Найдавніша історія України

2. Після Великої Вітчизняної війни відбувається ідеологічний наступ сталінського режиму на Україну. ЦК більшовицької партії на чолі зі Сталіним був стурбований тим, що могли похитнутися ідеологічни впливи комуністичних ідей на десятки мільйонів людей, які були під окупацією та за кордоном. На другий день після капітуляції Німеччини було видано наказ про створення концентраційних таборів на 1 млн. чол.. для червоноармійців, які були у німецькому полоні.

Ще раніше, у травні 1944 року, комуністичний режим почав масову депортацію народів, які, ніби виявляли “нелояльність” до радянської влади. У той час з Криму поголовно було виселено 165 тис. тотар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів.

Сталін і його оточення виробили план нещадної боротьби з інакомисленням. Ідеологічний відділ ЦК ВКП(б), який у 1946 році очолив А. Жданов, критикував західну буржуазну культуру, яка, на його думку була умираюча, ворожа і шкідлива для радянських людей. Було піддано нищівній критиці ленінградські журнали “Звезла” и «Ленинград».

Постраждало багато талановитих письменників, зокрема, М. Зощенко, А. Ахматова та інші. Проти митців спрямували низку партійних постанов, за якими вдалися до репресій: закривали журнали, забороняли кінострічки, арештовували талановитих письменників, художників, композиторів.

Ідеологічні звинувачення з Москви посипалися на Україну. Оскільки вона була під окупацією гітлерівців, на думку Сталіна була заражена буржуазним духом. Він пропонував виселити всіх українців у Сибір. Його ледве переконали, що зробити це неможливо - не вистачить транспортних засобів.

Продовжувалися звинувачення у відродженні в Україні “буржуазного націоналізму”. Неодноразово наголошувалося на необхідності ви корінення “ворожої буржуазно- націоналістичної ідеології”, “націоналістичної концепції” в літературі та мистецтві.

Перший секретар КП(б)У М. Хрущев та його прибічники почали брудну кампанію цькування української інтелігенції. Лише протягом серпня-жовтня 1946 р. ЦК КП(б)У видав 5 ідеологічних постанов про “Історію української літератури”, про журнал “Перець”, про журнал “Вітчизна”, дві постанови про репертуар театрів.

Переслідувався недавно звільнений з концтабору О. Вишня за спробу довести свою самобутність. Не пощадили й таких визнаних майстрів слова, як М. Рильський, Ю. Яновський, І. Сенченко, О. Довженко, В. Сосюра та ін. Авторів “Історії української літератури” звинуватили в аполітичності. Таке формулювання означало, що в книзі не висвітлено класову боротьбу “прогресивних” і “реакційних” письменників, непоказано позитивного впливу російської літератури на творчість письменників України, а ніби було наявним переважало наявне схиляння перед Заходом.

Авторам “Історії України”, виданої за редакцією М. Петровського, також приписали спотворене відображення минулого українського народу на основі “буржуазно-націоналістичних концепцій”, взятих з арсеналу М. Грушевського. У недостатній увазі до ролі росіян було звинувачено за оперу “Богдан Хмельницький” композитора К. Данькевича. Колективам усіх газет та журналів вказано на необхідність глибше висвітлювати “комуністичне будівництво”, а не зосереджуватися на вузькій місцевій тематиці, що веде до “буржуазного націоналізму”.

ЦК ВКП(б) у 1947 р., відкликавши М. Хрущова, призначив першим секретарем ЦК ВКП(б) У Л. Кагановичу, одного з конструкторів голодомору 1932-1933 р., керівнику масового знищення української інелегенції в 30-х роках. Він поталогічно ненавидів художників, письменників, людей творчої праці. Злива звинувачень впала на В. Сосюру за вірш “Любіть Україну”. Партійни бонзи та колеги по перу примусили В. Сосюру публічно “каятись” у “націоналізмі”, адже, за словами Л. Кагановича, під тим віршем міг підписатися сам С. Бандера. Поет змушений був написати інший вірш під назвою “Любіть батьківщину”, в якому йшла мова про якусь аморфну соціалістичну вітчизну.

Що стосується західно-української інтелігенції, то для неї не було пощади. Уціліти та її представники, які завчасно емігрували на Захід. Інші, як правило були закатовані, перебували в контабурах або піддавалися адміністративним гонінням. Було влаштовано справжнє судилище над письменником, вченим і громадським діячем Михайлом Рудницьким. У найбільшому залі Львівського університету партійні ідеологи проводили відкриті суди. У присутності викладачів і студентів професора змушували каятися навіть за гріхи своєї юності, обіцяли надалі чесно служити партії та уряду.

Керівництво УРСР посилило масові репресії на західно-українських землях у 1949 р. після загибелі письменника -комуніста Я. Галана. У вузах арештовували і звільняли місцевих професорів та викладачів, масово виключали студентів. Публічне каяття їх стало нормою.

Широкомасштабною кампанією морально-політичного тиску на суспільство стала боротьба проти “низькопоклонства” перед Заходом, яка розгорнулося на прикенці 1948 року. Нехтуючи позитивним досвідом індустріально розвинених країн, комуністичний режим засуджував все буржуазне, американське, західно-європейське, пририкаючи країну на хронічне відставання в розвитку науки і техніки. Так, у 1948 р. академік Т. Лисенко і його спільники, підтримані партійним керівництвом, почали безглузду боротьбу проти т. зв. Вейсманістів-морганістів. Упередженим було ставлення комуністичних ідеологів і до кібернетики, яку вважали лженаукою, сміхотворною, штучною відомкую “загниваючого капіталізму”. Це призвело до того, що радянська наука відстала на десятиліття у найперспективніших галузах знань: генетиці, кібернетиці, електроніці тощо.

На поч.. 50-х років репресивний апарат продовжував вишукувати нових “ворогів народу”. Їх знаходили в особі інтелігентів та керівників європейської національності, яких звинувачували у “космополітизмі” (відсутності патріотизму), валютних спекуляціях, сіонізму. Лише смерть Сталіна врятувала євреїв від масових арештів і депортацій.

Отже, незважаючи на значну роль України у Другій світовій війни, вона й надалі залишалася цілковито залежною від союзного центру, який відмовляв їй у праві навільний самостійний розвиток. Ідеологічний наступ сталінського режиму негативно вплинув на культурний розвиток України.

Теми повідомлень:

1. Відродження Донбасу після війни.

2. Сталінська політика в Україні.

3. Україна і ООН.

Проблемно-пізнавальні питання:

1. які факти свідчать про зростання авторитету України у повоєнний період?

2. Якими були наслідки ІІ світової війни для економіки України?

3. Якими шляхами йшла післявоєнна відбудова народного господарства України?

4. Які причини голоду 1946-1947 рр. в Україні?

5. В чому полягав негативний вплив тоталітарної системи на культурне життя українського народу?

6. Що таке “жданівщина”?

7. В чому виявлявся ідеологічний наступ сталінізму на українську культуру?

Теми рефератів:

1. Розвиток Донецького регіону (1946-1953).

2. Голод (1946-1947).

3. Ідеологічний наступ сталінізму на українську культуру.

2. Соціально-економічний розвиток України в умовах «відлиги» та в період загострення кризи радянської системи (1954 -1985 рр.).

Хрущовська “відлига” в Україні.

Кризові явища в Україні (60-80 рр. ХХ ст.) Дисидентський рух в Україні.

У 50-х рр. у розвинених країнах світу розгорнулася науково-технічна революція (НТР). Ініціатором змін в Україні став Хрущов. 3 приходом до влади в СРСР М. Хрущова було проведено реформи в управлінні народним господарством - міністерства у 1957 р. реорганізовано у раднаргоспи (здійснено перехід від принципу галузевого управління господарством до територіального).

За Хрущова було поліпшено становище села:

· скасовано фактичне прикріплення селян до місця проживання й роботи, колгоспники одержали паспорти і можливість самостійно вирішувати, де їм жити і працювати;

· у 5-7 разів підвищилися закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, у 2,5 рази зменшено суму податків з колгоспних дворів, списана заборгованість їх перед державою;

· для зміцнення кадрів у відсталі колгоспи на посади голів направлено з міст 30 тис. чоловік (в Україні - 7 тисяч);

· робилися перші спроби впровадження господарського розрахунку. Почали застосовувати нові технологи, заохочувався зарубіжний досвід.

Після створення раднаргоспів місцева політична еліта вперше дістала змогу тримати під власним контролем розвиток економічного потенціалу республіки, що, безперечно, значно змінювало її політичне становище. Економічні новації особливо підвищували авторитет і вплив секретарів обкомів, у руках яких були зосереджені основні важелі керування створеними раднаргоспами.

Зрозуміло, що партійні керівники областей, у яких раднаргоспів не було , намагалися створити їх у своїх регіонах. Як наслідок, у 1960 р. в республіці було сформовано додатково ще три нових ради народного господарства - Кримська, Полтавська і Черкаська.

Здійснивши рішучу зміну галузевого керування промисловістю територіальним, Хрущов мав можливість зробити і наступальний реформаційний крок - перевести підприємства на господарський розрахунок. Для цього необхідно було впровадити новий господарський механізм, який мав забезпечити максимум самостійності підприємств і активізувати матеріальне стимулювання і заохочення трудівників. Але на цей важкий крок на шляху реформ М. Хрущов так і не зважився.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель Казахстану і Сибіру, яке вимагало великих людських і матеріальних ресурсів, що негативно вплинуло на економіку України. На цілину з УРСР відправляли кошти, механізаторські кадри, техніку, як правило, у примусовому, директивному порядку. Надзвичайно слабким місцем цілинної політики стала величезна збитковість виробництва зерна, що в результаті виявилося на 20% дорожче, ніж у середньому по країні.

Інший експеримент передбачав перехід до пріоритетного вирощування кукурудзи на загальній площі 28 млн. га по всьому Радянському Союзу. Її повинні були використовувати як корм для збільшення продукції тваринництва. За вказівкою «зверху» кукурудзою засівали території без урахування кліматичних умов і можливостей її вирощування. Однак спроба пристосувати українське господарство до цієї запозиченої в Америці культури увінчалася лише незначним успіхом.

У 1958 р. було прийняте рішення про реорганізацію машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-тракторні станції (РТС) і про обов'язковий викуп колгоспами техніки, що належала МТС.

Негативну роль відіграло укрупнення, а потім розукрупнення колгоспів, злиття або ліквідація так званих безперспективних сіл, не завжди обґрунтоване перетворення колгоспів у радгоспи.

Хвиля нових утисків обрушилася на приватні підсобні господарства. Селян змушували продавати колгоспам худобу, обмежувалися розміри присадибних ділянок. Це ще більше ускладнило і без того напружену продовольчу ситуацію, оскільки невеликі, але дуже ефективні присадибні господарства завжди були надзвичайно важливим джерелом постачання сільськогосподарської продукції для населення.

Незважаючи на істотні зміни і грандіозні експерименти, уряду не вдалося домогтися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської продукції.

Реформи Хрущова мали як позитивні, так і негативні результати. З одного боку, 50-ті роки, особливо їхня друга половина, виявилися найбільш успішними за довгі роки в розвитку народного господарства як радянської України зокрема, так і СРСР у цілому. Але з другого боку, унаслідок половинчатості і непослідовності реформ (вони не торкалися основ командно-адміністративної системи, економічні перетворення не доповнювалися глибокою демократизацією суспільства) кардинальних змін в економіці не відбулося. Народне господарство продовжувало розвиватися екстенсивним шляхом.

Смерть И. Сталіна і початок періоду «відлиги» у суспільно-політичному житті відкрили перед українською національною культурою перспективи активного відродження, нерозривно пов'язаного з ослабленням тоталітарного режиму.

Почалася реабілітація українських письменників, репресованих за часів сталінського терору: В. Еллана-Блакитного, Г. Косинки, М. Ірчана, В. Чумака,О. Досвітнього, І. Микитенка та інших. У цей період почалася кампанія за повернення чесних імен видатним діячам української культури - драматургу М.Кулішу, кінорежисеру О. Довженку, режисеру Я Курбасу та іншим.

На хвилі боротьби зі сталінізмом і тоталітаризмом в Україні з початку 60-х рр. формується і поєднується покоління молодих літераторів і художників - так званих «шістдесятників» (учасники руху за оновлення радянського суспільства 60-х рр.).

Паралельно в цей час починає зароджуватися інший різновид опозиційного руху, що згодом здобув назву «дисидентського».

Діяльність політичної опозиції другої половини 50-х - першої половини 60-х рр. підготувала міцну основу для наступної боротьби за демократизацію суспільно-політичного життя в республіці. Представники опозиційних правлячому режиму сил переконали громадськість у можливості реального існування опору тоталітаризму.

3. Після усунення від влади М. Хрущова в 1964р. економіка країни продовжувала перебувати в стані кризи.

На початку 70-х рр. почали все чіткіше виявлятися негативні тенденції в економіці.

Економіка України продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом за рахунок залучення нових джерел сировини і робочої сили. Швидко застаріли основні виробничі фонди. В умовах світової енергетичної кризи (1973-1975 рр.), коли значно збільшився експорт енергоресурсів із СРСР, левина частка всіх капіталовкладень стала направлятися на освоєння нових родовищ нафти і газу в Сибірі, на Крайній Півночі, а не на модернізацію виробництва. Зростала собівартість зробленої продукції, що вело до значного зниження її конкурентноздатності на світовому ринку.

70-80-ті рр. були відзначені подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Союзні міністерства і відомства на свій розсуд, використовували природні багатства і трудові ресурси України, монопольно вирішували питання капітального будівництва, асортименту продукції, що випускалася.

Із середини 70-х р.р. почали сповільнюватися темпи зростання реальних доходів трудящих, хоча рівень заробітної плати в грошовому вираженні продовжував зростати. Розбіжність у кількості грошей, що знаходились в обігу, і в кількості якісних товарів із середини 70-х рр. призвело як до офіційного, так і прихованого росту цін. Офіційно ціни росли на так звані "товари підвищеного попиту", неофіційно - на більшість інших. З продажу почали зникати дешеві товари для дітей. Дефіцит впливав на масову свідомість людей. З лексикона радянських людей стало зникати слово "купити", його замінило слово "дістати". Знову звичними стали багатогодинні черги. Цього ж часу офіційна пропаганда вела посилену боротьбу з "речизмом", викриваючи саме прагнення людей до нормального забезпеченого життя.

Почала зростати соціальна диференціація, заснована не на трудовому внеску, а на доступі до дефіциту. Вона посилювалася наростанням незаслужених і незаконних привілеїв для деяких категорій партійно-державного апарату, що загострювало соціальну напруженість у суспільстві. Природне прагнення людей жити краще в перекрученій системі розподілу зламувало в багатьох традиційні поняття боргу, честі, розмивало моральні підвалини громадського життя, призводило до росту злочинності, пияцтва, проституції. Споживання алкоголю до початку 80-х рр. збільшилось у порівнянні з початком 50-х рр. у два рази. Наслідком соціальних перекосів стала посилена міграція в міста сільського населення.

Реальне життя людей мало небагато спільного з висунутими гаслами. У суспільстві процвітали лицемірство, подвійна мораль, зневага особистості під натиском офіційного догматизму.

Незважаючи на деякі позитивні тенденції, стрімко зростали проблеми в сільському господарстві України. Щорічний приріст продукції аграрного сектору в 1976-1980 рр.; склав менше, замість запланованим 20%. Як і раніше, рядові колгоспники і робітники радгоспів були мало зацікавлені в результатах своєї праці. У 1970-х рр. почався масовий відтік сільського населення України в міста.

Незважаючи на прогресивний задум економічних реформ, вони зазнали повного краху. Економіка України, як і всього Радянського Союзу, у 70-80-ті рр. вступила в смугу системної кризи.

В Україні загострилися і екологічні проблеми.

Загостренню екологічних проблем у 70-80-ті рр., сприяв ряд факторів.

1) Бездумний технократизм, перевага вузьковідомчих інтересів. Міністерства, відомства, промислові об'єднання здійснювали великомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші проекти, що не базувалися на глибоких наукових розрахунках і аналізі можливих наслідків. Необґрунтова ні іригаційні заходи, хімізація без належних наукових обґрунтувань і практичного досвіду обумовили порушення водяного балансу Дніпра, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами.

2) Непродумана надіндустрілаізація. На українських землях, що займали 3% території СРСР, зосереджувалася майже чверть загальносоюзного промислового й аграрного потенціалу.

Велика концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств створила складну екологічну ситуацію. У зоні екологічної трагедії опинилось 15% території України. Серед міст СРСР із найвищим рівнем забруднення атмосфери кожен п'ятий був розташований в Україні: Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Донецьк, Запоріжжя, Кривий Ріг, Жданів (Маріуполь) та інші. Однобічна економічна політика центру, обмежені витрати на охорону природи, ігнорування екологічних законів біосфери призвели до забруднення атмосфери підземних і поверхневих вод, що негативно впливало на здоров'я людини.

* Інтенсивне спорудження штучних морів на Дніпрі.

* Високі темпи розвитку атомної енергетики. В Україні наприкінці 80-Х рр. було сконцентровано майже 40% всього атомного енергетичного потенціалу СРСР.

Україна стала заручницею катастрофи на Чорнобильській АЕС, що відбулася 26 квітня 1986р. і вважається найбільшою екологічною катастрофою в історії людства.

26 квітня 1986р. під час підготовки до планових ремонтних робіт на енергоблоці № 4 ЧАЕС відбувся вибух в результаті якого обрушилися дах і стіни верхньої частини реакторного відділення. У зоні аварії виникла пожежа, яку довелося ліквідувати пожежникам з м. Прип'яті. На момент аварії на станції знаходилося близько 200 працівників, з яких 9 зазнали опіків різного ступеня, а один помер у лікарні.

Про небезпеку радіації, що стала наслідком вибуху, населення, наприклад, у Швеції довідалося раніш, ніж в Україні. Влада приховувала від населення сам факт вибуху, а коли це не вдалося - наслідки катастрофи.

1 травня 1986 р. на святкову демонстрацію в Києві вийшли сотні тисяч людей, які не підозрювали про небезпеку радіації. Демонстрації відбулись і в інших містах України, у яких був високий рівень радіоактивного забруднення.

За розрахунками фахівців, викид радіоактивних речовин на Чорнобильській АЕС перевищував кількість відходів, що утворилися після вибуху атомної бомби над Хіросімою, в 90 разів.

Від аварії постраждало населення багатьох регіонів України, Білорусії, Росії. Були виселені жителі 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС, у тому числі міста Прип'яті. 160 тисяч чоловік із 170 населених пунктів змушені були залишити свої будинки і переїхати на нові місця проживання. Величезний збиток був завданий господарствам Київської, Житомирської, Чернігівський областей. Тільки в Україні від Чорнобильської катастрофи постраждали 3,5 млн чоловік, 73 тис. чоловік стали інвалідами.

Величезні площі землі, навколишнє середовище, флора і фауна були забруднені радіацією. Забрудненими виявилися 10% території України.

Тільки прямі витрати на ліквідацію аварії, що фактично цілком узяла на себе Україна, склали в 1988-1990рр. більше 20млрд карбованців. Крім того, щорічно за рішенням Верховної Ради України на ліквідацію наслідків аварії виділяється більше 5 млрд гри. Сумарні витрати України, пов'язані з аварією на ЧАЕС, досягли на момент її закриття в 2000 р. 130 млрд. доларів. В окремі роки на захист постраждалого населення і територій виділялося 12% бюджету, що перевищувало витрати на науку і культуру.

Виконуючи взяті на себе зобов'язання, Україна закрила Чорнобильську АЕС. 15 грудня 2000р. Президент України Л. Кучма о 13 годині 18 хвилин за київським часом віддав наказ про зупинку останнього працюючого блоку на станції.

Основною особливістю розвитку освіти, науки і культури в Україні в 70-80-ті рр. XX ст., стали їхні ідеологізація та русифікація.

Основними проявами наростання кризових явищ в освіті стали такі: освіта все більш відставала від науково-технічного прогресу, якість постійно знижувалося; догматизм і консерватизм процвітав у педагогічній науці й у всіх підрозділах системи освіти; знецінювання знань і освіченості, що все меншою мірою сприяли професійному і кар'єрному росту молодих людей-окозамилювання в усій системі освіти, особливо в середній школі (основним показником діяльності окремих шкіл, районів, міст, областей стали відсоток успішності і відсоток якості освіти, коли реальні результати навчальної діяльності учнів підмінювалися цифровими показниками, об'єктивність яких була далекою від реальної картини); закривалися малокомплектні початкові і восьмирічні школи, особливо в сільській місцевості: скорочувалися кошти що виділялися на освіту, стан матеріально-технічної бази шкіл і вузів не відповідав потребам часу; підготовка фахівців у вузах і технікумах була значною мірою ідеологізованою, проводилась у відриві від потреб держави і суспільства, не відповідала темпам розвитку НТР.

У результаті русифікаторської політики центру за період з 1960 по 1980 рр. кількість шкіл з українською мовою викладання зменшилася на 87 тис. (практично не залишилося таких шкіл у Криму 1 Донецьку).

Радянське керівництво проводило активну русифікаторську політику -з 31 червня 1978 р. була ухвалена постанова ЦК КПРС "Про подальше вдосконалювання вивчення і викладання російської мови в союзних республіках", що заохочувало перехід на російську мову викладання в середній школі. Ганебною практикою стало звільнення учнів від вивчення української мови за заявами батьків.

26 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили постанову "Про подальше вдосконалювання вивчення і викладання російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік".

Відповідні постанови були прийняті ЦК КПУ. Радою Міністрів УРСР і Міністерством освіти УРСР 10 череня 1983 р.

У 1984р. Верховна Рада СРСР ухвалила "Основні напрямки реформ загальноосвітньої і професійної школи", які конкретизували освітню політику держави в умовах розвинутого соціалізму", наголошували на ідеологізації навчально-виховного процесу.

Розвиток науки в 70-80-ті рр. був відзначений збільшенням у 5 разів числа науковців з ученими ступенями, створенням нових матеріалів ("порошкова металургія"), виникненням нових перспективних наукових напрямків - і напівпровідників, високомолекупярних з'єднань, фізики низьких температур, плазми, досягненнями в освоєнні космічного простору.

З другого боку, у розвитку науки стали проявлятися кризові явища": ефективність роботи вчених у більшості випадків залишалася вкрай низькою, між науковими розробками та їхнім упровадженням проходило багато часу, і вони морально старіли; недостатньо коштів виділялося на науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи; досягнення НТР застосовувалися не практиці в основному тільки у ВПК.

У літературі, образотворчому мистецтві, кінематографі, театрі продовжували наростати кризові явища. Прийняття ряду нормативних актів, спрямованих на розширення сфери вживання російської мови, привело до витіснення української мови в засобах масової інформації, книговиданні, кінематографі, театрах.

Внаслідок тривалих процесів денаціоналізації та русифікації була фактично знищена національна кінодраматургія. 3 екрана зникло українське слово, Фільми, що створювалися в Україні, у переважній більшості були далекими від національної проблематики.

Український театр також поступово втрачав свій національний колорит і неповторність, з нього активно витіснялася українська мова, внаслідок чого українське театральне мистецтво русифікувалося. Майже всі обласні драматичні театри і театри музичної комедії перейшли на постановку спектаклів російською мовою.

У вищих навчальних закладах республіки, що готували кадри культробітників, більшість навчальних предметів викладалися російською мовою. Фахівці, які виходили з них, були далекими від проблем національно-культурного відродження України.

В умовах наростання кризових явищ в Україні постало питання відродження української державності і національної самосвідомості.

4. Термін "дисиденти" був занесений із заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою.

Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності. панування партійно-державно бюрократії, утисків національно-культурного життя, зростаючої русифікації. Головними центрами активності українського дисидентського руху були Київ і Львів.

В українському дисидентському русі. на думку його дослідника Ю.Зайцева, можна виділити чотири основні напрями: самостійницький, національно-культурницький, правозахисний, релігійний. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступали за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу. Яскравими представниками цього напрямку були історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, вчителька О.Мешко, мистецтвознавець Б.Горинь, психолог М.Горинь, поет В.Стус, письменник Г.Снегірьов. літературний критик Є.Сверстюк та ін.

Національно-культурницький напрям, представлений насамперед такими шістдесятниками, як літературні критики І.Дзюба та І.Світличний, літературознавець М. Коцюбинська, мовознавець З.Франко та ін., базувався на необхідності духовного і культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

На захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою виступали представники правозахисного напряму. Серед них виділялися генерал П.Григоренко, інженер М.Маринович, математик Л.Плющ, психіатр С.Глузман та ін. Зокрема, генерал П.Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримсько-татарського народу, репресованого комуністичним режимом.

Окремий різновид дисидентського руху являв собою релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Серед чільних діячів цієї течії були священики В.Ромашок, И.Терля, пастор Г.Вінс та ін.

Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на викдриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощо.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочин, присвячених життю та творчості Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині.

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній свій арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нової справи. На собі це відчули М.Плахотнюк, С.Параджанов, В.Чорновіл, М.Горбаль, В. Січко та ін.

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т. зв. психушки -- спеціальні психлікарні, будинки для божевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. До цього додавалися препарати для пригнічення волі, волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього мордування були П.Григоренко, А.Лупиніс, Л.Плющ, В.Рубан та ін. Загальна кількість в'язнів психлікарень у СРСР, за підрахунками Леоніда Плюща, сягала 2000 осіб.

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, «психушками». Активно використовувалися й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації, їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття і т. ін.

Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну еліту, комуністичний режим прагнув остаточно перетворити Україну у денаціоналізовану російську провінцію. Але на захист української самобутності піднялося хоч і нечисленне, та самовіддане нове покоління борців. Зорганізувавши український дисидентський рух, воно засвідчило, що традиції руху опору в Україні не припинилися, що ідея Української самостійної соборної держави - невмируща.

Теми повідомлень:

1. Шестидесятники у літературі і мистецтві.

2. Василь Стус - громадянський поет України.

Понятійний апарат:

1.Культ особи - сліпе поклоніння комусь, безмірне звеличення якоїсь особи.

2.Дисидент - особа відступаюча від віровчення пануючої церкви; відступник.

3.Репресії - каральні міри, які використовує держава.

Проблемно - пізнавальні питання:

1. Якими були наслідки ІІ світової війни для економіки України?

2. Якими шляхами йшла післявоєнна відбудова народного господарства України?

3. Які причини голоду 1946-1947 рр. в Україні?

4. В чому полягав негативний вплив тоталітарної системи на культурне життя українського народу?

5. Що таке “жданівщина”?

6. В чому виявлявся ідеологічний наступ сталінізму на українську культуру?

7. Коли настав період “відлиги” в Україні?

8. Які заходи привели до демократизації суспільства політичного життя в Україні у ІІ половині 50-х І-й половині 60-х рр.?

9. В чому проявилися перші кроки десталінізації суспільного життя?

10. Які галузі науки зазнали найбільших переслідувань в роки “жданівщини”?

11. Чому період хрущовських реформ здобув назву “періоду відлиги”?

12. Яку подію називають в радянській історії “тихим переворотом”?

13. Хто з українських митців зазнав переслідувань на початку 60-х р.?

Реферати:

1. Повоєнна реконструкція Донецького басейну.

2. Голод 1946-1947 рр. в Україні.

3. Кризові явища в Україні (60-80-рр. ХХ ст.)

4. Трудова діяльність жінок Донбасу.

3. Відродження незалежної України. суспільно - політичний розвиток України в умовах незалежності

1. Проголошення незалежності України - закономірний етап утворення української державності.

2. Економічний розвиток незалежної України.

3. Політичні партії і рухи в Україні.

4. Національно-культурне відродження України.

5. Міжнародна політика України

22 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради прийняла рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ виняткового для долі українського народу значення -- "Акт проголошення незалежності України". У ньому зазначалося: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року; продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні; виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами; здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави -- України. Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення".

За Акт проголосувало 346 депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. У світі з'явилася нова самостійна держава -- Україна. Проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України увінчало всю попередню історію українського народу. Розтягнуті на довгі роки визвольні змагання за вільне життя на власній землі в самостійній державі переможно завершилися на зламі тисячоліть.

Верховна Рада вирішила провести 1 грудня 1991 республіканський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України. Із 37 885,6 тис. громадян України, які були внесені до списків для таємного голосування, узяли участь у голосуванні 31 891,7 тис., або 84,18 %. Із них на питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?" позитивно відповіли 28 804,1 тис. виборців, або 90,31 % . Таким чином за підтвердження Акту проголошення незалежності України голосували 90,3 % громадян, що брали участь у референдумі.

1 грудня 1991 р. відбулись також вибори Президента України. Вибори проходили на багатопартійній основі. У ході передвиборної кампанії кандидатів на посаду Президента висунули 12 політичних партій, громадських об'єднань, 97 трудових колективів і понад 100 громадян подали відповідні заяви про самовисунення. 95 претендентів одержали підписні листи. Кожному з них потрібно було зібрати 100 тис. підписів на свою підтримку і здати заповнені списки у Центральну виборчу комісію.

Лише 7 претендентів подолали визначений 100-тисячний рубіж і були зареєстровані Центрвиборкомом кандидатами на президентську посаду. Народний Рух України висунув кандидатом в президенти голову Львівської обласної ради В. Чорновола, Українська республіканська партія - Л. Лук'яненко, голову партії, Партія Демократичного Відродження України агітувала за заступника Голови Верховної Ради України В. Гриньова та академіка І. Юхновського. Кандидатами у Президенти також були Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, міністр сільського господарства О. Ткаченко і голова Української народної партії Л. Табурянський. Переконливу перемогу одержав Леонід Макарович Кравчук. За нього висловилося більш 61% виборців. Л. Кравчук став Президентом незалежної України.

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України. Цю посаду він обіймав до липня 1994 р.

7-8 грудні 1991 р. Президент Росії Б.Єльцин, Президент України Л.Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич зібралися у Біловезькій Пущі (Білорусь) і підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Сторони заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування. 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до Угоди приєдналися ще 8 колишніх союзних республік (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргистан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан), а в 1993 р. і Грузія.

Незалежність України є закономірним наслідком багатовікової історії нашого народу. Фактично антикомуністична, демократична революція поєдналась в Україні з національно-визвольною революцією. Після провалу серпневого заколоту відбувся цілком закономірне у тій напруженій суспільно-політичній ситуації зростання відцентрових настроїв в українському суспільстві. Союзні органи влади фактично втратили контроль за подіями у радянських республіках, КПРС розпалася, Компартія України була заборонена. Україна здобула волю без кровопролиття в ході "оксамитової" антикомуністичної, демократичної, національно-визвольної революції.

Отримавши незалежність, Україна стала на шлях розбудови власної державності. Головними напрямками державного будівництва були:

1. Створення Збройних Сил України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Постанову "Про військові формування на Україні", якою підпорядковувала собі всі війська, дислоковані на території республіки. 6 грудня 1991 р. був прийнятий Закон “Про Збройні Сили України”. Було утворено Міністерство Збройних Сил, Генеральний штаб. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла "Військову доктрину України". Для охорони внутрішнього громадського порядку створено Національну гвардію України. На основі Комітету державної безпеки сформовано службу Службу національної безпеки України (СНБУ, з 1992 р. - СБУ).

2. Оформлення державного кордону, митниці. У листопаді 1991 р. Виховна Рада України прийняла закон “Про державний кордон України”. Державний кордон СРСР на території України, яка межувала з чотирма країнами - Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією - став державними кордоном України. Адміністративний кордон з трьома союзними республіками - Білорусією, Молдавією та Росією - ставав державним кордоном України. Закон проголошував і недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня 1991 р. Президент України підписав Указ “Про утворення державного митного комітету”.

3. Затвердження державних символів України. Державні символи - Державний гімн, Державний прапор, Державний герб - є неодмінною ознакою країни. 28 січня 1992 р. синьо-жовтий прапор отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала мелодія композитора М. Вербицького на слова П.Чубинського "Ще не вмерли України, ні слава, ні воля". У повному обсязі гімн з музикою М. Вербицького і словами П.Чубинського Верховна Рада прийняла тільки 6 березня 2003 р. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України.

4. Оформлення громадянства України. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”. Відповідно до Закону громадянство надавалося усім, хто проживав на території республіки, не залежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону Громадянином інших держав і не заперечував про отримання громадянства України. Подвійного громадянства не допускалося.

5. Запровадження власної грошової одиниці. Українська політика у цьому питанні пройшла кілька етапів. Перший етап - 9 вересня 1991 р. - 10 січня 1992 р. - етап виходу України з рубльової зони. В цей час в обігу були рублі й українські купони багаторазового використання. Другий етап - 10 січня 1992 р. - вересень 1996 р.; коли купони виконували роль валюти. Третій етап - з вересня 1996 р.; коли на зміну купону прийшла справжня національна валюта - гривня.

6. Створення трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової. 5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування поста Президента держави. Але виникло протистояння між президентом, як главою держави і Верховною Радою, як вищою законодавчою владою. Відсутність нової Конституції, яка б розподіляла їх функції, посилювала негативні тенденції. Виникла гостра криза влади, яку у червні 1995 р. припинила Конституційна угода між Верховною Радою і Президентом України.

Верховна Рада ще 19 червня 1991 р. ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес у державі затягнувся на довгі п'ять років. 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України. Основний Закон держави складається з преамбули, п'ятнадцяти розділів, у котрих визначені права, свободи та обов'язки людини і громадянина; описується процедура виборів та референдуму; окреслені повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, прокуратури, правосуддя, Конституційного Суду України, місцевого самоврядування, визначено територіальний устрій України та Автономної Республіки Крим; зазначено, за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України.

За формою державного правління і устрою Україна визначається як унітарна республіка. Чітко були розподілені повноваження і обов'язки всіх гілок влади. Відповідно до Конституції єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Верховна Рада обирається всенародно терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів. Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Із числа депутатів обирається Голова Верховної Ради, перший заступник і заступник Голови. Вони і керують роботою Верховної Ради. До повноважень Верховної Ради належить: внесення змін до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики.

Президент України визначається Конституцією, як глава держави, що виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання конституції, прав та свобод людини і громадянина. Він обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Одна і та же особа не може бути Президентом України більше двох термінів підряд. Президент представляє державу на міжнародній арені, веде переговори і укладає міжнародні договори України, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією, призначає третину складу Конституційного Суду України, призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій.

За згодою із Верховною Радою, Президент призначає Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку, призначає і звільнює Генерального прокурора України, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Президент є Верховним Головнокомандуючим Збройних сил України. Він підписує закони, прийняті Верховною Радою, і має право вето щодо них із наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом України та підконтрольний й підзвітний Верховній Раді України. До його повноважень і обов'язків належить: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України; вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; забезпечення соціального захисту населення, вирішення питань освіти, науки і культури, охорони природи.

В Конституції визначені повноваження також третьої гілки влади - судової. Згідно з Основним законом правосуддя в Україні здійснюється виключно судами: Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції і дає офіційне тлумачення Конституції і законів. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Діють також апеляційні та місцеві суди.

За Конституцією місцеве самоврядування здійснюється безпосередньо громадами і через органи місцевого самоврядування -- сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Спільні інтереси територіальних громад міст, селищ та сіл представляють районні та обласні ради. Склад ради села, селища або міста обирається мешканцями відповідної територіальної одиниці на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

Чітке розмежування функцій законодавчої, виконавчої та судової гілок влади яке знайшло закріплення в Конституції України, є важливим чинником запобігання переростання будь-якої з них у диктатуру. Таким чином, за 15 років незалежності в складних умовах було сформовано всі атрибути державності.

2. З проголошенням незалежності України особливого значення набув вибір оптимальної моделі економічного зростання. В нащадок від загальносоюзної економіки в Україні залишилося понад 2 тис. великих підприємств, які централізовано фінансувалися, отримували матеріально-технічне забезпечення, безпосередньо підпорядковувалися загальносоюзним міністерствам. До того ж, лише п'ята частка обсягу промислової продукції мала завершений вигляд, тобто набувала форми кінцевого продукту безпосередньо на території республіки.

Існуючі потужності УРСР десятиліттями майже не оновлювалися. На багатьох підприємствах використовувалася технологія 20-30-х років, що спричинювало виробництво низькоякісної, метало - та енергозатратної продукції, ускладнювало екологічну ситуацію. Спостерігалася структурна та територіальна диспропорційність економіки. Так, частка групи "А" (галузей, у яких виробляються засоби виробництва) становила 70%, а групи "Б" (галузей, що виробляють предмети споживання) - 30%. 75-80% промисловості України вироблялося підприємствами-монополістами.

До проголошення України незалежною понад 72% її господарських зв'язків замикалися на Росії. Україна залежала від енергоносіїв, передусім з Росії, за майже повної відсутності енергозберігаючих технологій.

Першим реальним кроком до національної економіки українське керівництво вбачало у відмові від колишньої налагодженої системи господарських зв'язків в рамках СРСР і розпочало переорієнтацію економіки на Захід. Припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без споживача, а відповідно - без фінансування.

Ситуація в промисловому виробництві для України ускладнювалася, коли Росія і Туркменистан встановили для України реальну споживчу ціну за нафту і газ. За 1992 р. ціни на газ зросли в 100, а на нафту - в 300 разів. Відбулося падіння промислового виробництва за 1991-1993 рр. майже на третину. Продукція українських підприємств не відповідала світовим стандартам, була неконкурентоспроможною. На Заході вона могла користуватися попитом здебільше як напівфабрикат. Зростання цін на енергоносії почало розкручувати спіраль інфляції. Водночас, витрати бюджету невпинно зростали. Дефіцит покривався за рахунок емісії. Інфляція поступово переросла в гіперінфляцію. За 1992 р. українські купоно-карбованці знецінилися в 21 раз, а в 1993 р. - у 103 рази. Фінансова система розвалювалася, розпочався стрімкий спад виробництва. Значна частка підприємств зупинилася.

Державна власність потрапила у повне управління номенклатури, яку остання використала для власного збагачення. При цьому основним способом накопичення капіталу номенклатурою стало створення при великих державних підприємствах значної кількості різноманітних комерційних малих підприємств.

У листопаді 1994 р. з'явився президентський Указ "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва". Земля у користуванні колективних господарств, тобто колгоспів і радгоспів, які набули форму колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), повинна була тепер належати їм, а не державі. Було реформовано 10,2 тис. колгоспів, або 99,2% від їх загальної кількості. На їх базі було створено 7,3 тис. КСП, 1,2 тис. селянських спілок, 0,6 тис. акціонерних товариств.

Але реформа загальмувалася. Сертифікати вказували лише на те, що селянин має право власності на певну частку земельного масиву, який після роздержавлення належав на правах колективної власності всьому КСП. Завершальний етап аграрної реформи мав ознаменуватися появою приватного господарства. Але тут реформа наштовхнулася на відчайдушний опір лівих сил у Верховній Раді, які заблокували приватизацію землі. КСП фактично, по суті, залишалися колишніми колгоспами з усіма їхніми вадами. У 1998 р. 88% сільськогосподарських підприємств завершили свою діяльність зі збитками. Рівень збитковості в цілому по галузі склав 23%.

Становище в сільському господарстві к 1999 р. стало критичним. Так, у 1999 р. 85% КСП були збитковими (у 1994 р. - тільки 24%). Середньорічні темпи скорочення виробництва в КСП становили в 1991-1994 рр. 9,5%, а в 1995-1999 рр.-13%. У той самий час з 1994 р. по 1999 р. виробництв в приватному секторі сільського господарства зросло на 10%. Маючи 16% земельних угідь, він дав 59,9% сільськогосподарської продукції. Наприкінці 1999 р. з'явився Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". Ключовими напрямами завершального етапу аграрної реформи були такі: здійснити перехід на суцільні земельно-орендні відносини між власниками земельних паїв і суб'єктами господарювання, створити максимально сприятливу ситуацію для розвитку особистих підсобних господарств з перспективою надання найкращим з них статусу юридичної особи.

Відсутність законодавчої бази щодо врегулювання майнових відносин реформованих підприємств, формування ринку землі, забезпечення державного захисту приватної власності на землю є найбільшим недоліком аграрної реформи. Реформоване сільське господарство почало виходити з кризи.

Правовим підґрунтям роздержавлення власності і формування приватного сектору економіки стали Закони Верховної Ради "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизаційні папери", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", прийняті в березні 1992 р. Планувалося до 1995 р. піддати 22 тис. об'єктів малої приватизації та 8 тис. великої приватизації. Кожний громадянин України отримував майновий приватизаційний сертифікат, який дорівнювався одній п'ятидесятимільйонній частці державної власності.

З кінця 1994 р. розгорнулася приватизація підприємств. На кінець 1999 р. на базі колишніх державних підприємств виникло 30 тис. акціонерних товариств, членами яких стали понад 30 млн. чол. В 1995 р. провалилася так звана велика приватизація, коли із запланованих 8 тис. великих і середніх підприємств на аукціони виставили 945.

Економічна криза викликала різкий спад матеріального рівня життя трудящих. На жовтень 1999 р. пересічна затримка з виплатою зарплатні та пенсій досягла кількох місяців. У 1999 р. від відкритого або прихованого безробіття в Україні потерпало до 1/3 працездатного населення. На середину 1999 р. 46,9% населення держави мало місячні доходи нижчі, ніж межа малозабезпеченості.