Історія України. Витоки українського народу

Проте в СРСР усе-таки виник і почав розвиватися дисидентський рух як рух незгодних, рух інакомислячих. Масовим він не став, але саме з ним пов'язані основні напрямки перетворення тоталітарного суспільства на демократичне.

Проявами дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії українського народу.

Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

В українському дисидентському русі можна виділити чотири основні напрями:

Самостійницький напрям. Найрадикальнішим, а тому й найбільш переслідуваним був самостійницький напрям. Його прихильники виступили за державну незалежність України, яку планували здобути мирними засобами, хоча окремі з них не відкидали можливості збройного виступу.

Національно-культурницький напрям. Національно-культурницький напрям представлений насамперед такими шістдесятниками як літературні критики І. Дзюба та І. Світличний, літературознавець М.Коцюбинська, мовознавець З.Франко та інші, базувався на необхідності духовного культурного відродження українського народу, передусім його національної самобутності, історії, традицій, мови. Поборники національно-культурних прав протестували проти цілеспрямованої русифікаторської політики, нищення пам'яток історії та культури, незаконних арештів, утисків національної інтелігенції тощо.

Релігійне дисидентство. Релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті.

Правозахисний напрям. Правозахисний напрям дисидентства виступав на захист невід'ємних прав людини, за дотримання конституції і законів, примат особи перед державою.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства - відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу своєї діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані та використані традиційні дисидентські лозунги: гласність демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство та інші.

Тема 12. Відродження незалежності України. Суспільно-політичний розвиток України в умовах незалежності (6 год.)

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України прийняла “Акт проголошення незалежності України”. Вона проголосила створення самостійної української держави під назвою “Україна”. З моменту проголошення незалежності на території країни ставали чинними тільки її закони. Цим документом Верховної Ради було призначено новий політико-правовий статус України. Акт проголошення незалежності України базувався на праві націй на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення України, зазначено в Акті, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави - України. Територія України оголошувалася недоторканою й неподільною.

Проголосивши Україну незалежною державою (день 24 серпня відзначається в Україні як національне свято - День незалежності України). Верховна Рада також прийняла рішення про проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта незалежності. Народ України, схваливши Акт, висловився за незалежність України.

Проголошення незалежності України поклало початок перехідному періоду, суть якого у спробі переходу на якісно вищий рівень суспільного розвитку. У політичній сфері - від тоталітаризму до демократії; в економічній - від командної до ринкової економіки; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей: у міжнародній - від об'єкта до суб'єкта геополітики. В цілому, мав бути здійснений перехід від становища “уламка імперії” до власної державності, від формальної незалежності - до реального суверенітету.

План

“Акт проголошення незалежності України” та його значення для українського народу

Суспільно-політичний розвиток України в умовах незалежності. Президенти незалежної України: Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко

Економічне становище України та основні напрямки економічної політики в період переходу до ринкових відносин

Національна політика української держави та її вплив на державотворчі процеси в Україні

Україна у новому геополітичному просторі

1. “Акт проголошення незалежності України” та його значення для українського народу

Основні поняття: ринкова економіка, корупція, державний суверенітет, реформи, опозиція, інфляція, багатопартійність.

На початку 90-х років Україна володіла достатнім для стабільного соціального та економічного розвитку природно-ресурсним потенціалом, хоча стартові умови розвитку української економіки відрізнялися значними протиріччями.

Земельні ресурси України. За розмірами території (603,7 тис.кв. км.)Україна займає друге місце в Європі після Росії і 40 місце у світі. На її частку припадає 5,7 відсотків площі Європи, 0,44 відсотки загальної площі світової поверхні суші. Майже вся територія республіки придатна для промислового освоєння та розвитку.

Частка сільськогосподарських угідь у загальній структурі земель складає 70 відсотків, орних земель - понад 56 відсотків, що є одним із найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою є і забезпеченість ріллею у розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник складає 0,78 га, у середньому по Європі - 0,26, у світі - 0,29 га. Разом із тим, розораність у лісостеповій та степовій зонах суттєво перевищує оптимальні розміри, фактично сягаючи 70 відсотків. Зворотним боком такого стану справ є ерозійні процеси (37 відсотків ріллі сьогодні складають ерозійні землі). Щорічно з кожного гектара змивається від 5 до 25 куб. м. найродючішого верхнього шару, що зумовлює зменшення врожайності на 30-70 відсотків.

Мінеральні ресурси України. Налічуючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав з середнім рівнем мінерально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. З одного боку, на території республіки сконцентровані до 20 відсотків світових ресурсів марганцевих руд (у тому числі майже 50 відсотків багатих руд) і понад 5 відсотків запасів залізних руд; запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки у декілька разів перевищують реальні потреби, але, з іншого боку - абсолютно недостатня забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами, в першу чергу нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними солями.

Водні ресурси України. Вода є одним із найважливіших факторів господарського розвитку. особливу цінність мають сьогодні запаси прісних вод, дефіцит яких в Україні досить помітний. Рівень забезпеченості прісною водою на одного жителя складає лише 1 тис. куб. м. За цим показником республіка займає одне з останніх місць у Європі.

Лісові ресурси в Україні. Лісистість території досягає лише 14,3 відсотків, що не тільки менше оптимального показника (19 відсотків), а й значно поступається аналогічним показникам ряду країн (Угорщина) - 18 відсотків, Франція - 27 відсотків, Румунія - 28,1 відсотків, Польща - 28,7 відсотків, Німеччина - 29 відсотків, США - 32,7 відсотків, Болгарія - 34,4 відсотків). У результаті потреби у деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє лише на 20 - 25 відсотків.

Частка України у показниках колишнього Союзу РСР у 1990 р., відсотки*

* - Економічна історія України. - Харків, 2005. - с.417-440.

Україна, яка становила 2,7 відсотків території СРСР, у 1990 р. виробляла 16 відсотків усієї промислової, 22,5 відсотків сільськогосподарської продукції країни. Проте переважання бюрократичних методів, надмірна централізація в управлінні економікою не давали можливості ефективно використати могутній промисловий і науково-технічний потенціал республіки.

2. Суспільно-політичний розвиток України в умовах незалежності. Президенти незалежної України: Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Ющенко

Розбудова української держави

Проголошення незалежності України гостро поставило питання про розбудову держави, її суспільно-політичний розвиток. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності:

- встановлення державного кордону 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про державний кордон України”.

- визначення громадянства 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про громадянство України”;

- затвердження національної символіки (28 січня 1992 р. - постанова Верховної Ради про затвердження Державного Прапора України; 15 січня 1992 р. - Президія Верховної Ради України ухвалила указ “Про Державний Гімн України”; Постановою Верховної Ради від 19 лютого 1992 р. малим Гербом України затверджено тризуб);

- запровадження власної грошової одиниці (гривні);

- “Декларація прав національностей України” (1 листопада 1991 р.);

- створення власних Збройних сил та служби безпеки України;

- формування трьох основних гілок влади (законодавчої виконавчої та судової) - основний напрям державотворчого процесу. Виникає інститут президентства, на постійній основі починає працювати парламент, формуються три гілки влади, в тому числі запроваджуються нові посади представника Президента на місцях.

Важливою подією у формуванні нової політичної системи стали ліквідація монополії на владу комуністичної партії і перехід до багатопартійності. Кількість політичних партій зростала дуже швидко і за 2-3 роки їх стало вже понад сто. Втім на цьому початковому етапі своєї діяльності необхідної популярності та авторитету серед населення вони ще не мали.

Особливість трансформаційного періоду в Україні полягала в тому, що, незважаючи на всі впроваджені заходи, в суспільстві з кожним днем поглиблювалась суспільно-економічна і політична криза. Почалися масові виступи протесту проти політики уряду. Керівництво держави змушено було піти назустріч вимогам населення, насамперед страйкуючих шахтарів: у 1994 р. було прийнято рішення про проведення дострокових виборів президента і депутатів Верховної Ради. За їх результатами лише чотири партії одержали можливість утворити парламентські фракції: комуністи, Народний рух, соціалісти.

У тому ж році на виборах Президента України у другому турі перемогу здобув Л. Кучма.

На жаль, у суспільстві не було політичної єдності та злагоди між законодавчою та виконавчою гілками влади, тривало протистояння між різними політичними силами, бракувало чіткої національної ідеї, представникам владної еліти не вистачало справжнього патріотизму. Все це стримувало процес розвитку українського суспільства, гальмувало проведення необхідних реформ, вироблення і прийняття назрілих рішень, у тому числі і основного закону. Тільки після багаторічної дискусії Верховна Рада, нарешті, 28 червня 1996 р. ухвалила нову Конституцію України. Тим самим було зроблено важливий крок вперед на шляху державотворення і формування більш ефективного механізму влади.

3. Економічне становище України та основні напрямки економічної політики в період переходу до ринкових відносин

Проблеми створення ринкової економіки

Перші роки незалежності виявились особливо складними. Це був час демократизації суспільного життя, розбудови державних структур, закладення першооснов національного законодавства, створення власної економічної системи, відродження національної культури. У цей період було розпочато перехід до ринкових відносин через розгортання процесів роздержавлення, приватизації, підприємництва, демонополізації.

У жовтні 1991 р. Верховна Рада України розглянула “Основні напрями економічної політики в умовах незалежності”, в яких передбачалась структурна перебудова господарства України. Велике значення надавалось конверсії оборонної промисловості, яка в минулому посідала чільне місце в народногосподарському комплексі України. Передбачалося закриття нерентабельних підприємств, а машинобудування переорієнтувати на задоволення потреб агропромислового сектора, легкої та харчової промисловості. В документі важливе місце відводилося регіональній господарській політиці. Вперше в історії України передбачалось здійснення урядом контролю за формуванням економічної структури, прийняття рішень щодо реконструкції та переоснащення діючих підприємств усіх галузей промисловості.

У березні 1992 р. Верховна Рада України розглянула “Основи національної економічної політики України”. В документі зазначалося, що Україна повністю виходить із рубльового простору, хоча залишається в СНД. Так було покладено початок виходу із господарського механізму колишнього Радянського Союзу й розбудови власної економічної системи.

Основними завданнями економічної політики України стала інтеграція в європейську й світову економіку, перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки. У зв'язку з цим в Україні було прийнято Закон “Про приватизацію майна державних підприємств”, згідно з яким було створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств, було зареєстровано понад 30 тис. малих підприємств, 28 тис. кооперативів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол.

Україна, як і країни колишнього Радянського Союзу, розпочала економічні реформи в специфічних і гірших умовах, ніж інші країни Центральної Європи. До них, зокрема, відноситься:

- тотальне одержавлення економіки. Свого часу загальносоюзні міністерства і відомства розпоряджались 95 відсотками усієї власності, розташованої в Україні. Панування монополізму призвели до відсутності самостійного історичного розвитку національних господарств і власного досвіду використання національної валюти;

- нераціональне територіальне розміщення промислових підприємств без урахування втрат на транспорт і енергію. В результаті рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже удвічі нижчим, ніж Подніпров'я і Донбасу;

- значною проблемою для незалежної держави стала успадкована структура республіканської економіки,яка базувалась на принципі незавершеності. Достатньо сказати, що майже 80 відсотків усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини. Саме тому ще у листопаді 1991 р. українські підприємства мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. У цей час тільки зв'язки з Росією забезпечували 67,3 відсотків виробництва кінцевого продукту промисловості України;

- характерною рисою української економіки була значна її мілітаризація. На воєнні цілі витрачалося майже 35 відсотків бюджету. Вагома частка цих коштів вкладалась у промисловість України. У результаті в республіці після розпаду СРСР залишилось майже 30 відсотків союзного воєнно-промислового комплексу (ВПК), приблизно 80 відсотків підприємств машинобудівельних галузей у попередній період були втягнуті у виробництво зброї. Зосередження в Україні чималої ВПК Радянського Союзу мало суперечливі наслідки. З одного боку, це змінювало економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікованими кадрами, з іншого - суттєво ускладнювало вирішення проблеми конверсії;

- майже повна відсутність приватного сектора, ринкових традицій, недостатній досвід у питаннях управління підприємствами, фінансами і збутом порівняно з країнами Центральної Європи.

Після проголошення незалежності основними завданнями економічного розвитку України стали: структурна перебудова економіки, роздержавлення й перехід до ринкових відносин. Відмова від однобічної орієнтації на розвиток важкої індустрії за рахунок інших галузей народного господарства, переорієнтація виробництва на потреби людини, а також здійснення заходів із метою подолання витратного характеру виробництва шляхом запровадження, підвищення конкурентоспроможності виробів, розширення експорту.

Тому основними напрямками економічної політики України стали:

- роздержавлення в промисловості, перехід до ринкових відносин;

- приватизація (при збереженні стратегічних галузей у власності держави). Це створює умови для розвитку конкурентоспроможного виробництва, змагання підприємств різних форм власності;

- структурна перебудова, в ході якої забезпечується гармонічний розвиток усіх галузей. Адже радянська у т.ч. українська, орієнтувалася не на потреби людини, а на випуск продукції, прямо або посередньо пов'язаної з військово-промисловим комплексом;

- земельна реформа, в результаті якої село отримує виробника-власника, а не найманого працівника на чужій землі.

Створення умов переходу до ринку відбувалося з великими труднощами, своєчасно не було підготовлено виваженої програми структурної перебудови економіки, виробництво продовжувало розвиватися екстенсивно, мало затратний характер. Економіка держави не була зорієнтована на внутрішні потреби. Пошуки з кризи владні структури вели без чіткої програми, а пропоновані програми передбачали тільки половинчасті заходи, що часто не були матеріально підкріплені.

При переході до ринкових відносин та таких умов Україні необхідно було розв'язати цілу низку проблем і, перш за все, створити інститути ринкової економіки. Крім того, реформи слід було починати з лібералізації цін і макроекономічної стабілізації. Жорстка грошова політика повинна була лише забезпечувати зниження темпів інфляції.

На початку реформ була лібералізована торгівля, відмінена монополія на зовнішню торгівлю, що відкривала можливості для контрактів із країнами світової співдружності. Почався процес роздержавлення та приватизації промислових підприємств, що давало можливість створити приватний сектор в економіці. Для успішного проведення реформ важливою умовою стала фінансова підтримка міжнародних фінансових організацій (особливо Міжнародного валютного фонду та Світового банку).

Однак, проблеми, успадковані від колишнього СРСР, труднощі перехідного періоду, помилки та прорахунки лідерів та їх нерішучість не дали змогу Україні здійснити на цьому етапі запланованого прориву від формальної незалежності до реального суверенітету. Прогресуючий спад виробництва, розвал фінансової системи, деградація соціальної сфери, зубожіння населення, катастрофічне зростання злочинності, наростання політичної напруги переконливо свідчили про глибоку системну кризу.

Маючи значний економічний та інтелектуальний потенціал, Україна за рівнем розвитку свого господарства посідала лише 91-е місце серед держав світу. Повільний і непослідовний реформаторський курс призвів до найнижчих за всю повоєнну історію показників господарської діяльності.

Лише зі створенням у грудні 1999 р. нового складу реформаторського уряду В. Ющенка намітилися зміни щодо поліпшення ситуації. Було здійснено реструктуризацію зовнішніх боргів, заборонено бартер і взаємозаліки, розроблено і схвалено бездефіцитний бюджет. Уряд вперше розпочав реальну боротьбу проти тіньової економіки.

4. Національна політика української держави та її вплив на державотворчі процеси в Україні

Сучасна національна політика української держави та її вплив на державотворчі процеси України

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. на території України проживають громадяни більше ніж 100 національностей, які разом з українцями складають народ України. Загальна чисельність населення України складає 48,4 млн. чол.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року в Одеській області нараховується 2 млн. 469 тис. чоловік. Із них українців на території Одещини 1млн. 400 тис. чол., що складає 62 відсотки від загального населення області. Росіян на території Одещини проживає 508 тис. чол. (20 відсотків населення), крім того, в області мешкає 150 тис. болгар, 123 тис. молдаван, 13,5 тис. євреїв, 14 тис. гагаузів, понад 7 тис. вірмен. 46 відсотків населення вважають рідною мовою українську, 41 відсоток - російську. В самій Одесі кількість населення складає 1,029 млн. чол.

Національна політика в Україні включає в себе політику української держави щодо:

а) українців (української етнічної спільноти), які формують основу українського етнополітичного організму;

б) етнічних меншин, які є складовою українського етнополітичного організму, але в суто етнічному плані являють собою його окремі структурні елементи;

в) представників українського етносу, що мешкають за кордоном, за межами українського етнополітичного простору і не є його складовою частиною, хоча різною мірою зв'язані з ядром українського етносу;

г) міграцій, обсяги і форми яких постійно змінюються.

Дані Всеукраїнського перепису населення 2001 рр.

З моменту здобуття Україною незалежності у площині практичного розв'язання відбулися зрушення в бік цивілізованого регулювання та саморегулювання міжнаціональних відносин. Це стосується перш за все ефективного забезпечення основних прав та свобод людини, у тому числі прав осіб, що належать до національних меншин. Держава спрямовує свою національну політику на вирішення таких проблем, як:

- досягнення міжнаціональної злагоди, гармонізація міжетнічних відносин, утворення в міжетнічних стосунках толерантності, дружби, довіри, поваги до національних традицій, мови, культури;

- правове забезпечення рівних можливостей для участі громадян, незалежно від їх національності, в усіх сферах суспільно-політичного життя;

- відродження українського етносу, забезпечення етнокультурної самобутності української нації, її динамічного відтворення;

- національно-культурне відродження, захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

- відновлення прав депортованих у радянські часи народів, здійснення заходів щодо їх реабілітації.

Політика української держави щодо етнічних меншин враховує ряд важливих особливостей:

1. Представники інших, крім українського, етносів складають майже 14 млн. чол. Отже, це значний соціальний, економічний і політичний потенціал держави.

2. У сучасних умовах для них, як і для українців, властивий етнічний ренесанс (відродження).

3. Більшість етнічних меншин України є частиною етносів, ядро яких знаходиться за межами України.

Національна державна політика будується з урахуванням тенденції розподілу населення за національним складом, етапів етногенезу в різних регіонах, традицій і психології етносів, що їх населяють. Слід відзначити, що в ході державного будівництва України вдалося запобігти міжетнічних зіткнень, що свідчить про досить зважену національну політику. Одним з найважливіших документів, який заклав основу національної політики, стала прийнята Верховною Радою України 1 листопада 1991 р. Декларація прав національностей України, що гарантувала рівні права всім етносам і етнічним групам, які проживають у республіці. Ці положення розкриває і доповнює Закон України від 25 червня 1992 р. “Про національні меншини в Україні”. Він гарантує громадянам України, незалежно від їх національного походження, права і свободи, а також право користуватися захистом держави на рівних підставах. У Конституції України відзначено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації , її історичної свідомості, традиції, культури, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин. Конституція України забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови, гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України.

Слід відмітити, що головна ідея українських правових актів з національного питання - це ідея рівності всіх етнічних спільностей, з чого випливає рівноправний підхід до них. Для реалізації політико-правових документів в Україні в 1991 році був створений Державний комітет у справах національностей та міграцій.

Таким чином, національна політика української держави направлена на збереження миру та злагоди в умовах існування єдиного українського громадянства, цілісності державної території, рівноправності громадян усіх націй і народностей.

5. Україна у новому геополітичному просторі

Досягнення Україною незалежності змінило умови її міжнародної діяльності. З цього часу можна говорити про власну, самостійну зовнішню політику держави. Головним її принципом є демократизм, миролюбивість, розширення економічного співробітництва. Визнана більше ніж 150 державами світу Україна ще в першій половині 90-х років впевнено заявила про себе. Наша держава бере участь у діяльності багатьох міжнародних організацій, у першу чергу - ООН.

Надзвичайно важливим геополітичним вектором для нашої держави з самого початку 90-х років були відносини з європейськими країнами. В попередні роки Україна штучно була відділена від Європи. Втім її сучасний європейський вибір сформувався на об'єктивних чинниках і визначався не тільки культурно-цивілізаційним прагненням українців, а й суто геополітичними реаліями: адже Україна - європейська держава, що розташована в самому центрі Європи, на перехресті світових і європейських шляхів і просто приречена розвивати тісні стосунки з усіма країнами цього регіону. З початку 90-х років налагоджується співробітництво з Європейським Союзом, щорічно зростає торговельний оборот. Україну було прийнято до багатьох європейських міжнародних інституцій: Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції і розвитку, Організації з безпеки і співробітництва в Європі. Оформилося і поширилося співробітництво з НАТО. У 1994 р. нашу країну було офіційно прийнято до Ради Європи, була розпочата процедура оформлення вступу до СОТ - Світової організації торгівлі. Таким чином, визначається і поступово реалізується шлях входження чи, точніше, повернення України до європейської сім'ї цивілізованих народів.

Міжнародна діяльність нашої держави, її засади були закладені в “Основних напрямках зовнішньої політики України” (2 липня 1993 р.), в яких визначено демократичний і миролюбивий зовнішньополітичний курс України. У документі наголошується, що неодмінною умовою розбудови української державності є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства.

У сучасних умовах зовнішня політика України спрямована на:

- утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;

- збереження її територіальної цілісності та недоторканості кордонів;

- входження національного господарства у світову економічну систему;

- підвищення добробуту;

- захист прав та інтересів громадян України за кордоном;

- підтримка зв'язків із зарубіжними українцями.

У зовнішньополітичному курсі України приділяється велике значення розширенню її участі в європейському регіональному співробітництві, активна участь у діяльності ООН, співпраця з державами Європейського Союзу та НАТО, а також розвиток двосторонніх відносин з Російською Федерацією, Білоруссю та Молдовою.

Помаранчева революція 2004 року: причини та наслідки

Слід відмітити, що Помаранчева революція 2004 р. має дуже глибокі об'єктивні причини, однією із яких було те, що у перші роки становлення та розвитку України на чолі нашої держави опинилися представники старої партгоспноменклатури, які за традицією прагнули підкорити суспільство, використовуючи авторитарні методи управління. Небачених масштабів досягла корумпованість, як вже наголошувалось, олігархічні клани намагалися управляти державою, маючи у своїх руках переважну більшість економічного потенціалу. В Україні гальмувалися реформи, був найнижчий рівень життя, глибоке соціальне розшарування, дошкуляла висока корумпованість всіх сфер життя, елементарно порушувались права громадян, не було вільної преси тощо.

У зв'язку з цим у країні поширювалося незадоволення політикою влади, виникла могутня опозиція, яка провела декілька широких антиурядових акцій, у тому числі масові виступи під гаслом “Україна без Кучми!”. Останньою краплиною, яка стала поштовхом для нового виходу людей на вулиці, стало фальшування результатів президентських виборів 2004 року. В результаті нового туру виборів, які відбулися 26 грудня, переконливу перемогу здобув В. Ющенко.

Основне значення Помаранчевої революції полягає в тому, що український народ вперше в новітню добу проявив себе активним суб'єктом політики та історії, формуючи тим самим громадянське суспільство і сучасну політичну українську націю. Важливою подією у політичному житті України стали парламентські вибори в березні 2006 р., перемогу на яких здобули “помаранчеві” партії, але парламентська криза продовжувалась. Президент В. Ющенко для виходу із складної політичної ситуації врешті-решт видає Указ про припинення діяльності Верховної Ради. Було вирішено провести дострокові парламентські вибори 30 вересня 2007 р. Їх проведення свідчить, що в Україні створені важливі передумови для початку нової сторінки у вітчизняній історії, яка відкриває сприятливу перспективу для подальшої розбудови цивілізованої України.

Українська державна символіка.

1. Тризуб.

2.Державний Прапор.

3.Державний Гімн.

Українська державна символіка відображує традиційну українську символіку, що формувалася протягом багатьох століть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства.

Державні символи України були офіційно затверджені Верховною Радою України і зафіксовані в статті 20 Конституції України. Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Тризуб - один з найстародавніших знаків-символів, перша літописна згадка про нього належить до Х ст. нашої доби. Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього и жовтого кольорів: верхня синього кольору і нижня - жовтого. Державний Гімн України ухвалено 15 січня 1992 р., відповідним указом Верховної Ради України. Ним затверджено мелодію національного гімну “Ще не вмерла Україна”.

Размещено на Allbest.ru