Україна на шляху до незалежності

Уже навесні 1992 р. газети писали, що "в Україні існують всі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пережила світова економіка у 20--30-ті роки". Ситуація справді була кризовою: на квітень 1992 р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, в тому числі виробництво товарів народного споживання впало на 20%, а продовольчих товарів -- на 32%. За цих обставин нездатність уряду внести корективи у хід реформ, тривале зволікання з рішучими діями (насамперед з розгортанням процесів приватизації та демонополізації) зумовили абсолютно логічну розв'язку: масове невдоволення народу і відставку кабінету В. Фокіна восени 1992 р.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд, який за своїм складом мав коаліційний характер, оскільки до нього увійшли представники опозиції -- І. Юхновський, В. Пинзеник, М. Жулинський.

У пошуках ефективної моделі реформування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамовлення на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому була зосереджена основна частина виробничого потенціалу країни. Паралельно йшла розбудова ринкової інфраструктури: виникли ринки валюти, нерухомості; динамічнішими стали процеси роздержавлення.

За оцінками експертів Світового банку, розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом І--III кварталів 1992 р. становив 20%. З жовтня 1992 р. розпочався процес прискореної лібералізації, до середини 1993 р. індекс адміністративного регулювання впав з 80% до 35%.

У фінансовій сфері наприкінці 1992 р. ситуація була критичною. Накопичений в попередній період інфляційний потенціал був настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993 р. підняти в 1,8 раза фіксовані ціни. Здійснені надалі адміністративні заходи -- обмеження фондів споживання на підприємствах, "заморожування" грошових доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутворенням підприємств-монополістів тощо -- дали певні позитивні наслідки: до кінця березня відносно стабільними були курс карбованця і ціни на споживчому ринку. Досягнуте певне відновлення керованості економікою сприяло скороченню спаду виробництва, падіння валового національного продукту в першому кварталі 1993 р.

На жаль, уповільненість процесів приватизації, демонополізації, структурної перебудови живили стару економічну систему, яка за послаблення державного контролю і розриву господарських зв'язків стала могутнім інфляційним чинником.

Склалося надто скрутне становище: стара система господарювання сильно підірвана, нова -- ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в сільському господарстві: фермерство ще не могло стати основним виробником сільськогосподарської продукції, а колгоспне виробництво ніяк не могло вписатися в нові економічні умови. Тільки в першому кварталі 1993 р. для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн. крб. пільгових кредитів і до 3 трлн. крб. державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі народного господарства, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень--квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий же період 1992 р.

Значні грошові ін'єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та невпинного спаду виробництва спричинили новий виток інфляції. Намагаючись стримати інфляцію, Кабінет Міністрів і Національний банк України у другій половині 1993 р. встановили фіксацію валютного курсу, обов'язковий продаж державі 50% валютної виручки тощо. Ці заходи не зачіпали головних чинників інфляції -- глибинних структурних деформацій в економіці.

У пошуках шляхів виходу з кризи прем'єр-міністр Л. Кучма, виступаючи в серпні у Верховній Раді з програмою антикризових дій на вересень--грудень 1993 р. та на 1994 p., запропонував такий перерозподіл влади: законодавчу -- Президентові, виконавчу -- урядові, розроблення Конституції -- Верховній Раді. На його думку, уряд мав здійснювати такі повноваження: залучення до вертикальної структури виконавчої влади, побудованої зверху донизу, місцевих держадміністрацій; підпорядкування Національного банку урядові; право уряду самостійно призначати і знімати міністрів та керівників інших відомств, створювати і ліквідовувати структури виконавчої влади. Проте ця пропозиція не була підтримана.

У вересні 1993 p. JI. Кучма пішов у відставку.

З цього моменту, за рішенням Верховної Ради, вся повнота виконавчої влади була зосереджена в руках Президента України Л. Кравчука. Виконуючим обов'язки прем'єр-міністра став голова Донецької міськради Ю. Звягільський. Спочатку Президент створив Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолання економічної кризи, а потім було сформовано новий уряд.

У жовтні 1993 р. після кількох розглядів на засіданнях Кабінету Міністрів була схвалена "Концепція плану економічного і соціального розвитку та державного бюджету України на 1994 рік", яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів. Однак на практиці дедалі помітнішим ставав дрейф до адміністративних важелів управління.

Вже в грудні 1993 р. у схвалених Верховною Радою головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості реформ. Спочатку це виявилося у своєрідній реформаційній паузі, після чого почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління. Було припинено торги на міжбанківській валютній біржі, запроваджено низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензування експорту багатьох товарів, до 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994 р. індекс адміністративного регулювання економіки, за розрахунками Світового банку, більш як у 2,5 раза перевищив відповідний показник середини 1993 р.

Уряд Ю. Звягільського, очевидно, дотримувався відомої формули П. Столипіна: "Спочатку заспокоєння, стабілізація, а потім реформи". "Заспокоєння" інфляції та економічної стабілізації намагалися досягти, як правило, адміністративними методами управління.

Уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції: в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1%) за три попередні роки. Уповільнено було і темп зростання цін -- на споживчі товари та послуги за січень--липень 1994 р. вони зросли у 1,7 раза, тоді як в грудні 1993 р. цей показник становив 1,9 раза. Зниження інфляції було досягнуто, головним чином, за рахунок відстрочення бюджетних виплат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 р. вона становила 47 трлн. крб. Виконання бюджетного фінансування на освіту становило лише 64%, медицину -- 69%, науку -- 60%, культуру -- 30%.

Отримання інфляції та зростання цін зовсім не означало стабілізації і виходу із кризи. Навпаки, негативні тенденції в економіці дедалі більше набирали силу: за шість місяців 1994 р. темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж 1991--1993 pp. За цей період особливо значний спад відбувся у паливній промисловості (на 35,6%); в чорній металургії (34,8%); в легкій промисловості (на 50,7%).

Практика реально показала, що навіть нетривалий період лібералізації економіки вивів з рівноваги стару систему господарювання, створив таку атмосферу, в якій повернення до адміністративного регулювання призводить до двох негативних наслідків -- послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. (За даними фахівців Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60%. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%).

Отже, у період 1991 -- середини 1994 pp. віднайти оптимальну формулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилась у кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підходи, набуло певного досвіду реформування.

3. Україна на міжнародній арені

Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 p.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об'єкта геополітики на реального повноцінного суб'єкта, що самостійно вирішує власну долю.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності у міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування власної чіткої лінії України на міжнародній арені 2 липня 1993 року Верховна Рада республіки схвалила "Основні напрями зовнішньої політики України". Цей документ визначив базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містив засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність нашої держави.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; розповсюдження у світі іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає жодних територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

В основу моделі зовнішньої політики 1991--1994 pp. було покладено принцип "балансу інтересів", що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Після президентських виборів 1994 р. весь розвиток зовнішньої політики України пішов по лінії модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

Зміна базових принципів серйозно вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне положення та структура економіки визначили для неї не роль "санітарного кордону" проти будь-кого, а роль мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна повинна бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

Визнання особливого значення взаємовідносин України з Росією у новій зовнішньополітичній моделі зовсім не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, саме на західному напрямі республіка мусила зробити найбільший прорив у своїй зовнішній політиці, адже лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.

Зовнішня політика України стала спробою не тільки максимально прагматично підійти до задоволення потреб та інтересів нашої держави, а й намаганням врахувати специфічні риси менталітету, традиції та зовнішньополітичні орієнтації населення республіки. Протягом століть територія України була поділена між кількома державами, і тому населення Східної і Північної України більше тяжіє до тісних контактів з Росією, а жителі Західної України -- до зв'язків із країнами Центральної і Західної Європи. Реалізувати і гармонійно поєднати ці відмінні орієнтації можна, на думку сучасного керівництва, лише в моделі "мосту", тобто, лише проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

Важливим моментом у процесі формування концепції зовнішньополітичного курсу стало прийняття нової Конституції України, яка юридично закріпила основні принципи зовнішньополітичної діяльності, спрямовані на забезпечення національних інтересів і безпеки нашої держави.

Отже, протягом 1991--1998 pp. активно тривало вироблення концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі її формування (1991--1994 pp.) в його основу хоча і було покладено принцип "балансу інтересів", але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі відбулися значні зміни, розставлені нові акценти у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію "мосту між Заходом і Сходом",

Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки власної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої політики у перші роки незалежності. Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави у першій половині 90-х років:

Неприєднання до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами.

Швидка інтеграція із західними країнами з надією на інвестиції, нові технології, прилучення до західного способу життя.

Утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз, або Міжмор'я).

Блокування з країнами Причорноморського басейну.

Союз із Росією та іншими країнами СНД.

Політиками і науковцями на різних етапах державотворення робилися спроби зондування ґрунту у всіх п'ятьох напрямах. Характерною рисою зовнішньої політики України у перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій націонал-демократичного спрямування. Саме тому у цей період було прийнято за орієнтир першу модель. її мета -- звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще у "Декларації про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 p., у якій зазначалося: "Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї". 24 жовтня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.

Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується, втрачаючи свою силу і вагу в зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою республіки "Основних напрямах зовнішньої політики України" зазначається: "З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати у майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки".

Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала.

Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. Практика засвідчила неготовність обох сторін реалізувати такий зовнішньополітичний сценарій: і Заходу, який через низку причин не наважився на такий крок, і України, що не мала належних умов для тісних інтеграційних зв'язків з розвинутими західними країнами. Крім того, в черзі "за інтеграцією" попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Європи.

Певний час у політичних колах активно обговорювалася ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об'єднання у рамках СНД. Однак, як зазначають більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, фактично перетворює республіку на ланку "санітарного кордону" між Росією та Західною Європою.

Після того як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали "Босфорську заяву", а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді--грудні у Києві -- друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявляти себе південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря у більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою вирішити енергетичні проблеми, адже у перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу проляжуть через Туреччину.

Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують серйозні протиріччя. П'ята модель -- союз з Росією та іншими країнами СНД -- у перші роки незалежності, особливо у 1991--1993 pp., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила те, що СНД з моменту утворення розглядалася українським керівництвом лише як механізм "цивілізованого розлучення", як тимчасова міждержавна структура без будь-яких керівних можливостей.

Отже, протягом 1991--1994 pp. українська дипломатія зондувала ґрунт, тією чи іншою мірою випробовуючи на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною у зовнішній політиці України стала вісь "Схід--Захід", по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.

Вихід незалежної України на міжнародну арену відбувся в дуже складних умовах. Розпад СРСР, поява на його руїнах низки самостійних держав на тривалий час вивели світ з рівноваги, адже зникло протистояння систем. З початку 90-х років у світі склалася нова геополітична ситуація, основними характерними рисами якої політологи та історики вважають:

Тотальну невизначеність, відхід від стандартності, прогнозованості процесів світового розвитку.

Значне розширення кола ідей, концепцій і підходів для створення оптимальної моделі світового устрою, яка б базувалася на новій динамічній рівновазі.

Активну інтеграцію групи високорозвинутих країн Заходу, що фактично концентрує основні полюси сили.

Появу на зміну загрозі світового конфлікту хвилі локальних зіткнень та зон напруженості.

Енергійні різновекторні пошуки країнами, що виникли на руїнах СРСР, свого місця у структурі світової спільноти.

Зазначені фактори спричинили складність, багатоаспектність, суперечливість процесу трансформації світової системи міжнародних відносин. Вони, безумовно, суттєво впливали і на коливання зовнішньополітичної лінії України, зумовлюючи часом її непослідовність.

В основу офіційної концепції зовнішньої політики української держави у перші роки незалежності було покладено чітку європейську орієнтацію. Така позиція певною мірою була закономірним явищем, адже після розпаду Варшавського блоку більшість країн, які до нього входили, обрали той самий орієнтир і розраховували на швидку інтеграцію в європейські структури безпеки (НАТО, Європейський Союз, Нараду з безпеки й співробітництва в Європі тощо) з метою забезпечення військової та економічної національної безпеки. Однак на заваді інтеграційним процесам стали два чинники: по-перше, якісний розрив між Сходом і Заходом за рівнем економічного, політичного та духовного розвитку, що утворився у період "холодної війни"; по-друге, швидка інтеграція могла перенести віруси економічної кризи, соціальної і політичної напруженості з держав Центральної і Східної Європи у стабільний західноєвропейський регіон.

На початку 90-х років у Центральній та Східній Європі утворився загрозливий вакуум колективної безпеки. За цих умов Україна намагається вступити в союз з країнами "Вишеградської трійки" (Польща, Чехо-Словаччина й Угорщина). Однак таке приєднання здійснити не вдалося. Отже, перші самостійні кроки на міжнародній арені Україні необхідно було робити за вкрай несприятливих умов. Крім зазначених перешкод, що стояли перед країнами Центральної і Східної Європи на шляху інтеграції із Заходом, українська дипломатія мусила подолати ще й свої специфічні:

Для повноцінного виходу на міжнародну арену Україні насамперед необхідно було вийти з "тіні Росії", яка зовсім не бажала випускати її з-під свого впливу.

Вже перші дипломатичні контакти реально показали, що Україна, виходячи зі свого географічного розташування, політичного та економічного стану, опинилася чи не останньою в черзі "за інтеграцією із Заходом", вслід за державами Центральної та Східної Європи.

Республіка дістала від колишнього СРСР небезпечний спадок -- ядерну зброю, що посилювало насторожене ставлення до неї західних країн.

Вирішення проблеми ядерного роззброєння на початку 90-х років стало для України своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Але цілком закономірно, що, відмовившись від успадкованого ядерного потенціалу, Україна чекала від світового співтовариства твердих гарантій своєї безпеки і територіальної цілісності. Спочатку були підписані угода СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) та Лісабонський протокол (травень 1992 p.).

У січні 1994 р. під час зустрічі у Москві президентів США, Росії та України було підписано тристоронню заяву, відповідно до якої Україні мали компенсувати вартість високозбагаченого урану, що містився в ядерних ракетах, розташованих на її території. Крім того, керівництво США і Росії пообіцяло надати Україні гарантії безпеки, як тільки-но вона завершить процес ядерного роззброєння та стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р. Україна виконала взяте зобов'язання -- вивезла і знищила третій за розмірами ядерний арсенал світу, що стало важливим фактором стабілізації та безпеки для країн європейського континенту.

Все це спричинило своєрідний перелом у ставленні світового співтовариства до України. Про реальність суттєвих змін свідчить розгортання таких процесів та тенденцій на міжнародній арені:

Інтенсивна інтеграція у світові, насамперед європейські політичні та економічні структури. Станом на 1 січня 1995 р. наша республіка була членом 37 міжнародних міжурядових організацій, брала участь у роботі понад 100 постійних або тимчасових органів, утворених у рамках цих організацій. Важливими віхами у процесі входження України до європейської спільноти стали: підписання першою з країн СНД угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом (березень 1994 p.), входження до Ради Європи (листопад 1995 p.), отримання кредитів від Міжнародного Валютного Фонду та Європейського банку реконструкції та розвитку (активне кредитування розпочалося в 1995 p.), набуття статусу повноправного члена Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ).

Налагодження регулярного політичного діалогу з США, що відповідає рівню стратегічного партнерства. Після двох з половиною років блокування "економічних та політичних контактів у відносинах між Україною та США намітилися радикальні зміни. Рішучі кроки нашої республіки на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим Домом як розуміння місця України у світі так і значення українсько-американських відносин. Появу цих тенденцій підтвердили і закріпили візити до США Президента України Л. Кучми та Президента США Б. Клінтона до України, утворення двосторонньої комісії Кучма -- Гор для розв'язання проблем співробітництва, які фактично вивели наші відносини на рівень партнерських.

Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим чинником гарантування стабільності та безпеки у Європі, помітним фактором міжнародного життя. Про це свідчать дипломатичні контакти -- відвідання України понад десятьма представницькими делегаціями; схвалення Палатою представників Конгресу США резолюції на підтримку України, у якій зазначається, що існування незалежної України, забезпечення її територіальної цілісності відповідає національним інтересам США; заява Держдепартаменту на підтримку позиції України щодо Севастополя; вихід України у 1996--1997 фінансовому році на перше місце серед країн СНД за розмірами допомоги, що надавалася США.

Активізація двостороннього співробітництва із західними державами. Плідно розвивалися відносини з ФРН. Якщо 1995 р. обсяги прямих німецьких інвестицій в Україні зросли на 28,3 млн. доларів, то тільки за перший квартал 1996 р. вони збільшилися на 44, 3 млн. доларів. За їх обсягами Німеччина посідає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. У 1995 р. у сфері розробки родовищ нафти, розвитку інфраструктури пасажирського та вантажного транспорту, модернізації та розширення зв'язку працювало 252 спільних українсько-німецьких підприємства. На початок 1997 р. договірно-правова база українсько-німецьких відносин налічувала вже понад 40 двосторонніх юридичних документів міждержавного, урядового та міжвідомчого характеру. У 1995 р. експорт Великобританії до України виріс майже на 30%. Активізувалися у цей час і контакти та співробітництво з Італією, Францією, Австрією, Канадою.

Зміцнення зв'язків з НАТО. Намагаючись гарантувати собі безпеку, Україна у процесі інтеграції до європейських структур, активізувала свої контакти з Північноатлантичним союзом. Внаслідок цього у травні 1997 р. у Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, який мав на меті надавати оперативну поточну та узагальнюючу інформацію про справи у цьому альянсі (до речі, це перший такий центр у країні, яка не входить до НАТО, що свідчить про вагомість України як фактора європейської безпеки). 9 липня 1997 р. у Мадриді було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Цей документ підписали Президент України та лідери 16 держав -- членів альянсу. Зміст Хартії містить принципи взаємовідносин, структуру і характер взаємодії між НАТО і Україною, форми та механізми консультацій, базові засади забезпечення безпеки в Європі. Важливим моментом цього документа є теза про те, що "НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність.., а також принцип непорушності кордонів".

Отже, західний напрям зовнішньополітичної діяльності став одним із пріоритетних для незалежної України. Українська дипломатія намагалася розширенням політичного діалогу і співробітництва на дво- і багатосторонній основі створити ґрунт для швидкої інтеграції нашої держави до європейських структур. Однак на заваді реалізації цих планів стали різний рівень розвитку України і західноєвропейських держав, нестабільність української економіки, намагання Росії зберегти Україну в орбіті свого впливу, існування потужного українського ядерного потенціалу, що дістався у спадок від СРСР тощо. Зміна акцентів у зовнішній політиці та вирішення проблеми ядерного роззброєння дали змогу Україні інтенсифікувати процес інтеграції у світові, насамперед європейські, структури, налагодити регулярний політичний діалог із США, активізувати двостороннє співробітництво із західними державами, зміцнити зв'язки з НАТО. Ці процеси створили підґрунтя для поступового перетворення України з пасивного об'єкта на активний суб'єкт міжнародних відносин.

8 грудня 1991 р. у Мінську лідери Росії, України та Білорусії (країн--засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алмаатинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між тепер вже незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть -- у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в рамках єдиної наддержави -- СРСР до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв'язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були:

- вихід із соціально-економічної кризи;

- проведення ефективних ринкових реформ;

- реструктуризація та модернізація економіки;

- збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій;

- досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності, запобігання виникненню руйнівних внутрішніх конфліктів, блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямі.

Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об'єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його у цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв'язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище у всіх сферах життя, негативно відбившись на становленні державності новоутворених країн.

В економіці це проявилося в катастрофічному падінні виробництва, що стало безпосереднім наслідком розриву коопераційних зв'язків, порушення багатьох технологічних ланцюжків, руйнування спільного товарного та фінансового простору, що функціонував тривалий час.

У політиці -- на зміну диктату одного центру і відсутності політичної свободи прийшло об'єктивно не виправдане політичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз'єднаність і слабка керованість.

У соціальній сфері -- гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні та духовні блага поступилися незвичним і неприйнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання.

У духовно-етичній сфері -- на зміну колишнім ідеалам і дискредитованим цінностям, у тому числі гордості за належність до великої країни, ще не прийшла чітка нова система духовно-моральних орієнтирів1.

Крім того, зазначимо, що поява СНД не тільки не зняла давніх міжреспубліканських суперечностей, а й стимулювала появу і загострення нових.

Проблема "Україна та СНД" має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.

Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об'єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення у новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському (просторі 20 березня 1992 р. без участі України було підписано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД.

Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15 травня 1992 р. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, в грудні 1993 р. до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше стало питання про залучення у рамки об'єднання Молдови та Грузії.

Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пострадянського простору мала стати нарада глав держав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що відбулася 9 жовтня 1992 р. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спільної концепції колективної оборони. Однак здійснити це не вдалося; Об'єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє Головне командування із відставкою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. припинило існування. Тільки наприкінці 1993 р. -- на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу формування колективних Збройних сил держав Ташкентського пакту для участі у так званих миротворчих операціях на терені колишнього СРСР. Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання у лютому 1995 р. Алматинської угоди про створення Об'єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД. Наша республіка підписала цю угоду із застереженням: "Із врахуванням національного законодавства України", а в квітні Україна заявила, що буде виконувати угоду лише у галузі військово-технічного співробітництва.

Намагання перетворити СНД у наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не тільки у воєнній сфері, а й у політичній. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше постало влітку 1992 p., коли зайшла мова про документ, який "визначив би правову та організаційну основу СНД". Вбачаючи у запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 p., Україна відмовилася його підписати у січні 1993 р.

Новий етап у міждержавних економічних відносинах у межах СНД був започаткований Договором про створення Економічного Союзу (24 вересня 1993 p.). Трохи пізніше -- у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності EC СНД були розроблені у травні 1993 р. на засіданні глав держав--учасниць співдружності у Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом "глибокої інтеграції", створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Економічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у проведенні реформ через; міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз.

Серед причин, які стимулювали участь України в EC СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв'язків, продовжувала існувати. Крім того, до економічної інтеграції в межах СНД підштовхували наявність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит валюти, необхідність збереження традиційних ринків збуту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку. Свою роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Україні. Адже входження республіки до EC СНД на правах асоційованого члена (як Туркменистан) -- це своєрідний компроміс між двома опозиційними таборами (між тими, хто за повне членство, і тими, хто за вихід з EC СНД), а також врахування громадської думки різних регіонів України.

Позиція асоційованого членства в Економічному Союзі має свої позитивні і негативні сторони. З одного боку, часткова втягнутість України в інтеграційні процеси СНД дає змогу республіці брати участь у економічних процесах, в яких вона зацікавлена і які не суперечать національним інтересам та її чинному законодавству. Тобто, інтереси СНД не домінують над національними інтересами, створюється широкий простір для маневру, цілком реальні умови для різновекторних альтернативних зв'язків на основі економічної доцільності та ефективності, еквівалентності обміну. (На країни СНД припадає левова частка зовнішньоторговельного обігу України -- 65,5% імпорту та 55,8% експорту в 1995 р.)

Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на прийняття в рамках EC СНД тактичних та стратегічних рішень.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні риси позиції України:

1. Підкреслене піклування про збереження національного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союзних органів.

2. Еволюційний характер економічної інтеграції, поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, економічний і валютний союз).

3. Пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави.

4. Розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв'язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу.

5. Недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях.

6. Характер і глибина участі України у спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет. Акту про незалежність, чинному законодавству.

Зазначені принципи лягли в основу відносин України та СНД Поступово на їхній базі викристалізувалася концепція інтеграції на "різних швидкостях". На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому підписанні документів (за п'ять років співпраці України з СНД на засіданнях Ради глав держав і Ради глав урядів було прийнято 600 документів, з яких наша республіка підписала 74%) та вибірковій участі у статутних міждержавних, міжгалузевих і галузевих органах співдружності (в межах СНД діє майже 90, з них Україна бере участь у 58).

Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонували. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала у співдружності лише форму "цивілізованого розлучення", то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у вирішенні таких глобальних проблем як екологія та енергетика. З іншого -- все чіткіше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД у наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних факторів; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі приведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на "різних швидкостях", яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.

Одним з важливих факторів, які суттєво впливають на геополітичне становище України та її внутрішнє становище, є Росія. Суть стратегічних інтересів Росії полягає у тому, що через територію України проходять життєво важливі для Росії транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з'єднують її з Центральною і Західною Європою. Саме через нашу республіку пролягає найкоротший для Росії шлях до регіонів, у яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив, -- Балкани, Середземномор'я та Придністров'я. Що ж стосується України, то її "зав'язаність" на Росію пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв, усталеними господарськими зв'язками, значним відсотком росіян у складі населення республіки тощо.

Спроби закласти нові засади у фундамент відносин між Україною та Росією були здійснені ще наприкінці горбачовського періоду. У серпні 1990 р. представники українського парламенту, згуртовані у Народну Раду, та їхні російські партнери з блоку "Демократична Росія" підписали "Декларацію принципів міждержавних відносин між Україною та РРФСР", яка базувалася на Деклараціях про державний суверенітет. Цей документ підтвердив безумовне визнання України та Росії як суб'єктів міжнародного права, "суверенну рівність" обох республік; невтручання у внутрішні справи один одного і відмову застосування сили у їхніх відносинах; непорушність існуючих державних кордонів між Україною та Росією і відмову від будь-яких територіальних претензій; гарантування політичних, економічних, етнічних і культурних прав представників народів РРФСР, що проживають в Україні, і навпаки, закликавши до взаємовигідної співпраці й гарантій врегулювання суперечок.

Ці принципи були закладені в офіційний договір між Росією та Україною, підписаного Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі зроблено на взаємному визнанні територіальної цілісності обох республік в їхніх кордонах у межах СРСР. Не випадковим був вибір Києва для проведення переговорів. Б. Єльцин, виступаючи на прес-конференції зразу після укладення договору, підкреслив, що на відміну від попередніх угод, які були укладені у радянській столиці на нерівних умовах, нова угода свідчить про кардинальні зміни у відносинах між Москвою та Києвом. Характерно, що обидва парламенти ратифікували договір протягом кількох днів, хоча у Москві вже тоді висловлювалися сумніви у доцільності дотримання його положень у вирішенні питання про майбутнє Криму.

Проголошення Декларації про державний суверенітет України, провал спроби серпневого перевороту кардинально змінили характер російсько-українських відносин, обом державам необхідно було зважати на національні інтереси одна одної, налагоджувати взаємовигідні контакти на міждержавному рівні. Введенню відносин України з Росією як незалежних держав у правове поле сприяло підписання низки угод -- на 1 грудня 1995 р. між ними було укладено 80 угод, з яких 46 економічного характеру. Про стратегічний рівень партнерства свідчать обсяги міждержавного зовнішньоторговельного обороту. Зокрема, у першому півріччі 1998 р. майже чверть експортних поставок Україна здійснювала у Російську Федерацію, що дорівнює обсягу українського експорту в такі країни, як Китай, Туреччина, Німеччина, Білорусь та Італія разом узяті. Більша частина імпортних надходжень у нашу республіку здійснювалася з Росії. Однак інтенсивність політичних контактів та масштабність економічних зв'язків зовсім не означають безхмарності в українсько-російських відносинах. Фахівці налічили десять вузлів протиріч у цих відносинах, невирішеність яких могла б за певних обставин перерости у пряму конфронтацію: з приводу Криму та подальшої долі Чорноморського флоту, умов постачання в Україну з Росії енергоносіїв, розподілу активів колишнього Радянського Союзу тощо.

Безумовно, основною больовою точкою російсько-українських відносин останніх років була проблема Криму та Чорноморського флоту. Кримська проблема мала два важливі аспекти, через які проходить конфронтаційна лінія, що розділяла Київ та Москву:

Легітимність (законність) перебування Криму у складі України. У минулому Кримський півострів входив до складу РРФСР. Він був переданий Україні декретом Президії Верховної Ради СРСР (19 лютого 1954 р.) з ініціативи Президії Верховної Ради РРФСР (резолюція від 5 лютого 1954 p.), що остаточно узаконено Верховною Радою СРСР у "Законі про передачу Кримської області з РРФСР до Української РСР" (26 квітня 1954 p.). Дискредитація комуністичної партії після спроби путчу, утворення незалежних України та Росії підштовхнули російських політиків до розгляду цього питання під іншим кутом зору, вони почали стверджувати, що рішення про передачу Криму було прийняте партійним керівництвом, а не Росією.

Особливості сучасного етнічного складу Криму. Відповідно до перепису 1989 р. росіяни становлять на півострові 67% населення, українці -- лише 25,8%. Крім цього, 47,7% українців визнають російську мову рідною мовою.

Динаміка російсько-української конфронтації з приводу кримського питання характеризується надзвичайною нерівномірністю: то різке загострення, то тривале перебування цього питання у затінку великої політики. Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії російської парламентської комісії із закордонних справ та зовнішньоекономічних зв'язків, яка в січні 1992 р. у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії проголосити рішення 1954 р. щодо Криму недійсним. Загострило ситуацію те, що навесні 1992 р. Київ і кримські власті завершували переговори щодо розподілу влади.

Спробою "покласти край" стали резолюція закритої сесії російського парламенту (21 травня 1992 р,), у якій проголошено рішення 1954 р, "таким, що не має законної сили з моменту прийняття". Наступним кроком в ескалації конфлікту була знову постанова російського парламенту (липень 1993 р) на цей раз з приводу ствердження "російського федерального статусу" Севастополя, забезпечення фінансування з російського бюджету, Цей документ закликав до переговорів з Україною про статус міста "як головної бази єдиного Чорноморського флоту".

Цілком очевидно, що протягом всього розгортання конфлікту російська сторона намагалася використати Крим як розмінну монету у переговорах про флот. Чорноморський флот, хоча і давно втратив своє стратегічне значення, становив для обох зацікавлених сторін певний інтерес, адже він налічував 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, 300 середніх і малих суден, 151 літак і 85 вертольотів палубної авіації -- майже 10% усього флоту колишнього СРСР вартістю понад 80 млрд. доларів.

Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму та Чорноморського флоту в Одесі, Дагомисі, Ялті, Москві, Масандрі мали однакові сценарій та результат. Ці зустрічі більше засвідчували наміри сторін, а не конкретні шляхи розв'язання "кримського вузла". Характерною тенденцією переговорів були постійні поступки української сторони під тиском такого російського важеля, як засуви на нафто- та газопроводах, у питанні розподілу Чорноморського флоту. Вистояти в умовах гострої політичної кризи, жорсткого пресингу російської сторони дали можливість, з одного боку, конструктивна, гнучка політика керівництва республіки, з іншого -- підтримка міжнародної спільноти, в тому числі Рад Безпеки ООН та США, які на офіційному рівні критикували позицію Росії у кримському питанні, кваліфікуючи її як порушення міжнародних норм і угод.

Певним підсумком російсько-українських відносин перших років незалежності, спробою розв'язати існуючі протиріччя стало підписання 30 травня 1997 р. Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. Цей документ врегульовує та вирішує низку принципових питань:

забезпечує рівноправне і беззастережне визнання один одного як стратегічного партнера із співробітництва у різних сферах;

визнає територіальну цілісність України і підтверджує легітимність і непорушність існуючого між Україною та Російською Федерацією кордону;

заперечує використання одна проти одної сили, в тому числі економічні та інші методи тиску, стверджує невтручання у внутрішні справи одна одної, дотримання прав людини;

гарантує захист етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин;

вирішує питання про поділ Чорноморського флоту і статус Севастополя (флот та інфраструктура були поділені порівну, крім того, Росія викупила непотрібні Україні кораблі);

врегульовує проблему взаєморозрахунків щодо зовнішнього боргу України перед Російською Федерацією (нашій республіці практично списано зовнішній борг у рахунок оплати за 20-річну оренду військово-морськоі бази в Севастополі);

забезпечує нормалізацію українсько-російських торгово-економічних відносин та розв'язання питання гарантованого постачання Україні енергоносіїв.

Крім налагодження добросусідських відносин з Російською Федерацією в рамках СНД, для України пріоритетним є розвиток двосторонніх контактів, зміцнення та поглиблення політичних та торговельно-економічних зв'язків з іншими республіками колишнього СРСР, насамперед з найближчими сусідами -- Білорусією та Молдовою.

Українсько-білоруські дипломатичні відносини були встановлені 27 грудня 1991 р. і нині ґрунтуються на понад 60 договорах та угодах різного рівня. Досягненням української дипломатії є завершення робіт щодо визначення лінії українсько-білоруського державного кордону і підписання відповідного договору. Постійно зростає зовнішньоторговельний обіг між країнами -- Білорусь посідає друге місце після Росії у зовнішньоекономічній діяльності України. Однак 1995 р. українсько-білоруський товарообіг ще значно поступався радянським часам -- порівняно з 1990 р. він зменшився втричі. З метою поглиблення та посилення міждержавних відносин у цьому році було підписано Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво між Україною та Республікою Білорусь, а з квітня 1996 р. почала роботу спільна Міжурядова українсько-білоруська комісія з питань торговельно-економічного співробітництва.