35

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Причини визвольної війни українського народу

2. Хід Визвольної війни на Поділлі

2.1 Найбільші битви на Поділлі

3. Легендарні постаті Визвольної боротьби на Поділлі

3.1 Іван Богун

3.2 Максим Кривоніс

4. ОБОРОННІ ХРАМИ ПОДІЛЛЯ

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

Вступ

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648-1654рр), її швидке і успішне розгортання. Незважаючи на поразку народних повстань в XVI - 20-30рр XVII ст. Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося відновити православну церкву в Україні, зросли козацькі привілеї. Ці повстання стримували посилення польського національного, феодального і колоніального гніту, так як польський уряд та польські магнати пам`ятали, чим це може закінчитися.

Українські історики в своїх роботах приділяли багато уваги висвітленню цього питання: так М.Грушевський розгляду цього питання присвячує цілий розділ - р. IV “Перші козацькі війни” (Історія України-Русі т. VII), О.Субтельний в частині ІІІ “козацька ера” своєї книги “Історія України” дає аналіз цього питання під назвою “Перші повстання”. Звертається до опису питання, пов`язаного з селянсько-козацькими рухами і видатний український історик Наталія Полонська-Василенко - в своїй роботі “Історія України” т.1 ч. IV “Україна напередодні Хмельниччини ”. Продовжується висвітлення цього питання і в “Історії Русів”, “Історії України та її народу” О.Ф.Єфименко, “Короткій історії козаччини ” В.Антоновича. Більшість сучасних істориків розглядають історію повстання в XVI - 48-57 рр. XVII ст., як єдине ціле, породжене одними і тими ж причинами. Так в академічному дослідженні “Історія України - нове бачення ”, автори висвітлюють дану проблему в розділі “Суспільні рухи кінця XVI - 30-х рр. XVII ст.”. Цю точку зору поділяють і автори “Нарисів з історії України (Новий погляд) I ч. розділ “Національно-визвольна боротьба українського народу проти Польщі”.

Повстання під проводом К. Косинського (1591-1593), Повстання під керівництвом Северина Наливайка (1594-1596 рр.), Козацько-селянські повстання 20- 30 років XVII ст. (під приводом Марка Жмайма, під приводом Тараса Федоровича (Трясила) (1630 - 1631 рр.), під керівництвом Івана Сулими (1635 рік)), Повстання 1637-1638 рр. підготували грунт для успішного розгортання Визвольної війни українського народу (середина XVII ст.) під проводом Б.Хмельницького.

1. Причини визвольної війни українського народу

Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

1. Релігійне гноблення - наступ католицизму та уніатства на права й свободи Української православної церкви, конфіскація церковного майна та земель, насадження католицизму серед населення, впровадження обов'язкового податку для населення на утримання католицької та уніатської церкви, діяльність ієзуітів.

2. Національне гноблення - обмеження українців у правах при зайнятті урядових посад та роботі в органах самоврядування міст, вказівки на другосортність й неповноцінність українців.

3. Соціальне гноблення:

* зростання барщини, натуральної та грошової ренти, зростання податків та відпрацьовок селян на користь держави, підсилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів;

* феодальна анархія та розгул магнатсько-шляхетського свавілля, експлуатація з боку євреїв-орендаторів;

* посилення козацтва й міщанства, нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів та шляхти.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним, релігійним, антифеодальним.

Головною рушійною силою визвольної війни було козацтво. Серед повстанців було багато селян та міщан, а також вихідців з дрібної української православної шляхти. Підтримувало повстання й православне духівництво.

Цілями Національно-визвольної війни були:

·  усунення польського домінування, створення Української держави;

·  ліквідація кріпацтва, середньої та великої феодальної власності на землю;

· затвердження козацького типу господарювання на основі буржуазної власності на землю.

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння, чи, як висловлювалися польські історики ХIХ ст., ”цивілізування” України, вони також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом “сильний завжди правий”, вони постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що “на Україні править беззаконня”. Схильність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян повинностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 р.

Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Специфіка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих міст були слабо захищені від магнатських зазіхань. Напіваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давало олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них виконання обтяжливих повинностей і сплати податків. Об'єктом утисків і експропріації з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще була православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але “клапани”, що ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим освоєнням території збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані землі; водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені елементи, після 1638 р. стало жорстоко придушуватися.

2. Хід Визвольної війни на Поділлі

Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору Україна відрізнялася від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією. Відтак, із посиленням експлуатації народу магнатами в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боротися проти неї.

Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри.

Без перебільшення можна констатувати, що події 1648 р. стали переломним моментом в історії двох народів - українського і польського. Для першого з них вони ознаменували надію на відродження своєї втраченої державності, для другого стали катастрофою, що призвела до занепаду могутньої держави ранньомодерної Європи. Це був час, коли за влучним висловленням невідомого кореспондента англійської газети "Merkure Anglos", Польща "в пилу та крові впала під ноги козаків". Іскра, яку запалив Б.Хмельницький, викликала небачене і до того ж швидко поширюване полум'я повстання, яке охопило майже всю українську територію. Наляканий розвитком таких подій уряд, Речі Посполитої намагався знайти засоби для втихомирення повстанців. Як красномовно зауважував краківський воєвода С.Любомирський. "щоб не допустити панування над нами наших рабів". В противному випадку багато хто з польських урядовців допускав можливість вступу українців на чолі з Б.Хмельницьким до Кракова або навіть Варшави.

Натхненне гучними перемогами населення масово вливалося до українського війська; з'являється велика кількість загонів, які хоча і діяли окремо від головних сил армії, все ж таки разом з нею добивалися поставленої мети, яка, можливо, в багатьох тільки окреслювалася на підсвідомому рівні, а саме: звільнити Україну від польського поневолення. Особливої гостроти боротьба набрала на Поділлі, зокрема в районі міста Кам'янця-Подільського, яке в очах польської еліти уособлювало собою незбориму твердиню, що виконувала роль "захисника християнства".

Тим часом повстанці, проводячи активні наступальні дії, добиваються значних успіхів, в тому числі і в межах Подільського воєводства, де починають формуватися загони під проводом О.Гоголя та інших ватажків. Їм разом з посланими на допомогу гетьманом підрозділами вдається захопити ряд населених пунктів, зокрема, Бар, Меджибіж та інші міста. Ще одним вагомим фактором, що пробуджував великий неспокій та тривогу шляхти були настрої української громади Кам'янця-Подільського. Деякі польські гарячі голови (на зразок каштеляна галицького С. Лянцкоронського) намагалися вирішити проблему радикальним методом - "вивести всіх в поле і зовсім вигнати з міста". Причиною такого ставлення до українців було те, що вони, будучи впевненими в тому, що стануть жертвами з боку каральних дій польської влади, самі вирішили розпочати повстання. Такий задум виношували кам'янєцькі священики, які через своїх посланців звернулися до Б.Хмельницького з проханням врятувати їх, обіцяючи в разі потреби допомогти оволодіти містом. І тільки зрада одного з них (дунаєвецького попа) завадила реалізувати цей план.

В кінці серпня - на початку вересня 1648 р. було здійснено перші військові операції з метою захоплення міста, щоправда їх виконавцями були загони місцевих опришків (левенців). І хоча спроба виявилася невдалою, за повідомленнями Л. М'ясковського, вони спромоглися захопити Гусятин, Сатанів, Скалат, Зіньків та інші міста. Внаслідок чого повстанці-опришки відрізали тил польського війська, що знаходилося під Пилявцями. Здобувши тут 23 вересня перемогу, Б. Хмельницький подався до Львова і Замостя. І лише в листопаді гетьман віддав наказ частині підрозділів взяти Кам'янець. Передбачаючи, що військова операція з метою оволодіння містом може затягнутися чи навіть виявитися невдалою, він, як свідчить лист ксьондза А. Мокрського до короля Яна Казимира, направив з козаками і двох вірмен, аби ті порадили мешканцям Кам'янця" виплатити викуп за зразком Львова. Облога міста тривала значно довше ніж можна було очікувати (очевидно далися взнаки енергійні кроки польської влади щодо зміцнення захисних споруд). І все ж, не маючи підтримки зовні свіжими силами та зважаючи на нестачу продовольства, рано чи пізно твердиня капітулювала б. Однак перемир'я, укладене ворогуючими сторонами, які репрезентували Б. Хмельницький та польський король Ян Казимир, не дала можливості козакам і опришкам оволодіти містом. 12 грудня гетьман видав універсал, що був доведений до відома польської шляхти і жителів м. Кам'янця-Подільського, в якому застерігав її "не чинити утисків підданим і православній вірі".

Укладене українсько-польське перемир'я у листопаді 1648 р. аж ніяк не призупинило хід військових дій, оскільки еліта Речі Посполитої не покидала наміру взяти реванш за поразки і відновити статус-кво. Подільська земля стає знову ареною жорстоких сутичок, об'єктом каральних акцій з боку польських підрозділів. Хмельницький зі своїми соратниками намагається врятувати становище й планує весною 1649 р. послати підрозділи на Поділля з метою "виганяти ... всіх католиків" і врешті-решт оволодіти Кам'яйцем12. Польські джерела свідчать, що гетьман планував передати місто своєму союзнику - кримському хану. Керманич України розрахував при цьому на допомогу з боку міщан-українців. "Маю надію на Бога, - говорив він, - отримавши перемогу, Кам'янець візьму скоро, не заберусь, бо братів наших русинів є багато в Кам'янці і ці нам допоможуть на поляків". Такі слова підказують ту обставину, що, очевидно, відбувалася якась таємнича робота української розвідки аби в потрібний момент при наближенні основних сил української армії допомогти їм заволодіти містом. У цей час воно знаходилося фактично в становищі блокади, через зростаючу активність опришків, численні загони яких продовжували діяти навколо Кам'янця і яким вдалося перекрити дороги, що вели до нього. Але зосередженням свого військового контингенту на Волині польське командування внесло корективи у плани Б. Хмельницького, який вирішив перенести вектор свого удару з Кам'янця-Подільського на Збараж, куди відійшло польське військо.

Підписаний 18 серпня Зборівський договір позбавляв козацьку Україну значної частини українських земель в т.ч. і західної частини Поділля з Кам'янцем-Подільським. Однак, мешканці краю вчинили відчайдушний опір спробам польської влади реанімувати дореволюційну модель соціально-економічних відносин і продовжували контролювати територію, що розташовувалася до лінії Бар-Сатанів (вона проходила західніше тій межі, яка стала кордоном між Річчю Посполитою та козацької України, згідно вказаного договору). Обидві сторони використовували перемир'я для накопичення сил з метою нанести супротивнику вирішального удару, оскільки для всіх було очевидним, що воно носить тимчасовий характер. Так, російські посли, що перебували з місією у Варшаві, отримали відомості про намагання українців закріпитися на власній території, а можливо навіть і перейти в контрнаступ. Водночас польські війська також зосереджувалися на кордоні, щоб дочекатися зручного моменту завдати удару по Українській державі й цим самим розв'язати "козацьку проблему". Саме біля Кам'янця влітку 1650 р. сконцентрувалося основне угрупування польської армії, яке постійно нарощуючи свою чисельність, готове було за наказом свого командування вирушити на схід.

Взимку 1651 р. з ініціативи Польщі Поділля знову перетворюється на арену жорстоких боїв. Завдяки енергійним, продуманим та рішучим діям, І. Богуну та іншим старшинам вдалося зупинити просування польських підрозділів в глиб козацької України. В квітні розпочався загальний наступ української армії, метою якого був розгром противника. До Кам'янця було послано військо, яким керував наказний гетьман Д. Лисовець. Однак, дізнавшись про наміри гетьмана, польський гетьман М.Калиновський передислокував основну частину сил під м. Соколь і тому підрозділи Д. Лисовця, прибувши до міста, його не застали, замість того, щоб всіма силами кинутися наздоганяти ворога, наказний гетьман розділив військо на дві частини: одна вирушила в погоню за противником, а інша отримала завдання захопити Кам'янець. Цікаву інформацію з приводу планів Б. Хмельницького, щодо міста знаходимо у повідомленні російського підданого Г. Богданова, який в розмові з козацьким сотником Б. Кільдеєвим дізнався про українське посольство до султана для укладення антипольського союзу. В ході переговорів сторони домовилися виконати взяті на себе зобов'язання, а саме: гетьман, при допомозі турецьких військ мав розгромити поляків, а взамін українська сторона погоджувалася на передачу м. Кам'янця-Подільського до володінь султана, який його "давно домагався".

2.1 Найбільші битви на Поділлі

Битва під Пилявцями (11-13(21-23) вересня 1648) -- переможна битва української армії, очолюваної Богданом Хмельницьким, проти польських військ під Пилявцями (тепер село Пилява Старосинявського району Хмельницької області).

Невдовзі після блискучих перемог української армії в битві під Жовтими Водами (29 квітня -- 16 травня 1648 р.) і Корсунській битві (25-26 травня 1648 р.) національно-визвольний рух охопив всю Україну, внаслідок чого влітку 1648 Київське, Брацлавське, Чернігівське і частина Подільського воєводства була звільнена з-під влади шляхетської Польщі. Значно активізувалися дії повстанців у Галичині і на Волині. На початку червня 1648, порушуючи умови перемир'я (від 2 червня 1648) у Правобережну Україну вдерлися каральні загони магната Я. Вишневецького, до якого приєдналися підрозділи шляхтичів Тишкевича, Осинського, Заславського та ін. В боях під Махнівкою (тепер село Козятинського району Вінницької області; 16-18 липня 1648) та Старокостянтиновом (25-27 липня 1648) козацькі полки на чолі з Максимом Кривоносом розгромили шляхетські загони і визволили частину Поділля і Волині. Протягом серпня 1648 польський уряд для придушення всенародного повстання в Україні сформував армію в районі Глинян (поблизу Львова) та біля замку Човганський Камінь (тепер Теофіполь Хмельницької області). Це військо мало 80-90 гармат і нараховувало 32 тис. шляхетського ополчення, 8 тис. німецьких найманців і 40-50 тис. шляхетських слуг і обозної «челяді». Річ Посполита переживала період міжкоролів'я і відсутність твердої влади виявилася у неспроможності панівних кіл створити єдине командування каральними військами. Для керівництва військом було обрано трьох полководців (реґіментарів) -- князя Домініка Заславського, коронного підчашого Миколу Осторога і коронного хорунжого Олександра Конецпольського. Реґіментарі не були одностайні у своїх рішеннях і не мали авторитету серед війська, якому бракувало єдності і дисципліни. На початку вересня 1648 коронне війська виступило з місць свого базування на Волинь. На зустріч йому із району Маслового Ставу (тепер село Маслівка Миронівського району Київської області) через Білу Церкву-Паволоч-Погребище-Хмільник на Старокостянтинів рушила українська армія (біля 30 тис. чол.) і загін буджацьких татар (біля 600 чол.).

Під Пилявцями, на правому березі ріки Ікви (за іншими даними Пиляви) українське військо збудувало добре укріплений табір. Окремо, на лівому фланзі головних сил української армії, розташувалась кіннота Максима Кривоноса. Козацька піхота, зайняла греблю, що сполучала обидва береги річки і збудувала на ній шанці. 9(19) вересня 1648 надійшло польське військо і стало табором на протилежному березі річки. Вирішальна битва розпочалась 11(21) вересня 1648 запеклими боями за греблю через р. Ікву. Польські корогви під командуванням Я. Тишкевича, Іордана і Осінського розпочали штурм українського табору і зуміли відкинути козацькі застави, що обороняли греблю. Коронні підрозділи відразу ж через неї почали переходити на правий берег і утворили плацдарм для подальшого наступу. Протягом другого дня козацька піхота відбила свої позиції на греблі. У ніч на 13(23) вересня 1648 у козацький табір прибув на допомогу 4-тисячний загін буджацьких татар (за ін. дан., бл. 20 тис. чол.) очолюваний Айтимир-мурзою та Адлаєт-мурзою (на думку деяких дослідників, татари прибули лише 15(25) вересня 1648, а гучні вигуки і мушкетна стрілянина у козацькому таборі нібито на честь прибулих союзників мали, за задумом Б. Хмельницького, ввести в оману польське командування. Вранці 13(23) вересня 1648 українська армія (лівим флангом командував М. Кривоніс, центром -- I. Чорнота, правим --Карпо Півторакожух) вишикувалась в бойові порядки на полі бою. Першими нанесла удар шляхетська кіннота. Витримавши потужній натиск ворожих хоругв, українська піхота при підтримці артилерії розпочала контрнаступ. Козацькі полки швидко повністю оволоділи греблею, перейшли на лівий берег і почали шикуватись у бойові порядки. Не витримавши натиску і піддавшись всезростаючій паніці, польські війська почали безладно відступати. Щоб уникнути повного розгрому, польське командування відкликало з поля бою всі підрозділи і розпорядилось підготуватись до відходу табором. Під вечір в погоні за ворогом українська піхота на чолі з самим гетьманом Б. Хмельницьким дійшла аж до перших рядів польського табору. В ніч на 14(24) вересня 1648 польське командування розпочало відступ, який незабаром перетворився в панічну втечу.

Українська армія захопила всю ворожу артилерію (92 гармати) та величезний обоз з матеріальними цінностями. Загальна вартість трофеїв перевищувала 7 млн. злотих. Блискуча перемога української армії в Пилявській битві мала велике воєнно-політичне значення. В результаті Пилявської битви польську армію було розгромлено, повністю звільнено Волинь і Поділля, створились сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель. Після перемоги під Пилявцями польську шляхту в Україні ще довго глузливо називали «пилявчиками».

Битва під Старокостянтиновом

Відступаючи з Задніпрянщини воєвода князь Ярема Вишневецький разом з воєводою Янушем Тишкевичем дізнався, що 23 липня повстанський корпус Максима Кривоноса здобув Полонне. Під Костянтиновим із військами Вишневецького й Тишкевича з'єдналися загони обозного Самуїла Осинського (1200 солдатів з королівської гвардії - 800 піхотинців і 400 драгоніі) і Кшиштофа Корицького (1200 ордонансної кінноти і драгоніі Заславського).

25 липня поляки дізналися, що військо Кривоноса знаходиться за півтори милі від Костянтинова. Спійманий бранець розповів, що козаки мають намір атакувати місто ще цієї ночі. Поляки, що стояли трохи західніше Костянтинова, почали підтягуватися до міста. Місто зайняла піхота, а кіннота стояла в полі, пильнуючи супротивника. На ранок 26 липня під Костянтиновим коло Росоловецької переправи, на лівому березі Случі отаборилися всі польські війська. Незабаром підійшов сюди ще й загін полковника Суходольського (2 300 солдатів, в тому числі 500 піхотинців). З'єднані польські сили за свідченням тогочасних джерел, досягали 10-15 тисяч.

У середині дня 26 липня до правого берега Случі підійшли роз'їзди козацької розвідки. Від польського табору через брід вирушив розвідувальний загін, якому в сутичці вдалось полонити козака. На допиті він повідомив, що у Кривоноса 50 тисяч війська, із них біля двох третин складали погано озброєні повсталі селяни. Як свідчать польські джерела. М. Кривоноса супроводжувала значна частина селян-повстанців, яка виконувала у його війську допоміжну роль. Власне козаки становили не більше 16 тис. чоловік. Кривоніс йшов двома ешелонами, у першому маючи кінноту, у другому табір із пішими козаками й повстанцями.

Похід війська князя Яреми Вишневецького з Задніпров'я на Волинь і Поділля влітку 1648 року

Князь вирішив вишикувати своє військо вздовж Случі, маючи в тилу Костянтинів. Польська армія була вишикувана в традиційний для себе спосіб: на правому крилі стояла кіннота Кшиштофа Корицького і Януша Тишкевича, на лівому крилі стояв зі своєю кіннотою Вишневецький, а в центрі піхота з артилерією. Князь наказав кількомстам охотників-герцівників перейти річку та зав'язати бій з козацькою кіннотою.

Бій 26 липня 1648 року: перша фаза -- бій гарцівників

Козаки за річкою дозволили переправитися польським гарцівникам. Відбивши їхню коротку атаку, козаки почали переходити річку вбрід. Кривоніс, певний своєї чисельної переваги, рушив у фронтальний наступ усією своєю кіннотою. У авангарді йшов Білоцерківський полк, що ним командував Іван Гиря. Кінним козакам протистояв, захищаючи переправу біля млина на річці Самуїл Осинський із ротою мушкетерів королівської гвардії та з парою невеликих полкових гарматок, підтриманий батареєю гармат Вишневецького. Поляки понесли значні втрати, але їхній вогонь був такий сильний, що збив запал першого козацького натиску.

Бій 26 липня 1648 року: друга фаза -- атака козацької кінноти

Далі Кривоніс кинув у бій всі свої сили (оскільки табір залишався в тилу, очевидно, в поле вийшла неприкрита табором піхота). Після запеклого бою козаки відступили. Вони одразу були заатакована кількома корогвами польської кінноти. Побачивши успіх, князь кинув у бій всю свою кінноту, що переслідувала втікачів аж до віддаленого на півтори милі козацького табору.

Бій 26 липня 1648 року: третя фаза -- контратака поляків

Польська кіннота зайняла навколишні горби, чекаючи на прихід піхоти і артилерії, необхідної до штурму табору. Піхота переправилася через Случ лише надвечір. Зважаючи на сутінки, значну кількісну перевагу козацької армії та сильний рушничний та гарматний вогонь із табору, поляки відмовилося від спроби його здобути та відступили на польський берег річки. Вишневецький, що наполягав на негайному штурмі табору, не зміг переконати у своїй правоті інших польських керманичів, передовсім Тишкевича. Того дня козацькі війська втратили 2-3 тис. людей, не рахуючи в'язнів, в т.ч. сотника Полуяна, що, можливо, був командиром кінноти козацького авангарду. Від Полуяна, який, за повідомленням польської сторони, був обізнаний з інформацією на рівні гетьманських козацьких рад, стало відомо про те, що з величезною армією вирушив Хмельницький і що Кривоніс має завдання затримати Вишневецького якнайдовше.

27 липня ніяких бойових дій не відбулося, джерела не згадують навіть про дрібні сутички. Очевидно, Кривоніс протягом дня проводив рекогносцировку місцевості, обмірковував план форсування Случі наступного дня і чекав на Корсунський полк, який прибув у район бойових дій надвечір. Крім того, до Кривоноса підійшло близько 10 000 повсталих селян. Також є вказівки, що увечері Кривоніс переправив через річку, вище Костянтинова, частину своєї кінноти з наміром вдарити в тил поляків.

Вважається також, що цього дня Кривоніс викликав Вишневецького на герць, але той не прийняв виклик.

Повстанська армія користувалася всебічною підтримкою місцевого населення. У ніч з 26 липня на 27 липня мешканці Костянтинова завезли до табору Кривоноса значну кількість провіанту та пороху. Про це 27 липня стало відомо Вишневецькому - в результаті більше 40 міщан міста було ним страчено

Отримавши звістку про про надходячу армію Хмельницького, польська військова рада, зібрана Вишневецьким, прийняла рішення відірватися від супротивника й відступити на захід. Вишневецький продовжував наполягати на штурмі табору, Тишкевич так само наполягав на відступі, інші командири коливалися, але оскільки князь не мав влади наказати іншим командирам чинити, як він вважав за потрібне, було прийнято рішення про відступ.

Готуючись до відступу, Я. Вишневецький наказав командиру піхотного полку Осинському зайняти до світанку позиції біля броду на лівому березі Случі і затримати протягом дня 28 липня козаків, забезпечивши відступ війська на захід. Як тільки з'явилися перші ознаки світанку, польський обоз, гвардійський регімент і піхота Суходольського рушили до Тульчина (30 км західніше Костянтинова), а за ними пішла кроком кіннота.

Тим часом козацький табір виступив у напрямі польського табору і над ранок 28 липня з'явився біля річки, нав'язавши Вишневецькому новий бій, на який поляки не розраховували.

Коли Кривоніс почав наступати, польський табір, піхота і артилерія відійшли на відстань до двох миль від Костянтинова. Брід через Случ початково прикривала рота піхоти (120 солдатів) під проводом Осинського, але незабаром її змінили драгуни Домініка Заславського.

Коли розвиднилось, поляки побачили на правому березі Случі козацьке військо, вишикуване у бойові порядки. За сигналом козаки почали форсувати річку. Кривоніс наступав всіма своїми силами, і польський ар'єргард не витримав такого натиску. Козаки широким фронтом почали переправлятися через Случ.

Є цікаве повідомлення про бойовий порядок козацького війська перед наступом 28 липня. У ньому йдеться про те, що на правому фланзі М. Кривоніс поставив табір, на лівому - кінноту, а в центрі - артилерію. Така побудова української козацької армії була викликана недостатньою наявністю кінноти, що створювало тактичну перевагу на користь армії Я.Вишневецького у цьому роді війська. Повстанське військо мало бойовий порядок, побудований за принципом сильної взаємопідтримки окремих його тактичних частин, програвало ж воно у важливому параметрі бою - маневровості. Відсутність необхідної кількості кінноти не дозволяла М. Кривоносу будувати своє військо за схемою зустрічної битви (або битви з відступаючим ворогом), як це зробив Б. Хмельницький на Жовтих Водах та під Корсунем. Там був виділений передовий загін з високо рухливої татарської кінноти, який зустрів (Жовті Води) або наздогнав (Корсунь) польське військо і затримав його до підходу головних сил, одночасно створивши умови для оточення противника. Той факт, що після бою під Махнівкою не вдалося наздогнати Я. Вишневецького, хоч той рухався із швидкістю свого обозу, свідчить, що погоню за ним здійснював піхотний козацький загін, побудований табором з возів. До речі, недостатньою наявністю кінноти в українському війську можна пояснити також безкарний і зухвалий рейд Я. Вишневецького по Лівобережній та Правобережній Україні протягом червня-липня 1648 р. Оскільки під час просування козаків до Костянтинова в авангарді йшов піхотний загін (під захистом табору), то його похідна охорона складалася з піхотних підрозділів, які, очевидно, пересувалися на конях.

Бій 28 липня 1648 року: перша фаза -- наступ лівого флангу Кривоноса

Швидко зорієнтувавшись в ситуації, князь повернув назад кінноту. Польське військо стало таким чином: Кшиштоф Корицький і Януш Тишкевич займали праве крило, князь Вишневецький ліве. У центрі став Суходольський, піхота Осинського і артилерія. Вишневецький вирішив використати сприятливі умови і атакувати сили ворога, що щойно переправилися і ще знаходилися в певному безладі, кавалерією.

Кривоніс розпочав форсування Случа на своєму лівому крилі. Вишневецький стримав вогонь артилерії і дав наказ своїм військам до вдаваного відступу, дозволяючи таким чином козакам переправитися. Кривоніс сприйняв це як ознаку паніки серед поляків. Коли переправилося більше десяти тисяч козаків, на них вдарила одразу вся польська кіннота. Козаків з важкими втратами було витіснено за річку аж до табору, а польська кіннота повернулася на попередні позиції. Подібний маневр було повторено ще тричі.

Бій 28 липня 1648 року: друга фаза -- польська контратака

Те, що Кривоніс, спіймався на таку хитрість тричі, можна пояснити тільки тим, що він покладався на свою кількісну перевагу і був певний, що за наступним разом розіб'є княжу кінноту. За третім разом на чолі польської атаки став сам князь Вишневецький. Перейшовши в переслідуванні козаків через річку, Ярема атакував козацькі гармати, здобувши 4 чи 5 великих гармат, дві гаківниці і дві "ожиги" (можливо, записи діаріушів плутають між собою гаківниці і ожиги). Було здобуто 21 коронний прапор, захоплений козаками під Корсунем і Жовтими Водами, та інші прапори. Ліве крило і центр козацького фронту припинило існування. Незайманим лишився лише табір. Переправлена попередньо на лівий берег Случі козацька кіннота не наважилася вдарити Вишневецькому в тил.

Бій 28 липня 1648 року: закінчення бою

Вишневецький хотів, використовуючи і тактичну і психологічну перевагу, вдарити кіннотою на табір. Не погодився на це Тишкевич, що викликало однаковою мірою як озлоблення князя, так і похитнуло авторитет київського воєводи серед його солдатів. Про ті настрої свідчить запис у діаріуші Машкевича про цей випадок: „князь золотом записав, а воєвода лайном припечатав". Не маючи іншого виходу, облишив князь козацький табір у спокої, і прикрившись ар'єргардом, почав відступати далі на захід, через Тульчин до Збаража. Кривоніс незабаром перейшов на другий берег Случі й зайняв Костянтинів.

Треба сказати, що ідея здобування табору кавалерією була дещо авантурною і напевно привела б до важких втрат серед атакуючих, проте цим разом достеменно було б використано психологічну перевагу над козаками, які по поразці своєї кінноти й артилерії були близькі паніки, що підтверджували пізніше узяті полонені. Полонені показали, що у разі штурму табору поляками козаки були готові підкоритися, і навіть видати Кривоноса.

Втрати козаків і повстанців протягом дводенної битви скоріш за все ставили від 4 000 до 10 000 вбитими і пораненими, тоді як поляки навряд чи втратили більше як 500 вбитих. Битва із стратегічної точки зору, хоча й брали в ній участь значні сили, не мала великого значення і не вплинула на темп поширення повстання. Марш Кривоноса не був погамований - його корпус незабаром зайняв Волинь і Поділля а також обложив Кам'янець.

Натомість з тактичної точки зору виграли поляки - на тлі посереднього командування Максима Кривоноса проявився талант полководця князя Вишневецького. Козаки змогли перейти на другий берег Случі, але понесли великі втрати, і що істотніше, не змогли зв'язати польські сили до моменту підходу головних сил козацько-татарського війська Богдана Хмельницького, який 30 липня ще перебував у Паволочі.

Тим часом, Стороженко вважає, що те, що М. Кривоніс не став переслідувати Я. Вишневенького, підтверджує, що його розгром не був першочерговим завданням для українського командування. Очолюючи авангард повстанської армії, М. Кривоніс вийшов у вигідний в стратегічному відношенні район Костянтинова і підготував грунт для блокування основних комунікацій, які з ним межували, а також створив умови для виходу та розгортання там головних сил українського війська. Здобувши Костянтинів, він перетворив його на опорний пункт української армії. Зберігаючи основні сили у цьому районі, М. Кривоніс направив козацько-селянські загони на здобуття містечок у визначеній для нього Б. Хмельницьким смузі, до рубежу Острог - Красилів - Сатанів - Кам'янець.

Зборівська битва (1649)

Зборівська битва -- переможна битва української армії, очолюваної Богданом Хмельницьким з польським військом під командуванням короля Яна II Казимира під Зборовом (тепер Тернопільська область) в серпні 1649 року.

Після тяжких поразок протягом 1648 року польська армія, порушивши перемир'я, навесні 1649 року рушила в Україну. Польське командування вирішило одночасно напасти на українські війська з фронту і з тилу. З цією метою литовський князь Януш Радзивілл дістав наказ рухатися через Білорусію і зайняти Київ.

Українське козацьке військо в червні 1649 року розпочало наступ у двох напрямках: основні сили під проводом Богдана Хмельницького йшли на Захід, а частина козацьких полків на чолі з полковником Михайлом Станіславом Кричевським виступила на Полісся, щоб запобігти фланговому удару литовського війська. На допомогу Хмельницькому прибув загін кримських татар на чолі з ханом Іслам-Гераєм ІІІ.

В червні 1649 року козаки завдали поразки передовим частинам польської армії, які очолював Ярема Вишневецький, і оточили залишки ворожих військ у фортеці Збараж (тепер Тернопільська область). На підмогу обложеним з-під Любліна вирушило 30-тисячне військо, очолюване королем Яном II Казимиром.

Дізнавшись про це через розвідників, Хмельницький, для продовження облоги фортеці залишив частину військ під командуванням генерального обозного Івана Черняти під Збаражем, а сам з головними силами виступив назустріч королівській армії. Основні сили українських і польських військ зустрілися під Зборовом на річці Стрипі.

5 (15) серпня, менше ніж за день їзди від Збаража, під час переправи через Стрипу, Коронне військо зненацька атакували супротивники. Армія Яна Казимира не була готовою до бою і, коли почався наступ, частина шляхти саме обідала. Втративши у бою близько 4 тисяч чоловік, польський король, німецькі найманці та артилерія (приблизно 15 гармат різного калібру) переправилися через Стрипу і розпочали будувати табір.

Місце для табору було вдалим для оборони. Стрипа загороджувала війська короля з трьох боків, а три мости з'єднували польський табір із стародавніми оборонними спорудами Зборова.

Козаки, виставивши ряд гармат, обстрілювали табір. Козацька артилерія, що складалася з гармат, здобутих в польських гарнізонах за рік до того, була досить сильною, щоб обстрілювати табір з одного кінця до іншого. В таборі розпочалася паніка, шляхтичі ховалися у вози і під вози, а король власноручно виганяв їх звідти палашем.

В ніч з 15 на 16 серпня, Коронні війська збудували ряд земляних укріплень у найбільш незахищених частинах табору. Однак до ранку так і не вдалося закінчити вал у північній його частині. Вранці козаки атакували табір у цьому місці та місто Зборів. Вони прорвалися у табір і в місто, однак закріпитися тут не змогли.

Наступну атаку розпочали татари. Земляні вали не змогли зупинити наступу, і війська вдерлися до табору. Завдяки контратаці німецьких найманців королю вдалося запобігти розгрому. У цей час ситуація в польському таборі стала критичною. Нестача людей і провіанту не давала надії на утримання позицій, не кажучи вже про перемогу. Ян Казимир розпочав переговори з ханом. Не зацікавлений у перемозі й посиленні України кримський хан пішов на переговори і уклав угоду з польським королем, який пообіцяв татарам виплатити велику суму споминків і дозволив брати ясир та грабувати українські землі на шляху до Криму.

Не маючи можливості одночасно воювати проти польських військ і татар, Хмельницький під тиском хана змушений був почати переговори і укласти з польським королем договір, що дістав назву Зборівського.

Пам'ятний камінь поруч із курганом на пам'ять полеглих у Зборівській битві 1649 року.

Зборівський договір формально визнавав козацьке управління південно-східними територіями Речі Посполитої, однак не задовольняв потреб українських селян, що воювали разом з козаками. Як виявилося пізніше, місцева польська шляхта і римо-католицьке духовенство, які в результаті договору втрачали свій вплив та власність в Україні, не збиралися виконувати його умови.

Збаразька облога (1649)

Збаразька облога 1649, Збаразька битва, Битва під Збаражем -- бої козацького війська під командуванням гетьмана Б. Хмельницького і його союзників-татар на чолі з ханом Іслам-Ґіреєм III із оточеним під Збаражем польським військом 30 червня -- 12 серпня (за старим стилем) 1649.

Після поразки від українських козаків на Брацлавщині та Волині польсько-шляхетські загони під орудою Я. Вишневецького й інших загонів кількістю до 15 тисяч осіб відступили до Збаража під захист його укріплень. Навколо табору, який тилом упирався в стіни міста і замку, польські жовніри, угорські та німецькі найманці насипали оборонні вали.

Першого дня боїв був оточений польський обоз, у полон взято близько 4-5 тисяч осіб «челяді». 1 липня козацька артилерія піддала табір оточених нищівному обстрілу. 3 і 4 липня відбулися загальні штурми польського табору. 10-14 липня тривав безупинний гарматний і рушничний обстріл. 20 липня польське військо змушене відійти до останнього, третього рубежу оборони перед замком. Наступного дня козаки ледве не увірвалися до табору. 27 і 29 липня відбулися нові генеральні приступи козацьких і татарських війська, але жовніри змогли відкинути атакуючих.

У польському таборі почався голод, шансів прорвати оточення в нього не було. Врятувало обложених наближення польського війська на чолі з королем Яном ІІ Казимиром.

На початку серпня, залишивши коло Збаража кілька полків під командування наказного гетьмана І. Чорноти, Б. Хмельницький на чолі 60-тис. війська разом із татарами вирушив назустріч королівській армії. В Зборівський битві її розбили.

Після укладення Зборівського договору облога польського табору під Збаражем була знята у ніч на 13 серпня.

Те, що козацько-татарське військо не захопило польського табору під Збаражем, позначилося на розвитку наступних історичних подій.

У боях під Збаражем полягло чимало селян і козаків, загинув полковник Нестор Морозенко, був поранений полковник І. Богун.

Берестецька битва -- велика битва, що відбулась біля містечка Берестечко (сучасна Волинська область, Україна) 1651 року між військами польського короля Яна Казимира II і українськими козацько-селянськими військами Богдана Хмельницького та його татарськими союзниками (хан Іслам-Гірей III) і тривала протягом 28 червня -- 10 липня.

Кількість польських військ оцінюють від 100 000 до 200 000. Польські джерела приводять таку кількість власних військ: 27 000 коронного війська і 30 000 посполитого рушення. 20 000 польського війська складали німецькі найманці -- ветерани Тридцятилітньої війни. Однак разом з шляхтичами у польському війську воювала їх челядь і навіть священики, тому точна кількість могла бути значно більшою (польські джерела -- 90 000).

Кількість українських військ -- близько 70 000 (окрім козаків велика кількість слабо озброєних селян), та близько 25 000 татарської кінноти.

Битва закінчилась перемогою польського війська.

Причиною поразки козацького війська було те, що татари полишили поле бою захопивши з собою Богдана Хмельницького.

Битва під Берестечком була найбільшою за усю Визвольну війну.

Однією зі складових успіху королівських військ у битві під Берестечком була тактика побудови й ведення бою, що сильно відрізнялася від застосовуваної поляками раніше. Війська були розставлені цього разу незвичним німецьким способом, і козаки не змогли скористатися досвідом, який вони нагромадили за час попередніх війн. Всі атаки зустрічалися і відбивалися з незвичайною ефективністю.

У 1651 році Польща після Зборівського миру відновила воєнні дії проти козацької України. Однак через позицію хана Іслам-Гірея, котрий не хотів допустити розгрому Речі Посполитої, Богдан Хмельницький змушений був відмовитися від активних наступальних дій (понад місяць 100--110-тисячна українська армія маневрувала в районі Тернополя -- Озерної -- Колодного), що дозволило королю Яну Казимиру провести військо (близько 90--100 тисяч жовнірів, шляхтичів і 100 тисяч озброєних слуг) до Берестечка й до 25 червня переправити його через річку Стир. Лише діждавшись у середині червня прибуття хана з 30--40 тисяч татар, гетьман негайно вирушив у похід. Не знаючи про це, 27 червня поляки подалися до місто Дубно, і коли їхній авангард уже подолав 7--8 км, стало відомо про наближення українців. Тоді було вирішено повернутися до табору під Берестечком. Ранком наступного дня почалися сутички з татарами (українських кіннотників було небагато), які й розпочали Берестецьку битву.

Протягом 27 -- 28 червня татари спалюють сусіднє село й намагаються «розкачати» супротивника. Вони атакують, потім відступають, знову атакують, застосовуючи традиційну тактику, відому ще від часів хана Батия. Конецпольський із Любомирським самі атакують татарську кінноту.

28 червня почалися бої гарцівників (невеликі сутички), на нерівному терені, що відділяв табори польських і українських військ.

29 червня Іслам-Гірей III займає основні висоти перед Берестечком і битва відновлюється. Поляки значною силою виступили на козацький табір, що не був іще упорядкований. Але Хмельницький ударив на них з боку і відрізав польське військо від його табору; тоді полягло близько 7 000 поляків, козаки добули 28 хоругв (прапорів), між іншим і прапор гетьмана Потоцького. Це незвичайно підняло настрій українського війська.

Але третього дня, 30 червня, поляки ще більшою силою пішли на козаків. З допомогою артилерії польська кіннота переламала козацькі лави й дійшла аж до таборових возів.

30 червня. Вранці король, який молився всю ніч, вишиковує свою армію в такому порядку: праве крило -- гетьман Потоцький, ліве -- гетьман Калиновський. У центрі, де перебуває переважно польська та німецька піхота, -- сам король. Польські гусари здають свої списи з червоними прапорами, які встановлюють за позиціями, імітуючи величезну чисельність армії. Мости через Стир заздалегідь розбираються, кожний воїн знає, що бігти нікуди.

Отримавши дозвіл короля, Вишневецький, у війську якого були й реєстрові козаки (шість хоругв), атакує український табір. Хмельницький контратакує, та його зупиняє німецька піхота. Козаки відходять у табір, і тоді поляки починають обстріл татар, які розташувалися на пагорбі. Гармати стріляють не лише ядрами, а й мушкетними кулями, які щедро засипали в їхні жерла. Незабаром одне з ядер розривається біля ніг хана, вбиває султана Амурата, який командував облогою Збаража. Хан наляканий, він чує потужні мушкетні залпи, бачить ескадрони, що йдуть на штурм. Разом із солдатами в бій йдуть і ксьондзи із шаблями в руках. Іслам-Гірей, досвідчений воїн, вагається і зненацька для усіх, покидає бойовище оголивши лівий фланг козацько-селянського війська.

Щоб заспокоїти татар, Хмельницький із писарем Виговським подалися до ханського табору і наздогнав хана поблизу містечка Ямпіль. При цьому хан затримує і забирає Хмельницького із собою. Козаки залишилися в таборі без проводу. До теперішнього часу достеменно невідома причина втечі татар. Серед причин називають змову татар і поляків або просто страх перед битвою.

Козаки, які залишилися без гетьмана, застосовують традиційну військову тактику -- пересувають уночі табір ближче до болота, огороджують його возами, насипають земляний вал і навіть намагаються атакувати.

1 липня обидві армії відпочивають. Воєнні дії обмежуються лише перестрілкою. Супротивники збирають трупи вбитих, король посилає за гарматами до Брід, а козаки збільшують висоту земляного вала.

2 липня поляки продовжують обстріл. Козаки відповідають артилерійським вогнем і роблять успішну вилазку.

3 липня дві тисячі козаків виходять з табору і зганяють поляків з пагорбів, де трьома днями раніше розташовувалися татари. Вночі Конецпольському вдається вибити їх із висот і відтіснити назад до табору.

4-5 липня продовжується обстріл укріпленого табору з польських гармат.6 липня козаки відправляють до польського короля послів -- полковників миргородського Гладкого, чигиринського Крису й писаря військового Переяславця.

7 липня король, залишивши в заручниках полковника Крису (польські й чимало українських істориків стверджують, що Криса добровільно залишився в короля і і сам давно шукав нагоди, щоб перейти до поляків), посилає до взятого в облогу табору листа, де пропонує козакам попросити вибачення, видати 17 козацьких полковників, булаву Хмельницького, гармати й скласти зброю.

8 липня замість кропивенського полковника Филона Джеджалія (Джалалія, Джеджалика) козаки обирають нового гетьмана -- Матвія Гладкого. Вони відмовляються від польських умов і вимагають дотримання Зборівського договору. Король наказує припинити переговори, готуватися до штурму й посилює артилерійський обстріл

9 липня козаки дізнаються, що польський гетьман Лянцкоронський переправився через Пляшеву. Це загрожує повним оточенням табору, оскільки до цього в козаків було кілька загат через болото, які зв'язували їх із незайнятою супротивником землею. Через них вони поповнювали припаси й доставляли корм коням. Старшини знову відправляють до Яна Казимира нове посольство, але гетьман Потоцький розриває вимоги козаків на очах у короля. Полковник Криса пропонує затопити козацький табір, зробивши на Пляшевій земляну греблю.

10 липня вінницький полковник Богун, обраний новим гетьманом, приймає рішення відігнати гетьмана Лянцкоронського з правого берега ріки. Вночі, навівши з підручних засобів мости через ріку Пляшеву, дві тисячі запорожців виходять із табору. Козаки побудували мости на річках, -- не шкодуючи ні возів ні усіляких воєнних знарядь, щоб загатити болота. Деякі джерела стверджують, що запорожці поклали на болота списи і перекочувались по них. Чому Богун не попередив інших -- невідомо. Польські джерела стверджують: у козацькому таборі починається паніка, багато хто кричать, що Богун кинув усіх напризволяще й утік. Козацькі полки, що залишилися, починають відходити до переправ.

Конецпольський, бачачи, що суперник іде, залишає свою армію на відступаючих і особисто кидається в бій. За свідченнями польських істориків, на переправі починається хаос, мости не витримують, сотні козаків падають у Пляшовець та Ікву, чимало тоне, частина робить спроби прорватися, кинувшись на поляків. Більшість козаків намагаються врятуватися вплав через ріку й болото, кинувши перед цим у воду золото й срібло, щоб воно не дісталося ворогу.

В одному місці серед болота скупчилось 300 козаків під керівництвом сотника Нечитайло. Вони, хоробро оборонявшись, дорого віддали свої життя. Нечитайло по-груди в болоті бився три години. Він був весь порубаний, його тіло пробили 14 куль, в руках в нього була лише одна коса. Ян Казимир запропонував сміливцю життя, але той відмовився. Таким чином два німецькі найманці прокололи сотника списами.

За польськими джерелами, близько тридцяти тисяч козаків гине в цій битві, але кілька тисяч на чолі з Богуном і усього лише з двома гарматами відходять уночі за Пляшеву. В останні десятиріччя в історичному заповіднику «Поле Берестецької битви» археологи проводять масштабні розкопки, і, судячи з багатьох знахідок, кількість загиблих українців значно перебільшена. Так, у районі переправи через Пляшеву знайдено лише близько сотні останків тих, хто переправлявся. Та найвагоміший факт, що вже через шістдесят днів під Білою Церквою знову зібралася потужна армія. Навряд чи Хмельницький зміг би зібрати велике військо лише за два місяці.

Розміщення українсько-татарських та польських військ у під на початку берестецької битви. Цифрами 1 і 2 позначене розміщення відповідно українських військ та татарської кінноти. Цифрою 3 позначені польські війська. 4 -- розміщення артилерії. 5 -- села, розміщені поблизу.

Поляки не зважилися продовжити війну й розпочали переговори. Внаслідок битви Хмельницький був змушений прийняти мир (Білоцерківський мирний договір), підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651 р. За цим договором число реєстрового війська зменшувалось до 20 000, козацьку територію обмежено тільки до Київського воєводства, шляхті привернуто її давні володіння, а селяни мали повернутися на панщину.

Однак битва під Берестечком не стала завершенням війни. Білоцерківський договір не тривав і року, а 2 червня 1652 року відбулась нищівна для польського війська Битва під Батогом.

До сьогоднішнього дня багато нюансів битви залишаються невідомими та незрозумілими. Наприклад не до кінця відомою є причина втечі хана Іслама Гірея III. Однак історики в основному погоджуються, що хан був просто не зацікавлений в посиленні козацької держави, і можливо навіть мав домовленості з польським королем. Слід врахувати, що така ситуація вже була у битві під Зборовом, та Жванцем.

Не зовсім зрозумілим є те, що Богдан Хмельницький покинув поле бою забравши з собою Івана Виговського, другу після нього людину за посадою у козацькому війську, який міг прийняти керівництво. Одні джерела стверджують, що татари прив'язали Хмельницького до коня і пізніше відпустили за великий викуп. Інші говорять що Хмельницький кинувся наздоганяти татар і був просто затриманий ними. Тогочасні вороги козацтва стверджували, що Хмельницький просто покинув поле бою. Однак це видається дуже малоймовірним, оскільки він залишив у таборі символи влади -- булаву печатку та ін. Це означало, що він планував повернутись. Окрім того становище українських військ ще не було катастрофічним.

Існує версія, що татари просто не витримали прямої атаки на них польської кінноти, бо вже багато десятиліть не наважувалися "ставити чоло" важкій польській кавалерії. Можливо, план поляків власне і полягав в тому, щоби вдарити по татарах і в такий спосіб змусивши їх відступити, потім таки блокувати козацьке військо.

Тяжко оцінити втрати обох військ після битви. З одного боку битву вважають катастрофічною для українського війська. З іншого боку, одразу ж після битви Хмельницький зібрав нове військо. Очевидно становище поляків теж не було найкращим, тому обидві сторони згодились на перемир'я.