Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Бердянський економіко-гуманітарний коледж

Бердянського державного педагогічного університету

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

навчальної нормативної дисципліни

«Історія України»

Розробив викладач: Каніщева О.П.

РОЗГЛЯНУТО

Протокол засідання циклової

комісії з підготовки молодшого

спеціаліста зі спеціальності

«Виробництво харчової продукції»

Бердянськ 2013-2014 н.р.

ЛЕКЦІЙНІ ЗАНЯТТЯ, ЇХ ТЕМАТИКА І ЗМІСТ

Тема 1. Найдавніша історія України. Киїська Русь -давньоруська держава

Лекція 1. Київська Русь, її піднесення. Втрата політичної єдності Київської Русі і державності

План

1. Політичний і соціальний устрій Київської Русі.

2. Економічний і культурний розвиток давньоруської держави.

3. Київська Русь та її слід у світовій історії.

4. Галицько-Волинське князівство - спадкоємець державницьких і соціокультурних традицій Київської Русі.

давньоруська держава козацтво війна

Понад одинадцять століть тому східні слов'яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам'ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики - Київською Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвинутіших економічно, політично і військово найсильніших держав середньовіччя. На величезній території від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили витривалі, хоробрі й мужні русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова й Буди, Великого Булгару й Ітилю. Могутньою, високорозвиненою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі.

Вивчаючи тему, необхідно виходити з того, що Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися гордовиті візантійські імператори й хижі хозарські хакани. А доньки з Київської князівської родини ставали королевами - французькою, угорською, норвезькою, датською, одна з них - Євпраксія Всеволодівна - навіть дружиною лиховісно відомого німецького імператора Генріха ІV. Протягом півтисячоліття Давньоруська держава затуляла собою Європейський світ і Візантію від кочовиків - спочатку хозар і болгар, потім печенігів, торків, берендеїв, ковуїв та половців. Вона прийняла на себе страшний удар залізного тарана 150-тисячної татаро-монгольської кінноти Батия, ціною життя сотень тисяч своїх воїнів та мирних жителів послабила його і врятувала Європу від спаплюження й загибелі.

Київська Русь зробила величезний внесок до світової культури ІХ - ХІІІ ст.ст. Вирішальний крок на шляху до східнослов'янської державності було зроблено наприкінці ІХ ст. Близько 882 р. новгородський князь Олег з дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любич, потім хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею своєї держави: "Хай буде Київ матір'ю градам руським". З того часу надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі.

Письмові угоди Києва з Константинополем 907, 911 та 944 рр. стали першими політичними актами молодої держави.

Найдавніший руський літопис впровадження державності в східнослов'янський світ приписує норманам. Це так звана легенда про призвання варягів. Очевидно, що, осідаючи в прирічкових укріпленнях, скандинави або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини, або вступали з ними у союзницькі відносини.

Незалежно від того, ким були Аскольд і Дір - норманами, як вважає літописець, чи останніми представниками полянської князівської династії Кия, як вважає більшість учених, - у часи Аскольда (за літописом, між 862-882 роками) Русь охоплювала найближчі до Києва території племінних союзів полян, древлян, дреговичів та південно-західних сіверян. Решта ж сіверян, а також радимичі, вятичі, уличі і тиверці платили данину Хозарії.

На чолі держави стояв великий князь київський. Вважалося, що його влада затверджена Богом для захисту країни від зовнішніх ворогів і для підтримки внутрішнього громадського порядку. В його руках перебувала законодавча, виконавча, адміністративно-судова та військова влада. За ним залишалось право передавати владу у спадок.

Зв'язок великого князя і населення здійснювався через князівську адміністрацію та боярську знать. За свою службу вони отримували частку тієї дані, яка збиралася з населення. Згодом князі і бояри одержували землі і ставали землевласниками-феодалами - васалами великого князя київського. У віддалені міста і замки князі призначали намісників, які, як правило, були його близькими родичами. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення з усіма підпорядкованими.

Опорою влади князів і бояр була дружина. Її очолював сам великий князь київський. З нею він поділяв тягар управління державою і захисту землі Руської. Дружина поділялася на дві частини: старшу, яка складалась з вищої знаті (на "княжих мужів" і бояр), які мали свої власні дружини, і молодшу, яка формувалась з "отроків" та "пасинків" - дітей боярських. Основну частину дружини складала саме ця її частина. У випадку загальнодержавної загрози збиралося народне ополчення - "вої", куди входили смерди й міщани. По-військовому були усталені всі великі торговельні міста. Сформовані у них дружини складалися з тисяч воїнів, які розподілялися на сотні й десятки. Обрані містом командири-тисяцькі, сотники, десятські - складали військове управління містом й усією округою, яка прилягала до нього.

За порадою і підтримкою великий князь звертався до боярської думи - органу, який виник із старших членів дружини й вищої військової міської знаті. Згодом місце у думі одержали вищі священослужбовці. Рішення думи не були обов'язковими для князя, але ігнорувати її дії, тобто вищої знаті, він не міг і тому в найважливіших питаннях уважно прислуховувався до її порад. Рішення про прийняття християнства, наприклад, князь Володимир прийняв за порадою думи. Демократичний бік політичного устрою Київської Русі являло київське міське віче. Воно скликалося князем або городянами, коли виникала необхідність порадитись з важливих загальнодержавних або місцевих (міських) питань. І дійсно, серед питань, які обговорювались на віче, були військові походи, підписання договорів, престолоспадкування посад, організація війська. По відношенню до князя віче виступало з правом дорадчого голосу: воно могло князя критикувати, але приймати обов'язкове для нього рішення або закон не могло.

Серйозної уваги заслуговує проблема державницької політики київських князів.

Київські князі проводили завойовницьку політику, розширюючи межі держави. Особливо успішною вона була за Ігоря, його сина Святослава та сина останнього - Володимира. Завдяки їхнім зусиллям порівняно невеликі за площею наддніпрянські землі перетворилися на "Руську землю" в широкому значенні. Під час тривалого правління Володимира Святославича родоплемінні інституції влади остаточно трансформувалися у ранньофеодальні. Володимир узурпував владу у племінної верхівки і посадив у землях (колишніх князівнях) своїх численних синів.

Прагнучи консолідувати державу, Володимир у 988р. запровадив християнство за візантійським обрядом. Київська Русь увійшла до кола християнських народів, тобто прилучилася до релігії, що була панівною у наймогутнішій із тогочасних цивілізацій. Засноване на принципі цезарепапізму, за яким верховна релігійна влада належала не главі церкви, а правителю держави, візантійське православ'я зміцнило позиції династії. Після запровадження християнства у Київській Русі зріс вплив візантійської культури. Посилилися й економічні зв'язки з Візантійською імперією, у зв'язку з чим розпочалося карбування власної монети. На монетах Володимира вперше з'явився геральдичний знак, званий тризубом.

Володимира наслідував Ярослав Мудрий. За його правління велися численні війни, особливо з кочовиками. Здійснювалася активна колонізаційна політика, поставали нові міста, розбудувалася столиця ("місто Ярослава"). За часів Ярослава було створено "Руську правду" - першу пам'ятку давньоруського права.

Останніх успіхів на зовнішньополітичній арені і в культурних здобутках Київська Русь досягла в першій третині ХІІ ст., за правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава. Надалі держава роздробилася, з 1132 р. починається її удільний період, хоча центральна влада формально зберігалася.

У середині -- другій половині XII ст. в історії Давньої Русі поглибилося відособлення окремих князівств і земель, зумовлене еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях. Якщо раніше епіцентром соціального, економічного й політичного життя був Київ, то з того часу підносяться інші міста, осередки князівств і земель: Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород Великий, Володимир-Волинський.

Роздробленість, що охопила Русь у XII-XIII ст., дістала назву феодальної, оскільки в її підвалинах була еволюція феодалізму. Протягом другої половини XI -- першої половини XII ст. у країні сформувався клас землевласників-феодалів. Вони стають значною економічною, а відтак і політичною силою. Суспільний поступ привів до вирівнювання соціально-економічного розвитку в центрі держави і в її окремих частинах.

Цікаво, що Давньоруська держава з середини XII ст. зовсім не розпалася, як вважали ледве не всі історики минулого. Змінилася лише форма державного устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. З середини XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів, що розв'язували питання внутрішньої й зовнішньої політики на з'їздах. Київ залишався стольним градом Русі й мрією чи не кожного видного члена родини Рюриковичів.

Резюмуючи, можна констатувати, що феодальна роздробленість не була випадковістю і усі країни пройшли через неї.

1. У результаті розвитку феодальних відносин на початку ХІІ ст. наступає криза росту, коли стара форма об'єднання земель (Київська Русь) вже не відповідає прогресу і перестає бути необхідною, тому що:

а) внаслідок розвитку натурального господарства ніхто із феодалів не був зацікавлений у прагненні до об'єднання з іншими феодалами, тим більше, що між ними постійними були заздрість, ненависть, ворожнеча (тобто не було ніякої економічної причини дотримуватись попереднього об'єднання - Київської Русі);

б) феодали в своїх вотчинах за допомогою особистої дружини могли отримати усі необхідні податі з селян і без допомоги великого Київського князя, через що влада останнього тимчасово виявилася зайвою (до цього феодали жили з князівської дані та військових походів);

в) місцеві феодали у своїх вотчинах уже обзавелися значними штатами управління і дружинами, що давало їм можливість самостійно вести господарство, а з іншого боку - позмагатися за владу з великим Київським князем (як правило, їхнім родичем);

г) ріст і зміцнення міст - перетворив їх в економічні, політичні центри великих феодальних вотчин і водночас оберігав від нападу великого київського князя або кочівників.

2. Великі географічні розміри Київської Русі об'єктивно сприяли росту сепаратизму, а з іншого боку, в умовах загострення соціальної боротьби, великий князь київський змушений був сам їх збільшувати, тому що був не в змозі надати їм, у випадку селянського повстання, швидку та дієву допомогу за тисячі кілометрів від Києва.

3. Насильницьке об'єднання східнослов'янских земель в ХІ ст. дало зворотну реакцію у ХІІ ст.; майже поголовне прагнення до самостійності великих та дрібних феодалів, тим більше, що області склалися переважно в рамках колишніх племінних союзів.

4. Зміна торговельної кон'юнктури - Західна Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом. Крім того, Київська Русь втратила важливий торговельний маршрут до Чорного моря.

Феодальна роздробленість була закономірним і більш високим етапом у розвитку феодальної держави, ніж ранньофеодальна Київська Русь, тому що сприяла зростанню виробничих сил і більш гнучко захищала інтереси пануючого класу (одна з основних функцій держави).

Разом з тим, феодальна роздробленість зменшила обороноздатність країни, що в умовах посилення монголо-татар призвело до трагедії руських земель. Спочатку, у ХІІ ст. Київська Русь розпадається на 12 князівств (їх число постійно змінювалось), найбільш великими з яких були: Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське князівства, Новгородська феодальна республіка та ін., а потім їх число збільшується. На початку ХІІІ ст. досягло 50.

2. Говорячи про соціально-економічний розвиток, необхідно виходити з того, що в Київській Русі інтенсивно розвивалися феодальні відносини. Але в момент її виникнення і певний час надалі (до кінця XI ст.) в її соціально-економічному ладі зберігалися помітні залишки попереднього родового ладу, що змушує нас називати її ранньофеодальною державою. Серед особливостей, які не дозволяють характеризувати давню Русь як безумовно феодальну, перш за все виділяються такі

1. Економічну основу держави становили вільні селяни-общинники. Приватне феодальне землеволодіння (вотчина) перебувало в зародку і сформувалося тільки на кінець XI ст. Феодальна рента вилучалася переважно у формі данини .

2. У системі влади відчутною залишалася роль місцевої племінної знаті

3. Важливу роль в житті країни продовжували відігравати такі форми родоплемінного ладу, як народне ополчення, віче.

4. Відчутними були залишки язичництва.

Для державно-адміністративного устрою Київської Русі був характерний федеративний устрій. Великокнязівська влада мало втручалася у внутрішнє життя приєднаних земель. Їх обов'язок обмежувався сплатою данини, а також участю у військових походах київського князя.

Показово, що в період феодальної роздробленості Київська держава розпалася приблизно на такі ж за розмірами і межами територіальні одиниці, з яких вона колись утворилася.

Поряд з великокнязівським доменом (від латинського - володіння), а також володінням місцевих князів, існували боярсько-дружинні володіння. Назва бояр, спершу болярів, походила від "болій" - більший. Менші бояри, які називалися дітськими або отроками, посідали нижче становище. Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від великого князя київського і самі мали дружинників, котрі одержували від них землі в умовне володіння.

Незрівнянно більше вчені знають про зовнішньоекономічні зв'язки Русі Х - першої половини XIII ст. Літописи й інші давньоруські письмові джерела, а також візантійські, східні та західноєвропейські пам'ятки розповідають про жваві торговельні взаємини східнослов'янської держави з багатьма країнами середньовічного світу.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний -- до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнамя: Хозарським каганатом і Волзькою Булгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Близько 990 р. Володимир Святославич викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: златники й срібляники. На початку XI ст. його син Ярослав, що був тоді новгородським намісником, випустив срібляники із своїм ім'ям, а 1018 р. Святополк Ярополчич під час свого недовгого князювання в Києві запровадив до обігу срібляники, на яких було вміщено його християнське ім'я Петро. Однак головною одиницею з ХІ ст. стають гривні - злитки срібла. Київська гривня важила близько 160 гр., в інших місцевостях - 95 - 195 гр. Але карбування давньоруських монет мало скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів. Златники й срібляники не справили помітного впливу на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх країн.

Джерелами рабства були полон під час війни, купівля невільної людини, шлюб із рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупу за втечу від феодала. Діти холопа були також рабами. Проте невільництво не мало широкого розвитку.

Міське населення поділялося на дві основні групи: міська аристократія і міські низи. До міської аристократії належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство становили міські низи, які у багатьох повстаннях виступали проти феодалів разом зі смердами.

Таким чином, соціально-економічний розвиток Київської Русі загалом свідчить про швидкий розвиток продуктивних сил. Господарський прогрес виявився у значному поширенні знарядь праці із заліза, а також у витісненні примітивних систем землеробства.

3. Заслуговує на увагу проблема місця і ролі Галицько-Волинського князівства в українській історії.

З ослабленням Київської Русі у 1141 р. виникає Галицьке, а у 1146 р. - Волинське князівство. Перше досягло піку могутності за Ярослава Осмомисла (1152 - 1187), друге - за Романа Мстиславовича (1170-1205). Останній, скориставшись тим, що у 1199 р. вимерла династія Ростиславовичів, захопив Галич та створив Галицько-Волинську державу, де протягом 1199 - 1340 рр. і правила династія Романовичів. Найвидатнішим з її представників вважається Данило Романович, який після тривалої боротьби з поляками, угорцями, галицькими, волинськими боярами спочатку об'єднав Волинь, у 1238р. остаточно оволодів Галичиною, а у 1239 р. - навіть Києвом. Татаро-монгольська навала перешкодила Данилові у черговий раз об'єднати українські землі, але Галицько-Волинська держава й у ці тяжкі часи, використовуючи своє вигідне стратегічне положення на шляху між Чорним і Балтійським морями, продовжувала боротьбу з татарами, упорядковувалась і зміцнювалась союзами з сусідами, тобто ще майже 100 років зберігала державницькі й культурні традиції Київської Русі.

Державно-правовий устрій Галицько-Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Верховна влада зосереджувалась у руках великого князя, який до того ж використовував титули руського короля, принцепаса, князя Руської землі тощо. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, очолював військо, здійснював зібрання податків, карбування грошей, визначав розмір і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками, давав згоду на призначення єпископів. Але досить сильним залишалося місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілювались у діяльності боярської ради з великих землевласників. Удосконалювалася вже характерна на той час для всієї Русі двірсько-вотчинна система управління. Стрижневою у ній ставала посада двірськового, який очолював весь апарат управління князівського двору. Канцелярією князя керував печатник, фінансовими справами - стольник, військовими - збройник, судовими - дитячі, охороною князя - отроки та ін. Містами управляли призначені князем посадники і тисяцькі, округами - воєводи, волостями - .волостелі, сільськими общинами - старости. Збройні сили Галицько-Волинської держави складалися з княжої дружини, боярських загонів та народного ополчення. Данило Романович створив регулярну піхоту, удосконалив кінноту. Суд не відокремлювався від княжої адміністрації. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.

Після смерті Данила у Галицько-Волинській державі владарювали його нащадки - Лев Данилович (1264 - 1301), Юрій Львович (1301 - 1315), Андрій Юрійович та Лев Юрійович (1315 - 1323), Юрій-Болеслав (1323 - 1340). Останнього отруїли бояри на чолі з Дедьком, який проголосив себе "управителем і старостою Руської землі", тобто Галичини, а Любарта - волинським князем. Так закінчила свій шлях Галицько-Волинська держава, територія якої незабаром була захоплена Литвою, Польщею та Угорщиною.

Детальніше з цією проблемою можна ознайомитись за вказаною наприкінці теми літературою.

4.Етнічний центр українського народу сформувався на багатонаціональній основі. Крім русів-українців, у цьому процесі брали участь також північні слов'яни, переселені на укріплення південних рубежів країни, а також поляки й тюркські народи. У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й торгувала, мала з ними мирні відносини. Коли з 60-х років ХІ ст. половці почали тіснити печенігів, частина з них відійшла за Дунай, а решта - під захист київського князя. Те ж саме зробили й інші тюркські племена, зокрема торки, берендеї, ковуї. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини й зобов'язалися не пропускати на Київ інших кочівників

Необхідно звернути увагу на те, що одним з основних показників існування народності є власна мова. Більшість дослідників вважали, що в період Київської Русі сформувалася єдина для всього населення країни давньоруська мова. Однак деякі з них дотримувалися іншого погляду. Зокрема, академік А.Кримський відстоював існування української мови принаймні з ХІ ст. З цього приводу він писав на початку ХХ ст. , що "жива мова Півдня ХІ ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком вже відокремлено. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ ст. - це цілком рельєфна, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. У ній дуже легко взнати прямого предка сьогочасної української мови…". Так висновки видатного сходознавця підтверджує практика етнополітичного формування Київської землі. Територіальна, етнічна й політична консолідація середньо-подніпровських племен в єдину історичну спільність супроводжувалась аналогічними процесами і в мовному середовищі. Живий розмовний говір народу, що очолював консолідаційні процеси, став мовною основою давніх русів-українців. Українська мова формувалася на лінгвістичній базі говірки полян-русів, яка спочатку синтезувала особливості мов ближчих, а потім і віддалених племен. Подібне відбувалося й в інших регіонах Київської держави. Лінгвістичний аналіз новгородських берестяних грамот ХІ - ХІІ ст. дав підставу окремим ученим зробити висновок про відособленість давньоновгородського діалекту від інших східнослов'янських.

У ХІІ ст. на зміну назві "Русь" стосовно українських земель приходить назва "У К Р А Ї Н А ", з появою якої український етнос виступає на політичній арені як окремо сформована історична спільнота. Вперше термін "Україна" знаходимо в "Іпатіївському літописі" під 1187 р. Але якщо врахувати, що на письмі назви територій вживалися вже після того, як вкоренилися в повсякденному житті, то можна вважати, що вони були поширені й раніше. Розповідаючи про смерть у 1187 р. прославленого боротьбою з половцями переяславського князя Володимира Глібовича, літописець писав: "И плакашася по нем всі переяславци.., о нем же Україна много постона". До останнього часу слово "Україна" тут трактувалося вченими як окраїна Київської Русі, якою і було Переяславське князівство. Але літописець називає окремо Переяслав і Україну, тобто ті землі, що найбільше страждали від нападів кочівників. Саме ними й були Переяславська, Чернігівська та Київські землі. Про вживання цього терміна до різних українських регіонів свідчать й інші загадки. Під 1189 р. у літописі записано про приїзд князя Ростислава "ко Украйне Галичькой", під якою розумілися Галичина, Покуття й Подністров'я. "Україною" називали літописці й "Червенські міста" Галицько-Волинського князівства у 1213 р. ХІІ - ХІІІ ст. назва "Україна" охоплювала територію від Середнього Подніпров'я на сході до Забужжя включно на заході. Під нею розумілися не окраїнні території, а "край", "земля", "країна". Саме такий зміст вкладали пізніше в термін "Україна" самі українці й власті Великого князівства Литовського. Але поряд з назвою "Україна" ще тривалий час продовжували вживатися у вузькому та широкому значенні назви "Русь" і "Руська земля". Живучість і утвердження кожної із них залежали від багатьох факторів і насамперед - від внутрішньо - та зовнішньополітичного становища українських земель.

Завершуючи вивчення теми, можна зробити висновок, що Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії ІХ - ХІІІ ст.ст. Її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзвичайно вагомим.

Теми повідомлень:

1. Походження етноніму “Русь”.

2. “Руська правда” - перший звід давньоруського права.

3. Запровадження християнства на Русі.

4. Теорії походження Київської Русі.

5. Данило Галицький - полководець та державотворець.

Понятійний апарат:

Гривня - грошова одиниця Давньоруської держави. Злиток срібла (його вага змінювалась); у ХII ст. ця вага становила 204,756 гр. У ХIII-ХІV ст.ст. вага срібла у гривні знижувалась (до 184 гр. наприкінці ХІV ст.).

Смерди - назва феодально-залежних селян у Київській Русі (ІХ-ХIIIст.ст.). На думку деяких істориків, термін "смерди" належить не лише до населення феодальної вотчини, але й до всього селянства, що сплачувало данину на користь князя.

Шлях із варяг у греки - система річкових шляхів у Київській Русі, що зв'язувала Чорне море з Балтійським. Писемні історичні матеріали, починаючи з IX ст., а археологічні - раніше, свідчать про велике значення цього шляху в історії східних слов'ян.

"Руська Правда" - пам'ятка права, що виникла у Давньоруській державі ХІ-ХП ст.ст., перший звід законів, спрямований на захист феодальної власності. Відомо три основні редакції "Руської Правди".

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Які існують теорії походження Київської Русі?

2. Чому саме м. Київ став центром об'єднання племен східних слов'ян?

3. В чому полягає історичне значення діяльності перших князів Київської держави?

4. Чому княгиню Ольгу називають “Великою” та “Рівноапостольною”?

5. Назва “Русь” - скандінавського чи автохтонного походження?

6. Чому український історик М. Грушевський називав Святослава “Давньоруським спартанцем”?

7. Чому в історії Володимир Святославович дістав ім'я Великого?

8. Яке значення мало прийняття християнства на Русі?

9. Чому нащадки називають Ярослава Мудрим?

10. Автором якого твору є Володимир Мономах?

11. Які заходи провів Володимир Мономах для зміцнення держави?

12. Які причини занепаду Київської Русі?

13. Де і коли коронувався князь Данило?

14. Які причини занепаду Галицько-Волинської держави?

15. Яке історичне значення Галицько-Волинської держави?

Реферати:

1. Галицько-Волинське князівство - спадкоємець державницьких і культурних традицій Київської Русі.

2. Значення Київської Русі.

3. Володимир Святославович - державний діяч княжої Русі.

4. Ярослав Мудрий - великий князь київський.

5. Володимир Мономах: історичний портрет.

Тема 2. Виникнення українського козацтва. Національно -визвольна війна українського народу(1648 - 1657 рр).

Лекція 2. Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького, її політичні результати

План

1. Причини, характер, рушійні сили Визвольної війни українського народу проти Польщі.

2. Основні етапи Визвольної війни.

3. Переяславська рада. Березневі статті і їх наукова оцінка.

1. Причини визвольної війни. На середину XVII ст. в різних сферах розвитку українського суспільства визріли гострі суперечності. Торкнемося найголовніших із них, які й призвели до спалаху в 1648 р. Визвольної боротьби.

Українська нація, як засвідчила історія її перебування в складі Речі Посполитої, не мала в цій державі жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Переобрання козацтвом на себе функцій виразника національних інтересів, витворення ним зародків державних інституцій у Південному регіоні, розвиток національної свідомості засвідчували визрівання в суспільстві сил, спроможних розпочати боротьбу за національну незалежність. Інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечність із великодержавними імперськими інтересами Польщі.

Виразно окреслився також колоніальний характер польської політики в національно-релігійній сфері. Відверто цинічною була політика Речі Посполитої щодо православної церкви, оскільки докладалися значні зусилля до її ліквідації та впровадження уніатства й католицизму. Дискримінація торкнулася також української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх інших, котрі брали участь у національно-релігійному гнобленні.

Крім того, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану не міг не викликати могутнього збройного спротиву з його боку. А виступ козаків, своєю чергою відіграв роль суспільного детонатора, що призвів до вибуху. Таким чином, мало місця переплетіння політичних, ідеологічних та соціально-економічних причин подій 1648р.

Рушійні сили. З-поміж усіх соціальних верств найважливішу роль у розвитку революції відігравало козацтво, яке міцно тримало провід і винесло на своїх плечах основний тягар національно-визвольної боротьби.

Дуже активну участь у революційних подіях, особливо протягом 1648-1652, 1658-1659, 1664-1668рр. узяло селянство (в етнічних межах проживання українців фактично не було куточка, де селяни не виявили б активності).

Варто відзначити й важливу роль міщан, участь яких у подіях 1648р. була доволі масовою. Саме за їхнього сприяння загонам повстанців і підрозділам української армії вдалося швидко опанувати найміцніші міста-фортеці, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Житомирський і Луцький повіти, Галичина) вони відігравали провідну роль в організації боротьби.

Як з'ясував видатний історик Вячеслав Липинський, частина шляхти також не стояла осторонь революції протягом 1648-1657рр., зокрема помітно сприяла розбудові державних структур, формуванню еліти, розробленню програми уряду тощо. Не можна замовчувати участі в революційних подіях 1648р. і православного духівництва, особливо його низів, коли чимало священиків і дяків очолювали загони повстанців, прибираючи собі подеколи титули сотників і полковників.

Характер боротьби. У радянські часи в історичній науці склався стійкий стереотип недооцінки національних і релігійних аспектів боротьби, що спалахнула в 1648р., національної свідомості українців. Аналіз джерел переконливо свідчить, що українці прагнули знищити національно-релігійне гноблення, жити в незалежній національній державі й сповідувати православну віру.

Невідривною складовою боротьби була соціальна боротьба, що тісно перепліталася з національно-релігійною і влітку 1648р. переросла, за словами А. Кисіля, в “жахливу Селянську війну”. Попри виразно окреслені грабіжницький і розбійницький аспекти боротьби, жорстокість, яка досягала крайніх меж, все ж її глибинний зміст полягав у ліквідації панівної моделі соціально-економічних відносин, здобутті особистої свободи й утвердженні вільної (фермерського типу) власності на землю й сільськогосподарські угіддя.

Отже, боротьба, що розпочалася в 1648р., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. Її мета полягала в тому, щоб досягти ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої й не допустити його запровадження з боку Росії чи Османської імперії, розбудувати національну соборну державу і відстояти її незалежність; знищити панівну систему соціально-економічних відносин, котра ґрунтувалася на феодальному землеволодінні, фільварково-панщинному господарстві й праці закріпаченого селянства, та утвердити нову, основу якої становили дрібна приватна власність на землю (фермерського тину) й праця вільної людини.

Багато сучасних істориків вважають, що за своїми масштабами, змістом, формами й метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися в різних сферах буття нації та суспільства, дана подія була набагато складнішим соціально-політичним явищем, ніж те, яке позначається поняттями “повстання” чи “війна”. У зв'язку з цим вважають, що вона становила “революцію”, “національну революцію”.

Відкритою проблемою і далі залишається з'ясування хронологічних меж боротьби. В радянській історіографії 50-х-80х рр. Вони визначалися 1648-1654рр., а в 90-х рр. в українській історичній нації набуло поширення їх датування 1648-1657рр. Аналіз виявлених в зарубіжних архівосховищах джерел дозволив дійти висновку вченим (Ю.Мицик, В.Брехуненко, Т.Чухліб, В.Смолій, В.Степанков), що події 1648-1676 рр. становлять ланки єдиного процесу боротьби українського народу й тривали до ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні, яка збіглася з падінням гетьманування Петра Дорошенко восени 1676р.

2. У цій атмосфері двоїстості світу, тісного й суперечливого переплетіння традиціоналізму й нових тенденцій, представником і носієм яких виступало козацтво, його боротьби за станові та національні інтереси й проходило формування особистості майбутнього гетьмана і творця Української держави Богдана Хмельницького. Він народився у сім'ї галицького шляхтича, чигиринського підстарости Михайла Хмельницького 6 січня, найвірогідніше, 1596р. в Суботові й отримав подвійне ім'я Теодор (у народній формі - Богдан) і Зиновій. До речі, другим ім'ям Хмельницький ніколи не користувався; його ним величали в урочистій обстановці переважно представники духівництва.

Зростаючи в козацькому середовищі, Богдан чудово опанував розмовну українську мову, вивчив чимало пісень, прислів'їв, легенд (невипадково навіть офіційні його виступи, вітання, листи містять багатий фольклорний матеріал). Цьому сприяла також отримана освіта (спочатку - в домашніх умовах, а згодом - в одній із київських шкіл). Поглиблював її майбутній гетьман у Львівському єзуїтському колегіумі, де пройшов класи риторики, поетики, граматики, опанував польську й латинську мови.

Повернувшись після навчання до домівки, він із часом вступає до складу чигиринських реєстрових козаків, серед яких опановує нелегке воєнне мистецтво. У 1620 р. разом із батьком Богдан узяв участь у поході польського війська в Молдавію, який завершився Цецорською катастрофою. Михайло Хмельницький загинув, а син потрапив до турецької неволі. Доля закинула його до Константинополя, де, за власним визнанням, він зазнав “два роки суворого ув'язнення”. В який спосіб йому вдалося вирватися на волю, сказати важко. Як він сам писав 15 серпня 1649 р. польському королю Яну Казимиру, “мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив”.

Повернувшись додому, Богдан відновлює службу в складі реєстрових козаків. У другій половині 20-х рр. одружується з Ганною Сомківною, дочкою заможного переяславського міщанина. На середину 40-х рр. у родині Хмельницьких було вже 10 дітей (троє хлопців, решта - дівчата).

У розвитку політичної свідомості Богдана важливу роль відіграли народні повстання 30-х рр. Польський історик другої половини XVII ст. В.Коховський констатує його участь у повстанні 1630 р. Не залишився він осторонь і боротьби 1637-1638 рр., в якій представляв патріотично настроєну старшину. У перебігу повстання роль Богдана Хмельницького зростає, і вже наприкінці 1637 р. він обіймає посаду військового писаря.

Підготовка і початок повстання почалися з середини 40-х рр., коли становище реєстрових козаків внаслідок зловживань з боку державців, панів, орендарів-євреїв та полковників різко погіршилося. З літа 1646 р. Б.Хмельницький розпочав згуртовувати навколо себе старшин і досвідчених козаків.

Тим часом ускладнюється становище Б.Хмельницького. Чигиринський підстароста Даніель Чаплинський, підтримуваний коронним хорунжим Александром Конецпольським, прагнув будь-що відняти Суботів та земельні угіддя, на які в липні 1646 р. чигиринський сотник одержав королівський привілей. Десь у кінці року було вчинено невдалий замах на життя Б.Хмельницького, а в березні-квітні 1647 р. - напад на Суботів, під час якого жорстоко побили малого Юрка й вигнали з домівки сім'ю, що знайшла притулок у когось із чигиринських друзів. Поки сотник добивався в короля й коронного гетьмана справедливості - повернення “убогої батьківщини”, - дружина померла й догляд за дітьми взяла на себе, очевидно, його кума - вдовиця Мотрона.

Сімейна трагедія, цькування з боку А.Конецпольського та Д.Чаплинського, погрози розправитися з ним не зламали Хмельницького й не відвернули від наміру підготувати повстання. Влітку 1647 р. вже визначилося коло однодумців сотника.

За даними низки джерел, повстання передбачалося започаткувати в першій половині листопада 1647 р. Проте раптова поява татар Очаківської орди сплутала всі плани; воднораз осавул Пешта повідомив А.Конецпольському про задум Б.Хмельницького. Останній був заарештований й кинутий до чигиринської в'язниці. Лише завдяки доброзичливості свого кума, чигиринського полковника С.Кричевського, та поручництву за нього сотників Ф. Вешняка, К.Бурляя та Токайчука йому вдалося уникнути смерті й вирватися на волю. Не гаючи часу, заховавши дітей у друзів (старшого сина Тимоша взяв із собою), з кількома десятками друзів й найвірніших однодумців (серед них був і 20-річний Петро Дорошенко), Хмельницький подався на Запорожжя.

Найімовірніше, втікачі з'явилися там на початку січня 1648р. Оскільки на Січі, яка розміщувалася на мисі Микитин Ріг, перебувала залога (переважно з реєстриків Черкаського полку), то Б.Хмельницький зупинився на о. Томаківка (Буцькому). Негайно розпочалася активна робота по згуртуванню запорожців та втікачів із числа козаків, селян, міщан тощо.

Заручившись підтримкою козаків залоги, 4 лютого Хмельницький без спротиву оволодів Січчю. Захоплення Січі й звільнення Запорожжя від польського контролю стали першими перемогами повстанців, які водночас ознаменували початок Національної боротьби. Важливою подією було також обрання козацькою радою близько 10-15 лютого Б.Хмельницького гетьманом Війська Запорозького.

Як же відреагувало на дії повстанців польське командування? Спочатку ведуться переговори. Але м. Потоцький рішуче відхилив пропозиції повстанців і посилив ізоляцію Запорожжя.

Тим часом Б.Хмельницького найбільше турбували дві проблеми: укладення союзного договору з ханом Іслам-Гіреєм та відносно повільне зростання чисельності війська. В третій декаді березня укладається договір про воєнно-політичний союз, що передбачав надання взаємної збройної допомоги проти ворогів. Він також забороняв кримським татарам завдавати шкоду українському населенню (палити поселення, грабувати, брати ясир тощо). Туган-бей прибув з приблизно 5-6 тис. осіб.

Дізнавшись про плани М.Потоцького, Б.Хмельницький вирішив не чекати на появу противника і 26 квітня 1648 р. виступив із Січі йому на зустріч. 23 квітня польські війська зупинилися табором на правому березі лівого розгалуження верхів'я Жовтих Вод.

Реєстрові козаки перейшли на бік повсталих. Доля війська С.Потоцького була вирішена і він погодився на переговори Б.Хмельницьким. Але вони не склалися і воєнні дії поновилися.

Добившись блискучої перемоги. Б.Хмельницький вирішив, не гаючи часу, завдати удару по війську М.Потоцького, щоб не дозволити йому відійти в центральні райони України й запобігти можливому об'єднанню із силами І.Вишневецького. Очевидно, вже 17 травня гетьман розпочав стрімкий марш, прямуючи до Корсуня.

Спільними зусиллями українці й татари розірвали табір поляків у трьох місцях і у ввірвалися в нього. Поляки захищалися з відчайдушною хоробрістю протягом чотирьох годин. М.Потоцький рубався як простий жовнір і дістав три шабельні удари в голову, але міцний шолом врятував йому життя. Обеззброєний, коронний гетьман потрапив до полону. Близько першої години дня польська армія припинила існування: лише незначній частині жовнірів вдалося врятуватися, решта потрапили до полону чи полягли. У листі до сина М.Калиновський писав: ”Сила побитих, поранених і майже всі схоплені”.

Звістки про катастрофи польських військ приголомшили правлячі кола Речі Посполитої, її панівний стан, викликали подив урядів європейських держав. Селяни і міщани в Україні, довідавшись про розгром польської армії, піднялися на боротьбу, яка, наче пожежа, стрімко охоплювала терени України. До лав козацького війська масово вливалися люди, його чисельність зросла до 30 тис. осіб.

До середини серпня 1648р. вся територія Лівобережжя була звільнена від польського панування. Величезного розмаху набуло покозачення селян і міщан.

Довідавшись про поразки на Жовтих Водах і під Корсунем, польській уряд (після смерті 20 травня Владислава IV біля керма влади перебували примас М.Лубенський і канцлер Є. Оссолінський) став уживати заходів для формування армії. Чисельність її сягнула 36-40 тис. жовнірів і шляхтичів, а разом із обозними і слугами - близько 80-90 тис. осіб. На її озброєнні перебувало 100 гармат. Оскільки переважна більшість шляхти вибиралася в похід як на бенкет, то в обозі налічувалося понад 50 тис. возів з продовольством, напоями і т. ін.

Б. Хмельницький, враховуючи те, що переговори з Польщею заходять у глухий кут, а більшість війська виступає проти замирення, розпочав пошук місцевості для табору, рельєф якої послаблював би високі бойові якості польської кінноти. Вигідна позиція була знайдена на правому березі р. Іква біля містечка Пилява (25-30 км. від міста Старокостянтинова). Після зайняття позиції 11-12 вересня, гетьману вдалося виманити сюди польську армію. Польське командування не спромоглося виробити плану дій, що становило собою неприпустиму помилку.

Битва тривала з 21 по 23 вересня 1648 р. Б. Хмельницький здобув блискучу перемогу на Пиляві, яка, по-перше, засвідчила величезний талант гетьмана як стратега й гнучкого тактика; по-друге, продемонструвала помітне зростання бойових якостей української кінноти; по-третє, сприяла розвитку Національної боротьби на терені Волині, Поділля й Галичини, і, по-четверте, відкрила шлях для наступу українського війська до західних рубежів етноукраїнських земель для їх визволення з-під польського панування й возз'єднання в межах соборної держави.

Через декілька днів старшинська рада ухвалила рішення продовжити похід до Львова. На початку жовтня Б. Хмельницький підійшов до міста. Але характер воєнних дій засвідчував не стільки бажання гетьмана будь-що оволодіти Львовом, скільки його прагнення змусити магістрат пристати на свої умови. В ході переговорів Б. Хмельницький погодився за відносно невелику суму викупу припинити облогу. У понеділок 26 жовтня українське військо вирушило до Замостя. Ці походи (до Львова, до Замостя) сприяли розгортанню народного повстання в західній частині Подільського воєводства, на Волині, в Белзькому і Руському воєводствах, Підляшші, Холмщині, Берестейщині.

Звертає на себе увагу намагання гетьмана вплинути на боротьбу всередині Польщі між претендентами на корону Яном Казимиром і Каролем Фердинандом (брати покійного Владислава IV). Гетьман вирішив підтримати Яна Казимира, “вихованого за кордоном” і не такого затятого “ворога іновірців”, яким був його брат. Можливо, він гадав, що привівши до влади Яна Казимира, натомість отримає для України автономію.

7 листопада 1648року Б. Хмельницький підійшов до Замостя, яке взяв в облогу. Козаки і повстанці (яких на західноукраїнських землях нараховувалось приблизно 50 тис. осіб) захопили багато міст, зруйнували 400 шляхетських дворів, 30 замків і фортець, знищили до 2-х тис. шляхтичів. Але для української армії склалися несприятливі умови - наступала зима; через втому, гостру нестачу коней, облогової артилерії, боєприпасів, епідемію чуми, від якої в грудні помер М. Кривоніс, війська майже втратили боєздатність; розгорталася партизанська боротьба поляків проти українців на терені етнопольських земель. В таких умовах гетьман вступив в переговори з новообраним королем Яном Казимиром. На жаль, Б. Хмельницький , слушно відмовившись від наступу вглиб Польщі (він неминуче завершився б катастрофою для українців), припустився найбільшою за всю свою кар'єру гетьмана помилки, яка мала трагічні наслідки для України і яку так і не вдалося виправити: погодився на залишення західноукраїнських земель. Внаслідок цього рішення втрачалася щонайменше третина території тогочасної України, а Польща отримувала напрочуд вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й утримання тут за рахунок українців армії. Окрім того, в разі поновлення воєнних дій вони велися б тільки на українських землях, що прирікало останні на спустошення, руйнацію, обезлюднення. Такою надмірно дорогою виявилася ціна за політику автономізму, за брак національної ідеї.

Українська армія відходила до Києва, де і зустріла Новий рік. На терені Великого князівства Литовського проти повсталих українців і білорусів 10 січня 1649р. вирушив з Береста литовський польський гетьман Януш Радзивил.

Аналіз політичної діяльності Б.Хмельницького в кінці 1648 - першій половині 1649 рр. дає підстави стверджувати, що саме протягом цього часу відбулося вироблення ним засадничих принципів в української державної ідеї.

Оскільки польський уряд став на шлях зриву переговорів і зосередження військ для наступу, гетьман також, починаючи з другої половини квітня розпочав підготовку до майбутніх воєнних дій. Одначе геополітична обстановка складалася вкрай негативно для реалізації державної ідеї. Виникнення незалежної Української держави мало призвести до серйозної зміни співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі. Політична еліта Криму також виступала проти виборення Україною незалежності, бо добре усвідомлювала, що поява на північних кордонах ханства незалежної держави означатиме крах її традиційної політики й покладе край найбільшому джерелу поживи - грабунку українських земель і торгівлі ясиром. Отож Іслам-Гірей вирішив провадити політику збереження “рівноваги сил” у боротьбі України з Річчю Посполитою.

Хан змусив Б. Хмельницького розпочати переговори з поляками. 18 серпня 1649р. Зборівський договір став реальністю. Відповідно до укладеної угоди, козацька Україна отримувала автономію лише в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств; чисельність реєстру обмежувалася 40 тис. осіб; шляхта отримала право повертатися до маєтків, а піддані мали виконувати на її користь дореволюційні повинності тощо. Розв'язання питань ліквідації унії й повернення православній Церкві захопленого в неї майна відкладалося до рішення сейму. Не заперечуючи успішного розвитку Збаразько - Зборівської кампанії, мусимо визнати, що її політичні наслідки засвідчили провал намірів гетьмана добитися незалежності, а також ненадійність воєнно-політичного союзу з Кримом. Водночас одержана автономія дозволяла уряду продовжувати боротьбу за реалізацію державної ідеї.

З другої половини листопада 1650р. Польський уряд активізує підготовку до воєнних дій проти України. Взимку 1651р. Відбуваються сутички польської і української армій під Вінницею. Десь у кінці квітня підготовка обох сторін до вирішального воєнного зіткнення вступала в завершальний етап. У червні противники зустрілися під Берестечком. 29 червня почався бій. Цей день закінчився поразкою поляків. На жаль, стосунки гетьмана й хана ускладнились. 30 червня в розгар бою татари залишають свої позиції. Становище українців стає критичним. Уникаючи оточення, гетьман вміло організував відступ під захистом табору в долину до р. Пляшівка, де “дуже швидко окопався”. Дощової ночі Б. Хмельницький, залишивши старшим Ф.Джеджалія, кинувся навздогін за ханом, щоб завернути його назад. Однак Іслам-Гірей, прихопивши з собою Б. Хмельницького, розпочав поспішний відступ на південь України. Лише десь 11-12 липня Іслам-Гірей повернув свободу дій гетьману. Але виявилося, що за його відсутності генеральна старшина не спромоглася опанувати ситуації, встановити тверду дисципліну, розробити чіткий план. Хоча в боях, що постійно точилися, українці мужньо відбивали ворожі приступи й самі провадили успішні операції, соціально-психологічна обстановка погіршувалася. Із 8 липня вояки щораз більшим числом починають залишати табір. Підготовлений на 10 липня відхід війська внаслідок паніки перетворився у втечу, під час якої загинуло близько 4-8 тис. осіб. Щоправда, І. Богуну вдалося організувати часткове прикриття втікачів.

Нещастя для України не завершилися Берестечковою катастрофою. Литовські війська, перейшовши в наступ, опанували Чернігівщину, Овруччину, 4 серпня Я. Радзівіл захопив Київ. Становище козацької України стало критичним. Її врятували масове повстання народних мас від Дністра до Дніпра й Десни та геніальні організаторські здібності Б.Хмельницького. До початку вересня він зосередив 60 тис. військо в районі Білої Церкви. Спроби польсько-литовських військ 23-25 вересня досягти перемоги зазнали невдачі.

28 вересня укладається Білоцерківський договір, статті якого зводили Українську державу та її автономію нанівець. Так, її територія обмежувалася Київським воєводством; чисельність реєстрового козацтва зменшувалася до 20 тис. осіб; козаки отримали право на проживання тільки в королівських маєтках Київського воєводства; всі, хто залишався за межами реєстру, повинні були повернутися до домівок і виконувати послушство панам; шляхті й урядникам дозволялося повертатися до маєтків; зберігалися вільності православної Церкви; дозволялося повертатися євреям і відновлювалися їхні права на оренди тощо.

В кінці березня 1652 р. гетьман звернувся з таємним універсалом до козаків і всіх хто їм співчуває, в якому закликав готуватися до боротьби. На початку третьої декади травня Б.Хмельницький виступив з Чигирина в похід. Війська зустрілися (українців - 27-35 тис. осіб, поляків - 20 тис. жовнірів і шляхтичів та 15 тис. обозних слуг) на правому боці південного Бугу біля гори Батіг та містечок Батіг і Четвертинівка. 2 червня 1652р. українсько-кримські війська розпочали наступ. Після вдалих дій, українці і татари увірвались в польський табір. Польська армія перестала існувати.

Блискуча перемога ліквідувала принизливі умови Білоцерківського договору й зумовила розгортання масового повстання народних мас. До початку липня на території Української держави цілковито поновлюються функції національних органів влади. Визнання Б.Хмельницьким соціально-економічних завоювань народних мас засвідчило також успішне завершення на теренах козацької України Селянської війни.

Однак протягом квітня -червня виразно окреслилися негативні фактори, які істотно ускладнили внутрішньо - і зовнішньополітичне становище козацької України. Воєнні дії, голод та епідемії (насамперед, холери і чуми) призвели до руйнації сотень міст і сіл, масової міграції населення на Лівобережжя, в Слобідську Україну, Московію та Молдавію. Занепадали сільське господарство, ремесло, промисли й торгівля. Все це породжувало голод. Особливо сильним він був навесні 1653р. Крім того, протягом червня-липня створюється антиукраїнська коаліція Речі Посполитої, Валахії, Трансільванії, Молдавії.