Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Жінки в історії української культури другої половини ХХ століття

Стяжкіна Олена Вікторівна

Донецьк 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії слов'ян

Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант - доктор історичних наук, професор ЛИХОЛОБОВА Зоя Григорівна, професор кафедри історії слов'ян Донецького національного університету

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор ДАНИЛЕНКО Віктор Михайлович завідувач відділу історії України другої половини ХХ ст. Інституту історії НАН України доктор історичних наук, професор МИРОНЕЦЬ Надія Іванівна, завідувач відділу джерел новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

доктор історичних наук, професор ДЕМИДЕНКО Григорій Григорович, професор кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії (м. Харків)

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра новітньої історії України, м. Київ

Захист відбудеться 18.04.2003 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 в Донецькому національному університеті: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, б.24, корп.П, ауд. 32, т. 305-01-52

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24)

Автореферат розісланий 14.03.2003 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Крапівін

1. Загальна характеристика роботи

жінка україна культура історичний

Актуальність теми визначається потребою дослідити гендерні аспекти історії української культури, що досі не було предметом окремої наукової праці.

Минуле десятиліття в Україні характеризувалось процесом напруженого пошуку національної ідентичності, найважливіше місце в якому посіла історія. Відтворення історії України, широко репрезентоване у численних роботах, потребувало від істориків переосмислення багатьох традиційних схем, залучення до орбіти історичного знання нових об'єктів, які раніше не вивчались і не описувались. Однак, разом з цим, відтворення історії наочно продемонструвало універсальну щодо історичної науки ситуацію - відсутність жінок у історичному процесі, ігнорування їх як об'єкта і предмета досліджень.

ХХ століття залишило історикам безліч підходів і методик, однак загальною їх домінантою стало визнання того факту, що центром історичного знання має стати людина із всім комплексом притаманних їй поглядів, смаків, картин світу, уподобань та стратегій життя.

Дещо шоковим для академічного знання та традиційного світогляду став факт наявності у історичній площині не просто людей, які складаються у етноси, соціальні групи чи класи, а людей, які розподіляються за статевими ознаками. В центрі історії є людина. Людина, що воює, створює держави, бере участь у політичній боротьбі, складає закони і рухає вперед прогрес? Людина-чоловік, що залишив по собі імена і факти, писемні свідоцтва, мистецькі твори і безліч подій, людина-чоловік, який згідно із патріархальним устроєм світових спільнот заповнив собою події державного і вселенського значення? Чи людина-жінка, яку традиційно не помічали, виштовхували за межі суспільного, а з цим - і за межі соціального, історичного?

Тема нашого дослідження обрана виходячи з розуміння того факту, що насправді жінки були включеними в історичну реальність, їх мовчазна присутність була, так само, як і присутність чоловіків, основою цієї реальності, і усвідомлення цього вимагає від істориків конструктивного відтворення та інтерпретації. При цьому спроба гендерного аналізу культурної площини є актуальною і правомірною, оскільки саме культура найбільш органічно, очевидно відображає і прагматичну, і символічну взаємодію людини і суспільства, безпосереднім чином впливає на самосвідомість нації. Жіноча проблематика у культурно-історичних студіях має сприяти, у першу чергу, підвищенню моральної самооцінки жінок, визнанню їх великої ролі у зберіганні людських, національних, релігійних цінностей. Особливої значущості ґендерні дослідження набувають з огляду на становлення в сучасній Україні громадянського суспільства та актуалізації проблеми досягнення рівності жінок та чоловіків в усіх сферах суспільного життя.

Крім того, спроби “вписати”, “включити” жінок у культурно-історичні студії є авторською даниною поколінням українок, які обережно, щоденно, без вимог нагород і відзнак створювали світ, сповнений іншого забарвлення, інших інтонацій, іншого бачення, ніж той, іноді кривавий і тривожний, що “переможно” і голосно створювався чоловіками. Актуальність теми дослідження полягає, таким чином, в тому, щоб зробити наявним, відкритим, існуючим світ жінки, світ тих ґендерних конструкцій, які визначили обличчя українського суспільства другої половини ХХ століття.

Дисертаційне дослідження має тісний зв'язок за науковими програмами та темами. Воно підготовлено на кафедрі історії слов'ян Донецького національного університету і є складовою частиною держбюджетної теми: “Етносоціальна та соціально-економічна історія українського Донбасу” № 99 - 1 вв/13 (номер державної реєстрації 0199U001483). Авторка входить до редакційної колегії щорічника “Нові сторінки історії Донбасу”. Поряд з тим тема роботи тісно пов'язана і з держбюджетною темою “Актуальні проблеми наукового та методичного вдосконалення курсу історії України для природничих і економічних факультетів” № Г - 01/28(номер державної реєстрації 0101Ю005715).

Об'єктом дослідження у дисертаційній роботі виступають жінки України, які створювали мистецький, художній, повсякденний культурний простір, виступаючи і як свідомі митці, і як споживачки символів, і як охоронниці традицій, і як репрезентативні образи, предметом дослідження є механізми включення, репрезентації, існування жінок в культурному просторі, який створювався як державою, так і пересічною людиною.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють другу половину ХХ століття, точніше період з 1953 року по 2000 рік. На перший погляд цей період розпадається на дві кардинально різні епохи - радянську добу та перше десятиліття незалежності. Однак, в історії не може бути остаточно завершених процесів, перегортання сторінки календаря не означає автоматичного кінця одного періоду та приходу наступного. Радянське минуле значно вплинуло на сам процес створення нових реалій незалежного буття, цей вплив певною мірою відчутний і на межі століть. Тому неможливо механічно покласти край і перейти з одного часу в інший, не усвідомивши всіх компонентів, систем і зв'язків, які успадковуються і продовжують транслюватися у культурному просторі. Українська радянська жінка не припинила свого існування разом із входженням України у новий етап державного будівництва, однак сформувалось і нове покоління жіноцтва, для якого радянський досвід не був домінантним. Тому дуже цікавим є можливість прослідкувати динаміку змін самого культурного простору та включеності жінок у нього на тлі фундаментальних процесів у державі.

Дисертацію присвячено одній із важливих і невивчених проблем української історії на її зламному етапі - ролі жіноцтва у культурних процесах країни, якої не стало, і країни, яка крокує у майбутнє.

Географічні рамки дослідження співпадають із державними кордонами Української СРСР та незалежної України. Однак розуміння того факту, що культурний простір України був ширшим, ніж її офіційно визнані кордони, до опрацювання були залучені джерела, що висвітлюють життя, творчість, особистісний шлях українок зарубіжжя, переважно Західної Європи та Північної Америки.

Основна мета дослідження полягає в тому, щоб прослідкувати еволюцію і динаміку жіночої репрезентації в культурі України на основі аналізу досвіду як видатних жінок-письменниць, художниць, акторок, так і пересічних, простих громадянок країни.

При цьому автор не намагається охопити всю величезну кількість особистісних досвідів і різниць, яку представляє життя різних за віком, статтю, національністю, віросповіданням жінок, оскільки дослідження носить передусім постановчий характер. Це перша спроба ввести ґендерний контекст в історико-культурні дослідження, що має на увазі визначення основних контурів, ключових проблем, які постають чи можуть постати перед істориками. Наслідком цього є комплексність дослідження, яка не обмежується лише методологічними, методичними чи джерелознавчими аспектами.

В комплекс завдань дослідження входить розробка наступних проблем:

визначення історико-теоретичних підходів до вивчення проблеми “жінка в культурі”;

з'ясування теоретичних засад щодо аналізу та залучення нетрадиційних історичних джерел; визначення нових підходів щодо опрацювання традиційного набору джерелознавчої бази;

апробація методу “штучного” створення джерел - усної історії і застосування їх для аналізу ролі жіноцтва у культурних процесах;

визначення загальних та індивідуальних характеристик присутності жінки у межах “високої” культури;

аналіз шляхів входження і способів існування жінок в межах державно визнаного культурного простору;

виявлення особливостей відтворення жіночих образів в літературі, образотворчому і театральному мистецтві, музикальній культурі і впливу цих моделей на становлення ідеолого-ґерменевтичного світу;

розгляд присутності жінки у ідеолого-ґерменевтичному світі; аналіз відповідності/ невідповідності жіночих образів в культурі прагматичному життю жінки;

виявлення і конструювання типових способів та заходів жіночої репрезентації в засобах масової інформації;

вивчення логіки створення образів “ідеальних” жінок і динаміки змін цього образу; відтворення причин появи нових способів репрезентації й аналіз їх впливу на самоідентифікаційні процеси;

розгляд формування та існування стереотипів жіночого у непідвладних державі сферах - сміховій культурі, повсякденному житті;

аналіз повсякденного життя як вагомого елемента культури; визначення ролі жінок у формуванні цього простору;

визначення впливу жіноцтва і способів жіночої репрезентації на формування історичної пам'яті й історичної свідомості громадян України.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дослідження є першою у вітчизняній історіографії спробою проаналізувати культурний простір України другої половини ХХ із залученням методології ґендерного підходу.

Подальшого розвитку і теоретичного вдосконалення дістав науковий напрямок історичної антропології, проаналізовано, у який спосіб у академічній науці сталося поєднання культурних досліджень з гендерними студіями і як цей процес позначився на розвиткові української історичної науки, з'ясовано механізм розуміння тонкої і взаємовпливової системи існування прагматичного та ідеолого-ґерменевтичного світу; встановлені теоретичні принципи та практичні підходи і механізми щодо вивчення системи “жінка -культура”.

В роботі запроваджено нові підходи щодо аналізу історичних джерел. По-перше, апробовано ефективність і доцільність авторської системи питань до традиційного історичного джерела, які мають бути поставленими для відшукування і включення до історичного аналізу простої людини. По-друге, у якості джерел, що розширяють межі можливостей дослідження культурної площини, залучені художні тексти вербального та візуального наповнення, анекдоти, фольклорні матеріали, байки тощо. В роботі запропоновано підхід щодо використання цих джерел у контексті ґендерного аналізу української культури і дослідження способів формування ґендерних стереотипів суспільства. По-третє, в дисертації обґрунтовано теоретичні засади та прагматичні заходи щодо створення та використання джерел “усної історії”, які дозволяють вписати в історичне дослідження особистісний світ пересічної людини-жінки.

В науковий обіг введено численну кількість джерел, раніше не аналізованих істориками. В першу чергу це стосується 159 особистісних фондів жінок-діячок культури, а також більш тисячі справ, в яких містяться листи-скарги трудящих, написані на ім'я влади, центральних газет, суспільних організацій.

У дисертаційній роботі подано авторську концепцію розвитку механізмів жіночого входження, існування, репрезентації у культурному просторі України другої половини ХХ століття, оцінку реального впливу жінок і жіночого на стан літератури і мистецтва. Робота суттєво доповнює існуючи знання про кількісні та якісні показники жіночої участі у творчих спілках, функції та роль жінок у створенні мистецького простору, про загальні тенденції та унікальні способи входження жінок у світ художньої творчості.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, жінка в культурі розглядається як через механізми реальних стратегій буття, так і через призму створених і тих, що змінювались, стереотипів жіночого. У дисертаційному дослідженні запропоновано і застосовано методологію і методи розгляду присутності жінки як у реальному бутті, так і в ідеолого-ґерменевтичному світі, що дозволило проаналізувати і власне творчий доробок жінок, і образи, які створювались в культурній площині. Вперше проаналізовано зміни в способах репрезентації жіночого в офіційній і традиційній культурі, виявлена логіка і механізми конструювання типових жіночих образів, в тому числі і ідеальних, у засобах масової інформації і динаміка їх змін. З'ясовано роль і місце процесів створення жіночих образів-символів у самоідентифікаційних процесах українського суспільства, у формуванні історичної пам'яті та історичної свідомості громадян України.

Обрані нами методологічні засади дозволили спростувати однобічність галузевого вивчення історії культури, притаманного радянській історіографії, дихотомічний розподіл культурних явищ на “низькі” і “великі”, характерний для наукової традиції, започаткованої в добу Просвітництва, механістичну схему розподілу культури на матеріальну та духовну, запропоновану марксистською методологією, та ввести в орбіту наукового аналізу культурних процесів поняття “творчий простір повсякденного буття”, а з цим - і фактично всіх жінок України, які щоденно освоювали цю важливу площину.

Зроблено якісно нові висновки та узагальнення, які дозволяють переосмислити певні суспільні та наукові стереотипи щодо включення жінок у площину історичного аналізу.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що деякі з них: принципи і підходи, концептуальні ідеї щодо розуміння ролі жінки в організації культурного простору, фактичний матеріал щодо кількісного, якісного аналізу жіночої репрезентації на теренах української культури, біографічних довідок, творчого доробку можуть бути використаними при підготовці узагальнюючих праць з історії України, у курсі історії вітчизняної культури, в підручниках та науково-методичних посібниках з історії українського жіноцтва. Матеріали дисертації можуть стати у нагоді для розробки державної концепції гендерної освіти. Частково теоретичні узагальнення та фактичний матеріал роботи був використаний авторкою при підготовці й впровадженні навчального курсу з дисциплін спеціалізації “Ґендерна методологія і історична наука”, “Жінки в історії української культури з найдавніших часів до нашого часу”. Концептуальні засади дисертаційного дослідження були враховані при підготовці методичної літератури, зокрема “Планів семінарських занять і тематики контрольних робіт з курсу “Українська та зарубіжна культура (Донецьк, ДонНУ, 2002. -33с.). Дисертація може бути використана у педагогічно-виховній, навчальній діяльності, засобами масової інформації, громадськими установами і іншими інституціями, що впливають на ґендерну соціалізацію. Популяризація дослідження сприятиме утвердженню в суспільній свідомості ідей ґендерної рівності, формуванню громадянського суспільства в Україні.

Апробацію роботи було здійснено на численних наукових та науково-практичних конференціях, симпозіумах, семінарах. В тому числі, результати досліджень авторка доповідала на міжнародних конференціях “Проблеми національно-культурної ідентичності на межі тисячоліть” (23-23 травня 2000 р., м. Харків), “Women in History/ History without Women” (8-10 травня 2001 р., м. Дубровник, Хорватія), “Регіональні політики у гендерному контексті” (21-22 червня 2001 р., м. Перм, Росія), на всеукраїнських наукових конференціях “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень” (28-29 вересня 2001 року, м. Донецьк), “Проблеми суспільства і духовності” (11 квітня 2000 р., м. Донецьк), семінарах “Європейська ідентичність в контексті національного самовизначення пострадянського простору” (23-29 серпня 2002 р., м. Перм, Росія), “Гендерний аспект у місцевому самоврядуванні в Україні” (28 листопада 2002, м. Донецьк) та ін.

Дане дослідження стало основою монографії “Жінки в українській культурі другої половини ХХ століття” (Донецьк, 2002). Основний зміст дисертаційної роботи викладено у 29 наукових статях і тезах конференцій.

Дисертаційне дослідження складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, переліку посилань, списку джерел і літератури, що містить 551 назву джерел і 465 назв наукових праць. Загальний текст дисертації становить 498 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт та предмет дослідження, його мету і завдання, часові і територіальні межі, висвітлено наукову новизну й практичне значення отриманих результатів та їх апробацію.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база, методологія дослідження” з'ясовано, якими шляхами відбувалося становлення жіночих і ґендерних студій у вітчизняній історичній науці та в суспільно-гуманітарних науках країн Заходу, розкрито сутність методології ґендерного підходу в історико-культурних дослідженнях, висвітлено шляхи і механізми плідного поєднання жіночих та культурологічних студій, визначено основні напрямки застосування категорії ґендеру в академічній науці, проаналізовано джерельну базу дослідження, методики роботи із новими джерелами (в тому числі і еґо-документами), з'ясовано методологічну базу дослідження.

Для визначення стану розробки проблеми у підрозділі “Історіографічний огляд” був застосований проблемно-хронологічний метод аналізу наукового доробку фахівців з історії культури, жіночих студій, соціальної історії тощо.

У 60-і-70-і роки вчені-гуманітарії вперше серйозно замислились над тим, чи не може “стать” служити таким інструментом соціальної детермінації, як “клас” чи “етнос”. Це запитання призвело до революції у гуманітарних дисциплінах, а наслідком пожвавлення інтересу науковців до проблем жіноцтва стала історична фемінологія - наука, предмет якої можна визначити як “жінка в історії”. Стратегія існування women's study у перші десятиріччя була заснована на алгоритмі “віднайти та додати” жінок до всіляких описів історичних процесів. Жіночі студії в суспільних та гуманітарних науках з 1970-х років, що інтенсивно розвивались у Європі та Північній Америці, здобули належне визнання у академічному середовищі. Основним завданням фемінології 70-х стало подолання андроцентричного дискусру в історичних науках, що спричинив нерівноцінне представлення чоловічого та жіночого досвіду в соціальних науках (так званий ефект “зникнення жінок” зі сторінок історії). Очевидним і фундаментальним результатом тривалої інтелектуальної праці вчених різних країн стала шеститомна праця “Історія жінок на Заході” під редакцією Наталі З. Девіс, Жоржа Дюбі, Мішель Перро, Арлетти Фарж та інших. Однак не тільки механічне “повернення”, але й нові наукові підходи стали наслідком існування історичної фемінології. Так, надто важливим і для західної, і для вітчизняної науки став доведений фемінологами висновок про те, що минуле може бути відбудованим, реконструйованим не тільки відповідно історичним подіям (війнам, заснуванням держав, інтронізацією королів та виборів президентів), але відповідно сферам домінування Жінки, тобто через історію окремої родини, приватної сфери, історії повсякденності. Головним результатом тривалого етапу жіночих студій стало визнання жінко повноцінною соціальною категорією, а їх досвід -вартим для ретельного аналізу академічного знання.

Однак відокремлення жінок від чоловіків, радикальні спроби створити “окрему”, “інакшу” історію людства могли б призвести до тупику, але цього не сталося. Новий етап women's study був пов'язаний, а точніше став логічним продовженням теорії соціального конструювання Т. Парсонса, теорії соціалізації Т. Парсонса і Р. Бейлса та теорії інтеракціонізма І.Гофмана.

Працюючи в межах нової методології, вчені, які розділяли теорії соціальних конструктів, довели, що статус жінки чи чоловіка не є природним, і саме суспільство трансформує біологічне в соціальне. Сукупність угод, стратегій і практик поведінки, які пропонуються чоловікові та жінці від імені суспільства, отримало назву “ґендер”. Наприкінці 1980-х років у західній науці викристалізувалась теорія соціального конструювання гендерного підходу, що відкрила широкі можливості для аналітичного осмислення культури як у синхронному та і в діахронному аспекті. Найбільш переконливо пізнавальна доцільність залучення категорії гендеру та методології гендерного підходу в історичних науках була обґрунтована американською дослідницею Дж. Скотт, що виступила із програмною доповіддю у грудні 1985 року на зборах Американської історичної асоціації. У статті “Ґендер: корисна категорія історичного аналізу”, яка була написана на підґрунті цієї доповіді, Дж. Скотт визначила чотири групи соціально-історичних підсистем, які мали б піддаватися “ґендерній експертизі”: 1) комплекс символів і образів, що характеризують чоловіка та жінку у культурі; 2) комплекс норм - релігійних, педагогічних, наукових, правових, політичних; 3) соціальні відносини та інститути, які формують ці норми; 4) проблеми, пов'язані із самовиразом, суб'єктивним сприйняттям, самоідентифікацією особистості.

Аналіз вітчизняної історіографії щодо вітчизняних жіночих студій дозволив спростувати поширене твердження про те, що “жіночі дослідження” в Україні виникли і розвивалися лише як результат поширення ідей фемінізму, особливо у ХХ столітті, або як результат впливу західної суспільної науки. Такі заяви не витримають критики, оскільки завантаженість історії суто чоловічим обличчям стала зрозумілою для багатьох дослідників, літераторів, діячів культури ще наприкінці Х1Х століття. Спроби залучити до наукового осмислення жіночі образи, ідеї жіночого руху, участь “жіночого” та “чоловічого” у формуванні нації, національного характеру були зроблені, наприклад, І. Франком, П. Грабовським, Н. Кобринською та іншими дослідниками. Питання жіночої творчості, індивідуальності, жінки як проблеми культури цікавили на межі Х1Х і ХХ століття російських дослідників М. Рубінштейна, М. Протопопова, О. Щепкіну, А. Щапова, І. Харламова та ін.

Проблем ґендерних відносин (зрозуміло, не вживаючи цього терміну) торкнулась і радянська історіографія. Виконуючи замовлення системи дослідники за радянських часів штучно обмежували тематику та завдання своїх робіт проблемами про “вирішеність жіночого питання за часів радянської влади” чи участі жінок в становленні та розвитку цієї влади. Класовий підхід до аналізу історичних явищ був перешкодою розуміння необхідності нової дисципліни. Це, вірогідно, й зумовило той факт, що подальший розвиток ґендерних досліджень опинився практично поза контекстом історичного знання. Практично, але не остаточно. У радянській історичній науці традиція вивчення жіночого виявилася безперервною, оскільки невеличка група дослідників намагалась вписати свої розробки з історії жінок у контекст запропонованої державою методології історичного знання. На початку 80-х років роботу над винаходженням та включенням жінок в історичні процеси російського середньовіччя розпочала Н.Пушкарьова, її фундаментальні праці з історії російського жіноцтва, що виходили не тільки в російських, а й в багатьох іноземних, в тому числі і українських видавництвах, стали й методологічним, й методичним підґрунтям для створення і становлення академічної ґендерної історії як такої.

Поряд із становлення гендерної методології в історичному знанні відбувався процес інтеграції фемінології і культурних досліджень. Підґрунтям цієї інтеграції стала відмова від протиставлення високої культури - масовій, елітарної - народній, відмова від розуміння мистецтва як квінтесенції духовно-культурного досвіду на користь визначення культури як цілісного способу буття. Теоретичні засади погляду на культуру як на цілісний “спосіб життя”, як реальний світ, в якому живуть звичайні люди, оскільки саме у звичайних видах діяльності людина пізнає культуру, вивчає її, були запропоновані британським дослідником Р. Уільямсом і широко застосовані та плідно розвинені українськими і російським дослідниками в 90-і роки ХХ століття.

Напрямки двох дослідницьких стратегій були близькими і схожими, оскільки обидва були зацікавлені у тому, щоб “мовчазні”, відтіснені на периферію академічного знання соціальні групи були почутими і побаченими. До цих соціальних груп належали як селяни, робітники, емігранти, національні меншини, люди літнього віку тощо, так і жінки, що залишилися в тіні історичного знання.

Впровадження П. Бурд'є поняття “символічного капіталу” сприяло усвідомленню дослідниками того факту, що людина живе не тільки в реальному, прагматичному світі, споживаючи їжу, напої, купуючи одяг тощо. Людина живе і в іншому вимірі, споживаючи символи, образи, слова, наповнюючи пам'ять практиками репрезентації. До того ж, і перша, і друга площини існування людини однаково важливі для біологічного і соціального життя. Цей вимір у російській історіографії був названий ідеолого-ґерменевтичним. А теорію ідеолого-герменевтичного світу викладено у роботах В. Баруліна, Є. Добренка, Н. Козлової.

Визнання важливості ідеолого-ґерменевтичного світу, розуміння того, що картина світу є такою ж важливою складовою культури, як і існування літературного чи театрального процесу, усвідомлення того факту, що картини світу є різними, як різними є ідеали, уподобання, бажання людей, що символічні світи можуть бути диференційованими не тільки за соціальними, але й за статевими ознаками, призвело до пошуків нових методів роботи із історичними джерелами і впровадженням у науковий обіг тих джерел, які раніше вважалися доробком етнографічного, філологічного, мистецтвознавчого, психологічного знання. Наслідком інтеграції культурологічних і жіночих студій стала поява нових концептуальних підходів, понять, термінів, моделей, серед яких чільне місце посіли концепції “жіночого письма”, жіночої літератури”, “жіночого читання”, “жіночого мистецтва. В країнах Заходу виникли окремі наукові школи, що в історичному контексті розробляли фемінологічну (і феміністську) критику літератури та мистецтва.

Треба підкреслити, що ґендерний контекст не був врахованим у радянському мистецтвознавстві. Це, однак, не означає, що загальні праці, збірки статей, мистецтво-, театро-, літературознавчі енциклопедії, монографії були позбавлені жіночого представництва, однак наявність жінок на сторінках цих праць була не концептуальним розумінням різниці і власне гендерного конструкту, а лише даниною їх невеликої участі у художньому процесі. Всі ці роботи можна назвати ґендерно нечутливими, а причиною ж цієї нечутливості була відсутність навіть можливості використати якусь іншу методологію, окрім марксистсько-ленінської. Однак ці роботи не варті того, щоб визнати їх нецікавими і некорисними, оскільки, по-перше, вони зафіксували ідеолого-ґерменевтичну картину радянського світу, по-друге, репрезентували стереотипні образи жіночого, по-третє, ввели у науковий обіг численну кількість жіночих імен (зрозуміло, незрівняно меншу за чоловічу).

У вітчизняній науці поєднання гендерних і культурологічних студій відбулося лише в 90-і роки, воно виявилось плідним і в першу чергу опанувало теорії фемінологічного критицизму літератури і мистецтва, а також концепції репрезентації.

Підхід, що сповідує методику пошуків репрезентації жіночих образів, найбільш ретельно опрацьований у роботах українських і російських дослідників, які мали на меті аналіз роботи засобів масової інформації у ґендерному контексті. До їх числа належать статті, монографії та збірки Л. Таран, О. Вороніної, О. Здравомислової, Н. Кігай та інших. У цих роботах вперше поставлене питання про невідповідність образу, що репрезентувався на сторінках газет та часописів ані реальному становищу жінки, ані її власному поглядові на себе, ані правовим нормам щодо рівного статусу жінок та чоловіків у суспільстві.

Можна констатувати, що ґендерні дослідження і в українській науці, попри кризу епістемології та тривалий процес вивчення історії згідно з вимогами тоталітарного суспільства, все ж відбулися. Однак традиція осмислення “жіночого” та “чоловічого” внесків в суспільній розвиток не була перерваною тільки за межами України, в працях зарубіжних українських дослідників І. Книш, Н. Полонської-Василенко, Н. Данилевської, М. Рудницької.

Історіографічний аналіз дозволяє стверджувати, що вітчизняна наука 90-х років (як і російська, білоруська історіографія) зустрілась із вже готовими підходами щодо включення жінок у історичний простір. Частково проблематику історичних жіночих студій було визначено концептуальними дослідженнями науковців української діаспори. До числа таких вчених можна віднести Маріан Рубчак - професора історії, директора Програм по Європейських дослідженнях, члена виконавчого комітету кафедри ґендерних досліджень Університету Валпасаріо (США). Вона є авторкою статей з історії та теорії націоналізму, порівняльного фемінізму й історії жіночого руху.

Визначними для формування напрямків українських ґендерних досліджень 90-х стали також і роботи Марти Богачевської-Хом'як - професора історії, керівника дослідницької програми в Національному фонді Підтримки Гуманітарних наук у Вашингтоні. Її фундаментальна праця, присвячена вивченню проблем самореалізації жінок, існуванню жіночих організацій, участі жінок у громадській та благодійній діяльності наприкінці Х1Х століття - у першій половині ХХ століття. Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Society (Edmonton, 1988), була перекладена українською мовою “Білим по білому. Жінки в громадському житті України. 1884-1939” (Київ, 1995).

Процес переосмислення історичного досвіду України на початку 90-х років був пов'язаний, в першу чергу, із ліквідацією “білих плям”, а в другу - із переглядом концептуальних підходів. Загальним місцем історичних досліджень в їх ґендерному контексті стало відтворення “жіночої присутності” в “чоловічій історії”. На відміну від західноєвропейських тенденцій 70-х, які б полягали у написанні суто “жіночої історії”, українські дослідники початку 90-х ретельно намагалися ввести образ жінки в загальнодержавний контекст і підкреслити їх свідому діяльність, яка протягом століть була пов'язана із зберіганням, трансляцією національного компоненту. На сторінках досліджень з'явилась не просто українська жінка, з'явився тип національно свідомого борця від княгині Ольги до Олени Теліги, Ліни Костенко, Зінаїди Тулуб. Українськими вченими були наведені особистісні портрети видатних жінок України. Класичними роботами цього напрямку можна вважати книги Олеся Козулі “Жінки в історії України” (К., 1993), репринтне видання Ол. Лугового “Визначне жіноцтво України: Історичні життєписи” (К.,1994), І. Кузича-Березовського “Жінка і держава” (Львів, 1994). Завдяки цим працям розширилися обрії історичної науки. Проте межі, окреслені дослідниками, можна визначити як досить вузькі, оскільки історична наука, розвиваючись у заданому ними напрямку, штучно обмежує вибір жінок, які мають увійти до історії. Крім того, сам принцип залучення в орбіту історичного знання лише видатних фігур обмежує можливості реального осмислення історії суспільства. Адже не тільки великими та національно свідомими людьми творилось українське життя.

Однією з перших спроб збирання та узагальнення значного фактичного матеріалу з історії жіноцтва наприкінці Х1Х - на початку ХХ століття із застосуванням гендерного підходу слід вважати дослідження Л.Смоляр. Авторці вдалося простежити моменти зародження жіночого руху в Україні, репрезентувати склад його учасниць, порівняти ідеологію і практику дій жінок минулого й сучасності. Нові підходи щодо включення жінок у історичні, в тому числі і в історико-культурні дослідження застосовані у монографіях і статтях Н. Миронець. У 2002 році світ побачила книга авторки, присвячена аналізу життя та творчості славетної, але мало відомої в Україні поетеси і художниці української діаспори Галі Мазуренко (“Галя Мазуренко: вибране”, К., 2002). Аналіз стану гендерних досліджень в Україні, вивчення процесу включення “жіночої проблематики” у академічну історичну науку був зроблений в численних роботах Н. Чухим.

У другій половині 90-х ґендерний контекст історії перестав усвідомлюватися як історія жінок, були зроблені кроки до появи дійсної ґендерної історії як історії взаємодії статей. Але ж, назагал, в історичних науках, процес визнання гендерного контексту лише триває. Попри певне зростання наукових зацікавлень ґендерною проблематикою, вітчизняні жіночі студії мають фрагментарний характер і більше зосереджені у філософській, літературознавчій, політичній, феміністичній, а не історичній площині. Дискусії з ґендерної проблематики надзвичайно жваво розвиваються у публіцистиці, на сторінках спеціальних та масових періодичних видань - газет, часописів, щотижневиків.

Історіографічний огляд дозволяє стверджувати, що дисертаційне дослідження є першою спробою використати нові можливості історичних традиційних і нетрадиційних джерел, ґрунтуючись на підходах жіночої історії як відшукуванні та включенні жінок і на підставі концептуальних теоретичних засад ґендерної історії. Зважаючи на те, що це перший підхід до осмислення жіночого у культурі, в роботі поєднано і основи певною мірою застарілої “жіночої історії”, і ті засади, що конструюють і деконструюють ґендерну історію. Варто сподіватись, що поєднання двох підходів замість дещо насильницького запровадження на непідготовлену власною академічною традицією сучасного знання ґендерного дискурсу, не буде розглядатись як відставання української науки, а використання робіт феміністично орієнтованих дослідниць не сприйматиметься як феміністська інтервенція у процесі історичного пізнання.

Джерельна база дисертації, аналізу якій присвячено другий підрозділ, репрезентована п'ятьма категоріями джерел: документи офіційного походження, матеріали особистого походження, фольклорні матеріали, статистика, матеріали періодичної преси.

Офіційні документи, які визначали місце жінки у суспільстві і, опосередковано, у культурних процесах, можна розділити на підгрупи: офіційні документи, схвалені світовою спільнотою, офіційні документи радянської доби і періоду незалежності.

Щодо першої підгрупи, то до неї належать Загальна декларація прав людини 1948 року, Міжнародний біль про права, Декларація ООН про ліквідацію дискримінації стосовно жінок (1966) Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок(1979), “Пекінські стратегії” - матеріали IV Всесвітньої конференції зі становища жінок(1995) та інші документи, що визначали місце жінки у системі правових, політичних, соціальних, культурних відносин світової спільноти.

До другої підгрупи в даній роботі віднесені офіційні документи радянської доби. Аналіз жіночого входження в культурний простір України другої половини ХХ століття потребував чіткого розуміння правової бази, яка окреслювала громадські можливості та громадську відповідальність населення країни стосовно розподілу соціо-статевих ролей у суспільстві. Обидві Конституції СРСР (1936 і 1977 років) декларували принцип статевої рівності, який передбачав однакові можливості для політичної, громадської, творчої самореалізації людини. Треба підкреслити, що рівноправність жінок та чоловіків на теренах питання про права людини була чи не єдиним правовим аспектом, який не піддався критиці з боку правозахисників 70-х-80-х років. Декларована статева рівність уявлялась справжнім досягненням соціалізму, вона сприймалась як само собою зрозуміле, притаманне, невід'ємне право, яке, якщо і не втілювалось у життя в повному обсязі, то тільки за бажанням самих громадянок.

До офіційних джерел можна також віднести документи, які визначали спрямованість культурних процесів, окреслювали межі дозволеного, зазначали необхідність кардинальних чи косметичних змін у сфері культури. Це документи, які виходили у вигляді постанов ЦК КПРС і ЦК КПУ, комісій ЦК, записок відділів ЦК, наказів Міністерств та відомств, матеріалів Пленумів ЦК, у вигляді виступів лідерів України і СРСР. Серед численних документів, які торкалися організації культурного простору, були і таки, які не були призначеними для широкого використання. Це були підготовчі, довідкові , аналітичні, часто секретні матеріали, які містили інформацію про настрої у середовищі інтелігенції, кількісні показники функціонування видавництв, кінотеатрів, аналіз репертуарної політики театрів, довідки про особисте життя і суспільну діяльність тих громадян, які репрезентували художню культуру країни. Значну кількість таких матеріалів накопичено у Центральному державному архіві громадських об'єднань у м. Києві (ф. 1 - Центральний комітет комуністичної партії України) та в Російському державному архіві новітньої історії (РДАНІ) у м. Москва, де містяться матеріали так званих “поточних архівів” ЦК КПРС за 1950-і-1990-і роки. Великий інтерес викликають документи, що зберігаються тут у ф. 11 - матеріали Комісії з питань ідеології, культури та міжнародних партійних зв'язків, і у ф. 72 - документи Ідеологічної комісії, передані РДАНІ (м. Москва) з секретаріату П.Н. Демичева. Корисними для аналізу місцевих, регіональних особливостей взаємин між партією та представниками культури є фонд 326 Донецького обкому партії, що зберігається у Донецькому обласному державному архіві.

Значний комплекс офіційних джерел складають документи, що характеризують стратегії практичного втілення партійних настанов у життя. До неї належать матеріали, пов'язані з діяльністю виконавчих органів влади - Міністерства культури (фонд 5116 ЦДАВОВУ України м.Київ), його відділів, обласних управлінь культурою (фонд Р-4983 Управління культурою виконкому Донецької обласної Ради депутатів трудящих (ДОДА), фонд Р-2426 Ворошиловградського обласного управління культури (Луганський обласний державний архів)) тощо.

Необхідність віднайти людське обличчя культури вимагає звернути увагу на ті офіційні документи, що так чи інакше зафіксували людину, її мову, погляди, вислови, до певною мірою - настрої, смаки, симпатії та антипатії. Такі матеріали доволі широко репрезентовані у фондах громадських організацій. Треба підкреслити, що за радянських часів жодна громадська організація не була позбавлена нагляду з боку партійних органів, однак стенограми пленумів та нарад представників професійної спілки робітників культури, що знаходяться у фонді 5088 і зберігаються у ЦДАВОВУ України (м.Київ), у фондах Р-3472 (ДОДА м. Донецьк), Р-24533 (ЛОДА, м. Луганськ), дозволяють “почути” мову тих часів, зрозуміти логіку маневрів по відстоюванню тих чи інших позицій, якими опікувались представники інтелігенції, віднайти приховані, часто висловлені езоповою мовою проблеми, межі протистояння, відчути динаміку гри між владою та інтелігенцією.

Аналіз культурних процесів у будь-якому контексті не може претендувати на повноцінність, якщо джерельна база не дає змоги подивитись на особливості власне “творчої кухні”. У цьому контексті радянська практика формування творчих спілок виявилася доцільною для наступних ґенерацій дослідників, хоча і печально позначилася на самому творчому процесі. Однак документи, що містяться у Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва, м.Київ (Фонд 590 Спілки письменників України, фонд 581 Спілки художників, 616 Українського театрального товариства (Української спілки театральних діячів), фонді Р-5180 Донецького відділення художнього фонду, Р-6670 Донецькі організації Спілки композиторів України (обидва останніх фонди містяться у ДОДА) - це унікальний комплекс, який дозволяє віднайти відповіді на численні питання щодо умов існування митця за часів радянської влади, правил його входження до числа визнаних майстрів слова чи пензля, внутрішніх відносин між творчою інтелігенцією, матеріального становища митців, дискусій і протистоянь у межах дозволеного, але динамічного творчого процесу.

Опрацювання означених вище офіційних документів дало змогу зафіксувати не тільки соціальний, політичний і творчий контексти розвитку української культури, ці матеріали дали змогу поставити запитання: “Про що мовчить джерело?” Відповідь на нього є очевидною саме у плані обраної теми. Офіційні джерела, створені на підґрунті міфу про ґендерну рівність, не артикулювали власне існування жінки у культурному просторі держави. При чому, таке становище було характерним для всього радянського культурного простору. Про це промовисто свідчать аналогічні вищеназваним документи фондів Всеросійського театрального товариства (Ф. 381), Спілки художників РРФСР(Ф. 78), Спілки композиторів РРФСР (Ф. 348), Спілки письменників РРФСР (Ф. 371) та їх обласних відділень, що зберігають інформацію про розвиток культурних процесів у РРФСР. Однак, треба підкреслити, що джерела не зафіксували і проблеми чоловіків-митців. Тобто, держава не опікувалась соціо-статевим розподілом ролей, коли йшлося про розвиток культури.

Третю підгрупу офіційних документів складають ті, що визначали розвиток культури й існування жінки у цьому просторі за часів незалежної України: Конституція України 1996 року, ратифіковані міжнародні декларації, програми політичних партій тощо.

Друга група джерел включає документи особистого походження. Досить численна кількість документів особистого походження зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва (м.Київ). Вони репрезентовані, по-перше, особистими справами членів творчих спілок, в яких містяться власноруч написані автобіографії, характеристики і рекомендації, надані іншими членами спілки, списки робіт, фотокопії художніх творів (мається на увазі роботи членів Спілки художників). По-друге, в архіві містяться фонди, сформовані за матеріалами творчої і суспільної діяльності окремих представниць культурної сфери, наприклад, фонд 128 Зінаїди Тулуб, фонд 702 Наталі Забіли, фонд 1123 Таїсії Жаспар та інші - всього їх 159. Варто зазначити, що загальна кількість особистих фондів жінок-митців, які працювали у другій половині ХХ, століття складає приблизно 31% (чи 159 зі 508) від загального числа таких фондів, і це цілком збігається з аналогічним статистичним (в певному сенсі) показником, ґендреного формування культурного простору у РРФСР що засвідчують 197 особистих фондів діячів культури, які містяться у Центральному державному архіві літератури і мистецтва Ленінграда. Цікаво також зауважити, що чисельність особистих жіночих фондів післявоєнної доби втричі перевищує аналогічний показники щодо першої половини століття.

Необхідність визначити місце і роль жінки у культурі повсякденності зумовила звернення до комплексу історичних джерел, який не розглядався українськими дослідниками взагалі і в цьому дослідженні вводиться у науковий обіг вперше. Йдеться про листи-скарги до державних установ, редакцій центральних газет, до громадських організацій і особисто до керівних осіб держави. Ці листи зберігаються у фонді 1 ЦДАГО України (оп. 41 - група листів особового сектора). Формування справ опису зроблене за хронологічним принципом, тобто дослідник не в змозі напевно знати, на який лист він потрапить, чи будуть у цій справі переважати листи, написані жінками, якій темі вони будуть присвячені. Певним чином, робота із листами та скаргами є сліпим пошуком, але робота з цими документами - а опис 41 налічує близько тисячі двохсот справ - варта труднощів. Картини буденного життя, подробиці особистих почуттів, регламентація своєї та чужої повсякденності, сповіді про нещасне кохання, детальні переліки товарів, що відсутні у магазинах, подробиці організації житла - все це відкриває можливість інакшого погляду на роль жінки в історії культури.

Усвідомлення необхідності інакшого (в розумінні - нетрадиційного, не використаного раніше в історичній науці) погляду на роль жінки в історії культури потребувало створення особливого і надзвичайно корисного історичного джерела - матеріалів усної історії. У даній роботі репрезентовано матеріали, отримані внаслідок бесід із жінками різних областей України 30-х, 40-х, 50-х, 60-х, 70-х, 80-х років народження, що проживають як в міській, так і в сільській місцевості і що належать до різних соціальних груп.

До матеріалів особистого походження віднесені і спогади, надруковані, здебільшого, у періодичній пресі, а також досить новий тип джерела - особистісні сайти у мережі Інтернет.

В окрему підгрупу матеріалів особистого походження виділений творчий доробок жінок-митців: літературні твори, картини, скульптури - це безмежний простір тексту із всіма референціями, цитатами, спогадами, інтелектуальною грою, що став в роботі об'єктом історичного аналізу.

Сформувати історико-антропологічний погляд на існування жінки у культурі дозволили фольклорні джерела, в даному випадку - про ті матеріали, які створювали так звану “сміхову культуру”.

Статистичні матеріали складають наступну групу джерел. У роботі використані матеріали переписів населення, надруковані у багатотомних “Підсумках”, збірки “Народне господарство України”, “Україна в цифрах”, тематичні статистичні довідники, які цілком були присвячені становищу жінок у СРСР і в Україні, а також ті, які висвічували діяльність окремих галузей культури; опрацьований фонд Р-582 Центрального статистичного управління при раді Міністрів УРСР (ЦДАВОВУ України м. Київ) і статистичні матеріали, які містяться у фондах Спілки письменників, художників, театральних діячів (ЦДАМЛМ України м. Київ).

Важливою складовою частиною джерельної бази стала періодична преса: загальноукраїнські суспільно-політичні газети і часописи (“Радянська Україна”, “Правда України”, “Голос України”), обласні, міські, районні газети (“Прикарпатська правда”, “Кримська правда”, “Зміна”, “Радянська Буковина”, “Знамя Украины” та ін.), спеціалізовані видання, що висвітлювали розвиток української культури (“Літературна Україна”, “Театр”, “Дніпро” та ін.), а також матеріали періодичної преси, яка була безпосередньо зорієнтована на жіночу аудиторію (“Радяньска жінка”, “Наталі”, “Очима жінок” та ін.)

Отримання адекватної інформації про існування жінки у культурному просторі, визначення стереотипів у сприйнятті жіночого, окреслення механізмів конструювання ґендерних стосунків у межах художньої та повсякденної творчості потребувало порівняльного аналізу за всіма групами джерел. При цьому джерельна база є репрезентативною, це дозволило з великою долею вірогідності простежити тенденції та динаміку жіночої включеності у культурний простір, визначити психологічні, соціальні детермінанти щодо проблем як репрезентації жіночого в культурі, так і внеску власне жінок у творчі процеси.

У третьому підрозділі “Методологія і методика дослідження” викладено концептуальні підходи історичної гендерної антропології і методи, які були використані в роботі.

Методологічною базою нашого дослідження є історична антропологія, теорія, в межах якої було з'ясовано, що життя людини можна репрезентувати у контексті взаємодії практичного і експресивного порядків. Практичний порядок базується на виробництві (і споживанні) засобів життя, тобто на забезпеченні самої можливості продовження цього життя. Експресивний порядок стосується репутації людини, її самоповаги, гідності. В межах історичної антропології з'ясовано, що для більшості людей у більшу частину історичних часів експресивний порядок переважає над практичним і суттєво впливає на нього. Вивчення окремої людини, як і соціальної системи в цілому, таким чином, в значній мірі є дослідженням символічних систем. За таких обставин культура не є ані повністю автономною, ані абсолютно детермінованою, це радше місце, де стають наявними людські долі, соціальна різниця, де йде процес створення та засвоєння стереотипів, певною мірою - боротьба за ідеологічні пріоритети. Розуміння культури як способу життя, як сукупності людських практик, як процесу створення цінностей, в тому числі і символічних, відмова від протиставлення високої культури - низькій, повага та увага до всіх виявів життя людини - це власне ті позиції які стали однією з методологічних засад нашої роботи.

Історична антропологія оперує як синхронічним, так і діахронічним поглядом на явища, що вивчаються. Саме діахронічність погляду дозволила актуалізувати ґендерний контекст історичної антропології як важливу складову частину методологічного підґрунтя дисертаційного дослідження. Об'ємність бачення, дихотомічність підходу (кожне явище - очима і чоловіків, і жінок), яке запроваджує гендерна методологія, дозволяє поєднувати “ретроспективний” підхід (тобто вивчення становлення “сучасного” у минулому) із так званим “проспективним” (що передбачає умовний рух від минулого до сучасного через аналіз потенційних можливостей, історичного вибору). Ґендерна методологія в історії дозволяє віднайти незвичне у звичайному, допомагає зрозуміти конструювання ієрархій як взаємодію, а не єдиноспрямований процес.

Поруч із конкретно-історичним, проблема жінки в культурі, носить також історико-теоретичний і міждисциплінарний характер, який, в свою чергу, зумовив і необхідність виходу на теоретичний рівень осмислення проблеми, і застосування методів, запозичених з арсеналу інших галузей гуманітарного знання. Серед них методи аналогії та екстраполяції, що дав можливість відтворити конкретно-історичну картину буття жінок України; статистичний метод та метод кількісного аналізу; аналітично-логічний метод, що дозволив викласти фактичний матеріал у чіткій послідовності та логічній (за задумом автора) завершеності; метод ґендерної експертизи, який дав змогу аналізувати джерела з точки зору питання: як, яким способом проходило конструювання соціальних завдань, культурних орієнтирів, людського визначення залежно від статевих ознак; метод усної історії, що допоміг включити голос простої людини у суспільний “хор”; біографічний метод; метод текстуального та інтертекстуального аналізу (запозичений з семіотики і лінгвістики), який дозволив розглядати творчий доробок письменниць як історичне джерело; метод інтерв'ю (запозичений із соціології), що дав змогу зафіксувати стереотипні жіночі образи, які виявились найбільш стійкими і несвідомо були успадковані ґенерацією, яка не знала радянського досвіду; метод ґендерного моніторингу, який уможливив аналіз засобів масової інформації щодо висвітлення образу жінок у культурі; і допоміг продемонструвати історичну динаміку, тенденції розвитку укорінених стереотипів жіночого та механізми появи нових стереотипів; метод комплексного аналізу, який сприяв поєднанню різних засобів історичного дослідження.