Китай у ІІ пол. ХХ ст. – на поч. ХХІ ст.

У 1978 р. для комуністичних лідерів Китаю стає очевидним, що марксистсько-ленінський погляд на економіку та його втілення в життя заводять у безвихідь. На з'їзді КПК 1978 році було проголошене гасло про необхідність послідовної демократизації. У Китаї набагато раніше "перебудови" у СРСР та реформ у Східній Європі вдалися до спроб реформування економічної системи у світлі сучасних тенденцій розвитку світової економіки. Не відмовляючись від соціалістичних догм і комуністичної ідеології, враховуючи історичні традиції китайського народу і специфіку нових розумів, реформатори на чолі з Ден Сяопіном почали здійснювати глибокі перетворення в країні. Це відбувалося на тлі оцінки "Культурної революції" як національного лиха. Дії Мао було визнано "повністю помилковими", однак його, як і раніше, називали "великим марксистом, стратегом і теоретиком".

У грудні 1978 року Третій пленум ЦК КПК одинадцятого скликання ухвалив взяти за основу економічне будівництво і запропонував курс на реформи й відкритість. Одночасно в країні почалася політична реформа: в 1979-му році були реабілітовані майже 3 мільйони репресованих Культурною революцією. У 1978 р. була прийнята нова конституція (замість цзедунівської конституції 1975-го р.), а у 1982 р. прийняли ще одну конституцію.

У 1979 р. Ден Сяопін сформулював «чотири принципи», які згодом увійшли до цієї оновленої Конституції 1982 р.:

1. дотримуватися соціалістичного шляху;

2. дотримуватися диктатури пролетаріату;

3. дотримуватися керівної ролі Компартії;

4. дотримуватися марксизму-ленінізму та ідей Мао Цзедуна.

Ден Сяопін не випадково використав концепцію "соціалізму з китайською специфікою". Саме пріоритетний характер національної специфіки перетворень, особлива схильність китайського суспільства до своєї культурної традиції надали реформам виваженості й послідовності в досягненні позитивного результату. Посилання на особливі умови Китаю дозволило йому виправдати значне число теоретичних та практичних настанов, несумісних з марксизмом, а саме:

· ідею інтеліґенції як частини робочого класу;

· право селян на користування землею;

· визнання приватної власності рівноправною юридичною формою власності;

· створення змішаних (з іноземним капіталом) підприємств та спеціальних економічних зон.

Першим кроком реформ, що почалися 1979 року, повинен був стати розвиток сільського господарства і дрібної промисловості. На зміну "народним комунам" прийшов сімейний підряд: земля за договором передавалася селянам у довгострокову оренду. Селяни продавали основну частку врожаю за вільними цінами і лише певну частину здавали на держзамовлення. Прибутки селян зросли. Держава поновила ринки, підвищила закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, розвивала багатогалузеву систему господарства в сільській місцевості. Різко зросли матеріальні стимули, що зумовило швидке зростання матеріального виробництва.

Перші три роки реформи оголошувались роками реконструкції, а планові завдання на ці роки було знято або переглянуто. Різко зменшувались асигнування на воєнні потреби, помітно скорочувалась армія, не кажучи вже про те, що військові частини і воєнна промисловість були зобов'язані всебічно сприяти перебудові економіки країни. Разом з тим, уряд не відважився на закриття збиткових підприємств.

Результати реформ 1979-1981 рр. виявилися так швидко, що це здивувало весь світ:

· різко збільшилося виробництво продовольства: до 1984 р. країна вийшла на рівень виробництва 400 млн т. зерна на рік, чого цілком достатньо для забезпечення її величезного населення необхідним мінімумом харчування;

· більш як у чотири рази збільшився валовий національний продукт;

· різке піднесення добробуту: за роки після реформи середній життєвий рівень зріс (якщо враховувати прибуток на душу населення) удвічі-втричі.

1 вересня 1982 року на 12-х Всекитайських зборах народних представників Ден Сяопін уточнив наукове поняття «соціалізм із китайською специфікою”. Він підкреслив: «Наше сучасне будівництво має базуватися на китайській дійсності. Попри революцію чи будівництво, необхідно вчитися і переймати досвід інших країн. Та, копіюючи досвід і моделі інших країн, ніколи не досягнеш успіху. З цієї сфери ми засвоїли чимало уроків. Ми пов'язали загальну істину марксизму з конкретною практикою нашої країни, пішли власним шляхом, побудували соціалізм із китайською специфікою. Це висновок, якого ми дійшли, узагальнюючи довгий історичний шлях».

Заможність уже не вважалася злочином. Закликаючи до збагачення, Ден переконував: «Бідність -- не соціалізм», не може бути багатої і сильної держави, де народ живе бідно. “Соціалізм з китайським обличчям" у своїх виступах керівники країни як би жартома його пояснювали так: "Під керівництвом комуністичної партії ми будуємо капіталізм".

Другий період реформ (Друга революція) у країні розпочався в жовтні 1984 р. III Пленумом ЦК КПК дванадцятого скликання. Тепер центр уваги було перенесено на перетворення в промисловості і системі управління. Підприємства отримали більші права, було встановлено раціональну систему ціноутворення, за якої ціни на товари стали більше відповідати їхній реальній вартості. Було істотно обмежено права і повноваження адміністративних органів, включаючи й партійні комітети; став здійснюватись розподіл за працею. Стара економічна структура з притаманним їй жорстким контролем поступалася місцем ринковим відносинам.

Жодне починання, яку могло мати стратегічні наслідки, за часів Ден Сяопіна не здійснювалося без експериментальної апробації. Реформаторський задум втілювався на обмеженій території (переважливо однієї або кількох провінцій) при обов'язковій персональній відповідальності керівника, який мав бути прихильником реформ. Тобто сам підхід ґрунтувався на принципі: "у фактах знаходити істину".

Ще з 1979 р. китайські комуністи приступили до пошуків нетрадиційних для них шляхів економічного розвитку. Розпочався експеримент зі створення спільних підприємств із змішаним капіталом. Для заохочення іноземних вкладень на китайському узбережжі створювали спеціальні економічні зони. Найбільшою з них стала Тяньцзінська. Там збудовано 40 важливих промислових об'єктів. Такі зони мають суворий прикордонний контроль, робота в них надається на конкурсній основі. У 1980 р. було створено чотири особливих економічних райони -- у Шеньчжені, Чжухаї, Шаньтоу і Сімяні, де організовувалися спільні підприємства для постійного припливу іноземного капіталу. 1984 р. китайський уряд зробив наступний крок у 14 прибережних містах, куди поринули капітали перш за всі із Сянгану (Гонконгу) і Тайваню. У цей період Китай ухвалив близько 200 законів і постанов, які повністю або частково стосувалися іноземних капіталовкладень. З 1979 по 1985 рр. китайський уряд дозволив створення понад 2300 спільних підприємств. Уперше 1980 р. було дано дозвіл на створення підприємств з винятково іноземним капіталом; до 1985 р. 120 проектів таких підприємств було схвалено китайською владою. Наприкінці 80-х -- на початку 90-х років ця тенденція набула подальшого розвитку.

Друга революція охопила всю країну, торкнувшись всіх сфер життя нації. У березні 1985 р. Китай прийняв рішення провести реформу в галузі освіти, науки і техніки, що включала такі заходи:

- якнайшвидша модернізація відповідно до вимог науково-технічної революції;

- передача відповідальності за початкову освіту місцевій владі;

- сприяння розвиткові професійно-технічної освіти;

- введення 9-річного обов'язкового навчання;

- збільшення фінансування освіти;

- розширення самостійності вузів.

Результати економічних реформ 1979 - 1980-х рр.:

- різко зросли темпи економічного зростання і ВВП;

- наявність ядерної зброї, довгострокової космічної програми, власних супутників;

- зібрані рекордні урожаї і ліквідувано загрозу голоду;

- принципово змінився спосіб життя людей (з`явилася ініціатива, заповзятість).

Труднощі і недоліки в проведенні реформ:

- опір партійного апарату, що звик до влади;

- негативні явища, покликані до життя ринковим господарством (корупція, контрабанда, інфляція, соціальна напруженість);

- непевне становище інших верств населення, крім селян, дрібних підприємців, торгівців;

- у перерахунку ВНП на душу населення Китай не увійшов навіть до числа перших 50 країн світу.

Основна проблема: введення радикальних реформ і ринкових відносин відбувалося в країні, де при владі перебуває комуністичний режим. Формула Ден Сяопіна «соціалізм із китайською специфікою» майже не торкнулася партійної системи. Партійний контроль і надалі пронизував усі сфери суспільства, систематично порушувалися права людини, нестримно зростав, незважаючи на спроби скорочення, партійний апарат.

Отже, Ден Сяопін розробив основні принципи сучасного "китайського шляху до соціалізму", яких дотримується і нинішнє китайське керівництво. Вони сформульовані наступним чином:

а) орієнтація на національні традиції та особливості Китаю при побудові соціалізму;

б) боротьба з догматизмом: практика - критерій істини;

в) першочергова увага до розвитку науки та техніки;

г) орієнтація на тривалий характер суспільних реформ;

д) особливий акцент на розвитку економіки та виробничих сил;

е) використання ринкової економіки зі збереженням загальних соціалістичних принципів управління;

є) створення спеціальних економічних зон як засобу заохочення іноземного капіталу та передових технологій;

ж) принцип відкритості для зовнішнього світу.

Говорячи про незвичайність практики КНР, не можна забувати досвід радянського, ленінського Непу, у якому також перепліталися політична диктатура комуністичної партії з ринковим господарством. Відмінність, однак, полягає в тому, що експеримент у СРСР із Непом продовжувався усього ледве більш п'яти років (з 1921 до 1927-1928 р.), після чого в Радянському Союзі установився тоталітарний комуністичний режим як у політиці, так і в економіці. Китай у ці роки розвивався зовсім іншим шляхом. Можна сказати, що він узяв за основу ленінський Неп, розвинув його, усіляко підтримуючи ринкові відносини і приватну власність. Для того, щоб оцінити висловлювання китайських комуністів у більш широкому масштабі, згадаємо, що Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін ринкову економіку трактували як антисоціалістичну, а соціалізм як безринкове господарство. У цьому плані китайські комуністи надають марксизму зовсім інше значення.

На початку 1992 року Ден Сяопін оглянув Шеньчжень, Шанхай та інші південні міста і виступив із важливою промовою. Люди часто називають цю промову «Південною промовою». Цінність промови полягає в тому, що, по-перше, було особливо яскраво підкреслено питання вивільнення і розвитку продуктивних сил у ході революції та наступних реформ. По-друге, наголошуючи на ідеї вивільнення, спираючись на дійсність, Ден Сяопін закликав сміливіше проводити політику реформ і відкритості. Поступово брати за основу «три користі», а саме: користь розвитку соціалістичних продуктивних сил, користь підвищення та зміцнення комплексу соціалістичної державної могутності, користь підвищення життєвого рівня народу. По-третє, було уточнено, що планова економіка не еквівалентна соціалізму, а ринкова -- не еквівалентна капіталізму. Ден Сяопін зазначив: «Більше планової чи більше ринкової, неістотна різниця між соціалізмом і капіталізмом». Генеральна лінія розвитку Китаю, за його задумом і втіленням, ближче усього до соціал-демократичного шляху, а відтак повинна проходити через удосконалення ринкових інститутів.

3.2 Проблема тибетського населення Китаю

У 1949 році Народна визвольна армія Китаю вторглась у Тибет - країну, що мала всі атрибути незалежної держави, визнані міжнародним законодавством. 7 жовтня 1950 року 40 000 китайських солдатів атакували столицю Східного Тибету, Чамдо, і розгромили маленьку тибетську армію і взяли в полон її уряд. Більше 4000 тибетських бійців були убиті.

Делегацію від тибетського уряду, послану на переговори з новими китайськими лідерами, 23 травня 1951 року змусили підписати так званий "Договір із сімнадцяти пунктів про мирне звільнення Тибету”. Підписаний внаслідок примусу, “Договір” не може бути визнаний дійсним, та це не засмутило китайських комуністів, які у 1951-1959 рр. силою взяли контроль над Тибетом. Це привело до повномасштабного народного повстання. У Лхасі, столиці Тибету, повстання було жорстоко придушене китайськими військами, що привело до смерті більш 87 тисяч тибетців.

Китайська агресія викликала різкі протести в Індії, США і Великій Британії та деяких інших країнах. Далай-лама з прихильниками, перейшовши через Гімалаї, знайшов притулок в Індії. Разом з ним в Індію, Непал і Бутан втекли 80000 тибетців. Не визнавши нав`язаного договору, Далай-лама заснував уряд у вигнанні, який досі функціонує як дійсний уряд, визнаний всіма тибетцями та багатьма країнами. Далай-лама організував ефективний рух ненасильницького опору китайській окупації Тибету, прихильники якого є зараз в усьому світі.

З вересня 1987 року до середини 1995 року в Тибеті пройшло більш 200 народних демонстрацій проти китайського правління. Під час цих демонстрацій загинули тисячі тибетців. Безліч інших були кинуті у в'язниці і позбавлені зв'язку з зовнішнім світом.

Організація Об'єднаних Націй тричі випускала резолюції по Тибету (у 1959, 1961 і 1965), у яких вона закликала припинити дії, що тягнуть за собою порушення фундаментальних прав і свобод тибетського народу, включаючи право на самовизначення.

У 1979-1980 рр. за наполяганням Далай-лами кілька делегацій вигнаних тибетців відвідали батьківщину і зробили висновки про жалюгідне становище, в якому знаходиться північно-східний Тибет. Звернувшись у 1987 р. у Комісію з прав людини Конгресу США, Далай-лама представляє свій «Мирний план по Тибету з п'яти пунктів», вимагаючи «початку серйозних переговорів про майбутній статус Тибету». Основні пункти плану:

1. перетворення усього Тибету в зону миру;

2. відмова Китаю від політики переміщення населення, що загрожує самому існуванню тибетців як нації;

3. повага основних прав людини і демократичних воль для тибетського народу;

4. відновлення й охорона природного навколишнього середовища і відмова Китаю від використання Тибету для виробництва ядерної зброї і як смітника ядерних відходів;

5. проведення відкритих переговорів про майбутній статус Тибету і про зв'язки між тибетським і китайським народами.

У відповідь китайська влада критикує «Мирний план» і обвинувачує Далай-ламу в провокуванні безладь у Лхасі. 1 жовтня 1987 року під час святкування річниці утворення КНР, у Лхасі спалахнув справжній бунт під гаслами: «Китайські собаки, забирайтеся геть з Тибету!» «Ату китайців і їхніх собак!» тощо, пролилася кров.

Виступаючи у Європейському парламенті у Стразбурзі в червні 1988 р., Далай-лама пропонує встановити «демократичне політичне самоврядування» усіх трьох провінцій Тибету. Це єдине політичне утворення, говорить Далай-лама, буде «зв'язано з Китайською Народною Республікою», а китайський уряд продовжив би визначати зовнішню політику Тибету і керувати обмеженим контингентом військ, розміщених у Тибеті в оборонних цілях. Спочатку Пекін погоджується йти на переговори, а невдовзі відмовляється від будь-яких компромісів і затягує початок переговорів.

За період 1949-1979 р. більше 1,2 мільйонів тибетців вбиті, більше 6000 монастирів знищені, тисячі тибетців все ще знаходяться в тюремному ув'язненні за те, що намагалися здійснити свої фундаментальні права. З 6259 чоловічих і жіночих монастирів Тибету до 1976 року залишилося лише вісім. З 592558 ченців і черниць більш 110000 піддані катуванням і убиті, і більш 250000 під примусом відмовилися від чернечих обітниць. У 1979 році Китай створив у Тибеті якусь подобу свободи релігії, але спеціальні укази обмежують і контролюють духовну практику тибетців і дають великі повноваження китайській владі.

У кожному монастирі китайці запровадили "Комітет демократичного управління" (КДУ); члени цього комітету живуть у монастирях і проводять у життя релігійну політику китайського уряду. Хоча монастирі повинні господарювати і забезпечувати себе самі, КДУ контролює їхні фінансові справи. У монастирях проводиться політичне перенавчання, і в тих випадках, коли існують підозри про можливі антикитайські акції, слідчі комітети проводять у монастирях розслідування.

У 1996 році Китай влаштував чищення, покликане видалити з будинків тибетців усі релігійні символи. Зображення Його Святості Далай-лами були оголошені незаконними, вилучалися і спалювалися.

Тверде придушення релігії в Тибеті стало частиною нової китайської кампанії "Твердий удар" ("Тверде придушення злочинів"). Ця кампанія 1996 -1998 рр. охопила весь Китай і Тибет. Офіційна мета цієї кампанії - знизити загальний рівень злочинності і корупції. У Тибеті основними цілями цієї кампанії стали тибетці, віддані Його Святості Далай-ламі, а також борці за незалежність Тибету. Ченці і черниці були піддані нескінченному "патріотичному перенавчанню", проведеному китайськими Робочими групами, їх змушували відрікатися від Далай-лами і від будь-яких проявів тибетського націоналізму. Тих, хто відмовлявся, піддавали суворим покаранням. У результаті проведення цієї кампанії в грудні 1998 року з монастирів було вигнано 9977 ченців і черниць, а 492 були кинуті у в'язницю. Кампанія "Твердий удар" охопила 1780 з 1787 монастирів і храмів Тибету.

25 листопада 2005 р. відбулася масова акція протесту монахів монастиря Дрепунг в Лхасі. Протестуючі відмовилися виконати наказ “викрити” Далай-ламу і визнати “Тибет частиною Китаю.” Їх повстання придушила збройна поліція. В останні місяці в Тибеті спостерігається хвиля посилення репресій у сфері релігії. Пекін вбачає зв'язок між буддизмом і ростом патріотичних настроїв серед тибетців, тому намагається поставити релігію під свій контроль за допомогою кампаній по «патріотичному перевихованню», арештів, катувань і тюремному ув'язненню. Цього року кампанія «патріотичного виховання» у різних монастирях Тибету привела до регулярних арештів і вигнань монахів. Придушення мирного протесту ченців відбулося через кілька днів після того, як глава пекінської влади Ху Цзіньтао завірив президента США Джорджа Буша під час візиту останнього в Китай з 19 по 21 листопада 2005 у поліпшенні ситуації з правами людини в країні.

На сьогоднішній день Східні провінції Тибету, Кхам і Амдо, включені до складу китайських провінцій Цинхай, Ганьсу, Юньнань і Сичуань. Китайських переселенців заздалегідь вважають "кваліфікованими працівниками", а тибетців - чорноробами. Китай з усіх сил прагне зробити Тибет привабливим для китайських іммігрантів. В усіх великих Тибетських містах панують китайці, що монополізували економічну, соціальну і політичну владу. Через упереджену економічну політику левову частку бізнесу захопили китайські переселенці. Лише деякі тибетці з "правильними політичними поглядами" і зв'язками з успіхом займаються бізнесом, а в цей час положення більшості тибетців погіршується. Вони не тільки страждають від побічних ефектів ринкової економіки, що розвивається, але і втрачають свою землю, будинки і нагромадження. Усе це переходить до китайських переселенців-бізнесменів.

Природне середовище Тибету по-варварськи знищується. Лісові і мінеральні ресурси нещадно експлуатуються, оскільки цього вимагає китайська індустрія. Щоб нагодувати зростаюче китайське населення в Тибету, влада перетворює пасовища в поля. Землі від цього висихають і перетворюються в пустелю. Погіршення природного середовища Тибету впливає на атмосферну циркуляцію і породжує вихрові потоки над Азією, з якими, на думку вчених, може бути зв'язана дестабілізація погодних умов у всій північній півкулі.

Велику частину "фінансової допомоги Тибету" Китай пустив саме на видобуток корисних копалин. Однак усі мінеральні ресурси, видобуті в Тибеті, відправляються прямо в Китай.

У Північно-східному Тибеті китайці побудували величезну греблю на Лонгянг Шіа, а зараз будують гідроелектростанцію в Ямдрок Цо. Обидва проекти зовсім не беруть до уваги екологічну обстановку і релігійні почуття тибетців. Корінних жителів переселяють з їхніх будинків і з земель їхніх предків, щоб забезпечити місця тисячам китайських робітників, зайнятих на будівництві.

Окупаційні війська Китаю допомагають Пекіну зберегти контроль над Тибетським народом і сприяють стратегічним цілям Китаю в цьому регіоні. Мілітаризація Тибетського плато дуже сильно впливає на геополітичний баланс цього регіону і викликає серйозну міжнародну напругу.

Є повідомлення, що крім основних військових баз в Амдо і Кхаме, Китай помістив у Тибеті приблизно 90 ядерних боєголовок, також Тибет дотепер залишається найважливішим джерелом розробки ядерної зброї. В Тибеті виявлені найбільші у світі запаси урану. Саме там були розроблені в середині 70-х років усі китайські ядерні бомби. Але найбільш серйозну небезпеку для тибетської екології представляє поховання ядерних відходів.

Його Святість Далай-лама вже багато років закликає Китай погодитися на проведення референдуму під міжнародним контролем з метою довідатися бажання тибетського народу щодо його самовизначення, це право підтвердили ООН, ЄС та багатьох країнах.

3.3 Зростання руху опору існуючій системі в ІІ пол. 80-х рр

Вслід за радянською перебудовою, почалась лібералізація в КНР. Вона відразу принесла свої плоди. Збіги між подіями, що відбулися в СРСР та КНР не можуть не вражати! Була і “гласність”, іменована по-китайськи - «прозорість». Вона проявила себе у значній мірі валом викривальних публікацій про корупцію, розкладання, і зловживання влади. Так, у 1985 році прогриміла відома «хайнанська справа» у якій було замішано близько двох тисяч високопоставлених чиновників, яка тривала три роки.

Узяти національне питання - і тут збіги практично один до одного. Саме в другій половині 80-х років на окраїнах КНР прокотилася хвиля масових безладь на національному ґрунті. 1 жовтня 1987 року (за чотири місяці до карабаської трагедії у СРСР) під час святкування річниці утворення КНР, у Лхасі спалахнув справжній бунт.

Нарешті, група китайських інтелігентів, як і в СРСР, оприлюднила програму радикальних політичних реформ. Пропонувалося переглянути конституцію, виключивши з неї згадування про КПК, передати реальну владу парламенту, проголосити поділ влади, зняти все обмеження на створення політичних партій і “привести законодавство у відповідність до Загальної декларації прав людини”. І гасла ці не залишилися надбанням якоїсь вузької групи дисидентів - вони стали для значної частини молоді можна сказати, новою релігією.

Якщо в СРСР молодь років “перебудови” воліла витрачати енергію на рок-концертах, у бійках напівбандитських угруповань і за допомогою наркотиків, то в КНР, навпроти, її політизація перевершувала всі можливі межі. Вже в 1986 році в країні пройшли студентські хвилювання. На мітингах і ходах чулися вимоги, що стали кілька років пізніше тривіальними для аналогічних демонстрацій у СРСР - про волю, демократію, політичну реформу. Безладдя придушили, треба віддати належне, без пролиття крові. Наслідком цих подій стала публікація ряду статей в центральній комуністичній пресі, що вимагали змін, а також те, що друга людина в КПК Ху Яобан, один з найактивніших «демократизаторів», позбавився посади генерального секретаря, хоча залишився в числі вищих керівників держави.

Треба підкреслити - саму по собі необхідність політичних реформ не заперечував ніхто. Навіть найстарший член ЦК КПК Ся Ян, заявляв, що в області ідеології СРСР обігнав КНР, і Китаю потрібно терміново надолужити цей недогляд. Низи теж не дрімали. З 1988 року почався небачений раніше рух цивільного протесту. Тільки в першій половині року було подано порядку 1000 заявок на проведення маніфестацій, на промислових підприємствах пройшло майже п'ять десятків незаконних страйків. Вже в 1987 році згідно до соціологічних опитувань, більше половини пекінців молодші за 35 років виразили недовіру урядові. Майже три чверті опитаних говорили про «недостатність демократичних свобод у країні».

Улітку того ж 1988 року по Центральному телебаченню Китаю в прайм-тайм був показаний шестисерійний документальний фільм «Елегія про Жовту ріку», це все одно, якби ЦТ у тому ж році показало багатосерійну постановку по «Архіпелагу ГУЛАГу». Щоб стати частиною сучасного світу, країна, на думку авторів, повинна була відкинути свою тисячолітню спадщину «недоречну в сучасному світі», терміново ввівши вільнодумство, багатопартійність і свободу слова і, зрозуміло, відсторонивши КПК від влади. Що характерно, керівництво КПК, примудрилося не помітити цього фільму - його повторили ще кілька разів.

Отже - підрахуємо: у наявності був могутній рух за тотальну лібералізацію усього і вся, криваві національні конфлікти, розчарування значної частини суспільства в існуючому ладі, і економічні проблеми, включаючи дефіцит товарів (і це в ринковій економіці).

Підвівши підсумок - СРСР і КНР йшли рівнобіжними курсами, і КНР якщо і відставала від СРСР, то ненабагато. І підсумок з цих передумов, мабуть, випливав той же, що й у СРСР. Але історія як це і буває, зненацька зробила різкий поворот.

3.4 Трагедія на площі Тяньаньмень 1989 р

15 квітня 1989 року раптово вмирає Ху Яобан. А 18 квітня 1989 р. перша студентська маніфестація відбулася на площі Тяньаньмень. Була вона невелика - близько 1000 чоловік. І одним з головних їхніх вимог було... скасування «несправедливої» постанови про зняття покійного з посади генсека КПК (свого роду, посмертна його реабілітація) і проведення його гідного похорону. Утім, первісні вимоги були швидко забуті, у міру блискавичного росту числа демонстрантів.

Уже 20 квітня на площі зібралися більше ста тисяч чоловік, і у влади залишилася два виходи - або застосувати масштабне насильство, або почати переговори. Але уряд не зробив ні того ні іншого, виявляючи відверту нерішучість, що помалу переходила у розгубленість.

ЦК і Політбюро розкололися. Одні, на чолі з діючим генсеком Чжао Цзияном стояли за діалог і поступки, «стара гвардія» вимагала рішучих дій, багато хто, включаючи прем'єр-міністра (голову Держради) Лі Пена - третьої людини у владній ієрархії, коливалися. А тим часом ситуація ускладнювалася з кожним днем.

26 квітня центральний орган КПК «Женьмінь Жибао» оголосила події, що відбуваються «відвертим замаху на владу», «змовою», «порушенням суспільного порядку». Стверджувалося, що «купка людей» прагнуть кинути Китай у хаос, і «під демократичними гаслами зневажає закони демократії». На тлі людського моря на площі, стаття виглядала відвертим знущанням. Це стало мабуть найбільшою помилкою влади -- наступного дня на Тянаньмынь зібралося вже більш півмільйона людей.

Розкол у верхах тільки загострився. Чжао Цзиян у бесіді з представником Азіатського банку розвитку, повідомив, що необхідно розпочати переговори з демонстрантами, і більш того - що студенти вимагають того ж, що і сам уряд - боротьби з корупцією і демократизації. Фактично, Чжао Цзиян заявив про претензії на одноособову владу, і відсторонення колишнього керівництва. Він же віддав наказ про те, щоб інформація про демонстрації з'явилася на Китайському ЦТ.

Тим часом на головній площі Пекіна збільшувалась і збільшувалася кількість людей. Співчуття демонстрантам захоплювало всі нові прошарки суспільства. Син одного з членів політбюро, прогулявши на площу, після повернення заявив батькові: «Це - революція». Нагадаємо - на дворі рік оксамитних революцій у Східній Європі, і Китай мав усі шанси виявитися першим у цьому ланцюжку.

До кінця квітня число демонстрантів перевищило всі показники епохи Мао. Учні, що затіяли все це відтепер виявилися в меншості (більш того - цілий ряд пекінських вузів на сходках прийняв рішення відкликати своїх студентів із площі). У юрбі переважали люди, тією чи іншою мірою співчуваючим гаслам, робітники, службовці, навіть селяни з приміської зони та біля мільйона молодих безробітних.

Під впливом подій у Пекіні, почалися демонстрації в інших містах: насамперед, як не дивно в Шанхаї - найбільш багатому і заможньому півдні, Нанкіні, інших містах. Стало зрозуміло - якщо влади не втрутяться зараз, те перспектива падіння КПК і всього існуючого режиму стає майже неминучою. Нарешті, керівництво на щось зважилося.

29 і 30 травня влада спробувала витіснити людей із площі, але маси людей просто зупинили колони бронетехніки своїми тілами. І тоді було прийняте рішення - вдарити по заколотниках усіма наявними силами.

4 червня 1989 р. 27-й корпус так званої Народної визвольної армії вивів танки на площу Тяньаньмень. Як тільки війська почали висування, на їхньому шляху почали негайно зводитися барикади з автобусів, приватних легковиків і таксі, а хаотичні юрби миттєво зорганізовались, готові закрити шлях танкам, ставши живим щитом. Однак танки на максимальній швидкості пройшли крізь юрбу, навіть не помітивши її, а барикади були розстріляні з далеких дистанцій. І тоді спалахнув дійсний бій. Свідки говорять про стрілянину із сотень і тисяч автоматів, викрадених з армійських складів, про те, що танки і бронемашини закидали не тільки пляшками з «коктейлем Молотова» але і протитанковими гранатами. Говорять також про безліч убитих солдатів і поліцейських, чиї тіла носили сліди жорстоких катувань, про вулиці, буквально забитих палаючою бронетехнікою. Стрілянина в різних ділянках міста - включаючи й артилерійський вогонь продовжувалася ще кілька днів. В цих боях, тільки за офіційною версією, було убито близько трьохсот військовослужбовців. Отже, мабуть, мало місце гарне організоване, підготовлене повстання, сценарій готувався задовго до офіційного початку подій.

Потім був надзвичайний стан у Пекіні, що протривав сім місяців, наведення порядку (безкровне) у Шанхаї й інших містах, нейтралізація Чжао Цзияна і його оточення, зачищення опозиції, і ще багато чого іншого. Відтоді курси, якими йшли наші країни, остаточно розійшлися.

Події квітня--червня 1989 р. засвідчили, що Ден Сяопін, бувши фактично керівником Китаю - його верховним вождем і реформатором економіки, виявився політичним консерватором, схильним до диктатури і репресій. Якщо в 1979-му році Ден Сяопін, борючись з Хуа Гофеном, стверджував, що демократії “занадто мало”, то вже у 1983-му він уже говорив про про духовне забруднення, яке спричиняють ті, хто говорить про цінності людини і гуманізм, пропагує абстрактну демократію і протиставляє її партійному керівництву, виступає проти азбучних ідей марксизму і заплутує молодь. У 1989 році Сяопін дозволив численні арешти та розстріли на місці.

Влада схарактеризувала народний рух 1989 року як "кілька дрібних контрреволюційних змов". "Порядок" було поновлено. Це змусило китайців цілком утратити надію на політичне майбутнє Китаю. З тих пір весь народ сконцентрувався на зароблянні грошей. Найгіршим в цій ситуації було те, що китайці, позбавлені свободи думки, настільки сильно були зомбовані комуністичним навчанням і партійною культурою, що не могли собі уявити можливості існування іншої ідеології. Наприклад, коли на площі Тяньаньмень відкрили вогонь проти студентів, дуже багато людей інстинктивно відразу кинулися рятуватися. Та коли ситуація заспокоїлася, вони всі, як один, вийшли зі своїх притулків і стали сміливо і голосно співати "Інтернаціонал". Вони знали лише ідеологію комунізму, отже, крім "Інтернаціоналу" й інших пісень, що вихваляють партію, їм більше нічого було заспівати.

3.5 Зовнішня політика Ден Сяопіна

Ден Сяопін сказав: "Ми не маємо права висуватися. Ми не повинні нічого очолювати, ми не повинні ні в чому бути першими, крім модернізації власної країни, крім вивчення досвіду інших країн. Ми повинні терпляче усі виносити, проводячи самостійну незалежну політику". Стратегія китайців: “Китай сидить на горі і дивиться, як борють тигри в долині”. І Ден Сяопін це чітко позначив: "Ми - комуністична партія, але ми принципово відрізняємося від Комуністичної партії Радянського Союзу, що розпалася, тому що в нас інше розуміння соціалізму. Для КПРС головна задача була, щоб побудувати соціалізм в Анголі, Афганістані, Нікарагуа і ще десь, забувши про те, що в ста кілометрах від Москви люди живуть ще в ХІХ столітті. А для нас важливо те, як живуть люди в ста кілометрах від Пекіна. А як живуть в Анголі, це нехай ангольці самі вирішують”.

4. КНР в 90-х рр. Цзянь Цземінь

Відповідно до правила, яке встановлено було Ден Сяопіном, після сьомого десятка керівник не повинен претендувати на продовження своєї політичної кар'єри (пенсійний вік установлено також для нижчої і середньої ланки партійних і державних керівників.) Сам Ден Сяопін, котрий переміг соратників Мао в тривалій боротьбі за владу і добровільно відійшов від «кормила», вирішив, що для Китаю краще, коли він сам визначить собі наступника. Ним став керівник із Шанхая Цзян Цземінь. Хоча усі пророкували, що наступником стане колишній тоді глава Держради Лі Пен.

Цзян Цземінь, що керував комуністами Шанхая, користувався великою прихильністю Ден Сяопіна і під його заступництвом став генеральним секретарем КПК, президентом Китаю і зміцнив свої позиції усередині партії й у країні. Старий Ден Сяопін шукав вірну і не занадто амбіційну людину, що не мала прямого відношення до кривавої розправи на площі Тяньаньмень. Довгий час Цзян Цземінь вважався маріонеткою Ден Сяопіна. Справді, аж до самої кончини патріарха китайських реформ у лютому 1997 року Цзян Цземінь досить переконливо відігравав роль верховного лідера Китаю, не зробивши при цьому жодного самостійного кроку й одержав за це образливе прізвисько Порожня ваза.

Цзян Цземінь народився в 1926 р. в місті Янчжоу провінції Цзянсу. Закінчив електротехнічний факультет Політехнічного інституту в Шанхаї. Працював на харчовій фабриці, на миловарному заводі, у міністерстві машинобудування, у Шанхайському науково-дослідному інституті електроапаратури. З 1946-го року член компартії. У 1982-м став членом Центрального комітету КПК. Через рік призначений міністром електронної промисловості. З 1985р. - мер Шанхая.

У жовтні 1992 р. Цзян Цземінь посів посаду Генерального секретаря КПК, у березні 1993 р. він став Головою КНР. У 1998 р. очолив Центральну військову раду КНР.

Усередині країни Цзян Цземін проводив надзвичайно обережний курс, намагаючись примирити "старі кадри" з реформаторами. Однак в наступні роки він став активно підтримувати прем'єр-міністра Китаю Чжу Ронгі. Чжу мало вписувався в стиль життя китайських "кадрів". Усі відзначили його зібраність, рішучість у прийнятті рішень і непідкупність. Його називають "економічним царем" Китаю, саме Чжу став найактивнішим прихильником ринкових реформ.

Керівництво КПК зробило певні висновки зі змін, що відбувались у країнах Східної Європи. Воно почало рішучіше вивільняти економіку з-під контролю держави. XIV з'їзд КПК (жовтень 1992 р.) підтвердив орієнтацію партії і суспільства на створення "соціалістичної ринкової економіки".

Цзян Цземінь на чолі ЦК КПК запропонував як новий грандіозний план стратегію «трьох кроків». Відповідно до неї, завдання наступних десяти років подальше поглиблення реформ, до 2010 року потрібно, порівняно з 2000 роком, удвічі, тобто до 2 трильйонів доларів США, збільшити валовий внутрішній продукт, підвищити середній рівень добробуту народу, сформувати досконалу систему соціалістичної ринкової економіки. Ще через десять років, до 100-річчя з дня утворення Компартії Китаю, розвинути національну економіку, вдосконалити всі системи. До середини цього століття, коли КНР відзначатиме свій 100-річний ювілей, здійснити капітальну модернізацію, побудувати сучасну соціалістичну державу з могутньою та квітучою демократичною системою.

З приходом до влади Цзян Цземіня була інтенсифікована приватизація, що почалася на початку 90-х рр. При цьому офіційні особи старанно уникали самого слова "приватизація", називаючи це явище "трансформація власності". Крім того, постійно нагадувалося про концепцію "Міцно тримати в головному, послабити хватку в подробицях".

Наприкінці 1993 р. нові реформи консолідували і зміцнили національну валюту, поліпшили податкову систему, яка почала давати більше прибутку, посилили повноваження центрального банку й водночас передбачили велику кількість заходів, що зміцнювали права корпорацій і громадян, право власності.

1995 р. економічне зростання стало на одному з найвищих рівнів у світі 10,2%, було зібрано рекордний урожай -- 460 млн тонн. Життєвий рівень практично всіх верств населення підвищився. Хоча державні підприємства, особливо збиткові, залишалися хронічною проблемою і навіть найбільшою перешкодою для подальшого етапу розвитку реформ, у цій галузі також було досягнуто прогресу. Деякі галузі (автотранспортні компанії, виробництво споживчих товарів) стали працювати ефективніше під тиском сильної конкуренції і більш суворих вимог. Велика кількість неефективних підприємств зливалася з більш ефективними. Робітники багатьох державних підприємств отримують істотну частину свого прибутку, працюючи за сумісництвом у приватному секторі.

19 лютого 1997 р. на 93-му році життя помер Ден Сяопін. На відміну від обстановки, що склалася після смерті Мао, не розпочалася боротьба у вищих ешелонах влади. У сьогоднішньому Китаї зберігається стабільність і далі проводиться курс реформ, започаткований Ден Сяопіном.

У доповіді на XV з'їзді Компартії Китаю (вересень 1997 року) голова КНР Цзян Цземінь заявив, що здійснення соціальної й економічної модернізації зажадає, щонайменше, сто років. Цзян Цземінь підкреслив, що саме цей курс, теорія Ден Сяопіна являють собою дійсний марксизм сучасного Китаю, новий ступінь розвитку марксизму в цілому. З'їзд підтвердив єдність вищого партійного керівництва. Цзян Цземінь закликав дотримуватися ідей марксизму-ленінізму, ідей Мао Цзедуна і теоретичної спадщини Ден Сяопіна.

В жовтні 2002 р. відбувся XVI з'їзд КПК, на якому китайські комуністи заявили світові про те, що, тоді як «світовий соціалізм зробив серйозний зигзаг», ЦК КПК відстояв велику справу соціалізму з китайською специфікою, а ставши на шлях розвитку ринкової економіки в умовах соціалізму, китайські комуністи зробили історичний внесок у розвиток марксизму.

Генеральний секретар КПК Цзян Цземінь проголосив основну задачу соціально-економічного будівництва на перші 20 років нинішнього століття - розгорнути всебічне будівництво суспільства «сяокан» - середньозаможного суспільства більш високого рівня: "до середини XXI століття в основному закінчити модернізацію економіки і перетворити Китай у багату, могутню, демократичну і цивілізовану соціалістичну державу". Розкриваючи конкретні установки в рамках цієї задачі, генсекретар насамперед відзначив необхідність збільшити до 2020-го року валовий внутрішній продукт країни в 4 рази, довести частку ВВП на душу населення - трохи більше 2000 дол. США.

Керуючи державою, сказав Цзян, важливо насамперед стежити за партією, притому особливо суворо зміцнювати її імунітет проти розкладання і переродження, оскільки, «як і раніше, ріжуть око... деякі явища» в цьому дусі: окремі керівні працівники з-поміж членів партії досить серйозно заражені стилем формалізму і бюрократизму, досить серйозною мірою займаються окозамилюванням, розкошуванням і марнотратством. Але партія не збирається миритися з таким станом речей: «розгорнуті вглиб побудова непідкупного чесного апарату і боротьба з корупцією та розкладанням дали нові помітні результати». Цзян Цземінь промовив: «усіх виродженців без винятку слід виводити на чисту воду і суворо карати, без будь-яких поблажок».

Компартія КНР зобов'язана виконувати три великі історичні завдання:

1. просування вперед модернізації,

2. завершення об'єднання батьківщини,

3. захист миру в усьому світі, що в сукупності означає «велике відродження китайської нації на шляху соціалізму з китайською специфікою».

ХVI з'їзд КПК приєднав Цзяна до сонму незаперечних авторитетів партії (поряд із класиками марксизму-ленінізму, Мао і Деном). А його ідея трьох представництв була включена в статут КПК. Теорія трьох представництв" полягає в тому, що в партію необхідно приймати всі прошарки населення, у тому числі представників бізнесу й інтелігенції. Адже після перемоги комуністів у Китаї 1949 року влада презентувала лише два прошарки -- простий люд та партійних активістів, та проведення економічних реформ кабінетом Ден Сяопіна призвело до виникнення третього стану -- підприємців, котрі також потребують представництва у владі.

Цзян зумів правильно втілити в життя ідею «одна країна -- дві системи» щодо Гонконгу та Макао, підкресливши на нинішньому з'їзді: така формула оптимальна і для об'єднання двох берегів Тайванської протоки. Заявивши, що Тайвань після об'єднання може зберегти незмінним свій суспільний лад і автономію, генсек одночасно наголосив: Пекін «аж ніяк не може обіцяти відмову від застосування сили», хоча спрямована вона буде не проти тайванських співвітчизників, а проти задумів іноземних сил втручатися у велику справу об'єднання.

Говорячи про завдання КНР на міжнародній арені, Цзян Цземінь заявив, що Китай непохитно дотримувався «правильного» зовнішньополітичного курсу і політики. Він зазначив: КНР незмінно проводитиме незалежну і самостійну мирну зовнішню політику, хоч би як змінювалася міжнародна ситуація.

5. Китай на початку ХХІ ст

5.1 Прихід партійців “четвертого покоління”. Ху Цзіньтао

До списку найвидатніших політиків світу 2004 р. за версією американського тижневика “Тайм” потрапив поряд з Віктором Ющенко теперішній керівник Китаю Ху Дзіньтао. Передача влади більш молодому поколінню китайських партпрацівників почалася в 2002 році - на ХVІ з`їзді партії в листопаді 78-річний Цзян Цземінь передав 59-річному Ху Цзіньтао посаду генерального секретаря КПК, а в 2003 році - президента країни. У березні 2005 Ху Цзіньтао отримав останню важливу посаду - глави Центральної військової комісії КНР.

За фахом він інженерів-гідравлік. У 80-і роки Ху Цзіньтао був наймолодшим губернатором провінції Чухей, а на початку 90-х років - головою адміністрації Тибету, де придушував антикитайські виступи місцевого населення. Ху став першим провінційним лідером, котрий не забарився висловити підтримку центру після подій на площі Тяньаньмень. У 1992 р. став членом Політбюро. З березня 1998 року обіймав посаду віце-президента КНР, із вересня 1999-го -- заступник голови центральної військової ради, член ПК політбюро ЦК КПК і член його секретаріату 15-го скликання, президент партшколи КПК. Обирався членом ПК національного політичного консультативного комітету і депутатом ВРНП (парламенту) 7-го, 8-го та 9-го скликань.

Наступника і протеже Цзян Цземіня на всіх його постах помітили уже тоді, коли останній фактично зробив Ху своїм заступником у березні 1998-го. Тоді багатьом упала в очі стрімка комсомольсько-партійна кар'єра Ху Цзіньтао, рівної якій, мабуть, не було в партійній історії Китаю. Старші товариші бачили в ньому грамотного, інтелігентного, динамічного, а найголовніше -- лояльного і політично коректного функціонера. Хоча такого стрімкого злету людини, котра воліє здебільшого залишатися в тіні, мало хто очікував. За майже п'ять років перебування на посадах другої особи в державі і партії Ху встиг набути міжнародного досвіду.

На особу Ху Цзіньтао вказав ще на початку 90-х «Патріарх Ден», таким чином визначивши спадкоємність на «два покоління» уперед. Традиційність, повага не лише до начальника, а й до старшого, не дозволяють Цзян Цземіню не виконати заповіти Дена. В 2002 р. на з'їзді КПК змінилося майже все покоління партійного керівництва, у зв'язку з тим, що його члени не можуть залишатися на своїх посадах більш двох термінів. Китайське керівництво у 1997 р. прийняло досить нестандартне рішення: кожен член політбюро повинний підготувати собі заміну. До складу партійного ядра -- Постійного комітету політбюро ЦК КПК -- не ввійшли сам генсек, 76-річний Цзян Цземінь, 74-літні Лі Пен і Чжу Жунцзи, 68-річний Лі Жуйхуань, 71-річний Вей Цзяньсін і 70-річний Лі Ланьцин. Таким чином, із семи попередніх членів політбюро лише 59-річний Ху Цзіньтао ввійшов до складу ЦК КПК нового скликання. Також до складу Постійного комітету Політбюро ЦК КПК 16-го скликання ввійшло ще 8 партійців: 60-річний У Банго, 59-річний Вень Цзябао, 62-річні Цзя Цинлінь та Цзен Цинхун, 63-річні Хуан Цзюй і У Гуаньчжен, 58-річний Лі Чанчунь і 66-річний Ло Гань. Крім того, делегати обрали 198 членів і 158 кандидатів у члени ЦК КПК, серед яких 180, тобто більше половини -- новообрані. Середній вік нових членів -- 55,4 роки. З обранням нового складу ЦК КПК можна говорити, що до влади прийшли партійці четвертого (після Мао, Дена і Цзяна) покоління.

З огляду на стиль китайської політики, навряд чи можна сказати, що "старі" цілком і швидко віддадуть своїм "молодим" протеже кермо правління. Попри проведену політику омолодження керівних кадрів, спеціально обумовлюється необхідність присутності у вищому ешелоні керівництва Китаю «невеликого числа старих, досвідчених революціонерів». Офіційно не обіймаючи жодних посад і постів ветерани партії можуть скласти дуже солідну протекцію для політика навіть на найвищій посаді. Так кажуть, що за діяльністю Ху Цзіньтао стежить старий соратник Дена -- Сун Пін, який формально вже давно відійшов від справ. Але можна з упевненістю сказати, що нове покоління китайських лідерів буде в першу чергу технократами і прагматиками, і в меншому ступені, марксистськими ідеологами. Вони безсумнівно будуть активно підтримувати націоналістичні настрої і конфуціанські цінності. Націоналізм починає заміняти комуністичні догми і стає основною ідеологічною базою нового режиму в Китаї. Причому варто підкреслити, що націоналізм найбільше всего властивий молодому поколінню китайців, до якого звичайно апелюють американці, пропагуючи західні демократичні цінності.

Щоб підготуватися до непопулярних мір, зв'язаних із вступом Китаю у ВТО, китайські реформатори у жовтні 2003 р. на черговому пленумі ЦК Компартії прийняли важливі рішення про приватизацію значної частини державних підприємств і створення акціонерного ринку, а також дозволити іноземному капіталові володіти контрольним пакетом їхніх акцій, хоча стратегічні підприємства, від яких залежить обороноздатність і економіка Китаю, залишаться в руках держави. Саме приватний сектор з його більш ніж мільйоном приватних фірм стає основним локомотивом економічного розвитку Китаю, він дає 20% ВНП і мільйони робочих місць.

Дуже важливим чинником забезпечення успіху в економіці виступає послідовна соціальна орієнтованість реформ, що узгоджується з конфуціанським "людинолюбством". Дію цього чинника тою чи іншою мірою на собі відчуває кожен китаєць, що і робить його активним прихильником реформ.

Характерною рисою курсу китайських перетворень є зваженість у підходах, обачність, поступовість, неквапливість, запобігання всіляким надмірностям, загостренням, інтенсифікації процесу здійснення накреслених планів і т.ін. У містах на людних перехрестях висять гасла, які багато про що говорять китайцям: "Спочатку зачекай, озирнися довкола і лише після цього крокуй". Тобто взявшись за будь-яку справу, розрахуй свої можливості і переконайся, що твої починання не заподіють лиха твоїм співгромадянам.

Такий підхід є унаочненням реалізації конфуціанської ідеї "золотої середини", і саме у цьому життєвість програми чотирьох модернізацій, що охопила основні сфери національного буття.

Hеобходимость же для держави бути "керівною і направляючою силою" у всіх інших областях на даному історичному етапі більш не є актуальною.

В березні 2006 р. прем`єр-міністр Вень Цзябао Китаю запропонував до уваги китайців 11-й п'ятирічний план на 2006-2010 роки, що відтепер буде називатися програмою, щоб відійти від асоціацій із плановою економікою. Програма верхівки КПК - перетворення Китаю в наддержаву. Прем`єр-міністр заявив, що уряд планує сповільнити темпи економічного росту Китаю - він зробить усе можливе для зниження приросту ВВП Китаю до 7,5 % у рік проти нинішніх 10%, а засоби, що звільняться, вирішено пустити на вирішення пріорітетних задач.

Планується розбудова нового соціалістичного села, введення загальнодержавної ресурсозбережуючої системи, значна увага буде приділена захисту навколишнього середовища. Буде цілком скасувано сільськогосподарський податок, що китайські селяни платили протягом 2600 років. Пекін планує також виділити додатково кошти на фінансування сільських шкіл, лікарень і на субсидії фермерам. До 2007 року уряд має намір цілком скасувати для селянських дітей плату за початкову дев'ятикласну освіту. Це має ліквідувати розрив між рівнем життя 300 млн городян і майже 900 млн селян.

Ху Цзіньтао підкреслив важливість енергозберігаючих і природоохоронних технологій, а також необхідність науково-технічних досягнень в інформаційній, виробничій і сільськогосподарській областях. При цьому, за його словами, основне зусилля Китаю повинне бути зосереджене на розвитку тих напрямків науки, що зв'язані з економічною і соціальною сферами. Фінансові бюджетні витрати КНР на розвиток науки і техніки на 2006 р. збільшені на 20% порівняно з попереднім роком.

Військовий бюджет КНР виросте 2006 року на 14,7% і складе 284 млрд юанів ($35,5 млрд), хоча, Пекін, імовірно, витрачає на армію в кілька разів більше оголошених сум.

Китайці здійснюють будівництво технологічно розвитої країни, плануючи, що прорив в науці і техніці повинні забезпечити не тільки цивільні вчені і дослідники, але і військові.

Щодо зовнішньої політики, то Китай протистоятиме “усім силам, що перешкоджають мирному возз'єднанню Китаю", і підійшов до моменту, коли "настав час грати більш активну роль у вирішенні міжнародних і регіональних питань". КНР заявив, що має намір "активно стимулювати розвиток міжнародного порядку в напрямку справедливості і розумності", як йдеться і в декларації країн ШОС.

Головними незадоволеними з політики Ху Цзіньтао є партійна верхівка розвинутих східних провінцій, за рахунок яких Пекін збирається вирішувати селянське питання. Більшість регіональних лідерів мислять у рамках своїх провінцій, а проголошувані головою Ху загалькитайські інтереси їх не дуже хвилюють. Очолити верству незадоволених може недобитий шанхайський клан екс-голови Цзян Цземіня. Тож нові керівники країни Ху Цзіньтао і Вень Цзябао сприяють викриттю політичних й економічних злочинів діячів, наближених до Цзян Цземіня, наприклад, хабарництво, видача незабезпечених кредитів на мільйони доларів. Цзян Цземіню загрожує вища міра покарання, якщо процес проти нього виграють постраждалі переслідуваної релігійної секти Фалуньгун, адже він був головним організатором безжалісних репресій сотень тисяч людей. 10 вересня 2005 року Сіднейський Міжнародний Трибунал видав ордер на арешт Цзян Цземіня, Ло Ганя, Чжоу Юнкана та Лю Ціня.