ВЕЖА-ДЗВІНИЦЯ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ВІРМЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ КІНЦЯ ХV - ПОЧАТКУ ХVІ СТОЛІТЬ (Кам'янець-Подільський Хмельницької обл.)

Ця оборонно-церковна споруда - вежа-дзвіниця вірменської церкви Святого Ніґола - не має аналогів в Україні. Розміщена на терасі, що підносилася над великою територією Старого міста, п'ятиярусна дзвіниця заввишки 37 м була передусім оборонною вежею - досконалою вогневою позицією, з якої прострілювались практично всі зони південної частини Кам'янця.

Часом постання дзвіниці слід уважати кінець ХV століття - період першої ґрунтовної реконструкції церкви Святого Ніґола (1495 р.). Тоді в місті за фортифікаційною програмою, запропонованою 1463 року польськими військовими фахівцями Яном Тенчиським, Держиславом з Ритвян та Анджеєм Одровонжем, активно провадили фортифікаційні роботи, будували оборонно-гідротехнічний комплекс Польської й Руської брам, реконструювали міські укріплення. Спорудження в південній частині каньйону, на березі Смотричу, Руської брами потребувало додаткової вогневої позиції на горішній терасі. Тому появу вірменської вежі-дзвіниці слід розглядати в контексті оборонної програми міста, що формувалася в цей час.

М. Бжшкянц переповідає фрагмент церковної хроніки про спорудження дзвіниці: "Зібралися одностайні панове судді й постановили збудувати одну муровану дзвіницю для цього храму. І зібрався разом увесь народ - великі й малі, й почали будувати, покладаючись на допомогу Господа: пособляючи хто грошима, хто особисто, хто кіньми, хто волами, хто власною силою - і звершили..." У пропам'ятному записі церкви сказано, що єпископ Хачатур подарував "один великий і чудовий дзвін", інший дзвін подарував пан Григор, який продовжував будівництво дзвіниці. У пізніших документах дзвіницю називали "Юначою": під 1615 роком в актах вірменського війтівського суду згадано, що "було зроблено наново вал навколо дзвіниці церкви Святого Ніґола, а саме Юначої дзвіниці..." Очевидно, до її будівництва мали стосунок члени юначого церковного братства.

А втім архітектура вежі була нетипова для вірменських дзвіниць. І хоч містобудівна концепція розміщення дзвіниці окремо від храму наслідувала принципи композиції вірменських ансамблів, оборонна програма міста відбилася на архітектурному вирішенні споруди, у якому переважають риси подільської архітектури. Майже квадратова в плані (11 х 10,7 м), з глухими масивними стінами завтовшки в першому ярусі 2,67 м (10 вірменських футів) і в передостанньому четвертому 2,03 м, вона за габаритами плану була сливе ідентична вежам-дзвіницям кам'янецьких оборонних триконхових церков - Йоано-Предтеченської (11,5 х 10) та Троїцької (11 х 10 м). Висота дзвіниці - 23 м до вінцевого карниза - також наближалася до висоти веж-дзвіниць (20 - 21 м) українських церков. Приміщення першого ярусу вірменської дзвіниці становить у плані квадрат 5,2 х 5,2 м (20 вірменських ліктів), перекритий хрещатим склепінням; у східній стіні, не виступаючи за зовнішній периметр, влаштовано напівкруглу апсиду, перекриту конхою. Це приміщення є маленькою каплицею з окремим входом через невеличкий проріз на південному фасаді, облямований скромним рустованим порталом ренесансового характеру. Проріз сполучається з приміщенням першого ярусу прямокутним у плані тамбуром, зробленим у товщі стіни.

За характером білокам'яного облямування відзначається великий віконний проріз в апсиді - зі стрілчастою перегородкою і складним профілем; цей тип облямувань характерний для вірменської архітектури ХІ століття (Санаїн) і водночас, за характером кривої і габаритами (1,24 х 2,95 м), наближається до порталу головного входу до Русько-польського магістрату на Ринку (1,45 х 2,7 м). Пізніше перероблений на вікно, цей проріз у східному фасаді, облямований білокам'яним готичним порталом, первісно був входом до дзвіниці.

На другий ярус дзвіниці провадив середостінний хід, куди потрапляли через низький (1,5 м) проріз з порталом простої форми на південному фасаді, піднятий на висоту 1,5 м. До нього вздовж фасадної стіни вели муровані східці. Цей прийом влаштування комунікації з горішніми ярусами відомий у вірменських дзвіницях Ахпата і Санаїна. Перекриття між першим і другим ярусами дзвіниці, як і вищих ярусів, первісно було дерев'яне, по балках. Від них у другому ярусі досі лишилися гнізда, у горішніх - обрізи стін. Склепіння між першим і другим ярусами з'явилося в ХVІІ столітті після того, як перший ярус дзвіниці переробили під каплицю.

За переказами, каплицю влаштовано 1633 року з фундації якогось багатія, який мешкав на тій самій вулиці й волів зі свого дому слухати церковну службу. М. Бжшкянц повідомляє, що біля входу до дзвіниці була фундаційна плита із зображенням розп'ятого Христа і двома чоловічими постатями в східному вбранні обабіч, що стоять навколішки, заглибившись у молитву. Напис під зображенням свідчив, що каплицю заснував 1633 року вірменин Пірзаде, спокутуючи свої провини, як обітницю в ім'я душ своїх дружин Марухни і Турванди. Плита, що, згідно з відомостями М. Бжшкянца, була розбита за турецької займанщини, дотепер не збереглася.

Висота другого й наступних ярусів дзвіниці відповідно становила 5,5 м, 3,6 м, 5,6 м. У ярусах прорізи були зроблені по одному на осі кожного фасаду. У другому ярусі приміщення освітлювалося стрілчастими вікнами. Третій і п'ятий яруси були бойовими, з гарматними стрільницями, щоки яких розширювалися назовні. Ярус дзвонів був четвертим; тут у кожній стіні було по одному великому прорізу з півциркульними арковими перегородками, облямованими рустованими архівольтами.

Особливою архітектурою на початковому етапі будівництва відзначався п'ятий, горішній ярус вежі-дзвіниці церкви Святого Ніґола - з чотирма консольно розміщеними на рогах круглими вежками-бартизанами, увінчаними вишуканої форми маківками. На дві третини своєї висоти віжки були в межах мурованого обсягу дзвіниці, натомість верхня частина їх підносилася над вінцевим карнизом. Консольне вирішення бартизанів пояснюється тим, що в їхній підлозі було прорізано стрільниці для підніжного бою - машикулі. Завдяки цьому оборонці, не змінюючи позиції, мали змогу обстрілювати околиці через стрільнички в стінах і підніжжя дзвіниці через машикулі. По верху стін дзвіниці, між бартизанами, ймовірно, також було зроблено ряд машикулів. Це відповідало призначенню горішнього ярусу, що виконував тільки оборонну функцію.

Влаштування 1633 року каплиці в першому ярусі дзвіниці зумовило часткову перебудову церкви. Готичний портал на східному фасаді переробили на вікно, замурувавши його нижню частину, а широку камеру дверного прорізу замінили апсидою з конхою. Вхід до каплиці зробили на південному фасаді, поруч з мурованими сходами, що провадили на другий поверх. У товщі стіни влаштували тамбур завширшки 2,3 м. Над першим ярусом зробили хрещате склепіння. Від первісного дерев'яного перекриття лишилися тільки гнізда дерев'яних балок на рівні підлоги другого ярусу.

Каплиця Святого Степаноса мала мальовання. Фрагменти їх виявили реставратори 1975 року на стінах, склепінні, консі та в лутках східного вікна. Серед мальовань - орнаментальний фриз у вигляді меандрової смуги й чорної стрічки в облямуванні червоних смуг, орнаментальні мотиви з рослинними елементами, зображення янголів і святих, біблійні сцени, а також жанрові світські сцени на тлі середньовічного міста. Персонажі жанрових сцен - чоловіки, жінки, духовні особи, воїни - мають типові вірменські риси облич. Чоловіки - з вусами й бородами, у східних головних уборах і стриях. Особливо цікаві архітектурні мотиви, де зображено укріплене місто з мурами, баштами, дзвіницями й будинками, фрагменти інтер'єрів і фасадів.

Наприкінці ХVІІ століття, під час турецької займанщини, вірменську церкву Святого Ніґола зруйнували. Зазнав пошкоджень і горішній ярус дзвіниці з вежками-бартизанами.

У ХVІІІ столітті церкву, якою на той час володіла вже уніатська громада, відбудували. Тоді ж полагодили й дзвіницю. Ці роботи провів відомий архітектор Ян де Вітте - будівничий львівського домініканського костелу Божого Тіла. Наслідуючи давню оборонну традицію, Ян де Вітте відновив горішній ярус вежі-дзвіниці з наріжними башточками, але вже не за типом накриттєвих бартизанів, як це було за середньовіччя, а як оборонно-спостережні позиції, що архітектурно лише нагадували про колишній вигляд споруди. Горішній ярус вимурували з тесаних білокам'яних блоків. Відмінність між монолітним муруванням з тесаних білокам'яних блоків у горішньому ярусі й звітреною поверхнею стін долішніх ярусів зі звичайного необробленого вапняку помітна простим оком. Башточки зі стінами завтовшки 0,27 м, розміщені на рогах ґзимса, який мав великий винос і перешкоджав обстрілу близьких підступів, уже не відігравали жодної оборонної ролі. Більшість істориків, однак, досі помилково вважають їх первісними елементами оборонної дзвіниці.

У 1974 - 1982 роках дзвіницю реставровано (архітект - А. Тюпич, художник А. Мармпольський). При реставрації за основу було взято архітектурне вирішення ХVІІІ століття.

Висновки

Внаслідок визвольної війни 1648-1657 рр. Українська держава увійшла до складу Московської на правах автономії. Основою державної території була Наддніпрянщина від Случі до Дністра на заході, до кордонів Росії на сході, тобто Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частина Волинського та Білої Русі.

В ці ж роки під керівництвом Б.Хмельницького склалася ціла школа талановитих українських дипломатів, серед яких велику роль відігравали Силуян Мижиловський, Данила Грек, Іван Ковалевський, Юрій Немирич та керівник зовнішньої політики генеральний писар Іван Виговський.

Проте, незважаючи на тонкості наукових оцінок, громадські діячі, письменники, історики й багато інших вважали Б.Хмельницького одним з найвидатніших діячів в історії України. В свідомості абсолютної більшості українців, аж до сьогоднішнього дня, Б.Хмельницький залишається великим визволителем, героїчною особою, що силою своєї індивідуальності підняв їх з багатовікового паралічу бездіяльності й безнадії та вивів на шлях національного і соціально - економічного звільнення.

Поляки не зважилися продовжити війну й розпочали переговори. Внаслідок битви Хмельницький був змушений прийняти дискримінуючий мир, підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651 р. За цим договором число реєстрового війська зменшувалось до 20 000, козацьку територію обмежено тільки до київського воєводства, шляхті повернуто її давні володіння, а селяни мали повернутися на панщини.

Однак битва під Берестечком не стала завершенням війни. Білоцерківський договір не протривав і року, а 2 червня 1652 року відбулась нищівна для польського війська Битва під Батогом.

До сьогоднішнього дня багато нюансів битви залишаються невідомими та незрозумілими. Наприклад не до кінця відомою є причина втечі хана Іслама Гірея III. Однак історики в основному погоджуються, що хан був просто не зацікавлений в посиленні козацької держави, і можливо навіть мав домовленості з польським королем. Слід врахувати, що така ситуація вже була у битві під Зборовом, та Жванцем.

Не зовсім зрозумілим є те, що Богдан Хмельницький покинув поле бою забравши з собою Івана Виговського, другу після нього людину за посадою у козацькому війську, який міг прийняти керівництво. Одні джерела стверджують, що татари прив'язали Хмельницького до коня і пізніше відпустили за великий викуп. Інші говорять що Хмельницький кинувся наздоганяти татар і був просто затриманий ними. Тогочасні вороги козацтва стверджували, що Хмельницький просто покинув поле бою. Однак це видається дуже малоймовірним, оскільки він залишив у таборі символи влади - булаву печатку та ін. Це означало, що він планував повернутись. Окрім того становище українських військ ще не було катастрофічним.

Тяжко оцінити втрати обох військ після битви. З одного боку битву вважають катастрофічною для українського війська. З іншого боку, одразу ж після битви Хмельницький зібрав нове військо. Очевидно становище поляків теж не було найкращим, тому обидві сторони згодились на перемир'я.

Література

1. Антонович В. Коротка історія Козаччини. - К., 1991.

2. Під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Львовом, Збаражем, Зборовим, Вінницею, Берестечком, Батогом, Монастирищем, Жванцем та ін.

3. Яковлева Т. Іван Богун-Федорович. Київська старовина. - 1992. - №5.

4. Там само. - С. 44 5 Довідник з історії України. - К., 1996.

5. Острянин Яків - один з керівників козацько-селянського повстання 1638 р.

6. Українські народні думи та історичні пісні. - К., 1955.

7. Замлинський В. Богдан Хмельницький. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. - К., 1995.

8. Велика історія України від найдавніших часів. У двох томах. Т. 2. - К., 1993.

9. Старицький М. У пристані. - К., 1962.

10. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. - К., 1992.

11. Ювілейний збірник на пошану академіка Д.І. Багалія. - К., 1927.

12. Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2-х т.

13. Костомаров М. Історичні монографії й дослідження. Кн. 6. Т. 15. Руїна. - СПб, 1905.