Історія України. Витоки українського народу

Тема 2. Українські землі у складі іноземних держав (ХІV-ХVІ ст.) Україна у ХVІ - першій половині ХVІІ ст.) (2 год.)

Трьохсотлітня доба, що розпочалася після розпаду Галицько-Волинського князівства і тривала до середини XVII століття, позначена як драматичними - втрата державності, етноцид українського народу, так і подіями історичної ваги - розгортання національно-визвольної боротьби, державотворча діяльність козацтва та Запорозької Січі, формування української нації.

За цими подіями - егоїстичні інтереси різних груп місцевих еліт, територіальна експансія сусідніх держав, ліквідація чужими урядами засад національного життя, соціальне, релігійне та культурне протистояння, етнополітичні процеси, зародження прогресивних виробничих відносин, формування політичної еліти українського народу та розробка національної моделі майбутнього державного устрою, розгортання національно-визвольної боротьби, імена державців, політиків, гетьманів, релігійних, культурних, громадських діячів.

План

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV- в середині XVI століття

Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель другої половини ХІV - першої половини ХVІ ст. Еволюція селянства впродовж другої половини XIV- першої половини XVI ст

Генеза і становлення козацтва в Україні. Запорозька Січ

1. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Польська експансія на українські землі наприкінці XIV- в середині XVI століття

Основні поняття:кіш, козак, община, паланка, Січ, Січова рада (коло), ставропігія, фільварок, Кревська унія, Люблінська унія, братства.

У XIV ст. історичні події для України розвивалися несприятливо. Її політико-економічний та культурний занепад відбувався в умовах піднесення Литви, Польщі та Московії. Правлячу еліту цих суспільств приваблював вакуум влади, що виник на південно-західних руських землях у результаті занепаду Галицько-Волинського князівства.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського.

Серед перших, хто скористався цією можливістю були литовці. Сучасний український історик О.Д. Бойко виділяє чотири, неоднакових за тривалістю часу та змістом, періоди, у межах яких домінували ті чи інші тенденції.

І етап (1340-1362 рр.) - “оксамитове” литовське проникнення. Його мету чітко сформулював литовський князь Ольгерд: “Вся Русь просто мусить належати литовцям”. Досягати своєї мети вони були змушені в ході:

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1340 р. - на Волині та Галичині за князював литовський князь Любарт. 1340-1387 рр. - польсько-литовська війна за контроль над Галичиною та Волинню.	1356-1357 рр. - утвердження Ольгерда в Києві. 1362 р. - після перемоги над татарами у Синьоводській битві литовці встановили контроль над Поділлям, їх землі сягнули Надпоріжжя та берегів Чорного моря між гирлами Дніпра та Південного Бугу. 60-і рр. ХІV ст. - просування литовців на чернігово-сіверські землі, котрі у 70-80-х рр. перетворилися на конгломерат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами.

ІІ етап (1362-1385 рр.) - “ослов'янення” литовських правителів.

У цей час Велике князівство Литовське набуло ознак своєрідної федерації земель-князівств, повноцінними і рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля.

Основні риси Литовської держави цієї доби:

зміна етнічного складу: 90% населення становлили білоруси та українці;

збереження на південно-західних руських землях старої системи управління;

перехід влади в князівствах до династії Гедиміновичів;

запозичення руського досвіду:

а) у формуванні структури князівської адміністрації;

б) у розбудові військової організації;

в) у налагодженні податкової системи;

офіційна державна мова - руська;

поширення православ'я на теренах Литви;

основа державно-правового устрою “Руська правда”.

ІІІ етап (1385-1480 рр.) - втрата українськими землями залишків автономії.

1385 р. - “Кревська унія”: її суть - початок інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польскої держави; наслідки - зміна політичного курсу щодо українських земель. Литовський князь Ягайло, отримуючи за умовами унії титул короля Польщі, зобов'язувався окатоличити литовців та “навіки приєднати всі свої землі литовські та руські, до Корони Польської”.

Пропольська політика Ягайла зумовила появу литовсько-руської опозиції на чолі з князем Вітовтом (1392-1430 рр.). З метою зміцнення внутрішньої політичної єдності Литви він максимально централізує управління ліквідує Волинське, Новгород-Сіверське, Київське та Подільське удільні князівства і впроваджує на цих землях інститут великокнязівських намісників. Ці заходи литовської влади звели нанівець колишню автономію українських земель, посилили соціальний серед місцевого населення.

1413 р. - Городельська унія: стала наступним кроком до зближення Литви і Польщі. Вона зрівняла у правах шляхту католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського, розширила сфери впливу католицизму (католицька церква отримувала українські землі, заснувала єпископські кафедри у Кам'янці-Подільському та Луцьку), що привело до посилення соціального та національно-релігійного гніту на українських землях.

Реакцією на анти литовські виступи 1440 р. на Волині та Київщині стало тимчасове відновлення Київського та Волинського удільних князівств (1452-1471 рр.).

ІV етап (1480-1569 рр.) - посилення литовсько-московської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі”. 1480 р. - повалення ординського іга: Москва проголошує себе центром “збирання земель Русі”. Вже 1489 року московський цар Іван ІІІ вперше заявив Великому князю Литовському та королю Польському Казимиру: “Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит”.

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння (1500-1503 рр., 1507-1508 рр., 1512-1522 рр.) та поширенням в українських землях проросійських настроїв (перехід під владу Москви Чернігово-Сіверських князів, антилитовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі 1507 р. і т.д.).

Таким чином, толерантне ставлення Великого князівства Литовського до українського населення на етапі здійснення ним самостійної внутрішньої та зовнішньої політики радикально змінюється під впливом зближення Литви з Польщею та загостренням відносин з Московією і призводить до ліквідації автономії українських земель, обмеження прав православного люду та посилення соціального гніту.

Польська експансія на українські землі наприкінці XIV- в середині XVI століття. Загарбницьку політику щодо українських земель здійснювала Польща. Перша спроба у 1340 р. захопити Галичину завершилася провалом. На деякий час на теренах Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство на чолі з Любартом і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині під проводом Д. Дедька. Не скориставшись шансом на відновлення самостійної Галицько-Волинської держави, Галицька боярська республіка впала під ударами поляків у 1349 р. Король Казимир ІІІ, захопивши Галицько-Волинське та Перемишльське князівства, проголосив себе “правителем Королівства Русі”.

Але цей перебіг подій на галицьких теренах не влаштовував Литву, яка не відмовилася від своїх планів захоплення цих земель. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння Польща підпорядкувала собі Галичину і частину Волині; приєднавши до коронних земель 52 тис. кв. кілометрів із населенням 200 тис. осіб, збільшивши свою територію у 1,5 рази.

У 70-80-ті роки в боротьбу за західноукраїнські землі втрутилася Угорщина, встановивши свою владу в Галичині. Зміцніла після Кревської унії Польща, у 1387 р. здолала своїх суперників, остаточно приєднавши Галичину і частину Волині - Холмщину до своїх володінь і утримуючи їх під своєю владою до 1772 р.

У 1431 р. у результаті чергового польсько-литовського протистояння до Польщі відійшло Західне Поділля. Полонізація завойованих земель супроводжується зміною національного устрою: у Галичині було утворено 3 воєводства - Руське, Белзьке та Подільське. З 1434 р. на цих землях було запроваджено польське право, польський адміністративний апарат, створене шляхетське самоврядування.

У другій половині XV - на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Намагаючись уникнути катастрофи, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися 1 липня 1569 р. компромісом - укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле - Річ Посполиту.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Речі Посполитої складався із 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське, Брацлавське, які в свою чергу поділялись на повіти. З 1618 р. приєдналося ще Чернігівське воєводство.

На території трьох воєводств - Волинського, Брацлавського і Київського зберігалася в діловодстві українська мова і діяли Литовські статути.

Політичний устрій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Король - монарх (обирався, обмежені права)	Сейм Складався із: сенату (магнати, представники королівської адміністрації) - палати послів (представників місцевих (воєводств)органів самоврядування)

Люблінська унія для України:

втрата етнічних земель; - руйнація сільської общини;

ліквідація автономістських тенденцій; - безжалісна експлуатація;

впровадження чужих інститутів влади; природних багатств;

згортання національного життя та - дискримінація українського національних традицій; населення в містах;

денаціоналізація і спольщення - витіснення православної української еліти; віри, української мови,

захоплення українських чорноземів; культури.

Отже, Річ Посполита здійснювала стратегію, спрямовану на згортання політичного і національного життя на українських землях, зміцнення панівного становища польської шляхти, посилення економічних та соціальних утисків місцевого населення, ліквідацію духовних цінностей.

2. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель другої половини ХІV - першої половини ХVІ ст

Основу економіки України складали аграрний сектор, торгівля, ремісництво та традиційні промисли. До ХVІ ст. аграрний сектор був зорієнтований на виробництво продуктів для феодального господарства, забезпечував виробників-селян та потреби міст. Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуатації селянства, об'єднаного в громади. Сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

Зерновий бум в Європі загострив проблему земельної власності, робочих рук та форм організації праці. Для України прямим наслідком вивозу збіжжя у Європу було розширення панських фільварків за рахунок селянської землі та зростання панщини. Юридичною підставою для захоплення феодалами общинних земель стала “Устава на волоки” (1557р.). Феодальні володіння, що зростали за рахунок великокняжих дарувань, купівлі, освоєння нових та загарбання общинних земель, перетворювалися на фільварки, які були зорієнтовані на ринок, зберігаючи значні риси натурального господарства.

Важливу роль відігравала торгівля та швидкий розвиток міст. Внутрішній товарообмін здійснювався через розгалужену мережу ринків, торжищ, ярмарок. Поновлення у ХІV-ХVІ ст. традиційних транзитних шляхів, вихід на європейські ринки пожвавили зовнішню торгівлю.\

Соціальна структура суспільства

Еволюція селянства впродовж другої половини XIV-першої половини XVI ст.

Чиншові селяни (данники)

Тяглові селяни

Службові селяни

Церковне життя. Берестейська унія

Чинники, які активізували унійні настрої в українському суспільстві:

зовнішні	внутрішні
- державна підтримка католицького наступу з боку Речі Посполитої;	- перетворення церкви у чинник економічних інтересів
авторитет Римської курії	моральна деградація духовної ієрархії
єзуїтська пропаганда	загальна дезорганізація церковного життя
Календарна реформа” Папи Григорія ХІІІ (1582р.)	окатоличення української еліти та занепад інституту духовного патронату
прагнення утвореного у 1589р Московського патріархату встановити контроль над Київською Митрополією	втручання у справи церкви світської влади
неконструктивна політика Константинопольської патріархії	зростання анархії з боку братств

Внаслідок цього, у частини українських ієрархів визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою.

Сподівання на встановлення релігійної стабільності, прагнення українського духовенства, шляхти та міщан до зрівняння в правах з католиками, бажання зберегти свої земельні володіння та звільнитися від податків робили унію принадною для різних груп українського суспільства, що бажали дійти компромісу з Польщею.

На початку 90-х рр. ХVІ ст. розпочалася організаційна підготовка до унії. З метою погодження її умов з 1590 до 1595 р. православними єпископами було проведено 5 синодів. Вони сподівалися, що задумана справа буде розв'язана шляхом переговорів на відкритому соборі обох церков, зі взаємними поступками та приязню. Але скоро стало зрозуміло, що до відкритої дискусії суспільство не готове, і тому обговорення всіх питань відбувалося таємно.

Дізнавшись про підготовку до унії, православна громада вибухнула обуренням. Дії відступників рішуче засудив К. Острозький. За таких умов від унії відступилися Г. Балабан і М. Копистенський. Однак події вже набули незворотного характеру.

Погодивши всі питання, Київський митрополит М. Рогоза та польський король Сигізмунд ІІІ для офіційного проголошення унії скликали церковний собор, який розпочав роботу 6 жовтня 1596 р. у Бересті (нині м. Брест, Білорусія). Однак, єдиного собору не відбулося. Духовенство відразу поділилося на два окремих і ворожих собори. Спроби об'єднатися провалилися. Розкол став реальністю.

9 жовтня представник Константинопольського патріарха Никифер позбавив Київського Митрополита та його однодумців-єпископів сану за самовільне піддання Папі. Уніатський собор публічно проголосив унію, а владик, які до неї не пристали, та учасників Православного собору прокляттю. Він також затвердив акт про об'єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалась Папі Римському.

Уніати визнали зверхність Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви і прийняли католицькі догми. В той, же час, вони зберігали східний обряд, церковнослов'янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр, вживання старого (Юліанського) календаря. Нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватися. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків; уніатська шляхта та міщани одержували право займати посади у державних та міських урядах. Уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Рішення Берестейської унії ще більше розколювали українське суспільство за релігійною причетністю. Поруч з православною і католицькою активно почала діяти щойно утворена греко-католицька церква, посиливши позиції католиків і послабивши православний табір. Водночас становище самих греко-католиків було досить хитким. Православні вбачали в них зрадників, а католики розглядали їх як засіб поширення власного впливу, а не як самостійну церковну організацію.

Під приводом впровадження унії католики і уніати розгорнули широкий наступ на православну церкву: 1) офіційно заборонили православну віру і переслідували її прихильників; 2) відбирали православні храми і спустошували монастирі; 3) забороняли будувати церкви і школи; 4) не дозволяли здійснювати культові відправи; 5) жорстоко придушували будь-які спроби спротиву з боку міщан.

Загроза існуванню православ'я підняла на його захист здорові сили українського суспільства. Братства та українські шляхтичі-патріоти відстоювали інтереси грецької церкви на сеймиках і в судах. Сильною зброєю стала публіцистична література, в кінці ХVІ- на початку ХVІІ століття на допомогу православному табору прийшло козацтво.

3. Генеза і становлення козацтва в Україні. Запорозька Січ

Наукова спадщина з історії українського козацтва пропонує читачеві різні версії щодо його походження. За характером аргументації їх можна віднести до таких груп, як етимологічна, етнічна і автохтонна. Представники першої початки козацтва шукали в різних словах, схожих з терміном “козак” за своїм звучанням, чи значенням. Прихильники етнічної групи прагнули пов'язати козацтво з косогами, хозарами, тюрками, половцями тощо. Більшість дослідників, як українських (С. Величко, М. Грушевський, Д. Яворницький та ін.), так і зарубіжних (М. Бєльський, Г. Боплан та ін.) сходилися на думці про місцеві корені українського козацтва. Втім, зв'язок з минулим вони тлумачили по-різному. Одні надавали перевагу соціальним передумовам, інші - необхідності захисту українських земель від татар. М. Грушевський, М. Брачевський, М. Котляр пов'язували джерела українського козацтва з вічовими громадами лицарських княжих часів Київської Русі. Узагальнюючи існуючі теорії, О.Д. Бойко вважає, що кожна з них має раціональне зерно і лише їх синтез дає можливість наблизитися до відповіді на питання про походження козацтва.

З питанням про походження козацтва повязана проблема з'ясування джерел його формування. Об'єктивному висвітленню цієї проблеми сприяє запропонована М. Грушевським періодизація історії українського козацтва, що включає в себе зародковий (перший) та класичний (другий) етапи. На першому етапі (ХV- початок ХVІ ст.) в ході освоєння південних степів (“уходництво”, “добичництво”) основу козацтва закладали міщани, зем'яни-шляхта, селяни. На другому етапі (ХVІ- початок ХVІІ ст.) з перетворенням козацтва в суспільну верству зі своїм окремим устроєм, правами, організацією в лави козацтва вливалися вихідці з давніх княжих родів, шляхти, боярства, кріпосні селяни, міська біднота та ін.



XV - початок XVI ст.

З др. пол. XVI ст.

Кінець XVI ст.

До складу українського козацтва входило міське (городове), в подальшому реєстрове козацтво, запорозьке (низове) та нереєстрове козацтво (виписні козаки та ті, хто в прикордонних районах вів козацький спосіб життя).

Запорозьке (низове)

Козацтво

(кінець ХVІ - початок ХVІІ ст.)

Міське (городове) Нереєстрове

Реєстрове (виписні та ін.)

Прибутки Війська Запорозького низового (за Д.І. Яворницьким)

Головні джерела прибутків

Землі козацтва. Козацтво мало свої землі. Вже на першому етапі воно поступово заселило території на схід і захід від Середньої та Нижньої Наддніпрянщини - від Дністра до Сіверського Дінця й Дону. На 1700 верст у другій половині ХVІІІ століття простяглися землі Війська Запорозького. За територіальним принципом 1625 року були сформовані Київський, Білоцерківський, Переяславський, Корсуньський, Канівський та Черкаський реєстрові полки.

Його функції. В ході своєї еволюції козацтво опанувало такими функціями:

1) колонізація і господарське освоєння Дикого Поля;

2) збирання в своїх лавах поневолених категорій українського суспільства та взяття їх під захист;

3) мобілізація українського народу на боротьбу проти феодально-кріпосницького гніту;

4) збройна боротьба проти турецько-татарської агресії та інших поневолювачів;

5) консолідація українського народу та створення умов для усвідомлення ним власних національних завдань;

6) створення моделі, а згодом, розбудова Української держави (Запорозька Січ, Українська козацька держава середини ХVІІ-ХVІІІ ст.).

Окремо слід звернути увагу на роль козацтва у формуванні визвольних ідеалів українського народу, втіленню української ідеї, як ідеї окремішності українців. В цьому контексті варто мати на увазі внутрішню потребу козацтва мати “якийсь ідеологічний зміст в своїм буянні на степовім пограниччі”. Попри всілякі спроби принизити загальнонаціональний зміст української козаччини необхідно пам'ятати, що “на чолі козаччини стояли в значній частині люди, що були плоттю від плоті і кістю від кості тої української інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу”. Спираючись на думку М. Грушевського, що козаччина “ставши на грунт оборони релігійних і національних прав української народності, вона проголошувала свою солідарність з останками української шляхти - в Східній Україні ще не малозначними тоді, і з могутньою духовною верствою та вищими верствами міщанства, ” то можна зробити висновок, що козацька старшина стала чинним соціально-політичним фактором формування еліти українського суспільства вже на рубежі XVI - XVII ст.

Запорозькі Січі. Історію запорозького козацтва творили вісім Січей (Хортицька (1552-1557), Томаківська (60-ті рр. ХVІ ст. - 1593), Базавлуцька (1593-1638), Микитинська (1638-1652), Чортомлицька (1652-1709), Кам'янська (1709-1711), Олешківська (1711-1734), Нова або Підпільненська (1734-1775).

Найважливішими об'єктивними причинами заснування військово-організаційного центру козацтва в Подніпров'ї були:

1) внутрішня потреба козацтва в своїй організації у зв'язку із зростанням його чисельності на середину ХVІ ст.;

2) практична потреба в захисті українських земель від зростаючої татарської агресії;

3) необхідність об'єднання в згуртовані загони на чолі з досвідченим отаманом у зв'язку з тривалим перебуванням козаків далеко від волостей.

Вперше ідею створення Запорозької Січі та козацького реєстру висловив черкасько-канівський староста Остап Дашкевич. 1533 року він запропонував польському уряду побудувати на неприступному острові серед Дніпра замок, де можна було утримувати 2000 козаків.

Неоціненну роль в історії запорозького козацтва відіграла Хортицька Січ, заснована князем Д. Вишневецьким. По-перше, справила політичний вплив на еволюцію козацтва та зростання його лав. По-друге, активна дипломатична діяльність Д. Вишневецького заклала основи зовнішньої політики наступних Січей, а згодом, козацької держави Б. Хмельницького. По-третє, стосунки, які склалися в процесі створення Хортицького гарнізону та у перших військових кампаніях між козаками та представниками військово-службової верстви, стали моделлю майбутньої суспільно-політичної організації запорозького товариства. З Хортицею були пов'язані плани Д. Вишневецького про відродження Великого князівства Київського.

Демократичний характер на Січі базувався на таких принципах:

1) заперечення феодально-кріпосницької залежності та станової нерівності;

2) рівність у праві на участь в органах управління та володіння землями і угіддями;

3) вільний вступ до його лав незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності.

Влада на Січі. На Січі функціонували законодавча, виконавча і судова гілки влади. Вищим законодавчим органом на Січі була рада.

В її функції входило переобрання кошового отамана і старшини; встановлення військового устрою: вирішення питання війни і миру; ведення переговорів з дипломатами інших держав; поділ земель і угідь; покарання важливих злочинців.

Виконавча влада належала Кошу в особі кошового отамана та козацької старшини, яка утворювала уряд (військові начальники, військові чиновники, похідні та паланкові полковники). Старшина виконувала військові, адміністративні, судові, фінансові та дипломатичні функції.

Козацьке право закріплювало військову та адміністративно-територіальну організацію Січі (38 куренів і 5-8 паланок), регламентувало діяльність адміністративних і судових органів, забезпечуючи першочерговий захист особи і майна на Січі.

Запорозька Січ здійснювала цілий ряд державницьких функцій. Вона створила боєздатну армію; організувала український народ на боротьбу за визволення з-під іноземного гніту; поширила козацький устрій на всі українські землі; здійснювала на Україні власну релігійну та культурну політику; проводила міжнародну діяльність.

Козацько-селянські повстання кінця ХVІ- 20-30-х рр. ХVІІ ст.

Причини:

впровадження кріпосного права - зіткнення інтересів шляхти та козацької верстви;

захоплення польською шляхтою - репресивні заходи

українських земель; проти козацтва;

втручання феодалів у - наступ на православ'я.

життя міст;

Роки	Керівники	Основні битви	Території, охоплені повстанням	Здобутки	Втрати
1591-1593 1594-1596	К.Косинський, Г. Лобода, М. Шаула, С. Наливайко	Біла Церква; урочище Гострий Камінь біля Трипілля; урочище Солониця	Київщина, Волинь, Брацлавщина, Поділля, білоруське Полісся	масове покозачення; козацький устрій; проект передачі земель під козацьку юрисдинцію С. Наливайка	повстання придушені; курс влади на ліквідацію козацького імунітету
1625	М. Жмайло, М.Дорошенко, О. Голуб та ін.	Урочище Ведмежі Лози біля Куруківського озера	Київщина	за територіальним принципом сформовано 6 реєстрових козацьких полків; збільшено щорічну плату до 60 тис. злотих;	козакам заборонено здійснювати власну політику щодо Криму, Туреччини; втручатись у релігійну боротьбу
1630	Т. Федорович (Трясило)	“Тарасова ніч” під Переяславом	Полтавщина, значна частина Лівобережжя	реєстр-8 тис.	збільшено вдвічі (до 2-х тис.) залогу реєстровців на Запоріжжі
1632		Корсунська рада		вперше-ідея створення козацької республіки на Лівобережній Україні
1635	І. Сулима	Знищив Кодацький замок			через страту І. Сулими ці події не переросли в повстання
1637	П.Бут (Павлюк)	Під Кумейками, біля Боровиці	Лівобережжя, Подніпров'я		поразка
1638	Я. Острянин (Остряниця); Д. Гуня	Під с. Жовнин	Лівобережжя		“Ординація Війська Запорозького”:- реєстр-6 тис.; - скасовувалося самоврядування та ін.

Таким чином, козацько-селянські повстання кінця ХVІ - 20-30-х р. ХVІІ ст. із відстоювання станових інтересів переростали в збройну боротьбу з Польщею під прапором православ'я. Прагнення позбутися кріпацтва та національно-релігійних утисків розширило соціальну базу повстанців. Ці виступи поневолених верств на чолі з козацтвом суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду політичної боротьби та удосконалення військового мистецтва, піднімали козацтво до ролі провідника національно-визвольного руху.

Тема 3. Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького. Формування української держави в ході української національної революції ХVІІ ст. (2 год.)

Національно-визвольна боротьба широких верств українського народу в перші десятиліття ХVІІ століття сприяла формуванню його національної свідомості, об'єднанню за виборення незалежності. Визвольна війна середини ХVІІ століття на чолі з Б. Хмельницьким створила умови для виникнення нового суспільно-економічного ладу, руйнування кріпацтва. В складних умовах Б. Хмельницькому вдалося сформувати Українську козацьку державу з її характерними рисами, яка відіграла велику роль у боротьбі українського народу проти іноземного поневолення. І хоча здобутки національної державності були втрачені під натиском царського самодержавства, все ж можна стверджувати, що молода українська держава, вписала важливу сторінку в історію українського державотворення.

План

1. Передумови, причини, характер, рушійні сили та основні етапи Української національної революції

2. Утворення та розбудова Української держави

3. Переяславсько-московська угода 1654 року та її наслідки

1. Передумови, причини, характер, рушійні сили та основні етапи Української національної революції

Основні поняття: Українська козацька держава, українська національна ідея, автономія, соборна Україна, ознаки української державності, адміністративний поділ, бюджет, правова система, економічна політика Б.Хмельницького, Переяславська Рада, “Березневі статті”.

Навесні 1648 року в Україні спалахнула національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом Б. Хмельницького, яка стала переломним етапом в історії України.

З початку 90-х років ХХ століття сучасна українська історіографія поставила проблему національно-визвольної боротьби на якісно вищий рівень наукового пізнання. Ряд сучасних істориків, таких як: В.А.Смолій, В.С. Степанков, В.М. Литвин, О.Г. Сокирко, І.В. Рибак та багато інших, вважають, що за своїм значенням, масштабами, радикальними змінами в державному ладі, політичній організації, соціальній структурі, культурному житті цю подію можна трактувати, як Українську національну революцію ХVІІ ст. Передумови та розвиток її мали спільне із революціями в Нідерландах, Німеччині, Англії, Франції. Проте, вона як і інші, мала свої особливості.

Новим в історичній науці є те, що в сучасних умовах, дослідники вказують на спрямування національно-визвольної боротьби не лише проти Речі Посполитої, а і проти інших ворогів незалежності українського народу.

Національно-визвольна війна українського народу проти польської шляхти була спричинена насамперед безправним соціально-економічним, політичним, релігійним становищем українського суспільства. Це викликало велике обурення всіх верств населення, що вилилось в ряд селянсько-козацьких повстань.



Мета і рушійні сили визвольної війни визвольної війни

Козацтво виконувало роль керівної і провідної сили визвольної війни і було ядром українського війська.

Селянство приймало досить активну участь у боротьбі проти релігійного, національного та соціального гніту. Виступало проти політики польських і українських феодалів покріпачення, ставило вимоги щодо отримання особистої свободи і права на володіння землею.

Міщанство вимагало послаблення податкового тиску і відіграло важливу роль у ході революції.

Частина української дрібної та середньої шляхти взяла участь у визвольній боротьбі, у формуванні української еліти.

Представники православного духовенства (нижчого) теж стали учасниками подій у процесах українського державотворення.

Козацька старшина стала керівною силою в ході визвольної боротьби.

Більшість учасників визвольної боротьби за національним складом становили православні українці. Але серед повстанців було багато представників інших національностей, які проживали на українських землях.

Відносно хронологічних рамок періодизації Української національної революції в історичній науці існують різні варіанти. Одні історики, враховуючи події, що відбувались у ході визвольної боротьби, об'єднують їх у більш загальні періоди, інші - виокремлюють їх детальніше.

Найпоширенішим варіантом є виокремлення трьох етапів у розвитку Української національної революції:

І етап - лютий 1648 - серпень 1657 рр. - відбувається найбільше піднесення національно-визвольної і соціальної боротьби. Відроджується Українська держава. Намагання української еліти за допомогою союзників об'єднати усі етнічні українські землі.

ІІ етап - вересень 1657 - червень 1663 рр. - загострення соціально-політичної боротьби в українському суспільстві. Початок громадянської війни (“Руїна”). Поділ на Лівобережну і Правобережну Україну.

ІІІ етап - червень 1667 - вересень 1676 рр. - намагання національно-патріотичних сил на чолі з гетьманом П. Дорошенко об'єднати Україну в єдину державу. Втручання іноземних держав. Поразка революції. Характер революції - національно-визвольний, соціальний, релігійний.

Згідно Зборівському договору у 1649 р. було визнано створення автономії козацької України в межах Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. У роки визвольної війни середини ХVІІ століття в результаті угоди Б. Хмельницький отримав можливість будувати незалежну Українську державу. Але до цієї ідеї він прийшов не одразу. Гетьман і його соратники, розпочинаючи свій виступ проти польської шляхти, намагались забезпечити існування козацьких вольностей. Та з розгортанням всенародної боротьби і визволенням значної території українських земель Б. Хмельницький окреслив план створення української автономії у складі Речі Посполитої, а з часом висунув ідею формування української незалежної держави. Державне будівництво українського суспільства здійснювалось поетапно.

Основні етапи державного будівництва та боротьба Б. Хмельницького за їх виконання.

І етап лютий-вересень 1648 р. - розробка ідеї автономії на козацькій території в складі Речі Посполитої.

ІІ етап вересень 1648 р. - серпень 1649 р. - виокремлення політичної програми з головною метою - створення незалежної української держави в межах усіх етнічних земель України.

ІІІ етап серпень 1649 р. - червень 1651 р. - діяльність Б. Хмельницького з реального втілення ідеї формування незалежної держави та негативні наслідки зрадницької політики кримського хана.

ІV етап липень 1651 р. - березень 1654 р. - поразка політики автономії в межах Речі Посполитої та українсько-російський договір.

На звільнених землях було організовано місцеві та центральні органи влади, запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ (на зразок територіально-політичному устрою Запорозької Січі).

2. Утворення та розбудова Української держави

Найхарактерніші ознаки Української козацької держави середини ХVІІ ст.

Адміністративно-територіальний устрій

- Полки і сотні одночасно були військовими і адміністративними одиницями.

- Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну владу.

- Полковники були головними представниками гетьманської влади на місцях.

Розбудова національної держави республіканського типу:

Верховний орган влади в Україні

Загально-козацька рада

(Військова або Генеральна рада)

На чолі держави - гетьман, якого обирала Військова рада.

Виконавча і судова влада знаходилась в руках гетьмана.

Дорадчий орган - генеральна старшина (старшинська рада).

У ній брало участь усе козацьке військо.

Гетьманська держава налічувала сильну сучасну армія, яка характеризувалась мужністю, високим бойовим духом, суворою дисципліною. Чисельність армії доходила до 130-150 тис. чоловік.

Українська козацька держава мала свою фінансову систему.

Гетьманські універсали визначали умови сплати і надходження податків до державної скарбниці.

Українська держава мала свою систему судочинства. На українських землях діяло козацьке звичаєве право, певною мірою зберігали силу норми Литовських статутів, Магдебургського права. Для усього населення новим джерелом права стали гетьманські універсали. Найвищою судовою гілкою був Генеральний військовий суд. Діяли полкові та сотенні суди. У містах - міські та церковні суди.

Економічна політика української держави середини 17 століття мала бюджет, хоча він завчасно не розроблявся і не затверджувався. Економічна політика визначалася потребами і можливостями часу.

Економічна політика Б. Хмельницького здійснювалась через універсали, накази, гетьманські листи, практичну діяльність.

Українська держава середини 17 століття мала свою символіку:

- малинового кольору прапор;

- герб, на якому вимальовувався козак з мушкетами.

Українська держава мала власні зовнішні атрибути державності - клейноди.

До них відносились: булава, печатка з гербом, хоругва, бунчук. Найвищою ознакою влади була булава. Відомо, що у 1648 році Б. Хмельницький мав срібну позолочену булаву, яка була прикрашена дорогоцінним камінням.

Печатка мала округлу форму. Виготовлена із срібла. На ній зображено козака з шаблею, порохівницею і самопалом. На печатці по колу зроблено надпис: “Печать славного війська Запорізького низового”.

Хоругва (прапор) - тканина прямокутної форми кармазинового кольору, на якій вишито герб, образ святих, хрести. Хоругву несли попереду війська поруч з гетьманом.

У державі відбулись зміни в соціальній структурі суспільства:

- територію Козацької держави покинули католицька шляхта,

польські магнати і католицьке духовенство;

- козацька старшина утримувала владу і основні багатства;

- отримали особисту свободу більшість селян і міщан;

- спостерігався процес покозачення значної частини селян у ході війни;

- покозачена частина селян створювала вільне козацьке господарство;

- міські жителі отримали права займатись ремеслами, торгівлею, промислами;

- міське православне населення приймало участь у самоврядуванні міст.

Українська козацька держава і гетьман Б. Хмельницький розвивали дипломатичну службу:

- приймали іноземних послів;

- брали участь у виробленні умов міжнародних договорів;

- вели дипломатичне листування;

- уклали військово-політичний союз із Кримським ханством, Трансільванією;

- встановили дружні відносини з Валахією, Венецією;

- гетьман проводив політику налагодження зв'язків з Росією для спільної боротьби проти Польщі;

- укріпили позиції Української держави на міжнародній арені, підвищили її авторитет;

- до столиці Чигирин приїздили посли Туреччини, Угорщини, Росії, Швеції, Венеції.

Отже, в результаті Зборівського договору розпочався процес формування української козацької державності.

Польська влада вбачала загрозу в зміцненні Української держави і тому в лютому 1651 року відновила бойові дії: польські війська на чолі з М. Калиновським перейшли у наступ. У 1650-1651 рр. події розвивались не на користь війська Б. Хмельницького, яке терпить поразку і в результаті гетьман погодився на підписання Білоцерківського договору (18 березня 1651 р.).

28 вересня 1651 року відбулося заключення Білоцерківського договору. Даний договір зводив нанівець автономію української держави.

- територія держави зазначалась лише Київським воєводством

- влада гетьмана підпорядкувалась коронному гетьману

- чисельність реєстрового козацтва зменшувалась до 20 тис. чол.

- пани отримали право повертатися до маєтків.

Отже, становище України значно погіршилось. Тому, Б. Хмельницький і його радники стали перед дилемою: капітуляція перед Польщею або звернення до московського царя за допомогою. На прохання гетьмана до Москви надати йому військову допомогу - остання мовчала. Лише 1 жовтня 1653 року цар скликав Земський собор. Учасники собору висловили своє рішення про те, щоб “…гетьмана Богдана Хмельницького и все військо запорожское с городами и землями принять”.

3. Переяславсько-московська угода 1654 року та її наслідки

Переяславська рада. Пізніше, 9 жовтня 1653 року, в Україну було направлено надзвичайну дипломатичну місію на чолі з В. Бутурліним для виконання рішення Земського собору. Під час переговорів мали місце непорозуміння та різниця в поглядах. 8 січня 1654 р. Б. Хмельницький зібрав у Переяславі загальновійськову Генеральну раду і виголосив промову, в якій охарактеризував вкрай складні умови, які склались в українському суспільстві за шість років війни і вказав на єдиний вихід - це піддатися під захист сильної держави і отримати від неї військову допомогу. Але не всі прийняли рішення Переяславської ради. Так, присягу цареві відмовився дати Іван Богун, який після Б. Хмельницького вважався стратегом “номер один”, не було також уповноважених від Запорозької Січі.

На жаль, у Переяславі українська сторона не отримала ні одного офіційного документа, в якому б чітко визначались умови “об'єднання двох держав”. Остаточний договір було вкладено в Москві, в березні 1654 року - так звані Березневі статті.

Березневі статті. Проект договору складався з двадцяти трьох статей, які були підготовлені в Україні та передбачали зміст майбутніх міжнародних відносин між Україною і Московською державою, затвердження якого без змін означало б самостійність України і гарантувало зобов'язання зі сторони Росії забезпечити українському народу незалежність. Після обговорення 21 березня проекту договору було сформовано лише одинадцять статей. 27 березня 1654 року цар підтвердив їх жалуваною грамотою, визначав права, вольності Війська Запорозького та української шляхти, обрання гетьмана, визначав кількісний склад збройних сил України. Цар видав жалувану грамоту православному духовенству. Гетьман, перш за все, розглядав цей договір як угоду про військову допомогу в боротьбі проти польської шляхти і юридичний гарант закріплення прав і вольностей Української держави. Але, на жаль, як пише О. Апанович “…історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України і Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною”.

Березневі статті 1654 року - міжнародний договір між Росією і Україною, оцінка якого царським урядом поступово змінювалась не на користь українського народу.

Березневі статті передбачали:

- Україна (територія Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств) підпадала під протекторат Росії;

- Україна входила до складу Росії з правом козацько-старшинського самоврядування, зберігалась полкова система адміністративного устрою;

- зберігалось 60-тисячне військо;

- верховна влада належала гетьману, обраного військом, але затверджувалась царем;

- визнавалась самостійність української православної церкви;

- у містах зберігалось право на самоврядування;

- козацькій старшині царський уряд підтверджував право на володіння землею і маєтками;

- гетьману надавалось право вести самостійну зовнішню політику, окрім з Польщею та Туреччиною;

- Україну зобов'язували виплачувати певну суму грошей від своїх прибутків до російської скарбниці;

- російський цар надав собі право ввести і тримати в Києві військовий гарнізон (15 тис. чол.) на чолі з воєводою.

Наслідки входження України до Росії були неоднозначними і суперечливими, що врешті решт привело до перетворення її на провінцію Російської держави.

Але існування Української держави значно вплинуло на формування національної самосвідомості прогресивної частини українського суспільства і забезпечило появу нової політичної еліти; набуто досвід ведення боротьби за національне і соціальне визволення українського народу.

У ході війни спостерігалося народження української державної ідеї, основними принципами якої були:

право українського народу на створення своєї власної держави в її етнічних межах;

соборність Української держави;

незалежність від Речі Посполитої та інших держав;

новоутворена Українська держава мала стати спадкоємницею Київської Русі;

провідна роль в утвердженні національної державної ідеї належала козацтву.

Отже, національна державна ідея стала об'єднуючим фактором визвольної боротьби українського народу. Як зазначають сучасні українські історики В.А. Смолій і В.С. Степанков: “Маємо підстави стверджувати, що протягом 1648-1657 рр., у національній самосвідомості народу стався по суті революційний прорив: уперше після загибелі Київської держави в ній з'являється державна ідея. Її утвердження попри всі складності та суперечності цього процесу зіграло вирішальну роль у розвитку свідомості від рівня етнічно-культурного ототожнення до національно-патріотичного самовизначення”.

Тема 4. Україна в другій половині ХVІІ ст. “Руїна”: її соціально-політична сутність та наслідки (2 год.)

Період у житті українського народу після смерті творця Української держави - гетьмана Б. Хмельницького (27 липня 1657 р.), характеризувався складною соціально-політичною ситуацією. З часом козацька старшина посилила наступ на права рядового козацтва, зростала залежність українських селян від землевласників. Окрім того, повернення до феодальних порядків загострило протиріччя між селянами, козацькими низами та українською шляхтою і козацькою старшиною, що привело до збройних виступів пригнічених.

Боротьба за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького відкинула принцип спадковості гетьманської влади, що привело до перемоги І. Виговського. Не дивлячись на досвідченість, він припустив ряд вагомих політичних прорахунків, які спричинили початок громадянської війни.

План

1. Українська козацька держава після смерті Б. Хмельницького. Початок “Руїни”

2. Поділ України на Лівобережну і Правобережну. Україна в часи “Руїни”

3. Державотворча діяльність гетьмана П. Дорошенка. Причини поразки національно-визвольної війни, її значення та уроки

1. Українська козацька держава після смерті Б. Хмельницького. Початок “Руїни”

Основні поняття: “Руїна”, автономія, Гадяцький договір (1658), Переяславські статті (1659), Слободищенський трактат (1660), Московські статті (1665), Андрусівська угода (1667), Глухівські статті (1669), Конотопські статті (1672), “Трактат про вічний мир” (1686).

Причини та наслідки “Руїни”1657-1687 рр.

2. Поділ України на Лівобережну і Правобережну. Україна в часи “Руїни”

Політика царського уряду на обмеження прав автономії. Війська Запорозького у другій половині ХVІІ ст.

Політика царського уряду по обмеженню прав автономії Війська Запорозького у другій половині XVII століття.

Вирішення української долі у Вільно в 1656 році без участі України під час підписання перемир'я між Росією та Польщею.

Розміщення московських воєвод у стратегічно важливі міста України.

Обмеження чисельності війська до 40 тис.

Підтримка і підкуп старшини московським урядом з метою розколу української місцевої влади.

Невдоволення і збройний виступ московської влади проти І. Виговського.

Негативний зміст “Московських статей” 1665 р., направлених на впровадження влади московським воєводам на Лівобережжі.

Зверхність Московського патріарха в релігійній сфері - призначення ним Київського митрополита.

Повне підпорядкування зовнішньої політики московському уряду, визначеної “Глухівськими статтями” (1669 р.).

Спільні дії І. Самойловича та російського уряду проти Правобережжя.

Конотопські статті (1672 р.) про обмеження влади гетьмана розпоряджатися власними збройними силами.

Підписання вічного миру (1686 р.) між Росією і Польщею. Недопущення української сторони на переговори. Поділ України.

У жовтні 1659 року у Переяславі було підписано новий договір між гетьманом Ю. Хмельницьким і російським урядом. Статті значно обмежували автономні права України:

козацька старшина не мала права переобирати гетьмана без узгодження з царем;

гетьман позбавлявся права призначати і звільнювати генеральну старшину і полковників;

український уряд не мав права на проведення самостійної зовнішньої політики;

київська метрополія підпорядкувалась московському патріарху.

Наступним кроком до поділу України на Лівобережну і Правобережну було підписання Слободищенського трактату (1660 р.), за яким Україна розривала союз із Москвою і відновлювала союз із Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658 року.

Підписання Слободищенського трактату поклало початок поділу Гетьманської держави на Лівобережну і Правобережну, який завершило Андрусівське перемир'я 30 січня 1667 року між Росією і Польщею. За цією домовленістю визнавалось входження Лівобережної України до складу Росії, Правобережної - до складу Польщі. Запорозька Січ повинна була перебувати під владою цих обох держав. Місто Київ строком на два роки залишалось під владою Росії. Все це вирішувалось без участі самої України. В таких умовах правобережний гетьман П. Дорошенко розпочав боротьбу за об'єднання України. Важливе значення в цьому відіграло антимосковське повстання на Лівобережній Україні у лютому 1668 року, під час якого П. Дорошенку вдалося усунути від влади І. Брюховецького і об'єднати козацьку державу.

У червні 1668 року Військова козацька рада обрала його гетьманом об'єднаної України. Петро Дорошенко намагався зберегти суверенітет України на основі забезпечення загальнонаціональної єдності та внутрішньої злагоди українського суспільства. Його ідеї є надзвичайно актуальними в сучасних умовах розвитку незалежної України.

У 1676 році П. Дорошенко, позбавлений будь-якої підтримки місцевої старшини Лівобережної України, зростанням невдоволення серед населення правобережних земель політикою гетьмана з турками і татарами, зіткненням інтересів на українських землях двох потужних протекторів місцевих еліт Туреччини та Росії, призвели його до зневіри у своїх цілях і зречення гетьманської булави.

Наслідки періоду “Руїни” для українського народу вилились у надзвичайно великі матеріальні та людські втрати.

Сучасна українська історична наука пов'язує падіння гетьманства П. Дорошенка із завершенням української національної революції.

Революція закінчилась для українського народу поразкою, так як не вдалося створити незалежну державу в етнічних межах України.

3. Державотворча діяльність гетьмана П. Дорошенка. Причини поразки національно-визвольної війни, її значення та уроки

Причини поразки революції:

відсутність завершення формування національної ідеї (політика автономізму);

незавершеність консолідації української еліти навколо національної державної ідеї;

недостатній досвід еліти у справі державного будівництва;

розгортання протиріч і боротьби між старшинськими угрупуваннями за владу;

поділ України на дві частини - Лівобережну і Правобережну, міжусобна боротьба;

постійна зміна зовнішньополітичної орієнтації України в пошуках виходу із складних ситуацій;

намагання сусідніх держав за допомогою постійних агресій ліквідувати самостійність Української держави та ін.

Історичне значення Української національної революції:

пробудила і розвинула національну свідомість народу;

сформувала і проголосила національну ідею;

тимчасово створила національну державу;

сформувала нову політичну еліту, яка виступила на захист національних інтересів українського народу;

надала новий імпульс у розвитку вітчизняної культури (особливо історичної і художньої літератури).

Отже, історичні події, які розвивались у кінці ХVІІ ст. призвели до того, що українські землі були розчленовані та захоплені іноземними державами (Річчю Посполитою, Росією, Туреччиною та Кримським ханством), як результат епохи “Руїни”.

Тема 5. Гетьманщина у складі Російської імперії. Остаточна ліквідація української державності ( кінець XVІІ-ХVІІІ ст.) (2 год.)

З перших же років перебування українських земель у складі Московської держави нею запроваджувались кроки з обмеження прав Гетьманщини. Вирішальним періодом у стосунках між Україною і Росією були часи гетьманування Івана Мазепи. Не дивлячись на тісні стосунки з російським царем Петром І, гетьман І. Мазепа виокреслив головну мету свого життя - об'єднати Україну в одну незалежну державу. Одним із рішучих його кроків був союз зі Швецією під час Північної війни, яка в разі перемоги над Росією, мала б забезпечити звільнення України від влади Москви.