Історія України

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. - К., 2002. - С. 244-282.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев'янко та ін. - Полтава, 1993. - Вип. І. - С. - 23-30.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. - Полтава, 1994. - Вип. ІІ. - С. 26-32, 37-41, 43-47.

v Копиленко О.Л. Повернення М.С.Грушевського. - К., 1991.

v Кудлай О.Б. Боротьба навколо прийняття «Тимчасової інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» на ІV сесії Української Центральної Ради // Український історичний журнал. - 1997. - № 5.

v Левенець Ю. Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого перевороту // Український історичний журнал. - 1992. - № 3.

v Литвин С. Симон Петлюра у 1917-1926 роках: Історіографія та джерела. - К., 2000.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук І.І.Дерев'янко та ін. Полтава, 1997. - Вип. ІІІ. - С. 11-21.

v Мироненко О.М. Світоч української державності: Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради. - К., 1995.

v Новий погляд на проблему. Універсали Центральної Ради до Українського народу, на Україні й поза Україною сущого // Український історичний журнал. - 1991. - № 8.

v Пиріг Р., Проданюк Ф. Павло Скоропадський: штрихи до політичного портрета // Український історичний журнал. - 1992. - № 9.

v Солдатенко В.Ф. До питання про початок громадянської війни на Україні // Український історичний журнал. - 1991. - № 7.

v Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. - Т. 1. - К., 1996; Т. 2. - К., 1997.

v Харитонов В.Л. Лютнева революція в Росії - феномен світової історії ХХ ст. // Український історичний журнал. - 2001. - № 1.

v Хлинь І.С. Петлюра і петлюрівщина // Український історичний журнал. - 1990. - № 3.

Лекція 11 Директорія у боротьбі за незалежність україни Остаточне утвердження більшовицької влади на Україні

Директорія, злука українських земель. Реакція Національного союзу на зміну П.Скоропадським політичного курсу була адекватною: того ж дня, тобто 14 листопада 1918 р., було сформовано Директорію й оголошено повстання проти влади гетьмана. Очолена В.Винниченком, Директорія об'єднала всі невдоволені режимом Скоропадського національні, демократичні сили, що забезпечило успіх повстанню.

Директорію підтримав командир січових стрільців Є.Коновалець та начальник його штабу А.Мельник. На бік Директорії перейшов отаман Болбочан, він захопив владу у Харкові. На Чернігівщині - Сірожупанна дивізія, у Бердичеві - Чорноморський козацький кіш. Збройні сили Директорії швидко поповнювалися селянськими загонами. Невтручання німецьких військ забезпечила угода, підписана представниками німецької Великої солдатської ради і Директорії.

18 листопада біля Мотовилівки війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. Вже наприкінці місяця вплив Скоропадського далі Києва не сягав. 14 грудня він зрікся влади, а до міста вступили частини Директорії.

Українська Народна Республіка була відновлена майже на всій її території. 26 грудня Директорія призначила уряд, до складу якого увійшли представники всіх політичних партій, що об'єдналися в Український національний союз, а також видала свою програмову декларацію, побудовану на засадах так званого трудового принципу. Тобто влада в УНР повинна була належати лише «класам працюючим - робітництву і селянству». Директорія оголошувала себе тимчасовим верховним органом, який, отримавши владу від народу, йому її й передасть на Конгресі трудового народу України.

Становище в країні після повалення гетьманської влади було складним. Несприятливістю вирізнялося й зовнішньополітичне оточення. Антанта з підозрою зустріла відновлення УНР, прагнучи відродження небільшовицької єдиної і неділимої Росії. Свої подальші плани вона пов'язала з Добровольчою армією А.Денікіна, яка перебувала на Дону. Наприкінці 1918 р. війська Антанти почали окупацію півдня України, зокрема була захоплена Одеса. На заході активізувалися поляки. З півночі розгорнула наступ радянська Росія. Німецькі та австро-угорські війська вже неспроможні були захищати Україну від неї.

Справа погіршувалася ще й тим, що селяни-повстанці, які складали основну масу армії УНР, покинули її та поспішили додому ділити поміщицьку землю, а в самому уряді не існувало спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів Директорії - боротьба проти гетьмана, - зникло, інших же мотивів практично не було.

Боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду були анульовані. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були, зокрема, В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал. Інша частина на чолі з С.Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків.

Незважаючи на договір, який було укладено між В.Винниченком і українськими більшовиками про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку голови Ради народних комісарів України Х.Раковського (1873-1941) визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Росії виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності.

Наступ радянських військ зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою і антибільшовицькі настрої в Директорії. 16 січня 1919 р. вона оголосила війну радянській Росії.

В таких несприятливих умовах 22 січня в Києві на Софіївському майдані відбулося проголошення довгоочікуваної злуки українських земель в єдину соборну державу (попередня угода про об'єднання УНР та ЗУНР була укладена 1 грудня 1918 р. у Фастові). Тепер ЗУНР мала офіційно називатися Західною Областю УНР. Але через небезпечний воєнний час практичне злиття двох державних організмів відклалося на майбутнє - до Всеукраїнських установчих зборів.

Фактично ЗУНР продовжила діяти самостійно, намагаючись поширити свій вплив на всі західноукраїнські землі. Значні успіхи вона мала у створенні збройних сил. Якщо в другій половині листопада 1918 р. Українська Галицька Армія налічувала 25 тис. солдатів, у січні 1919 р. - 70 тис., а через півроку - 100 тис.

28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного парламенту й ухвалив доручити владу і оборону краю Директорії. Однак невдовзі тій довелося залишити Київ і перебратися до Вінниці. Армія УНР виявилася небоєздатною, легко піддавалася популістській агітації більшовиків, спрямованій, зокрема, на ліквідацію приватної власності на землю та її тотальний зрівняльний поділ.

УНР у 1919 р.: між більшовицькою Росією і Польщею. 6 січня 1919 р. у Харкові декрет Тимчасового робітничо-селянського Уряду України, який кілька днів тому переїхав з РСФРР, проголосив Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Невдовзі уряд задекларував необхідність об'єднання з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Замість вільного обрання рад створювались надзвичайні органи влади - ревкоми (революційні комітети) і комбіди (комітети бідноти). Останні діяли на селі.

Загальна чисельність радянських військ була порівняно незначною (не перевищувала 11 тис.), але вони спиралися на підтримку більшовицького партизанського руху. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани М.Григор'єв (в минулому царський офіцер) і Зелений (Д.Терпило) оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали боротьбу проти Директорії зсередини. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія зробилася своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань анархіста Н.Махна (1888-1934), який теж не визнавав Директорію.

Характерними ознаками цього періоду стали прогресуючий параліч влади, наростаючий безлад в країні, єврейські погроми (найкривавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі). Дедалі більші території охоплювала отаманщина, яка нерідко межувала з відвертим бандитизмом. В основі отаманщини лежали низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, що прагнули досягти своїх інтересів лише силою. В умовах кількарічної світової та безпосередньо громадянської війни народ звик до щоденного насильства, вбивств, збройної боротьби.

У березні з'ясувалося, що в Антанти, на яку покладала сподівання Директорія, немає сил для розгортання масштабних воєнних дій в Україні. Внаслідок більшовицької пропаганди її війська розклалися. Під тиском Червоної армії, неабияк зміцненої повстанськими частинами отамана Григор'єва, вони мусили залишити Херсон і Миколаїв, на початку квітня - Одесу. Поразка Директорії стала очевидною, радянська влада встановилася на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

Юридичне оформлення радянської державності відбулося 10 березня 1919 р., коли ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР.

На той час ентузіазм мас, захоплених популістськими обіцянками більшовиків, ущух, щойно ті перейшли до політики «воєнного комунізму»: продрозкладок, одержавлення промисловості та землі, використання земельного фонду для створення радгоспів і комун, запровадження загальної трудової повинності. Націоналізація ліквідувала приватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-грошові відносини. Промислові товари й речі широкого вжитку практично зникли з ринку. Гроші знецінювались, розвивалися примітивні форми мінової торгівлі. Місто як серцевина виробництва й збуту промислових товарів перестало приваблювати селян, завезення до нього продуктів різко скоротилося.

Для вирішення продовольчої проблеми в села понаїжджали продзагони, сформовані з робітників Москви, Петрограда, Шуї. Але від застосування продрозкладки хліба в містах майже не додалося. Велетенським апаратом з десятків тисяч чоловік було зібрано 8 млн. пудів зерна проти запланованих 140. Вилучення хліба за твердими цінами обходилося державі значно дорожче, ніж закупівля його в умовах вільного ринку.

В селах створювались радянські господарства. В одноосібне користування з 15 млн. десятин поміщицької землі перейшло не більше 6. Чимало земель було зарезервовано для комун і артілей. Проте селянство не бажало вступати до них, плекаючи надію стати самостійними господарями. Очолювані отаманами Зеленим, Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни почали активно обстоювати свої права. Наприкінці зими повстанський рух охопив Київську, Чернігівську і Полтавську губернії, потім - всю територію УСРР.

Для придушення повстань в квітні було задіяно 21 тис. бійців і командирів Червоної армії. Запроваджувалися надзвичайні методи боротьби - кругова порука, воєнна блокада, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань. Однак це тільки посилило опір.

На жаль, скористатися обставинами й взяти ініціативу в свої руки українські політики не зуміли і цього разу. Командуючий волинською групою армії УНР отаман В.Оскілко, соціаліст-самостійник, 29 квітня підняв державний заколот, заарештував членів уряду й оголосив себе головним отаманом. Хоча армія відмовилась коритися Оскілку, цей виступ остаточно підірвав її сили. 9 травня у Радивилові, куди на той час евакуювалася національна влада, головою Директорії був обраний С.Петлюра (В.Винниченко ще раніше покинув межі України).

14 травня у Волині проти військ УНР розгорнула наступ польська армія генерала Й.Галлера, сформована у Франції для боротьби з більшовиками. Уряд УНР опинився між двома ворожими силами: поляками, що заволоділи Тернополем, і більшовиками. Передові загони цих таборів розділяла смуга завширшки 10-20 км.

Директорії вдалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом, і вже на початку червня вона перейшла в контрнаступ на радянські війська, чиї сили були підірвані масовим повстанським рухом.

Оголосив виступ проти радянського уряду й кавалер ордена Червоного Прапора начдив М.Григор'єв. Він закликав села формувати повстанські загони, захоплювати повітові центри, а свої частини (15 тис. бійців) повів на Київ. Досить легко повстанці здобули Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Чимало частин Червоної армії перейшли на їхній бік, цілком поділяючи гасло «Геть московську обжорку!». Щоправда інше гасло отамана «Україна - для українців!» відлякнуло багатьох потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів відвернула від нього широкі народні маси.

Зустрічаючи опір своїй політиці, більшовики дещо змінили тактику. Частина земель передавалась у зрівняльний розподіл, ліквідовувались повітові ЧК (Надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем), де траплялося найбільше зловживань. Однак головним засобом боротьби проти бунтівників залишилася сила зброї. Наприкінці травня, оголивши в окремих місцях фронт, більшовикам таки вдалося придушити виступ Григор'єва й розпорошити повстанців.

Прибулий в Україну голова Реввійськради республіки Л.Троцький розгорнув шалену боротьбу з партизанщиною в Червоній армії. Всіх командирів, котрі не поділяли або сумнівалися у більшовицьких доктринах, визнавали за авантюристів. Таким оголосили талановитого повстанського ватажка Н.Махна, який очолював 3-тю Задніпровську бригаду і з погано озброєними частинами стримував прорив білогвардійців у Приазов'ї. Махна було вирішено ліквідувати. Ображений, зачеплений за живе комбриг відмовився від командних посад у Червоній армії і запропонував своїм загонам вибір - залишитися з більшовиками чи «розбитися на самостійні загони й працювати в інтересах народу». Все це остаточно підірвало боєздатність Червоної армії. Вона почала відступати. Під тиском денікінців червоні залишили Лівобережну Україну.

20 червня 1919 р. делегація УНР підписала у Львові тимчасовий договір з представниками польської армії про припинення воєнних дій. Створювалася можливість зосередити всі сили на більшовицькому фронті. Проте Є.Петрушевич (1863-1940), проголошений дещо раніше диктатором ЗУНР, не визнав цього договору, бо на початку місяця Українська галицька армія успішно розпочала Чортківську офензиву - широкомасштабну наступальну операцію. Стосунки між Директорією і проводом ЗОУНР стали напруженими.

У середині червня Червона армія перейшла в контрнаступ. На початку липня її підрозділи були за кілька десятків кілометрів від Кам'янця-Подільського. Втрата міста загрожувала УНР ліквідацією. Шляхів до відступу не було через неврегульованість відносин з Польщею та Румунією. Не краще йшли справи і в ЗОУНР. Під натиском польської армії Чортківська операція зупинилася, УГА змушена була відступити.

Є.Петрушевич з державними службами ЗОУНР теж перебрався до Кам'янця-Подільського. В місті виникло своєрідне двовладдя. С.Петлюра почав схилятися до необхідності зміни політичного курсу. 12 серпня новою урядовою декларацією оголошувався поворот від радянства до парламентарної демократії.

15 липня дві армії об'єдналися. Загальна кількість їхніх бійців сягнула 80 тис., з них 45 тис. припадало на УГА. Розгорнувся успішний наступ на більшовицькому фронті.

Радянська влада, втративши військову підтримку, політичний авторитет і соціальну опору в місті та селі, впала вдруге. 30 серпня був відвойований Київ. Але кількома годинами пізніше з лівого берега до міста увійшли білогвардійські денікінські частини. На вимогу їхнього командуючого українські війська залишили Київ.

Боротьба з Денікіним. На початку осені 1919 р. більшість території України опинилася під владою генерала А.Денікіна, армію якого фінансово, збройно і політично підтримувала Антанта. Гаслом білого руху було відновлення єдиної, неділимої Росії. Відновленням поміщицького землеволодіння, запровадженням великого продовольчого податку Денікін відразу ж налаштував проти себе селянські маси. Жорстоко придушувала нова влада й будь-які прояви українського національного життя.

Сіоністські організації та єврейські общини теж потерпали від білогвардійців. Віддана на поталу місцевих каральних команд, єврейська біднота десятками тисяч гинула під час погромів. За короткий час денікінської окупації криваві наслідки екзекуцій перевершили ті страхіття, що роками чинилися в єврейських поселеннях місцевими бандами.

З українського боку сформувалося подвійне ставлення до денікінців. Наддніпрянці вважали їх запеклими ворогами і навіть не виключали можливості спільної боротьби з більшовиками проти Денікіна. Галичани ж вбачили у білому русі ще одну можливість порозумітися з Антантою.

Ще 20 серпня між командуванням армії УНР і штабом Революційної повстанської армії України (махновців) було підписано угоду про спільну боротьбу з денікінцями. 24 вересня декларацією, під якою стояв підпис і диктатора ЗОУНР Є.Петрушевича, Директорія оголосила їм війну. На Правобережжі розгорнулися бої з білогвардійцями.

Найважливішу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони «батька» Махна. В лавах його армії воювало 40 тис. піхотинців і 10 тис. кавалеристів. На озброєнні вона мала близько 1000 кулеметів, поставлених на тачанки, й 20 гармат. Особовий склад пересувався на 12 тис. тачанок. За добу повстанці долали до 100 верст. Уже в серпні - вересні денікінці відчули на собі силу махновців.

Вирішальний бій відбувся 27 вересня поблизу с. Перегонівки (перед цим махновці отримали боєприпаси від армії УНР). Зазнавши нищівної поразки, денікінці втратили близько 18 тис. бійців.

Катеринославщину було оголошено базою махновської армії. Невдовзі та перейшла на лівий берег Дніпра, продовжуючи активно діяти також в Кримському та Азовському напрямах і отримуючи підтримку з боку місцевого селянства. Невдовзі чисельність особового складу досягла майже 100 тис. бійців.

На підконтрольних територіях махновці проповідували ідеї «справжнього революційного духу - безпартійного і безвладного» та «вільного радянського ладу», тобто самоврядування. Вирішення земельного питання передавалося безпосередньо в руки виробників-селян. Продовольча проблема мала розв'язуватись на засадах взаємовигідного товарообміну між містом і селом.

За наказом А.Денікіна проти махновців виступили Терська й Чеченська кавалерійські дивізії, Донська кавбригада, 9 кінних козачих полків і 2 бригади пластунів. У середині жовтня білі спробували оточити махновців. Однак на початку листопада повстанська армія перейшла на правий берег Дніпра й повела наступ на південь.

Слабкістю денікінців скористалися червоні. Потужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А.Денікіним стратегічної ініціативи.

Українські армії, затиснуті між радянськими військами, білогвардійською армією та збройними формуваннями Польщі, з кожним днем знесилювалися в результаті важких боїв, нестачі зброї, боєприпасів та амуніції. Ситуація стала критичною, коли восени серед бійців поширилася епідемія тифу, яка поглинула майже 3/4 особового складу війська.

12 листопада диктатор ЗОУНР Є.Петрушевич скликав у Кам'янці-Подільському нараду представників галицьких політичних і громадських організацій, Директорії та уряду УНР, на якій заявив, що створення самостійної України нереальне і треба піти на угоду з Денікіним. Невдовзі він і уряд ЗОУНР залишили Україну. В Одесі командуючий УГА підписав угоду з денікінцями, за якою галицька армія перейшла в повне розпорядження головнокомандуючого Збройними силами півдня Росії.

16 листопада Кам'янець-Подільський зайняли польські війська. Це завдало українським політичним силам нищівного психологічного удару. Чимало провідних державних діячів виїхали за кордон. Залишилася лише частина членів уряду на чолі з С.Петлюрою. Вони вирішили перейти до партизанських форм боротьби. 6 грудня 5-тисячна армія УНР з кінноти й посадженої на вози піхоти виступила денікінськими тилами у похід, який згодом дістав назву «зимового». Прорвавши фронт противника, вона захопила Вінницю, де зустрілася з окремими частинами УГА. Рейд Правобережжям мав величезне значення, бо стимулював український рух, надавав підтримку повстанським селянським загонам. Завершився похід 6 травня 1920 р.

Та повернемось до армії Махна. На початку грудня 1919 р. 35 тис. махновців вразила епідемія тифу В жорстоких боях з білогвардійцями повстанська армія зазнала величезних втрат, але продовжувала чинити опір.

Сприяючи успіхам Червоної армії, махновці вважали себе її союзниками і заявили про намір вести спільну боротьбу з білими. Проте Л.Троцький підписав наказ, спрямований на ліквідацію махновщини. Частини Червоної армії методами «червоного терору» безуспішно намагалися розгромити Махна. Скориставшись цим залишки армії Денікіна взимку 1920 р. зосередилися в Криму, зачаївшись за його перешийками.

Остаточне утвердження більшовицької влади в Україні. На початку 1920 р. радянську владу в Україні було відновлено. Щоб не повторити колишніх помилок, очолений Г.Петровським (1878-1958) Всеукрревком (Всеукраїнський революційний комітет) - надзвичайний вищий законодавчий і виконавчий орган - прийняв новий земельний закон, яким проголосив зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун та артілей і обмежив земельну площу радгоспів. Одначе це був тактичний маневр у застосуванні тієї ж таки системи воєнного комунізму. Більшовики знову розмовляли зі своїми опонентами мовою ультиматумів або через ЧК. Не припинялися масштабні репресії проти представників інших партій.

Інакше більшовики змушені були поставитись до керованих О.Шумським, В.Блакитним та М.Шинкарем боротьбистів, що стояли на націонал-комуністичних позиціях і мали тісні зв'язки з селянством. Під кінець літа 1919 р. ця група спробувала очолити комуністичну революцію в Україні. Відокремившись від Української соціалістичної партії, вони перейменувалися на Українську комуністичну партію (боротьбистів) і на початку 1920 р. намагалися вступити до Комуністичного Інтернаціоналу. Хоч підпорядкований Москві Комінтерн відмовив їм, і боротьбисти змушені були саморозпуститися, більшовики, що відчували гостру потребу в україномовних активістах, близько 4 тис. боротьбистів прийняли до своїх лав, а декого з них призначили на високі, але не ключові, посади в радянському українському уряді.

Державність УСРР мала суто формальний характер. Згадавши існування угоди 1919 р. про об'єднання військової, державної і господарської діяльності РСФРР та УСРР, Всеукрревком замінив декрети уряду УСРР відповідними російськими.

Знову розгорнулася націоналізація. До рук держави перейшло 11 тис. промислових підприємств, хоча роботою вдалося забезпечити лише 4 тис. з них. Значно зменшився валовий національний продукт, катастрофічно знизилась продуктивність праці. Згортаючи товарно-грошові відносини, державні органи вдавалися до позаекономічних методів. Набули поширення мілітаризація праці, трудові повинності. Була створена Українська трудова армія. 30 тис. її бійців забезпечували робочою силою окремі підприємства, не раз слугуючи знаряддям примусу. Голодне й холодне місто ледь животіло. Робітничий клас дедалі частіше виявляв своє невдоволення.

У тяжкому становищі опинилося село. Вже не тільки хліб, а й м'ясо, яйця, окремі види овочів примусово вилучалися. Продрозкладка офіційно планувалася на рівні 140 млн. пудів. Щоб відібрати їх, діяли продовольчі загони, трудармія, війська внутрішньої служби. Лише штат губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів становив 60 тис. чоловік.

Перемогу над куркульством мали принести поділ села на ворогуючі табори завдяки комнезамам (комітетам незаможних селян) і застосування репресій до заможнішої частини селянства. В губерніях і повітах створювались спеціальні «трійки», у волостях - «четвірки». Вони керували продроботою і мали необмежену владу на місцях.

Набула величезного розмаху каральна політика. Були створені органи примусових робіт, обладнано 18 концентраційних таборів, через які пройшло до 30 тис. осіб.

28 квітня 1920 р. після тривалих переговорів у Варшаві Директорію було укладено договір з Польщею, за яким остання визнавала її, на чолі з головним отаманом С.Петлюрою, як верховну владу УНР. За незалежність довелося заплатити ціною територіальних поступок. До Польщі відійшли Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся і Волинь, що викликало обурення багатьох свідомих українців, особливо в Галичині.

Варшавський договір містив військову конвенцію, за якою об'єднані збройні сили Польщі (20 тис.) й УНР (15 тис.) перейшли у наступ на Червону армію. На початку травня до них долучилася армія «зимового походу», і польсько-українські війська заволоділи Києвом.

З кінця весни 1920 р. проти більшовиків знову піднявся масовий повстанський рух, який набув загрозливих для радянської влади масштабів. Чисельність збройних сил, використаних для боротьби з повсталим селянством, не поступалася чималій армії.

Найдієвішу частину повстанців становила відновлена Революційна повстанська армія України. Влітку махновці здійснили 3 рейди Лівобережною Україною, подолавши 1400 верст. У вересні чисельність їхньої армії досягла 20 тис. бійців. На її бік часто переходили червоноармійці.

Радянське командування пішло на перегрупування й зміцнення своїх сил, передислокувавши з Кавказу 1-шу Кінну армію С.Будьонного. Після прориву будьоннівцями фронту, армія УНР почала відходити. Але у вересні розгорнувся новий польсько-український наступ. Армія УНР оволоділа територією між Дністром і Збручем.

П.Врангель, який заступив Денікіна на посту головнокомандуючого, реорганізував білу армію і повернув їй боєздатність. Відмовившись від ідеології єдиної і неділимої Росії, він спробував налагодити контакти з урядом УНР. Новий командувач вважав необхідним й нормалізацію стосунків із селянством.

Успішний наступ поляків підштовхнув Врангеля до війни з «червоною нечистю». 6 червня біла армія розпочала вихід з Криму й швидко захопила Північну Таврію. До середини вересня вона виросла майже вдвічі, до неї приєднались кілька повстанських отаманів. Однак білі не мали жодних шансів. Більшовики почала перекидати на Південний фронт військові частини з Кавказу, Сибіру, Туркестану, вирішено було послати сюди й 1-шу Кінну армію.

Командувач Південного фронту Червоної армії М.Фрунзе поставив завдання оточити врангелівців у Північній Таврії, відрізати їх від кримських перешийків і розгромити в степу. Перед наступом його війська за чисельністю майже втричі переважали супротивника. До того ж було підписано чергову воєнно-політичну угоду з повстанською армією Махна. Перед нею стояло завдання прорватися в тил ворога з метою захоплення кримських перешийків. Рейдуючи тилами білих, махновці подолали 250 верст, завдавши ворогові нищівних ударів.

Операція завершилася 3 листопада. Білі втратили 20 тис. бійців, 100 гармат, чимало боєприпасів, але не дали оточити себе і відійшли за перекопські укріплення, що вважалися неприступними. 8 листопада М.Фрунзе кинув війська у лобовий штурм укріплень Турецького валу. Людські втрати були колосальними, але це не зупиняло керівництво. Вирішальні події розгорнулися на Литовському півостровів де, форсувавши Сиваш, діяли 3 червоні дивізії та махновська армія. Білі, для яких наступ через Сиваш став несподіванкою, втративши перекопські укріплення, практично припинили опір. Залишки армії спішно відпливли до Туреччини.

Після захоплення Криму червоні розгорнули каральну операцію. Всім колишнім військовикам врангелівської армії було наказано з'явитися для реєстрації. Тих, хто виконав наказ, ліквідували. Розстріли мали масовий характер.

Одночасно червоне командування вело таємні приготування до знищення махновської армії. Однак ця операція виявилася погано підготовленою, а головне - червоноармійці не хотіли боротися із вчорашніми союзниками. Окремі червоні частини навіть переходили на бік махновців. Тож останнім вдалося вийти з оточення. Боротьба тривала до осені 1921 р. (28 серпня Н.Махно з невеликим загоном перейшов кордон України і був інтернований на території Румунії).

Завершивши вигідно для себе війну з радянською Росією (не без допомоги українських військ), польський уряд залишив армію УНР напризволяще. 12 жовтня 1920 р. в Ризі між польською і радянською сторонами було досягнуто домовленості про перемир'я, а 18 березня 1921 р. - підписано мирний договір. Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Варшавській угоді, визнала УСРР і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включно з урядом УНР. Ризький мирний договір поклав край добі УНР, боротьба за яку тривала 4 роки.

Висновки до теми. Майже одразу після Лютневої революції в епіцентрі політичної боротьби опинилося питання про самовизначення України. Якщо в Росії відбувалося протистояння паралельних владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, то в Україні виразником національних прагнень українського народу стала Центральна Рада.

Здійснене нею проголошення автономії України цілком відповідало вимогам часу. Однак тривале переважання автономістських настроїв над самостійницькими (протягом майже всього 1917 р.), сподівання на демократичний сценарій розвитку подальших подій призвели до втрати часу, необхідного для розбудови державних структур, до падіння популярності Центральної Ради.

Проголошення Української Народної Республіки стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між більшовицькою Росією і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм ІV Універсалом проголосила нарешті суверенність, незалежність УНР. Однак під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада почала швидко втрачати територію, вплив і владу.

Загалом доба Центральної Ради ознаменувалась відродженням нації, її швидкою, хоч і недостатньою політизацією. Однак керманичам нації забракло політичного й державного досвіду. Їм, вочевидь, перешкоджала народницька ідеологія. Суверенна держава розумілася як засіб, а не як самодостатня мета. Ідея державності на той час не посіла гідного місця в українській анархічній ментальності.

Брестська мирна угода дала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізації, але її демократизм та республіканізм не стикувався з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За сприяння останніх в Україні встановилося авторитарне правління П.Скоропадського.

Суть гетьманського перевороту полягала в спробі шляхом відмови від демократичної парламентської форми правління створити нову модель української держави, здатну зупинити дезорганізації і деградацію суспільства. При цьому опора робилася на приватну власність.

Спроба П.Скоропадського стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Окремі успіхи гетьмана та його однодумців у сфері освіти, економіки, міжнародних відносин супроводжувалися суттєвими політичними та соціальними прорахунками.

Приходу до влади Директорії сприяла народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент до повстання. Проте надовго втриматися при владі їй не дозволила недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, протистояння політичних лідерів, катастрофічно слабіюча армія, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком подій. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С.Петлюрою.

Західноукраїнська Народна Республіка, що утворилася на уламках Австро-Угорської імперії, з самого початку зіткнулася з претензіями на її землі сусідніх держав, особливо Польщі, що дуже швидко переросли на збройну агресію. Спроба об'єднати УНР та ЗУНР мала значною мірою декларативний, символічний характер. Сил вистояти у обох держав не було.

1919 р. увійшов в історії України другою спробою встановлення радянської форми державності та включенням України до «воєнно-політичного союзу» радянських республік. Запровадження політики «воєнного комунізму» призвела до розриву економічних зв'язків між містом і селом, посилення централізму, втрати приватної ініціативи, зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух. Він суттєво ослабив пануючий режим зсередини.

Піком громадянської війни став рубіж 1919-1920 рр., коли братовбивство й безлад на території України досягли свого апогею. За владу боролися більшовики, білогвардійці, поляки, Директорія, численні отаманські загони тощо.

Тимчасове утвердження в Україні білогвардійського режиму А.Денікіна було суттєво похитнуте масовим повстанським рухом, чільне місце в якому займала армія Н.Махна, а також бойовими діями об'єднаних військових сил УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого основного ворога, терени України захопила Червона Армія.

Третій прихід більшовиків ознаменувався відновленням політики «воєнного комунізму» та новою хвилею червоного терору. Деяке пом'якшення режиму забезпечило покору переважної більшості народних мас.

Після того, як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні практично завершилася. Порозуміння більшовиків з Польщею припинило радянсько-польську війну й нейтралізувало національно-визвольні українські сили.

Відторгнення західноукраїнських земель, залишення за кордонами України кількамільйонного населення та значних етнічних територій стало однією з історичних кривд, заподіяних українському народові в буремне XX ст.

Ключові терміни та поняття: Антанта; антисіонізм; боротьбисти; «воєнний комунізм»; Всеукрревком; громадянська війна; державний переворот; Директорія; Добровольча армія; єврейські погроми; ЗОУНР; інтервенція; комбід; Комінтерн; Конгрес трудового народу; отаманщина; парламентарна демократія; продрозкладка; ревком; сіонізм; Сірожупанна дивізія; січові стрільці; Українська Галицька Армія; Українська Трудова Армія; Український Національний Союз; «червоний терор»; ЧК; Чорноморський кіш; Чортківська офензива.

Основні дати та події: 14 листопада 1918 р. - сформовано Директорію; 14 грудня 1918 р. - зречення влади гетьманом Скоропадським; 16 січня 1919 р. - Директорія оголосила війну радянській Росії; 6 січня 1919 р. - проголошення УРСР; 22 січня 1919 р. - злука УНР і ЗУНР; 10 березня 1919 р. - перша радянська конституція України; серпень 1919 р. - ІІ падіння радянської влади в Україні; 6 грудня 1920 р. - «зимовий похід» С.Петлюри; листопад 1920 р. - ІІІ прихід радянської влади в Україну.

Імена: Блакитний Василь; Болбочан (отаман); Будьонний Семен; Винниченко Володимир; Врангель Петро; Галлер Йозеф; Григор'єв Матвій; Денікін Антон; Зелений (отаман); Коновалець Євген; Махно Нестор; Мельник Андрій; Оскілко (отаман); Петлюра Симон; Петровський Григорій; Петрушевич Євген; Раковський Християн; Скоропадський Павло; Троцький Лев; Фрунзе Михайло; Чехівський Володимир; Шаповал Микита; Шинкар Микола; Шумський Олександр.

Перевірте себе: Що таке Директорія і коли встановилась її влада на Україні? Які верстви населення позбавлялися права участі в політичному житті УНР доби Директорії? Які надзвичайні органи влади створила в Україні радянська влада? В чому причина отаманщини? Яку роль відіграв в революційних подіях в Україні «батько» Махно? Хто були головними ворогами української державності під час громадянської війни та інтервенції?

Поміркуйте: УНР доби Директорії - це відновлена УНР Центральної Ради чи нова держава? Яких помилок припустилась Директорія, в чому її слабкість? В чому історичне значення злуки УНР і ЗУНР? Що було причиною масових селянських повстань проти радянської влади на Україні?

Вивчіть самостійно: ЗУНР, УНР і УРСР на рубежі 1918-1919 рр.: втрачені можливості громадянського миру та національного возз'єднання.

Обговоримо на семінарі: Більшовицька політика на Україні в 1919-1920 рр. і перемога Радянської влади на Україні.

Рекомендована література:

v Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. - К., 1995.

v Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. - К., 1996.

v Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. - К., 1993.

v Карр Е. Большевистская революция 1917-1923. - М., 1990.

v Конституційні акти України: 1917-1920. - К., 1992.

v Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). - К., 1996.

v Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). - К., 1999.

v Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. - К., 1994.

v Нагаєвський І. Українська державність у ХХ столітті. - К., 1996.

v Новітня історія України: 1900-2000. - К., 2000.

v Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. - К., 1995.

v Реєнт О. Українська революція. - К., 1996.

v Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917-1921 рр. - К., 1999.

Допоміжна література:

v Верстюк В.Ф. Комбриг Нестор Махно. - К., 1989.

v Верстюк В.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух в Україні. - К., 1992.

v Волковинський В. Нестор Махно: Легенди і реальність. - К., 1994.

v Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991,

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. - К., 2002. - С. 282-296.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев'янко та ін. - Полтава, 1993. - Вип. І. - С. 23-30.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. - Полтава, 1994. - Вип. ІІ. - С. 26-41, 43-47.

v Литвин С. Симон Петлюра у 1917-1926 роках: Історіографія та джерела. - К., 2000.

v Лозовий В.С. Пошук Директорією ідейно-політичних засад відновлення державності УНР // Український історичний журнал. - 2000. - № 5.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук І.І.Дерев'янко та ін. Полтава, 1997. - Вип. ІІІ. - С. 11-21.

v Революция на Украине: По мемуарам белых. - М., 1990.

v Солдатенко В.Ф. До питання про початок громадянської війни на Україні // Український історичний журнал. - 1991. - № 7.

v Стоян П. Перша Конституція Української РСР // Український історичний журнал. - 1979. - № 2.

v Хлинь І.С. Петлюра і петлюрівщина // Український історичний журнал. - 1990. - № 3.

v Яневський Д.Б. Директорія УНР як міф // Український історичний журнал. - 2000. - № 1.

v

Тема 7. Міжвоєнний період історії українського народу (1921-1939 рр.)

Короткий зміст теми:

Розробка В.Леніним нової економічної політики більшовицької партії і радянської влади як стратегії і тактики соціалістичного будівництва. Роль В.Леніна в історії України. Суперечності в розумінні НЕПу серед більшовиків та їх політичних противників.

Еволюція НЕПу і його результати для України.

Обставини вступу УСРР до СРСР і суперечності навколо суті та змісту радянської федерації. Пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм у більшовицькій теорії і політиці. «Українізація» в УСРР і утвердження однопартійності на основі боротьби з націонал-комуністами.

Еволюція внутріпартійної боротьби серед більшовиків і її суспільно-політичні наслідки. Сталінський «великий перелом» 1929 р. як перехід від радянської диктатури на основі НЕПу до комуністичного тоталітаризму на основі масових політичних репресій, терору та авторитарної диктатури. Сталінська надіндустріалізація і суцільна колективізація, їх наслідки в Україні. Проблема побудови соціалізму в СРСР і УРСР в 30-х роках.

Радикалізація українського національно-визвольного руху в Польщі, Чехословаччині, Румунії. Д.Донцов і теорія «інтегрального націоналізму». УВО-ОУН.

Лекція 12 УСРР у 1920-ті роки

Вступ до теми. Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно тяжким. Господарство опинилося в стані глибокої кризи. Через нестатки, голод й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 млн. стала об'єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи.

Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, на селі запроваджувався продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась державою. Здійснювалося насильство над економікою. Місце законів економічного розвитку зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася.

«Воєнно-комуністичні» методи та розруха швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян. Радянська влада жорстоко розправлялася з незадоволеними більшовицькою політикою.

Утворення СРСР. Після остаточної перемоги більшовиків в Україні утвердилася радянська форма державності. Офіційні інститути республіки були зовнішньо самостійними, але насправді монополією на владу володіла Російська комуністична партія (більшовиків).

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів Росії та національних республік. Фактично вже тоді центром було узято під контроль основні сфери: оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв'язок. Із закінченням громадянської війни у керівництва центрального апарату міцніла думка про ліквідацію декларативної самостійності республік і зрівняння їх за статусом з автономіями у складі Російської Федерації. Деякі ж керівні діячі національних республік (перш за все України та Грузії), навпаки, бажали більшої свободи дій, але їхній опір був недостатнім.

Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. У січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій, зокрема лівих есерів. Та переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання 7 наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Потім настала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури.

Розроблений Й.Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Російські органи державного управління мали трансформуватися у загальнодержавні. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В.Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип - принцип рівних прав у складі федерації.

10 грудня на VІІ Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Союз складався з чотирьох республік - РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).

Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на ІІ з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційним тлумаченням, «добровільно» передавалися Союзу РСР.

Запроваджувалася діяльність наркоматів 3 типів - злитих, об'єднаних і автономних. До останніх потрапляли всього 6 наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення.

Так, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.

Нова економічна політика. Впродовж 1920-1921 рр., незважаючи на більш ніж мільйонну армію червоноармійців, селяни масово виступали проти вилучення продовольства і заборони торгівлі. Протести нерідко набували форми партизанського руху. В Україні діяли сотні дрібних повстанських загонів. Селянські виступи відбувалися здебільшого під анархістськими, частково - національно-визвольними, гаслами, інколи набували й відверто-бандитського характеру. Проте проблема селянства полягала в його розпорошеності, у відсутності політичних сил, здатних згуртувати село. Проти бунтівників кидалися кращі частини Червоної армії. Армія використовувалася й для реквізиції хліба.

Забезпечення харчами працівників націоналізованих підприємств було недостатнім. Пайок скоротився до 100 г хліба і видавався не щодня. Голодуючі робітники вдавалися до так званих «італійських страйків», тобто уповільнювали темп праці, оскільки інакше їх негайно позбавили б трудової книжки, за якою одержувалися пайки. Чисельність робітників великої промисловості зменшилася наполовину порівняно з довоєнною.

Через нестачу хліба різко впав видобуток корисних копалин, перш за все вугілля, що призводило до зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи вкінець розхитали матеріально-технічне постачання промисловості.

Та одержавлення виробництва продовжувалося. 1920 р. ВРНГ РСФРР вирішила націоналізувати всі промислові підприємства з кількістю робітників не менше 5 при наявності механічного двигуна і не менше 10 за відсутності останнього.

Введення НЕП найчастіше пов'язують з повстанням матросів і робітників Кронштадта (лютий 1921 р.), яке проходило під гаслами відновлення вільної торгівлі та скасування режиму комісарської диктатури. Проте рішення про відмову від реквізиційних хлібозаготівель було прийнято раніше. 18 лютого політбюро ЦК РКП(б) схвалило «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком». В ньому пропонувалося ще до початку посівної кампанії визначати загальну суму податку і середній відсоток обкладення ним посівних площ, з тим, щоб селяни знали, скільки хліба вимагатиме держава. Після сплати податку їм надавалося право використовувати залишок врожаю на власні потреби, в тому числі продавати на базарах.

Партійно-державне керівництво радянської України намагалося заблокувати виконання цього документу. Однак, вже на X з'їзді РКП(б), який відкрився 8 березня 1921 р., доповідь Леніна про заміну розкладки продовольчим податком не зустріла заперечень. Очевидно, кронштадський урок подіяв навіть на твердолобих.

У резолюції травневого (1921) пленуму ЦК РКП(б) вперше зустрічається словосполучення «нова економічна політика». Вона передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Мова велася, крім запровадження продподатку, про денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій у різних формах, упровадження вільної внутрішньої торгівлі, нормалізацію фінансової, вдосконалення податкової системи, розвиток кредитно-банкової.

Новий курс уряду в промисловості визначився з другої половини 1921 р., згідно з підписаним В.Леніним «Наказом Ради народних комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики».

Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди, тобто вони продовжували належати державі. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними.

Якщо раніше великі підприємства працювали за нарядами, під них одержували сировину, паливо й пайки для робітників, а натомість безкоштовно здавали всю вироблену продукцію, то, тепер керівники держпідприємств повинні були діяти самостійно. Від них вимагалося забезпечення самоокупності. Продаж продукції мав відшкодовувати витрати виробництва. Це назвали спочатку комерційним, а потім господарським розрахунком, оскільки слово «комерція» різало вуха більшовикам. Коли самоокупність не досягалася, держава покривала збитки з бюджету.

На госпрозрахунок переводилися трести - групи підприємств, утворені за галузевою, територіальною або галузево-територіальною ознаками. Перші трести з'явилися восени 1921 р. Деякі з них були надзвичайно великими. Проте фабрики і заводи, що входили до складу трестів, не мали статусу юридичних осіб і працювали як цехові підрозділи, без права виходу на ринок. Майже відразу стали утворюватися й синдикати - організації для закупівлі сировини, планування операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, влаштування оптових ярмарків і заснування товарних бірж формували ринок засобів виробництва.