Історія України. Витоки українського народу

У Росії на початку ХVІІІ століття Петро І запроваджував модернізаційні реформи в державному управлінні, фінансовій сфері, економіці, армії. Їх успішна реалізація сприяла формуванню сильної централізованої монархічної держави і автономних прав Гетьманщини. Гетьман же Іван Мазепа своїм ідеалом вбачав станову державу західноєвропейського типу при збереженні та функціонуванні традиційного козацького устрою. Головною умовою внутрішнього забезпечення своїх особистих планів він вважав формування української аристократичної верхівки. Щоб цього досягти, він надавав козацькій старшині значні земельні володіння, права і привілеї. Це в свою чергу викликало протест зі сторони простого люду. Тому у вирішальний момент селяни і широкі маси козацтва не підтримали план І. Мазепи. Наступні десятиліття характеризувались наступом російського царизму, результатом чого стало обмеження і знищення гетьманства та автономії українського народу.

Основні поняття: Малоросійська колегія, “Правління гетьманського уряду”, “Пакти Конституції прав та вольностей Війська Запорозького” (“Конституція П. Орлика”), мануфактурне виробництво, гайдамацький рух.

План

1. Гетьманщина у складі Московської держави. Іван Мазепа

2. Політика самодержавства по знищенню гетьманства та автономії України

1. Гетьманщина у складі Московської держави. Іван Мазепа

Економічна і соціальна політика Івана Мазепи

Економічна	Соціальна
- посилення усіх форм феодальної експлуатації селян і козаків; - узаконення дводенної панщини для селян (Універсал 1701 р.) - удосконалення орендної системи.	- обмеження переходу козаків у селянський стан; - встановлення регламентованого розподілу рангових маєтностей; - сприяння будівництву шкіл, бурс, друкарень; - при його участі Києво-Могилянська колегія отримала академічний статус і стала першим вищим навчальним закладом у Східній Європі.

Боротьбу гетьмана І. Мазепи з відродження Української держави продовжив його соратник Пилип Орлик, який створив у квітні 1710 року відомий документ міжнародного значення “Пакти й Конституція прав та вольностей Війська Запорозького” (“Бендерська Конституція”, “Конституція”). Конституція П. Орлика має демократичний характер. Проаналізувавши статті Конституції, можна пересвідчитись в тому, що засади парламентаризму були започатковані серед українських політичних діячів уже з початком XVIII ст.

Основні положення “Конституції” Пилипа Орлика

- проголошувалась незалежність України (її відокремлення від Росії);

- ідея соборності українських земель;

- встановлювався козацький (демократичний) лад суспільства;

- вища законодавча влада повинна належати козацькій раді, яка мала скликатись тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову;

- запроваджувалася виборність полковників і сотників, яких затверджував гетьманів;

- створювалась спеціальна комісія для здійснення ревізії державних земель, що перебували у користуванні старшини та повинностей населення;

- прихильно мала проводитись політика щодо вдов козаків, дітей-сиріт, дружин, чоловіки яких перебувають на війні чи інших військових службах у галузі сплати загальних повинностей чи податків (вони від них звільнялись).

- у вирішенні покарань правопорушників головна роль відводилася Генеральному суду та ін.

Конституція П. Орлика увійшла в історію як перша в Європі конституція демократичного суспільства, і багато в чому випередила основні положення американської, яка була прийнята значно пізніше, в 1787 році. Діяльність гетьмана П. Орлика в еміграції була спрямована на створення коаліції з європейських держав, при допомозі якої він хотів здобути незалежність України. Це був палкий український патріот, який своїми активними дипломатичними діями посприяв проведенню після смерті Петра І менш жорстокої політики з боку царського уряду.

Антиукраїнська політика Петра І

1. Зменшення наполовину збройних сил України. Козацьке військо підпорядковувалось російському командуванню. (1706 р.).

2. Обов'язкова участь українських козацьких полків в усіх війнах, які вела Російська держава.

3. Використання на примусових будівельних роботах українців, в тому числі і козаків, у результаті чого занепадала держава.

4. Підрив української економіки: майже скасував вільну торгівлю (селітру, вугілля дозволялося вивозити тільки до Росії; заборонено ввозити до України російські промислові вироби такі як: панчохи, тканини та їн.; українську продукцію можна було вивезти лише через віддалені порти, що ускладнювало торгівлю).

5. Обмеження старшинського самоврядування, гетьманської влади;

6. Зруйнування Запорозької Січі в 1709 році.

7.Запровадження при гетьмані посади царського резидента для здійснення контролю над економічною, фінансовою, військовою і зовнішньою політикою гетьманського уряду.

8. Створення Малоросійської колегії у травні 1722 р. Місце її розташування - Глухів. Керівник -- росіянин Вельямінов.

9. Значне зростання податків з українського народу до царської скарбниці.

10. Заборона української мови і українського книгодрукування. "Святе письмо" друкувалось російською мовою.

12. Терор і розправа з прихильниками гетьмана І. Мазепи.

Формування нових відносин в економічній спільнотіукраїнської народності

Зміни в промисловому виробництві:

- розвиток мануфактур у різних регіонах України;

- використання найманої праці -- елемента капіталістичних відносин;

- створення системи експлуатації найманих робітників;

- розклад дрібнотоварного виробництва;

- широке втягування в товарно-грошові відносини феодальних господарств;

- поява великих мануфактур -- капіталістичного типу підприємств;

- процеси спеціалізації в промисловому виробництві та їх товаризація;

- джерела первісного нагромадження первісного капіталу (посилення експлуатації, розвиток торгівлі, лихварство, отримання пануючою верхівкою подарунків у вигляді земель, мануфактур і т.п. від царського і гетьманського урядів);

- посилення економічних зв'язків між регіонами;

- поява нових і розвиток старих центрів торгівлі.

Зміни в сільському господарстві

- нерівномірний розвиток у різних регіонах України сільського господарства (Лівобережна, Слобідська, Південна, Правобережна Україна, західноукраїнські землі);

- пануючий зерновий характер землеробства витісняється поглибленням спеціалізації окремих сільськогосподарських регіонів;

- вирощування і поширення нових культур (картоплі, кукурудзи, технічних культур, цукрового буряку), розширення садівництва, виноградарства;

- нововведення раціонального характеру ведення і обробітку ґрунту;

- зростання тваринництва, виникнення кінних і овечих заводів;

- зміни в феодальній земельній власності та землеволодінні (посилення політики контролю за розподілом земель з боку царського уряду);

- структурні зміни феодальної ренти (поряд з подальшим посиленням відробіткової ренти поширювалась заміна натуральних оброків грошовими);

- зростання державних податків (натуральні, грошові збори до державної скарбниці з перевагою останніх);

- подальше закріпачення селянсько-козацьких верств України (у 1783 р. Катериною II остаточно заборонено перехід селян, запроваджувалось кріпосне право);

- українська старшина отримала, права російського дворянства (1785 р.), більше привілеїв на відміну від сільського населення отримувало міське. За міськими жителями, які мали рухоме і нерухоме майно, закріплювалось право на це майно і воно охоронялось.

У другій половині ХУІІІ ст. політика царського уряду була спрямована на підпорядкування духовної влади світській - монастирські маєтки підлягали секуляризації. В державну власність перейшла більша частина церковних угідь. Вищеназвані чинники здійснювали зміни суспільного характеру:

- єдина соціальна еліта зазнала розшарування;

- новоутворені панівні верстви населення дбали лише про свої власні інтереси;

- національні інтереси витиснуті на другорядний план;

- українські братства переорієнтовувались у своїй діяльності (від культурницької переходили до торгівлі чи промисловості).

2. Політика самодержавства по знищенню гетьманства та автономії України

І період -- 1708-1728 рр. -- швидкий наступ на автономію України.

- Створення Малоросійської колегії (1722 р), яка здійснювала контроль за фінансами, діяльністю старшини, владою гетьмана і обмежувала автономію України. Генеральна канцелярія, адміністрація, суд повністю залежали від Малоросійської колегії.

II період - 1728-1734 рр. - формальне пом'якшення російської політики щодо України.

- Скасування Малоросійської колегії (1727 р.) і відновлення права виборів гетьмана (обрання Д. Апостола);

- зменшення чисельності російських військ на території України;

- відміна податків, запроваджених Малоросійською колегією на українській території;

- здійснення перевірки землеволодінь Д. Апостолом, що сприяло збільшенню земельного фонду;

- проведення судової реформи;

- заснування Гетьманської скарбниці;

- поширення влади гетьмана на м. Київ.

III період - 1734-1750 рр. - нова хвиля утисків українського народу.

- Скасування обрання гетьмана;

- введення "Правління гетьманського уряду" після смерті гетьмана Д. Апостола, як тимчасової форми державного органу в Україні;

- широке використання українських матеріальних і людських ресурсів під час російсько-турецької війни (1735-1739 рр.), як результат-тяжке становище України.

ІV період - 1750-1764 рр. -- уповільнення наступу на українську автономію.

Позитивне	Негативне
- керівництво справами України передано від Сенату до Колегії Закордонних справ; - демократичні кроки нового гетьмана К. Розумовського по відношенню до старшини (проведення з'їздів старшин); - проведення К. Розумовським військової реформи (введення уніформи, вдосконалення артилерії та ін.); - здійснення гетьманом судової реформи (створені 20 повітів мали власний суд, відновлено судові порядки, які існували в Україні перед визвольною війною).	- гетьмана зобов'язано складати фінансові звіти для російського уряду з вказаними прибутками і витратами Гетьманщини (1754 р.); - місто Київ втратив владу гетьмана і був підпорядкований царю (1761 р.); - відмінено митний контроль між Росією і Гетьманщиною; - ліквідовано гетьманство Маніфестом Катерини ІІ (1764 р.).

V період -- 1764-1783 рр. -- остаточна ліквідація української автономії.

- Створення Другої Малоросійської колегії на чолі з П. Рум'янцевим;

- заміна натуральних повинностей грошовими податками;

- вихід Росії до Чорного моря, Крим потрапляє під владу Росії;

- знищення Запорозької Січі (1775 р.);

- ліквідація полкової системи і створення губерній на території Гетьманщини (1781р.);

- юридичне запровадження кріпосного права на Україні (травень 1783 р.);

- звільнення української знаті від обов'язків військової служби, українська старшина й шляхта отримали права, аналогічні російському дворянству за "Жалуваною грамотою дворянства", виданої Катериною II у 1785 р.;

- розширення автономії України К. Розумовським.

Наслідки колоніальної політики російського самодержавства на українських землях

1. Значне обмеження і ліквідація прав та вольностей українського народу, що вело до масового незадоволення своїм безправним становищем.

2. Поширення центристських тенденцій в українському суспільстві.

3. Знищення української національної культури, всебічна русифікація.

4. Здійснення російською владою політики інтриг між гетьманом і старшиною, між селянами і старшиною, які проводила російська влада.

5. Експлуатація матеріальних і людських ресурсів царським урядом.

Таким чином, безправне становище українського народу у складі іноземних держав та його постійна боротьба за свою незалежність, сприяли формуванню національної самосвідомості та готувала маси до участі у великих політичних та соціальних змінах у майбутньому.

Тема 6. Капіталістична еволюція України у складі Австро-Угорської та Російської імперій, її особливості у ХІХ столітті (2 год.)

На межі ХХ століття українські землі Слобожанщини, Лівобережжя, Правобережжя, Півдня являли собою єдину територіальну цілісність. Територію, що займала 9/10 від загальної площі України, називали Наддніпрянщиною чи Наддніпрянською Україною. В історичному розвитку українського народу вона продовжувала відігравати визначальну роль. Наддніпрянщину своїм історичним, політичним та культурним центром вважало і українське населення Східної Галичини, Північної Буковини, Закарпаття, підвладне Австро-Угорській імперії.

Процеси утвердження капіталістичних відносин посилювали об'єктивні тенденції до возз'єднання всіх українських земель, насильницько-розмежованих державними кордонами Російської та Австро-Угорської імперій.

Об'єктивному процесу формування нації відбувався на всій території споконвічного проживання українського народу сприяв громадсько-політичний та національно-визвольний рух в Україні.

Основні поняття: національне відродження, національна ідея, національно-визвольний рух, промисловий переворот, інкорпорація, асиміляторська політика, народовці, "просвіта".

План

1. Основні тенденції соціально-економічного розвитку України у ХІХ столітті

2. Суспільно-політичні процеси в Україні у ХІХ столітті

3. Український національний рух

1. Основні тенденції соціально-економічного розвитку України у ХІХ столітті

Політичний, соціально-економічний та культурний розвиток України у ХІХ столітті був тісно пов'язаний з об'єктивним процесом формування української нації та утвердженням капіталістичних відносин.

Серед українських земель, що у ХІХ столітті становили південно-західну частину Російської імперії, виділялося чотири великих регіони: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна ( Степова Україна). Реформування адміністративної системи країни на початку ХІХ ст. мало на меті посилити владу царського уряду над окраїнами, ліквідувати їхні національні особливості та русифікувати неросійське населення. У 1802 році уряд ліквідував Малоросійську губернію і утворив Чернігівську та Полтавську, Таврійську та Миколаївську (з 1803 р. Херсонську губернії). У 1828 р. вони та Бессарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства. Для послаблення позицій польської шляхти після повстання 1830 р. царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської та Подільської губерній. Згодом Слобідсько-Українську губернію реформовано в Харківську. Отже, вся територія України була поділена на дев'ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку ХХ ст. Губернії поділялися на повіти.

Соціальний склад населення України (І пол. ХІХ ст.): - дворянство становило 2,01 відсотки - селяни (кріпаки, державні селяни) - 80,9 відсотків - міські стани (купці, міщани, цехові) - 10,5 відсотків - військові - 4,19 відсотки - різночинці - 1,34 відсотки

Протягом ХІХ століття населення України зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн.). щоправда, цей показник відтворював, швидше, стан міграційних процесів, а не природний приріст населення України. Русифікаторська політика царизму характеризувалась заохоченням переселення представників інших національностей на землі України, а й створенням умов, які б змусили українців виїжджати у внутрішні райони Росії, або емігрувати за кордон. Цьому сприяли антиукраїнські заходи в сфері культури, мови, освіти.

Одним із наслідків політики царського уряду в Україні стало витіснення корінного населення із суспільного життя. У промисловості, на транспорті, в торгівлі та сфері обслуговування в кінці ХІХ ст. було задіяно лише 9 відсотків українців, а серед представників вільних професій (вчених, митців, медичних працівників, священнослужителів) - 0,5 відсотки. У великих промислових, культурних, політичних центрах України корінні мешканці складали меншість (22% - в Києві, 6% - в Одесі). Більшість української нації становило селянство.

Економічний розвиток України у першій половині ХІХ століття

У першій половині ХІХ століття відбувався інтенсивний розклад феодально-кріпосницької системи. Руйнування натурального господарства, його товаризація призвели до розвитку капіталістичної промисловості. Це стимулювало розшарування селянства і дедалі ширше застосування вільно-найманої праці та машин. Поступово формувалися класи найманих робітників і буржуазії, що супроводжувалося розвитком національного ринку і кредитно-банківської системи.

Розвиток сільського господарства як провідної галузі економіки України. Поміщицьке землеволодіння, кріпацька праця, застаріла система господарювання, низький рівень техніки затримували розвиток продуктивних сил. У 1861 р. у руках поміщиків перебувало понад 70 відсотків всієї землі (маєтки графа Браницького на Правобережжі (300 тис. десятин); князів Воронцова і Лопухіна на Півдні України (по 100 тис. десятин у кожного). Посилення експлуатації селянства, неконтрольовані дії поміщиків, майнова диференціація, кріпосне право були причинами масових народних виступів та ліквідації кріпосництва.

Подальший розвиток промисловості України - збільшувалося число промислових підприємств і обсяг промислової продукції, виникали нові галузі виробництва. Швидкими темпами розвивалася цукроварна, машинобудівна, металургійна і кам'яновугільна галузі промисловості. Розвивався річковий транспорт. Зростав оборот вантажу Чорноморсько-Азовських портів. Розвиток промисловості супроводжувався формуванням нових промислових і торговельних центрів. На півдні - це Одеса, Херсон, Миколаїв, Таганрог та ін. Наприклад, у 50-х роках ХІХ ст. в Одесі почали діяти великі заводи: чавуноливарний Рестеля (1844р.),сільськогосподарських машин І.Гена (1854 р.), судноремонтні майстерні “РОПІТ” (1858 р.), механічний завод Белліно-Фендеріха (1860 р.), тютюнова фабрика Попова (1860 р.), перший паровий млин Л.Тома (1851 р.). У 1858 р. у місті діяло 68 фабрик і заводів із загальним річним виробництвом у 4 млн. крб.

Початок промислового перевороту в українських землях, що перебували у складі Російської імперії, вчені датують 30-40-ми роками ХХ століття. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машиною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Капіталістична фабрика, що поступово витісняла кріпосницьку мануфактуру, вимагала якісно нової робочої сили, а закріпачений робітник не відповідав цим критеріям. Розвиток капіталістичної промисловості, початок промислового перевороту, формування класів пролетаріату та буржуазії були виявом розкладу та кризи кріпосницької системи, що гальмувала соціально-економічний розвиток України у першій половині ХІХ століття.

Розширення внутрішнього ринку й торгівлі. Зростання значення кредитно-банківської системи для розвитку економіки.

2. Суспільно-політичні процеси в Україні у ХІХ столітті

Національно-визвольний рух в Україні у першій половині ХІХ століття

Національно-визвольний рух будь-якого народу неодмінно має базуватися на національній ідеї. Це та духовна основа, яка цементує його, наснажує, забезпечує широку підтримку мас та визначає суспільне орієнтування.

Утвердження національної ідеї українського народу - жити вільно на власній землі у своїй суверенній державі, сповідувати свою віру, дотримуватися традицій, плекати мову, культуру - розтяглося на довгі століття боротьби й поневірянь. В умовах колоніального існування, кріпосницького господарювання, національного визиску Україна не зреклася своїх ідеалів. На початку 40-х р.р. ХІХ століття центром національно-визвольного руху стає історична столиця України - Київ.

Особливості національно-визвольного руху

Пробудження національної свідомості. Розвиток культурницького руху. Формуванню національної ідеї сприяло поширення історичних знань, видання Й. Бодянським твору “Історія Русів” (1846 р.), Д. Бантиш-Каменським чотиритомної “Истории Малой России” (1822 р.), М. Маркевич п'ятитомної “Истории Малороссии ” (1843 р.). Велике значення для національного відродження мали твори Т.Г. Шевченка;

утворення громадських та суспільно-політичних організацій та їх вплив на національний рух в Україні;

діяльність навчальних закладів (Харківський, Київський університети), що активно долучилися до національно-культурного відродження;

утворення таємних політичних організацій.

Кирило - Мефодіївське товариство

У січні 1846 р. у Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство - перша українська нелегальна державницько-політична організація. Саме з цього часу розпочалася політизація українського національного руху. Ця таємна антикріпосницька організація була названа на честь слов'янських просвітителів, проповідників православної християнської релігії ІХ ст. Кирила і Мефодія.

Засновниками товариства були професор історії Київського університету Микола Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак і вчитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський. Вони проголошували об'єднання слов'янських народів у федерацію зі столицею в Києві. Крім Миколи Гулака, кирило-мефодіївці робили наголос на культурно-просвітницькій діяльності, яка мала створити передумови до соціальних реформ. Незабаром до них приєднався етнограф і письменник Пантелеймон Куліш, людина також поміркованих поглядів.

У квітні 1846р. членом товариства став Тарас Шевченко. Разом з Миколою Гулаком він очолив революційне крило кирило-мефодіївців і запропонував внести до програмних документів ідею повалення самодержавства та організації народного повстання проти кріпосництва. Особливий вплив на діяльність товариства мала поезія Т.Г. Шевченка, який у своїй творчості виступав проти поневолення народів, засуджував деспотизм царату, відстоював вільну Україну. Взагалі, внесок великого українського поета, просвітителя, художника, мислителя Т. Шевченка в загальну справу національного відродження був надзвичайно великим.

Програмні документи цієї організації сформульовані у “Книзі буття українського народу” і “Статуті слов'янського братства св. Кирила і Мефодія”, які передбачали:

1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік;

2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів;

3) утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод громадян;

4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами;

5) поступове поширення християнського впливу на весь світ.

Програмні документи і матеріали, публіцистичні та художні твори, наукові праці, практичну громадську й просвітницьку діяльність Кирило-Мефодіївського товариства пронизує ідея національного відродження України. Кирило-мефодіївці виявили себе справжніми мислителями, послідовними борцями за вільну Україну, інтелектуальною елітою української нації. Незважаючи на те, що Кирило-Мефодіївське братство було розгромлено царизмом, а його учасники піддані репресіям, вплив його ідей на подальший розвиток України важко переоцінити - знову в усій його складності на порядок денний було винесено національне питання.

Найбільш впливовими політичними силами в Україні у другій половині ХІХ століття були загально-російські течії народників, соціал-демократія, лібералів, громадівський та жіночий рухи, український національний рух, діяльність товариства “Просвіта”, товариства ім. Т.Г. Шевченка.

Економічний розвиток України у 60 - 90 роках ХІХ століття.

Ліквідація кріпосного права відповідно до “Загального положення про селян, звільнених від кріпосної залежності”, підписаного 19 лютого 1861 р. Олександром ІІ, відкрила нові можливості для розвитку товарно-грошових відносин у господарстві України. Економічний розвиток якої у пореформний період мав ряд особливостей:

Розвиток капіталізму у сільському господарстві. Як відомо, він розвивався в Україні двома шляхами. Перший - прусський, типовий для Німеччини, він ґрунтувався на великому поміщицькому господарстві, яке поступово входило у ринок. Другий шлях - американський, типовий для США. Він базувався на вільному фермерському господарстві та інтенсивних методах його ведення. Земля належала фермерові на правах особистої власності.

Перехід на капіталістичні відносини у сільському господарстві супроводжувався розшаруванням поміщицького землеволодіння. Земля все більше ставала товаром. Важким був перехід селянства на капіталістичний шлях розвитку (необхідність викупу, майнове розшарування, залежність від сільської громади, обезземелення селян, феодально-кріпосницькі пережитки).

Новим явищем пореформеного періоду стала поява в українських губерніях кооперативів.

За темпами розвитку сільського господарства, основою якого було зернове господарство, різні райони України відрізнялися один від одного. 90 відсотків посівної площі було зайнято під зерновими і лише 4 відсотки - під технічними культурами. На кінець ХІХ ст. Україна давала 43 відсотки світового врожаю ячменю, 20 відсотків пшениці, 10 відсотків кукурудзи.

Завершення промислового перевороту. Промисловість розвивалася як частина загальноросійської. Великий вплив на хід промислового перевороту України мав іноземний капітал.

Прискорений розвиток капіталізму у промисловості. Якщо у 1865 р. в Україні нараховувалось 5244 підприємства, то у 1895 р. - уже 30310, продовжувалось освоєння Донецького кам'яновугільного і Криворізького залізорудного басейнів. Успішно розвивалася металургія, сільськогосподарське, транспортне машинобудування, цукрова промисловість. У кінці ХІХ ст. в Україні діяло 17 великих металургійних заводів. У Західній Україні швидкими темпами розвивалась деревообробна промисловість.

Капіталістична промисловість України відзначалася високим рівнем концентрації виробництва і робочої сили.

Формування капіталістичної економіки, розвиток товарно-грошових відносин вимагали стабільної фінансово-кредитної системи. У 1860 р. був утворений Державний банк, у 1882 р. Селянський поземельний банк,у 1885 р. Дворянський. Успішно діяли комерційні банки. Було проведено грошову реформу. Слід відмітити, що творчість відомого вченого професора С.Я. Борового, який багато років працював в Одеському інституті народного господарства, була присвячена дослідженню історії становлення та розвитку банківської системи в Україні.

3. Український національний рух

Українські політичні партії: засади формування

Політичне становище та особливості соціально-економічного розвитку України в кінці ХІХ - початку ХХ ст. обумовили процес формування й діяльності українських політичних партій. Їх утворення співпало у часі з національно-визвольним рухом в Україні.

Назва партії	Рік створення	Її засновники, лідери
Партії соціалістичного спрямування
Русько-українська радикальна партія (РУРП)	1890 р.	І. Франко, Н. Левицький, М. Павлик, С.Данилевич, Є. Левицький
Українська соціал-демократична партія (УСДП)	1899 р.	М. Ганкевич, С. Вітик Ю. Бачинський В. Охримович
Революційна українська партія (РУП)	1900 р.	Д. Антонович, М. Русов, Б Камінський, М. Міхновський, Л. Мацієвич, Б. Мартос, Б Матюшенко
Українська соціал-демократична спілка	1905 р.	М. Меленевський
Українська соціал-демократична партія (УСДРП)	1905 р.	М. Порш Д. Антонович
Національно-революційна течія
Українська народна партія (УНП)	1902 р.	М. Міхновський
Ліберально-демократичні партії
Українська національно-демократична партія (УНДП)	1899 р.	Ю. Романчук
Українська демократична партія (УДП)	1904 р.	О. Лотоцький Є.Т имченко В. Чеховський Є. Чикаленко
Українська радикальна партія (УРП)	1904 р.	С. Єфремов, Б. Грінченко М. Левицький Ф. Матушевський
Українська демократично-радикальна партія (УДРП)	1905 р.	Створена в результаті об'єднання УДП і УРП
Товариство українських поступовців (ТУП)		С. Єфремов

Тема 7. Україна на початку ХХ століття. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр. (4 год.)

Початок століття, позначений економічною кризою 1900-1903 рр., характеризувався зростанням робітничого і селянського руху загалом і зокрема українського національно-визвольного руху, наслідком якого було створення українських політичних партій.

Масова активізація суспільно-політичного життя особливо яскраво виявилася під час революції 1905-1907 рр. та в наступні роки.

Російсько-японська війна 1904-1905 рр. і поразка в ній Росії, глибока економічна криза та безправ'я народу прискорили революційні події, які почалися з розстрілу робітничої демонстрації у неділю, 9 січня 1905 р. у Санкт-Петербурзі. Хвиля демонстрацій прокотилася всією Україною.

Незважаючи на поразку, революція сприяла піднесенню та утвердженню національної самосвідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху в Україні. Вона завдала першого відчутного удару царизму.

19 липня 1914 р. спалахнула Перша світова війна. Її розпочали Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанта (Англія, Франція, Росія). У війні взяли участь 33 країни, було мобілізовано 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло. Українці, не маючи власної держави, були змушені воювати з обох сторін (понад 3,5 млн. у російській армії та 250 тис. в австро-угорській).

Події Першої світової війни прискорили процес соціальних змін у тогочасному суспільстві.

Напередодні революційних подій 1917 р. ситуація в Україні значно ускладнилася. Назріла криза промислового виробництва, обсяг якого скоротився на 30-50 %. До січня 1917 р. було закрито 36 доменних печей. На 1 млн. 880 тис. десятин скоротилися посівні площі (на 200 млн. пудів знизився врожай зернових культур порівняно з 1913 р.), почалися перебої з продовольством. Усе це призвело до зростання соціального напруження і загострення класової боротьби. 23 лютого 1917 р. у Петрограді почалася революція. А вже 4 (17) березня 1917 р. було створено представницький орган української демократії - Центральну Раду на чолі з лідером “Товариства українських поступовців” М. Грушевським. Розпочалася українізація армії. Після проголошення автономії України посилилася політична боротьба, що сприяло структуризації політичних організацій.

План

Особливості економічного розвитку українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій на початку ХХ ст. Україна в роки Першої світової війни

Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр.: доба Центральної Ради, Українська держава гетьмана П.Скоропадського, Директорія УНР. Встановлення радянської влади в Україні

Історичне значення та уроки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр

1. Особливості економічного розвитку українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій на початку ХХ ст. Україна в роки Першої світової війни

Основні поняття: універсали, Українська Центральна Рада, автономія, ультиматум, Директорія, дезінтеграція.

Рубіж ХІХ і ХХ століть характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Українська промисловість формувалася як частина загальноімперського економічного комплексу. На початку ХХ століття Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США - лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації. Утворення монополій почалося спочатку у найбільш “концентрованих” галузях - металургійній, кам'яновугільній, залізорудній. На початку століття виростають синдикати “Продвагон” (1901), “Продамет”, “Трубопродажа” (1902), “Гвоздь” (1903). Існування монополій гальмувало господарський розвиток, заважало технічному прогресу, звужувало сферу регулюючої дії ринкових відносин. Вплив російської буржуазії, іноземного капіталу гальмував і деформував економічний розвиток регіону, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон. Особливістю розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні потужну сировинну базу. Така державна політика суттєво деформувала структуру економіки в Україні; вона залишалася сільськогосподарським центром імперії.

В аграрному секторі України налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Перетворення землі на товар суттєво змінило життя дворянства та селянства. Характерною рисою процесу майнової диференціації було не рівномірне розшарування, а катастрофічна поляризація: 1917 року частка заможних господарств становила 5,1%, а безземельних та малоземельних - 80,5%.

На початку ХХ ст. у західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання. Більшість західноукраїнських промислових підприємств були малими, недостатньо механізованими, розташовувалися в селах та невеликих містах. У 1902 році понад 94% промислових підприємств Галичини налічувало до 5 робітників і в них працювало понад 50% усього занятого в промисловості населення. Великих капіталістичних підприємств налічувалося лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників. У західноукраїнському регіоні розвивалися галузі, які мали сировинний характер - нафтоозекеритна, лісопильна та борошномельна. Їх активний розвиток за прогресуючого занепаду інших галузей промислового комплексу вів до значних деформацій економічного потенціалу західноукраїнських земель. На західноукраїнські землі інтенсивно проникає іноземний капітал, який, намагаючись поставити під контроль основні промислові галузі краю, створював акціонерні товариства, концерни, синдикати, банки.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку. Колоніальний характер господарювання визначив структуру та напрям товарообігу. Система державних митних тарифів, яка стимулювала вивіз сировини та блокувала продаж за кордон готової продукції, суттєво знижувала експортні можливості західноукраїнської промисловості. Напередодні Першої світової війни сировина становила понад 90% усього експорту із цього регіону до інших країн.

Влітку 1914 р. світ опинився у полум'ї Першої світової війни - збройного протиріччя двох воєнних блоків: Четверного союзу і Антанти. Поступово в орбіту війни було втягнуто 33 з 59 держав світу, ѕ населення земної кулі. Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків.

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд; нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець - на 47%. Якщо у 1913 р. у Наддніпрянській Україні функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. - лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней; у селах залишилось лише 38,7 відсотків працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу.

Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій, зведення нанівець легальних можливостей політичної діяльності, придушення опозиції, численних репресивних актів. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання. Товариство українських поступовців у Наддніпрянській Україні зайняло проросійську позицію; емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві “Карпато-русский освободительный комитет”, який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції під гаслами “Геть війну! Хай живе автономія України!”.

2. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр.: доба Центральної Ради, Українська держава гетьмана П. Скоропадського, Директорія УНР. Встановлення радянської влади в Україні

Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Протягом короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало і в країні фактично встановився республіканський лад. Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери.

Революційні перетворення в Україні розпочалися з утворенням у Києві 4(17) березня 1917 р. міжпартійного об'єднання, яке отримало назву “Українська Центральна Рада, головою якої був обраний авторитетний політик та видатний український історик М. Грушевський. Важлива особливість моменту полягала в тому, що Центральна Рада в перші місяці революційних подій мала величезну підтримку переважної більшості політичних сил і різних верств населення. Тимчасовий уряд не поділяв прагнень українців до здобуття своєї свободи і не поспішав визнавати перші завоювання Української революції. Тому 23 червня 1917 р. Центральна Рада звернулась до населення з І Універсалом, яким проголошувався автономний статус України. Повідомлялося про створення українського уряду - Генерального секретаріату на чолі з В.Винниченком. Після офіційного проголошення автономії України уряд Росії погодився на компроміс - була дана згода на визнання повноважень українського уряду, натомість, Україна брала на себе зобов'язання дочекатися Всеросійських Установчих зборів для остаточного вирішення питання про її державний статус. На цій основі в липні 1917р. видається ІІ Універсал, в якому були зафіксовані досягнуті домовленості. На жаль, Тимчасовий уряд Росії незабаром їх порушив, замість підготовленого українцями “Статуту Вищого Управління України” вони затвердили “Тимчасову інструкцію, яка суттєво обмежувала права українських урядовців. В.Винниченко назвав цілком слушно цю ситуацію “провокаційним зламом угоди.

Жовтнева революція в Петрограді та захоплення влади більшовиками прискорили політичну дезінтеграцію Росії. В таких умовах народи колишньої імперії виступили проти національного пригнічення і проголосили становлення своїх державних утворень. Національні уряди виникли в Білорусі, на Кавказі, в Татарстані, Казахстані, Сибіру, Криму, на землях Донського та Кубанського козацтв. Не залишились осторонь від нової хвилі визвольних змагань і українці. 7 (20) листопада 1917 р. Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у федеративному зв'язку з Росією, чим офіційно задекларувала відродження українським народом власної держави. В документі була викладена також програма соціально-економічних та політичних реформ.

3 грудня 1917 р. до Центральної Ради надійшов маніфест Раднаркому Радянської Росії, за яким з одного боку визнавалася УНР, а з іншого - робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Невиконання протягом 48 годин ультиматуму оголошувало Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”. Після відхилення ультиматуму з 5 грудня 1917 р. Україна перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. У Києві 15 грудня було утворено комітет з оборони України. Для Центральної Ради головними стали 3 завдання: мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1918 р., у якому проголошувалось: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Нажаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху був вже пройдений. На початку 1918 р. Центральна Рада втрачає свій політичний авторитет. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська увійшли до Києва - столиці УНР, український уряд перебазувався до Житомира, а потім до Сарн.

Під час переговорів на мирній конференції у Брест-Литовську, представники Центральної Ради звернулися до німецької сторони з проханням “надати допомогу українському народові” у боротьбі з більшовиками. До травня 1918 р. німецько-австрійські війська зайняли майже всю Україну; було встановлено окупаційний режим. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив почесного отамана Вільного козацтва генерала П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення - гетьманат “Українська держава”.

Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації і здійснювався під її контролем. П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади, призначав отамана Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, оголошував воєнний чи особливий стан, проводив амністію.

Певне економічне піднесення України періоду гетьманату базувалося на відновленні приватної власності, підтримці вільного підприємництва, наданню можливості промисловим і торговельним колам суттєво впливати на економічну політику влади, на сприянні широкому збуту товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, створено державний бюджет, відкрито українські банки, засновані нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот.

За доби гетьманату створено понад 150 українських гімназій, відкрито 2 державних університети, засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ. У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В.В.Вернадський. Влітку 1918 р. було утворено українську автокефальну православну церкву на чолі з митрополитом В. Липківським.

Гетьманат мав вузьку соціальну базу, до того ж вона не відповідала проголошеному гетьманом курсу на розбудову національної державності. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова здача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків, сприяли формуванню опозиції, яка досить швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 р. піднімається анти гетьманська хвиля страйкового руху, активізується селянська боротьба проти окупантів і гетьманщини. Поразка Німеччини у війні позбавила українську державу опори та гаранта стабільності. Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією) вже не могли врятувати ситуацію. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський був змушений зректися влади і незабаром виїхав за кордон, у Києві до влади повернулися діячі Центральної Ради, які створили Директорію УНР.

3. Історичне значення та уроки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр

Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; від,сутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл, вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.

16 жовтня 1918 р. за маніфестом австрійського імператора народам Австро-Угорської держави надавалося право створити власні сейми, які б представляли новостворені держави майбутньої федерації. У Львові сформувалася Українська Національна Рада, яка поставила питання про об'єднання західноукраїнських земель в єдине ціле і проголошення Української держави. Така позиція українців вступила у протиріччя з намірами поляків, які передбачали захоплення всієї влади в краї у свої руки. За цих обставин українці створили Центральний військовий комітет під керівництвом якого в ніч з 31 жовтня на 1 листопада були взяті під контроль ратуша та інші державні установи у Львові. Спираючись на підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. 11 листопада було утворено Державний секретаріат - виконавчий орган нової влади, затверджено конституційні основи держави, яка отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка. Польща перейшла до активних дій і 21 листопада захопила Львів та більшість території нової республіки. Уряд ЗУНР був змушений переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. Молода західноукраїнська держава шукала підтримку на міжнародній арені, проте світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати її не поспішали.

За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії УНР, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові уклали попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта Злуки відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону “Про форми влади в Україні”, затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР).

Але в той же час між керівниками Директорії не було єдності. Непримиренність С.Петлюри та В.Винниченка посилювала анархістські елементи в уряді та багато в чому вплинула на незавершеність та непослідовність реформаторської діяльності уряду УНР. Політичний рух нового режиму не відзначався послідовністю. Після приходу до влади Директорії в Україні була відновлена попередня назва держави, республіканська форма державного устрою, чинність усіх законів УНР. Програму діяльності нової влади було сформульовано в Декларації, виданій 26 грудня 1918 р. Найголовнішою причиною всіх невдач було те, що здійснюючи революційну перебудову, діячі Директорії не мали чіткого уявлення про перспективи державного будівництва. Прагнучи стати рівноправним партнером світового товариства, Директорія розраховувала на відповідну реакцію західної дипломатії, але у плани Антанти не входила підтримка сепаратистських рухів на території колишньої Російської імперії, яка не лише була союзником у війні, а й мала значні боргові зобов'язання перед Заходом.

Складним становищем УНР скористалася Польща. В результаті 21 квітня 1920 р. було підписано українсько-польський Варшавський договір. За результатами переговорів поляки обіцяли спільні військові дії проти більшовиків на території України, але отримавши територіальні поступки з боку Директорії, вони фактично відмовились від активних дій проти більшовицької Росії. 21 березня 1921 р. Польща й РСФРР уклали в Ризі мирний договір, за яким поляки отримували територіальні здобутки, а в обмін на це визнавали більшовицький уряд УСРР і зобов'язувалися заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Це означало завершення доби Директорії.

Тема 8. Розвиток України в умовах утвердження тоталітарного режиму (1920-1938 рр.) (2 год.)

Цей період історії України недостатньо досліджений і донині. Як відомо, юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р. з прийняттям на ІІІ Всеукраїнському з'їзді рад у Харкові першої Конституції УСРР, в основі якої булі конституційна модель РСФРР. Основу соціально-економічної політики радянської влади становила політика ”воєнного комунізму.

Наприкінці 1920-х років більшовики завдали поразки визвольному рухові на українських землях й остаточно завоювали Україну. Поразка української революції 1917-1920 рр. призвела до розподілу українських етнічних земель між чотирма державами - Росією, Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

Спричинені війною та політикою “воєнного комунізму” економічна розруха в УСРР посилилася трагедією голоду 1921-1923 рр.

Запроваджена більшовиками у 1921 р. нова економічна політика створила умови для формування ринку, відродження зруйнованої економіки в Україні, підвищення життєвого рівня населення.

У травні 1925 р. було затверджено новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до СРСР (утворений 30 грудня 1922 р.).

Непослідовність і суперечливість соціально-економічної політики радянської влади призвела до так званого “сталінського стрибка в соціалізм”, що виявилося у проведенні форсованої індустріалізації, колективізації сільського господарства, наслідком якої був голод 1932-1933 років.

Розвиток народного господарства у 1928-1938 рр. свідчить про те, що саме в ці роки в нашій країні формувалася адміністративно-командна система управління, посилювалася роль держави в господарському житті, були ліквідовані свободи і самостійність товаровиробника, зміцнювалися основи тоталітарного режиму, невід'ємною частиною якого став репресійний апарат.

План

1. Політичне та соціально-економічне становище України на початку 20-х років ХХ століття