Історія України

Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Однак навіть за цих умов вітчизняні вчені встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М.Стражеска, О.Динника, М.Луговцева, Ю.Кондратюка та ін.

Партія поставила собі за мету контролювати релігійні установи. З 1929 р. були заборонені всі види їхньої діяльності, крім богослужіння. У приміщеннях храмів влаштовувалися школи, клуби, гаражі, склади. В 1930 р. була поставлена поза законом Українська автокефальна православна церква.

Боротьба з «ворогами народу». Якщо наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. репресії спрямовувались, в основному, проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, у 1935-1936 рр. - проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій, то з 1937 р. репресії переросли в масові, захопивши широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.

Після того, як Сталін заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи саботажників, шпигунів і диверсантів, у липні 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М.Єжова органам НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ), згідно з яким за 4 місяці треба було репресувати 268950 чоловік, з них негайно знищити 75950. Репресії здійснювалися трійками у складі першого секретаря обкому, начальника обласного управління НКВС і прокурора області.

Репресувалися як керівні особи, так і рядові робітники, колгоспники, інтелігенти. Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи фізичних мук, вони давали свідчення на себе і на своїх знайомих. Так забезпечувався черговий приплив арештів.

Розслідування справ про «терористичні акти» проти представників влади вимагалося закінчувати протягом 10 днів, слухати ці справи без участі сторін, не допускати подачі клопотань про помилування й касаційного розгляду справ, вирок про вищу міру покарання, якою був розстріл, виконувати негайно.

Служіння Сталіну впродовж багатьох років не врятувало партійно-державне керівництво республіки. З 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XІІІ з'їздом, були звинувачені у ворожій діяльності 55 чоловік, з 11 членів політбюро репресовані 10, з 5 кандидатів у члени політбюро - 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У.

Масове винищення кадрів відбулося у військах. Лише за 17 місяців (з травня 1937 р.) з армії було усунуто не менш як 44 тис. представників командного складу.

В 1938 р. хвиля репресій почала спадати, але аж ніяк не закінчилася. Всього протягом 1930-1941 рр. в Україні було «знешкоджено» понад 100 вигаданих антирадянських «центрів», «блоків» і «організацій».

Причиною небаченого за масштабами нищення «ворогів народу» в 1937-1938 рр. була потреба зміцнити сталінську диктатуру в умовах нових виборчих процедур. Адже 5 грудня 1936 р. надзвичайний VІІІ з'їзд Рад затвердив нову Конституцію СРСР. В ній проголошувалася побудова соціалістичного суспільства, прямі вибори до органів влади при таємному голосуванні. Селяни одержували рівні з робітниками виборчі права. Система функціонування влади теж ставала іншою: ради набули зовнішніх рис парламентської влади, однак, фактично, так і не стали самостійними.

Конституція проголошувала свободу друку і зборів, недоторканість особи, житла й листування, вводила відкритість судових процесів, підтверджувала права звинувачуваних на захист. Однак ці демократичні норми перебували у вражаючій невідповідності практиці державного терору.

Виліпком із загальносоюзної була українська конституція, затверджена в січні 1937 р., за нею УСРР перейменовувалася в Українські Радянську Соціалістичну Республіку.

Вибори у Верховну Раду СРСР відбулися в грудні 1937 р. У голосуванні взяли участь 97,8% виборців. За визначений у партійних комітетах «блок комуністів і безпартійних» було подано 99% голосів у Раду Союзу і 98% - у Раду Національностей. Будь-яку самодіяльність під час висування кандидатів у депутати, а тим більше - пропозиції про альтернативні кандидатури, а такі спроби були, партапарат кваліфікував як контрреволюційні вихватки.

До Конституції 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі держави. Існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо. Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, партія забезпечила свій вплив на всі сфери суспільного життя.

Становище західноукраїнських земель. Всього за межами УСРР проживали 6,6 млн. українців. Найтяжчим їхнє становище було в Північній Буковині під владою Румунії, легшим - в Закарпатті, що належало Чехословаччині. Більша ж частина західноукраїнських теренів (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) ввійшла до складу Польщі. Українці складали не менше 15% її населення. При цьому Галичина й Волинь залишались справжнім вогнищем і центром визвольних змагань.

В Східній Галичині, Волині, на Закарпатті промисловість і сільське господарство перебували у стані стагнації і використовувалися як допоміжний резерв. Натомість значного розвитку тут дістали сільська кооперація, кооперативний рух взагалі. Поступово набирав силу український середній клас.

Польська влада прагнула шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну державу. Наступ на права на українців був всеохоплюючим. Від них вичищали урядові установи, включаючи повітові. Польським колоністам передавались найкращі землі. Розгорнулось масове переселення вчителів із Східної Галичини до Західної, а то й у центральні райони Польщі. Щоб не допустити народження нових інтелігентських кадрів, ліквідовувалися всі українські кафедри Львівського університету. Боротьба за університет стала справою всього західноукраїнського населення, з 1921 по 1925 рр. він діяв таємно.

«Подвійний стандарт» у ставленні до «чужих» і «своїх» українців був притаманний і ліберально-демократичній Чехословаччині. У цій найбільш розвинутій у промисловому відношенні країні Центральної і Східної Європи, Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Прихильне ставлення до еміграційних українських вищих шкіл у Празі помітно контрастувало з політикою уряду щодо закарпатських українців. Борючись за краще життя, трудящі Закарпаття піднімались на страйки й демонстрації, підтримували найрадикальніші ліві партії. На виборах 1924 р. комуністи тут отримали 40% голосів. У 1935 р. кількість поданих за них голосів зменшилась до чверті, але лишалась більшою, ніж за будь-яку іншу партію.

Румунський уряд, зазнаючи економічних ускладнень, розв'язував їх за рахунок Буковини та Бессарабії. Промислові об'єкти тут закривалися, а їх обладнання вивозилося до Бухареста. Українські вчителі у наказному порядку відривались від свого народу, переводились до центральних районів. Гонінням піддавалась українська церква.

Протягом 20-30-х рр. тривала масова еміграція західноукраїнського населення до УСРР. Почали її М.Грушевський та його колеги з партії Українських соціал-революціонерів. Найбільшу частку приїжджих становили галичани - представники інтелігенції, письменники й діячі мистецтва, військові УГА та студенти українських шкіл у Чехословаччині, робітники, які опинились поза Вітчизною.

Поступове, а з початку 30-х рр. обвальне згортання українізації, колективізація, масові політично-репресивні кампанії, а особливо страшний голодомор 1933 р. остудили прорадянські симпатії значної частини західних українців.

Боротьба населення Західної України за свої права точилася у двох формах. Політичні партії (Українське національно-демократичне об'єднання, Українська соціалістично-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська національна католицька партія тощо), товариства (насамперед «Просвіта», соціальні та економічні групи використовували легальні методи.

Молодь загарбаних територій приваблювала безпосередня боротьба з окупантами, теракти, саботажні акції й напади на поліцейські дільниці, підпали польських маєтків, організовані Українською військовою організацією. Остання виникла у серпні 1920 р., а з липня 1921 р. її очолив Є.Коновалець (1891-1938).

Готуючись до створення наступниці УВО, Є.Коновалець надавав важливого значення розробці ідеології. Основну роботу в цьому напрямі виконував відомий політичний діяч доктор права Д.Донцов. 1926 р. у Львові вийшла друком його книга «Націоналізм». Украй права форма націоналізму, яку обстоював автор, дістала назву «інтегрального». Д.Донцов розумів історичний розвиток як «вічний гін народів до експансії». Сенс мав «лише один закон» - «закон боротьби... закон вічного суперництва націй». Визнання права на існування тільки за цим «єдиним законом» мало виразне політичне спрямування. В такий спосіб прокладався шлях нав'язування «єдиної норми поведінки», обстоювалася необхідність «єдиної організації» з «єдиним вождем».

Подібна програма могла лише відштовхнути від українського націоналістичного руху демократії світу. Натомість вона привертала увагу фашистських режимів у Європі, рівно як і націоналістів Румунії, Угорщині, Югославії.

На ідеології інтегрального націоналізму було побудовано створену в січні 1929 р. у Відні (Австрія) Організацію українських націоналістів, популярність якої поступово зростала на західноукраїнських землях. Лідером ОУН став Є.Коновалець. Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу за відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу.

ОУН повела рішучу боротьбу з окупантами. Набули поширення терористичні акти. Діячі ОУН С.Бандера, М.Лебедь, Я.Карпинець були засуджені до страти за вбивство у Варшаві міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького. Згодом смертна кара була замінена їм довічним ув'язненням.

Продовжувала діяти в Західній України й компартія. Діячі КПЗУ продовжували опрацьовувати шляхи розв'язання не лише соціальних, а й національних проблем. Однак у Москви це викликало підозри щодо націоналістичних відхилень. Кілька разів лідери КПЗУ ставали об'єктом наклепів і замінялися. Скінчилося все масовими репресіями проти західноукраїнських комуністів, розпуском і ліквідацією КПЗУ.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя у Західній Україні була греко-католицька церква. Її митрополит А.Шептицький активно протестував проти польської політики щодо українців і, водночас, засуджував екстремістські дії ОУН та політику комуністів.

Висновки до теми. Після завершення Першої світової війни територія України залишилася розчленованою. Більша частина її земель увійшла до складу УСРР. Утвердження більшовицької влади супроводжувалося згортанням діяльності, придушенням українських політичних сил, позбавленням України реальних прав суб'єкта у внутрішніх справах та в міжнародних зносинах. Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х рр. характеризувалося економічною розрухою, занепадом промисловості та сільського господарства, наростанням соціальної напруженості.

На початку 1921 р. селянський повстанський рух став основною формою громадянської війни. Лише запровадження НЕПу поклало край цій боротьбі. Виснажився селянський рух і внаслідок голоду 1921-1923 рр.

За часів НЕПу, незважаючи на диктатуру більшовицької партії, було досягнуто значних успіхів у подоланні наслідків розрухи, спричиненої кількома безперервними війнами; 5 млн. українських селянських господарств отримали можливість продавати мешканцям міста продукти і тим підвищили свій життєвий рівень.

Впроваджуючи політику українізації на початку 20-х рр. керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток республіки, знайти спільну мову з багатомільйонним селянством, зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою, поставити під свій контроль процес національного відродження, частково компенсувати республіці втрату політичного суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х рр. національне відродження почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

У 1928 р. НЕП закінчив свою недовгу історію. Радянсько-більшовицька влада повернулася до традиційно тоталітарних методів керівництва й управління. Почався період соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінських п'ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів. Наступний 1929 р. називають роком великого перелому.

Індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінила структуру господарства. В загальному обсязі валової продукції зросла частка промисловості в порівнянні з часткою сільського господарства. Дрібна промисловість витіснилась великою індустрією. Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Посилились процеси урбанізації, активно формувався національний робітничий клас.

Проте стрибок в розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловості, надто повільного підвищення добробуту населення, надцентралізації економічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей.

Форсовані темпи і переважно адміністративні темпи здійснення суцільної колективізації призвели до катастрофічних наслідків - дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х рр. За здійснений індустріальний стрибок було заплачено багатьма життями й скаліченими долями жертв насильницького розкуркулення і голодомору.

У 1933 р., намагаючись уникнути економічної катастрофи, влада відмовилася від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. Це дозволило колгоспам поступово вийти з кризи. Наприкінці 30-х рр. сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації.

Стан української культури в 30-ті рр. повністю віддзеркалював загальнополітичну ситуацію в країні. Досягши значних успіхів у 20-х рр., українська культура потрапила під жорсткий ідеологічний прес режиму, який дедалі більше виявляв себе як тоталітарний, антинародний. «Розстріляне відродження» - найбільш точне визначення стану української культури в цей період.

Відчутного удару по суспільству завдали сталінські репресії. Вони понівечили долі мільйонів людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

Свідченнями зміцнення тоталітаризму у 20-30-х рр. стали: монопольне утвердження комуністичної ідеології, усунення з політичної арени інших партій, узурпація влади більшовицькою партією, її зрощення з державним апаратом, зміцнення централізованого керівництва економікою, одержавлення суспільного життя.

Складними залишались умови життя західноукраїнського населення. У відповідь на асиміляторський державний курс національно-визвольна боротьба набувала крайніх форм, в тому числі збройних.

Ключові терміни та поняття: всеобуч; Дніпрогес; індустріалізація; карткова система; Комуністична Партія Західної України (КПЗУ); куркулі; машинно-тракторна станція (МТС); Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС); націоналізм; Організація Українських Націоналістів (ОУН); «підкуркульники»; «підхльостування»; план-директива; п'ятирічка; розкуркулювання; розселянювання; соцзмагання; соціалістична індустріалізація; «Спілка визволення України» (СВУ); стахановці; суцільна колективізація; трудодні; Українська Військова Організація (УВО); «Український національний центр»; «Український центр білогвардійців-терористів»; централізація.

Основні дати та події: грудень 1925 р. - ХІV з'їзд ВКП(б), курс на індустріалізацію; 1928/29-1932/33 рр. - І п'ятирічка; січень 1929 р. - заснування Організації українських націоналістів; 1930 р. - запровадження всеобучу; заборона діяльності Української автокефальної православної церкви; 1932 р. - запровадження паспортного режиму; 7 серпня 1932 р. - «Закон про п'ять колосків»; 1932-1933 рр. - штучний голодомор в Україні; 1937 р. - прийняття Конституції УРСР.

Імена: Бандера Степан; Гермайзе Йосип; Грушевський Михайло; Довженко Олександр; Донцов Дмитро; Єжов Микола; Єфремов Сергій; Зеров Микола; Кавалерідзе Іван; Каганович Лазар; Карпинець Ярослав; Кондратюк Юрій; Коновалець Євген; Косіор Станіслав; Косинка Григорій; Крушельницький Антін; Куліш Микола; Курбас Лесь; Лебедь Микола; Молотов В'ячеслав; Пєрацький Броніслав; Плужник Євген; Постишев Павло; Слабченко Михайло; Сталін Йосип; Старицька-Черняхівська Людмила; Стаханов Олексій; Хвильовий Микола; Шептицький Андрій; Яворський Матвій.

Перевірте себе: Звідки радянська влада брала кошти для індустріалізації? Який рік Сталін назвав роком «великого перелому»? Кого називали «куркулями», «підкуркульниками»? На які категорії поділяли розкуркулюваних селян? Яким було життя українців під владою Польщі, Румунії, Чехословаччини?

Поміркуйте: «Розстріляне відродження» - чому так характеризують культурний процес в Україні 30-х рр. ХХ ст.? Чому саме для України планувались особливо високі темпи розвитку важкої індустрії? До чого це привело? Доведіть, що голодомор 1032-33 рр. в Україні був штучним.

Обговоримо на семінарі: Проблема індустріалізації та її розв'язання в 1929-1939 рр. Суцільна колективізація 1929-1933 рр., її наслідки.

Рекомендована література:

v Безотосний М.Г. Україна в добу сталінщини: історія опору. - К., 2002.

v Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. - К., 1993.

v Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні (20-30-ті роки). - К., 1991.

v Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті роки). - К., 1991.

v Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - К., 1999.

v Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. - К., 1993.

v Костюк Г. Сталінізм в Україні: Генеза і наслідки. - К., 1995.

v Кульчицький С. Ціна «великого перелому». - К., 1991.

v Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. - К., 1994.

v Нагаєвський І. Українська державність у ХХ столітті. - К., 1996.

v Новітня історія України: 1900-2000. - К., 2000.

v Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді. - К., 1990. - С. 128-140, 144-185.

v Сторінки політичної історії України. - К., 1990. - С. 155-229, 399-412, 422-428, 433-437, 478-495, 511-520.

v Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. - К., 1993.

v Шаповал Ю.І. Сталінізм і Україна. - К., 1992.

Допоміжна література:

v Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. - К., 1990.

v Гриневич Л.В. Сталінська «революція згори» та голод 1933 р. як фактори політизації української спільноти // Український історичний журнал. - 2003. - № 5.

v Дробот І.І. З історії виникнення і розвитку націоналістичної ідеології // Український історичний журнал. - 2001. - № 6.

v Єфименко Г.Г. Зміна векторів у національній політиці Москви в голодоморний 1933 р. // Український історичний журнал. - 2003. - № 5.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. - К., 2002. - С. 302-318.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев'янко та ін. - Полтава, 1993. - Вип. І. - С. 31-35.

v Колективізація і голод на Україні (1929-1933): Збірник документів і матеріалів. - К., 1993.

v Кульчицький С.В. Криза колгоспного ладу // Український історичний журнал. - 2003. - № 5.

v Кульчицький С. Між двома війнами (1921-1941 рр.) // Український історичний журнал. - 1991. - № 8.

v Кульчицький С. Особливості індустріалізації народного господарства УРСР // Український історичний журнал. - 1989. - № 10.

v Липицкий В. Кооперация: ленинский замысел и воплощение // Коммунист. - 1988. - № 16.

v Марочко В.І. Концептуальні підвалини західноєвропейської та російської історіографії голодомору 1932-1933 рр. в Україні // Український історичний журнал. - 2003. - № 5.

v Марочко В.І. «Торгсин»: золота ціна життя українських селян у роки голодомору (1932-1933) // Український історичний журнал. - 2003. - № 3.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук І.І.Дерев'янко та ін. Полтава, 1997. - Вип. ІІІ. - С. 21-24.

v Нікольський В.М. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // Український історичний журнал. - 2001. - № 2.

v Шитюк М.М. Еволюція репресивно-каральної системи в радянській Україні // Український історичний журнал. - 2001. - № 3.

v

Тема 8. Україна в роки Другої світової війни

Короткий зміст теми:

Українське питання в міжнародній політиці напередодні і на початку другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа і возз'єднання українських земель у 1939-1940 рр. Сталінська політика на західноукраїнських землях у 1939-1941 рр. ОУН: ідеологія й політика в 1939 - червні 1941 рр.

Україна, ОУН в планах фашистського керівництва на початку їх агресії проти СРСР. Спроба ОУН-Б відновити українську державність 30 червня 1941 р.

Характер війни фашистської Німеччини проти СРСР для українського народу. Евакуація і оборонні бої Червоної Армії в 1941-1942 рр. в Україні та їх значення в ході війни. Фашистський окупаційний режим в Україні та антифашистська боротьба народу. Розгортання двох підпільно-партизанських рухів: під керівництвом КП(б)У та ОУН(б) в 1941 - 1943 рр.

Корінний перелом в ході Великої Вітчизняної війни і визволення Червоною Армією України в 1943-1944 рр. ОУН-УПА проти Червоної Армії і громадянське протистояння на цій основі між українцями. Історична роль А.Мельника, С.Бандери, Р.Шухевича.

Закінчення Великої Вітчизняної війни і возз'єднання українських земель на основі рішень Ялтинської та Потсдамської міжнародних конференцій 1945 р.

Джерела перемоги СРСР у війні і вклад у перемогу українського народу. Ціна перемоги.

Лекція 14 Друга світова війна і Україна

Вступ до теми. З наближенням Європи до спалаху нової глобальної війни українське питання набуло особливого значення. Етнічні українські землі, розділені між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, стали розмінною картою у великій політичній грі, розпочатій Німеччиною. Розбурхані цим сподівання на здобуття Україною, при сприянні нацистів, державної самостійності та омріяної соборності швидко виявили свою ілюзорність, як тільки два тоталітарні режими - гітлерівський і сталінський - безпосередньо приступили до перерозподілу світу. Возз'єднання України виявилося кривавим і багато в чому суперечило інтересам її народу.

Українське питання напередодні війни. Оголосивши боротьбу за «лебенсраум» («життєвий простір»), Німеччина не приховувала претензій на українські терени як один з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів. Ще в 1933 р. вона виступила з вимогою передати їй ці землі для «раціонального їх використання». У 1936 р. німецьке керівництво запевняло Англію: «Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною».

На конференції у Мюнхені 1938 р. Гітлер заявив про власні прагнення щодо Чехословаччини й представив пакет територіальних претензій до неї з боку Угорщини, Польщі, Румунії на райони, де проживало українське населення. Уряди Англії та Франції, намагаючись умиротворити потенційного агресора і спрямувати загрозу на схід, згодилися на передачу Німеччині частини Чехословаччини (пакт 30 вересня).

Водночас нацистське керівництво вело розмови про створення Великої України, яка стала б житницею Німеччини. Для цього всіляко імітувалась підтримка вимог ОУН щодо соборності України, а центром руху за об'єднання її земель мало стати Закарпаття. Вже у жовтні щойно створена там Руська національна рада, сподіваючись на підтримку ззовні, висунула вимогу реальної автономії краю. Засновувався уряд автономії на чолі з відомим прихильником угорської орієнтації А.Бродієм. Невдовзі його посаду посів А.Волошин (1874-1945) - палкий прибічник закарпатської державності, що користувався більшими симпатіями населення. Почалося формування військових підрозділів, об'єднаних у «Карпатську Січ». Вони поповнювались за рахунок добровольців, значна кількість яких прибувала з Галичини.

Останнє слово в розв'язанні проблеми Підкарпатської Русі належало Німеччині. До остаточної ліквідації Чехословаччини вона приховувала свої наміри. Однак за Віденським арбітражем (2 листопада 1938) Гітлер віддав південну частину Закарпаття, де проживали десятки тисяч українців, Угорщині. А в березні 1939 р. Берлін, не бажаючи посилювати Будапешт приєднанням Словаччини, взамін погодився на включення до Угорщини решти Закарпаття.

І якщо незалежність Словаччини віталась Німеччиною, проголошення того самого дня Карпатської України викликало роздратування. Проіснувала ця держава всього кілька днів. 15 березня угорці розпочали загальний наступ. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли нападникам, та сили були нерівні. Уряд і новообраний президент А.Волошин змушені були залишити територію краю.

[[Напередодні Другої світової війни ОУН налічувала у своїх лавах до 40 тис. осіб. Після загибелі у 1938 р. від руки агента НКВС Є.Коновальця в наступні 2 роки в організації відбувся розкол на фракції: ОУН-М і ОУН-Б (вони ж ОУН-Р - революціонери). Старше покоління підтримало А.Мельника (1890-1964), молодше - С.Бандеру (1909-1959).

Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то радикальні національні сили, очолювані С.Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною.]]

З осені 1938 р. Гітлер взяв курс на зближення з Радянським Союзом, щоб убезпечити Німеччину від війни на два фронти (проти західноєвропейських країн та СРСР). 23 серпня 1939 р. сторонами було укладено Договір про ненапад і нейтралітет (терміном на 10 років). Цей документ, як його ще називають пакт Ріббентропа-Молотова, мав таємний протокол про поділ Європи на сфери впливу і окупації.

Возз'єднання українських земель. Друга світова війна розпочалася нападом Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. Вичекавши певний час, 17 числа, радянські війська вступили в межі Західної України та Західної Білорусі і швидко дійшли до лінії розмежування з гітлерівцями. При цьому Лемківщина та Холмщина потрапили до німецької зони. «Визвольна місія» Червоної армії здійснювалася під приводом захисту «єдинокровних братів» - українців і білорусів від чужоземного поневолення. Ліквідацію Польщі як держави ознаменував спільний радянсько-німецький військовий парад, проведений 22 вересня у Бресті. Такі самі паради, що символізували дружбу обох держав, відбулися у Пінську й Ковелі.

Тоді ж, 22 вересня, було встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 числа воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже беззахисної Польщі, підтвердився новим договором - про дружбу і кордон, котрий теж становив одну з найбільших державних таємниць Москви. Нарком закордонних справ В.Молотов, обґрунтовуючи більш ніж сумнівну переорієнтацію СРСР, привселюдно виголосив, що «не тільки безглуздо, а й злочинно вести… війну… за знищення гітлеризму».

11 лютого 1940 р. в Москві була підписана економічна угода, згідно з якою Німеччина отримала від СРСР 632 тис. т хліба, 232 тис. т бензину, 23,5 тис. т бавовни, 50 тис. т марганцю, 900 кг платини тощо.

В Галичині за умов окупації Червоною армією в жовтні відбулися вибори до рад, на яких 93% голосів було віддано за кандидатів, запропонованих з центру. Сесії Верховних рад УРСР та СРСР у листопаді ухвалили закони про возз'єднання Західної України з УРСР.

У таємному протоколі до договору 23 серпня 1939 р. йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південного Сходу Європи. В кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись тиском Німеччини на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями території Буковини та румунський округ Герца.

Шість центральних повітів Бессарабії після возз'єднання з частиною території Молдавської АРСР з переважно молдавським населенням утворили нову союзну республіку - Молдавську РСР. Північна Буковина і Хотинський повіт Бессарабії, де переважали українці, були об'єднані в Чернівецьку область у складі УРСР. Два південні повіти Бессарабії злилися в Ізмаїльську область і також увійшли до УРСР.

Так майже всі українські землі були зібрані докупи в межах СРСР. Загалом територія УРСР розширилася до 565 тис. кв. км, а її населення зросло майже на 9 млн. чол., досягши в середині 1941 р. 41,6 млн. Возз'єднання західноукраїнських земель об'єктивно відповідало одвічному прагненню народу до єдності, соборності. Але не можна забувати і того, що, ведучи політичний торг із Гітлером, Сталін насамперед дбав про подальше розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах, а також прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України.

У Галичині та Буковині за короткий термін - з кінця 1939 по середину 1941 р. - було здійснено значні суспільні зрушення: запроваджено соціалістичні перетворення та радянську систему влади. Українізувалася освітньо-культурна мережа, помітно поліпшилося медичне обслуговування. Сенсацією стало повсюдне запровадження національної мови, різке збільшення кількості українських шкіл з одночасним скороченням польських. Трудящі з симпатією сприймали націоналізацію промислових, торгівельних підприємств та банків. Авторитет нової влади зріс і внаслідок конфіскації поміщицьких господарств. Землі польських панів перерозподілялися серед селян. Заходи радянізації включали в себе розподіл серед міської голоти житла, націоналізованого після втечі польських чиновників та підприємців. Ці акції знаходили підтримку, нерідко досить активну, місцевого населення, що настраждалося від польської та румунської колонізації.

Разом з тим, більшовицький режим невдовзі розгорнув широким фронтом наступ на демократичні традиції галичан, щоб у мінімальний строк упровадити в Західній Україні ту систему, яка вже діяла в Наддніпрянщині. Головний удар спрямовувався проти політичної і культурної інфраструктури, створеної місцевою інтелігенцією за багато десятиріч у несприятливих умовах польського панування. Були заборонені всі українські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Згортався дуже до того популярний кооперативний рух.

Керівництво СРСР смертельно лякала сама можливість впливу національне налаштованої Галичини на Радянську Україну. Ось чому влада з такою наполегливістю насаджувала тут відпрацьовану тоталітарно-комуністичну систему. Західноукраїнські області заполонило радянське чиновництво, яке привнесло з собою хвилю русифікації, ігнорування місцевих традицій і зневагу до національної культури. Особливо тяжким ударом по населенню стала насильницька колективізація, яка звелася до відбору тільки-но поділеної землі. Категорично негативно сприймалися наступ радянської влади на церкву і релігію.

Ці заходи зрештою зумовили бойкот західними українцями радянської влади, свідомий спротив такій «радянізації». У відповідь більшовики вдалися до широкомасштабних репресій, найпоширенішою формою яких стали депортації. З «буржуазними націоналістами» органи НКВС розправлялися прискореними темпами. Знищувалися або депортувалися на схід цілі соціальні верстви. Висилалися всі, хто «міг би» чинити опір новим порядкам. До Сибіру й Казахстану на примусові роботи без вироків суду відправлялися тисячі «ворогів народу». Серед репресованих були колишні дрібні та середні власники, політичні діячі, священики, чиновники, офіцери, юристи, а також найрізноманітніші «націоналісти». Лише з Галичини було депортовано близько 400 тис. українців, 1,2 млн. поляків. Протягом 1939-1941 рр. майже 10% західних українців зазнали репресій.

Через украй неорганізовані перевезення люди цілими сім'ями гинули в дорозі від голоду, спраги та хвороб. На півночі та в Сибіру доводилося організовувати поселення в тяжких кліматичних умовах, за колючим дротом. На плечі депортованих лягали суворі завдання індустріальних новобудов та освоєння нових територій. Висока смертність серед переселенців стала наслідком надзвичайно складних побутових умов та виснажливої фізичної праці в каторзі сталінських таборів.

Репресії проти населення ставали дедалі більш жорстокими та масовими. Довгождане возз'єднання українських земель виявилося кривавим. Однак у краї була сила, що за будь-яких обставин залишалася непримиренною щодо комуністів, як прийшлих, так і місцевих, щодо радянізації - Організація українських націоналістів. Вона чинила опір новій владі та її представникам, вважаючи їх окупаційним режимом. Мережа підпільних осередків ОУН поширювала листівки, гуртувала молодь, подекуди чинила збройні акції проти радянських органів, військових. НКВС обрушив на оунівців жорстокі репресії.

Німеччина проти СРСР. 18 грудня 1940 р. генеральний штаб збройних сил Німеччини остаточно завершив особливе завдання фюрера - так звану директиву № 21 (план «Барбаросса»), який передбачав розгром СРСР внаслідок бліцкригу (блискавичної війни) - не більше кількох місяців, якщо не тижнів.

Радянський Союз був не готовий до цієї війни. Хоча чисельність Червоній армії швидко зростала (з 1939 по 1941 рр. було сформовано 125 нових дивізій), і за кількісними показниками їй не було рівних у світі - лише за танками і літаками вона переважала майже удвоє Німеччину, Японію, Італію, Румунію та Фінляндію разом узяті, - за технічним рівнем озброєності та виучкою військових частин радянська армія суттєво поступалася німецькій.

Для оборонної промисловості останніх передвоєнних років характерними були загальмованість та некомпетентність. Незважаючи на наявність новітніх моделей танків і літаків, реактивних мінометів і автоматів, продовжувалося масове виробництво озброєння застарілих зразків. А деякі найбільш вдалі моделі були взагалі зняті з виробництва (наприклад, протитанкову 45 мм гармату, протитанкову рушницю, протитанкову гранату). Нових моделей танків налічувалося всього 18%, а літаків і того менше - 9%.

Давалися взнаки криваві сталінські «чистки», які напередодні війни охопили більшу частину досвідчених і кваліфікованих командирів. Обезголовлені були не тільки військові округи та їх штаби, не тільки корпуси і дивізії, але й 70% полків та 80% батальйонів. На відповідні посади призначалися так звані «висуванці», які часто не встигли закінчити навіть середніх військових навчальних закладів. На початок 1941 р. лише 7% командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37% взагалі не мали освіти, яка б відповідала вимогам посади. Збереглися свідчення, що на одній з тодішніх військових нарад Гітлер заявив: «Червону Армію обезголовлено. 80% командних кадрів знищено. Вона ослаблена як ніколи. Це - основний чинник мого рішення. Необхідно воювати, доки кадри не виросли знову».

До того ж, після укладення договорів з Німеччиною у вищих ешелонах радянської влади виникла ілюзія відсутності безпосередньої загрози війни, а відтак відпала необхідність квапитися.

З червня 1940 р. від численних резидентур закордонного відділу НКВС і головного розвідуправління генштабу почали надходити сигнали про наміри нацистського уряду порушити договір про ненапад. При чому 9 разів повідомлялися точна дата й кількість ворожого війська. Однак всі ці дані відкидалися наркоматом оборони і генштабом як дезінформуючі. Сталін не вірив, що Гітлер наважиться розпочати війну, перш ніж розгромить Англію. Тож і країна, і армія не були своєчасно переведені на режим посиленого забезпечення обороноздатності.

Навіть коли приготування німецької армії до вторгнення стали помітні через лінію кордону, і увечері 21 червня 1941 р. нарком оборони С.Тимошенко та начальник генштабу Г.Жуков спішно завітали до Сталіна й наполягали на приведенні всіх прикордонних округів у повну бойову готовність, «вождь» дав такий дозвіл, але… без права відкривати вогонь по військах противника, якщо вони перейдуть кордон.

22 червня нападом Німеччини на СРСР почалася радянсько-німецька війна, що тривала до 1945 р. і була наречена Великою Вітчизняною. Наступ німецьких військ і їх союзників (Італії, Румунії, Словаччини, Хорватії, Фінляндії, Угорщини) відбувався трьома напрямами: Північним (Балтія, Ленінград), Центральним (Білорусь, Москва) та Південним (Україна).

Вже перші дні війни показали слабкість СРСР. Співвідношення бойової техніки в момент нападу склалося на його користь. У нападників на південному напрямі налічувалося: танків - 850 (проти 5625 радянських), гармат - 16000 (проти 17000), літаків - 1300 (проти 2700). Однак більше 80% озброєння Червоної армії було застарілих конструкцій. Радянські війська, незважаючи на масовий героїзм бійців, почали відступати по всьому фронту. Відразу ж була втрачена вся авіація першої лінії - 1200 бойових машин.

Другого воєнного дня за директивою щойно створеної Ставки головного командування мотомеханізовані корпуси перейшли в контрнаступ у районі Луцьк-Рівне-Броди з метою розгрому 1-го танкового угруповання ворога. Тиждень тривало це побоїще, в якому з обох сторін взяли участь 2 тис. танків. Втрати радянських військ співвідносилися з втратами противника як 20:1.

Так, уже на початку війни радянські війська залишилися без бойової техніки, піддалися настроям паніки та розгубленості. Період з липня по вересень був неймовірно тяжким. Багато підрозділів, будучи оточеними, втрачали зв'язки з вищим командуванням, сусідніми частинами. Далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення: більшість гинула або потрапляла у полон.

Вимоги командування «жодної п'яді землі не віддавати ворогові!» й вирішувати бойові задачі виключно активними діями (наступом, а не обороною) найчастіше призводили до того, що резервні або знов сформовані дивізії вводилися до бою з ходу, без повного їх зосередження і належних відомостей щодо справжніх сил і намірів ворожої сторони.

До середини серпня 1941 р. німецькі війська зайняли Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. На початку вересня гітлерівці форсували Дніпро і створили плацдарм на правому березі. Нездатність Червоної армії протистояти противнику була очевидною. На армії Південно-Західного фронту насунулася загроза оточення. Однак Сталін, що поклав на себе обов'язки Верховного головнокомандуючого, не дав санкції залишити Київ.

15 вересня чотири радянські армії опинилися у мішку. Поразки військ Південно-Західного фронту спричинили оточення й захоплення в полон 650 тис. червоноармійців. Армія позбулася 28 дивізій, у решті 72 дивізіях було втрачено до 50% особового складу.

Значні втрати несла й німецька армія. Поклавши тільки під стінами української столиці понад 100 тис. війська, 19 вересня фашисти взяли місто. Катастрофа під Києвом створила загрозу Харкову, Донбасу і Криму. На деяких напрямках німецькі війська не зіткнулися з будь-яким опором.

Лише ціною величезних зусиль, завдяки дивізіям народного ополчення суцільну лінію фронту вдалося відновити. Гітлер, який прагнув «бліцкригу», ввів у дію нові резерви. До кінця вересня Червона армія залишила Одесу і змушена була вести оборонні бої у Криму. На початку жовтня загроза розгрому нависла над радянськими військами у Приазов'ї. Були втрачені Маріуполь, потім Таганрог. У середині жовтня бої розгорнулися на підступах до Харкова і в Донбасі. А на кінець місяця майже вся Україна була окупована. Величезними були людські та матеріальні втрати. 3,8 млн. військових потрапили в полон.

На п'ятий день війни в Україні було створено комісію з евакуації, яка очолила всю роботу з вивезення матеріальних цінностей, спеціалістів та їх сімей на схід. Загалом були евакуйовані 3,5 млн. чол., устаткування 550 великих промислових підприємств, понад 6 млн. голів великої рогатої худоби, 30 тис. тракторів. Все скільки-небудь цінне майно, що його не можна було вивезти, за директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. підлягало «безумовному знищенню», щоб ворог не зміг його використати. Так була висаджена в повітря частина Дніпрогесу, ряд інших об'єктів. Однак унаслідок швидких темпів ворожого наступу чимало запасів сировини, зокрема 1 млн. т марганцевої руди, 490 млн. т зерна, борошна та іншого продовольства, багато тонн пального потрапило до рук гітлерівців.

Загроза нацистського поневолення підняла на боротьбу мільйони людей. 2,5 млн. громадян України були мобілізовані до Червоної армії, близько 1,5 млн. вступили до лав народного ополчення, понад 2 млн. працювали на будівництві оборонних споруд. Широкого розмаху набув рух за створення фонду оборони.

«Бліцкригу», на який розраховувало гітлерівське командування, не вийшло. В грудні 1941 р. під Москвою радянські війська розгромили 38 німецьких дивізій. У ході зимового контрнаступу Червона армія відкинула фашистські війська на 400 км. Зокрема, було звільнено багато районів Харківщини і Донбасу, Керченський півострів. Але решта України залишилася в руках агресора.

Навесні 1942 р. німецькі війська розгорнули нову наступальну кампанію. У травні-червні 1942 р. рухнув Кримський фронт. Німцям вдалося захопити весь Керченський півострів. На початку липня, блоковані ворогом із суші, моря та з повітря, після 250-денної оборони за наказом Ставки залишили місто героїчні захисники Севастополя.

Наступ радянських військ на харківському напрямку, розпочатий в травні 1942 р., невдовзі почав видихатися. Завдавши сильного удару, противник оточив три армії й тільки в полон захопив принаймні 240 тис. червоноармійців та командирів.

28 червня німецькі танкові з'єднання при підтримці авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Фронт було прорвано на ділянці понад 600 км. 22 липня радянські війська залишили Свердловськ - останній населений пункт на території українського Донбасу. Використовуючи свіжі моторизовані частини, противник став швидко просуватися у двох напрямках - на Волгу в районі Сталінграда і на Кавказ. Україна опинилася в глибокому тилу ворога.

[[Німецький окупаційний режим. Гітлер характеризував війну з СРСР як війну за Україну. Щодо майбутнього останньої фашисти довгий час не мали одностайної думки. Як джерело продуктів, сировини і робочої сили Україна не мала рівних серед республік Радянського Союзу. Разом із тим у неї були сильні традиції державності і прагнення до самостійності. Тому міністр східних територій А.Розенберг пропонував надати Україні самостійності, аж до створення своєї держави, яка б, однак, перебувала під німецьким протекторатом і гарантувала постачання рейху продовольства та сировини.

Однак симпатії Гітлера належали тим силам, що хотіли ліквідувати будь-які ознаки самобутності України. Лідер цього угруповання Г.Геринг вважав за доцільне поступово германізувати терени СРСР, максимально експлуатуючи їхні природні багатства та людські ресурси. Комуністи, радянські керівники, євреї підлягали винищенню. Решта населення зобов'язувалася працювати на завойовників. Згідно з расовою теорією фашистів українці мали стати рабами німців і використовуватися на некваліфікованих роботах. Всю Україну нацисти розглядали як життєвий простір для свого народу. За планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати з України десятки мільйонів людей, а на родючі тутешні землі планувалося переселити німецьких колоністів, а також певну кількість «арійського» населення Данії, Голландії та Норвегії.

Знехтувавши інтересами корінного народу, Гітлер поділив окуповану Україну на окремі адміністративні одиниці. Закарпаття ще в 1939 р. окупувала Угорщина. Рейхскомісаріат Україна, створений 20 серпня 1941 р., включив більшу частину Лівобережжя і Правобережжя. Галичина увійшла до генерального губернаторства Польщі під назвою «дистрикт Галіція». Буковина разом із частиною Південно-Східної України (з Одесою включно) дісталася Румунії, котрою правив союзник Гітлера Антонеску, і стала складовою частиною провінції Трансністрії. У східних прифронтових областях уся повнота влади належала німецькій військовій адміністрації.

Рейхскомісаріат Україна (з центром у м. Рівне) очолив фанатичний расист Е.Кох, якого німці називали за виняткову жорстокість «другим Сталіним». Кох ненавидів і зневажав українців як неповноцінних істот «нижчої раси». Управлінням краєм - організацією «нового порядку» - займалася розгалужена бюрократична система, в якій місцеве населення допускалося лише на найнижчі щаблі: поліцаїв чи сільських старост.

З перших днів були налагоджені поставки до Німеччини продовольства і матеріальних цінностей. Вивозилося устаткування заводів і фабрик, яке не вдалося своєчасно евакуювати, рухомий склад залізниць, сировина і матеріали, зерно і худоба. Ешелонами відправлявся український чорнозем. Німці викопали й вивезли понад мільйон фруктових дерев. Спеціальний оперативний штаб відібрав і вилучив з музеїв понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій тощо. Серед них - низку нумізматичних колекцій світового значення, стародавні рукописи, колекції зброї часів Запорозької Січі. Окупанти не гребували бронзовими ручками від дверей київських палаців, мармуровим обличкуванням стін.

Населення України підлягало трудовій повинності. 2,4 млн. молодих людей («остарбайтери») були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини. На селі зберігалася колгоспна система («лігеншафти»): люди мусили працювати від світанку до смерку, порушення каралися смертю або позбавленням їжі.

Мешканців міст чекала ще гірша доля. Україна мала стати цілком аграрною територією, міста - вимерти. Тому Е.Кох заборонив медичне обслуговування і різко обмежив постачання продуктів харчування у міста. За роки окупації Київ утратив 60% мешканців, Харків - понад 30% і т. д.

За наполяганням Гітлера, наука і культура ізолювалися від українців. Фюрер стверджував: «Освіта дасть більш розвиненим з них можливість вивчати історію, оволодіти історичним досвідом, а звідси - розвивати політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для наших інтересів». У тон йому генерал Йодль вважав, що навіть написи «Стережися поїзда!» зайві в Україні, бо вони дорожчі за життя 1-2 слов'ян, які можуть потрапити під потяг.

У Рейхскомісаріаті активно діяли зондеркоманди, котрі мали завдання винищувати комуністів, євреїв і всіх, здатних до опору владі. Так було спалено сотні «партизанських» сіл, часто разом з усіма їх мешканцями. Жорстоке ставлення до євреїв та військовополонених зумовило заснування 50 гетто та 180 великих концтаборів. «Фабрики смерті» діяли у Києві, Львові, Дніпропетровську, Кіровограді. Люди в них вимирали від голоду, холоду та хвороб. За перші 3-4 місяці окупації були розстріляні 850 тис. євреїв, червоноармійців, комуністів (безумовно, злочинні дії фашистів не набули б таких масштабів, якби не сприяння окупантам частини населення, котре розчарувалося в радянському ладі, ототожнюючи його зі сталінськими злодіяннями).

Жорстокий фашистський терор зумовив стрімке зменшення населення України. Швидко впроваджувався у життя план її обезлюднення.

Дещо м'якшим був режим у інших зонах окупації. Так, попри всі жорстокості, у Західній Україні фашисти дозволили збереження системи початкової, середньої і професійної освіти, діяльність окремих культурницьких осередків. Майже не існувало поліцейського терору в Трансністрії, де румунські власті, хоч і заборонили прояви національного руху, до жорстоких каральних акцій не вдавалися.

Ситуація в прифронтових районах зумовлювалась перебігом бойових подій і відзначалася так само жорстоким ставленням німців до українців, як і в рейхскомісаріаті.

Рух опору. Звірства фашистів, масовий геноцид, ставлення окупантів до українців як до рабів не залишили останнім шансів на виживання, спричиняючи рух протесту проти поневолювачів. Виділяються 3 його складові: націоналістичний партизанський рух, радянський партизанський рух та партійно-комсомольське підпілля.

Рух українських націоналістів очолила ОУН. З нападом німців на Радянський Союз націоналісти пов'язували надії на проголошення суверенної Української держави. С.Бандера почав добиватися підтримки нацистського уряду, підкреслюючи цілком очевидний факт: для оунівців новий ворог Гітлера в особі Сталіна є противником № 1. Це знайшло певне співчуття серед керівників Абверу (військової розвідки) на чолі з адміралом В.Канарісом. Навпаки, керівництво нацистської партії, зокрема М.Борман, не вважало за потрібне підтримувати український національно-визвольний рух, оскільки не розглядало його як серйозний фактор в радянсько-німецькій війні. Сам фюрер до якогось часу не висловлювався цілком певно, породжуючи в оунівців ілюзії щодо можливого співробітництва.

З ініціативи мельниківців незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії був створений «Легіон українських націоналістів», який складався з двох частини - «Нахтігаль» і «Роланд» (загалом до 600 вояків). Командування вермахту розраховувало застосовувати їх, в основному, для каральних дій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. ОУН-Б сподівалося, що ці частини їй вдасться використати для утворення в майбутньому національної армії.

30 червня 1941 р., після взяття Львова військами вермахту, бандерівці скликали там багатолюдний мітинг, на якому в присутності кількох німецьких генералів заявили про відновлення незалежності. Тоді ж було створено український уряд із 15-ма міністрами, на чолі його став один з найближчих соратників С.Бандери Я.Стецько (1912-1986). Цю акцію підтримав митрополит А.Шептицький.

ОУН розраховувала, що німці швидше погодяться на проголошення Української держави, ніж підуть на загострення відносин з українцями. Проте, незважаючи на заяву бандерівського уряду про підтримку Німеччини у війні з СРСР, через кілька днів гітлерівці заявили: «Ми не союзники, а завойовники». Гестапо зажадало від Бандери офіційно анулювати відновлення державності. Після відмови це зробити, у перші дні липня він і його найближчі соратники (в тому числі Я.Стецько) були заарештовані. З фронту відкликались обидва українські батальйони.

Гітлер бажав використовувати оунівців як колабораціоністів, тобто зрадників своєї батьківщини, але рішуче відкидав найменші ознаки їхньої самостійної діяльності, і перш за все - несанкціоноване проголошення державності. Крім того, оунівці намагалися розпустити колгоспи, відновити приватну власність. Незалежну поведінку вони виявляли і в так званих «похідних групах», які просувалися територією України слідом за наступаючими німецькими військами.