Історія України

Таким чином, Україна як державний організм зберігала право вільних виборів глави держави (гетьмана), свою адміністрацію, армію, фінанси, дипломатію, права і превілеї окремих станів. Величезна частина українського селянства, а також міщанства продовжувала вважати себе козаками, тобто людьми, вільними під феодальної залежності, що ускладнювало для козацької старшини й української шляхти реалізацію своїх станових привілеїв. Досить сказати, що за життя Б. Хмельницького повний реєстр українського козацтва так і не був складений. Коли стольник Кікін, що прибув в Україну після смерті Хмельницького, намагався з'ясувати чисельність козацтва, то він одержав від старшини відповідь: «А нас де козаков в войску запорожськом и ныне есть с триста тисяч». Царський уряд був змушений рахуватися з реальними існуванням української державності й тими соціальними зрушеннями, що стали в Україні у зв'язку з масовим покозаченням селянства.

Встановлення тісного військово-політичного союзу України з Москвою привело до перегрупування сил воюючих сторін. Кримське ханство перейшло на бік Польщі та із союзника перетворилося на небезпечного ворога Війська Запорозького. В лютому 1654 р. розпочалися бої на території Брацлавщини, населення якої чинило впертий опір польським військам. Влітку 1954р. розгорнулися широкі наступальні операції російських і козацьких військ на території Литви та Білорусі. Восени цього ж року вся територія останьої опинилася в руках союзників. Південна частина Білорусі, де особливо активно діяв козацький корпус Золотаренка, контролювалася козацькою адміністрацією. В січні 1655 р. розпочалися жорстокі бої під Охматовом на Київщіні між головними силами козацької армії на чолі з Хмельницьким, союзною армією Шереметєва і польсько-татарськими військами. Після перелому у воєнних діях весною і влітку 1655 р. Хмельницький на чолі українських і російських військ повільно рухався через Поділля на Галичину. Польща опинилась у надзвичайно скрутному становищі. Весною 1655 р. у війну з нею вступила Швеція, яка захопила більшість великопольських земель. У вересні 1655 р. після розгрому польських військ під Городком (поблизу Львова) Хмельницький, узявши в облогу Львів, спрямував ряд частин на Холмщину і Люблінщину ліквідовувати розрізнені групи розбитих шляхетських військ. Польща стала практично безборонною перед трьома сильними противниками, що докорінно змінило міжнародну обстановку на сході Європи. Цю ситуацію максимально прагнув використати Хмельницький для зміцнення політичного становища України. Перед можливим поділом Речі Посполитої до тісної спілки з козацькою державою прагнуть традиційний противник Польщі - Швеція, семигородський князь Юрій ІІ Ракочі, курфюрст бранденбурзький Фрідріх-Вільгельм, великий гетьман литовський Януш Радзивілл опинилася в центрі складних дипломатичних комбінацій.

ЛЕКЦІЯ 9. Утворення і розвиток української козацької держави

1. Перші кроки формування української державності. Господарство. Адміністрація. Армія. Зовнішня політика

2. Ліквідація магнатсько-шляхетського землеволодіння. Розстановка соціально-політичних сил у козацькій державі

Воєнно-політичні плани Б. Хмельницького у 1656--1657 рр. Союз України зі Швецією, Семигороддям, Бранденбургом, Литвою і Молдовою

Історична роль Б. Хмельницького. Його оцінка в історичній літературі

З початком Визвольної війни почала формуватись українська націоналі на державність. її основні форми поступово склалися на Запорозькій Січі свого дальшого розвитку набули за гетьмана П. Сагайдачного. Під час його гетьманування устрій Запоріжжя був частково поширений на «волості і або в «городи», де розміщувалися козацькі полки. Тут козацькій старшин фактично підлягало й некозацьке населення, яке не бажало корити, польській адміністрації. У ході боротьби з Польщею козацький державний апарат поширився на звільнену територію України і став основою державного будівництва. Формально найвищим органом була загальна рада усього війська, яка мала розв'язувати найважливіші військові й політичні питанні Однак скликалася вона дедалі рідше і її функції поступово почала виконувати рада старшин, яка прагнула впливати на вирішення основних внутрішніх, військових і зовнішньополітичних справ. Венеціанський посол в Україні Альберт Віміна, який мав нагоду спостерігати за роботою старшинської ради, називає її «суворим сенатом», де «козаки обмірковують справи...». Фактично вся вища адміністративно-політична, військова і судова влада належала гетьману, яка на час воєнних дій була необмеженою. Усі тогочасні джерела свідчили про надзвичайно високий авторитет Б. Хмельницького в різни верствах населення. Деякі представники козацької адміністрації титулували його як «Божою милостю великого государя нашого Богдана Хмельницького, пана гетьмана всего Війська Запорозького». Сучасники не виключали можливості проголошення його князем Русі.

Гетьману допомагала керувати усіма справами генеральна старшина, яка крім вирішення військових завдань, виконувала функції центрального апарату управління. Під час Визвольної війни до її складу входили писар, обозний, два осавули, дна судді; згодом вона поповнилась урядами хорунжого бунчужного та підскарбія. Студентам необхідно знати конкретні функції кожного з них. Слід мати на увазі, що державний апарат на місцях був своєрідним переплетінням військових та адміністративно-політичних функцій. Вся звільнена територія України поділялася на полки (у 1648р. - 40 полків) та сотні, які були адміністративно-територіальними одиницями з відповідним апаратом управління й одночасно - основними військовими підрозділами козацької армії. У містах і містечках діяли органи місцевого самоврядування, які фактично теж підпорядковувалися козацькій адміністрації.

Межі нової держави (її офіційна назва - Військо Запорозьке) в основному визначалися землями трьох воєводств - Київського, Чернігівського і Брацлавського; територія Західного Поділля, Галичини і Волині на довгий час стала ареною бойових дій. Столицею стало давнє козацьке місто Чигирин, що підкреслювало визначальне місце в державі козацького стану. Перед Хмельницьким та його соратниками стояли надзвичайно складні завдання консолідації усіх станів України, які в умовах тривалого перебування у чужій державі виявилися розпорошеними і яких необхідно було залучити до державної співпраці. Козак реєстровий і козак «випищик», міщанин і селянин, православний шляхтич і священик - усі вони залізною волею українського гетьмана спрямовувались на боротьбу з польсько-шляхетським плануванням та на утвердження нового устрою.

Студентам слід усвідомити, що в результаті успішної збройної боротьби українського народу проти Польщі гетьманська столиця Чигирин стала міцним, де схрещувалися політичні інтереси багатьох європейських та азіатських країнах. З далекої Англії до Б. Хмельницького звернувся Олівер Кромвель, який називав його «імператором всіх козаків Запорозьких», «грозою і винищувачем аристократії Польщі», «завойовником фортець», «винищувачем католицизму». До встановлення дипломатичних відносин з Україною прагнули Семигородське князівство, Валахія і Молдова, Швеція і Венеціанська республіка. Постійні дипломатичні зносини гетьманська адміністрація мала з Туреччиною, Кримом, Росією.

Неоднозначно складалися відносини козацької адміністрації з російським урядом після укладення Переяславського договору. Москва розглядала цей договір насамперед як засіб до включення під свою зверхність усіх земель, що входили колись до складу давньоруської держави, Хмельницький прагнув використати мілітарну допомогу російської держави для остаточного розгрому Польщі й утвердження державної незалежності України. Ось чому на етапі мовлення цих стосунків козацький гетьман мало зважав на детальне юридичне оформлення взаємовідносин між обома державами, зосередивши фактично всю повноту влади в своїх руках. Однак певна невизначеність у міждержавних стосунках призвела до погіршення відносин між гетьманською адміністрацією і російським урядом у ході окупації Білорусі. Козацькі війська, які зайняли значну її частину на півдні в перші місяці війни, просувалися все далі на північ, підпорядковуючи білоруські землі безпосередньо Війську Запорозькому. Відносини між Чигирином і Москвою ще більше загострилися у 1655 р., коли Росія вступила у війну зі Швецією і розпочала переговори з Польщею. Козацькі посли навіть не були допущені на переговори між Росією і Польщею у Вільні, де у жовтні 1656 р. було укладене перемир'я між обома державами.

Ігнорування Москвою українських інтересів викликало обурення гетьмана і козацько-старшинських кіл. Після інтенсивної діяльності козацької дипломатії склалася нова коаліція держав, до якої увійшли Швеція, Бранденбург, Україна, Литва, Семигородське і Молдовське князівства. На підставі цілого ряду окремих міждержавних угод і договорів Польща мала бути поділена між союзниками так, «будто Коруна Польска и не бывала», як писав у донесенні царю російський посол в Україні боярин Бутурлін. Військо Запорозьке мало одержати всі західноукраїнські землі. Розпочалися відповідні воєнні акції. На допомогу Юрію Ракочі, який відкрив компанію « Польщі, був відправлений козацький 15-тисячний корпус на чолі з київським полковником А. Ждановичем. Пройшовши через усю Галичину до Перемишля, Жданович об'єднався з Ракочі. Союзники взяли Краків, увійшли і глибину Польщі, дійшли до Варшави і разом із шведами зайняли польську столицю. Це було яскравим свідченням самостійної зовнішньої політики України, її фактичної протидії міжнародним інтересам Москви.

Хмельницький активно використав ослаблення Польщі для посилені її своїх позицій на Поділлі, Волині та в Галичині. Почалися контакти з місцевою українською шляхтою, яка переживала драматичну ситуацію відчуження від обох політичних систем, що склалася в ході війни. Зацікавленість і гетьманському протектораті виявляють волинський магнат князь Степан Святополк Четвертинський, опікун Києво-Могилянського колегіуму, один з останніх представників старої української аристократії, і навіть Радзивілли, що свідчило про піднесення престижу козацької державності. Хмельницькі ш максимально намагався поширити її межі на захід і північ, повернути дами північно-західні українські землі до їхнього історичного центру, забезпечиш комунікації зі своїми новими союзниками. У квітні 1657 р. в Чигирині генеральна рада старшин визначила наступником Б. Хмельницького на гетьманстві його сина Юрія, що свідчило про намір гетьмана перетворити цей інститут у монархічний і зробити його спадковим у своєму роду. Студент повинні мати на увазі, що це був період найбільшого політичного і воєнною піднесення України. Безперечно, останні державотворчі акти Хмельницького могли зміцнити внутрішнє становище Української держави, сконсолідувати навколо особи гетьмана усі стани тогочасного суспільства, які діяли розрізнено, ставлячи іноді понад усе корпоративні інтереси. Ще за жити Хмельницькому протидіяла в цьому очолювана Виговським група старшин, яка боялася сильної гетьманської влади. Смерть Хмельницького перервам консолідаційний процес і не дала зміцніти українській державності, здобутки якої були втрачені його наступниками на гетьманстві.

ЛЕКЦІЯ 10. Україна у другій половині XVII ст.

1. Козацька держава після смерті Б. Хмельницького. Боротьба за збереження незалежності, Гадяцький договір

2. Поділ України на Правобережну і Лівобережну. П. Дорошенко

3. «Вічний мир» 1686 р. Його наслідки для України

4. Соціально-політичний устрій Гетьманщини

Син Б. Хмельницького Юрій, якому відводилася важлива політична роль в утверджені спадкового гетьманства в Україні, не був такою яскравою і сильною особистістю, як його батько. Після смерті Богдана Хмельницького, який своїм авторитетом і фактично необмеженою владою стримував різні складові нової правлячої верстви , і верхи тогочасного українського суспільства, і нижчі його верстви почали шукати насамперед царської протекції. В результаті виборна влада гетьмана набувала половинчастого характеру і немовби зависала в повітрі. Російське самодержавство вміло використовувало відсутність консолідації, розпалювало ворожнечу між окремими верствами суспільства, ослаблюючи тим самим новостворену українську державність, крок за кроком поглинаючи Україну як незалежний політичний організм.

У жовтні 1657р. на козацькій раді було ухвалено передати гетьманську булаву Івану Виговському, що означало зміцнення старшинсько-козацької і шляхетської олігархії в Українській державі. Цим політичним силам протидіяла група козацької старшини на чолі з полтавським полковником М. Пушкарем, запорізьким кошовим Я. Барабашем, які спирались на незадоволені козацькі низи і найбідніші або декласовані верстви тогочасного українського села (т. зв. дейнеки, або «люди ніякі», «денеякі»). Царський уряд, удаючи із себе арбітра між обома сторонами, фактично підтримав опозиційний рух проти Виговського, сподіваючись змусити його дати згоду на ведення російських гарнізонів у Чернігів, Ніжин, Переяслав тощо, евакуацію козацьких частин з Південної Білорусі і припинення відносин зі Швецією.

Студентам необхідно знати, що, демагогічно заграючи з козацькими низами, свій головний удар Москва спрямовувала проти нової української еліти, без якої, власне, було неможливе утвердження і зміцнення нової держави. Ці обставини підштовхнули Виговського до рішучих дій. У травні 1658 р. він розгромив війська Пушкаря і Барабаша під Полтавою. Царські війська, які сподівалися знайти ряд українських міст, відступили за московський кордон. Розрив з Москвою ставав неминучим для гетьманського уряду. 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено договір України з Польщею і Литвою, який дістав назву Гадяцької унії. Згідно з ним Річ Посполита мала бути перетворена на федерацію трьох незалежних республік, об'єднаних лише спільно обраним королем. Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств мала стати самостійною державою під назвеш Князівства Руського. Найвища законодавча влада в ньому мала належати депутатам від усіх земель України. Виконавча влада зосереджувалась у руках виборного гетьмана, якого затверджував король. Велике князівство Руське одержувало свій судовий трибунал, свої фінанси, монету. Чисельність козацької армії мала становити 30 тис., до неї долучалось 10 тис. регулярного найманого війська. Мала бути скасована унія в усіх трьох державах православна церква зрівняна у правах з римо-католицькою, а у спільному сенаті діставали місця православні митрополит і єпископ. Одним з пунктів договору було заснування в Україні двох університетів, колегіумів, гімназій і .і інших шкіл. Вводилася свобода друку і слова навіть у справах релігійній Важливо зрозуміти, що Гадяцький договір був одним з найважливіших здобутків української суспільно-політичної думки доби феодалізму, свідченням її органічного зв'язку з європейською культурою.

Весною 1659 р. стотисячна російська армія вирушила на Україну. Під Конотопом (29.6.1659) вона була повністю розгромлена українським військом. Однак використати блискучий успіх Виговський не зміг. Прощі нього утворилася сильна промосковська партія, яка добилася усунення йоті від влади і проголошення гетьманом Юрія Хмельницького (1659 1663). Нав'язані йому силою нові «Переяславські статті» суттєво урізали автономію козацької держави. Усе суспільство з гіркотою відчуло, що багаторічна кривава боротьба вела в перспективі до утвердження самодержавного централізму, ліквідації соціальних і політичних здобутків періоду Хмельниччини В середовищі козацтва посилились незгоди, виникло кілька угруповань і різними політичними орієнтаціями. В такій ситуації почалися воєнні дії між Польщею і Росією, які фактично стали боротьбою двох держав за утвердження свого панування в Україні. Студентам необхідно знати, що після жорстоких боїв і нової поразки російської армії під Чудновом козацька Україна поділилась фактично на дві частини: Правобережну і Лівобережну, кожна з яких мала свого власного гетьмана. Цей поділ був закріплений Андрусівським Перемир'ям (1667) між Польщею і Росією, яке викликало загальне обурення в Україні.

Слід звернути увагу, що саме в цей надзвичайно складний періоді української історії, справедливо названий періодом Руїни, на арені суспільно-політичного життя з'являється постать правобережного гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676), визначного державного діяча. Він ще раз спробу вав з'єднати розірване тіло України в єдину державу і продовжити справу за яку боровся Б. Хмельницький. У своїх зносинах із царем Дорошенко висував пропозицію утвердження царського протекторату над усією Українок яка мала поширити свої державні кордони аж до Перемишля і Ярослава, включаючи Львів, Галич, Володимир. Однак царський уряд побоювався об'єднаної міцної козацької держави на чолі з таким здібним політиком і віддав перевагу існуючій ситуації. Тим часом на Лівобережній Україні зростало незадоволення російським пануванням. Лівобережний гетьман І. Брюховецький, який ревно служив Москві, сподіваючись утримати свою владу вирішив очолити антиросійський рух. Невдовзі почалося повстання, яке супроводжувалось розгромом російських залог на Лівобережжі.

На початку літа 1668 р. Дорошенко вирушив на Лівобережжя і через якийсь час був проголошений гетьманом України обох боків Дніпра. Україна знову відновила свою цілісність і державність. Проте ненадовго. І Росія, і Польща, занепокоєні зміцненням козацької державності, консолідацією конструктивних сил українського суспільства, активно підтримували авантюристичних суперників Дорошенка. В результаті гетьман втратив свої позиції на Лівобережжі та був змушений вести тривалу боротьбу з претендентами на гетьманську булаву на Правобережній Україні. Усе це спонукало Дорошенка до більш тісних відносин із Туреччиною; гетьман сподівався з її допомогою відродити незалежність України. На початку 70-х років Дорошенко на боці Туреччини проводить воєнні дії з Польщею на території Поділля. Союз із турками не сприяв популярності гетьмана. Турецькі війська, які опинилися на Правобережжі з метою підтримки Дорошенка, довели до повної руїни.

У вересні 1676 р. покинутий усіма своїми прихильниками, популярний раніше гетьман був змушений зректися влади на користь І. Самойловича, гетьман Лівобережної України. Так невдало завершилась ще одна спроба відродити українську державність. Засвоївши зміст викладених вище подій, студенти повинні усвідомити усю складність боротьби за її утвердження. Патріотичні прагнення кращих козацьких лідерів - послідовників Хмельницького у боротьбі за незалежність України часто залишалися без підтримки. На Лівобережжі дедалі міцнішим ставало становище козацької старшини, яка, все активніше закріпачуючи селянство, виторговувала у російського уряду станові привілеї ціною обмеження політичних прав українського народу, зречення боротьби за суверенну українську державність. Виснажений тривалими й надзвичайними жорстокими безперервними війнами, народ був знесилений, як йому здавалося, у безперспективній боротьбі та будь-що хотів спокою. Як наслідок Україна крок за кроком втрачала рештки своєї політичної автономії, народ переставав бути господарем на своїй землі. В результаті Бахчисарайського миру Москви з Туреччиною (1681) та укладення «Трактату про вічний мир» між Росією і Польщею (1686) Україна виявилася поділеною між сусідніми державами.

ЛЕКЦІЯ 11. Україна в першій половині XVIII ст.

1. Гетьманщина і політика російського уряду. Україна і Північна війна. Політичний портрет І. Мазепи

2. Перша Малоросійська колегія

3. Соціально-економічний розвиток Гетьманщини

Вивчаючи тему, слід мати на увазі, що кінець XVII та початок XVIII а характеризувалися загостренням соціальних суперечностей в Україні, дальшим наступом російського царизму на автономію козацької держави. Згідно з коломацькими статтями (1687) новому гетьманові Івану Мазепі доводилося погодитися на дальше звуження прерогатив своєї влади і політичних прав України. Було урізано владу гетьмана у розпорядженні військовими землями усуненні з посад генеральної старшини, обмежено право Війська Запорізького щодо виборів і скинення гетьмана, відхилено домагання надати гетьманській адміністрації право зносин з іноземними державами, фактично, підтверджено обов'язок старшини наглядати за діяльністю гетьмана і доносити на нього. Студентам необхідно звернути увагу на відверто асиміляторське завдання, поставлене царським самодержавством: «народ малоросийський всякими мерами и способами с великороссийским соединять и в неразорваное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением»,

Слід підкреслити: досвід багаторічної боротьби виробив у більшості козацької старшини переконання, нібито тільки політична автономія у складі Російської держави створює реальний ґрунт для дальшого розвитку країни й забезпечення її життєвих інтересів. У цьому переконувало економічне й культурне піднесення Гетьманщини, яке було наслідком автономії, значною мірою утвердженої зусиллями Многогрішного і Самойловича. В новій гетьманській столиці - Батурині - сподівались активною співучастю у воєнних акціях Росії прилучити Правобережжя, а також широкі степові простори над Чорним та Азовським морями.

Соціальна політика Мазепи свідчила про перемогу старшинської олігархії і здачу перед нею позицій гетьманської влади, яка в усьому солідаризувалася з новою українською аристократією. Під час свого перебування Москві він зажадав від царя дозволу на здійснення запису козаків з тим, що відділити козацький стан від «посполитих» і не допускати переходу селян у козацтво. В 1701 р. гетьманським універсалом було офіційно підтверджено панщинні обов'язки у два дні на тиждень. Однак ця регламентація не стала перешкодою дальшому зростанню класових суперечностей.

Необхідно усвідомити, що, незважаючи на певні успіхи у поширеній впливу Мазепи на Правобережжі (підтримка С. Палія у відродженні козацтва і колонізації краю), наміри українських політиків зберегти Гетьманщину як самостійний політичний організм перебували у гострій суперечності, із самодержавно-централістичною, бюрократичною системою, яку почав формувати Петро І. Уніфікація всіх частин імперії, якої прагнув російський царизм не залишала в ній місця для автономії України з її традиціями козацького демократизму і прагненням до незалежності. Ця тенденція посилилася з початком Північної війни, яку Росія почала у 1700 р., прагнучи здобути узбережжя Балтійського моря для безпосередніх зносин з європейськими країнами Україна виявилася втягнутою у війну, яка була чужою її інтересам і завдавала значних матеріальних і людських втрат. Висилаючи мало не щороку козацькі війська за межі України коштом українського населення, Гетьманщина мусила також утримувати російську армію і військові гарнізони у кількох містах, що тяжким ярмом лягло на плечі народу. Петро І вимагав усе нових і нових жертв, ігноруючи обіцяні попередніми договорами автономії права України, нехтуючи її територіальною цілісністю. Серед загального незадоволення політикою російського царизму посилилося занепокоєння козацького стану щодо збереження його станових прав, загрози їм з боку царської адміністрації. Все це спонукало Мазепу змінити своє ставлення до російського уряду та його політики щодо України. Треба підкреслити, що гетьман був речником насамперед старшинських кіл, які рішуче вимагали захисту інтересів козацького стану, протестуючи проти зазіхань з боку російського уряду на політичну автономію України. Ось чому, керуючись саме цими мотивами, а не особистими інтересами, спираючись на традиції хмельницького і Виговського у шведсько-українських відносинах, Мазепа виступив на боці Карла XII.

Студентам слід мати на увазі, що акція українського гетьмана не була винятковим явищем у тогочасному політичному житті Східної Європи. У ряді її соціоекономічних і політичних структур, подібних до Гетьманщини, виникла конфронтація між національними елітами та їхніми чужоземними суверенами (Угорщина, Лівонія,. Молдова).

Вивчаючи діяльність Мазепи, слід з'ясувати його величезну заслугу у розвитку української культури, яка переживала бурхливий розквіт на зламі XVII і XVIII ст. Культурна політика гетьмана здійснювалась у тісному зв'язку з його державницькими змаганнями, з традиційними прагненнями його великих попередників Володимира Великого і Ярослава Мудрого, князя Костянтина Острозького і Петра Могили до піднесення в країні освіти, літератури і мистецтва.

Після полтавського розгрому російський царизм посилив наступ на політичну автономію України. Було заарештовано і заслано до Сибіру багатьох представників козацької старшини, посилилося полювання за мазепинцями по всій Європі. Тривало систематичне ослаблення козацького стану в цілому. Ігноруючи гетьманські права, російський уряд призначав на важливі посади в Гетьманщині російських офіцерів та іноземців, яким роздавалися великі земельні маєтності. Студентам необхідно ознайомитися з діяльністю Малоросійської колегії, яка прагнула безконтрольно панувати в Україні. Після смерті Петра І (1725) російський уряд продовжував поглинання України імперією. Ті чи ті поступки автономному устрою, що мали місце протягом усього XVIII ст., були продиктовані тимчасовою кон'юнктурою міжнародної обстановки або персональними впливами і не змінювали загального курсу. При цьому треба наголосити, що і в умовах посилення централізаторської політики російського царизму українські політики намагалися в міру можливості протидіяти його руйнівній силі (протести П. Полуботка, економічна політика Д. Апостола).

Окремо слід розглянути роль Нової Січі (1733-1775) в освоєнні величезних земельних просторів півдня України. Необхідно пам'ятати про те, що на території «Вольностей Коша Запорозького», що охоплювала територію нинішніх Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської і західної частини Донецької областей, велася інтенсивна господарська і діяльність, тут не було феодального примусу і кріпосництва, широко застосовувалося фермерське господарство з вільнонайманою працею.

Вивчаючи соціально-економічне становище Гетьманщини, слід звернути увагу на певне піднесення її суспільного і культурного розвитку, господарського життя за часів гетьманування Данила Апостола. Однак це викликало занепокоєння російського царизму, який побоювався втратити свої позиції в Україні. Після смерті гетьмана управління Україною було передано т. зв. Правлінню гетьманського уряду (1734-1750) на чолі з кн. Шаховським, яке згідно із вказівками Петербурга вело лінію на дискредитацію автономного устрою місцевих урядових установ та призвичаєння українського населенім, до «великороссийского правлення». Царизм безоглядно розпоряджанні людськими і матеріальними ресурсами України в імперських інтересах.

ЛЕКЦІЯ 12. Ліквідація української автономії у другій половиш XVIII ст.

1. Тимчасове відновлення гетьманства. Кирило Розумовський

2. Ліквідація Гетьманщини і Запорозької Січі

3. Історичне значення української колонізації Причорномор'я та Слобідської України

Певне пом'якшення колонізаторської політики російського царизму мам місце під час царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761). Було ліквідовано Правління гетьманського уряду, відкликано російських урядовців і обрано гетьманом брата фаворита імператриці - Кирила Розумовського (1750-1764). Новому гетьманові вдалося відновити чинність усіх органів управління Гетьманщини. Студентам слід ознайомитись із змістом реформ Розумовського, спрямованих на модернізацію окремих сторін соціального життя України. Вони торкались армії, судівництва, торгівлі тощо. Маючи більш широкі політичні права, ніж російське дворянство, козацька старшина прагнула закріпити своє привілейоване становище. Її представники перед загрозою ліквідації автономії України вже не виступають за обмеження гетьманської влади, а прагнуть її зміцнення і навіть домагаються, щоб вона стала спадковою у роді Розумовських.

Вступ на російський престол Катерини II (1762-1796) супроводжувався посиленням абсолютистської влади царизму, намаганням уніфікувати всі складові частини Російської імперії. В Україні було остаточно ліквідовано гетьманство і введено Малоросійське генерал-губернаторство і Малоросійську колегію при ньому на чолі з П. Рум'янцевим. У «Секретном постановлений, власноручно написаному Катериною II для нового управителя Україною, якому цариця радила «иметь и волчьи зубы и лисий хвост», ставилося завдання перетворити її на звичайну російську провінцію.

Негативне ставлення українського суспільства до скасування гетьманства, грубого порушення царським урядом «старовинних прав і вольностей», прагнення збереження автономії України відбилося у наказах українським депутатам у ході виборів до т. зв. Комісії уложення (збірника законів) у 1767 р. і в процесі її роботи. Однак усі вияви поміркованої опозиційності не дали жодних наслідків, процес ліквідації решток автономії України і козацького самоврядування неухильно тривав.

Із самого початку відновлення Нової Січі «царизм крок за кроком намагався обмежити територію Запорожжя, на землі якого жадібно поглядало російське дворянство. В очах уряду Запорозька Січ була небезпечним вогнищем боротьби українського народу проти кріпосництва і національного гноблення. Після завершення російсько-турецької війни 1773-1775 рр. за Кючук-Кайнарджийським миром Росія одержала вихід до Чорного моря. Російське дворянство, яке несло на нові землі кріпосницький лад, не могло примиритися з існуванням поряд соціального організму, що не знав феодального примусу, широко використовував у господарському житті найману працю і формував буржуазні відносини. В червні 1775 р. за наказом Катерини II Запорізька Січ була зайнята російськими військами і зруйнована.

Останній кошовий отаман П. Калнишевський був засланий у Соловецький монастир. Важливо усвідомити, що величезні земельні простори Запорожжя стали здобиччю кріпосників-латифундистів, насамперед представників російської дворянсько-бюрократичної еліти. Близько 5000 запорожців, не бажаючи примиритись із ситуацією, що склалася, зуміли дістатися в пониззя Дунаю і заснували там у межах турецьких володінь нову - Задунайську Січ.

Студенти повинні усвідомити, що Росія, однак, дуже швидко відчула ослаблення своїх воєнних позицій внаслідок ліквідації Запорозької Січі. У 1784 р. з колишніх запорожців було утворене Бузьке козацьке військо, яке дістало землі між Бугом і Дністром. З початком нової російсько-турецької війни у 1787 р. бузькі козаки під проводом А. Головатого взяли активну участь у воєнних діях. Слід підкреслити, що їхні винахідливість і мужність сприяли здобуттю російською армією Очакова та Ізмаїла й успішному для Росії завершенню війни (1791). У 1788 р. бузькі козаки отримали назву Чорноморського козацького війська, яке нараховувало 7000 чол. Ним опікувався особисто Г. Потьомкін, який навіть користувався гетьманським титулом. Після його смерті чорноморські козаки були переселені на Тамань та землі на правому березі р. Кубань. Вони стали одним із струменів могутнього колонізаційного потоку, який дав українському народові можливість оволодіти узбережжям Чорного моря.

Студенти мають ознайомитися з конкретними актами Російської держави спрямованими на ліквідацію полково-сотенного адміністративного устрою України. У 1781 р. на її територію було поширено закон «Об учреждении губерний", який скасував Малоросійську колегію і поділив Гетьманщину на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Перед тим з колишньої Слобідсько-Української губернії було утворено Харківське намісництво. Усі ознаки колишнього українського управління було ліквідовано. Одночасно ліквідовувався давній устрій козацького війська; козацькі полки реорганізовано у 10 карабінерських полків. Остаточна уніфікація колишнього військового устрою відбулася з проведенням першого рекрутського набору з козаків у 1797 р. Одночасно було остаточно прикріплено селян до землі й поширено на них загальноімперський режим панщини (1783).

Студентам слід звернути увагу, що козацька старшина, яка здебільшого залишилася лояльною до російського самодержавства, була зрівняна у правах з російським дворянством. Догідливість багатьох представників козацької старшини відкрила їм двері у сферу вищої сановної бюрократії. Колишні службовці Малоросійської канцелярії, протеговані царським сатрапом Рум'янцевим, сягнули найвищих чинів імперської табелі про ранги: Олександр Безбородько став канцлером, Петро Завадовський - міністром освіти. До аристократичної титулованої еліти влилися нащадки гетьманів, генеральної старшини, козацьких полковників, князі та графи Кочубеї, Безбородьки, Розумовські (їх називали при імператорському дворі у Відні «російськими Монморансі»), Милорадовичі, Гудовичі, Апостоли, Скоропадські, Капністи та ін. За своє привілейоване становище в імперії козацька старшина заплатила відмовою від реальної боротьби за українську державність і закріпаченням більшості населення України. Україна була інкорпорована Російською імперією, її автономний статус, неодноразово підтверджений відповідними договорами, був ліквідований, український народ опинився у царській «тюрмі народів».

ЛЕКЦІЯ 13. Українська культура у другій половиш XVII - XVIII ст.

1. Основні тенденції розвитку української культури у зв'язку з утвердженням козацької держави. Література і мистецтво українського бароко

2. Розквіт української культури у першій половині XVIII ст. Меценатство гетьманів і козацької старшини

3. Ліквідація політичної автономії України і проблеми її культурного розвитку

Приступаючи до вивчення теми, необхідно мати на увазі, що наявність політичної автономії на Лівобережній Україні (Гетьманщині) забезпечила подальший розвиток української культури, незважаючи на послідовне посилення деспотичного режиму російського самодержавства, яке виснажувало економічні та духовні сили українського народу. Після ліквідації козацтва на Правобережжі перетворення його у напівзруйновану провінцію Польщі, занепаду національно-культурного руху в Галичині та на Волині Гетьманщина на невеликому просторі української землі зуміла створити культурні цінності, які на довгі роки забезпечили самобутність духовного розвитку українського народу.

Слід наголосити, що найважливішим культурним центром у цей час залишався Київ. Тут на зламі XVII і XVIII ст. досягла свого найвищого розвитку Києво-Могилянська академія, яка тривалий час була єдиним вищим навчальним закладом не лише в Україні, а й в усій Східній Європі. Її вихованці були носіями науки й освіти в Росії, Білорусі, Сербії, Угорщині, Болгарії, Молдові.

Центральною дисципліною, як і у західноєвропейських університетах, була філософія, яка мала свою традицію з часу заснування Братської школи (1615) і стала однією з найяскравіших сторінок розвитку науки в Україні ХVIII ст. Українські філософи глибоко осмислили твори античних філософів, Декарта, Спінози, Бекона. Після філософських творів С. Яворського, Ф.ІІрокоповича, Ю. Кониського найвищим досягненням філософської думки була творчість Григорія Сковороди (1722-1794), якому судилося відіграти в українському культурному процесі ту роль, що її у французів відіграли Декарт і Паскаль, у англійців - Бекон і Юм, у німців - Лейбніц і Кант. У той час як у другій половині XVIII ст. в українському суспільстві під тиском російського самодержавства посилювалися конформістські настрої, відмова обстоювати свій самобутній розвиток і внаслідок цього деморалізація, гонитва за чинами й матеріальними благами, Сковорода проголошував палке слово проти «плоті», в оборону добра, всього високого і духовного. Центральним питанням його філософії була проблема людини, її щастя, пошуків шляхів до нього. З філософії Сковороди випливали його етичні і суспільно-політичні погляди, які набували форми протесту проти соціальної нерівності, експлуатації, неосвіченості й темноти.

Студентам слід звернути увагу на розмаїття літературної творчості, яка, з одного боку, спиралася на традиції XVII ст., а з іншого - звільнялася від церковно-релігійного змісту, набувала світського характеру. Найяскравішою сторінкою української літератури цього періоду була драма (свою найвідомішу драму «Володимир» Ф. Прокопович присвятив І. Мазепі). Її теорія була вироблена у стінах Києво-Могилянської академії і ґрунтувалась на творчості Есхіла, Арістофана, Плавта, Теренція та ін.

Важливе місце в літературному процесі займала поетична творчість, в широкому розмаїтті жанрів якої були представлені вірші релігійно-моралістичні, панегіричні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні та ін. Все послідовніше утверджується світська лірика, речниками якої виступаютьпоети С. Климовський, Р. Корецький, В. Пашковський, І. Бачинський, О. Подальський, Танський та ін.

Традицію української історичної літератури XVII ст. продовжили літописи Г. Граб'янки і С. Величка. З'являються перші спроби систематичного викладу історії в Україні у працях П. Симоновського, В. Рубана О. Рігельмана. У багатожанровій українській прозі XVIII ст. студентам слід звернути увагу на щоденники М. Ханенка (1691-1760) і Я. Маркевича (1696-1770) в яких занотовано розмаїті факти державно-політичного та економічного життя Гетьманщини, «Мандри...» В. Григоровича-Барського, який фактично започаткував українські наукові студії в галузі географії, археології, етнографії, історії церкви тощо.

Постійна боротьба з різними виявами деспотизму, що точилася в Україні формувала в свідомості передової української суспільності ідеї утвердження такої політичної системи, яка б забезпечувала вільний козацький устрій, права різних станів, суверенність вільної і соборної України. Ці концепції знайшли своє втілення у написаній в еміграції гетьманом П. Орликом «Дедукції прав України» - яскравому документі української політичної думки початку XVIII ст. В ній проголошувався пріоритет суспільних інтересів, демократизму і свободи, боротьби з насильством. Ці ідеї знайшли своє продовження у творчості В. Капніста, вимогах українських делегатів до «Комиссии по составлению уложення» Катерини II, патріотичному настрої «Історії Русів»; вони дали підстави великому Вольтерові зазначити, що «Україна завжди бажала бути вільною».

Слід, проте, зазначити, що більшість гетьманів XVIII ст. не зуміла на лагодити тісної співпраці з українською духовною елітою і зміцнити з її допомогою козацьку державність відповідною ідеологією. Величезний потенціал української інтелігенції, покликаної в різні періоди царським урядом до культурно-просвітницької діяльності в Росії, значною мірою виявився втраченим для України. З початком реформ Петра І вихідці з України посіли більшість єпископських кафедр в імперії, відзначились як проповідники, вчені, громадські діячі. Відплив української молоді до культурних центрів імперії посилився з поступовою втратою Києво-Могилянською академією світського характеру. Царський уряд вперто відкидав усі проекти заснування університету в Україні, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Гетьманщині, тоді як у Росії утверджувалася світська школа. Українська молодь у цій ситуації, наслідуючи давню традицію, продовжувала освіту м університетах Німеччини, Італії, Франції, Англії, Польщі та ін. Показником високого культурного рівня Гетьманщини у XVIII ст. був стан народної" шкільництва. На території семи її полків було 866 шкіл, що забезпечували школою кожну тисячу населення.

Наступ на політичну автономію супроводжувався імперською нівеляційно русифікаторською політикою в Україні. Студенти мають ознайомитися з на казами Петра І, Катерини II, що були спрямовані на переслідування українського слова та української книги. В 1765 р. у Києво-Могилянській академії запроваджено російську мову, яка стала викладовою для всіх дисциплін Поступово славнозвісна академія була перетворена на звичайний церковним навчальний заклад.

Розглядаючи процес розвитку культури наприкінці XVII - на початку XVIII ст., студенти повинні знати, що в цей період у руках старшини були зосереджені значні матеріальні цінності, що дало можливість новій українській аристократії сприяти інтенсивному зростанню будівництва, розвитку всіх галузей мистецтва в Україні. В роки гетьманування Мазепи в українській архітектурі остаточно утвердився стиль, який дістав назву «українського бароко» (або козацького, або ж мазепиного бароко). Заходами гетьмана було побудовано чимало архітектурних шедеврів як у Києві, так і інших містах, оновлено Софійський та Успенський собори, інші давні споруди у Києві, які одержали яскраве барокове оформлення. Від меценатської діяльності гетьманів прагнула не відставати козацька старшина, яка споруджувала величезні муровані храми, палаци, брами, адміністративні та навчальні будинки. Поряд із Києвом архітектурні ансамблі зводяться у Чернігові, Переяслові, Стародубі, Ніжині, Батурині, Глухові та ін.

Після деякого послаблення темпів будівництва внаслідок політичних обставин у 30-70-х р.р. XVIII ст. знову спостерігається розквіт української архітектури, яка поступово проймається впливами нових стилів рококо і класицизму. Значні досягнення монументальної архітектури тісно пов'язані з традиціями українського дерев'яного будівництва, яке мало свої неповторні

Невід'ємною окрасою культових, світських і громадських споруд, будинків козацької старшини був монументальний живопис. Дедалі глибше світська тематика проникала у релігійний живопис, у результаті чого відбувався процес творення самостійних світських жанрів живопису. Студенти мають ознайомитися з блискучим розвитком портретного мистецтва в Україні, творчістю Д Левицького, В. Боровиковського, А. Лосенка, плеядою талановитих представників української гравюри європейського рівня - І. Щирського, братів Тарасевичів, І. Мигури, Н. Зубрицького, Г. Левицького, А. Козачківського. Нарешті, слід мати на увазі високий рівень розвитку української музики XVIII ст., найвищим досягненням якої була творчість М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя. Таким чином, попри всі несприятливі політичні обставини, існування нехай і обмеженої української державності дало можливість для створення розмаїтої культурної спадщини, яка стала значним внеском у загальноєвропейський культурний процес.

ЛЕКЦІЯ 14. Правобережна Україна і західноукраїнські землі у ХУІП ст.

1. Колонізаційні процеси на Правобережжі на початку XVIII ст. Відновлення козачини. Семен Палій

2. Гайдамацькі рухи 30-х років XVIII ст. Коліївщина. М. Залізняк, І. Гонта

3. Галичина у складі Речі Посполитої та Австрійської імперії. Приєднання Правобережжя до Російської імперії

Студенти мусять знати, що бурхливі події другої половини XVII ст. не перервали тісних економічних, суспільно-політичних і культурних зв'язків між обома частинами козацької України, поділеної її великодержавними сусідами. Ідеєю політичної єдності України переймалися широкі верстви козацтва, міщанства і селянства, патріотично налаштована козацька старшина й духівництво. Важливу роль у національно-культурному єднанні українського народу відігравала Києво-Могилянська академія, де навчалися представники усіх регіонів України. До об'єднання українських земель в одному державному організмі прагнули наступники Б. Хмельницького - гетьмани П. Дорошенко, Д. Многогрішний, І. Самойлович, І. Мазепа. Походи Дорошенка і Мазепи в Галичину і на Волинь щоразу пробуджували у свідомості найширших верств українського суспільства ідею національного єднання.

Слід звернути увагу на те, що важливим фактором зміцнення зв'язків між обома частинами колишньої козацької держави було відродження на Правобережній Наддніпрянщині козацького устрою всупереч спробам польської магнатерії знищити козацтво остаточно. Правобережному козацтву на чолі із С. Палієм, С. Самусем та А. Абазином вдалося, спираючись на підтримку Гетьманщини, колонізувати значні регіони і відродити завмерлі на тривалий час соціально-економічне і національно-культурне життя.

Важливе значення мали заходи Мазепи, спрямовані на інтеграцію Правобережжя у державний організм Гетьманщини в ході російсько-шведський війни. Однак після поразки шведської армії Правобережна Україна знову повернулася під владу Польщі. Козацькі війська були виведені на території Гетьманщини, магнати й шляхта почали повертатися на старі місця, вступаючи у земельні володіння після 60-річної перерви. Знову, як напередодні Хмельниччини, виросли величезні латифундії магнатів Любомирськи, І Потоцьких, Яблоновських, Браницьких, Сангушків, Чарторийських, які мали вирішальний політичний вплив у польській державі і вели до цілковитого ослаблення королівської влади.

Посилення соціального і національного гніту в результаті сваволі магнатів і шляхти на Правобережній Україні, де фактично не відчувалося присутності центральної влади, покликало до життя нову форму боротьби українського народу, яка дістала назву «гайдамаччина». Вона здійснювалася в умовах ліквідації козацтва на Правобережжі, полонізації вищих верств українського суспільства, коли українське селянство фактично залишилося сам на сам з новою хвилею шляхетсько-католицької експансії. Гайдамаки (від турецького «турбувати», «гнати», «переслідувати») організовувалися в загони і, спираючись на підтримку населення, вели активну партизанську боротьбу проти польської шляхти і магнатерії. Важливою опорою гайдамацького руху була Запорозька Січ, де нерідко формувалися гайдамацькі загони і яка постачала найбільш досвідчений та загартований прошарок вояцтва.

Необхідно знати, що гайдамацтво знаходило підтримку й серед праві славного духівництва, незадоволеного поверненням уніатства, посиленням католицизму. До нього прилучались також міщани та рештки дрібної шляхти. Таким чином, гайдамацький рух значною мірою відбивав загальнонаціональні прагнення, спрямовані на ліквідацію польського панування на правобережній Україні. Цю роль гайдамацтва в українській історії прекрасно усвідомлював Т. Шевченко, який називав його боротьбу «справою всієї опції».

Студенти повинні ознайомитися з найзначнішими виступами гайдамаків. Перший з них мав місце у 1734 р. під час т. зв. безкоролів'я і боротьби Ст. Лєщинського та Августа Саксонського за королівський престол, яких підтримували відповідно Франція і Росія. Втручання Росії, яка ввела свої війська у межі польської держави, серед яких були і козацькі загони, пробуджувало сподівання на возз'єднання Правобережжя з Гетьманщиною та ліквідацію польського панування. Повстання вибухнуло на Брацлавщині, де його очолив сотник надвірного війська Любомирських Верлан. Воно швидко поширилося на Поділля, Київщину, Волинь і навіть Галичину, де активізувався т. зв. опришківський рух. Повсталі скрізь громили прихильників Ст. Лєщинського. Коли ж на престолі утвердився Август III, він разом зі своїми російськими союзниками почав жорстоко придушувати повстання. Однак ліквідувати повністю гайдамацький рух не вдалося. У цей час посилився антишляхецький рух у Західній Україні, де діяв найславетніший з опришків Олекса Довбуш.

Дії гайдамаків тривали у 1737 р. і у 1750 р. Однак наймасштабнішим було повстання гайдамаків у 1768 р. Воно відбулося в обстановці тиску на Польщу Катерини II, яка добилася обрання королем свого коханця Ст. Понятовського і змусила проголосити зрівняння в політичних правах православних і протестантів із католиками. Це викликало роздратування польської шляхти яка утворила опозиційну конфедерацію у м. Барі та розпочала «хрестовий похід» проти «схизми», руйнуючи православні храми і знущаючись над українським населенням. Повстання, що увійшло в історію під назвою «Коліївщина», розпочалася на південній Київщині з виступу гайдамаків на чолі із запорожцем М. Залізняком. За кілька тижнів воно охопило Київське, Брацлавське, а також частину Подільського і Волинського воєводств. До посталих приєднався сотник надвірної охорони київського воєводи С. Потоцького Іван Гонта. Об'єднані загони повстанців узяли Умань, де ними було знищено значну кількість польської шляхти та євреів-орендарів. Це був кульмінаційний пункт повстання, до поразки якого спричинилися російські війська, дислоковані на Правобережжі. Налякане розмахом гайдамацького виступу, його антикріпосницьким спрямуванням, царське командування підступно захопило Залізняка, Ґонту та інших. Разом із польською шляхтою російські війська розгромили основні сили повстанців і вчинили над ними жорстоку розплату. Гонта був закатований поляками, а Залізняка заслано до Сибіру. Тисячі селян зазнали кривавого суду польської шляхти. Коліївщина знайшла яскраве відображення у творах Т. Шевченка, зокрема в його поемі «Гайдамаки». Повстання 1768 р. було високо оцінене польським істориком Й. Лелевелем, який назвав його «видовищем зворушливим і прекрасним».

Студенти повинні звернути увагу на те, що придушення гайдамацького руху не забезпечило стабілізації внутрішнього становища польської держави. Егоїстична політика магнатів вела до посилення політичної анархії і розвалу соціально-економічного життя, чим намагалися скористатися її зажерливі сусіди - Росія, Пруссія і Австрія.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772) Росія дістала Латгалію (східну частину Латвії) та деякі білоруські землі; Австрія - Галичину і частину Краківського воєводства, Пруссія - Вармію, Помор'я (без Гданська). Мальборкське та Хелминське воєводства (без Торуня), частину Куявії та Великої Польщі. Остаточне падіння польської державності було прискорене прийняттям т. зв. конституції 3 травня 1791 р., в якій відбився вплив Французької революції. У відповідь російські та прусські війська увійшли в Польщу, щоб запобігти поширенню революційних настроїв і можливому зміцненню польської державності.

Під час другого поділу Польщі (1793) Росія отримала Правобережну Україну та ще частину Білорусі; Пруссія - Гданськ, Торунь і Велику Польщу з Познанню. Внаслідок останнього, третього поділу Польщі (1795) Австрія загарбала Малу Польщу і частину Мазовії, Пруссія - решту Мазовії з Варшавою, Росія - Західну Білорусь, литовські землі і Волинь

Отже, під кінець XVIII ст. більшість українських земель увійшла до складу Російської імперії. Студентам слід усвідомити, що об'єднання різни гілок українського народу відбулося в умовах, коли царизм ліквідував політичну автономію України та козацтво і, здійснюючи централізаційну асиміляторську політику, стояв на заваді розвиткові української культури.

Феодально-кріпосницький лад і самодержавна система на довгі роки утвердилися в Україні. Знадобилося ціле століття, щоб український народ знову підвівся з колін і розгорнув боротьбу за соціальне й національні визволення.