Історія України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЕКЦІЯ 1. Дослов'янський період історії України. Стародавні слов'яни

1. Первісне суспільство на території України. Трипільська культура.

2. Перші державні утворення. Кіммерійці, скіфи, сармати. Античні міста.

3. Розселення слов'ян у Східній Європі. Проблема походження, соціально-політичний устрій.

Вивчення найдавнішого періоду історії України слід починати з раннього палеоліту, культура якого зафіксована рядом стоянок у нижньому Подніпров'ї, Приазов'ї, на Волині та в інших регіонах. У період пізнього палеоліту (40000-15000 рр. до н. е.) фактично вся територія сучасної України була заселена людьми. За часів мезоліту (10000-7000 рр. до н. е.) почалося формування первісного суспільства. Перша землеробська культура на території України дістала назву трипільської від назви перших її пам'яток, розкопаних поблизу с. Трипілля на Київщині. Вона характеризувалася високим рівнем гончарного ремесла, вироби якого прикрашались поліхромним і стрічковим або спіральним орнаментом. Певного рівня досягла обробка заліза, міді, виробництво знарядь праці, зброї, прикрас та ін. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо на родючих ґрунтах межиріччя Дніпра і Дністра, господарюючи великими матріархальними родовими громадами.

Слід зазначити, що поряд із місцевими землеробськими племенами, які споконвіку жили в Україні, на її території з'являються й інші племена різного походження та рівня культурного розвитку. З X ст. до н. е. в південних причорноморських степах бачимо кіммерійців - перший народ на території України, назва якого зафіксована в писемних джерелах. У VII ст. до н. е. кіммерійці були витіснені кочовими племенами скіфів (іранського походження), які опанували територією Північного Причорномор'я, а також частково Криму. Ім'я скіфів стало збірною назвою для різних племен, які заселяли територію між Доном і Дунаєм. Воно заховало у собі й місцеві осілі землеробсько-скотарські племена, які споконвіку населяли райони Подніпров'я. На відміну від скіфів-кочовиків, грецький історик Геродот називає їх скіфами-орачами. Вони займалися орним землеробством, обробляючи землю дерев'яними ралами, широко культивували пшеницю, ячмінь, жито, просо. Деякі вчені вважають, що скіфи-орачі були безпосередніми предками слов'ян.

Необхідно мати на увазі, що з початком грецької колонізації північного узбережжя Чорного моря на скіфів дедалі сильніше впливає антична цивілізація. Це відбилось у їхньому мистецтві, побуті тощо. Про високий рівень культури скіфів свідчать художні вироби, знайдені у курганах Чортомлицькому і Солохи, Куль-Оби, Гайманової могили, Товстої могили та ін. У IV ст. до н. е. скіфи утворили державне формування, яке об'єднувало племена Придніпров'я, Побужжя, Криму. Дальшим розвитком скіфської державності було утворення у III ст. до н. е. великого пізньоскіфського царства зі столицею Неаполем Скіфським (поблизу Сімферополя). Існування скіфських держав супроводжувалось ослабленням кочових елементів і зростанням чисельності хліборобського населення. Рух осілих племен до Чорного моря посилив торговельні та культурні зв'язки землеробських регіонів України з античною Грецією. Їхніми опорними пунктами стали міста-колонїі у Причорномор'ї, які з'являються тут а VII-V ст. до н. е. Найзначнішими з них були Тіра, Ольвія, Керкінітіда, Херсонес, Пантікапей, Танаїс, Фанагорія. У V ст. до н. е. об'єднання ряду міст-полісів привело до створення Боспорської держави з центром у Пантікапеї. Греки принесли в Україну більш досконалі знаряддя обробітку ґрунту, сприяли піднесенню сільськогосподарського виробництва, здійснювали значний вплив на культурний, релігійний і мистецький розвиток протослов'янського етносу скіфських племен.

У III ст. до н. е. в результаті занепаду військової могутності скіфів у Причорномор'ї та Приазов'ї з'являються іранські племена сарматів, які до того кочували у прикаспійських степах. Починаючи з II - ІІІ ст. н. е. значні групи сарматів проникають у лісостепову зону Лівобережжя й Правобережжя. Зіткнувшись із місцевим землеробським населенням, яке споконвіку проживало у цих регіонах, вони досить швидко втратили свої етнічні ознаки і були асимільовані. Проте сармати панували у степовій частині України аж до появи там готів наприкінці II - на початку ІІІ ст. н. е.

Студенти мають знати, що перші писемні згадки про давніх слов'ян, які виступають під ім'ям венедів, зустрічаємо у працях античних авторів І і II ст. н. е. Плінія Старшого, Таціта і Птолемея. Вони засвідчують, що слов'яни у І ст. н. е. займали величезну територію від лівобережжя Середнього Подніпров'я на сході до р. Ельби на заході. Північною межею їх земель було лівобережжя р. Прип'яті, південною - рубіж лісостепу і степу.

Наприкінці II ст. н. е. у чорноморських степах з'являються германські племена готів, які підкорили собі як автохтонів, так і сарматів та рештки скіфів. Готи, які прийняли християнство, мили значний вплив на слов'янство, особливо в організації, військової справи. Починаючи з IV ст., н. е східнослов'янські племена - анти, які жили на території сучасної України, - утворили своє державне об'єднання. На цей же період припадає початок великої міграції народів зі Сходу, яка проходить в основному через степову частину України, - гунів (IV ст.), болгар (V ст.), аварів (VI ст.) та ін. У кінці IV ст. у південних регіонах України формується гунський союз племен, цинії, поглинувши готів, здійснював свою експансію далеко на захід. Розпад гунського союзу після смерті його вождя Атіли в середині V ст. посилив політичну й військову активність слов'ян, які просунулись далеко на захід і південь, їхні колонізаційні потоки дійшли до узбережжя Балтики та земель, по Віслі, Одеру й Ельбі, закарпатських і дунайських земель, звідти пробилися на Балкани, влилися в чорноморські степи. Із цим розселенням слов'ян пов'язаний також процес утворення груп південних, західних та східних слов'ян, який завершився у другій половині І тис. н. є. студентам важливо знати, що східні слов'яни зайняли територію від оз. Ільмені на півночі, до берегів Чорного моря на півдні, західні - від берегів р. Вісли до р. Ельби, її притоки Заале і Середнього Дунаю, південні - на Балканському півострові.

Слід звернути увагу, що слов'яни відігравали дедалі активнішу роль в європейській історії, вступаючи у боротьбу з Візантією і водночас зазнаючи її культурного впливу, тісно контактуючи із західноєвропейськими етносами (готи, кельти та ін.). Відбувається проникнення християнства на терени України не лише з півдня через Візантію, а й із заходу. Під кінець античної доби у Причорномор'ї з'являються ранньохристиянські храми, архітектура яких представлена численними херсонськими базиліками починаючи з VI ст. н. е.

Важливе значення в історії політичних і культурно-економічних взаємин на сході та півдні Європи мала держава антів. Без усвідомлення ролі антського періоду української історії годі зрозуміти підстави становлення і розвитку Старокиївської держави, її економічні, соціальні і культурні підвалини. Цивілізація створена у VI ст. антами, стала основою багатої і розмаїтої культури Русі-України.

ЛЕКЦІЯ 2. Утворення Старокиївської держави. Її місце в історичній долі українського народу

1. Утворення і розвиток держави у східних слов'ян у VI-X ст.

2. Розквіт Київської держави, її соціально-економічний і політичний устрій у X-XII ст.

3. Міжнародне становище Русі-України

Вивчення теми слід починати з усвідомлення важливих колонізаційних процесів, у результаті яких східнослов'янські племена зайняли величезну територію Східної Європи від Причорномор'я до Прибалтики і верхів'я Волги, від Карпатських гір до Поволжжя.

У VI-VII ст. у Середньому Подніпров'ї утворилося політичне об'єднання полян, яке прийняло назву «Русь», або «Рос», - «поляне, яже ныне зовомоя Русь». Питання про походження Русі є одним із спірних в історичній науці. Проте спроби трактувати заснування Старокиївської держави як наслідок норманського завоювання у ІХ ст. спростовані історичною наукою. Студентам необхідно пам'ятати, що ця державність виникла задовго до утвердження династії Рюриковичів у Києві. Літописна легенда про заснування Києва братами-полянами - Києм, Щеком і Хоривом - тісно пов'язана і конкретними історичними подіями VI-VII ст., становленням у цей період ранньофеодальної держави Русь. Поняття «Русь», або «Руська земля», вживалося спочатку щодо порівняно невеликого регіону Наддніпрянщини, а згодом, із зростанням держави, поширилось на всю Україну і поступово - на всю територію розселення східнослов'янських племен.

Важливим етапом у соціально-економічному і політичному розвитку давньої Русі-України був період VIII-IX ст., який характеризувався активним процесом феодалізації суспільства, формуванням відповідної соціальної структури, зміцненням державності. Студентам слід усвідомити, що Старокиївська держава досягла значної могутності на середину IX ст. - за часів князювання Аскольда, якого чимало дослідників уважають останнім представником династії Кия на київському престолі. Саме в цей період Русь здійснює ряд успішних походів на Візантію; Чорне море дістає назву «Руського».

Надзвичайно важливе суспільно-культурне і політичне значення мала перша спроба хрещення Русі та утворення митрополії в Києві. Однак ці поступальні кроки були перервані проязичницькими елементами, спираючись на які у Києві утверджується нова династія Рюриковичів. Візантія розриває укладені з Руссю попередні торговельні угоди і на якийсь час зупиняє її зовнішньополітичну експансію.

Студентам необхідно також зосередити свою увагу на процесах внутрішньої політики нових володарів Київської держави. В цьому зв'язку важливою видається діяльність Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, спрямована на поширення влади київського князя на більшість східнослов'янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.). Найвищої військової могутності Русь досягла за часів Святослава, який одержав блискучі воєнні перемоги у Волзькій Булгарії, Хозарії, Болгарії (на Балканах), Візантії, печенізьких степах.

Однак студентам необхідно усвідомити, що широкий розмах воєнних акцій перших Рюриковичів був надзвичайно виснажливим для населення, швидко вичерпував ресурси і підривав міць новоствореної держави. Зрештою традиційні зв'язки Києва з колонізаційними опорними пунктами в гирлах Дніпра, Дунаю, у Криму неодноразово переривалися й остаточно опанували узбережжям Чорного моря в цей період не вдалося.

Широка програма реформ, що мала зміцніти давньоруську державу після недалекоглядної політики Святослава, почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015). Він поклав край місцевим династіям «світлих князів», посадивши на їхнє місце своїх синів. Одночасно було завершено підкорення усіх східнослов'янських племен під владою Києва, яка поширилася на простори від Ладоги до Таманського півострова і від Закарпаття до приокських земель і Поволжя. Релігійна реформа Володимира 988 р. остаточно утвердило християнство як державну релігію Київської держави. Нова релігія, як в той час уже панувала в інших слов'янських державах, краще відповідала феодалізованому суспільству. Християнство сприяло посиленню авторитету великокняжої влади, тіснішому об'єднанню руських земель навколо Києва, зміцненню його зв'язків з європейським світом, загальнокультурному піднесенню.

Свого найвищого розвитку Русь-Україна досягла за часів Ярослава Мудрого (1015-1054). Надзвичайно зріс її міжнародний авторитет, про що свідчили шлюбні зв'язки членів княжої родини з володарями багатьох держав Європи (Візантія, Німеччина, Франція, Угорщина, Польща, Норвегія тощо). Вивчаючи цей період, слід зосередити увагу насамперед на досягненні у сфері духовного життя. Необхідно ознайомитися з успіхами Русі в галузі науки, освіти, письменства, мистецтва й архітектури, яким так багато уваги приділяв Ярослав Мудрий. За його правління було кодифіковано давньоруське право («Руська правда»).

Студентам необхідно засвоїти, що період князювання Володимира і Ярослава склав цілісну епоху в розвитку Русі, характерним для якої було припинення далеких і виснажливих походів та прагнення до внутрішньої інші консолідації Київської держави, що стала однією з наймогутніших у тогочасній Європі. Однак після короткочасного піднесення Русі-України почався тривалий період феодальної роздробленості, який характеризувався загостренням політичних суперечностей, посиленням феодальних усобиць. На якийсь час цей процес стримувався окремими визначними державними діячами (Володимир Мономах, 1113-1125; його син Мстислав Великий, 1125-1132), однак із середини XII ст. феодальна роздробленість стала визначальною у суспільно-політичному житті Київської держави.

ЛЕКЦІЯ 3. Русь у період феодальної роздробленості (XII - середина XIV ст.)

1. Політичний розвиток Південно-Західної Русі. Початок розпаду Київської держави. Половецькі напади

2. Піднесення Галицько-Волинського князівства і його роль в українській історії

3. Монгольська навала і боротьба українського народу проти золотоординського ярма

Приступаючи до вивчення даної теми, необхідно мати на увазі, що розчленування великих ранньофеодальних імперій на ряд королівств або князівств було неминучим етапом розвитку суспільства. З огляду на це феодальну роздробленість не можна трактувати як регрес, рух назад. Київська держава забезпечила розвиток у своєму складі цілій низці земель-князівств, які зуміли протягом багатьох десятиріч відбивати натиск кочівників, перешкоджати вторгненню західних феодалів. Однак величезні обшири давньоруської держави були непотрібні для оптимального розвитку феодального господарства та суспільних інститутів, які могли створити міцний фундамент для тривалого її існування. Основна частина панівних верств - місцеве боярство, дружина - потребувала значно менших державних структур, тісніше пов'язаних із місцевими потребами, здатними оперативніше забезпечувати їм підтримку в утвердженні їхнього привілейованого становища. Київська держава у тому вигляді, в якому вона існувала за Володимира або Ярослава, вже не могла зберегтись - і в результаті розпалась на півтора десятка самостійних князівств.

Студентам необхідно звернути увагу на конкретну політичну і соціальну історію окремих земель Русі-України. При цьому слід мати на увазі, що однією з найважливіших проблем XII ст. була проблема верховної влади і спроба її вирішення. Важливе значення мало зростання міст і визрівання міського патриціату, який поступово зміцнював своє економічне становище та все виразніше виявляв свої суспільно-політичні позиції.

Спеціально слід розглянути піднесення Галицько-Волинської держави, її роль і місце в українській історії. Ще наприкінці X ст. посилився процес консолідації Галицької землі, де утвердилася династія Ростиславичів. Її найвизначнішими представниками були князі Володимирко Володаревич (1124-1153) та Ярослав Осмомисл (1153-1187), які заклали підвалини політичної й економічної могутності галицької державності. Поряд із зміцненням особистої влади галицьких «самовладців» зростала політична опозиція боярства цієї землі, яке, посилюючись економічно, відігравало деструктивну роль у суспільно-політичному і державному житті.

У 1198 р. перервалася династія Ростиславичів, і Галич перейшов до рук волинського князя Романа Мстиславича, який здійснив об'єднання Волині й Галичини в єдине Галицько-Волинське князівство. Його подальшу історію треба розглядати в контексті формування трьох центрів консолідації, нових державних формувань, що спирались на моноетнічний ґрунт - український на півдні, білоруський на північному заході та російський на північному сході.

Оволодівши Києвом, Роман об'єднав у єдиній державі майже всі етнічні українські землі. Його син Данило Романович наполегливо продовжує політику свого батька, долаючи відцентрові тенденції феодальної анархії, втручання Польщі, Угорщини, Тевтонського ордену в українські справи. Жорстокою руйнівною силою, що призвела до остаточного зруйнування старої київської державності та поневолення народів Сходу Європи, була монгольська навала. Однак вона не перервала боротьби за українську державність. Важливими етапами її дальшого утвердження були зайняття Данилом Романовичем Києва (1240) і проголошення його великим князем Русі-України, а також його коронація королівською короною у м. Дорогочині (1253). Останній факт слід також розглядати в контексті розрахунків Данила на широку допомогу католицького Заходу в його намаганнях ліквідувати ординське ярмо в Україні. Слід зауважити, що монгольська навала призвела до особливо сильних спустошень на Київщині, Чернігівщині, Переяславщині. Однак про їх цілковите обезлюднення (теза великодержавної історіографії) не може бути й мови. Значно менших руйнувань зазнала Галицько-Волинська земля, де Лев Данилович (1264-1301) намагався продовжити політику батька.

Студенти повинні усвідомити, що українська державність у цьому регіоні існувала ще понад сто років після падіння Київської держави і забезпечила українському народові необхідні умови для збереження його як окремого національного організму й створення необхідного соціально-культурного потенціалу для наступних етапів історичного розвитку.

ЛЕКЦІЯ 4. Культурний розвиток княжої Русі-України (VI-XIV ст.)

1. Особливості культури дохристиянської Русі-України

2. Прийняття християнства. Розквіт культури Старокиївської держави

3. Культурний розвиток українських земель у період феодальної роздробленості

Ознайомлюючись із культурною спадщиною княжої Русі-України у VI-XIV ст., слід звернути увагу на особливості розвитку культури до прийняття християнства. При цьому студентам необхідно знати, що значний шар культури язичницьких часів не зник з утвердженням на Русі християнства, а став органічною складовою частиною давньоруської цивілізації. Поширення християнства в Україні зумовило включення у церковне і світське життя найважливіших чинників культурного розвитку - школи, літератури, мистецтва, архітектури. Перед давньоруською державою відкрився шлях до надбання античної культури, спадкоємницею якої була Візантія. Вона суттєво вплинула на розвиток літературно-художнього життя, церковного будівництва тощо. Водночас письменники, літописці, архітектори Русі-України плекали місцеві традиції, вироблені протягом століть, формували оригінальні риси своєї культури в нових умовах.

При вивченні теми треба ознайомитися з визначною роллю Києва, який став головним культурним центром давньоруської держави. Мандрівник Адам Бременський назвав Київ «суперником Царгорода та преславною окрасою східної церкви».

Одним із найскладніших у сучасній історіографії є питання походження слов'янської писемності. Різноманітні історичні джерела, археологічні знахідки свідчать, що писемність у наших предків була задовго до хрещення 988 р. Зокрема, письмові договори Русі з греками 911 та 944 рр. укладались двома мовами - грецькою і давньоруською.

У центрі уваги студентів мають бути процеси бурхливого розвитку церковної і світської літератури, які розпочалися після запровадження християнства на Русі. При цьому необхідно знати, що мовою книг була церковнослов'янська, або староболгарська, яка спиралась на південнослов'янські діалекти і в основному була зрозуміла нашим предкам. Ця мова відрізнялася від живої розмовної мови українців, білорусів, росіян і була насамперед мовою церкви, а також школи і літератури. Довгий час вона виконувала таку саму роль, як грецька або латинська мови в Західній Європі. Однак уже у найдавніших пам'ятках, таких, як «Ізборник Святослава» або «Проповіді» Григорія Богослова (XI ст.), виявляються виразні сліди живої народної української мови з місцевим діалектним забарвленням. Численні переписувачі книг - українці при їх переписуванні мимоволі вводили у старослов'янську мову живу українську розмовну лексику і дедалі більше «українізували» її. Жива розмовна мова проривається до нас із тих далеких часів не лише через пам'ятки нашої культури, а й через твори чужоземців. Так, в одному із записів єврейського письменника XII ст. Петах'ї Регенсбурзького знаходимо суто українську форму назви головної річки України - «Дніпро», тоді як у літописних та інших давніх творах панує церковнослов'янська форма - «Днепръ».

Слід зауважити, що більшість зразків писемної літератури мала релігійний характер. На думку українського вченого С. Єфремова, серед письменників, що започаткували давнє українське письменство, виділяється дві групи. Це група «філософів», до якої належали митрополит Іларіон - автор знаменитого «Слова про закон і благодать», Клим Смолятич, Кирило Туровський, два анонімні автори похвали Св. Клименту і похвального слова Рюрику. Цю групу відрізняють твори витонченого «візантійського» стилю зі складними прийомами риторики, глибоким знанням Біблії. Другу групу становили «простеці», що прагнули до простіших за стилем творів і дещо спрощеного трактування Святого Письма. До них належали Лука Жидятич, Феодосій Печерський, Яків Мних, Нестор, Георгій Зарубський, Серапіон та ін.

Найвидатнішою літературною пам'яткою Русі-України є «Слово про похід Ігоря» (1185-1187), яка створювалась у тяжкі часи феодальних усобиць. Цей справжній художній шедевр світового значення пройнятий пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об'єднатися заради блага Русі. Серед інших визначних літературних творів слід назвати «Києво-Печерський патерик» (ХНІ ст.), який містив оповіді про ченців Печерської лаври, її історію.

Менш помітними були релігійні впливи у давніх літописах, хоча вони й створювалися переважно ченцями й характеризувалися християнським світовідчуттям. Найдавнішим літописом «Повість врем'яних літ», яка охоплювала події від найдавніших часів до початку XII ст. Збереглась вона у двох літописних списках: т. зв. Лаврентіївському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV ст.). Поряд з відтворенням історичних подій велике місце в літописах займають уривки з торів візантійських і античних авторів, легенди, перекази тощо. Із втратою Києвом політичної могутності літописання набуває поширення в інших князівських центрах. Так, Галицько-Волинський літопис, що увійшов до Іпатіївського списку, відтворює головні події утворення і розвитку Галицько-Волинської держави.

Окремо слід розглянути питання про розвиток освіти у давній Русі-Україні. Варто звернути увагу на свідчення про навчання за наказом князя Володимира дітей бояр і дружинників, про заснування Ярославом школи у Новгороді, існування школи і бібліотеки у Св. Софії Київській, відкриття кн. Анною Всеволодівною у Києві при Андріївському монастирі першої жіночої школи (1086) та ін. Високий рівень освіти характеризує князівське середовище Всеволод Ярославич знав п'ять мов; Володимир Мономах уславився як автор широко відомого «Повчання», де князь виступає з високими філософсько-моральними настановами до своїх дітей. Анна Ярославна вигідно відрізнялася своєю освіченістю від більшості жінок французького королівського двору.

Переходячи до вивчення архітектури та образотворчого мистецтва, необхідно усвідомити, що саме християнство дало небувалий поштовх усім іншим жанрам. Першим мурованим християнським храмом на Русі була Десятина церква у Києві, збудована кн. Володимиром. У 1037 р. головним собором столиці Русі-України стала Софійська церква, збудована кн. Ярослав Мудрим. Її архітектура була зразком для аналогічних храмів у Новгороді й полоцьку.

У X-XI ст. давньоруські майстри, швидко оволодівши прийомами візантійських зодчих, пристосовували їх до місцевих умов. Згодом (XII-XIII ст.), з поглибленням феодальної роздробленості, поряд із традиційними центрами будівництва в Україні - Києвом, Черніговом і Переяславом, - виростають нові - Володимир-Волинський, Галич, Холм, Туров. Архітектура набуває нових рис: підкреслена динаміка ступінчастих композицій, живописність декору, динамічний злет конструкцій і форм не лише зовні, а й в інтер'єрі. Цікаві зразки архітектурної творчості демонструє Галицько-Волинська земля, де поєднуються візантійсько-київська і романська техніка будівництва, виявляються елементи романського декоративного оздоблення. Важливою складовою частиною художнього оздоблення давньоруських храмів був живопис - монументальний і станковий. Найбагатші з них (Софійський, Михайлівський Золотоверхий, Десятинна церква, Успенська у Києві) прикрашалися мозаїчними композиціями. Сюжети фресок мали не лише релігійний, а й світський характер, зокрема у Софії знаходимо сюжети з життя візантійського і київського князівського дворів, сцени полювання, виступи скоморохів, виконані місцевими митцями зображення Ярослава Мудрого та його сім'ї. Загальним рівнем розвитку культури Київська держава не поступалася перед найрозвиненішими країнами тодішнього західноєвропейського світу.

ЛЕКЦІЯ 5. Становище українських земель у складі Великого князівства Литовського і Польщі (середина XIV - перша половина XVI ст.)

1. Експансія Польщі на Галичині, Волині та в західній частині Поділля. Перехід українських земель під владу Литовської держави

2. Суспільно-політичний устрій України у складі Великого князівства Литовського

3. Виникнення козацтва. Запорозька Січ: соціальний устрій і господарство

Студентам необхідно простежити перебіг політичних подій, пов'язаних із боротьбою Польщі і Литви за Галицько-Волинське князівство. У 1386 р. Галичину остаточно приєднано до складу Польського королівства, а більшість території Волині увійшла до складу литовської держави. В результаті переможної битви на Синіх Водах з ординцями (1362) великий князь литовський Ольгерд оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям; дещо згодом під владою Литви опинилася більша частина Чернігово-Сіверської землі. Слід звернути увагу на роль Кревської унії (1385), яка поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Коронувавшись польською короною, великий князь литовський Ягайло зобов'язався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею - й українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта, підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569 р. Необхідно мати на увазі, що соціально-політичний устрій українських і білоруських земель тривалий час зберігав в основному свій попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичів лише замінили колишніх Рюриковичів і визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Саме цим пояснювалося порівняно легке утвердження влади Литви в Україні. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовці досить швидко потрапляли під вплив більш культурної Русі, яка сприяла розвиткові й могутності Литовського князівства. Однак великокнязівська влада, проводячи курс на створення централізованої держави, прагнула не допустити зміцнення нових місцевих династій на окремих українських землях і позбавити їх місцевої підтримки. Ці намагання викликали незадоволення українських феодалів, яке поглиблювалося також неухильним зростанням суспільних і політичних привілеїв католиків. Відвертий виступ української знаті за утвердження свого пріоритетного становища стався після смерті Вітовта (1430) Тривалий час Литовське князівство було ареною жорстокої боротьби різних політичних груп. У цій ситуації Польща прагнула відірвати від Литви волинські та подільські землі, а українська партія - забезпечити домінуюче становище української знаті у литовській державі.

Особливу увагу слід звернути на відновлення удільних князівств Київського (1440) і Волинського (1445). При цьому Київське князівство охоплювало не лише Київську землю, а й Переяславщину і Брацлавщину, що фактично було відновленням на короткий час (до 1470) української державності. У подальшій боротьбі українських феодалів проти литовського централізму і переваги польських впливів помітну роль відіграли виступи князів Гольшанського, Михайла Олельковича, Федора Більського (1480), а також повстання Михайла Глинського (1508). Однак повсталим не вдалося підняти широкі верстви населення, в тому числі більшість магнатів і православної шляхти, які в цілому інтегрувалися в політико-адміністративну систему литовської держави, зміцнили в ній свої позиції і не бажали реставрації удільно-князівського ладу.

Знайомлячись із основними аспектами соціально-економічного розвитку, слід звернути увагу на розвиток феодального землеволодіння і посилення закріплення селянства. При цьому необхідно простежити формування фільваркової системи шляхетського господарства, пов'язаної із посиленням товарно-грошових відносин. Найважливішим станом був шляхетський стан, найвпливовіше місце в якому посідали кілька десятків магнатських родів - великих феодалів, що були нащадками Рюриковичів або Гедиміновичів. Серед них князі Острозькі, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Чарторийські, Четвертинські, які займали високі посади у литовській державі, проте опнилися поза її найвпливовішим органом - «паки-радою» - в результаті посилення литовсько-католицької партії. Із зростанням міст їхні мешканці сформувалися в окремий стан - міщанство, яке домоглося введення магдебурзького права (міського самоврядування). Його отримали Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Київ (1494-1497) та ін.

Посилення феодально-кріпосницького гніту, який переплітався з різними формами національних і релігійних утисків, викликало опір українського населення. Поширеною формою селянсько-плебейського протесту проти феодальних порядків стали втечі на малозаселені окраїни Поділля й Київщини. Утверджуючись на нових місцях за допомогою плуга й шаблі, ці втікачі вважали себе вільними людьми і почали називатися козаками, що означало тюркською мовою «вільна людина». Поява козаків у родючих південних степах супроводжувалась їхньою інтенсивною господарською діяльністю, що сприяла розвиткові насамперед землеробства, а також скотарства, утворенням козацьких слобід і хуторів. Козацька колонізація спричинила освоєння величезних південних просторів, що стало одним з важливих джерел могутності польської держави в майбутньому.

Козаки зуміли витворити оригінальну соціальну організацію, яка всім своїм змістом була спрямована проти феодальних порядків. Усі без винятку члени козацької громади, яка була одночасно організацією військовою і самоврядною, мали рівні права на користування землею, участь у козацькім раді, виборах старшини тощо. Козацтво переконливо демонструвало українському селянству можливість організації соціального та економічного життя без феодала і тим самим здійснювало сильний революціонізуючим вплив на покріпачене селянство. Це зробило козацтво детонатором глибоких соціальних рухів проти феодальної системи, що розхитували весь державний організм феодальної Польщі.

На військову організацію козацтва вплинула та обставина, що воно опинилось фактично наодинці з турецько-татарськими завойовниками, які здійснювали безперервні набіги на Україну. Надзвичайно важливе значення у боротьбі українського народу за свою державність мало утворення Запорозької Січі. Саме тут були започатковані зародки того державного організму, який знайшов свій дальший розвиток у період Хмельниччини. Козацтво най повніше відбивало прагнення українського народу до свободи, незалежного державного життя і було виразником його загальнонаціональних інтересів.

ЛЕКЦІЯ 6. Україна у складі Речі Посполитої. Боротьба українського народу проти польсько-шляхетського наступу (друга половина XVI - середина XVII ст.)

1. Люблінська унія, її соціально-політичні та економічні наслідки. Класи стани українського суспільства

2. Боротьба українського народу проти посилення національно-релігійного гніту. Виникнення братств, їхня суспільно-політична роль

3. Зростання політичної і військової могутності українського козацтва. Його міжнародні зв'язки

Приступаючи до вивчення теми, необхідно звернути увагу на внутрішні і зовнішнє становище Великого князівства Литовського і з'ясувати позиції основних станів суспільства. Лівонська війна вимагала величезних витрат на воєнні потреби, надзвичайного напруження всіх сил литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила об'єднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівні становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість українська і білоруська шляхта, що прагнули розширення своїх станових привілеїв за польським зразком та обмеження влади магнатерії, підтримала ідею об'єднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм (серпень 1569 р.), який об'єднав Литву і Польщу одну державу - Річ Посполиту - з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякі елементи автономії лише в межах своєї етнічної території й частково Білорусі. Під владою Польщі опинилися майже всі українські землі, які поділялися на воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Під ляське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Брестське, пізніше - Чернігівське. Шляхта українська, литовська і польська зрівнювалася в правах і отримувала право володіння маєтками у межах усієї держави. Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалася зростанням соціального гноблення. Вже в першій половині XVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської оранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблінська унія посилила намагання української й литовської, а відтепер і польська шляхта та магнатерії максимально використати свої привілеї, щоб закріпачити селянина. Величезні земельні простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя, опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницький порядки. Так, на лівому березі Дніпра князь Ярема Вишневецький володів значною частиною Полтавщини, 56 містечками і селами, 39610 господарствами і 423 млинами. Різними шляхами величезні маєтності потрапили до рук Жолкевських, Потоцьких, Калиновських, Заславських, Корецьких, Киргизьких, Ружинських та інших польських і українських магнатів. Слід зауважити, що утвердження Польщі на українських землях супроводжувалася намаганням польської шляхти і магнатерії1 денаціоналізувати український народ, змусити його зректися своєї мови, культури та релігії.

Особлива роль експансії католицизму в Україні належала єзуїтам (з 1564р), які стали головним фактором утвердження католицької реакції Прагнучи домогтися рівноправності православ'я з католицькому у новій державі, більшість православних ієрархів пішла на визнання зверхності Ватикану. У 1596 р. у Бересті було проголошено об'єднання (унію) католицької і православної конфесій. Однак унія викликала гострі протести і протидію всіх верств українського населення, в тому числі більшості української знаті і шляхти. В результаті в Речі Посполитій функціонували три церкви: католицька, православна і греко-католицька (уніатська). Наступ католицизму, обмеження у правах православних, ліквідація традиційних соціальних інститутів призвели до деградації значної частини тогочасної української еліти. Почалася денаціоналізація давніх українських аристократичних родів - Вишневецьких, Сенявських, Корецьких, Сангушських, Заславських, Ружинських, Чарторийських та ін., які переходили до католицтва, польської мови і зрікались українства. Процес полонізації охопив також значні прошарки української шляхти. Однак основна маса українського населення не піддавалася спольщенню й окатоличенню. Деталі більшу активність у спротиві національно-релігійному гнобленню відіграють братства, які виникли як станові організації українського міщанства. За зразком Львівського братства вони виникають по всій Україні, причому не тільки у таких великих центрах, як Київ, Перемишль, Луцьк Берестє, а й у інших містах і містечках. Ставши з часом всестановими інституціями, братства відіграли важливу роль в обороні загальнонаціональних інтересів, розвитку української культури і захисті її від полонізації та від насадження католицизму.

Активну діяльність на захист православ'я розгорнули й ті нечисленні представники української знаті, які ще залишалися вірними своєму народові Серед них чільне місце посідав князь Костянтин Острозький, один з найбагатших і найвпливовіших магнатів. З його меценатством пов'язані створення в його резиденції - м. Острозі - значного культурного осередку, школи друкарні, діяльність гуртка визначних українських учених, письменників, як розгорнули боротьбу за православ'я проти католицизму та уніатства.

Однак найголовнішим фактором визвольної боротьби українського народу було невпинне зростання козацтва і його вирішальна участь в організації збройної боротьби проти польського режиму в Україні. Студентам необхідно засвоїти матеріал про найважливіші козацькі повстання кінця XVI - перші половини XVII ст.: К. Косинського 1591-1593 рр.; С. Наливайка 1594-1596 рр.; 1617-1618 рр.; М. Жмайла 1625 р.; Т. Трясила 1630 р І. Сулими 1635 р.; П, Бута (Павлюка) та Д. Гуні 1637 р.; Я. Острянин 1638 р.

Треба звернути особливу увагу на діяльність гетьмана Петра Сагайдачного, який був найвидатнішим політичним діячем у середовищі козацтва напередодні Хмельниччини. Йому належить величезна заслуга в розбудові козацтва, організації відсічі турецько-татарській експансії. У 1620 р. Сагайдачний з усім запорозьким Кошем вступив до Київського братства, підтримавши тим самим загальнонаціональний рух за зміцнення позицій українське культури в Речі Посполитій. Зусиллями козацького гетьмана у тому ж рої було відновлено православну митрополію в Україні. В результаті козацтво очах усього українського суспільства стає політичною і військовою силою здатною відіграти вирішальну роль у національно-визвольній боротьбі українського народу.

ЛЕКЦІЯ 7. Національно-культурний рух в Україні у XV - середині XVII ст.

1. Культурний розвиток українських земель у складі Литовської держави і Польського королівства. Становлення гуманістичної культури в Україні.

2. Національно-культурне піднесення наприкінці XVI - на початі XVII ст. Острозька академія. Заснування Києво-Могилянсько колегіуму.

3. Українська культура напередодні Визвольної війни 1648 - 1657 рр.

Незважаючи на несприятливі політичні умови, тривав подальший розвиток української культури. Період XV-XVI ст. став добою посилення її зв'язків із Заходом. У цей час чимало українців навчалося в університетах Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії, Польщі, де вони переймалися іншими, передовими на той час ідеями, насамперед гуманістичними, й переносили їх на рідний ґрунт. Особливу увагу студентам слід звернути на діяльність визначних представників гуманістичної культури в Україні Юрія Дрогобичва (1450-1494), Павла Русина з Кросна (помер 1527), Григорій Чуй Русина (1523-1573), Юрія Тичинського-Рутенця (перша половина XVI ст.), Івана Туробінського-Рутенця (1511-1575), Станіслава Оріховського (1513-1566).

Однак, попри наявність в українському середовищі досить значного прошарку високоосвічених людей, які сприяли формуванню нової української світської інтелігенції, давалися взнаки кризовий стан шкільної освіти в Україні, відсутність вищої школи. Ситуація змінилася наприкінці XVI ст., коли активізація єзуїтів у шкільництві викликала несподіваний для апологетів католицизму спротив українського суспільства. На протидію чужинському впливу розпочалося інтенсивне створення нових українських шкіл. Взірцем реформованого навчального закладу вищого ступеня стала Острозька школа, фондована князем К. Острозьким, яка перша піднесла систему освіти в Україні до рівня вищих католицьких шкіл у Речі Посполитій. Провідне місце в її навальній програмі займало вивчення слов'яно-руської, грецької і латинської мов, а також «семи вільних наук» - граматики, риторики, діалектики, геометрії, арифметики, музики, астрономії. Викладачами школи, яку сучасники називали академією, були визначні вчені й письменники Г. Смотрицьких, І Княгинецький, В. Суразький, Клірик Острозький, Д. Наливайко та ін. Вони склали т. зв. Острозький вчений гурток, який став важливим осередком розвитку ренесансно-гуманістичної культури в Україні. Подібні вогнища культури виникають у багатьох інших містах України з ініціативи тих чи інших представників української знаті, шляхти або міщанства чи духівництва. Серед них - культурно-освітні осередки при дворах кн. Курбського у Миляновичах на Волині, кн. Ю. Слуцького, в маєтку волинського маршала П. Загоровського та ін. У 1586 р. було створено школу вищого типу при Львівському Успенському братстві, де викладали визначні діячі української культури К. Ставровецький, С. та Л. Зизанії, С. Косів ін. Братські школи, подібні до Львівської, виникають у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Немирові, Кам'янці на Поділлі, Луцьку та ін.

Після укладення Берестейської унії і посилення наступу католицизму в Галичині та на Волині культурно-освітні сили переносять свою діяльність зі Львова й Острога до Києва, ближче до місця зосередження козацтва, яке дедалі активніше виступає захисником національно-культурних інтересів українського народу. Головними осередками культурного життя були Києво-Печерський і Богоявленський монастирі з братством і школами, які дістали безпосередню підтримку гетьмана П. Сагайдачного і козацтва в цілому.

Активну участь у піднесенні освіти і культури беруть І. Борецький П. Беринда, З. Копистенський, Л. Зизаній, Т. Земка та ін. Найяскравішою постаттю серед них був київський митрополит П. Могила, визначний церковний і культурний діяч, учений, організатор вищої школи в Україні. Йому належить заслуга в об'єднанні Київської братської школи з Печерською монастирською школою і створенні колегіуму на зразок західноєвропейських шкіл, який був перетворений митрополитом на академію. З історією Києво-Могилянської академії пов'язаний всебічний розвиток культури українського народу протягом XVII-XVIII ст., задоволення його освітніх і наукових потреб. Тут формувалася і розвивалася тогочасна літературна мова, був започаткований перший у нашій країні театр. Із стін академії вийшло багато визначних державних, громадських, політичних і освітянських діячів, вчених письменників, художників і композиторів.

Важливу роль у розвитку української культури відігравало книгодрукування, Першою слов'янською друкованою книгою був «Часослов», видані Святополком Фіолем у Кракові (1491). Студентам необхідно запам'ятати, що вона призначалася саме для користування в Україні, про що свідчить ні явність у ній багатьох ознак живої української мови. Широкою популярністю користувалися також видання Франциска Скорини - визначного білоруського вченого. Першою друкованою на українських землях книгою вважається «Апостол» (1574), надрукований у Львові Іваном Федоровичі Епохальною подією в історії української культури було ви друкування перш у східнослов'янських народів знаменитої Острозької біблії (1581), яка гіді репрезентувала українську книжність в Європі. Варто зауважити, що сучані дослідники дотримуються думки про існування друкарства в Україні . Федоровича, який відновив занедбане раніше книгодрукування.

Наслідком протистояння католицькій експансії в Україні була мобілізація усіх інтелектуальних сил українського суспільства, яка спричинила піднесення національно-культурного руху в останній чверті XVI - на початку ХVІІ ст. Характерне явище - виникнення полемічної літератури. Вона торкалася актуальних і злободенних проблем, була розрахована на контакт із щиро; освіченою аудиторією, студентами братських шкіл, їх викладачам духівництвом, православною шляхтою, що надавало їй високого громадянського звучання.

Для розвитку українського мистецтва у XV--XVII ст. характерні проникнення гуманістичних ідеалів, перехід від умовної догматичності, середньовічної канонічної замкненості до відтворення навколишнього світу й реальної людини з її діяннями, думками й почуттями. Ренесансний культурний рух, що народився в Італії, захопив у сферу своїх впливів і Україну, хоча вияви його тут мали свою специфіку, пов'язану з продовженням мистецьких традицій Київської Русі, могутнім впливом народної творчості. Яскравим зразком поєднання місцевих рис будівництва з ренесансним стилем є ряд ансамблів Львова (насамперед Успенська церква, каплиця Трьох святителів вежа Корнякта), Кам'янця-Подільського, Острога. Високого рівня досяг український монументальний фресковий живопис. У XV ст. його зразки можна побачити також у соборах Кракова, Сандомира, Гнєзна, Любліна, Вислиці, що пояснювалося високим мистецьким рівнем і підтримкою Ягеллонів, насамперед Владислава Ягайла, який виховувався в атмосфері української культури. Високого рівня досяг станковий живопис, насамперед іконопис. В українській іконі виразно позначилися дві художні концепції - професійна та народна, причому колористично-образний внесок народних майстрів набуті деталі більшої ваги і глибшого звучання. Зокрема, у XVI ст. у станковому живопису поряд із традиційними видами іконопису утверджується портрет як самостійний жанр, зароджується історичний живопис, посилюється увага до побутових сцен, пейзажу. Під впливом західноєвропейського мистецтва відбувався процес руйнування традиційних, канонічних форм вираження. В результаті український живопис XVII ст. утвердився як певний синтез традиційного бачення й нового світовідчуття, позначеного впливом ренесансного гуманізму.

ЛЕКЦІЯ 8. Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657)

1. Причини, характер і рушійні сили Визвольної війни. Ліквідація польсько-шляхетського режиму. Становлення козацької держави

2. Воєнні дії 1649-1653 рр.

3. Переяславська рада та її наслідки. Російсько-українська війна з Польщею

Необхідно звернути увагу насамперед на причини Визвольної війни, розкрити соціально-економічне і політичне становище України у складі Речі Посполитої, суспільно-економічний лад якої, незважаючи на піднесення в період т. зв. золотого спокою, ховав у собі всі ознаки глибокої кризи. Її причиною були невпинне погіршення становища усіх верств тогочасного суспільства і насамперед селянства, яке потерпало від розширення кріпацтва і панщини, намагання польської магнатерії і шляхти полонізувати українське населення, насаджувати унію і католицтво. Суттєво погіршилося становище козацтва як запорозького, так і реєстрового, котрому загрожувала ліквідація як окремого стану в цілому. Особливо слід наголосити, що посилення кріпосного і національного гніту в Україні супроводжувалося небаченими в інших країнах Європи масштабами зростання феодальної анархії, шляхетської сваволі.

Студентам необхідно ознайомитися з біографічними даними Б. Хмельницького, який очолив визвольну боротьбу українського народу. При цьому необхідно уникнути стереотипних поглядів радянської історіографії на нього чи діяча, який прагнув будь-що приєднати Україну до Росії, що було начебто споконвічною мрією українського народу. В зв'язку з цим слід ознайомитися з державницькою течією українського народу. В зв'язку з цим слід ознайомитися з державницькою течією української історіографії (В. Липинський, Д. Дорошенко та ін.), яка вбачає в ньому послідовного будівничого української козацької держави. Важливо всебічно розкрити велич Богдан Хмельницького як однієї з найвизначніших постатей української історії, якого не випадково сучасники і нащадки порівнювали з Олівером Кромвелем Альбрехтом Валленштейном.

Слід послідовно розглянути перебіг основних подій Визвольної війни. Студенти мають знати найважливіші битви селянсько-козацької армії - під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Берестечком, Батогом Жванцем, облоги Збаража, Львова, Замостя та ін. Необхідно звернути увагу на основний зміст найважливіших договорів, які укладалися Військом Запорозьким із Польщею - Зборівський (1649), Білоцерківський (1651), Московською державою - Переяславський (1654), їх вплив на внутрішні і міжнародне становище України.

Треба усвідомити величезне значення соціальних та економічних зрушені, у результаті Визвольної війни. Найважливішим була ліквідація магнатсько-шляхетського землеволодіння на значній території України. За рахунок покозачення частини населення збільшилась кількість вільних виробників, фактично припинився процес закріпачення селянства. На експропрійованих козацькою державою землях більшість селян приписувалася до т.зв. військових сіл і відбувала повинність тільки на користь козацької держави. Дрібні селянсько-козацьке землеволодіння стало основним типом земельної власності в козацькій державі. Сирійський мандрівник XVII ст. Павло Алеппський зазначав: «Козаки, заволодівши країною, ділять землю між собою, вирубують ліси, випалюють коріння і засівають землю збіжжям». У результаті феодально-кріпосницькі відносини в Україні були суттєво підірвані.

Студентам необхідно усвідомити надзвичайну складність ситуації, в якій опинилась Україна після тривалих воєнних дій проти Польщі. На кінець 1653 р. ставало ясно, що звільнитися остаточно від польсько-шляхетського ярма лише своїми силами Україна не спроможна. Молода українська козацька держава, яка мала трохи більше мільйона мешканців, не могла завдані вирішального удару Польщі з її шестимільйонним населенням і далеко не вичерпаним воєнним потенціалом. Невизначеності ситуації сприяла підступна тактика союзника України - кримського хана, який не був зацікавлений в її зміцненні і щоразу фактично зводив нанівець її воєнні перемоги. Вихід зі становища полягав у одержанні Україною надійної військової допомоги, яка могла б забезпечити Україні перелом у воєнних діях і остаточний розрив Польщею. Такою силою, на думку Хмельницького, могла бути Московські держава.

Після ради всіх станів у Переяславі 8 січня 1654 р., а також двотижневих переговорів козацьких представників у Москві з російським урядом були прийняті т. зв. «Статті Богдана Хмельницького» (21 березня 1654 р.), я також царські грамоти Війську Запорозькому, українській шляхті та духівництву. Ці документи мали регулювати взаємовідносини України Російською державою. За козацтвом зберігалося право виборів гетьмана за подальшим затвердженням царем. Чисельність козацького реєстру встановлювалася у 60 тис. чол. Гетьман мав право зносин з іноземними урядами (з польським королем і турецьким султаном - за згодою царя). Податки мали збиратися місцевими урядовцями і передаватися царським властям. З цих коштів мали виплачуватися суми на старшинські поспди, артилерію тощо. Міста значною мірою зберігали самоврядування. У Києві мав бути російський воєвода, якому в основному представницькі функції. Весною цар мав розпочати воєні дії проти Польщі.