Найдавніша історія України

На нове обрання гетьмана пішов у 1727 р. уряд російського імператора Петра ІІ (1727-1730 рр.) -- онука Петра І. Петро II після падіння і заслання Олександра Меншикова проголосив себе руйнатором дідових перетворень. Гетьманом став миргородський полковник Данило Апостол.

3. Діяльність гетьманів Д.Апостола та К.Розумовського. Ліквідація автономного устрою України і Запорізької Січі.

Обраний на гетьмана, Данило Апостол мав уже 73 роки. Не бувши близьким з Мазепою, він був його однодумцем у питанні союзу зі Швецією і користався його довір'ям. Неясними залишаються мотиви, з яких він покинув Мазепу і вернувся до Петра І. Пізніше, за Полуботка, він активно підтримував його в справі «привернення прав українців» та в справі обрання гетьмана; був заарештований і звільнений після смерті Петра І.

22 серпня 1728 року Данило Апостол у відповідь на прохання затвердити «статті» одержав т. зв. «Решительные пункты», в яких зовсім не згадується про договір України з російським урядом; вони мають форму «указу» царського уряду гетьманові. В цілому на статтейні пункти Данила Апостола, витримані в дусі оборони української автономної державності, Москва відповіла цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності. В деяких питаннях становище гетьмана Апостола стало гіршим навіть ніж те, яке займав Скоропадський. У військовому відношенні гетьман підлягав генерал-фельдцехмайстрові князеві М. Ґоліцину (раніше тільки цареві). Обрання гетьмана могло бути проведене тільки за згодою царя; Генеральний Суд перетворено на колегіальну установу, в якій засідали троє українців та троє росіян, а головним суддею став не гетьман, а цар. Тяжким ударом було призначення окремого фінансового управління -- «канцелярії зборів», з двома підскарбіями, росіянином і українцем, що послаблювало фінансові прерогативи гетьмана. Полковників та генеральну старшину призначав царський уряд. За гетьманом стежили, про кожний його крок доносили урядові. Він фактично був позбавлений права вести приватну кореспонденцію з закордоном, поїхати, коли хоче, до своїх маєтків (найбільші були Хомутець та Сорочинці).

Данило Апостол застав на Україні непорядок також у земельних справах. На підставі «пунктів» року 1729 Д. Апостол наказав перевести слідство по всіх полках. Канцеляристи об'їхали полки й зібрали від старожитців відомості -- коли засновано те чи інше село, хто і на яких правах ним володіє. Полкова старшина мусила систематизувати відомості і ці книги надіслати до Глухова на остаточну перевірку. «Генеральні слідства о маєтностях», закінчені 1731 року, стали дорогоцінним джерелом історії України, її економічного та соціального становища.

Значною справою гетьмана Данила Апостола було укладення «Зводу» українських законів. Справу розпочато ще за Івана Скоропадського, коли порушено було питання про переклад українських законів на російську мову. Данило Апостол створив комісію, якій доручив перекласти їх російською мовою і скомпонувати кодекс; в основу покладено Литовський Статут та Магдебурзьке право.

Дбайливий господар, Данило Апостол особливої ваги надавав налагодженню господарства України, але, обсяги його в цій ділянці не були великі. Промисловість України опинилася вже переважно в руках росіян.

Данило Апостол старався принаймні обмежити російських купців (солдатів та ін.), які конкурували з українським купецтвом у внутрішній торгівлі, не платили податків і мали великі привілеї, порівнюючи з українськими купцями, але в цьому не знайшов підтримки збоку російського уряду. Та ці невдачі не спиняли гетьмана: він уживав щораз нових заходів, щоб налагодити торговельні відносини України. Данило Апостол добився, щоб Київ був підпорядкований гетьманові, а не російському генерал-губернаторові, як то було до нього.

Останні роки правління Данила Апостола позначилися низкою дуже тяжких для України подій. У 1731 році почали будувати укріплення між Донцем і Дніпром, так звану «Українську лінію», і на цю працю вислано з України 30.000 чоловіка: 20.000 козаків та 10.000 посполитих; 1732 року -- на зміну їм -- знову вислано 30.000 чоловіка, а 1733 року -- додатково 10.000.

1712 року, після невдалого Прутського походу, запорізькі козаки, які вийшли були з Січі в 1709 році, оселилися під протекцією Кримського хана в Олешках. Їхнє перебування було там дуже тяжке. Запорожці «самовільно» перейшли на Чортомлик. Проте, російський уряд, щоб не викликати війни з Туреччиною, категорично відмовився прийняти запорожців під свою протекцію, і вони, проживши на Чортомлику 1728 та 1729 роки, мусили повернутися під татарську протекцію. 1733 року обставини змінилися: Росія, побоюючись, що запорожці візьмуть участь у боротьбі Польщі за королівський престіл на боці Лещинського, погодилася прийняти запорожців. Цим разом вони, в квітні 1734 року перейшли на «старі» місця і заснували Січ над р. Підпільною, допливом Дніпра.

Правління Данила Апостола тривало лише шість з половиною років, а фактично менше, бо останній рік гетьман хворував, хоч увесь цей час провадив інтенсивну боротьбу за автономію, за поновлення прав українського народу. Не зважаючи на перешкоди збоку російського уряду, за Данила Апостола в Україні встановлений був, хоч і обмежений сваволею окупанта, порядок, життя стало кращим. Це відбилося на двох явищах: зменшився рух селян за Дніпро і -- навпаки -- збільшилося повернення втікачів на Лівобережжя, зокрема -- повернення запорожців у 1734 році вже після смерті Данила Апостола.

Данило Апостол, умираючи, хотів був передати владу генеральній старшині, до обрання нового гетьмана. Російський уряд, замість обрання гетьмана, вирішив поновити Малоросійську Колегію, але це рішення наказано було тримати в таємниці від українського народу, щоб уникнути хвилювання.

Друга Малоросійська Колегія дістала назву «Правління Гетьманського Уряду» (1734 - 1750 рр.). Воно складалося з шести осіб: троє росіян і троє українців.

З самого початку діяльність Правління Гетьманського Уряду викликала в Україні незадоволення. Старшина хотіла обрати нового гетьмана.

Не можна забувати, що в ті роки вся Росія стогнала під тяжким режимом цариці Анни (1730-1740) та її фаворита, жорстокого і брутального німця Бірона. Терор підсилювала «Тайна канцелярія», що нелюдськими тортурами примушувала людей каятись у злочинах, яких вони не скоювали.

До загального лиха, яке принесла з собою російська влада, приєдналася руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною, що почалася 1735 року. На Україну впав найбільший тягар цієї війни. Крім участи козаків у війську, вона мусила постачати харчі, вози, коней, волів для обозу, погоничів.

Року 1740 цариця Анна померла і престол перейшов до її племінниці Анни Леопольдівни, під регентством Бірона. Але незабаром її усунули і престол зайняла Єлизавета, дочка Петра І.

В кінці 40-х та на початку 50-х рр. ускладнення міжнародного становища спонукало російське керівництво і безпосередньо імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 рр.) -- дочку Петра І і Катерини І -- задовольнити окремі домагання козацької старшини, зокрема щодо "обрання" (фактично -- призначення) нового гетьмана.

Під час добору кандидатури гетьмана вибір впав на К.Розумовського (1728-1803 рр.), який у дитинстві випасав батьківську худобу, а після "випадку" зі старшим братом Олексієм, котрому випала доля некоронованого чоловіка цариці, став графом (з 1744 р.). Після затвердження указом від 5 червня 1750 р. на посаді гетьмана України Кирило Григорович переселився в Глухів, де, оточивши себе "двором" і охоронцями, зажив, мов "царьок". Спочатку Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повернуті всі рангові маєтності "на булаву", відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, Комісії економії тощо, а також скасована Канцелярія міністерського правління. 24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К.Розумовського. Цими заходами практично відмінялася більшість адміністративних "реформувань" Петра І, Петра II та Анни Іоаннівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала в період обрання гетьманом І.Скоропадського.

Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і урядом власне Росії не було укладено ні "статей"-угод, ні договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство. К.Розумовський взявся також за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі.

У 50-х рр. гетьман розгорнув справжню "боротьбу" за підкорення собі Києва, який і на той час багато в чому ще зберігав середньовічне самоврядування.

Внаслідок наполегливих заходів гетьмана справи України знову передано з Сенату до Колегії Закордонних Справ, під його управління передано Запоріжжя і Київ. Але тяжко було з фінансовою автономією України.

За Розумовського українська старшина здобула високе становище. Під час частих виїздів гетьмана з України правління передавав він генеральній старшині. За Розумовського ввійшли у звичай загальні з'їзди старшини в Глухові для обговорювання важливих справ.

Судова реформа Розумовського замість козацьких судів -- сільського, сотенного, полкового та генерального -- вводила в 1760 році нові суди. Україну поділено на 20 повітів, і в кожному повіті були суди: земський -- для цивільних справ, підкоморський -- для земельних, міських -- для карних. Вищою інстанцією був Суд Генеральний. Усіх суддів вибиралося з місцевої старшини, яка дістала назву шляхетства.

За Кирила Розумовського в Україні проведено значні соціальні реформи. Козацька старшина остаточно оформилася у вищий упривілейований стан -- шляхетство. Розумовський ввів реформи у війську: запроваджено муштру за зразком західноєвропейським, удосконалено артилерію, введено однакове узброєння та уніформу. Багато дбав Розумовський за освіту: в усіх полках заведено школи для обов'язкового навчання козацьких синів; крім загальної освіти, введено спеціальну освіту: «військові акзерциції».

З самого початку гетьманування Розумовський вживав заходів, щоб заснувати університет в Батурині, що його гетьман хотів знову зробити столицею. Глухову надав він блиску: тут споруджувано гарні будинки, серед яких відзначався будинок Генеральної Канцелярії, прикрашений статуями; сюди приїздила італійська опера, тут були кав'ярні, французькі пансіони для дітей старшини. Палац гетьмана був збудований в стилі королівських палаців, з англійським парком. Але Глухів не задовольняв гетьмана: він хотів перенести столицю до Батурина. Скасування гетьманства в 1764 році поклало всьому край.

В 1754 р., дуже підозрілий до дій К.Розумовського царський уряд завдає кілька відчутних "ударів" по розбудові Української держави. У липні Сенат законодавчо ліквідовує й без того досить прозорий кордон між Україною та Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему.

У 1761 ж році К.Розумовський повторно ставить перед Сенатом і Кошем питання про перенесення Січі в урочище Микитне. Не були байдужими до запорозьких володінь прусський король і, зрозуміло, кримський хан. Так, в одному з документів 1762 р. згадується про те, що "земля вся, которою запорожцы владеют, уже обещана (Росією -- авт.) была через прусского короля хану крымскому к присовокуплению до Крыму". Але вступ на престол Катерини II (1762-1796 рр.) завадив здійсненню цих намірів.

У січні 1764 р. Катерина II наказала К.Розумовському прибути до Санкт-Петербурга й під загрозою кари за "зраду" примусила його зректися гетьманства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум'янцевим. А указом від 17 листопада призначила "главным малороссийским командиром" генерал-губернатора.

Таким чином 1764 року Катерина здійснила план, про який писала ще кілька років перед тим: зробити так, «щоб сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд». Кирило Розумовський дістав як компенсацію рангу фельдмаршала і значні маєтки в Україні. Але жив він після скасування гетьманства в Петербурзі або за кордоном, бо Катерина побоювалась, що особа колишнього гетьмана може викликати в Україні неспокій. Проте, позбавлений булави, примушений жити далеко від Батьківщини, Розумовський залишився українським патріотом, і пишний двір його став осередком, який залюбки відвідували українці.

Третя Малоросійська Колегія складалася з восьми членів: чотирьох українців і чотирьох росіян. Згідно з загальною інструкцією Румянцев мусив пильнувати, щоб не відчувалося різниці між росіянами та українцями, і взагалі вживати всіх заходів, щоб затерти між ними національну різницю. Румянцев одержав від цариці таємну інструкцію, в якій наказано обережно, але систематично нищити українські національні права та вольності і поступово підготовляти населення до загальноросійського ладу. Фактично вся влада була зосереджена в руках президента Колегії.

Року 1765 Румянцев наказав перевести генеральний опис усієї Гетьманщини: кількості землі, населення, худоби, підприємств і т. д. Протягом трьох років проводили опис, викликаючи загальне хвилювання селян, які побоювались, що це погіршить їхнє становище. 1767 року ревізію закінчено. Наслідком її були кілька тисяч грубих томів, не використаних на практиці. Проте, цей «Румянцевський опис» має велике наукове значення, він дає докладні статистичні відомості про стан України.

Надзвичайно важливою подією в історії не тільки України, але й цілої Російської імперії після скасування гетьманства було скликання Катериною II Комісії для укладення нових законів. Походження цієї Комісії було таке: цариця Катерина в перші роки правління утримувала тісні зв'язки з видатними письменниками та ученими Франції. Під впливом «просвітницької філософії» XVIII ст. вона проголошувала в маніфестах, що ставить метою свого правління встановити в імперії лад, який забезпечував би добробут, свободу та щастя всіх підданих. Отже, одним із перших кроків для встановлення нового ладу і було скликання Комісії 1767 року.

Населення України поставилося до справи з зацікавленням, сподіваючись довести урядові про свої бажання. Відбувалися станові збори, на яких обирали депутатів та обговорювали дані їм «накази».

1767 року, коли в Москві почалися засідання «Комисии для составления нового Уложения», сталася несподіванка: українські депутати вимагали поновлення того козацького ладу, який нищила Катерина, і обрання нового гетьмана. Виразником поглядів українських автономістів виступив депутат від шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика, один із найбільш освічених людей свого часу. Крім того, серед російських депутатів знайшлися палкі противники кріпацтва.

Наслідком протиріч у Комісії виникали бурхливі дискусії. Це було несподіванкою для цариці, яка була певна, що її планами всі захоплюватимуться. Вона охолола до Комісії, і під загрозою війни з Туреччиною, Комісію «тимчасово» -- нібито до закінчення війни -- розпущено. Але більше її вже не скликали.

Війна з Туреччиною почалася 1769 року. На головнокомандувача російсько-української армії був призначений Румянцев. Україна знову примушена була давати козаків, погоничів, волів, коней і провіант. Війна велася з більшим успіхом, ніж війни часів Анни. Румянцев здобув Крим, Молдавію, Волощину. Російські війська перейшли за Дунай, до Болгарії, і Туреччина погодилась на мир.

В цілому ж, наголосимо на цьому ще раз, у ставленні Катерини II до суспільно-політичного устрою в Україні виявлялася її великодержавна, колоніальна політика, спрямована на поступову русифікацію корінного населення.

У 1765 р. було ліквідовано полковий устрій Слобожанщини. Замість нього створювалась Слободсько-українська губернія (у 1780 р. - реформована у Харківське намісництво). У 1781 р. Лівобережна Україна була поділена на 3 намісництва - Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське. Вони в свою чергу поділялись на повіти.

Гетьманські й запорізькі війська брали широку участь у Російсько-Турецькій війні (1769-1774 р.р.). За Куйчук-Кайнарджирським миром 1774 р. Росія вийшла до Чорного моря між Дніпром і південним Бугом. Це сприяло ліквідації запорізького козацтва з ненависною для царизму Січчю. В 1775 р. генерал Текелей з військом, що поверталось з турецького фронту, несподівано оточив і захопив Січ, зруйнував укріплення і всі будівлі. Частина козаків утекла на турецькі землі, де заснувала Задунайську Січ. Знищення Запоріжжя, як осередку демократизму й антифеодального руху дозволило царизмові в 1783 р. узаконити в Україні кріпацтво. Того ж року в Україні було ліквідовано й козацький устрій: десять полків перетворено на “карабінерні” кінні полки регулярної армії.

Протягом трьохсотлітнього існування козацтво, що виникло як новий суспільний клас, перенесло свою ідеологію на весь народ, продовжило державно-національну традицію Київської Русі й Литовсько-Руської держави. Уже наприкінці ХYІ ст. козацтво стало важливою військовою силою у боротьбі проти кримськотатарської агресії. Запорізька Січ стала центром національно-визвольного руху - центром опору полонізації і окатоличення українського народу. Створена за часів Б. Хмельницького незалежна держава, ведучі безперервні війни проти Криму, Польщі, Москви з часом упала під натиском краще організованої військової та економічної Росії. Але демократичні традиції козацтва, досвід самостійного економічного життя в Гетьманщині стали передумовою відродження українського народу.

Теми повідомлень:

1.Розгортання громадянської війни (1658 - 1663 рр.).

2.Україно-російська війна. Конотопська перемога.

3.Гадяцький договір 1658 р.

4.Антипольське повстання населення правобережної України 1664-1665 рр.

5. Глухівські статті.

6.Конотопські статті.

7.Коломацькі статті.

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Як обмежували владу гетьмана “Решетилівські статті”?

2. Які реформи провів гетьман Д. Апостол?

3. Які основні етапи ліквідації автономного устрою в Україні протягом 18 століття?

4. Які реформи здійснив гетьман Кирило Розумовський?

5. Коли було скасовано Гетьманство в Україні?

6. Коли було знищено Запорізьку Січ?

7. Чому царизм, руйнуючи неодноразово Січ, потім знову дозволяв її відроджувати?

8. Які причини ліквідації автономного устрою в Україні Росією?

9. Як вплинула на розвиток культурної самобутності України втрата нею автономності?

10. В чому полягає історичне значення запорізької Січі?

Реферати:

1.Гетьман України Петро Дорошенко.

2.Легендарний кошовий Іван Сірко.

3.Іван Виговський - гетьман України.

4. Україна в період гетьманування Юрія Хмельницького.

5.Релігія і церква в Україні ІІ пол..ХVІІІ ст.

6.Політика Петра І щодо України.

7Катерина ІІ і Україна

Теми повідомлень:

1. Розгортання громадянської війни (1658 - 1663 рр.).

2. Україно-російська війна. Конотопська перемога.

3. Гадяцький договір 1658 р.

4. Антипольське повстання населення правобережної України 1664-1665 рр.

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Чому гетьман І. Виговський прагнув до федерації з Польщею?

2. Які були умови Гадяцького договору 1658 р.?

3. Які були наслідки другого гетьманування Ю. Хмельницького ( 1659-1663 рр.)?

4. Чому з 1660 року в Україні обирались два гетьмани - лівобережний і правобережний?

5. Коли був підписаний Андрусівський договір?

6. В чому суть Глухівського договору?

7. Чому період 60-80 рр. 17 ст. називають “Руїною”?

8. Коли був підписаний “Вічний мир” і в чому полягає його суть?

9. Які були наслідки підписання “Переяславських статей” Ю. Хмельницьким?

10. Чому Андрусівське перемир'я стало великою трагедією українського народу?

11. За яких обставин Дорошенко був змушений зректися гетьманської булави?

Реферати:

1. Гетьман України Петро Дорошенко.

2. Легендарний кошовий Іван Сірко.

3. Іван Виговський - гетьман України.

4. Україна в період гетьманування Юрія Хмельницького.

Тема 4. Українська революція 1917-1920р. Україна в 20-30 рр.

Лекція 4.

План

1. Розвиток революції в Україні в 1917 р. Діяльність Центральної Ради.

2. Українська гетьманська держава П. Скоропадського.

3. УНР в період Директорії.

4.Неп в Україні.

5.Індустріалізація в Україні і її наслідки.

6.Колективізація в Україні, методи і її здійснення і наслідки.

7.Сталінська політика “великого терору” в Україні.

Розглядаючи перше питання, слід звернути увагу на те, що в результаті збройного повстання в лютому 1917 р. в Росії було утворено дві форми влади: Тимчасовий уряд і Рада робітничих і солдатських депутатів. А на Україні була утворена ще третя форма влади 3 березня 1917 р. - Центральна Рада, яка вела боротьбу за відродження української державності. Центральна Рада була створена поміркованими лібералами з Товариства українських прогресистів. Президентом Центральної Ради був обраний М. Грушевський, його заступником - В. Винниченко.

Доцільно зазначити, що першим кроком на шляху відродження державності був Всеукраїнський конгрес, скликаний 5-7 квітня 1917 р. На ньому були проголошені повноваження Центральної Ради і М. Грушевського. Крім того, було обрано склад Центральної Ради.: Велику Раду (150 чол.) і Малу Раду (20 чол.). Важливо сказати, що з приходом до влади Центральна Рада провела певні реформування в Україні:

були сформовані центральні органи влади: законодавчі функції виконувала Центральна Рада, виконавчі - Генеральний секретаріат, згодом -Рада народних міністрів;

створювались в Україні центральні органи управління, секретаріат і міністерства;

активно розроблялась законодавча база;

в лютому 1918р. була затверджена символіка УНР: державний герб - тризуб, державний прапор -жовто-блакитне полотнище;

-на території УНР вводився новий стиль обчислення часу: 16 лютого 1918 р. було оголошено 1 березня 1918р.;

було розпочато формування нового адміністративно-територіального поділу на основі етнографічного і географічного фактору: УНР ділилась на 30 земель (губерній);

було розпочато створення грошової одиниці - 1 березня 1918р.нею була гривна, що рівнялась 8,7 частин чистого золота;

розпочалось проведення судової реформи, але вона не була доведена до кінця;

був розроблений проект конституції.

Центральна Рада проводила роботу по створенню української преси:

- в 1917 р. було видано 677 назв українських книг, виходило 63 періодичних видань, були розроблені навчальні плани для українських шкіл.

Вводилась українська мова в школах, створювались українські гімназії, університети, музеї.

І універсал був прийнятий 10 червня 1917 р.

Основні положення І Універсалу:

1. Автономія в Україні в рамках демократичної та федеративної Росії.

2. Обрання на основі загального, прямого, таємного голосування Українських Установчих зборів.

3. Створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення.

4. Засудження політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

ІІ Універсал було прийнято 3 липня 1917 р., в якому проголошувалась крайова автономія України у складі Російської Федерації.

Ш Універсал був прийнятий 7 листопада 1917 р.

Основні положення III Універсалу:

Проголошення УНР.

Верховна законодавча влада в Україні зосереджувалася в руках Української Центральної Ради, а вища виконавча влада - у руках Генерального Секретаріату України (уряду УНР).

3. Ліквідація поміщицького землеволодіння.

4. Установлення 8-годинного робочого дня на підприємствах.

5. Установлення державного контролю над виробництвом.

6. Прагнення до припинення світової війни й установлення миру.

7. Скасування страти в Україні; амністія всім політв'язням.

8. Зміцнення і розширення прав місцевого самоврядування.

9. Проголошення права на національно-персональну автономію російського, єврейського, польського та інших народів.

IV Універсал був прийнятий 22 січня 1918 р., в якому Україна проголошувалась вільною, самостійною, незалежною державою.

Основні положення IV Універсалу:

а) проголошення незалежності та суверенітету Української Народної Республіки.

б)націоналізація усіх природних ресурсів, ліквідація права власності на землю;

в) передача селянам землі без викупу до початку весняних робіт.

г) демілітаризація підприємств .

д)надання соціальної допомоги безробітним, потерпілим від війни;

е) встановлення державного контролю над банками;

ж) закінчення війни;

з) встановлення державного контролю над банками;

и) право національних меншин на національно-персональну автономію.

Історичне значення IV Універсалу Центральної Ради:

вперше в новітній історії український народ прийшов до найважливішого рішення - проголошення незалежної суверенної Української держави.

Важливо сказати, що у зовнішній політиці Центральна Рада орієнтувалась на підтримку Німеччини. 27 січня (9лютого) 1918 р. підписано Брестський договір постачання продуктів Німеччини в обмін на збройну допомогу.

По відношенню до Росії Центральна Рада вимагала визнати самостійність України. Між Росією і Центральною Радою виник конфлікт. Необхідно звернути увагу на те, що 4 грудня 1917 р. Росія направила Центральній Раді ультиматум, в якому зазначалось:

-припинити дезорганізацію фронту і відкликати з нього українські частини;

не пропускати контрреволюційні війська на Дон і Урал;

не допускати роззброєння радянських військ в Україні;

-сприяти революційним військам в боротьбі з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням.

Слід сказати, що самостійну українську державу не вдалось відстояти Центральній Раді. 28 квітня 1918 р. Центральна Рада закінчила своє існування. Необхідно визначити основні причини поразки Центральної Ради:

-відсутність двох головних баз державності: боєздатної армії, адміністративного апарату;

-нерозвинутість українського національного руху: будівництво держави розпочато ще до завершення процесу формування нації;

більшість освічених людей в Україні були росіянами; український рух ще не проникнув у міста;

існувала гостра ворожнеча між Петлюрою і Винниченком;

була недостатня кількість компетентних людей;

-Центральну Раду не підтримувало населення через постачання продуктів Німеччині, діяльності каральних законів і т.д.

Таким чином, Центральна Рада проіснувала з 3 березня 1917 року по 29 квітня 1918 року.

2. Розглядаючи друге питання, необхідно зазначити, що з 29 квітня 1918 р. по 14 листопада 1918 р, на Україні була нова форма влади - Гетьманщина. Цей уряд був український за формою, але російський за змістом.

Доцільно сказати, що 29 квітня 1918 р. на хліборобському з'їзді в Києві при підтримці німців гетьманом був проголошений Павло Скоропадський - 45-ти років, в минулому ад'ютант Миколи II, потомок гетьмана Лівобережної України - Івана Скоропадського.

Суть внутрішньої політики уряду Скоропадського, треба виділити такі моменти:

замість УНР проголошувався гетьманат під назвою "Українська держава";

були прийняті документи: "Маніфест до українського народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій України";

був сформований кабінет міністрів із великих землевласників: голова кабінету міністрів - Ф. Лизогуб, міністр закордонних справ - Д. Дорошенко, міністр освіти - історик М. Василенко, міністр юстиції- Чубинський;

було проголошено право приватної власності;

розпочато формування білогвардійської армії;

введено категорію громадян-козаків;

був прийнятий закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства;

в промисловості вводився 12-ти годинний робочий день;

було підготовлено законопроект земельної реформи;

створено суд на нових засадах;

в галузі фінансів організована діяльність Міністерства фінансів, встановлювалась українська грошова система, створювались банки.

Дуже важливо зазначити, що значних успіхів було досягнуто у галузі національно-культурної політики. Були зроблені спроби українізувати державний апарат і систему освіти. Було прийнято закон про обов'язкове вивчення української мови та літератури, історії та географії України. Відкривались нові українські університети, зокрема у Києві і Кам'янець- Подільському. Почала діяти УАН. Було створено Національну Бібліотеку, Національний Архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр.

Характерно, що головним зовнішньополітичним завданням нової влади була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Так, за часів гетьманату Україну визнали 30 країн, а 10 з них мали свої представництва у Києві,

Україна мала своїх представників в 23 державах. Негативними моментами в діяльності Скоропадського були:

відсутність власної армії;

його компрометувала залежність від німців, діяльність каральних загонів, постачання продуктів Німеччині;

не було вирішено земельне питання;

П. Скоропадський був тісно пов'язаний з багатими верствами населення;

П. Скоропадський був прихильний до росіян і т. д.

В цілому, невдала політика репресій проти селянства, невирішеність військового питання, цілковита залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, а також поразка держав Центрального блоку призвели до краху Гетьманату. 14 грудня 1918р. П. Скоропадський зрікся влади.

3. Висвітлюючи третє питання, слід зазначити, що 14 листопада 1918р., коли П.Скоропадський оголосив про федерацію української держави з Росією, у Києві і інших містах з'явились відозви із закликом до повстання проти гетьмана-зрадника. Ініціатором цього руху виступила Директорія - урядове формування, яке було створене на таємних зборах опозиційного українського національного союзу за участю селянської спілки і профспілок залізничників та командирів загону січових стрільців. До складу створеного нового органу зідновленої УНР - Директорії УНР ввійшли:

соціал-демократ В. Винниченко (голова);

соціал-демократ Симон Петлюра (звільнений з в'язниці, був головним отаманом республіканських військ);

професор геології Київського університету Ф. Швець;

соціаліст-самостійник, адвокат О. Андрієвський;

-голова профспілки українських залізничників безпартійнийА. Макаренко.

Слід наголосити, що центром повстання стало м. Біла Церква. Звідти 6 листопада повстанці розпочали наступ на Київ. Ядром військ Директорії став полк Євгена Коновальця, командира січових стрільців. 18 листопада 1918 року гетьманські війська зазнали поразки від сил Директорії під Мотовилівкою. 14 грудня 1918 р. війська Директорії УНР урочисто вступили до Києва.

Необхідно сказати, що після приходу до влади, Директорія провела деякі реформування в Україні:

відновила не лише попередню назву держави, а й республіканську форму державного устрою;

відновила чинність усіх законів УНР;

ухвалила закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу;

розпустила обрані на основі майнового цензу органи місцевого самоуправління і призначила нові вибори;

в основу розбудови влади було покладено трудовий принцип, згідно з яким в губерніях і повітах влада мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції без участі експлуататорських класів;

найвища виконавча влада належала Директорії у складі 5 осіб, а найвища законодавча - Трудовому конгресу;

Директорія відновила автономію єврейської, польської і німецької громад;

12 квітня 1919 р, Директорія прийняла декларацію про боротьбу уряду з порушеннями громадського порядку.

Необхідно звернути увагу на протиріччя внутрішньої політики Директорії:

Директорія видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не змогла його реалізувати;

намагаючись уникнути порушення законів, Директорія однак залишила недоторканими польські маєтки в Україні;

в січні 1919 р. Директорія провела вибори в парламент (Трудовий конгрес), але реальної законодавчої влади створити не змогла;

Директорія об'явила про злуку УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р., але із-за гострої класової боротьби в обох державах об'єднання України залишилось на бумазі;

існували протиріччя між членами Директорії: прибічникиВ. Винниченка виступали за союз з більшовиками, за першочергове вирішення соціальних завдань, а прибічники Петлюри - за союз з Антантою проти більшовиків, за укріплення незалежності через посилення армії. Крім того, діяльність Директорії стримувалась також особистим суперництвом В.Винниченка і С. Петлюри.

Свої зовнішньополітичні зусилля Директорія направила на розширення міжнародних зв'язків молодої української держави. УНР визнали уряди Голландії, Угорщини, Чехословаччини, Італії та ряду інших держав. Однак новій владі не вдалося налагодити стосунки з радянською Росією, країнами Антанти і Польщею, від позиції яких залежала доля УНР.

1)Відносини з радянською Росією.

Необхідно зазначити, що із-за протиріч у внутрішній і зовнішній політиці Директорія була не стійкою. Після вимушеного переїзду Директорії до Вінниці 2 лютого 1919 р. Антанта висунула ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР, вивести зі складу Директорії членів соціалістичних партій, реорганізувати армію УНР і підпорядкувати союзному командуванню. В. Винниченко, В. Чехівський подали у відставку. С. Петлюра виходить із УСДРП і бере на себе обов'язки голови Директорії.

Але Антанта не допомогла Директорії. Переслідувані радянськими військами, військові частини Директорії 6 березня 1919 р. залишили Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка.

Восени 1919 р. галицька армія переходить до Денікіна, а армія Петлюри зазнає втрат від Червоної армії. Швець і Макаренко виїжджають за кордон. Директорія розпадається і всі права переходять до С. Петлюри.

Важливо зазначити, що у II половині 1919 р. становище українських сил було трагічним: вони опинились у "чотирикутнику смерті" між радянською Росією, армією Денікіна, Польщею та Румунією. А С.Петлюра виїхав до Варшави, де 21 квітня 1920 р. було укладено Варшавську угоду, згідно з якою польський уряд визнавав УНР, зобов'язувався надати Директорії повну допомогу у боротьбі проти більшовиків. Кордон між Польщею і УНР визначився по лінії р. Збруч і далі уздовж східного кордону Рівненського повіту до р. Прип'ять. Українська сторона відмовлялася від своїх прав на західноукраїнські землі. Так С.Петлюра пожертвував долею ЗУНР для продовження боротьби з більшовиками. Однак, початок переговорів Польщі з Росією 12 жовтня 1920 р. означав розрив Польщі з УНР.

Сформовані військові частини УНР на території Польщі зазнають поразки від Червоної Армії 18 листопада 1920 р. у Проскурові і Волочинську.

Наприкінці 1920 р. на початку 1923 р. урядові інституції УНР переїхали до Польщі. Там здійснено другий похід військ УНР на Україну, але на Київщині Червона Армія знищила їх. Рештки повернулись до Польщі, де були нтерновані.

18 березня 1921 р. у Ризі був підписаний мирний договір між Польщею, РРФСР і УРСР.

За Ризьким договором Польща визнавала УРСР, до Польщі приєднувалася частина Правобережної України - Холмщина, Західна Волинь, Західне Полісся; до радянської Росії - Східна Волинь та Лівобережна Україна, Західну Галичину було приєднано до Польщі на правах автономії в 1923 р. на конференції в Парижі. Таким чином, мир між Польщею і Росією було укладено за рахунок самостійної української держави.

Отже, з 1921 р. Україна знову була розчленована і опинилася під окупацією різних країн: Буковина була лід владою Румунії з 1918 р., Закарпаття під владою Чехословаччини з 1919 р., Західна Україна під владою Польщі з 1921 р., Наддніпрянська Україна - під владою радянської Росії з 1921 р. Ризький договір завершив період визвольних змагань українського народу.

Причини поразки Української революції - різні погляди на майбутнє України в лідерів національного руху, що призводило до його розколу й ослаблення:

відсутність єдності в національно-визвольному таборі;

недостатня соціальна база державотворення;

численні помилки керівників української держави,

відсутність підтримки центральної влади в широких верствах населення;

відсутність ефективного адміністративного апарату.

Несприятливі зовнішні фактори. Росія, білогвардійці і більшовики, Польща й Антанта вороже ставилися до незалежної України, виступили за ліквідацію її державності .

Боротьба українського народу за незалежність у 1917-1920 рр. мала величезне значення як зразок для наступних поколінь українців.

Розвиток України в умовах утвердження тоталітарного режиму

(1920-1939 )

Після закінчення громадянської війни становище України було надзвичайно важким. Промисловість була зруйнована, виробництво скоротилося в 9 разів. Валовий збір зернових становив лише 25% довоєнного.

Вся промисловість і торгівля були націоналізовані, приватна торгівля заборонена. Конфісковану в поміщиків землю передали селянам, але водночас запровадили продрозкладку, за якою з врожаю кожному члену селянської родини залишали невелику норму, а решту відбирали в державні фонди за допомогою «продзагонів», комітетів незаможних селян (комнезамів). «Воєнний комунізм» був спробою безпосереднього переходу до виробництва і розподілу на комуністичних засадах - без приватної власності, ринку, товарно-грошових відносин.

У березні 1921 р. було прийнято рішення про запровадження нової економічної політики (неп). Був взятий курс на відродження ринкових відносин. У сільському господарстві продрозкладка замінялася на продподаток у грошовій формі, після його сплати селянам дозволялось продавати залишки врожаю на ринку. Згідно з земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 р. земля передавалася в приватне користування або в оренду селянам.

Селяни могли обирати форму господарювання - індивідуальну або колективну. Неп допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду та приватну власність, іноземні концесії. У зв'язку з цим в країні з'явилися орендарі, приватні торговці, біржові маклери - так звані непмани.

Спеціальною постановою ВУЦВК (липень 1922 р.) вперше узагальнювались нормативні акти регулювання підприємницької діяльності осіб. Законодавче закріплювалось їх право власності на майно. Декретом уряду "Про торгівлю" спрощувалось отримання патенту.

В Україні з 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних підприємств харчової, шкіряної, хімічної та інших галузей промисловості. Орендна плата для організацій порівняно з власниками знижувалась на половину, їм надавалась перевага в одержані державних замовлень, сировини, палива. На території УСРР діяло близько 75 тис. приватних торговельних закладів.

Питома вага приватного сектора у виробництві промислової продукції фабрично-заводського типу складала 24,5%, кустарно-ремісничої - 75%. В ньому працювало й було зайнято близько 2,5 млн. осіб. Вони не лише забезпечували себе, але й задовольняли щоденні потреби населення в товарах широкого вжитку. В сфері торгівлі непмани володіли 3/4 всієї торгівельної мережі, на які припадала четверта частина оптового і половина роздрібного товарообігу республіки.

Відновлення ринкових відносин вимагало принципової зміни системи управління промисловістю, що залишилася у державній власності. Від прямого керівництва перейшли до методу господарчого розрахунку (госпрозрахунку). Керівникам підприємств надавалося право діяти самостійно, з урахуванням умов ринку. В той самий час вони повинні були забезпечувати самоокупність виробництва. Главки були замінені трестами. Всі вони переводились на господарський (комерційний) розрахунок. Трести об'єднували підприємства за територіально-галузевим принципом. Всі фабрики заводи, що входили до тресту, функціонували як підрозділи і не мали права самостійного виходу на ринок. Перша трести в Україні з'явилися вже в восени 1921 р.: Південсталь, Цукротрест, “Донвугілля”, "Хімвугілля".

До весни 1922 р. трести існували майже в усіх галузях індустрії. Більшість з них мала місцеве значення і підпорядковувалась раднаргоспам.

Незважаючи на всі труднощі нова економічна політика мала успіх. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом. У 1925-1926 рр. Виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Тоді ж був в основному відновлений обсяг промислового виробництва.

Припинилися масові розстріли. Було проголошено амністію решткам повстанців і членам некомуністичних партій. Українській політичній еміграції гарантувалося вільне повернення в Україну.

Але не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. Незважаючи на послаблення партійно-державного контролю, система управління економікою залишалася, по суті, командно-адміністративною. Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. До того ж реформаційні пошуки приводили не тільки до позитивних зрушень, а й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.)

Отже, нова економічна політика оголила існуючи протиріччя і породила нові проблеми. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Обмеженість і непослідовність непу згодом полегшили Сталіну повернення до “воєнно-комуністичних методів”.

2. У грудні 1925 р. XIV з'їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. Індустріалізація - це процес створення в країні крупної машинної індустрії, перш за все важкої промисловості. Офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих (цей пункт був на останньому місці).

Фінансування індустріалізації здійснювалося за рахунок: 1) встановлення додаткових податків з населення; 2) перекачування коштів із легкої та харчової промисловості у важку; 3) внутрішніх позик (спочатку добровільних, а згодом - примусових); 4) випуску паперових грошей, не забезпечених золотом; 5) розширення виробництва та продажу горілки; 6) режиму жорстокої економії; 7) небаченого рівня експлуатації селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГу; 8) таємного продажу за кордон витворів мистецтва.

В грудні 1927 р. було прийнято п'ятирічний план розвитку народного господарства (1927/28-1932/33 рр.). Було розроблено два варіанта плану: відправний й оптимальний, що передбачав напружені, але реальні темпи приросту промислової продукції. Згідно першого - середньорічний приріст промислового виробництва повинен був становити 18%, відповідно другому - 20%.

За основу був взятий оптимальний варіант плану. Капіталовкладення в економіку республіки Центр визначив у сумі 13 млрд. крб., або близько 20% загальносоюзних витрат. Планувалося 7 великих новобудов (Азов-, Запоріж- та Криворіжсталь, Дніпрогес, Краматорський важмаш, ХТЗ та Дніпроалюмінбуд) вартістю понад 100 млн. крб. капіталовкладень кожна і докорінна реконструкція Луганського паровозобудівного та металургійних заводів в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську та Алчевську, а також будівництво ряду шахт, теплових електростанцій, фабрик.

Виробництво електроенергії передбачалося збільшити в 2,5 раз, продукції машинобудування, головним чином важкого, - у 3 рази, хімічної промисловості - у 3,5 раз. Шахтарі Донбасу повинні були збільшити видобуток вугілля з 27 до 53 млн. т. За планом, 30% селянських господарств залучалось до колгоспів.

З метою виконання напружених планів в Україні запроваджується два засоби інтенсифікації праці. Перший - розпалення масового трудового ентузіазму через розгортання соціалістичного змагання. Його ініціаторами виступили шахти "Центральна" та "Північна" тресту "Артемвугілля" (зараз м. Дзержинськ). Досягнення О.Стаханова з шахти Центральна-Ірмено” було використано для організації змагань з перевиконанням виробничих норм - стаханівський рух. Прагнучи перетворити ударну працю в норму, комуністична партія зобов'язала профспілки забезпечити організацію змагання. Уже навесні 1929 р. в Україні в ударницькому русі брало участь 310 тис. робітників.

Другий шлях стимулювання праці з боку партії полягав у запровадженні прямого насильства з боку партійного, профспілкового контролю. Робітники працювали під страхом адміністративних, кримінальних стягнень за будь-яке порушення. Невиконання планових завдань, брак у роботі кваліфікувались як підривна антирадянська діяльність, як шкідництво.

Для України перша п'ятирічка, попри цю офіційну оману, мала важливі наслідки. Понад 20% загальносоюзних капіталовкладень дозволили побудувати близько 400 нових підприємств (із 1500 в СРСР). У другій та третій п'ятирічках частка інвестицій в українську промисловість зменшувалася. З 4500 підприємств, які будувалися в другій п'ятирічці (1933-1937рр.), в УРСР розміщувалося близько тисячі, а в незавершеній третій п'ятирічці (1938-1941 рр.) - лише 600 з 3 тис. Це пояснювалося необхідністю створення нової промислової зони на Уралі та в Західному Сибіру.

Капіталовкладення в основні промислові фонди України зросли з 438 млн. у 1929 р. до 1229 млн. крб. у 1932 р. (тоді як раніше за 1921-1928 рр. становили 761 млн. крб.) Це дозволило за чотири роки подвоїти потужності важкої промисловості. З 35 виробничих гігантів вартістю понад 700 млн. крб. кожний, на Україні було розміщено 12. Це “Запоріжсталь”, Криворіжсталь”, “Азовсталь”, Дніпрогес, “Краммашбуд”, і Харківський тракторний завод. Були реконструйовані Луганський паравозобудівельний, Макіївський, Дніпропетровський, Дніпродзержинський і Алчевський металургійні заводи.

Результати індустріалізації УСРР були неоднозначні. З однієї сторони індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, поставила в один ряд з передовими країнами Європи, перетворила аграрну Україну в індустріальну. Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції у господарстві України - було пограбоване і поневолене село, промисловий потенціал України формувався диспропорційно: якщо важка промисловість розвивалась успішно, то в галузі легкої та харчової промисловості існувало хронічне відставання; посилювалися традиційно індустріальні райони - Донбас та Подніпров'я, а промисловість Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку. Україна втратила рештки економічної самостійності.

3. У в 1927 р. було проголошено курс на колективізацію. В 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування - це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Потреби індустріалізації вимагали прискорення темпів колективізації. Поштовхом до форсування колективізації була хлібозаготівельна криза 1928 р. Граничним був 1929 р., коли переходом до суцільної колективізації було покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Примусово селян стали заганяти до колгоспів. У відповідності до першого п'ятирічного плану колективізацію в Україні слід було закінчити до 1932 р. Масова колективізація проводилась в два етапи: І етап з 1929 по березень 1930 р., ІІ - з осені 1930 по 1932 р.

На першому етапі колективні господарства створювалися в форму комун. Це означало максимальне усуспільнення засобів виробництва всіх індивідуальних господарств. На другому етапі створювалися артелі. Цей тип колективного господарства дозволяв поєднувати колективне (суспільне) господарство з індивідуальним.

Згідно з першим п'ятирічним планом в Україні передбачалося об'єднати в колгоспи 30% селянських господарств, але вже через півроку після затвердження п'ятирічки відбувся значний перелом.

Колективізація проводилась насильницьким методом. Так, у Ровеньківському районі на Луганщині районний суддя засуджував селян до ув'язнення за відмову від вступу до сільгоспартілі. У с. Григоровака Амвросіївського району Сталінської округи місцевий кооператив під тиском сільради перестав видавати товари тим біднякам, які не вступили до колгоспу. Насильницьке запровадження колгоспного ладу викликало хвилю селянських виступів, забій худоби. Основну протидію колективізація викликала з боку заможного селянства, що отримало назву “куркулів”. Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася “політикою ліквідації куркульства як класу”. На практиці це означало фізичне знищення заможних, найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту й не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували також й "підкуркульників" із середовища середняків. Тільки протягом 1930 р. з України було депортовано до Сибіру майже 75 тис. селянських родин.

До березня 1930 р. близько 3,2 млн. селянських господарств (майже 63%) було насильницькі колективізовано. У колгоспів забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю. Колективізація перетворювалася на комунізацію, що не могло не викликати антиколгоспних та антирадянських виступів, які придушувались. У грудні 1932 р. було введено “внутрішній паспорт”, що фактично не давало можливості без дозволу місцевої влади селянам переїжджати до міста. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. В 1937 р. в УСРР існувало вже близько 27 тис. колгоспів, що об'єднували 96% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

Наслідки суцільної колективізації: 1) змінилася соціальна структура селянства (були ліквідовані заможні селяни); 2) в кінці 30-х років основною формою господарювання стала колективна (індивідуальне селянське господарство припинило існування); 3) із завершенням суцільної колективізації село втратило найбільш працездатну, досвідчену частину селянства, а у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці. Це призвело до значного зниження продуктивності сільського господарства. Втілення у життя сталінських планів соціалістичної перебудови життя селян закінчилося економічною катастрофою. Навіть на початку 40-х років сільське господарство України не змогло вийти на дореволюційний рівень.

Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в республіці становив 23 млн. тон, у 1931 р. - 18, у 1932 р. - 13.

Внаслідок колективізації - виник голодомор 1932-33 років. Голодомор спричинився не через стихійне лихо, а був організований штучно. За думкою одних дослідників голод був спланований Сталіним та його спільниками - В.Молотовим, Л.Кагановичем, С.Косіором, В.Чабарем, П.Постишевим заздалегідь, щоб винищити українське селянство, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психології. Інші доводять, що це був наслідок безтямної аграрної політики добування коштів на індустріалізацію, коли доля селян просто не бралася до уваги. Але найбільш імовірною уявляється думка про поєднання цим двох факторів, висунута в колективній монографії “Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки” (В.Даниленко, Г.Касьянов, С.Кульчицький). За вказівкою П.Постишева в селах за участю регулярних військ і підрозділів ДПУ проводилися обшуки, вимагалося останнє зерно, були репресовані місцеві керівники й голови колгоспів, які робили спроби перешкодити насильству.