Історія України

Витоки українського народу та його державності. Русь в українській та світовій історії. Визвольна війна українського народу. Формування і еволюція козацько-гетьманської держави. Ліквідація української автономної державності. Друга світова війна і Україна.

Рубрика История и исторические личности
Вид курс лекций
Язык украинский
Дата добавления 23.11.2010
Размер файла 444,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Легалізація торгівлі вивела з підпілля підприємницьку діяльність. За короткий час в оренду було здано близько половини підприємств. З'явилася нова буржуазія - промисловці-фабриканти, торговці-оптовики, біржові маклери. Їх називали непманами. Приватна ініціатива швидко виводила країну з розрухи. Але більшовики ставилися до непманів вкрай упереджено.

Раніше інфляція не бентежила владу, коли ж держава визнала за товарно-грошовими відносинами право на існування, постало питання про зміцнення бюджету і грошей. У 1922-1924 рр. було проведено грошову реформу.

За темпами відбудови велика промисловість спочатку відставала від дрібної і кустарно-ремісничої. Після завершення грошової реформи в бюджеті з'явилися відповідні кошти. Особливу увагу уряд звернув на відродження Донбасу. Видобуток вугілля зосередили на найбільш перспективних шахтах. У 1925/26 господарському році Донбас дав майже 20 млн. т вугілля, що становило 78% довоєнного рівня.

Інтенсивніше, ніж в інших галузях, відбувалася концентрація виробництва у машинобудуванні. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування.

З середини 20-х рр. за планом ГОЕЛРО (Гідроелектрифікації Росії) почали будувати ряд державних районних (тобто, здатних обслужити потреби цілого району) електростанцій, скорочено ДРЕС.

Із проголошенням НЕПу настання комунізму відсунулося у майбутнє. Найближчою метою партії стало соціалістичне будівництво. При цьому підкреслювалося, що між соціалізмом і капіталізмом (тобто ринковою, в тому числі непівською економікою) пролягає прірва, тоді як між соціалізмом і комунізмом якісної різниці нема.

Однак і впровадження НЕПу не було безхмарним. У 1921 р. південь України вразив голод. Причини загибелі мільйонів людей були пов'язані не стільки з тяжкою посухою, скільки з попередньою політикою партії. В умовах продрозкладки селяни скорочували посіви, щоб задовольняти лише власні потреби. Міські споживачі залишалися без продовольства. 12 серпня спеціальною постановою вводились надзвичайні заходи для вилучення продподатку: взяття заручників, кругова відповідальність населених пунктів, масові розстріли.

Тим часом у 21 повіті п'ятьох південних губерній (Одеської, Миколаївської, Катеринославської, Запорізької і Донецької) селяни не зібрали посіяного насіння. Хлібних лишків з решти території України не вистачало, щоб підтримати розміщену в ній мільйонну армію, власні міста і робітничі селища, біженців з Поволжя, голодуючі південні губернії, міста центральної Росії і, нарешті, голодуюче Поволжя. Голодуючі ж українці державу не турбували. Газетам було заборонено писати про це. Незважаючи на зростаючу загрозу для життя мільйонів людей, більшовики не зверталися по допомогу до міжнародної громадськості. Вона сама запропонувала її. Проте в Україну чужоземних рятівників не запрошували.

Тільки після грудневої конференції в Україні ЦК РКП(б) змушений був визнати реальність українського голоду. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій.

1922 р. Україна засіяла 14,4 млн. десятин проти 17,1 млн. у попередньому році. При цьому республіка змушена була відрахувати з нового врожаю понад 10 млн. пудів зерна, оскільки центральний уряд змушував поновити перерваний війною експорт хліба, аби дістати валюту. Щоб експорт не виглядав аморально, було оголошено, що голод припинився. Насправді ж у південних губерніях смертні випадки від голоду тривали до пізньої весни 1923 р.

Терор голодом остаточно придушив селянський антибільшовицький рух.

Проголосивши НЕП, уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Поступово основною фігурою на селі утвердився селянин-власник. Селяни обкладалися досить помірним податком, а сплативши його, могли реалізувати надлишки зерна на свій розсуд. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку.

На гроші, одержані за сільськогосподарським податком, державні хлібозаготівельні організації купували зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових коштів одержувала країна. Як монополіст у закупівлі селянського хліба, держава визначала рівень заготівельних цін, завищуючи водночас продажні ціни на промтовари. Цей штучно створюваний перепад дістав досить промовисту назву - «ножиці цін».

Навесні 1923 р. економічна ситуація в країні загострилася. Почалися труднощі зі збутом промислової продукції, особливо тієї, що призначалась для селян. На гроші, виручені від продажу своєї продукції, селяни просто не могли купувати занадто дорогі для них промислові товари. Зменшення надходження коштів у промисловість призвело до того, що на багатьох підприємствах перестала виплачуватися зарплатня. У зв'язку з цим робітники нерідко влаштовували страйки.

Дещо меншого масштабу криза вразила господарство УСРР і в 1925 р.

Загалом тенденція до розвитку ринкових відносин була несталою. Дедалі більше незаможників звільнялися від податків. Натомість заможні господарства переоподатковувалися і втрачали здатність нарощувати виробництво продукції на продаж. Після зникнення високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село не могло забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт. Обмеженими залишалися й можливості насичення внутрішнього ринку. Це стало помітно, коли у промисловості почало розгортатися капітальне будівництво, що збільшувало споживання селянської продукції, адже зарплата будівельників отоварювалася перш за все продовольством.

З переходом до НЕПу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села, засіб поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави. У 1921 р. в республіці створили єдину систему споживчої кооперації для міста і села, яка здійснювала заготівлю і збут продукції. Через кілька місяців з цієї системи відокремилась сільськогосподарська кооперація. Набули розвитку її спеціальні види: машинно-тракторні, тваринницькі, цукробурякові та інші кооперативи. В 1925 р. існувало 6712 споживчих і 11320 сільськогосподарських кооперативних товариств. Усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн., або 30% селянських господарств республіки, а разом із споживчою кооперацією - більше половини сільського населення. Сільгоспкооперація України зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції сільських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі зерна, майже половина технічних культур.

Водночас створювалися й інші виробничі об'єднання селян - колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об'єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалася зрівнялівка.

До кінця 20-х рр. усіма видами кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося вже 85% господарств. Однак партапарат, який поступово прибирав до рук Сталін, не прагнув будувати кооперативний соціалізм, адже товаровиробник-кооператор залишався власником і працював самостійно.

Уряд бажав розвивати радгоспи і колгоспи. Звільнивши від податків незаможників, партія вирощувала собі соціальну опору для майбутніх перетворень на селі. Запровадження з 1926 р. податкових пільг і прямої матеріальної допомоги стимулювали появу нових колгоспів. Їх кількість дійшла до 12042 на початку жовтня 1928 р. Однак навіть основна частина бідноти не поспішала до них. Загалом було колективізовано менше 4% площі селянського землекористування.

Національна політика більшовиків, ідеологічна боротьба в партії. Національний склад керівництва УСРР на початку 20-х рр. був переважно неукраїнським. Питома вага українців не перевищувала 35% і особливо незначною була у керівних структурах держапарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що володіють українською мовою.

У квітні 1923 р. відбувся XІІІ з'їзд РКП(б), що проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що її основною метою є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані було інше: укоренитися більшовикам в національних республіках (звідси й назва - коренізація). Щоб зміцнити свій вплив, партія повинна була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік.

Здійснення зазначеного курсу в неросійських республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади. Все ж, якби там не було, національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку і значною мірою скористалася нею.

З 1925 по 1928 рр. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найближчих співробітників Сталіна Л.Каганович. При ньому політика українізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації були вагомі. Кількість українців-держслужбовців на 1927 р. зросла до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською. Національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах.

З 1924 р. почалися масові набори у партію, які докорінно змінили її склад. Якщо наприкінці 1920 р. налічувалося тільки 20,1% українців-комуністів, то 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Керівниками ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партапарату тільки неукраїнці.

До речі, діяльність всіх інших партій до 1925 р. в Україні була згорнута. Використовуючи політичний, ідеологічний, моральний тиск, репресії та терор, більшовики швидко ліквідували своїх політичних противників.

Однак у 20-30-ті в середині самої більшовицької партії точилася гостра ідейна боротьба.

Один з її піків припав на 1923-1924 рр. і зумовлювався кризою НЕПу, котра призвела до погіршення політичної та економічної ситуації, недоліками в діяльності комуністичної партії, загостренням боротьби за владу та особистим суперництвом у керівництві партії у зв'язку з хворобою Леніна.

Л.Троцький у жовтні 1923 р. піддав критиці бюрократизацію партійного апарату й згортання внутріпартійної демократії. Економічні труднощі він пояснив неплановістю економіки, перетасуванням господарських і політичних кадрів, неправильним і нездоровим партійним режимом. Його підтримали 46 відомих членів партії.

В розгорнутій з цього приводу дискусії опоненти Троцького стверджували, що розвиток демократії знизить дисципліну, ослабить партію. Саме на цю позицію спирався Сталін, прокладаючи собі дорогу до влади. Суперники майбутнього диктатора зазнали поразки. В резолюції ХІІІ конференції РКП(б) у січні 1924 р. було зазначено, що опозиція - це «ревізія більшовизму» та «дрібнобуржуазний ухил». Деякі з її представників позбулися займаних посад, зрозуміло, що не з власної волі.

Новий виток політичної боротьби спричинила смерть Леніна. Л.Троцького та його прибічників, позиції яких ослабли, але залишались все ще міцними, піддали жорстокій критиці. Звинуваченого в «ревізії ленінізму» Троцького зняли з поста голови Реввійськради, після чого він вже не міг претендувати на роль лідера в країні. Різнобічні помилки ставилися в вину також іншим членам партійного керівництва - Г.Зинов'єву, Л.Каменєву, О.Рикову, М.Бухаріну. У результаті здійсненої пропагандистської кампанії зріс авторитет Сталіна як «борця за єдність Комуністичної партії та чистоту марксизму-ленінізму», він почав висуватись на перші ролі в країні й партії.

І знову були зроблені «оргвисновки» щодо політичних опонентів. Зокрема на Україні позбувся своєї посади перший секретар ЦК КП(б)У Е.Квірінг (1888-1937), який стояв на позиціях, близьких до поглядів Зинов'єва й Каменєва.

Економічні труднощі 1925 р. зумовили порушення питання про перспективи розвитку НЕПу, доцільність і правильність обраного політичного курсу. «Нову опозицію», зокрема Зинов'єва та Каменєва, не влаштовувало висунення Сталіна на провідні позиції. Супротивники Сталіна вважали, що державний капіталізм, а не соціалізм, є домінуючою формою народного господарства в країні, оскільки існує свобода торгівлі, оренда, концесії. Показовим було звернення М.Бухаріна до селянства: «Збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що вас притиснуть», тоді як більшість членів партії вважали своїм завданням не сприяти збагаченню, а боротися з ним, протистояти селянам-куркулям.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула у 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Його критикували за застосування недемократичних форм боротьби зі своїми опонентами - виключеннями з партії, звільненнями з роботи, висиланнями у віддалені райони, а також за кордон. Та опозиція не мала можливостей для поширення своїх поглядів у масах. Користуючись своїм становищем Сталін, дискредитуючи супротивників, поліпшував свій авторитет відданого захисника «ленінського» курсу та єдності партії.

Третя криза НЕПу (1927-1928), коли виникли труднощі з хлібозаготівлею, а уряд вдався до репресивних заходів щодо селян, викликали критику повернення до воєнно-комуністичних методів управління з боку М.Бухаріна, О.Рикова та їх прибічників. Останні обстоювали економічні, ринкові методи господарювання. Проте група Бухаріна зазнала поразки. Її оголосили «правим ухилом» й вивели з керівних органів. Після цього Сталін фактично став диктатором країни. Швидко почав формуватися культ його особи.

Важливим завданням, що постало перед радянською владою, була ліквідація неписьменності населення. В травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив відповідну постанову. 1924 р. розпочалося запровадження чотирирічного обов'язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане, в основному, за кілька років. Проте в цілому до 1928 р. поза школою залишалося близько 35% дітей шкільного віку.

Перепис 1927 р. показав, що серед учителів 22,9% мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчила тільки середню або навіть початкову школу. Проблема вчительських кадрів розв'язувалася шляхом збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення строків навчання в них.

Держава потребувала мільйонів спеціалістів, але з підозрою ставилася до дипломованих «буржуазних спеців» і мирилася з ними в силу необхідності. Водночас йшла прискорена підготовка спеціалістів робітничого походження. Від таких абітурієнтів не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Однак полегшені правила прийому не розв'язували проблему зробітничення вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали виникати робітничі факультети. На робітфаки відряджалися комсомольці і комуністи, члени комнезамів, червоноармійці. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися стипендії.

У середині 20-х рр. інтелігенція республіки вже приблизно на третину складалися з нових людей. Серед них було багато так званих «висуванців» пролетарського походження без спеціальної підготовки. При цьому росіяни переважали серед висококваліфікованої технічної, наукової і викладацької інтелігенції, а євреї - у медицині та мистецтві. Щоправда завдяки українізації зросла вага українців у складі керівного персоналу, особливо в селах. Однак в цілому вона не відповідала їх частці у складі населення.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів наукові дослідження зосередилися переважно в установах Української Академії наук. У 1921 р. уряд схвалив положення, згідно з яким Академія, названа Всеукраїнською, визнавалася найвищою науковою державною установою республіки. Відносини ВУАН з радянським керівництвом були напруженими, оскільки вчені не бажали коритися диктату. Зв'язки із західноукраїнськими вченими швидко зійшли нанівець, тому що СРСР відгородився від оточуючого світу «залізною завісою». У 1929 р. влада здійснила оновлення складу дійсних членів ВУАН за рахунок кандидатур, визначених безпосередньо ЦК КП(б)У.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культури, хоча загалом та цікавила партноменклатуру тільки під кутом зору зміцнення будованого ладу.

20-ті рр. характеризувалися бурхливим розвитком національної літератури та мистецтва. Великою популярністю користувалися твори прозаїків І.Микитенка, М.Хвильового, А.Шияна, Ю.Яновського, поетів М.Бажана, В.Сосюри, М.Рильського, П.Тичини, драматургів І.Кочерги, М.Куліша. У галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М.Бойчук, Ф.Кричевський, М.Нарбут, М.Самокиш, в музичному мистецтві - Г.Верьовка, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький. Здобули визнання театральні колективи «Березіль» на чолі з Л.Курбасом, ім. І.Франка під керівництвом Г.Юри. Виникали національні культурні та літературні організації («Гарт», «Плуг», «Авангард» тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. В 1927 р. була створена Київська кіностудія.

Широкий розмах українізації налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Наприкінці 20-х рр. процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані ті, хто, з точки зору центру, відстоював «помилкові погляди». Розгорнулась шалена боротьба проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в лавах комуністичної партії. Окремі керівники України були оголошені «ворогами народу» і знищені.

Представники націонал-ухильництва, як різновиду націонал-комунізму, намагалися поєднати комунізм з національним рухом.

Ще у 1923 р. між першим секретарем ЦК КП(б)У Е.Квірінгом та публіцистом М.Равич-Черкаським розгорілася полеміка щодо специфіки діяльності КП(б)У та її завдання щодо національного питання. Публіцист закликав до становлення КП(б)У як української партії, до розширення її самостійності, зменшення залежності від Москви. Турбувало його й переважання в КП(б)У некорінного населення.

Невдовзі після цього в українському націоналізмі був звинувачений О.Шумський (1890-1946) - ідеолог українського національного відродження, в 1924-1927 рр. - нарком освіти України, який багато уваги приділяв питанням українізації, виступав за виведення української освіти, науки і культури на європейський рівень. «Крамола» в позиції Шумського полягала також у тому, що він пропонував дозволити ЦК КП(б)У самому обирати зі свого середовища керівника, бажано етнічного українця, і протестував проти практики призначення керівника України з Москви.

Піддавався переслідуванням й М.Хвильовий (1893-1933) - у 20-ті рр. один з найпопулярніших українських письменників, що гостро критикував сталінські форми і методи будівництва соціалізму в духовному житті. На нього обрушили шквал критики за висунуте гасло «Геть від Москви», яке він аргументував тим, що «Москва - центр всесоюзного міщанства», а Україні необхідно більше орієнтуватися на Захід, безпосередньо, а не опосередковано збагачуватися європейською культурою.

Не вибачила влада й економісту М.Волобуєву (1903-1972), який у статті «До проблеми української економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією, і тільки ліквідація економічного визиску здатна зруйнувати провінційне становище української мови та культури (цю статтю деякі дослідники розглядають як теоретичну платформу націонал-комунізму).

7 липня 1933 р., звинувачений у націонал-ухильництві та в причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації - М.Скрипник (1872-1933), який займав вагомі посади в українському керівництві: голова Народного Секретаріату (1918), нарком внутрішніх справ (1921-1922), нарком юстиції (1922-1927), нарком освіти (1927-1933). Скрипник не тільки підтримував новаторські ідеї видатних українських митців, а й провадив значну наукову роботу, зокрема з національного питання.

Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації.

Ключові терміни та поняття: автономізація; «висуванці»; «воєнний комунізм»; «ворог народу»; господарський розрахунок; ДРЕС; «залізна завіса»; «італійський страйк»; колгосп; колективізація; кооперація; коренізація; культ особи; наркомат; націонал-комунізм; непман; «нова опозиція»; «ножиці цін»; план ГОЕЛРО; «правий ухил»; продподаток; радгосп; РКП(б); робітфак; соціалістичне будівництво; синдикат; союзна республіка; трест; українізація; федерація.

Основні дати та події: 8 березня 1921 р. - Х з'їзд РКП(б), курс на запровадження НЕП; травень 1921 р. - постанова Раднаркому УСРР про ліквідацію неписьменності населення; 30 грудня 1922 р. - утворення СРСР; 1921-1923 рр. - голод в південних районах України; 1922-1924 рр. - грошова реформа в СРСР.

Імена: Бажан Микола; Бойчук Михайло; Бухарін Микола; Верьовка Григорій; Волобуєв Михайло; Зинов'єв Григорій; Каганович Лазар; Каменєв Лев; Квірінг Еммануїл; Кочерга Іван; Кричевський Федір; Куліш Микола; Курбас Лесь; Лятошинський Борис; Микитенко Іван; Нарбут Микола; Раковський Християн; Ревуцький Леонтій; Риков Олексій; Рильський Максим; Самокиш Михайло; Скрипник Микола; Сосюра Володимир; Сталін Йосип; Тичина Павло; Троцький Лев; Хвильовий Микола; Шиян Анатолій; Шумський Олександр; Юра Гнат; Яновський Юрій.

Перевірте себе: Що змінилося в радянській економіці з введенням НЕПу? Що таке «ножиці цін»? Кого називали «непманами»? Ким і коли був утворений СРСР? Які держави входили до складу ЗСФРР? Хто з найближчих соратників Сталіна був генеральним секретарем ЦК КП(б)У в 1925-28 рр.? В чому полягала суперечність між сталінським керівництвом і «новою опозицією»? Як співвідносяться поняття «колективізація» і «кооперація»?

Поміркуйте: Які позитивні чи негативні наслідки для України мав її вступ до СРСР? Чи потрібна була Україні політика «українізації»? Чому за тодішніх історичних умов став можливим культ особи? Кому і для чого була потрібна «залізна завіса»?

Вивчіть самостійно: Більшовицька політика українізації в 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст.

Обговоримо на семінарі: Проблема індустріалізації в 20-х рр. Політика побудови кооперативного ладу в 20-х рр.

Рекомендована література:

v Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. - К., 1995.

v Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. - К., 1996.

v Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. - К., 1993.

v Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні (20-30-ті роки). - К., 1991.

v Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки). - К., 1991.

v Костюк Г. Сталінізм в Україні: Генеза і наслідки. - К., 1995.

v Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). - К., 1996.

v Кульчицький С. Ціна «великого перелому». - К., 1991.

v Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). - К., 1999.

v Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. - К., 1994.

v Нагаєвський І. Українська державність у ХХ столітті. - К., 1996.

v Новітня історія України: 1900-2000. - К., 2000.

v Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді. - К., 1990. - С. 128-140, 144-185.

v Сторінки політичної історії України. - К., 1990. - С. 155-229, 399-412, 422-428, 433-437, 478-495, 511-520.

v Шаповал Ю.І. Сталінізм і Україна. - К., 1992.

v Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. - К., 1993.

Допоміжна література:

v Борисьонок О.Ю. Обговорення проблем українізації вищим партійним керівництвом у 1922-1923 рр. // Український історичний журнал. - 2000. - № 4.

v Волковинський В., Кульчицький С. Християн Раковський: Політичний портрет. - К., 1990.

v Голод 1921-1923 років в Україні: Збірник документів і матеріалів. - К., 1993.

v Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. - К., 2002. - С. 292-304.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев'янко та ін. - Полтава, 1993. - Вип. І. - С. 31-35.

v Кульчицький С. Між двома війнами (1921-1941 рр.) // Український історичний журнал. - 1991. - № 8.

v Липицкий В. Кооперация: ленинский замысел и воплощение // Коммунист. - 1988. - № 16.

v Лозицький В. Політика українізації в 20-30-х роках: історія, проблеми, уроки // Український історичний журнал. - 1989. - № 3.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук І.І.Дерев'янко та ін. Полтава, 1997. - Вип. ІІІ. - С. 21-24.

v Олійник М.М. Політика державних та партійних органів України щодо приватних підприємств у період непу // Український історичний журнал. - 2001. - № 1.

v Пащенко В. Держава і православ'я в Україні: 20-30-ті роки XX ст. - К., 1993.

v Пиріг О.А. Місце грошової реформи 1922-24 рр. у здійсненні нової економічної політики // Український історичний журнал. - 2000. - № 3.

v Сушко О.О. Організаційно-господарські форми денаціоналізації промисловості в Україні (20-ті роки ХХ ст.) // Український історичний журнал. - 2003. - № 4.

v Фатеев П.С. Раковський Х.Г. - К., 1989.

Лекція 13 Розвиток України після сталінського «великого перелому» Західноукраїнські землі у 20-30-ті роки ХХ ст.

[[Індустріалізація на Україні. Запровадження НЕПу зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Промисловий розвиток СРСР у середині 20-х рр. досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі НЕПу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства - важкої індустрії.

Курс на індустріалізацію проголосив ще ХІV з'їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. Основними завданнями визначалися: забезпечення економічної самостійності й незалежності, зміцнення обороноздатності СРСР, створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства, стимулювання зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих.

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного плану над ринком. У доповіді Сталіна з'явилася така формула: наші плани - це не плани-прогнози, а плани-директиви. З'їзд накреслив надзвичайно високий, 19% щорічний приріст промислової продукції. Під час розробки першого п'ятирічного плану на 1928/29-1932/33 рр. директивні темпи зросли ще більше, посилюючи розбалансованість народного господарства.

Перший рік п'ятирічки розпочався з жовтня 1928 р. і мало відрізнявся від попередніх. Та наприкінці 1929 р., після появи статті Сталіна «Рік великого перелому», керівництво ВКП(б) взяло курс на «прискорене соціалістичне будівництво», успіх якому мала забезпечити форсована індустріалізація. Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню державу з великим військово-промисловим потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України.

Політика в галузі промисловості характеризувалася гіпертрофованою централізацією управління. Велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів. Трестівський госпрозрахунок замінив госпрозрахунок підприємств. Проте ті не дістали прав, якими користувалися трести.

Продиктований генсеком темп зростання промислового виробництва був величезним - 37,7%. Та він залишився на папері, хоча промисловість безперебійно одержувала потрібне фінансування, і в дійсності становив менше 15%.

Індустріальна гонка призводила до істотного обмеження добробуту трудящих. Економічні труднощі (завжди підкреслювалося: тимчасові) оголошувалися органами пропаганди неминучими й цілком природними.

Вже з 1928 р. ДПУ (Державне політичне управління, створене на базі ЧК) почало розкручувати маховик репресій. Після «шахтинської справи» в Донбасі, що започаткувала цькування спеціалістів з дореволюційними дипломами і зачепила до 1000 осіб, в суспільстві свідомо створювалася атмосфера масового психозу щодо «шкідництва». Теоретичним підґрунтям репресивної політики була висунута Й.Сталіним теза про загострення класової боротьби в країні з просуванням її по шляху до соціалізму.

Запровадження карткової системи в умовах заборони торгівлі не дозволяло робітникам і службовцям використати зароблені гроші на придбання товарів понад гарантований мінімум. А за картками «отоварювалося» не більше чверті заробітної плати. Владою ж величезні зусилля вживалися для організації масового виробничого змагання. Ініціативу в розгортанні соцзмагання віддали донецьким шахтарям.

З 1929 до 1932 рр. капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди зросли майже втричі, що дозволило подвоїти виробничі потужності великої промисловості. Символом індустріалізації став Дніпрогес. Його почали будувати навесні 1927 р. Турбогенератори для електростанції поставляла американська фірма «Дженерал електрик». Вони були на той час найдосконалішим здобутком світової техніки.

В Донбасі в експлуатацію були введені 53 великі шахти. У вуглевидобутку відбувся перехід до врубових машин і відбійних молотків. Менш вагомими виявилися успіхи в механізації транспортування вугілля. До кінця 1932 р. було видобуто 156 млн. т вугілля проти передбачуваних п'ятирічним планом 204 млн. т. Дефіцит вугілля болісно позначався на промисловості і залізничному транспорті. Різко скоротилося використання вугілля для побутових потреб.

У металургію пішла чверть капіталовкладень, які були в розпорядженні промисловості. Були збудовані такі великі металургійні заводи як Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь. Обсяг виробництва у машинобудуванні і металообробці за першу п'ятирічку зріс у 4,5 рази. Активно розвивалася хімічна промисловість, відчутно гірше - легка і харчова.

У великій промисловості на початку 1929 р. працювало 690 тис. робітників, а наприкінці 1932 р. - майже наполовину більше. Робітниче поповнення складалося, в основному, з молоді. Щоб не уповільнити темпів роботи, нові кадри прискорено готували безпосередньо на виробництві. Це призводило до поломок устаткування. Почастішали аварії, різко погіршилася якість продукції.

У першій половині 1932 р. поряд з легалізацією продовольчого ринку було вирішено відмовитися від «підхльостування» країни. На другу п'ятирічку пропонувалися помірні середньорічні темпи зростання промислової продукції - 13-14%.

Стабілізація виробництва була досягнута приблизно за 2 роки. Це дозволило звернути увагу на матеріальне становище робітників. У 1935 р. вирішили скасувати стелю у заробітках, яку робітники охрестили «виводилівкою». Віднині скільки виробив, стільки й заробив. Перехід від карткової системи до вільного продажу товарів через магазини давав змогу витратити додатково зароблені гроші.

Для підвищення продуктивності праці було вирішено організувати новий робітничий почин. Рекорд організували на кадіївській шахті «Центральна-Ірміно» у 1935 р. Молодий шахтар О.Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійниками і кріпильниками. За допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії так і залишилися невідомими, він вирубав за зміну 102 т вугілля - при нормі 7 т, тобто в 14,5 рази більше норми, розрахованої тільки на вибійника.

Спочатку стаханівський рух супроводжувався істотним поліпшенням якісних показників. Але його швидко забюрократизували. Поширилася практика приписок, з'явилися липові рекордсмени - «олівцеві стахановці». Дні, а потім тижні й місячники ударної праці оберталися пізнішим спадом виробництва. Серед стахановців, котрі стали своєрідною робітничою аристократією, виявилося немало авантюристів, які своєю безграмотною працею спричиняли аварії й псування техніки.

Держава використала стаханівський рух для істотного підвищення норм виробітку і планових завдань в бік їх збільшення на 35-45%. На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призвело до перенапруження виробничого процесу і зривів, які розглядалися як шкідництво або саботаж. Дуже швидко «стелю» в заробітках відновили.

Соціальна ціна технічної реконструкції, здійсненої в роки перших п'ятирічок, виявилася надзвичайно високою.

Джерелами фінансування індустріалізації стало: перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість, податки з населення, різниця в цінах на сільгосппродукцію та промислові товари, внутрішні позички, спочатку добровільні, згодом - «під контролем громадських організацій», інфляційний випуск грошей, розширення продажу горілки, збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба, режим надзвичайної економії, надзвичайна експлуатація трудового потенціалу селянства й робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГу.

Все ж результати розвитку важкої промисловості стали вагомими. В ході індустріалізації Україна випередила за рівнем розвитку окремих галузей ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє - за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце в світі за видобутком вугілля.

Колективізація та її наслідки. В умовах форсованої індустріалізації сільське господарство повинно було задовольнити потреби держави у постачанні продуктів харчування зростаючим промисловим центрам і армії, а також у хлібі для експорту (тобто забезпечити валютні надходження для закупівлі імпортної техніки). Крім того, село мало надати промисловості необхідну кількість робочих рук і технічну сировину.

План І п'ятирічки передбачав використання «ножиць цін». Оскільки заготівельні ціни на хліб врожаю 1927 р. були занижені, селяни не стали його продавати. Раніше в подібній ситуації держава йшла на поступки, тим самим збільшувався платоспроможний попит селян на фабрично-заводські товари. Ринок підправляв у бік зниження темпи індустріалізації. Проте цього разу більшовики вирішили примусити селян здавати хліб за невигідними цінами під загрозою штрафних санкцій. Тисячі партпрацівників, у тому числі члени політбюро ЦК ВКП(б), поїхали «вибивати» хліб. Проти «куркулів» активно використовувались тюремні ув'язнення, депортації у віддалені райони, часткова або повна конфіскація майна - розкуркулення. За січень-лютий 1928 р. з селян вдалося вичавити 70 млн. пудів хліба.

Сталін розумів, що подібні надзвичайні заходи придатні тільки як короткотривалий захід. Ніхто не змусив би селян-власників з року в рік вирощувати хліб не на продаж, а для держави. Доки вони самі вирішували, що сіяти і продавати, від них залежала держава. Щоб відсікти селян від ринку і змусити сіяти стільки, скільки необхідно державі, їх спочатку треба було позбавити власності, тобто колективізувати.

Влітку 1928 р. Сталін забрав Кагановича в центральний партапарат. Українським генсеком став С.Косіор (1889-1939). Останній із шкіри пнувся, аби догодити Сталіну.

Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) проголосив перехід до суцільної колективізації, а Україна мусила в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам. І вона почала це робити. Якщо у жовтні 1929 р. суцільно колективізованих районів було 10, то в грудні того ж року - вже 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Поодинокі спроби утворення селянських спілок придушувалися. Незгодних репресували. Партія знову заговорила про «куркульську небезпеку» і почала нацьковувати пролетарські та напівпролетарські елементи села на власників.

Протиставлення «куркулів» біднякам полягало у самообкладанні. Кожному селу давали завдання на здачу хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сходів. Селян, які не виконували рішень, спочатку штрафували у п'ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здаванню, а потім майно їх розпродувалося з торгів. Частина штрафу перераховувалася у фонди кооперування й колективізації бідноти, щоб забезпечити їхню корисливу заінтересованість. Так весною 1929 р. було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Робилося все, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та продуктивно працювати на ній. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Протягом кількох років зусилля держави спрямовувалися на економічне, а то й фізичне винищення мільйонів вигаданих «куркулів» (усіх глитаїв, які будували свій добробут на експлуатації бідняків, власті винищили ще під час зрівняльного поділу землі і засобів виробництва у 1920-1923 рр., пізніше в заможну верхівку селяни вибивалися завдяки власній праці). В ході «ліквідації куркульства як класу» постраждало чимало середняцьких господарств.

Зрозуміло, що саме заможні селяни опиралися колективізації найзапекліше: їм було що втрачати. Втім, репресували бідняків і навіть наймитів, якщо вони виступали проти колгоспів. Для цього винайшли категорію «підкуркульників».

Розкуркулювані селяни поділялися на 3 категорії. «Учасники і організатори антирадянських виступів та терористичних актів» ізолювалися в тюрмах або концтаборах. Тих, хто здійснював «менш активний опір», разом з сім'ями депортували на Північ (і 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру). Тим, хто не чинив опору, надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів. Кількість «належних» до кожної з категорій доводилася згори. Хвиля розкуркулювання, що тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р., охопила 61887 господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Аграрну політику партії впроваджували так звані 25-тисячники - російські, як правило, робітники. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано вже 90 тис. господарств.

Офіційно колективізація проголошувалася в артільній формі, тобто колгоспникам залишали присадибне господарство. Однак у різних інструкціях, якими обставлялися офіційні документи, артіль мала вигляд комуни. З лютого 1930 р. колективізатори стали забирати у селян корів, дрібну худобу і навіть птицю. Селяни почали чинити опір. Сталін вирішив відступитися, публічно назвав комунізацію села «перегином» і поклав відповідальність за це на місцеві власті. Відтоді артіль перестала вважатися проміжною формою на шляху до комуни і стала синонімом терміна «колгосп». Було оголошено, що колективізація - справа добровільна.

До осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств, у тому числі всі середняцькі. Восени почалася нова кампанія. Одноосібники обкладалися колосальними податками, тоді як колгоспники діставали податкові пільги. Штучно створений податково-пільговий перепад погнав селян назад у колгоспи. Знов почалися показові розкуркулення, у тому числі в районах, де вони відбулися півроку тому. Цього разу стали депортувати всіх репресованих.

На кінець 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. До цього часу, починаючи з 1928 р., в Україні зникло 352 тис. селянських господарств. По-різному склалася їх доля. Більшість внесли у списки розкуркулених, частина була експропрійована шляхом продажу майна з торгів за невиконання «зобов'язань» по хлібозаготівлях, за несплату завищених податків, за «немотивований» забій власної худоби. Немало селян самі розпродували майно, кидали землю і виїжджали на новобудови.

Позбавлені землі селяни були зобов'язані виконувати «обов'язковий мінімум трудоднів» (фактично - відпрацьовувати право користуватися присадибною ділянкою, за рахунок якої і вдавалося виживати). Можливості переселятися до міст селяни остаточно позбулися наприкінці 1932 р., коли в СРСР в умовах стрімкого зростання кримінальної злочинності був запроваджений паспортний режим (паспорти отримало тільки населення міст і новобудов).

Засобом економічного контролю над колгоспами виступали машинно-тракторні станції, що здійснювали обробіток колективізованих посівних площ.

Колгоспна продукція поставлялася, а не продавалася, державі, хоча та і сплачувала за неї символічні гроші. Розміри поставок заздалегідь не визначалися, а контрольне завдання, коли ставало відомим, охоплювало майже весь урожай. Щоб колгоспники не продавали хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили.

Коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і для розподілу по трудоднях майже нічого не залишається, вони змушені були, щоб вижити, приховувати справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб змолотити її вдруге. Хлібозаготівлі проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932-го. Заготівельники вимели у селян абсолютно все, у 44 районах розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Були зареєстровані факти людоїдства. Голод припинився тільки влітку, з новим урожаєм.

Не зацікавлені в результатах праці колгоспники тільки імітували її, що призводило до колосальних втрат врожаю на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все одно й це заберуть». Влада зрозуміла необхідність змін. У травні 1932 р. було запроваджено так звану «колгоспну», тобто базарну торгівлю. План хлібозаготівель для колгоспів та одноосібників скорочувався так, щоб приблизно п'яту частину продукції селяни могли спрямувати у вільну торгівлю. Однак торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, тобто, не раніше січня майбутнього (1933) року.

7 серпня 1932 р. вийшла постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів...», прозвана «законом про п'ять колосків». За нею розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» - позбавленням волі на строк не менше 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, колгоспник потрапляв до концтабору.

Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. йшли украй важко. Сталін направив в Україну спеціальну комісію з надзвичайними повноваженнями на чолі з В.Молотовим. Посилання на відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. Організовувалося вилучення у колгоспів, одноосібників та робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. Проводилися масові подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів, бо вирізняти «украдене» ніхто не збирався. Ще зловіснішими були натуральні штрафи м'ясом і картоплею. За рік молотовська комісія додатково «заготовила» 105 млн. пудів зерна. На початку 1933 р. практично ніде запасів вже не лишилося, а треба було дожити до нового врожаю.

Знов розгорнувся терор голодом. У «боржників» вилучали будь-які запаси їжі - сухарі, картоплю, сало, соління, фруктову сушню, прирікаючи їх на смерть, бо нелегальна ринкова торгівля ледь животіла. Конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський саботаж» і здійснювалася гласно, з висвітленням у газетах.

Щоб перешкодити втечам голодуючих за межі республіки, на кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Бригади працівників ДПУ перевіряли у поїздах багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим сім'ям.

Смерті від голоду почалися вже у перший місяць дій комісії, а з весни 1933 р. вони стали масовими. Прагнучи врятувати хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Траплялися випадки людоїдства і трупоїдства. 1932 р. голодною смертю загинуло близько 150 тис. чоловік, 1933 р. - до 3,5 млн. Народжуваність у сільській місцевості різко знизилася. Повні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932-1934 рр. 5 млн.

Після кількох кампаній розкуркулення і терору голодом селяни змирилися з необхідністю працювати в артілі і припинили бойкот громадського господарства. Але і держава послабила свій прес. З січня 1933 р. селянам залишалася на продаж вся продукція, вироблена понад заздалегідь визначену норму здавання державі. Це пробуджувало у колгоспників заінтересованість у розширенні посівних площ і відкривало шлях для подолання безгосподарності.

У лютому 1933 р. Сталін висунув гасло: «Зробити усіх колгоспників заможними». І справді, в другій п'ятирічці держава зробила чимало, щоб зміцнити колгоспний лад. Новостворені політвідділи МТС і радгоспів, використовуючи методи батога і пряника (скасування продрозкладки, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), налагоджували громадське господарство. У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих, за якими закріплювалися машини, реманент, робоча худоба. Щоб ліквідувати знеосібку при вирощуванні врожаю, політвідділи заборонили перекидати бригади з однієї ділянки на іншу.

До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. В середині 1937 р. колгоспи об'єднували 96% селянських дворів. Суцільна колективізація стала фактом.

Після послаблення податкового тиску колгоспи змогли розвивати, крім основних виробництв, птахівництво, садівництво, бджільництво. Організовувалися тваринницькі ферми. Колгоспникам надавався безпроцентний кредит на придбання худоби. Виявилося, що полегшення матеріального становища селян вигідніше державі, ніж відбирання всього урожаю насильницькими методами.]]

Політика у галузі культури. «Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада в тих межах, котрі їй були необхідні, виявляла турботу про розвиток останньої, адже розв'язання завдань, пов'язаних з промисловістю та сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, потрібні були кадри для роботи в партійно-державному апараті, органах управління. Відповідно до цього здійснювались заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. Введення всеобучу розпочалося з осені 1930 р., і на кінець 30-х рр. освіченість населення УРСР у віці до 50 років становила майже 95%.

Запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня. Одночасно розв'язувалися проблеми будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. Стандартизація торкнулася навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу мали дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії слугував сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)».

Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р., однак, почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин.

З початку 30-х рр. зросли масштаби підготовки фахівців робітничо-селянського походження через робітфаки, технікуми і вузи. Збільшилася кількість вищих учбових закладів. У підготовці спеціалістів почали приділяти увагу якісним показникам. Строки навчання подовжилися. Система короткострокової підготовки була скасована. У вересні 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові. Наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

Порівняно із серединою 20-х рр. національний склад інтелігенції істотно змінився. Майже в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних «елітних» категорій працівників мистецтва і юридичній працівників) питома вага українців стала переважаючою і наблизилася до їх питомої ваги у складі всього населення.

Літературу та мистецтво партія розглядала як одну з ділянок «культурного фронту», тому й добивалася припливу митців робітничо-селянського походження. У вересні 1930 р. профспілки проголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу. За допомогою створених у середині 1930-х рр. підконтрольних партії спілок письменників, художників, композиторів придушувалися в зародку відхилення від регламентованої лінії поведінки, так званої «лінії партії».

Водночас здійснювався масовий «відстріл» старої інтелігенції. Ще у вересні 1929 р. відбулися арешти багатьох визначних діячів науки, культури, релігії - як членів вигаданої «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся процес над 45 «керівниками» СВУ. Серед них - академік С.Єфремов, професори Й.Гермайзе, М.Слабченко, письменники М.Івченко, Л.Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес - так званого «Українського національного центру», за яким були репресовані 50 представників вітчизняної інтелігенції, в тому числі академік М.Грушевський, відомий історик-марксист М.Яворський та ін. У сталінських лабетах загинули академіки - геолог Н.Світальський, генетик І.Аголь, філософ С.Семківський.

Наступ на національну культуру особливо посилився з приходом у 1932 р. на посаду секретаря ЦК КП(б)У П.Постишева. Саме тоді була остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх сфер життя. На знак протесту наклав на себе руки М.Хвильовий. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г.Косинка, К.Буревій, Д.Фальківський, О.Близько, А.Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л.Курбаса, а організований ним театр «Березіль» закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Черговими жертвами репресій стали М.Куліш, М.Зеров, Є.Плужник та багато ін. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О.Довженко, І.Кавалерідзе, І.Савченко, І.Пир'єв, Л.Луков та ін. У 30-х рр. О.Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви.


Подобные документы

  • Визвольна війна українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького в середині XVII ст., її основні причини та наслідки, місце в історії держави. Характеристика соціально-економічного розвитку України в середині 60-х-початок 80-х р. XX ст.

    контрольная работа [24,6 K], добавлен 31.10.2010

  • Україна на початку другої світової війни, окупація земель фашистською Німеччиною. Бойові дії, партизанська боротьба, діяльність ОУН і УПА. Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Вклад українського народу в перемогу над фашизмом.

    реферат [33,8 K], добавлен 09.06.2010

  • Причини і джерела формування козацтва. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі та її роль в історії України. Формування української державності в ході визвольної війни. Походи проти турків та татар, віртуозна їх військова майстерність і хоробрість.

    реферат [29,9 K], добавлен 03.12.2014

  • Війна українського народу проти польського панування під проводом Б. Хмельницького. Мета повстання: знищення польського панування, створення власної держави, ліквідація кріпацтва, феодальної власності на землю, утвердження козацького типу господарювання.

    реферат [33,1 K], добавлен 29.04.2009

  • Причини визвольної війни українського народу, її хід та рушійні сили. Військова стратегія і тактика Б. Хмельницького. Внутрішня і зовнішня політика Б. Хмельницького. Переяславська рада 1654 р. та її наслідки. Суспільний розвиток українського народу.

    контрольная работа [33,5 K], добавлен 19.10.2012

  • Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу. Причини і джерела формування цього прошарка. Заснування, устрій і розвиток Запорізької Січі. Формування української державності в ході визвольної війни. Виникнення реєстрового козацтва.

    реферат [25,4 K], добавлен 01.02.2016

  • Суспільний устрій слов’ян. Зовнішня політика київських князів. Розпад Київської Русі, боротьба з монголами. Виникнення козацтва, визвольна війна українського народу. Скасування кріпацтва. Революції, поразка Центральної Ради. Відбудова країни після війни.

    учебное пособие [165,8 K], добавлен 24.11.2011

  • Початок Другої світової війни. Окупація українських земель фашистською Німеччиною. Партизанська боротьба, діяльність ОУН і УПА. Визволення України від німецько-фашистських загарбників, перемога у війні. Вклад українського народу в боротьбу з гітлерівцями.

    реферат [32,2 K], добавлен 10.10.2011

  • Первіснообщинний лад на території України. Історичне значення хрещення Русі, період феодальної роздробленості. Виникнення українського козацтва. Берестейська церковна унія. Визвольна війна українського народу, гетьмани. Декабристський рух в Україні.

    шпаргалка [90,6 K], добавлен 21.03.2012

  • Початок та розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648р.- березень 1654р.) Українсько-московський договір 1654 р. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах.

    презентация [1,6 M], добавлен 06.01.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.