Україна на шляху до незалежності

58

Контрольна робота

з дисципліни: “Історія України”

Тема:

Україна на шляху до незалежності

Зміст контрольної роботи

1. Прийняття Декларації про державний суверенітет України та Акта про незалежність

2. Утвердження політичного і економічного суверенітету

3. Україна на міжнародній арені

Список літератури

1. Прийняття Декларації про державний суверенітет України та Акта про незалежність України

1 грудня 1991 р. відбулися дві події історичної ваги -- понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки -- Л. Кравчука (понад 61% голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський тижневик "Тайм": "Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився".

Появу на політичній карті світу нової незалежної держави -- України зумовила низка чинників.

Зовнішні:

Поразка соціалістичного табору в "холодній війні", порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціалістичної системи.

Помітне погіршення соціально-економічної та політичної
ситуації в СРСР.

Фактична втрата центром контролю за подіями на місцях.

Синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках.

Поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил.

Намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу, значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування -- під юрисдикцію РСФРР та інше -- все це абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера у новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.

Внутрішні:

Існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління.

Бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру.

Певна стабільність українського товарного ринку.

Активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки.

Післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці.

Дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу.

Багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого -- у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері -- від тоталітаризму до демократії; в економічній -- від командної до ринкової економіки; у соціальній -- від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній -- від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній -- від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища "уламка імперії" -- до власної державності, від формальної незалежності -- до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього -- тривалий "урочистий марш на місці" на роздоріжжі реформ.

Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, викликані наслідками брежнєвського періоду і невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності у суспільній свідомості ще не встигло сформуватися і закріпитися усвідомлення масштабу нових завдань, більшість населення не визначила чітко свого місця у процесі державотворення.

Важливим аспектом оцінки стартових можливостей республіки після проголошення незалежності є визначення її природно-ресурсного потенціалу. У структурі природних ресурсів визначальну роль відіграють земельні, мінеральні, водні та лісові ресурси. На початку 90-х років частка сільськогосподарських угідь у структурі земель України становила 70%, орних земель -- понад 55%, що було одним з найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою була і забезпеченість ріллею у розрахунку на одного жителя. В Україні цей показник становив 0,78 га, тоді як у Великобританії -- 0,12 га, у Німеччині -- 0,20 га, у середньому в Європі -- 0,26, у світі -- 0,29 га.

Маючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корисних копалин, Україна належить до держав з середнім рівнем матеріально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. З одного боку, на території республіки сконцентровані до 20% світових ресурсів марганцевих руд і понад 5% запасів залізних руд; національні запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки у декілька разів перевищують реальні потреби, але з іншого боку -- абсолютно недостатня забезпеченість паливно-енергетичними ресурсами, насамперед нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними солями. Крім того, за рівнем забезпеченості прісною водою у розрахунку на одного жителя Україна займає одне з останніх місць у Європі, а потреби у деревині республіка задовольняє за рахунок власних можливостей лише на 20-- 25%.

Аналізуючи стартові можливості, недостатньо зосереджуватися на основних параметрах природно-ресурсного потенціалу України, необхідно звернути увагу на особливості форм і методів його використання у радянський час. Ситуація в економічній сфері на початку 90-х років визначалася впливом чинників тривалої дії. У радянську добу загальносоюзні міністерства і відомства розпоряджалися 95% усієї власності, розташованої в Україні. Таке тотальне одержавлення економіки призвело до того, що 75--80% продукції української промисловості вироблялося підприємства-ми-монополістами. Безпосереднім наслідком такого становища стала надзвичайно низька конкурентоспроможність промисловості СРСР на світових ринках.

Серйозними успадкованими з радянських часів вадами української економіки були панування командних форм і методів управління, надмірна централізація та екстенсивний шлях розвитку господарства. Незалежна Україна змушена була успадкувати й структурну та територіальну диспропорційність економіки. Так, частка групи "А" (галузей, в яких вироблялися засоби виробництва) становила 70%, а групи "Б" (галузі, що виробляють предмети споживання) -- 30%, тоді, як у США промислова продукція групи "Б" становить майже 70%. Це означало орієнтацію української економіки не на людину, а на виробництво заради виробництва.

Істотні диспропорції існували й у територіальному розміщенні виробничих сил. Так, рівень економічного розвитку центру і заходу України був майже удвічі нижчим, ніж Подніпров'я і Донбасу. Успадкована структура республіканської економіки базувалася на принципі незавершеності. Майже 80% усього виробництва в Україні не мало закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини. Саме тому ще у листопаді 1991 р. українські підприємства мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. У цей період лише зв'язки з Росією забезпечували 67,3% виробництва кінцевого продукту промисловістю України.

Українська економіка була надто мілітаризована. Свого часу на воєнні цілі витрачалося майже 35% союзного бюджету. Вагома частка цих коштів вкладалася у промисловість України. Тому в республіці після розпаду СРСР залишилося майже 30% союзного воєнно-промислового комплексу (ВПК), до 80% підприємств машинобудівних галузей були втягнуті у виробництво зброї. Зосередження в Україні значного потенціалу ВПК Радянського Союзу мало суперечливі наслідки. З одного боку, це зміцнювало економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікованими кадрами, з іншого -- суттєво ускладнювало вирішення проблеми конверсії.

Перетворення України ще з 20-х років на одну з основних промислових баз СРСР призвело до значного погіршення екологічної ситуації у республіці. Непродумана концентрація металургійних, хімічних, енергетичних підприємств майже в усіх середніх та великих містах, шкідливі викиди в атмосферу, забруднення підземних та наземних вод, Чорнобильська аварія, невиправдана економія витрат на охорону природи поставили Україну в сфері екології на межу катастрофи.

Можливості України в економіці значною мірою визначались і дією соціально-психологічних чинників. У радянські часи поряд з культом дисципліни та відповідальності, що став необхідною умовою функціонування командної системи, було сформовано психологічний клімат колективної пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистих.

Таке становище у народному господарстві зумовило слабші стартові можливості України порівняно з багатьма іншими республіками. Це засвідчує офіційна статистика за 1990 р. У цей час за розмірами валового національного продукту на душу населення наша республіка займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення -- 6 місце серед республік колишнього СРСР. За продуктивністю праці у промисловості Україна була на 9 місці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5--6 місця.

Деформована структура господарського комплексу, що дісталася у спадок від колишнього СРСР у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками суттєво ускладнила державотворчий процес на початковому етапі. Республіка цього періоду, за влучним висловом фахівців, була, з одного боку, Гуллівером (економіка) з потужними м'язами -- значним промисловим потенціалом, що працював колись на весь СРСР, з іншого -- Хлопчиком-мізинчиком (державу) з мініатюрним кістяком, без досвіду самостійного і самодостатнього існування, без чіткої концепції державотворення. Нежиттєздатність цього гігантсько-мініатюрного монстра була цілком очевидною. Тому специфічною рисою початкового етапу державотворення в Україні була нагальна необхідність радикальних, нестандартних рішень і дій.

На перших порах керівництво України покладало значні надії на допомогу західних держав, але після формального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу. Забезпечивши власні інтереси у військово-політичній сфері, західні країни на деякий час втратили інтерес до розвитку держав СНД, сконцентрувавши свою увагу на власних проблемах: США -- на президентських виборах, Німеччина -- на питаннях внутрішньої консолідації, Японія -- на чотирьох островах Курильської гряди. А фінансова допомога використовувалася Заходом як своєрідний "важіль тиску" на Україну щодо ядерного роззброєння. Зазначимо, що за обсягом американської допомоги у 1992--1993 фінансовому році (з розрахунку на душу населення) Україна перебувала на десятому місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії.

Отже, на початковому етапі державотворення в Україні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народно-господарського комплексу; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація державної влади у республіці, незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дистанціювання Заходу після формального визнання незалежності України.

2. Утвердження політичного і економічного суверенітету України

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали;

Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про державний кордон України", який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж року з метою гарантування економічної безпеки республіки Президент України підписав Указ "Про утворення державного митного комітету України".

Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про громадянство України". Відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

Визнання національної символіки як державної. У січні -- лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М. Вербицького "Ще не вмерла Україна", синьо-жовте знамено -- державним прапором, а тризуб -- малим гербом України.

Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 p., відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта -- гривня.

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил -- гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. В цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес повинен іти шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил мала не перевищувати 0,8--0,9% від чисельності населення України (420--440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4--5% державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 р, Вже 6 грудня побачив світ Закон '"Про Збройні сили України", в якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил,

Пакет Законів, які було прийнято надалі ("Про прикордонні війська України", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" та ін,), створив певну правову базу для реформування війська.

Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 р. військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 р. -- 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції -- активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння -- з одного боку, реальні можливості та потреби української держави -- з іншого, зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

Паралельно зі скороченням особового складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова Збройних сил, визначалася їхня структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла "Воєнну доктрину України". Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних сил у трьох площинах -- воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що "хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України".

В цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але у його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил -- гаранта захисту державної незалежності -- це лише початок процесу розбудови держави. В межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції -- трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть "розбудови держави" полягає у перетворенні уламку імперії на самодостатню, саморегулюючу систему.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади -- законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України -- Верховна Рада -- дістався у спадок від Української РСР. її було обрано ще навесні 1990 p., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. В цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні -- забезпечувалася спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні -- більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння, непрофесіоналізм депутатів тощо негативно вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Після проголошення незалежності у структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, єдності в політиці в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства.

Термін "президент" в перекладі з латинської мови означає "той, хто сидить попереду", іноді ще перекладають і як "головуючий". Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям "лідер". Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. В межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.

Судова влада здійснювалася судовими органами, які в своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими частинами цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України "Про прокуратуру", прийнятого 5 листопада 1991 p., покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику ре

формування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього, замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади -- Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. За оцінкою експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993 p.), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.

Найслабшою ланкою у трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але у критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним громовідводом для зняття соціального напруження. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди -- В. Масола (травень -- жовтень 1990 р,), В. Фокіна (листопад -- жовтень 1992 p.), Л. Кучми (жовтень 1992 -- вересень 1993 p.), Л. Кравчука -- Ю. Звягільського (вересень 1993 -- червень 1994 p.).

Жорстке протистояння лягло в основу відносин між Президентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши Президентові значних повноважень для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на вирішення внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закрите засідання президії Верховної Ради з участю Президента і прем'єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, звертаючись до Л. Кравчука, запропонував йому таку альтернативу: "Є два шляхи. Сьогодні у нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути таким... -- управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте державу".

Президент не дуже поспішав скористатися всією повнотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть яких полягала в тому, що Президент формує уряд, бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолює виконавчу владу. Парламент концентрує свою увагу на прийнятті законів, постанов та здійснює тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів.

Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намагаючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргумента: "Зрештою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію". Проте Верховна Рада його не підтримала.

Протистояння Президент -- Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України "Про представника Президента України" та Положення "Про місцеву державну адміністрацію", затвердженого Указом Президента. Запровадження посади представника Президента, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Верховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адміністрації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам.

Отже, на початковому етапі державотворення (1991 -- перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка виявилася у низці негативних тенденцій:

У цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень.

Роздвоєність виконавчої гілки влади (Президент -- уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати.

Загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідальність на всіх рівнях.

Послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, так необхідну в умовах перехідного періоду.

За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді.

Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.

Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив і можливості політичних партій та громадських об'єднань. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об'єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.

Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 р. "Про вибори народних депутатів України", у 450 виборчих округах окружними виборчими комісіями було зареєстровано 5833 кандидати у народні депутати України -- в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою роботу з виступу голови Центрвиборчкому, котрий повідомив остаточні дані виборів: було обрано 338 народних депутатів, серед яких 168 осіб належали до різних партій. Майже три чверті парламенту -- віком від 25 до 50 років. До Верховної Ради України обрано представників 13 національностей. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза.

Порівняно швидко відбулася структуризація Верховної Ради України. На 1 липня 1994 р. у її складі налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція "Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя" (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (25); група "Центр" (38); група "Аграрники України" (36); група "Реформи" (27); група "Єдність" (25); група "Державність" (25); "Міжрегіональна депутатська група" (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап виборів, що відбувся у липні--серпні, суттєвих коректив у цей розклад політичних сил не вніс.

Протягом червня--липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув перемогу Леонід Кучма, за кандидатуру якого у другому турі проголосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука -- 45%.

Після виборів була зроблена спроба перейти до прагматичної стадії перехідного періоду -- стадії соціально-економічних реформ, оскільки запізнення з ними і було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність.

Доробок українського парламенту тринадцятого скликання містить:

Значне розширення правової бази реформ (прийнято 753 закони).

Перехід до організації роботи депутатів на постійній основі, зростання професійного рівня депутатського корпусу.

Прийняття нової Конституції України.

Посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу (проведено 8 парламентських слухань, 20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші питання суспільного життя).

Однак і на цьому етапі відчувалися серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Особливо помітною була слабка позиція Кабінету Міністрів. Як і в попередній період, цей виконавчий орган лишався найнестабільнішим -- один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 -- березень 1995 pp.), Є. Марчука (березень 1995 -- травень 1996 pp.), П. Назаренка (травень 1996 -- липень 1997 pp.). З липня 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко.
Протистояння "Президент -- Верховна Рада" тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996 р. Проте законодавчій та виконавчій гілкам влади вдалося досягти компромісу, що було зафіксовано у Конституційному договорі.

У березні 1998 р. за змішаною мажоритарно-пропорційною системою відбулися чергові вибори Верховної Ради. Березневий виборчий марафон визначив політичний спектр нового українського парламенту: Комуністична партія України -- 24,7%, Народний Рух -- 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України "За правду, за народ, за Україну!" -- 8,6%, Партія зелених -- 5,4%, Народно-демократична партія -- 5%, "Громада" -- 4,7%, Прогресивна соціалістична партія України -- 4%, Соціал-демократична (об'єднана) -- 4%. Подальші довибори суттєво не змінили це співвідношення сил. Після тривалих дебатів Головою Верховної Ради було обрано О. Ткаченка.

Отже, розгорнутий після проголошення незалежності України державотворчий процес протікає суперечливо і неоднозначно. З одного боку, відбулися певні позитивні зрушення -- запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили республіки, трансформовано старі елементи держави (Верховна Рада, Кабінет Міністрів) та розбудовано нові (президентські структури тощо), в основному сформовано правове поле для державотворчого процесу. Водночас виявилися слабка скоординованість та відсутність єдності у діях різних гілок влади; зростання протиріч між центральними та місцевими органами влади; низька ефективність державного контролю за виконанням прийнятих рішень; значний вплив політичного протистояння в державі на поведінку державних установ; корупція та протекціонізм у державних структурах; недостатня кваліфікація професійних політиків; прогресуюче падіння авторитету всіх гілок влади.

Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. стала не тільки поштовхом для конституційних змін, а й політико-правовою основою концепції нової Конституції України, ухваленої Верховною Радою у травні 1991 р. Проте життя внесло серйозні корективи у розвиток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України, який було підтверджено грудневим референдумом, кардинально змінило ситуацію -- значна частина положень названої концепції вже не відповідала реаліям і втратила свою актуальність. Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правового поля.

Активне державотворення можна було розгортати лише за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес надзвичайно ускладнювався відсутністю самостійної національної правової системи. Правова система Української РСР базувалася на двох далеко не рівноцінних основах: загальносоюзному законодавстві та власному українському. Республіканські кодекси здебільшого калькували загальносоюзні юридичні норми. За підрахунками фахівців, до проголошення незалежності України на її території суспільні відносини, наприклад, у народногосподарській сфері на 80% регулювалися союзним законодавством. Якщо брати в цілому всі сфери правового регулювання, то цей показник становив майже 90%.

Дві спроби зрушити з місця конституційний процес -- винесення на всенародне та громадське обговорення у 1992--1993 pp. двох варіантів проекту Конституції України -- закінчилися невдачею: Верховна Рада не затвердила жоден з них. Це пояснюється відсутністю чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного і державного устрою; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у чіткій визначеності та регламентації суспільних відносин.

Під час обговорення варіантів нової Конституції, основна боротьба точилася навколо проблеми розподілу владних повноважень. Верховна Рада не погоджувалась із двопалатною структурою майбутнього парламенту. Крім того, ліва більшість парламенту виступила проти положень проекту нової Конституції щодо сильної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування та ін. Фактично ліві погоджувалися лише на косметичні зміни в обмін на збереження принципових положень чинної Конституції України 1978 р.

Безкомпромісна позиція прихильників збереження радянської системи -- з одного боку, та прибічників парламентської, президентської чи президентсько-парламентської -- з іншого, у жовтні 1993 p. остаточно загальмували конституційний процес, внаслідок чого чинною залишилася Конституція УРСР 1978 p., до якої було внесено понад 200 поправок.

Після того як Президентом України став Л. Кучма, було створено нову Конституційну комісію, робота якої через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил теж не відзначалася особливою продуктивністю. Намагаючись активізувати конституційний процес, Президент 2 грудня 1994 р. виніс на розгляд Верховної Ради проект "Конституційного закону України про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", Ця ініціатива не була підтримана Верховною Радою і ще більше посилила напруження між гілками влади. Потрібен був компроміс. Ним і став узгоджений після тривалого обговорення Конституційний договір, схвалений Верховною Радою 8 червня 1995 р. Цей документ дещо обмежував повноваження Верховної та місцевих рад, водночас розширював нормотворчі та адміністративні функції Президента та Уряду. Незважаючи на певні недоліки, Конституційний договір створив умови для активізації конституційного процесу.

Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з новою силою у червні 1996 p., коли Верховна Рада розглядала її проект в другому читанні. Каменем спотикання стали проблема російської мови, державна символіка і питання власності. Позиції протидіючих сторін примирити не вдалося, і під час конституційного процесу знову склалася патова ситуація. Оскільки подальше просування шляхом реформ без надійної законодавчої бази було практично неможливе, Рада національної безпеки при Президентові України та рада регіонів рекомендували Л. Кучмі оголосити Всеукраїнський референдум з питання затвердження Конституції. Відповідно до рекомендацій Президент видав Указ, який знову загострив відносини між виконавчою і законодавчою гілками влади. Знову розпочалися пошуки компромісу. Робота п'яти узгоджувальних комісій з найбільш спірних питань (статусу республіки Крим, державної мови, державної символіки, приватної власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України.

Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як єдиного цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю його структурних елементів, їхнього функціонального призначення та принципів зв'язку. Нова Конституція -- це документ на виріст; з одного боку він фіксує та регламентує те, що існує в реаліях (ст. 4. стверджує, що в Україні існує єдине громадянство, а ст. 5 -- що Україна є республікою), з іншого -- вона є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст. 1 Конституції України акцентує; "Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава"). Таке поєднання в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безболісної трансформації політичної системи, створює сприятливі умови для динамічного, поступального розвитку суспільства.

З прийняттям Конституції конституційний процес не закінчується. По-перше, необхідно провести копітку роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме нагальна потреба у змінах, доповненнях та додатках до існуючого основного закону держави. Тому після прийняття Конституції законотворчість розгорнулася у двох напрямах -- підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному законі та трансформація або ж відміна законів, затверджених до червня 1996 р.

Нині законодавча база України ще переживає період становлення. Протягом 1990--1998 pp. прийнято загалом понад 1200 законодавчих актів, серед них декрети Кабінету Міністрів України та Укази Президента України з економічних питань, не врегульованих законом. Абсолютну більшість становлять закони України, прийняті після проголошення державного суверенітету України. Різні сфери суспільного життя врегульовані вже 420 самостійними законами. За ці роки прийнято майже 500 законів про внесення змін до чинного законодавства, понад 200 законів про ратифікацію міжнародних договорів та конвенцій. Зазначимо, що майже дві третини від загальної кількості законодавчих актів прийнято протягом 1994--1998 pp.

Водночас законодавча база, сформована в Україні, ще не забезпечує повною мірою потреб держави та суспільства в правовому регулюванні суспільних відносин, значна частина яких продовжує регулюватися нормами законодавчих актів колишнього Союзу РСР, а деякі відносини, що виникли в останні роки, взагалі не врегульовані законами України. За експертними оцінками, для повного правового регулювання процесів, що відбуваються в державі та суспільстві, необхідне прийняття ще майже 1,5 тис. законів.

Отже, суть конституційного процесу полягає у забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Україні ускладнювалося відсутністю самостійної національної правової системи; уповільненим формуванням чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного і державного устрою; незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у чіткій визначеності та регламентації суспільних відносин. Центральною подією конституційного процесу 1991 -- 1998 pp. стало прийняття нової Конституції України -- законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні взаємовідносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави створює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом. У демократичному суспільстві партії є тією зв'язуючою ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на корегування офіційної лінії.

Сучасна політична партія -- це спільність людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави1.

Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням у другу половину XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, ,>„ба "перебудови". Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції:

І етап "Зародження багатопартійності" (середина 1988 -- березень 1990 p.):

виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

виникнення першої формально задекларованої партії -- Української національної партії.

II етап "Вихід багатопартійності на державний рівень" (травень 1990 - серпень 1991 pp.):

поява парламентської опозиції;

ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше -- Декларація про державний суверенітет України;

збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).

III етап "Становлення багатопартійності" (з серпня 1991 p.):

розширення спектра багатопартійності;

посилення розколів та дроблення політичних сил;

активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною у період виборчих кампаній 1994 та 1998 pp.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х -- початку 90-х років привів до того, що у ще не створеної нової партії з'являлась фракція у Верховній Раді.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів -- лівого, правого та центристського. Ліве крило утворюють 7 політичних партій, найпотужнішими з яких є Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. 13 партій національного та націоналістичного спрямування формують праве крило організованих політичних сил республіки. Найпомітнішими партіями правого спрямування є Народний рух, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані у центральних керівних органах та на місцях.

Майже 30 партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або ж лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил -- лише чотири центристських партії (Партія зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об'єднання "Громада" та Соціал-демократична партія України (об'єднана) -- зуміли подолати 4% бар'єр і потрапити до Верховної Ради.

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

Мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. -- 27, то на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії.

Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило майже 1% усіх виборців України. Останнім часом ця статистика суттєво змінилася. Зокрема, найпотужніша ліва сила -- Комуністична партія налічує у своїх лавах 140 тис. осіб, а найвпливовіша права -- Народний Рух України -- 55 тис. Однак більшість політичних партій, за оцінкою експертів Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, є фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій
18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів1.

Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу свого ідеологічного впливу, чітко не вказали, виразниками інтересів яких груп вони є. їхні програми надзвичайно схожі і характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

Значна частина партій створювалася не на основі консолідації навколо ідеї, інтегративним стрижнем виступав, як правило, лідер чи група авторитетних людей.

Локальність партійного впливу, столичність партійної діяльності, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи домінують у Західній Україні, партії лівої орієнтації -- у Східній.

Поява на політичній арені незареєстрованої "партії влади" колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підриємств, апарат місцевих рад), що має серйозний вплив на перебіг подій у країні.

Наприкінці 90-х років багатопартійність значною мірою формальна. Вона не дає змоги створити у Верховній Раді структуровану керівну та опозиційну коаліції партій, відповідальні перед народом владні структури. Слабкість вітчизняних партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення багатьох партій; програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та визначення місця в суспільстві. Партії поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує у більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи -- майже 10 політичних партій, які мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій та осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу їм перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.

Зауважимо, що теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки створюється, базуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці виділяють декілька специфічних моделей:

1. Створення в надрах старої командної системи нових соціально орієнтованих ринкових відносин (Китай, В'єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти, під час яких відпрацьовувались оптимальні форми приватизації; стара бюрократія пристосовувалася до нових умов господарювання, вирішувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучення іноземного капіталу, стимулювання розвитку підприємництва тощо.

Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, Чехія, Словаччина). На відміну від попередньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його рисою є поступове нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні перейти до нових форм господарювання без зростання соціальної напруги та масового зубожіння населення, певною мірою минаючи період форсованого, первісного нагромадження капіталу.

Шлях "шокової терапії" (Польща). Суть цієї моделі полягає у запровадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів -- блискавичної лібералізації цін, максимального усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, надання повної самостійності підприємствам та фірмам в економічних питаннях.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіційного проголошення незалежності. Це засвідчують документи, базовані на положеннях Декларації про державний суверенітет України -- Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та постанова Верховної Ради "Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки" (листопад 1990 p.), які визначали зміст, мету і основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.

Через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї першої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута у ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 р. російський уряд Є. Гайдара, дотримуючись концепції "шокової терапії", зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В. Фокіним, щоб якось захистити український ринок, не залишалося нічого іншого, як повторити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме у Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, запрограмованість виконувати накази з Москви стали об'єктивними факторами, які підштовхнули Україну до цього кроку. Водночас правлячі кола республіки для захисту національних інтересів мусили запровадити систему контрзаходів (використати період розкручування інфляційної спіралі для поетапної лібералізації цін, реформування заробітної плати, побудови нової фінансової системи, модернізації та перепрофілювання вітчизняних підприємств, врахування при застосуванні російської моделі трансформації економіки національної специфіки, що дало б змогу пом'якшити удар "шокової терапії" по суспільству). Однак цього не сталося. На заваді стали брак політичної волі у тогочасної державної еліти та відсутність технічної готовності управлінського апарату для виконання цих завдань.