Історія України

Переважаючим об'єктом художнього відтворення української літератури залишається село. Однак наприкінці XIX - на початку XX ст., попри надзвичайно вузькі межі українського урбанізму, в українське літературно-художнє життя все виразніше проникають модерністські течії. Нова генерація авторів намагається відійти від утилітарно-соціальних концепцій критичного реалізму, позбутися побутової описовості й зосередитись на суб'єктивних індивідуальних переживаннях, душевних конфліктах героїв. Хоча український модернізм не був однорідним явищем, він тією чи іншою мірою увібрав у себе особливості усіх його течій - імпресіонізму, символізму, неоромантизму та ін. Яскравими представниками нового напряму були Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко, М. Вороний, А. Кримський, Ол. Олесь, в Західній Україні - І. Франко, В. Стефаник, О. Кобилянська, П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий та ін.

Особливо інтенсивного розвитку в цей період набуває в Україні театральне мистецтво. Із заснуванням М. Кропивницьким у 1881 р. першого професійного театру українське сценічне мистецтво пройшло складний шлях відсоціально-побутової п'єси до модерністських постановок творів В. Винниченка, Ол. Олеся, Лесі Українки. Найбільша заслуга у розвитку українського театру наприкінці XIX - на початку XX ст. належала М. Старицькому, М. Кропивницькому, братам Тобілевичам, М. Заньковецькій. Швидкий розвиток театру спричинився до піднесення української музичної культури загального зростання інтересу до унікальної української пісенності, пропаганди української пісні. Творцем національного напрямку, що спирався на багатство народної музики, був композитор Микола Лисенко. За висловом М. Грінченка, він вивів «українську народну мелодію у широкий світ, даючи їй художній вигляд, одягаючи її в європейський одяг не як у шаблон, а як у освітньо-культурне надбання». Сучасники і послідовники М. Липні - К. Стеценко, Я. Степовий, М. Леонтович, О. Кошиць - започаткували новий етап розвитку української музики, який характеризувався яскраво визначеним національним стилем, розмаїттям форм і жанрів, засобів вираження.

Приступаючи до вивчення українського мистецтва, студенти мають знати, що воно розвивалося в тісній взаємодії з європейськими мистецькими течіями. Особливу увагу слід звернути на мистецьку творчість Т. Шевченка як основоположника реалізму в українському малярстві XIX ст. Найяскравішими виявами мистецького життя на зламі XIX-XX ст. були спроби відродження українського бароко в архітектурі, утвердження модерних течій у творчості таких митців, як І. Труш, О. Мурашко, В. та Ф. Кричевські, М. Гаврилко, М. Паращук, М. Бурачек, М.Жук, Г. Нарбут та ін.

Тривав бурхливий розвиток суспільних наук. З кінця XIX ст. найголовнішим центром українських наукових досліджень стає Наукове товариство імені Шевченка у Львові, яке очолив М. Грушевський. Його ж заходами створюється Українське наукове товариство у Києві. Обидві наукові установи об'єднували багатьох блискучих представників української науки, і активно сприяли національно-культурному відродженню України.

ЛЕКЦІЯ 20. Лютнева революція в Росії та ситуація в Україні

1. Повалення самодержавства. Утворення Центральної Ради

2. Розгортання національно-визвольного руху. Перші універсали Центральної Ряди, Українізація армії

3. Політична боротьба в Україні

Лютнева революція 1917 р. змела з історичної арени російське самодержавство. В Росії утворилося переплетіння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з ліберальних депутатів Державної думи. Його політичним суперником була Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів, обрана революційними робітниками і солдатами. 1 березня Петроградська рада видала наказ № 1, який запроваджував виборні комітети у військових частинах, що стали всевладними у вирішенні всіх політичних і поточних питань в армії. На місцях владу Тимчасового уряду представляли губернські, повітові та міські комісари, а також виборні комітеті громадських організацій. Поряд з ними повсюдно виникали ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, в яких були представлені соціалістичні партії.

В Україні звістки про повалення самодержавства розпочався могутній український національний рух. На початку березня 1917 р. з ініціативи ТУІІ було засновано загальноукраїнську громадсько-політичну організацію - Українську Центральну Раду, до якої з часом влилися представники численних українських політичних партій, різних гуртків, громад тощо. Головою Центральної Ради обрано М. Грушевського. Центральна Рада отримала могутню підтримку широких верств українського населення і стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого відбувалося згуртування всіх українців різних ідейних переконань. На початку квітня відбувся Український Національний Конгрес, який поповнив Центральну Раду. Був створений Виконавчий Комітет Ради (згодом - Мала Рада), який став своєрідним урядом в Україні. Очолив Виконавчий Комітет М. Грушевський; його заступниками обрано С. Єфремова і В. Винниченка. Головною політичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономії України у складі федеративної демократичної Росії.

Студентам слід мати на увазі, що питання про самостійність України і творення незалежної держави висувалися лише окремими діячами та групами. Більшість українських політичних партій та політичних лідерів стояла на позиціях автономії України. Процес національного відродження охопив також армію. Почалась організація окремих українських частин, які заявляли про свою підтримку Центральної Ради. Перший український полк імені Б. Хмельницького був сформований на початку 1917 р., а вже на жовтень постали десятки українізованих частин, які об'єднували близько 3 млн. солдатів-українців. Ініціатором українського військового руху був М. Міхновський, який активно обстоював ідею створення української армії. Студенти повинні знати, що значна частина діячів Центральної Ради (зокрема В. Винниченко) не розуміла значення власної армії, за що, зрештою, Україна згодом заплатила втратою своєї державності.

Необхідно познайомитися з основними рішеннями 1-го і 2-го українських військових з'їздів, які посилили процес створення українських військових частин і виявилися могутньою підтримкою політичній діяльності Центральної Ради. Саме на цей час припадає найвищий ступінь її впливу серед широких верств населення України. Вона активно вимагає від Тимчасового уряду негайного запровадження якнайширшої автономії для України. 25 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій 1-ий універсал, який фактично проголошував самочинне проведення в життя автономії України - «однині самі будемо творити своє життя». На чолі з В. Винниченком був створений уряд - Генеральний Секретаріат, до якого увійшли П. Христюк, С. Єфремов. Х. Барановський, С. Петлюра, Б. Мартос, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк. Цей крок Центральної Ради викликав занепокоєння і роздратування Тимчасового уряду та більшості російських політичних партій. Після переговорів з урядовою делегацією і шаленої кампанії тиску Центральна Рада фактично відступила від свого наміру негайного запровадження автономії, про що сповістила у своєму ІІ-му Універсалі. Тимчасовий уряд визнав юрисдикцію Генерального Секретаріату лише в межах Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній. Це було початком розчарування народних мас у Центральній Раді, від якої чекали рішучіших кроків у здійсненні автономії України та розв'язання інших політичних і соціальних проблем.

Студентам треба знати основні українські політичні партії, які діяли в Україні між лютим і жовтнем 1917 р. Це Українська соціал-демократична робітнича партія - лідери В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра; Українська партія соціалістів-революціонерів - лідери М. Ковалевський, М. Грушевський, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг; Українська радикально-демократична партія, з червня - Українська партія соціалістів-федералістів - лідери С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко, О. Лотоцький; Українська партія соціалістів-самостійників, яка ставила завданням утворення незалежної Української Республіки, - П. Макаренко М. Андрієвський, І. Луценко; Українська демократично-хліборобська партія (лідери С. Шемет і В. Липинський), яка стояла на позиціях суверенності українського народу і збереження приватної власності як основи економіки.

Слід наголосити, що в Україні після липневих подій сформувалися три основні політичні сили: а) Тимчасовий уряд, що спирався в основному на поміркованих соціалістичних лідерів рад робітничих, солдатських і селянських депутатів; б) Центральна Рада, яка очолювала український національно-визвольний рух; в) радикальні елементи рад на чолі з більшовиками, які закликали до повалення влади Тимчасового уряду.

Потрібно з'ясувати ставлення цих сил до розв'язання найважливіших проблем - про владу, про війну і мир, про землю, про національне питання, 8-годинний робочий день і робітничий контроль та ін. Навколо цих питань точилася політична боротьба за маси, в яку включалися всі політичні партії та громадські організації.

Переважна більшість російських політичних лідерів фактично виступила проти українського національного руху, вбачаючи в ньому загрозу територіальній цілісності Росії. Більшовики на словах підтримували демократичні вимоги Центральної Ради, але на практиці розглядали український рух лише як один із чинників, який слід використати у боротьбі проти уряду. В міру зростання анархії із послаблення влади Тимчасового уряду більшовики завойовували собі все більше число прихильників, демагогічно обіцяючи масам припинення війни і негайний мир, передачу землі селянам, заводів і фабрик - робітникам, політичної влади - радам.

Важливою підтримкою в національно-визвольній боротьбі було утворення в Україні Вільного козацтва. Зародившись весною на Звенигородщині як територіальне військо, воно вже влітку нараховувало кілька тисяч козаків. 16-17 жовтня 1917р. на з'їзді Вільного козацтва в Чигирині 2000 делегатів представляли 60 тис. вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Китеринославщини й Кубані. Почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, однак лідери Центральної Ради з підозрою ставились до вільного козацтва, вважаючи його можливою підпорою консервативних течій українства. В умовах загальнонаціональної кризи в Росії восени 1917 р. знову різко загострилися стосунки між Тимчасовим урядом і Центральною Радою. Напередодні Жовтневого перевороту заступник міністра юстиції Малянтович зажадав порушення кримінальної справи проти Центральної Ради, звинувачуючи її в антидержавній діяльності.

ЛЕКЦІЯ 21. Боротьба за створення Української держави

1. Жовтневий переворот у Петрограді та політичне становище в Україні

2. Утворення Української Народної Республіки. Початок украінсько-більшовицької війни

3. Проголошення самостійності УНР. Берестейський мир

Вивчення теми слід починати із Жовтневого збройного перевороту в Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. У цей день більшовики, керовані В. Леніним, повалили владу Тимчасового уряду і проголосили владу рад на всій території колишньої Російської імперії. Однак в Україні утвердження влади більшовиків викликало опір як прихильників Тимчасового уряду, так і Центральної Ради. На першому етапі боротьби за владу в Україні порівняно маловпливові більшовицькі організації зосередили всі свої зусилля на боротьбі проти Тимчасового уряду, розраховуючи на принаймні нейтральну. І позицію Центральної Ради. В ході триденних боїв у Києві (27-29 жовтня 1917 р.) урядові війська під тиском більшовицьких сил і окремих українізованих частин були змушені залишити столицю України. Проте Центральна Рада не допустила переходу влади до рук більшовиків і через якийсь час оголосила себе верховною владою в Україні. У своєму ІІІ-му універсалі (листопад 1917 р.) вона заявила про утворення Української Народної Республіки, скасування приватної власності на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалася свобода совісті, слова, друку, зборів, профспілок. Встановлювалися межі Української Республіки, які, крім визначених Тимчасовим урядом 5 губерній, поширювалися також на Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврію. Разом з тим лідери Ради не наважилися на проголошення самостійності України. III-й універсал залишив її федеративний зв'язок з Росією, хоч було незрозуміло з якою - більшовицькою, якої Рада не визнавала, чи Росією Керенського, якої вже не існувало. Така суперечність була результатом утвердження у політичній свідомості переважної більшості українських політичних діячів федералістсько-автономістської концепції, відсутність у них послідовного державницького світогляду. І все ж це була грандіозна програма перебудови всього суспільного життя в Україні, здійснення якої могло перетворити її у демократичну та економічно розвинену країну. Формально Центральну Раду визнала вищим крайовим органом переважна більшість неукраїнських політичних і громадських організацій, партій, в тому числі ради робітничім солдатських і селянських депутатів. Усі вони сподівалися, що УНР стане стабілізуючим фактором і покладе край анархії, що дедалі більше поширювалася. Однак на місцях фактично не було повновладдя Центральної Ради. На противагу її органам на владу претендували як ради, так і органи місцевого самоврядування, обрані влітку 1917 р. на основі прямого, таємного і загального виборчого права. За цих умов більшовицькі організації вели інтенсивну агітацію проти Центральної Ради, намагаючись дискредитувати її в очах робітників і селян звинуваченнями у буржуазності та зрештою захопити владу у свої руки.

Студентам слід ознайомитися з основними результатами виборів до Установчих Зборів, що відбулися у листопаді 1917 р. і переконливо засвідчили перевагу українських політичних партій, які отримали понад 70% поданих голосів, тоді як більшовики - лише 10%. Однак більшовицькі організації в Україні все більше зміцнювали свої політичні позиції. Цьому сприяла і нерішучість Центральної Ради у справі аграрної політики, укладення миру та у воєнному питанні. Спроба Центральної Ради ввести норму 40 десятин на кожне господарство, які не мали підлягати відчуженню в ході соціалізації землі, викликала незадоволення значної частини селянства України. В той же час більшовики в своєму декреті про землю проголошували скасування земельної власності без усяких обмежень, що сприяло зростанню їхнього впливу на селі. Під впливом більшовицьких агітаторів в Україні, всупереч закликам Генерального Секретаріату берегти національне багатство, почалися масові погроми поміщицьких господарств, нищення запасів хліба, підпали лісів, садів тощо. Анархія стала повсюдною в армійських частинах, які масово залишали фронт і верталися додому ділити землю. Швидко розкладались українізовані частини, чому сприяла недолуга воєнна політика Центральної Ради. Усі спроби приступити до створення дисциплінованих українських формувань без комітетів викликали протидію Генерального Секретаріату, який боявся постійної армії як «буржуазного» інституту. Слід звернути увагу студентів на драматичну долю 1-го Українського корпусу П. Скоропацького, який у листопадові дні 1917 р. захистив Київ від наступу збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу. Завдяки П. Скоропадському Київ був врятований від більшовиків. Однак Генеральний Секретаріат змусив Скоропадського подати у відставку і довів до розкладу цього зразкового корпусу.

Незважаючи на невдачу на Всеукраїнському з'їзді рад у Києві (4 грудня 1917р.), який був скликаний з метою ліквідації Центральної Ради, його більшовицькі учасники переїхали до Харкова і разом з делегатами 1-го з'їзду рад Донецько-Криворізького регіону провели 1-й Всеукраїнський з'їзд рад. З'їзд проголосив Україну Республікою Рад, анулював усі акти і розпорядження Центральної Ради, яка звинувачувалася в антинародній буржуазній політиці та націоналізмі. Було утворено уряд - Народний Секретаріат, який розпочав організацію наступу більшовицьких військ на Київ з метою ліквідації Центральної Ради.

Відсутність надійних військових частин у розпорядженні УНР, що було результатом згаданої вище позиції лідерів Центральної Ради, призвела до її воєнної і політичної катастрофи. Протягом січня 1918 р. більшовицькі частини на чолі з В. Антоновим-Овсієнком зайняли Лівобережжя. У Києві вибухнуло повстання збільшовизованих робітників, яке було ліквідовано 4 лютого 1918 р. Однак переважаючі сили загонів червоногвардійців на чолі з Муравйовим витіснили нечисленні українські частини з Києва. Центральна Рада евакуювалася на Волинь.

За умов, коли українське селянство займало вичікувальну позицію, а більшість українізованих частин остаточно розклалася і рушила на село, єдиним порятунком від утвердження більшовизму в Україні було укладення миру з центральними державами й отримання від них військової і політичної підтримки. Ведення повноправних переговорів і укладення миру потребувало незалежного статусу України. В ході запеклих боїв за Київ Центральна Рада провела ряд законів, в т. ч. радикальний закон про ліквідацію права власності на землю, а 22 січня проголосила своїм ІV-м універсалом самостійність і незалежність України. 9 лютого 1918 р. у Бересті українська делегація підписала мир між УНР, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Центральні держави визнали УНР як самостійну державу, встановили з нею дипломатичні відносини, а також зобов'язалися здійснювати взаємний обмін товарами. Для України це означало постачання мільйонів пудів сільськогосподарської продукції Німеччині та її союзникам. Додатковими умовами Берестейського договору були організація збройної допомоги УНР у боротьбі з більшовиками, надання їй мільярдної позики.

З другої половини лютого 1918 р. австро-німецькі війська, а також українські відділи розпочали наступ проти більшовицьких частин, які на квітень 1918 р. повністю залишили територію України. 2 березня 1918 р. український уряд повернувся до Києва. Його становище було надзвичайно важким. Він не мав реальної сили, щоб протидіяти німцям, які все більше поводили себе як окупанти, втручалися в управління, самовільно заарештовували, судили й розстрілювали громадян України. Посилилися суперечності між різними політичними групами у Центральній Раді, значною мірою спричинені її аграрним законом. Значна кількість незаможних селян не отримала очікуваної землі. Польські та російські поміщики Волині, Поділля зверталися 6езплсередньо до австрійського командування з проханням відновлення поміщицького землеволодіння, ліквідації селянських організацій. Заможне селянство Лівобережжя вимагало приватної власності на землю. Однак Центральна Рада й надалі прагнула проводити «соціалістичний» курс, незважаючи на глибоке розчарування двомісячним соціалістичним експериментом більшовиків. З іншого боку, німецьке командування все більше переконувалося, що уряд УНР не в змозі виконати взяті на себе економічні зобов'язання, оскільки практично не мав відповідного адміністративного апарату. Центральна Рада повисала в повітрі, втрачаючи соціальну опору в усіх версті населення України.

ЛЕКЦІЯ 22. Україна в роки громадянської війни

1. Гетьманщина та австро-німецький окупаційний режим

2. Утворення Директорії. Проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР. Українсько-польська війна

3. Збройна боротьба УНР з білогвардійцями та інтервентами. Польсько-більшовицька війна 1920 р.

4. Інтернування Армії УНР у таборах Польщі

З'ясувавши причини нестримного падіння впливу Центральної Ради, студенти мають ознайомитися з тими консервативними політичними силами, які дедалі активніше виходили на авансцену політичного життя України. Серед них - Українська народна громада, Українська демократично-хліборобська партія, Союз земельних власників. Ці сили прагнули припинення «соціалістичних експериментів» Центральної Ради, відновлення всіх прав приватної власності, в тому числі на землю, й утворення міцної державної влади, яка спиралася б на історичну українську традицію. Забезпечивши себе підтримкою німецького командування, консервативні лідери скликали Хліборобський конгрес, який представляв в основному середніх і дрібних землевласників. 29 квітня 1918 р. на ньому було проголошено гетьманом України П. Скоропадського. Прихильники гетьмана захопили усі державні установи, Центральна Рада була розігнана німецьким загоном. Скасовувались усі закони Центральної Ради, замість Української Народної Республіки проголошувалася Українська Держава. Закон про тимчасовий державний устрій України віддавав усю повноту виконавчої і законодавчої влади гетьманові, поновлював право приватної власності та оголошував вибори до Українського Сейму.

Гетьманська влада викликала опозицію більшості українських політичних партій, які, не погоджуючись із її соціальною політикою, основними принципами державного будівництва, утворили опозиційний центр - Український національно-державний союз. Незважаючи на протидію як українських, так і багатьох російських партій, що вбачали в Українській державі лише плацдарм для відбудови «єдиної неділимої Росії», гетьманський уряд здійснив ряд важливих державотворчих кроків. Студенти повинні звернути увагу на найважливіші з них. За кілька місяців було створено розгалужений державно-адміністративний апарат. Було встановлено дипломатичні стосунки на рівні послів з 12 державами. Було введено конвертовану національну валюту, забезпечену в основу цукром та іншими природними багатствами України, створено її державний бюджет. За часів Української Держави було засновано 150 нових українських гімназій, відкрито два українські університети, засновано Українську Академію наук, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку та ін. Почалося будівництво постійної армії, створенню якої, однак, протидіяли німці. Здійснювалося поновлення організації козацтва як окремого стану, який мав створити соціальну опору для Української Держави та її армії. Україні було передано судна Чорноморського флоту, захоплені німцями.

Однак режим Скоропадського виявився нестабільним з огляду на цілу низку внутрішніх і зовнішньополітичних причин. Насамперед в очах широких верств населення його компрометувала залежність від німецького командування. Скоропадському ставилися у провину численні каральні експедиції проти селян, які часто ініціювалися місцевими поміщиками і німецькими частинами без відома уряду. Українське селянство, яке прагнуло безплатної передачі поміщицької землі та ліквідації поміщицьких господарств, не могло задовольнитися гетьманськими аграрними законопроектами. Невдовзі вся Україна вкрилася селянськими повстанськими загонами як українського політичного спрямування, так і просто анархістськими або збільшовизованими. В адмініістративному апараті у зв'язку з опозицією більшості української інтелігенції чиновницькі посади були зайняті в основному росіянами з дореволюційного чиновництва, які не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слід додати активну підривну діяльність більшовистських організацій, лідери яких підштовхували соціалістичних діячів Українського Національного Союзу до організації загального повстання проти Української Держави.

За умов, коли поразка Німеччини стала очевидною, Український Національний Союз зважився на виступ проти гетьмана. 13 листопада у Білій Церкві було створено Директорію (В. Винниченко - голова, С. Петлюра - головний отаман, Ф. Швець, О. Андрієвський, Д. Макаренко) для керівництва повстанням. Завдяки участі в ньому десятків тисяч селян гетьманський режим, позбавлений підтримки німецьких військ, які оголоси нейтралітет, був швидко повалений. 19 грудня 1918 р. Директорія в'їхала у Київ; Українська Народна Республіка була відновлена.

Перед новою владою стояли важкі проблеми організації влади, зміцненні української державності, якій загрожували війська Антанти з півдня, більшовицькі частини - з півночі. До цього слід додати швидке формування білогвардійської армії Денікіна, створення польського фронту на північному заході, загроза румунського наступу із-за Дністра. За таких обставин відбувся Трудовий Конгрес (23-28 січня 1919 р.), який до утворення парламенту передав усю законодавчу і верховну владу Директорії. Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22 січня 1919 р.

Студенти повинні орієнтуватися у змісті тих суперечностей, які мали місце серед українських політиків у питанні про організацію влади. Частина їх виступала за радянську платформу, союз із більшовиками проти Антанти (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Грушевський), інші (С. Петлюра) - за спільні дії з Антантою проти більшовиків. Ці суперечності були розв'язані наступом червоних частин, які швидко оволоділи Лівобережжям. Боєздатність військ Директорії виявилася на такому ж рівні, як і рік тому за Центральної Ради. Армія УНР, яка складалася з малодисциплінованих селянських повстанських загонів і налічувала понад 100 тис, швидко розклалась під впливом більшовицької пропаганди. Цьому сприяли і про радянські тенденції окремих лідерів Директорії, їхнє невміння і небажання створити в дисципліновану постійну українську армію.

Під тиском переважаючих сил ворога українські війська, керовані С. Петлюрою, а також уряд УНР 5 лютого 1919 р. були вимушені залишити Київ. На більшій частині території України було відновлено радянську владу. Скликаний у Києві 6-10 березня 1919 року ІІІ-й Всеукраїнський з'їзд рад прийняв Конституцію УСРР як «незалежної і суверенної держави». Однак ця «державність» була фактично прикриттям неподільного пануванні більшовицької Росії в Україні. Намагання будь-якими засобами викачувати сільськогосподарську продукцію, не допускати переходу до рук селянства більшості поміщицьких господарств, які залишались у розпорядженні держави, викликали гостре незадоволення українського села політикою радянської влади в цілому. Весною-влітку 1919 р. воно перейшло до відкритої збройної боротьби з більшовицьким режимом. За офіційними радянськими даними червні-липні 1919 р. в Україні відбулося 328 повстань. Найбільшими з них були повстання Григор'єва і Зеленого, виступ Махна. Наявність значного «внутрішнього» протибільшовицького фронту дала можливість Директорії УНР міцнити свої позиції.

У травні-червні було проведено реорганізацію в українській армії, яка, ставши регулярною, розпочала наступ і витіснила більшовицькі частини з південно-західного Поділля. На початку серпня 1919 р. почався спільний похід УНР та Української Галицької Армії одночасно на Київ і Одесу. З півдня на Київ вела наступ білогвардійська армія Денікіна. 31 серпня українські та денікінські частини увійшли в Київ. З 25 вересня українська армія розпочала воєнні дії проти Денікіна, який стрімко наближався до Москви. На осінь 1919 р. ситуація в українській армії, яка опинилася у «трикутнику смерті» між трьома ворожими силами - радянською Росією, Польщею і Денікіним - стала катастрофічною. Вояки Армії УНР були уражені епідемією тифу, що призвело до зменшення чисельності українських військ до 810 тис. чол. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що Антанта запровадила проти України економічну блокаду, не дозволяючи довіз на українські терени не тільки зброї, а й ліків та медичного обладнання. Виснажена тривалими боями, голодом, нестачею зброї та амуніції, армія УНР була змушена вдатися до партизанських засобів боротьби.

У кінці листопада 1919 р. становище Армії УНР ускладнилося настільки, що у перших числах грудня поляки без опору зайняли ту невелику решту території, яка ще контролювалася українським урядом. З огляду на це 4 грудня 1919р. Головний Отаман Військ УНР С. Петлюра скликав у Новій Чорториї військову нараду, на якій були присутні всі командири дивізій та представники уряду. Наслідком роботи цієї наради було рішення про проведення рейду української армії по запіллю ворога - більше відомого в історії як 1-й Зимовий похід Армії УНР. Наступного дня голова Директорії УНР С. Петлюра відбув до Варшави для порозуміння з Польщею у справі військової допомоги Україні. Польща, яка мала на той час добре вишколену і чисельну армію, споряджену на кошти Антанти, могла стати для України одним із основних союзників. 22 квітня 1920 р. у Варшаві було укладено Варшавський договір між УНР і Польщею, який дав змогу Україні продовжити боротьбу за незалежність.

Невдовзі армія Денікіна під тиском Червоної армії і повстанської боротьби українського селянства була змушена залишити Україну. «Єдинонеділимська», антиукраїнська політика денікінського режиму, відновлення ним поміщицького землеволодіння були однією з причин його падіння. Студенти повинні усвідомити, що небажання радянської влади віддати поміщицьку землю повністю у зрівняльне користування у 1919 р., а також реакційна аграрна політика Денікіна виявилися фатальними для обох режимів. Це було враховано у 1920 р, більшовиками, які були змушені передати у селянське одноосібне користування майже всю колишню поміщицьку землю. Незважаючи на жорстку економічну політику радянської влади у 1920р. (націоналізація більшості промислових підприємств, згортання торгівлі продрозверстка), масштаби селянської боротьби стали набагато меншими, ніж у 1919р. Це дало можливість більшовикам зміцнити свої позиції, відбити спільний похід польських військ та Армії УНР в Україну і ліквідувати угруповання генерала Врангеля в Криму. Утвердження більшовицької влади в Україні здійснювалося збройними силами радянської Росії які на весну 1920 р. стали регулярною армією чисельністю у 3,5 млн., керівництво значною мірою здійснювали колишні царські офіцери. Однак українське село ще довго вело партизанську боротьбу проти більшовицького режиму, яка тривала до 1922 р.

Після тривалого переговорного процесу 21 квітня 1920 р. уповноважені представники УНР і Польщі підписали міждержавну угоду, в якій Україна зрікалася своїх західних територій на користь Польщі. Слід зазначити, цій УНР була змушена піти на цей тяжкий крок внаслідок цілого комплексу несприятливих військово-політичних обставин, які дозволяли полякам диктувати свої умови при укладанні політичної конвенції. Проте, на наш погляд, більш істотне значення мала таємна військова конвенція, яка становила інтегральну частину польсько-українського порозуміння 1920 р. Вона була підписана 24 квітня і складалася із 17 статей. Згідно з цією конвенцією Польська держава зобов'язувалася, зокрема, сприяти формуванню з'єднань і частин армії УНР на власних теренах та озброїти й забезпечити всім необхідним військовим майном три дивізії української армії. Крім цього, уряду і армії УНР мали бути передані все майно та рухомий транспорт у випадку їх захоплення у майбутній спільній протибільшовицькій кампанії.

Зазначимо також, що польська сторона не дотрималася жодного з пунктів військової конвенції (поляки дозволили формування тільки двох українських дивізій - 3-ї Залізної полковника О. Удовиченка та 6-ї Січової полковника М. Безручка). Небажання поляків дієво допомагати створенню численної української армії, дуже обмежена кількість зброї, що була надана Армії УНР, до певної міри спричинилися до фатальних наслідків кампанії 1920 р.

Початок протибільшовицької кампанії об'єднаних польської і української армій розпочався успішно. За два тижні союзники опанували майже всю Правобережну Україну. Бойові операції польсько-українських сил полегшувалися тією обставиною, що у запіллі більшовицьких військ успішно діяла Армія УНР на чолі з генерал-полковником М. Омеляновичем-Павленком Виконуючи наказ головного отамана, українська армія рушила на захід, маючи на меті з'єднатися з польсько-українськими військами головного удару. Зосередившись біля ст. Вапнярки, вона низкою потужних ударів з тилу прорвала фронт більшовицьких військ. 6 травня 1920 р. Армія УНР перейшла на звільнені українські терени, закінчивши таким чином свій легендарний рейд у м. Ямполі.

7 травня 1920 р. польські війська, маючи в авангарді 6-ту Січову дивізію армії УНР, здобули Київ. Проте травневі успіхи польських і українське військ мали нетривалий характер. Внаслідок прориву польського фронту 1-ою Кінною армією С. Будьонного вже 10 червня столицю України було залишено. Армія УНР вперто боронила свої позиції на крайньому правому фланзі польських військ, але поляки невпинно відкочувалися на захід. Більшовицькі армії були зупинені й розгромлені тільки під Варшавою. Незважаючи на зміну стратегічної ситуації на свою користь, Польща не мала бажання продовжувати боротьбу з більшовицькою Росією. Серед польських урядових кіл все більше поширювалася думка про поділ сфер впливу в Україні між Варшавою і Москвою згідно з прецедентом Андрусівського миру 1667р.

Укладання 12 жовтня 1920 р. в Ризі прелімінарних домовленостей між Польщею та більшовицькою Росією залишило війська УНР сам на сам із переважаючими силами Червоної армії. Загальне несприятливе стратегічне становище українських військ (як і брак набоїв та військового спорядження) вкрай ускладнювало опір Армії УНР тискові більшовиків. Протягом жовтня-листопада 1920 р., в умовах нестачі зброї та військового спорядження, Армія УНР вела жорстокі бої на теренах України, стримуючи тиск більшовицьких частин, що безперервно прибували з врангелівського фронту.

21 листопада 1920 р. Армія УНР у безперервних боях змушена була відійти за р. Зброю і військове майно за домовленістю було передано польській владі, а особовий склад, відповідно до міжнародних норм, мав бути інтернований. Реорганізація армії для майбутнього повернення на терени України з метою продовження боротьби за державну незалежність Батьківщини стала наріжним каменем усієї діяльності екзильного уряду УНР. Тільки українська армія (хоч і обеззброєна та мілітарно переможена) становила тоді єдину реальну силу, здатну захищати самостійність УНР. Тільки українське вояцтво, випробуване і загартоване у боях 1919-1920 рр., було спроможне стати символом нескореності національного духу.

Місце перебування українських військ спочатку стали спеціальні табори: Олександрів, Вдовиці, Петроків, Пикуличі, Ланцут і Каліш. У грудні 1921 р. всі інтерновані українські війська були скупчені у трьох таборах: Каліш, Щепіорно і Стшалково. Перебуваючи в надзвичайно тяжких умовах інтернування, козаки і старшини української армії, спираючись головним чином на власні сили, спромоглися здолати зневіру та почуття моральної пригніченості перших місяців перебування на чужині. Величезна праця Державного Центру УНР у справі опікування українських військ, їх всебічної освіти та плекання національно-державницького духу вояцтва мала свої далекосяжні результати. Тільки самим фактом свого існування українська армія непокоїла більшовицьку Москву, а діями своїх повстанських загонів на теренах України гальмувати всі намагання нової влади зміцнити своє панування.

В літку 1924 р. рішенням польського уряду табори були ліквідовані, а інтернованих українських вояків було зараховано до політичних емігрантів. Велика кількість козаків і старшин емігрувала до Франції, Бельгії, Люксембургу, а інші шукали притулку і праці практично по всій Польщі. Армія УНР припинила своє існування як регулярна військова сила держави, але продовжувала зберігати сталі осередки у вигляді згорнутого апарату семи дивізій, Спільної юнацької школи, Генерального штабу Української армії та Академічних курсів при ньому. Навіть у 1926 р. командири частин підтримували зв'язок з молодшою старшиною, а через неї - і а козаками, періодично звітуючи про склад і чисельність відділів військовому міністрові Уряду УНР В. Сальському і головному отаману військ УНР С. Петлюрі.

Студенти мусять проаналізувати причини поразки визвольних змагань 1917-1922 рр. Головними з них були: недостатній рівень національної свідомості українського громадянства в цілому; нерішучість української інтелігенції в питанні будівництва самостійної Української держави, надання нею пріоритету соціальним проблемам на шкоду національно-державним; політична дезорієнтація селянства, яке з потенційного прихильника й учасника визвольної, боротьби нерідко ставало байдужим спостерігачем її, що вело до звуження соціальної бази українського руху. Створенню незалежної Української держави протидіяли зовнішні фактори. Головним з них була Росія, насамперед більшовицька. Л. Троцький зазначав наприкінці 1920 р., що радянська влада «протрималась в Україні досі (і протрималась нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії». Запеклими противниками української державності були також російська білогвардійщина, усі без винятку російські політичні партії від крайніх правих націоналістів типу В. Шульгіна до меншовиків і есерів та анархістів. Усі вони проводили їм наполегливу антиукраїнську пропаганду. До цього слід додати неприхильну до України позицію Антанти, яка орієнтувалася в основному на відбудову єдиної неділимої Росії. Проте, незважаючи на поразку, визвольний рух українського народу не припинявся. Він знайшов своє продовження в інших формах боротьби.

ЛЕКЦІЯ 23. Україна в 20-ті рр. XX ст.

Розвиток промисловості та сільського господарства

Збройний опір українського селянства у 1921 р. Українські еміграційні осередки в Польщі.

Вступ УСРР до Союзу РСР. Здійснення політики «українізації»

Громадянська війна, економічна політика надзвичайних заходів, здійснювана більшовицьким режимом, «воєнний комунізм» призвели до розвалу економіки України. Збитки, яких зазнало народне господарство республіки оцінювались у 10 млрд. золотих карбованців. Різко скоротилося виробництво, зупинилися цілі галузі промисловості, вдвічі зменшилася чисельність промислових робітників. У результаті продрозверстки, яка супроводжувалася примусовим вилученням у селянства значної кількості хліба та іншої продукції на користь держави, заборони торгівлі селяни не виявляли зацікавленості в зростанні виробництва. Знизилася врожайність і скоротилися посівні площі. Справжнім лихом для українського села виявилась руйнівна діяльність т. зв. комітетів незаможних селян, яка нищила традиційні соціальні, економічні та культурні форми життя українського селянства. Розруха у сільському господарстві різко загострила продовольчу проблему в цілому. Голод 1921-1922 рр. призвів до загибелі сотень тисяч української людності та став своєрідним попередником голодомору 1932-1933 рр.

Катастрофа в економіці зумовила повсюдне незадоволення радянською владою, що виливалось у страйки робітників, виступи в армії, селянські повстання, які жорстоко придушувалися ЧК, спеціальними військовими частинами. У цей час активізували свою діяльність численні партизанські загони і таємні підпільні організації - повстанські комітети, що діяли практично в усіх губерніях і повітах України. Партизанські формування перешкоджали проведенню найважливіших політичних і господарських заходів нової влади: унеможливлювали діяльність її місцевих інституцій, зривали постачання українськими продуктами харчування і паливом промислових центрів Росії.

У 1921 р. в Україні продовжували збройну боротьбу десятки озброєних загонів на чолі з Махном, Мордалевичем, Палієм, Орликом, Калеником та ін. Для загального керівництва антирадянським повстанським рухом в Україні урядом УНР на початку 1921 р. був створений Партизансько-Повстангський штаб (ППШтаб) на чолі з генерал-хорунжим Ю. Тютюнником. У продовж весни 1921 р. ППШтаб перебував у м. Тарнові (Польща), таємно проводячи роботу з представниками українських повстанських організацій і зв'язківцями партизанських загонів, які у все зростаючій кількості прибували з радянського кордону. Після належної перевірки цих осіб переважна більшість із них на зворотному шляху отримувала агітаційну літературу, спеціальні інструкції та фінансові засоби для продовження збройної боротьби. В літку 1921 р. апарат штабу було перенесено до м. Львова. Розгалуженість власної структури й наявність на провідних посадах досвідчених старшин генштабу дозволяло ППШтабу ефективно охоплювати своїм впливом партизансько-повстанський рух в Україні, особливо в її західних і центральних регіонах - на Поділлі, Волині, Київщині та Катеринославщині.

Тоді ж ППШтаб розпочав підготовку до загального збройного повстання в Україні. Слід відзначити, що загальна стратегічна ситуація в Україні на кінець літа 1921 р. вже не сприяла його проведенню, бо українське підпілля зазнало відчутних втрат, а більшість партизанських загонів тимчасово припинила свою бойову діяльність. Водночас великий вплив на українське селянство справило запровадження Москвою т. зв. нової економічної політики, що призвело до істотного падіння масштабів партизансько-повстанського руху в Україні. Проте восени 1921 р. ППШтаб продовжує здійснювати комплекс заходів оперативно-організаційного характеру по підготовці до широкого виступу проти радянської влади. У загальних рисах стратегічний план ППШтабу передбачав завдання майже одночасного комбінованого удару з трьох напрямків. Бойові дії мали бути розпочаті рейдом Бессарабської (Південної) групи генерала А. Гулого у напрямку Тирасполь-Одеса, з наступним з'єднанням групи із силами отамана Заболотного та поширенням повстанських дій на весь південний захід України. Проте цей удар мав бути лише відволікаючим, який змусив би більшовицьке командування (через загрозу втрати Одеси) зосередити в цьому регіоні значні військові сили. Наступним кроком операції мав стати удар ще однієї повстанської групи Подільської, яка також мала завдання відтягнути на себе частини РСЧА на Поділлі. Після виконання цього Подільський загін мав з'єднатися з головними силами Повстанської Армії УНР - Волинською групою, наступ якої через Волинь мав кінцевою метою штурм і захоплення Києва.

Успішне здійснення цього плану великою мірою залежало від ефективних і раптових дій партизанських формувань і загонів, що підлягали командуючим II, III, і IV повстанських груп. Тому ППШтабом були розроблені докладні інструкції, які зобов'язали начальників зазначених груп здійснити напередодні рейду повстанської Армії УНР широкі партизанські акції і запіллі Червоної армії. Так, отамани Орлик, Брова і Левченко отримали схожі завдання: знищити станційні споруди і мости, чим унеможливити залізничне сполучення на найважливіших напрямках; перервати зв'язок між штабами Київської і Харківської військових округ з підлеглими їм з'єднаннями РСЧА; захопити в разі можливості губернські міста - Катеринослав, Полтаву, Харків. Крім того, штаби повстанських груп мали забезпечити надійний зв'язок для вчасного оголошення наказу про загальне збройне повстання, а у випадку захоплення окремих повітів створювати на місцях органи влади, повстанські відділи переформовувати в регулярні сотні та курми Армії УНР. В інструкціях також зазначалося про необхідність повної ліквідації всіх більшовицьких інституцій, чекістських загонів; всі ж примусово мобілізовані селяни після складення зброї мали бути відпущені по домівкам.

Незважаючи на досить чітку схему розробленого плану виступу, його практичне виконання було майже неможливим через відсутність широкої підтримки селянством цього походу. Таким чином, розрахунки ППШтабу на те, що рейд трьох військових груп Армії УНР з різних напрямків буде тим поштовхом, який сколихне українське селянство і приведе до загального збройного повстання проти окупаційної влади, були занадто оптимістичними. А після того, як Південна (Бессарабська) група через недбальство командуючого групою генерала А. Гулого та його штабу не зуміла вчасно розпочати бойові дії, - стратегічний план ППШтабу набув авантюрних рис. Проте генерал Ю. Тютюнник і надалі наполягав на продовженні підготовки рейду Його не зупинили й відомості, що надходили з України: про викриття ЧК регіональних і губернських повстанкомів, про неспроможність командуючих повстанськими групами виконати наказ ППШтабу про проведення широких партизанських акцій, які мали полегшити виконання завдань головним силам. Повертаючись до обставин формування і подальших бойових дій головних сил повстанської Армії УНР, необхідно зазначити, що і польська влада дуже стримано ставилася до організації походу українських військ, що готувався ППШтабом. Офіційно Польща заперечувала існування на своєму терені згуртованих військових відділів протибільшовицької спрямованості через те, що статті Ризького (1921) договору з Москвою забороняли таку можливість (як і проведення антирадянської діяльності з польської території. Тому, незважаючи на таємну угоду Державного Центру УНР з вищим військовим керівництвом Польщі про проведення партизанського рейду, останнє вдавало свою цілковиту непоінформованість у цій справі. Таке становище призводило до того, що місцева військова й цивільна влада всіляко перешкоджали процесові формування повстанських відділів. Крім того, у прикордонній смузі дуже активно діяла більшовицька агентура, що могло привести до зриву раптовості майбутніх ударів повстанських військ.

Восени 1921 р. підготовка до проведення рейду перейшла у площину реального виконання. У кінці жовтня польсько-радянський кордон перейшли три групи повстанської Армії УНР, розпочавши ІІ-й Зимовий похід. Основна ударна сила армії - т. зв. «Волинська група» - була 17 листопада оточена більшовицькими військами під с. Малі Міньки на Волині (тепер - у Народицькому районі Житомирської обл.) і майже повністю знищена. 359 повстанців, які потрапили у полон, за відмову співпрацювати з новою владою були розстріляні у містечку Базар.

Затятий опір селянства радянській владі, загальна глибока економічна і політична криза більшовицького режиму спонукали Москву вдатися до кардинального реформування своєї економічної політики. За наполегливою вимогою Леніна навесні 1921 р. було прийнято рішення про заміну продрозверстки продподатком. Селяни дістали право реалізувати надлишки продукції через ринок, що стимулювало інтенсифікацію виробництва, підвищення його продуктивності. Було дозволено приватну торгівлю, передано у приватні руки значну кількість дрібних і частково середніх підприємств, відновила свою діяльність споживча та інші види кооперації. Перехід до непу дав можливість врятувати економіку від розрухи, суттєво збільшити виробництво промислової та сільськогосподарської продукції, забезпечити для цього реальні економічні стимули. Вже у 1927 р. в Україні оброблялось на 10% землі більш, ніж у 1913 р.

Одним із важливих політичних завдань більшовицького режиму була дальша інтеграція радянських республік, які формально ще залишалися самостійними. 30 грудня 1922 р. 1-й Всесоюзний з'їзд рад проголосив створення єдиної союзної держави - Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшли Росія, Україна, Білорусь, Грузія, Вірмені та Азербайджан. Це нове демократичне утворення було фактично модифікацією старої імперської системи, що прикривала колоніальну політику російського центру в нових умовах національного пробудження народів. Утворенню СРСР передувала дискусія в партійних колах щодо принципів об'єднання. Ленінові і прихильникам більш гнучкої й поміркованої лінії в національній політиці довелося долати прямолінійну сталінську концепцію «автономізації», яка відкидала «гру в республіки» і передбачала відверту інтеграцію всіх республік у складі Російської Федерації.

Після смерті Леніна (1924) до влади прийшли прихильники щонайбрутальніших форм більшовицького тоталітаризму на чолі з Й. Сталіним. Однак інерція непу ще тривала. Продовжувалися позитивні зрушення в сільському господарстві. Звільнена від жорсткого адміністрування, бурхливо розвивалася кооперація. Була подолана інфляція, зміцнювалася грошова система. Зв'язок державної промисловості із селянським виробником здійснювався шляхом посилення ролі ринку, товарно-грошових відносин. Зростала мережа бірж, ярмарків, відкривалися банки. Було здійснено грошову реформу, введено в обіг червонець. Торговий обіг почав будуватися на основі твердої валюти. За кілька років виробничий потенціал колишньої імперії досяг довоєнного рівня. Пожвавлення спостерігалося в усіх сферах суспільно-політичного і культурного життя. Відбулися і певні зміни у підході до національних проблем. XII з'їзд РКП(б) (1923) поклав початок т. зв. політиці «коренізаціі», яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських, місцевих радянських і партійних кадрів, запровадженню національних мов у сфері освіти і культурного будівництва та навіть армії. В Україні цей процес дістав назву «українізації». її активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них О. Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін. Було офіційно засуджено обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Д. Лебедем т. зв. «теорію боротьби двох культур», згідно з якою нібито прогресивна російська пролетарська культура в Україні обов'язково мала перемогти відсталу українську, пов'язану із селом. Уже 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. На 1926-1927 рр. їхня частка в згаданих установах становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація в офіцерських школах та військових частинах, яку підтримали чільні діячі Червоної армії М. Фрунзе та Й. Якір. Ще в жовтні 1921 р. на церковному соборі у Києві було утворено Українську автокефальну православну церкву, яку очолив митрополит В. Липківський. У 1924 р. вона вже мала 30 єпископів, 1500 священиків понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню національної свідомості сотень тисяч віруючих, стало важливою складовою національно-культурного процесу в Україні.

Політика індустріалізації, яка була проголошена партією більшовиків викликала масовий приплив селянського населення до українських міст, що суттєво змінило етнічний склад міського населення й зумовило перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. Українська мова мала всі шанси стати загальновживаною мовою міст України.

З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. Її представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найяскравішими представниками націонал-комунізму в Україні були М. Хвильовий та О. Шумський. М. Хвильовий виступив з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло «Геть від Москви!» орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки Заходу й подолання провінціалізму в українській культурі. Позиція М. Хвильового була активно підтримана наркомом освіти О. Шумським, який прагнув переконати більшовицьке керівництво, і зокрема Сталіна, що партія мусить активно підтримати процес національного відродження. На його думку, керівні партійні та урядові посади в УСРР мали обійняти українці, з тим щоб сприяти зміцненню авторитету радянської влади. З цією метою він пропонував усунути від керівництва єврея Л. Кагановича та німця Е. Квірінга і призначити на їх місце Г. Гринька та В. Чубаря. В цьому ж контексті слід розглядати публікації М. Волобуєва в журналі «Більшовик України», які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним та однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.