Історія України

Володимир відрядив до Візантії великий як на ті часи (6-тисячний), добре озброєний і дисциплінований загін відбірних воїнів. За їх допомогою Василій здолав ворога, однак віроломний імператор спробував обманути київського князя й відмовив йому в руці сестри. Розлючений Володимир здійснив стрімкий похід до Криму, що належав тоді Візантії, й обложив місто Херсон (околиця нинішнього Севастополя).

Після здобуття русичами Херсона, що був головною житницю імперії, Василій був змушений спішно відіслати сестру до переможця. Урочистий шлюб відбувся у цьому місті восени 989 р. Навесні наступного року Володимир з дружиною повернувся до Києва й енергійно заходився насаджувати християнство. Василій (таке ім'я отримав й руський князь, охрестившись) по всій країні «наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли».

В літописі події трьох років - 988, 989 і 990-го зведені під одним - 988-м, що традиційно вважається роком запровадження нової віри на Русі. Спочатку були похрещені лише жителі Києва, Новгорода і ще кількох міст. Руські люди, яких обертали в нову віру насильно, неохоче відмовлялися від релігії батьків і дідів. Тому християнізація розтяглася на кілька століть.

Запровадження християнства сприяло зростанню міжнародного престижу держави, зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню культури: поширилися писемність і книжність, руські люди познайомилися з кращими здобутками світової літератури і науки. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні (скрипторії), і незабаром країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі.

Поширенню нової віри сприяло те, що церковна служба правилася слов'янською мовою. Однак це викликало й певну культурну замкненість країни, коли латиномовне письменство залишалося довгий час невідомим, а запозичення надбань європейської цивілізації відбувалось, головним чином, через слов'янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через власні переклади грецьких книг. Варто мати на увазі й те, що тогочасна візантійська еліта, відірвана від загальної течії світової суспільної думки, перебувала у стані наростаючої духовної кризи. В подальшому впровадження візантійської моделі християнства зумовило стійку тенденцію відставання Русі від Заходу в багатьох сферах суспільного життя, особливо після розколу християнства у 1054 р. на православну та католицьку гілки.]]

Завдяки старанням Володимира Русь стала найбільшою за розмірами країною в Європі. Завершився процес формування її державної території, визначилися кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов'янської етнокультурної спільності. На сході Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході - Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі - Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні - Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.

Ця могутня імперія складалася з різних племен, мов, релігій і розвивалася не як етнічна, а як політична держава. Руські люди становили переважну більшість її населення. Разом з ними проживало понад 20 інших народів, у тому числі тюркських (печеніги, торки, берендеї, половці, каракалпаки), балтських (лити, пруси, ятвяги), угро-фінських (чудь, весь, меря, мурома, мордва). Неслов'янські племена вливалися до складу Русі здебільшого мирним шляхом, адже впливи слов'ян сприяли їхньому економічному, суспільному та культурному розвитку.

За Володимира Святославича завершився другий етап у складанні державності на Русі. Третій, заключний, припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава.

Розбудована Володимиром держава наприкінці його життя виявилась не такою вже згуртованою. Близько 1012 р. замислив лихе проти київського князя вихований ним пасерб Святополк, намісник у Турові. В 1014 р. відмовився сплачувати данину власний син Ярослав, князь Новгородський. Влітку наступного року, готуючись до походу, аби приборкати сина, київський князь раптово помер. Між його нащадками розгорілася кривава боротьба. У ній загинули Святослав та малолітні Борис і Гліб (за їх вбивство Святополк прозваний літописцями Окаянним, від імені біблійного братовбивці Каїна, проте зі скандинавської «Еймундової саги» випливає, що Борис і Гліб загинули від руки Ярослава).

У 1015 р. Ярослав вокняжився в Києві. Під час першого князювання йому довелося відбивати напад численного війська степовиків. 1017 р. «прийшли печеніги до Києва й врубалися в Київ, і ледве надвечір здолав їх Ярослав і переміг печенігів».

1018 р. Святополк, котрий утік 1015 р. до Польщі, захопив було Київ. Та взимку Ярослав вибив його з міста. Навесні 1019 р. Святополк повернувся разом з печенізькою ордою. Вирішальна битва сталася на р. Альті на Переяславщині й принесла перемогу Ярославу, котрий бився в перших рядах війська.

Ярослав Володимирович (1019-1054) доклав багато зусиль до відновлення централізованої держави, що послабилася під час міжусобної війни й вторгнень печенігів. Наприклад, він не зупинився перед тим, щоб кинути до в'язниці рідного брата Судислава - псковського князя, котрий прагнув до самостійності.

У 1024 р. Ярослав зіткнувся з братом Мстиславом, котрий княжив тоді в Чернігові, і розділив з ним по Дніпру Південну Русь. Після скону Мстислава, у 1036 р. Ярослав став, як пише «Повість», «самовладцем Руської землі».

Першочерговим завданням київського князя був захист від печенігів. Ярослав продовжив фортифікування південних рубежів й «почав ставити міста по Росі». Але й ця захисна лінія не допомогла. 1036 р. величезна орда прорвала її й оточила Київ. Князь із загонами вийшов з міста. В результаті «злої січі» печеніги були остаточно розгромлені. А на місці перемоги над нападниками Ярослав наказав закласти Собор Святої Софії.

Основна маса печенігів після поразки відкочувала у Візантію, частина перейшла на прикордонну службу до руських князів, інші залишилися в степу, приєднавшись до менш войовничих торків (гузів), що перекочували сюди зі сходу.

Упродовж майже всього князювання Ярослава русько-візантійські відносини були дружніми. Однак 1043 р. спалахнула війна, спричинена зміною політичного курсу нового імператора Константина ІX Мономаха, що почав чинити перешкоди руським купцям. Морський похід русів на Царгород був невдалим. Тоді Ярослав направив послів до Германії й ряду інших європейських країн, збиваючи коаліцію проти Візантії. До того ж переможці самі потребували допомоги в боротьбі проти навали печенігів, й імператор почав шукати шляхів замирення. Підписану 1046 р. русько-візантійську угоду незабаром скріпив шлюб сина Ярослава Всеволода з цесарівною Марією.

1048 р. король Франції Генріх І посватався до дочки Ярослава Анни. Інша дочка Ярослава, Єлісавета, стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, ще одна, Анастасія, побралася з угорським королем Андрашем І. Київський володар був зв'язаний союзною угодою з польським князем Казимиром, за якого видав сестру Добронегу. Інші сини Ярослава були одружені: Ізяслав - з польською княжною, Святослав - з онукою цісаря Генріха ІІ. Дружиною ж самого князя була дочка шведського короля Олафа Інгігерда. При дворі Ярослава подовгу жили англійський та норвезький принци. Все це принесло великий міжнародний авторитет Руській державі.

Багато зусиль доклав Ярослав для створення нових і розбудови існуючих міст, насамперед Києва. У стольному граді, площа якого порівняно з добою Володимира збільшилася у 7 разів, проживало близько 50 тис. мешканців. Укріплена частина Києва - дитинець сягнула 90 га. «Місто Ярослава» оточили глибокі рови, заповнені водою, та велетенські земляні вали, що мали довжину 3,5 км, висоту - 14 м, товщину в основі - близько 30 м. На валах стояли високі дубові стіни. Місто прикрасили Золоті ворота. Разом з розташованими довкола ремісничо-торговельними посадами площа Києва склала 380 га.

З ім'ям Ярослава пов'язаний розквіт руської культури, насамперед книжності. Сам князь «до книг виявляв охоту, читаючи їх і вночі, і вдень». За це його і прозвали Мудрим. Тоді ж у Києві було утверджено митрополичу кафедру, а на Русі виникли монастирі. Митрополитом київським Ярослав призначив Іларіона. Зроблено це було без відома константинопольського патріарха, що мало на меті вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії.

Князь виступив ініціатором проведення кодифікаційних робіт, завдяки чому з'явився перший писемний збірник правових норм «Руська правда».

За князювання Ярослава будівництво держави завершилось. Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, зрівнявшись із Візантією та Германською імперією. Стабілізувалися державна територія й кордони, вдосконалився державний апарат. Було нарешті подолано місцевий сепаратизм. Полюддя все більше замінювалось м'якшими, прогресивнішими формами данини, що відповідало прогресуючій феодалізації суспільства.

Помер князь на 76-році життя і був похований у мармуровому саркофазі в Софійському соборі. На жаль, сини Ярослава не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

[[Суспільний устрій, господарство, розвиток культури. Великий київський князь зосереджував у своїх руках всю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову та військову. У своїй діяльності він спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина становила собою постійне військо, що у внутрішніх справах виконувало роль апарату примусу. За свою службу старші дружинники (бояри, великі феодали) одержували землі, молодші («отроки», «діти боярські», «пасинки») - частину військової здобичі або плату. На перших порах дарувалась не територія, а право стягувати з відповідного міста чи села податки. Така форма феодального землеволодіння - помісна - не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. Згодом дедалі більшого поширення набирає вотчина - спадкове, вільно відчужуване володіння.

На політичні рішення князя могли впливати поради та позиція боярської ради, утвореної зі старших дружинників, міської верхівки, вищого духовенства. Боярська рада користувалася правом «вето».

У періоди послаблення князівської влади важливу роль відігравали віча - народні збори дорослого чоловічого населення. Крім жителів міста, право їхнього скликання мали князь та митрополит. Віче володіло досить широкими можливостями впливу - аж до вигнання неугодного князя та запрошення іншого.

Основними верствами феодально залежного населення були:

смерди - більшість селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

закупи - люди, які втративши в силу різних обставин власне господарство, змушені були подаватися в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

рядовичі - селяни, котрі уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

челядь - особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала, їх могли продавати, дарувати, передавали у спадщину;

холопи - населення, яке перебувало у цілковитій власності феодала.

Переважна більшість мешканців міст була ремісниками різних спеціальностей. Вони об'єднувались у корпорації на кшталт західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки становили водночас головні площі, на яких вирувало життя, зокрема збиралися віча.

Могутньою і прекрасною були матеріальна та духовна культура Русі. Її народ зводив величні кам'яні храми в містах та дерев'яні церкви в селах, розкішні палаци, здебільшого з каменю й цегли, в два, три й більше поверхів - для князів, пишні дерев'яні хороми для великих бояр, ошатні дерев'яні зрубні житла - для середніх прошарків населення (біднота тулилась у напівземлянках), створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків, що увійшли до народної пам'яті під поетичним найменням «змійові вали». Навіть порівняно невеликі гради являли собою справжні фортеці з могутніми земляними валами, на яких стояли дубові стіни з численними баштами.

Значного розвитку в Київській Русі набула церковна архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. Ярославом Мудрим було зведено найбільший храм держави - Софійський собор. За його зразком побудовані: Спаський собор у Чернігові, Софійські собори - у Новгороді та Полоцьку.

Витривалі й працелюбні русичі вирощували хліб (основні зернові культури: жито, просо, ячмінь, пшениця й овес; у лісовій зоні використовувалась підсічна система із застосуванням легкої сохи; в степах й лісостепу - перелогова система, плуг із залізним наральником). Не останнє місце посідало скотарство (великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри). Русичі мали розвинені ремесла: ковальське, ювелірне, гончарне, обробку шкіри, дерева й кістки, виготовлення виробів із скла - браслетів, намиста, перснів, кубків, пляшок, віконного скла. Залізо масово добувалося з болотяної руди. Кожна жінка досконало володіла домашніми ремеслами: прядінням, ткацтвом, виготовленням одягу. Багато продукції постачали промисли: мисливство й рибальство, бортництво - добування меду диких бджіл, бджільництво.

На весь світ уславились вироби руських майстрів, наприклад дорогоцінні золоті речі з перегородчастими емалями й більш скромні срібні прикраси. Як і золоті діадеми, князівські барми, іконки, ковтки, хрестики тощо, срібні карбовані браслети з черню київського виробництва належать до найвитонченіших зразків середньовічного мистецтва.

Купців руських добре знали на торгах міст Візантії, країн Кавказу й Арабського Сходу, Поволжя (Хозарський каганат і Волзька Болгарія), Германії, Франції, Угорщини, Чехії, Польщі. На продаж вони везли шкурки куниць, лисиць, бобрів, білок, мед і віск, вироби ремісників (це були шкіряні й металеві вироби, зокрема зброя, витвори ювелірів). Гнали вони й рабів (в самій Русі рабовласництво поширення не набуло). Додому ж поверталися із чужоземними золотими й срібними виробами, посудом, дорогими тканинами (шовк, парча, оксамит), олією, вином, фруктами, різноманітними ремісничими виробами.

Торгівля викликала до життя грошовий обіг. Крім традиційного засобу розрахунків - шкурок хутрових звірів - на ранньому етапі (VІІІ-Х ст.) на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські номісми і міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Русь карбувала власні гроші - срібники і златники. З ХІ ст. при розрахунках у великих торгівельних операціях використовувалися срібні зливки - гривни. Останні відомі трьох типів - київського, чернігівського та новгородського.

Міста виступали культурними осередками. Тут діяли школи й книгописні майстерні, виготовлялися твори прикладного мистецтва, при храмах та монастирях існували бібліотеки, писалися ікони, складалися літописи та агіографії - житія святих. Творилася й усна історія у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень та билин, інших фольклорних пам'яток.

Найвідоміший монастир - Києво-Печерський, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

Перші школи в Києві, а можливо і в інших великих містах Русі, започаткував Володимир Святославич. Ярослав Мудрий організував школу в Новгороді, де навчалося триста дітей. Крім початкової освіти, існувало й «навчання книжне», котре передбачало вивчення богослов'я, філософії, риторики, граматики - прообраз майбутньої вищої школи.]]

Занепад Руської держави. Стаття 1054 р. «Повісті» відкривається словами: «Помер великий князь руський Ярослав. Ще за життя свого він дав заповіт синам своїм, мовивши їм: «Ось я залишаю світ цей, сини мої живіть у любові... я доручаю замістити мене на столі моєму в Києві старшому синові моєму, брату вашому Ізяславу, слухайтесь його, як слухались мене, він замінить вам мене; а Святославу даю Чернігів, а Всеволодові - Переяслав, а Ігореві - Володимир (Волинський), а Вячеславу - Смоленськ».

Запровадивши спільне управління державою всім князівським родом, Ярослав поклав початок удільному устрою. Влада великого князя позбулася своєї економічної основи, що посилило його залежність від уділів. Престолонаступництво мало здійснюватися за встановленою чергою: по смерті київського князя його місце займав чернігівський князь, до Чернігова переходив переяславський, до Переяслава - волинський і так далі. Після смерті всіх синів Ярослава княжити в Києві мав почати найстарший нащадок його першого сина. Життєздатною така громіздка система бути не могла: непорозуміння почалися вже за перших Ярославичів.

Брати Ізяслава не забажали визнавати його верховним володарем і дивились на міста із землями, що заповів їм батько, як на особисту спадкову власність - «вотчину». Ізяславу довелося укласти союз із двома молодшими братами - Святославом і Всеволодом. На Русі встановилася незнана раніше форма правління, яку називають тріумвіратом.

Всі державні справи брати вирішували разом: видавали закони («Правда Ярославичів»), ходили в походи на торків і половців (кипчаків, куманів), перевели брата Ігоря з Володимира до Смоленська тощо. Але здебільшого дбали про збільшення власних володінь. 1057 р. Ізяслав захопив Волинь, а коли незабаром потому помер Ігор, тріумвірат поділив між собою Смоленську волость, нічого не залишивши синам покійного. Ізяслав, Святослав і Всеволод 1067 р. заволоділи Полоцькою землею, а її князя Всеслава кинули до київської в'язниці. Новгород привласнив Святослав, Смоленськ - Всеволод. Все це викликало обурення серед молодших Ярославичів і посіяло зерна подальших усобиць.

Після невдалої битви з половцями на р. Альті (1068 р.) тріумвірат дав тріщину й став розпадатися. 1073 р. Святослав звинуватив Ізяслава у змові з недавнім ворогом Всеславом полоцьким, з допомогою Всеволода вибив старшого брата з Києва і сів на його місце. Так скінчився майже 20-літній тріумвірат Ярославичів. Ізяслав утік до Польщі, далі до Германії, та зміг повернутися до Києва лише по смерті Святослава, наприкінці 1076 р.

Тим часом у чвари втрутилися обійдені дядьками й жадаючі багатих волостей-вотчин їх небожі Олег Святославич і Борис Вячеславич. Вони вигнали з Чернігова, вотчини Олега, Всеволода Ярославича, де той сів, коли Святослав утвердився в Києві. Ізяслав прийшов на допомогу братові, разом 3 жовтня 1078 р. поблизу Чернігова вони розгромили Олега з Борисом. Але Ізяслав сам загинув у тій битві, й у Києві вокняжився Всеволод. На Русі відновилась одноосібна монархія. Та їй було далеко до минулої могутності.

Всеволод Ярославич виявився слабким правителем. Його влада поширювалася лише на частину держави - Волинська, Турівська, Муромська землі не підкорились йому. Оскільки князь не любив воювати й ходити в походи, а віддавав перевагу бесідам з вченими людьми й читанню книжок (знав 5 іноземних мов), військову справу він доручив синові Володимиру, як тільки тому виповнилося 12 чи 13 років (в історію він увійшов за родовим іменем матері, доньки візантійського імператора Марії, - як Мономах). Практично державою правив сімейний дуумвірат.

Посадивши сина Володимира князем у Чернігові, Всеволод зневажив переважні права на місто синів свого старшого брата Святослава. Тож довелося йому захищатися від небожів - Святославичів, Давида й Святослава Ігоровичів, а також троюрідних онуків - Рюрика, Володаря й Василька Ростиславичів.

Кончина Всеволода у 1093 р. круто змінила перебіг політичних подій. Сталося несподіване: Володимир, що за життя батька став фактичним правителем Русі й мав найбільшу військову силу, не бажаючи розпалювати чвар, добровільно поступився престолом на користь кузена Святополка (той, як син старшого брата Всеволода Ізяслава, мав переважні права на Київ).

Та міжкнязівські усобиці тривали. Святополк не зумів власними силами приборкати бунтівників, тому уклав союз із Мономахом. Разом вони збройно змусили Святославичів утихомиритися. В 1096-1113 рр. Руссю правив дуумвірат Святополк - Володимир.

Відновлення державної єдності було украй необхідним, адже ще з кінця 1070-х рр. половецькі хани посилили натиск на Переяславщину й південну Київщину. Крім того, Олег Святославич, а за ним й інші князі (переважно чернігівські), почали використовувати степовиків у боротьбі з суперниками на Русі.

Становище особливо загострилося на початку 90-х рр. Майже щороку летюча половецька кіннота вдиралася на Русь, убивала й полонила тисячі людей, палила оселі й міста, витоптувала поля. Навіть об'єднані сили Святополка київського і Володимира, в ту пору чернігівського князя, були у 1093 р. розбиті половцями біля р. Стугни, на підступах до Києва. Тому з 1094 р. з ініціативи Мономаха руські князі почали гуртуватися проти половецьких ханів.

У 1097 р. в Любечі зібрався князівський з'їзд, який проголосив об'єднання сил проти половецької загрози. Було вирішено припинити чвари і скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримував успадковані від батька землі - вотчину, а всі спірні питання мали розв'язуються на князівських з'їздах. Протягом наступних років збиралося ще кілька з'їздів: Витичівський 1100 р., на Золотчі 1101 р. й біля Долобського озера 1103 р.

Між 1103 і 1116 рр. з ініціативи й під командуванням Мономаха відбулося 5 великих переможних походів на степ. Після цього половецькі хани ще чверть століття не насмілювалися нападати на Русь.

У 1113 р. помер Святополк. Кияни не любили нещирого й скупого князя, котрий благоволив лихварям і сам спекулював сіллю. Його смерть збурила повстання в Києві. Віче із заможних городян покликало на престол Володимира, але той не одразу погодився. Немолодий вже князь вагався, чи варто брати на плечі важку ношу керівництва державою. Тільки друге посольство переконало його. Мономах вокняжився в Києві й просидів на престолі до смерті (1125).

Володимир відновив єдиновладну монархію, при цьому визнав за краще не порушувати проголошених за його ініціативою рішень Любецького з'їзду: кожен володіє власною вотчиною. Але найменші спроби внести розбрат між князями, вийти з-під влади великого князя швидко й жорстоко придушувались.

За Володимира зміцнилися династичні зв'язки: сам він був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, донька - за угорського короля.

Син Володимира Мстислав (1125-1132) теж підтримував єдність Русі, гасив князівські чвари й дбав про консолідацію держави. За допомогою інших князів здійснив кілька успішних походів на половців, загнавши їх за Дон і Волгу, за що був прозваний літописцями Великим. Князь розвинув добрі стосунки з сусідами. Одна з його дочок вийшла заміж за норвезького короля Сіґурда, друга - за датського короля Кнута Лаванда, третя - за майбутнього імператора Візантії Андроніка Комніна, четверта - за угорського короля Гейзу ІІ.

Після смерті Мстислава Володимировича Русь, начебто несподівано, розпалася на півтора десятка князівств, володарі яких, принаймні частина з них, заходилися суперничати з великим князем київським. З 40-х рр. останній перетворився лише на формального главу держави.

Та цей процес, що дістав назву феодальної роздробленості, був цілком закономірним. Причини роздробленості полягали в тому, що впродовж другої половини XІ - першої половини XІІ ст. у країні сформувався клас землевласників-феодалів. Вони стали значною економічною, а відтак і політичною силою. Суспільний поступ привів до вирівнювання соціально-економічного розвитку в центрі держави і в її окремих частинах. Якщо раніше політичне, суспільне, економічне й культурне життя зосереджувалось у Наддніпрянщині, то в XІІ ст. стрімко піднеслися осередки інших земель. Їхні князі й бояри почали вважати обтяжливою залежність від Києва, дбали здебільшого про власні володіння, їх дедалі менше цікавили загальноруські справи.

Передоднем роздробленості історики називають князювання на київському престолі Ярополка (1132-1139), брата Мстислава. Він не зміг зберегти єдиновладдя на Русі, зате одверто піклувався про інтереси свого клану, що викликало протидію інших членів великої родини Мономаха.

Проте Києворуська держава у середині XІІ ст. не розпалася. Змінилася лише форма її устрою. Відносно єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. Державою спільно керувало об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів (так званий «колективний сюзеренітет»). Головні питання внутрішньої й зовнішньої політики розв'язувалися на з'їздах - снемах. Київ залишався стольним градом й мрією чи не кожного видного члена родини Рюриковичів. Суперництво за головний престол велося між двома князівськими кланами: Мономашичами й Ольговичами. З часом у це втрутилися й князі з роду галицьких Ростиславичів. Посівши ж престол, кожен князь перетворювався на активного поборника загальноруської єдності.

«І настала смута в усій Руській землі». Київ переходив з рук в руки (за сто років - 46 разів). Відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких ніколи не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Потім стали відносно самостійними Володимиро-Суздальська, Галицька та Волинська землі.

Процес подрібнення князівств характеризують наступні цифри: якщо на середину ХІІ ст. їх налічувалося 15, то на середину ХІІІ ст. - близько 50. Місцеві князі реформували державний апарат, створювали власні збройні сили. Князівства тепер ділилися на волості, куди князі призначали своїх посадників. Однак феодальна роздрібненість аж ніяк не була специфічною рисою Русі. На початку ХІІ ст. в Європі не існувало жодної централізованої держави.

[[Складання української народності. Русь була федеративною та багатоетнічною державою. Враховуючи слабкий контроль центру над тими 15 слов'янськими племенами, що увійшли до її складу, говорити про консолідацію населення країни в єдиний давньоруський народ (зі спільною мовою, культурою та з чіткою етнічною самосвідомістю) недоречно. Місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в ІX-XІІІ ст. були досить відчутними. Літописець повідомляв: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне - свій норов». Простори держави були заселені нерівномірно, а окремі частини розділені широкими і непрохідними лісами та болотами. Тож і територіальна єдність Русі була відносною.

Формування майбутньої української народності відбувалося на основі південно-західних племінних союзів (полян, древлян, сіверян, тиверців, волинян, уличів, дулібів, білих хорватів), котрі займали Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську, Галицьку, Подільську землі, а також Буковину і Закарпаття. А на Середній Наддніпрянщині, в Київській землі, утворилося етнічне осердя українського етносу, навколо якого поступово згуртувалося населення інших південноруських земель. Видатною є роль Києва у цьому процесі. При цьому південноруські землі вже у VІІІ-ІX ст., як і згодом, випереджали північні в соціально-економічному та культурному розвитку років на сто, а то й на двісті.

Показово, що українська мовна специфіка виразно простежується у письмових джерелах Галичини, Києва, Чернігова ще з ХІІ-ХІІІ ст.

Стосовно назви «Русь» в історичній літературі точилося багато суперечок. Сучасні науковці вважають, що це слово - іраномовного походження, пов'язане з назвою сарматських племен (роси, росомани, роксолани). На межі VІІІ-ІX ст. воно поширилося на Середньому Дніпрі, і літописні поляни стали називатися, як повідомив давній автор, руссю. З часом ця назва поширилася й на інші племена, що увійшли до складу Київської князівської держави. Вірогідно, зі словом «русь» пов'язані й давні назви річок зазначеного регіону - Рось, її приток Росави й Роставиці.

Гіпотеза про норманське коріння слова «русь» не може вважатися прийнятною, оскільки жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги. Крім того, один із найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (бл. 840-880) чітко називає русів слов'янським племенем.

Назва «Україна» є історично пізнішою. У 1187 р. її вперше фіксує Київський літопис. Спочатку вона вживалася для визначення земель порубіжжя.

За Середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилося імення «Україна», яким пізніше, з XVІІ ст., стали позначати етнічну територію українського народу. Хоча ще до цього вживалася назва «народ український». Наприклад, чи не першим, наприкінці ХVІ ст., її почав застосовувати київський католицький єпископ, українець за походженням Й.Верещинський. Цим терміном він позначав усе українське населення, використовуючи його замість поширених назв географічного походження: «подоляни», «волинці» тощо.

Розпад Русі у ХІІІ-ХІV ст. не призвів до суттєвих змін населення в Україні. На це вказує, зокрема, антропологічний тип більшості українців, єдиний для княжої, козацької і сучасної України. Українська людність ХVІ-ХVІІІ ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської держави. Як і тоді, українці продовжували називати себе руським народом. Вони добре усвідомлювали свою окремішність від сусідів - литвинів (білорусів) та москалів (росіян).

Отже Київську Русь, козацьку та сучасну Україну можна вважати послідовними, генетично пов'язаними фазами життя одного етносу - українського народу. Це не слід розуміти так, що людність Південної Русі - то українці. Головні риси українського етносу на той час лише формувалися. Тому південних русичів правильніше вважати праукраїнцями.

Варто пам'ятати, що слов'янські племена території сучасної України постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор'я (скіфів, сарматів) та греко-візантійської цивілізації. Своєрідність білоруської нації спричинило формування на слов'янській основі (племена кривичів, дреговичів і радимичів) з участю балтських елементів. Подальший їхній розвиток відбувався у складі Київської Русі, а пізніше - Литовсько-Польської конфедерації. Становлення російського етносу почалося в ході слов'янської колонізації (ільменські словени, в'ятичі) лісових обширів, заселених балтськими й угро-фінськими племенами (чудь, весь, мордва та ін.). Згодом, у ХІІІ-ХV ст. великий вплив на росіян справили контакти з татарами Власно російська історія почалася з відокремлення у XІІ ст. Володимиро-Суздальського князівства.]]

Навала орд Батия. Наприкінці XІІ у степах Монголії склалася сильна протодержава, яка за своєю соціальною сутністю була родоплемінною. Велике й могутнє об'єднання союзів племен очолив Темучін, у 1206 р. обраний Чингіс-ханом (великим ханом). Майже одразу монгольська верхівка розпочала завойовницькі війни проти сусідів, загарбавши країни Середньої Азії. 1223 р. у битві на р. Калці, недалеко від пониззя Дніпра, 25-тисячне монгольське військо на чолі з Джебе й Субедеєм розгромило дружини південноруських князів, підтриманих половцями. Поразка була жахливою: загинуло 9 князів та 90% руських воїнів.

То була лише розвідка боєм. Через півтора десятиліття онук Чингіс-хана Батий, якому дід заповів похід на Захід і «подарував» ще не завойовану Європу, розпочав вторгнення за Волгу. Наприкінці 1237 р. величезне добре вишколене кінне військо (від 150 до 200 тис. воїнів) вдерлося на руські землі.

Батиєва навала застала Русь роз'єднаною і страшенно ослабленою, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних кланів. Князі знали, що монголи готуються до походу, але, поглинені ворожнечею, нічого не вдіяли, щоб об'єднати сили. Нечисленні княжі дружини, навіть за підтримки погано озброєного й наспіх зібраного міського ополчення, не мали змоги стримати натиск ворога, що мав перевагу в десятки разів.

Протягом кінця 1237 - зими й весни 1238 рр. монголи здобули штурмом, розграбували й спалили Рязань, Владимир-на-Клязьмі, Ростов, Углич, Твер та інші міста. Заледве не всіх їх мешканців завойовники винищили.

Майже рік потому (до весни 1239 р.) чужинські полчища провели в надчорноморських степах. Відпочивши й підгодувавши коней, вони захопили Переяслав, потім Чернігів. Далі Батий намірився захопити Київ. Однак кияни відмовилися здати місто на вимогу одного з його воєвод - Менгу-хана, а сам він на штурм не наважився.

Минув рік, і восени 1240 р. головні сили Батия оточили стольний град землі Руської. Облога тривала 74 дні. Кияни доблесно билися зі страшним ворогом, завдаючи йому значних втрат. Та перевага була не на їхньому боці. Основний удар монголи завдали з півдня, він припав на Лядські ворота. Не зупиняючись ні вдень, ні вночі, бухали тарани в браму і стіни фортеці, аж поки завойовники не змогли вдертися всередину. Це сталося 6 грудня. Дуже мало киян зосталося серед живих.

По здобутті Києва орди Батия ринули на захід. Вони заволоділи Галицькою і Волинською землями й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи сил вже не вистачило: надто великих збитків зазнало військо монголів на Русі.

У 1242 р. Батий припинив похід на захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди у Пониззя Волги. Там монголо-татари заснували власну державу - Орду (в історичній літературі вона виступає під назвою Золотої).

Монгольська верхівка спочатку вела кочовий спосіб життя, замінивши в степах знищену нею половецьку аристократію. Основним населенням степової частини Орди залишались половецькі племена. Монголи не внесли істотних змін в етнічний склад населення степів. З часом Золота Орда перетворилась у тюрко-монгольську державу.

Після описаних подій Києворуська держава перестала існувати. На Русі встановилося важке й принизливе вороже панування. Тривало монголо-татарське іго довгих 238 років.

Татаро-монгольська навала значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний і культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість була фактично законсервована, про відродження власної державності не могло бути й мови.

Ключові терміни та поняття: бояри; варяги (нормани); віче; волості; волхви; вотчина; дружина; закупи; «змійові вали»; Золота Орда; католицизм; князівство; князь; колективний сюзеренітет; конунг; монотеїзм; намісники; печеніги; племінні княжіння; «Правда Ярославичів»; поліетнічна держава; половці; полюддя; помістя; посадник; православ'я; ранньофеодальна монархія; «Руська правда»; рядовичі; смерди; становища; татаро-монгольська навала; Тмутараканське князівство; тріумвірат; уділи; уроки; устави; федеративна монархія; феодальна роздробленість; холопи; челядь.

Основні дати та події: 870 р. - початок правління Рюрика в Новгороді; 882 р. - завоювання Олегом Києва; 882-945 рр. - І етап розвитку державності Русі; 882-912 рр. - князювання Олега в Києві; 912-945 рр. - князювання Ігоря; 945-1015 рр. - ІІ етап розвитку державності Русі; 945-964 р. - князювання в Києві Ольги; 946 р. - посольство княгині Ольги до Візантії; 959 р. - посольство княгині Ольги до Риму; 964-972 рр. - князювання в Києві Святослава; 988 р. - прийняття Руссю християнської віри; 1019-1054 рр. - князювання в Києві Ярослава Володимировича (Мудрого), ІІІ етап розвитку державності Русі; 1054-1073 - тріумвірат Ярославичів; 1125-1132 рр. - князювання в Києві Мстислава Володимировича; 1223 р. - битва на р. Калці; 1240 р. - взяття Києва ханом Батиєм.

Імена: Аскольд; Батий; Володимир Великий; Володимир Мономах; Дір; Ігор; Ізяслав, Святослав, Всеволод Ярославичі; Іоан Цимісхій; Кий; Костянтин Багрянородний; Костянтин Мономах; Мстислав Володимирович; Олег; Ольга; Рюрик; Святослав; Чингіз-Хан (Темучін); Ярослав Володимирович (Мудрий); Байєр Готліб; Міллер Герхард; Шльоцер Август-Людвіг; Ломоносов Михайло.

Перевірте себе: Коли почала складатися давньоруська державність? Кого з перших київських князів ви пам'ятаєте? Як називалась перша збірка писаних законів Київської Русі? Хто її створив? Які верстви населення існували в руському суспільстві? Що таке віче? Які реформи провів князь Володимир Великий? Чому князя Ярослава Володимировича називали Мудрим? Коли розпочалась монголо-татарська навала і які наслідки для Русі вона мала?

Поміркуйте: Чим характеризується кожен із трьох періодів розвитку Руської державності? Хто з київських князів прославився як реформатор, хто - як завойовник, хто - як дипломат? Чому варягів (норманів) не можна вважати творцями руської державності? Чи була феодальна роздробленість Русі закономірним історичним процесом? Чи можливо було б її уникнути?

Вивчіть самостійно: Норманська версія походження державності у східних слов'ян. Русько-Візантійські відносини в Х ст. Прийняття Руссю християнства. Суспільний устрій, господарство, розвиток культури Київської Русі в часи її розквіту. Складання української народності. Походження назв Русь і Україна.

Рекомендована література:

v Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. - К., 1996.

v Древние славяне и Киевская Русь. - К., 1989.

v Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. - К., 1994.

v Котляр М.Ф. Введення християнства в Київській Русі та його наслідки. - К., 1985.

v Котляр М.Ф. Русь язичницька: Біля витоків східнослов'янської цивілізації. - К., 1993.

v Котляр М.Ф. Утворення Давньоруської держави. - К., 1993.

v Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. - К., 1996.

v Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества ХII-ХIII вв. - М., 1982.

v Толочко П.П. Київська Русь. - К., 1996.

v Толочко О., Толочко П. Київська Русь. - К., 1998.

Допоміжна література:

v Багринець В.М. Коли і як виникли назви Україна, українці. - Ужгород, 1997.

v Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ. - К., 1963.

v Брайчевський М.Ю. Походження Русі. - К., 1963.

v Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1989.

v Вілкул Т.Л. Володимир Мономах: тексти і версії // Український історичний журнал. - 2004. - № 1. - С.53-72.

v Вовк Т.А., Отрощенко В.В. Проблеми давньої та середньовічної історії України // Український історичний журнал. - 1997. - № 2.

v Історія Русів. - К., 1991. - С. 33-39.

v Історія України: Документи. Матеріали: Посібник / Уклад., комент. В.Ю.Короля. - К., 2002. - С. 15-66.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук, І.І.Дерев'янко та ін. - Полтава, 1993. - Вип. І. - С. 3-6.

v Історія України: запитання і відповіді / Автори: В.І.Горбань, Г.М.Аванесян, В.Я.Береза та ін. - Полтава, 1994. - Вип. ІІ. - С. 3-11.

v Котляр М.Ф. Спадок Ярослава Мудрого // Український історичний журнал. - 2000. - № 4.

v Крещение Руси. - М., 1990.

v Методичні рекомендації до вивчення історії України в запитаннях і відповідях для студентів всіх спеціальностей / Автори: В.І.Горбань, М.М.Поліщук І.І.Дерев'янко та ін. Полтава, 1997. - Вип. ІІІ. - С. 3-9.

v Петров В. Походження українського народу. - К., 1992.

v Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // Український історичний журнал. - 2001. - № 2.

v Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. - К., 1990.

v Шип Н.А. Дискусія про термін «Русь» // Український історичний журнал. - 2002. - № 6.

Лекція 4 Галицько-Волинське і Литовське князівства в руській історії

Галицько-Волинське князівство. Наприкінці X - в першій половині XІ ст. адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир - місто, що його заснував і назвав власним ім'ям князь Володимир Святославич. Він передав управління краєм своєму сину Всеволодові. Місто Володимир стало осередком єпископства і головним центром розвитку культури у регіоні.

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава - Ростиславичі, а на Волині - Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха.

У 1084 р. в Галичині утворилися три князівства, в яких запанували брати Ростиславичі. Найстарший з них Рюрик володарював у Перемишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину українських Карпат. На північ від нього лежало Звенигородське князівство. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. В 1099 р. він, спільно з Васильком, переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем. На деякий час це припинило напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир, якого літопис називає Володимирком (1124-1153) об'єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного князівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання містичів Галича, які «ввели у місто» звенигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього існував єдиний шлях - надання посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу протидіяти спробам зміцнення князівської влади (боярство могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин). На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме тих давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.

Розквіту Галицьке князівство досягло під час правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла (1153-1187). Його володіння сягнули вздовж Дністра досить далеко на південь, навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зросло значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові князівства: будувалися нові міста, фортеці.

Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві.

На Волині влада часто переходила з рук в руки. Внук Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136-1142 і 1146-1154 рр., а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої володіння, ведучи змагання за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно час від часу перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які прагнули вести самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогичині, а в окремі періоди - також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170 р. Мстислава Ізяславича Волинь поділили його сини: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі.

Після смерті Ярослава Осмомисла у 1187 р. галицький стіл посів його позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя - Володимира, старшого сина Ярослава. Згодом невдоволені правлінням Володимира бояри намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Та Володимир, спираючись на підтримку німецького князя Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.

Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу (1199-1205), спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

Формуючи централізовану державу, Роман рішуче виступив проти опозиційно до нього налаштованої частини галицького боярства. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, він здійснив успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, чим підніс міжнародний авторитет держави. У 1202-1203 рр. князь поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави стало подією великої історичної ваги. На заході Південної Русі виник могутній осередок державності, що за своїми розмірами не поступався Священній Римській імперії. Це докорінно змінило політичну ситуацію в країні: центр політичного та економічного життя Київської Русі фактично перемістився на західноукраїнські землі.

Недаремно літописець називав Романа «великим князем», «царем на Русі», «самодержцем всея Русі», причому слово «самодержець» вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів - автократор, засвідчив зміцнення позиції князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Із щирою приязню писав автор літопису, що великий князь Роман «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись, ...переходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха...»

В 1205 р. під час війни з Польщею Роман потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

Бояри Галичини, не зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-Волинського князівства, організували заколот. Вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом (4 роки) і Васильком (2 роки) змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверської землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, і «вбито їх було числом 500, а решта розбіглися». В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і «повісили задля помсти». Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі - це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів.

У 1214 р. з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили «королем королівства Галицького» п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю.

Як тільки княжичі Данило і Василько підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини. Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, боротьба княжичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набрала характеру визвольної війни за державну незалежність. Молоді Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Княжичів підтримали міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та ін.). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців - іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення також позиція селян-общинників, що входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії щодо «доброго князя» уже в той час були поширені в народі.

Від чужоземної окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не цьому зятеві, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з його другою дочкою. Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. В 1230 р. князь витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р.

Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле.

У тому ж році Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напередодні проголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)».

Внутрішня політика князя була скерована на посилення держави. Він намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. Вдосконалення системи керівництва державою відбувалося у напрямку до спеціалізації різних адміністративних ланок, у чому Данило спирався на досвід інших країн. Найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський.

За князювання Данила розбудовувалися міста, поставали нові. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.