державно-партійного керівництва республіки реалізувати в суспільно-політичній практиці ідею національного консенсусу заради відстоювання задекларованих на різних рівнях суверенних прав УСРР. Більше того, з різних причин навіть вочевидь опозиційні централізаторському курсу більшовиків сили в республіці так і не змогли об'єднатися на спільній для всіх платформі заради збереження державного суверенітету УСРР.

У підсумковій частині дисертаційного дослідження сформульовані деякі авторські міркування рекомендаційного характеру.

1. Політологічні, історичні, як і суспільствознавчі дослідження загалом, повинні враховувати ту імперативну даність, що сьогодні практично неможливі одномірні наукові оцінки тих чи інших аспектів вітчизняної історії, зокрема й пов'язаних з українським національним рухом, з концептуальними засадами суспільно-політичної думки, оскільки вони значною мірою залежать від ціннісних орієнтацій дослідників. До певної міри це закономірно, адже наші уявлення про минуле, у його суб'єктивному сприйнятті, не є, по-перше, однаковими для всіх, і, по-друге, змінюються в міру того, як накопичуються знання, трансформуються превалюючі в суспільстві ідеології, а також як формуються погляди на функції суспільствознавчих наук. Але можуть змінюватися і змінюються наші уявлення про минуле, а не саме минуле. З чого й потрібно виходити, віддаючи в науковому дослідженні пріоритет історичному факту як об'єктивній реальності минулого, а не його оцінці, яка за своєю природою завжди містить в собі суб'єктивне начало.

2. Виходячи з того, що в сучасному суспільствознавстві, зокрема в політологічному дискурсі, досить помітне тяжіння до етноцентристських пріоритетів при розгляді проблем вітчизняної історії, культури, державотворчих процесів, актуальною є зміна суспільно-політичної парадигми. Зокрема, сучасна історико-політологічна наука повинна виразніше орієнтуватися на нові теоретико-методологічні засади, зокрема ті, що ґрунтуються на антропоцентризмі, тобто на пріоритетах прав людини, свободи індивідуального вибору як першооснови побудови громадянського суспільства, формування сучасної політичної нації.

3. Очевидним є те, що перед сучасною Україною стоїть завдання вироблення адекватних етнополітичним реаліям сьогодення конституційно-правових основ регулювання етнонаціональних процесів на державному рівні. Інакше, як це було свого часу в Російській імперії чи Радянському Союзі, етнополітична неврегульованість може стати дестабілізуючим фактором.

Політологи, теоретики права своїми науковими напрацюваннями мають предметніше сприяти політикам у нормотворчій діяльності, що стосується сучасної етнонаціональної політики. Адже в етнополітичній практиці нерідко зустрічаються суперечливі, а то й взаємовиключні підходи. Одні ставлять питання, навіщо в демократичній державі, якою позиціонує себе Україна, вдаватися до подвійних правових стандартів щодо її громадян, окремо застерігаючи права національних меншин та етнічних груп. Інші, навпаки, вважають, що в законодавчих актах, які стосуються національних меншин, увага фокусується на особистих, громадянських, а не на корпоративних правах етнічних спільнот. При цьому ті й інші посилаються на одні й ті ж законодавчі джерела - Декларацію прав національностей України (1991 р.), Закон України про національні меншини в Україні (1992 р.), Конституцію України (1996 р.). Отже, є потреба і необхідність в подальшому унормуванні правових основ національної політики. Причому йдеться не про патерналістську модель побудови міжнаціональних відносин, коли держава вирішує "за всіх". Тільки народу, яким би він не був за чисельністю, належить право визначення, ким він є в політичній структурі суспільства і якими мають бути його права.

4. Уникаючи прямих паралелей з подіями минулого, вважаємо за потрібне висловитися щодо суті сучасних українсько-російських відносин у їх етнополітичному вимірі. Поділяємо думку окремих суспільствознавців (В. Євтух, Л. Нагорна, П. Толочко та ін.) стосовно того, що беззастережне віднесення російської етнічної спільноти до національних меншин, надто ж "витіснення російської ідентичності з українського ідентифікаційного поля" створює штучну напругу в українсько-російських відносинах. Найбільше це проявляється у мовно-культурній сфері, яка потребує подальшого удосконалення і правового унормування.

5. Немало вітчизняних суспільствознавців ревниво ставляться до надбання зарубіжних дослідників історії українсько-російських відносин, праці яких вибудовуються на принципах політичної неупередженості наукового дослідження. Натомість у фаворі перебувають праці зарубіжних науковців, які розвінчують імперську політику російського самодержавства чи радянської "неоімперії", оскільки вони сприймаються як індульгенція для тієї частини вітчизняної патріотичної історіографії, яка часом балансує на межі національних міфів. На наш погляд, позиція "ми самостійно вивчатимемо наше минуле", до якої схильні не тільки непоодинокі вітчизняні історики, а й найвищі державні посадовці, орієнтована на романтизацію і міфологізацію історії. Прагнучи до європейської інтеграції, приєднавшись до Болонського процесу, необхідно враховувати відповідні тенденції, що діють й у сфері гуманітарної співпраці. Йдеться про створені за ініціативою Ради Європи двосторонні та багатосторонні комісії, основне завданням яких - зробити зміст історичної освіти у країнах Європи більш об'єктивним, визволити його з полону стереотипів, перекручень, помилок, апелюючи до фактів, а не до патріотичних мотивацій чи політичної доцільності. Такий підхід є імперативним з огляду на те, що у Європейському Співтоваристві мають об'єднуватися держави, у стосунках між якими, а також з сусідніми до них державами, не повинно залишатися невирішених гострих принципових питань, зокрема гуманітарного характеру, у тому числі - питань, що стосуються історичного минулого. Прагнення до порозуміння, співробітництва й толерантності, на ниві соціогуманітарних наук зокрема, має бути однією з базових засад у відносинах не лише між науковими, а й між державними інституціями різних країн у сучасному цивілізованому світі, де все більшого визнання набуває усвідомлення того, що ніхто не вправі нав'язувати своє бачення, розуміння минулого як єдино вірне.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Горбань Т. Еволюція ідеї національного самовизначення в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ - першої чверті ХХ століть / Т. Горбань. - К.: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2010. - 381 с.

2. Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект / [ред. кол.: І.Ф. Курас (гол. ред.) та ін.; кер. авт. кол. М. Панчук]. - К.: ІПіЕНД, 2000. - 356 с. (Автор. текст - розд. ІІ, § 3, с. 87 - 114).

3. Крим в етнополітичному вимірі / [ред. кол.: І.Ф. Курас (гол.) та ін.; кер. авт. кол. М. Панчук]. - К.: Світогляд, 2005. - 568 с. (Автор. текст - розд. ІІІ, с. 116 - 169).

4. Закарпаття в етнополітичному вимірі / [ред. кол.: Ю. Левенець (гол.) та ін.; кер. авт. кол. М. Панчук]. - К.: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2008. - 682 с. (Автор. текст - розд. IV, § 1, с. 173 - 204).

5. Горбань Т. Етнополітика Української Центральної Ради / Т. Горбань // Наукові записки / Збірник. - К.: ІПіЕНД, 1999. - / Сер. "Політологія і етнологія"; Вип. 8. - С. 30 - 36.

6. Горбань Т. Німецькі колонії Півдня України в добу національно-демократичної революції / Т. Горбань // Наукові записки / Збірник: - К.: ІПіЕНД, 2000. - / Сер. "Політологія і етнологія". - Вип. 14. - С. 91 - 116.

7. Горбань Т. Динаміка розвитку етнонаціональної структури регіонів України / Т. Горбань // Наукові записки / Збірник: - К.: ІПіЕНД, 2001. - / Сер. "Політологія і етнологія". - Вип. 15. - С. 85 - 87.

8. Горбань Т. Етнонаціональна структура регіонів України: динаміка розвитку / Т. Горбань // Наукові записки / Збірник: - К.: ІПіЕНД, 2002. - / Сер. "Політологія і етнологія". - Вип. 19. - С. 3 - 29.

9. Горбань Т. Крим в революційних процесах 1917 - 1920 рр.: історіографія проблеми / Т. Горбань // Наукові записки / Збірник: - К.: ІПіЕНД, 2003. - / Сер. "Політологія і етнологія". - Вип. 23. - С. 17 - 59.

10. Горбань Т. Українські національні уряди 1917-1920 рр. і Крим / Т. Горбань // Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство / Збірник матеріалів семінару Київського проекту Інституту Кеннана та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 13 - 14 травня 2004 р. - К.: Стилос, 2004. - С. 49 - 58.

11. Горбань Т.Ю. Етнополітичні вектори української суспільно-політичної думки (початок ХХ століття) / Т.Ю. Горбань // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. Випуск 80 - 81. - К., 2005. - С. 6 - 10.

12. Горбань Т.Ю. Ідея соборності в українській суспільно-політичній думці першої чверті ХХ століття / Т.Ю. Горбань // Український історичний журнал. - 2005. - № 6. - С. 95 - 102.

13. Горбань Т. Українці в структурі етнонаціональної ієрархії Російської імперії (ХІХ - початок ХХ ст.) / Т. Горбань // Історичний журнал. - 2005. - № 6. - С. 90 - 97.

14. Горбань Т. Українська суспільно-політична думка в роки Першої світової війни: етнополітичні пріоритети / Т. Горбань // Часопис української історії: Збірник наукових статей. - К., 2005. - Вип. 3. - С. 74 - 80.

15. Горбань Т.Ю. Мовна складова етнонаціональних відносин в Російській імперії: український вимір (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) / Т.Ю. Горбань // Збірник наукових праць НДІ Українознавства МОН України. - Т. 8. - К.: Поліграфічний центр "Фоліант", 2006. - С. 161 - 169.

16. Горбань Т. Українці Закарпаття в роки Першої світової війни: етнополітичні аспекти / Т. Горбань // Наукові записки / Збірник: - К.: ІПіЕНД, 2006. / Сер. "Політологія і етнологія". - Вип. 29. - С. 55 - 67.

17. Горбань Т. Українське національне питання і російський загальнодемократичний рух: точки перетину, лінії розходження (1900 - 1917 рр.) / Т. Горбань // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - К., 2006. - Вип. 86. - С. 71 - 74.

18. Горбань Т. Публіцистика М. Грушевського на сторінках "Украинского вестника" (етнополітичний контекст) / Т. Горбань // Часопис української історії. - К., 2007. - Вип. 6. - С. 55 - 60.

19. Горбань Т. Мовно-культурна русифікація в етнополітичній доктрині Російської імперії (кінець ХІХ ст. - 1917 р.) / Т. Горбань // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України: Збірник наукових праць. - К., 2007. - Вип. 34. (підсерія "Курасівські читання"). - С. 381 - 393.

20. Горбань Т. Феномен "подвійної ідентичності" в оцінках української суспільно-політичної думки кінця ХІХ - початку ХХ ст. / Т. Горбань // Сучасна українська держава: історичні імперативи становлення, тенденції та проблеми розвитку / Збірник. - К.: ІПіЕНД, 2007. - С. 178 - 191.

21. Горбань Т. Етнонаціональні меншини України: проблеми суспільної консолідації (1900-1917 рр.) / Т. Горбань // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 325 - 326. - Чернівці: Рута, 2007. - С. 39 - 43.

22. Горбань Т. "Інородці" чи складова "єдиноруської нації": українці в етнополітичній моделі Російської імперії (кінець ХІХ - початок ХХ століть) / Т. Горбань // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - К., 2007. - Вип. 91 - 93. - С. 78 - 82.

23. Горбань Т. Питання української соборності в ідейно-політичному дискурсі кінця ХІХ - початку ХХ століть / Т. Горбань // Часопис української історії. - К., 2008. - Вип. 10. - С. 106 - 111; К., 2009. - Вип. 11. - С. 23 - 27.

24. Горбань Т.Ю. Українська радянська державність в 1917 - 1923 рр.: трансформації політичної правосуб'єктності / Т.Ю. Горбань // Ґілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - К., 2008. - Вип. 11. - С. 218 - 227.

25. Горбань Т. Українське національне самовизначення: зміст поняття в історичному контексті першої чверті ХХ ст. / Т. Горбань // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 37. - С. 119 - 129.

26. Горбань Т.Ю. Ідея національного самовизначення в українській політичній думці кінця ХІХ - початку ХХ століть / Т.Ю. Горбань // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К.: Українське агентство інформації та друку "Рада", 2009. - ХХІІІ. - С. 303 - 310.

27. Горбань Т. Російська національна спільнота в системі міжетнічних відносин в Україні / Т. Горбань, В. Устименко // Етнічна історія народів Європи: Національні меншини. Етноархеологія: Збірник наукових праць. - К.: Стилос, 1999. - С. 24 - 28.

28. Горбань Ю.А. Етнополітичні відносини в Україні на етапі утвердження радянської влади / Ю.А. Горбань, Т.Ю. Горбань // Вісник Київського університету. - № 42. - К., 1999. - С. 34 - 38.

29. Горбань Т.Ю. Етнополітичні орієнтації українців в умовах першої світової війни / Т.Ю. Горбань // Сторінки історії: Збірник наукових праць. - К., 1999. - Вип. 12. - С. 43 - 50.

30. Горбань Т.Ю. Польська національна меншина в Україні на етапі утвердження радянської влади: етнополітичний аспект / Т.Ю. Горбань // Сторінки історії: Збірник наукових праць. - К., 1999. - Вип. 13. - С. 120 - 123.

31. Горбань Т. Прибалтійський етнічний елемент в суспільно-політичному житті України на межі 10 - 20-х років ХХ століття / Т. Горбань // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. Випуск 10. - К.: УНІСЕРВ, 2001. - С.86 - 89.

32. Горбань Т.Ю. Німецькі колоністи в етнополітичних координатах української влади. 1917 - 1918 рр. / Т.Ю. Горбань // Сторінки історії: Збірник наукових праць. - К., 2001. - Вип. 15. - С. 36 - 41.

33. Горбань Т. До питання політичних пріоритетів німців України в період національно-демократичної революції 1917 - 1920 рр. / Т. Горбань // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. Випуск 16. - К.: УНІСЕРВ, 2004. - С.43 - 48.