БИТВА ПІД БАТОГОМ (22-23 травня (1-2 червня) 1652) - видатна перемога українського війська під керівництвом Б.Хмельницького над польським в ході Визвольної війни середини 17 ст. Відбулася під горою Батіг біля с. Четвертинівки сучасного Тростянецького району на Вінниччині.

Невдала загалом для Української держави воєнна кампанія 1651 р. призвела до тяжкої Білоцерківської угоди. Досягненні у попередні роки здобутки під час війни за незалежність України опинилися під загрозою. Річ Посполита прагнула ліквідувати Гетьманщину і реставрувати на її землях старий колоніальний режим. Зручну нагоду для цього польське командування побачило навесні 1652 р., коли до Молдови вирушив загін Тимоша Хмельницького, сина гетьмана. Метою цього походу було добитися від молдовського правителя Василя Лупула виконання умов українсько-молдовського договору і насамперед укласти династичний шлюб між Т.Хмельницьким і Розандою, дочкою господаря.

Поблизу Батога на березі Південного Бугу пальний гетьман коронний Мартин Калиновський влаштував на шляху Т.Хмельницького потужний табір із 30-тисячним військом. Але ініціативу перехопив Б.Хмельницький, який із великим українсько-татарським військом вирушив за загоном сина. 31 травня за новим стилем союзні війська почали обхідний маневр, а 1 червня змусили польську армію залишити поле битви і укритися в таборі. З підходом головних сил української армії, представлених Чигиринським, Черкаським, Корсунським і Переяславським полками, розпочався генеральний штурм польського табору (ранок 2 червня). Під тиском українських козаків військо Речі Посполитої стало панікувати, Калиновський навіть дав наказ стріляти по втікачах. Полякам вдалося ще трохи протриматися, але після прориву їхньої оборони козаками Івана Богуна доля битви була вирішена. Армія Речі Посполитої була розгромлена вщент, сам Калиновський був забитий ординцем. Загинув командуючий артилерією Пшиємський, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек та ін. Довідавшись про катастрофу під Батогом, польські воєначальники, які поспішали на допомогу Калиновському, повернули назад…

Батозьку битву її сучасники порівнювали зі славетною перемогою Ганнібала під Каннами у 216 р. до н. е. Вона засвідчила геній Б.Хмельницького як полководця і високий рівень воєнного мистецтва української армії. Польські загарбники мусили спішно покинути територію Гетьманщини, в певних пунктах якої вони стояли за умовами Білоцерківського миру, кордон знову проліг по р. Случ, як і за умовами Зборівської угоди 1649 р. В результаті Батозької битви зміцнилися українсько-молдовські зв'язки, відбувся шлюб між Т.Хмельницьким і Розандою Лупул, Молдова стала союзницею України.

Невдала загалом для Української держави воєнна кампанія 1651 року призвела до тяжкої Білоцерківської угоди. Досягненні у попередні роки здобутки під час війни за незалежність України опинилися під загрозою. На Україну почали повертатися магнати і шляхтичі, які відновлювали феодально-кріпосницькі порядки. У відповідь на це уже наприкінці 1651 року на Подніпров'ї, Чернігівщині і Полтавщині спалахнули великі селянські повстання. Не без згоди Б.Хмельницького, керував цими виступами наказний гетьман Степан Пободайло. У травні 1652 року спалахнули повстання на Київщині і Брацлавщині. Польсько-шляхетський гарнізон на чолі з воєводою Адамом Киселем змушений був покинути Київ. Протестували і незадоволені складанням зменшеного реєстру козаки, більша частина з яких мала повернутися в підданство до панів. Річ Посполита прагнула ліквідувати Гетьманщину і реставрувати на її землях старий колоніальний режим.

Наприкінці квітня 1652 року у Чигирині відбулася таємна нарада гетьмана з старшинами, де було вирішено готуватися до воєнних дій з Польщею.

Польський уряд, дізнавшись про плани Хмельницького зробити похід у Молдавію, наказав Мартину Калиновському розбити козаків. Поблизу Батога на березі Південного Бугу в долині недалеко від міста Ладижина Мартин Калиновський влаштував на шляху Тимоша Хмельницького табір із 20-тисячним військом (12 тисяч кінноти, 8 тисяч жовнірів та близько 30 тисяч озброєних слуг), в якому було багато іноземних найманців. Перед табором була річка, на флангах ліси й болота, за табором -- гора Батіг.

Богдан Хмельницький взнав про польські наміри. Приспавши увагу польського командування повідомленням про похід у Молдавію начебто невеликого загону козаків, зібрав військо щоб завдати удару по поляках. В військо входили Чигиринський, Черкаський, Корсунський і Переяславський полки та татарська кіннота (біля 15 тисяч) під проводом Нурадіна.

22 травня (1 червня) козацькі війська і татарські загони переправилися через Буг і непомітно підійшли до польського табору в урочищі Батіг між річками Буг та Соб. Спершу на північний-захід від табору показався передовий невеликий татарський полк, і польська кіннота першими вдарила на татар. Спочатку поляки вибили татар з поля але потім підійшли більші татарські сили і змусили поляків відступити до своїх позицій. Кавалерійські дії тривали цілий день. За ніч козаки зуміли щільно оточити ворожий табір з усіх боків. Тим часом з заходу підійшли головні сили української армії і розпочався генеральний штурм польського табору ранком 23 травня (2 червня).

З півдня атакувала татарська кіннота. Козацьке військо після кількагодинного запеклого бою зламало опір противника і увірвалося в його табір. Польська кіннота заметушилася й розпочала підготовку до втечі. Помітивши це, Мартин Калиновський наказав німецьким піхотинцям відкрити вогонь по утікачах. Козацька й татарська кіннота переслідувала втікачів, нищила або забирала їх у полон.

Оволодівши серединою табору, козаки пішли на приступ редутів, де закріпилися німці, й до заходу сонця захопили їх. Полякам вдалося ще трохи протриматися, але після прориву їхньої оборони козаками Івана Богуна доля битви була вирішена. Армія Речі Посполитої була розгромлена вщент, сам Калиновський загинув. Також загинули комендант німецької піхоти Сигізмунд Пшиємський, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек та інші шляхтичі. Польща втратила вбитими 8000 добірних вояків. Врятуватися від погрому вдалося не більш як 1500 польської кінноти.

Після закінчення битви Богдан Хмельницький викупив у Нуреддин-султана за 50 тисяч талярів всіх полонених поляків і наказав їх замордувати, пояснюючи такий вчинок помстою за Берестечко. 3 і 4 червня козаки замордували від 3 до 5 тисяч полонених (жовнірів і челяді), незважаючи на протест татар і частини козацької старшини. Батозьку битву її сучасники порівнювали з перемогою Ганнібала під Каннами у 216 році до н. е.. Польські загарбники мусили спішно покинути територію Гетьманщини, в певних пунктах якої вони стояли за умовами Білоцерківського мирного договору, кордон знову проліг по річці Случ, як і за умовами Зборівської угоди 1649 року. Переможна битва під Батогом викликала масове повстання козацької України проти шляхти, і до початку липня на всій території України відновлюється функціонування національних органів влади.

Перемога козаків у цій битві і наступна облога фортеці у Кам'янець-Подільському змусили Василя Лупула виконати вимоги Б.Хмельницького. Союз України з Молдавією був скріплений шлюбом Тимоша Хмельницького з Розондою Лупул, що відбувся в Яссах 21 (31) серпня 1652 року.

Події в Молдавії викликали занепокоєння не тільки у Польщі, яка втрачала свого союзника, а і в сусідніх країнах -- Трансільванії та Австрії. В результаті перемоги козацького війська під Батогом зміцнилося міжнародне становище України.

Битва під Жванцем

Битва під Жванцем, Жванецька облога -- облога українською армією на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким польських військ під Жванцем (тепер село Кам'янець-Подільського району Хмельницької області) під час національно-визвольної війни українського народу 1648-57 років.

На початку 1653 року польські війська зробили ряд нападів на Гетьманщину, заходячи аж під Чорнобиль, Паволоч і Брацлав. Зокрема, у березні 1653 року 8-тисячне військо на чолі з Стефаном Чарнецьким і Севастіаном Маховським захопило східні райони Брацлавщини. У жорстокому бою під Монастирищем Іван Богун зупинив ворога. Тим часом Тимофій Хмельницький на чолі з козацьким корпусом пішов походом у Молдову і згодом опинився в облозі у місті Сучаві. Богдан Хмельницький і хан, об'єднавши свої сили рушили в напрямку до Кам'янця. Тут гетьман отримав звістку про загибель свого сина.

Польський король розмістив своє військо під Кам'янцем в окопах і очікував звістки про падіння Сучави, після якого чекав об'єднання зі своїми союзниками волохами і угорцями. З-під Кам'янця він рушив до Бара. Отримавши звістку про приєднання хана до Хмельницького, король скликав військову раду, яка вирішила відступити в район Жванця, стати там обозом і дочекатися підходу угорських і волоських військ. 28 вересня під містом і замком, між ріками Дністер і Жванчик польська армія зупинилася табором, який укріплювався ровами і валами. Через Дністер було збудовано міст для отримання продовольства і фуражу з Буковини. Чисельність війська досягала 50 тисяч чоловік. Тим часом під Сучавою було укладено перемир'я. Майже двомісячна оборона Сучави продемонструвала правителям Молдови, Валахії і Семиграддя залізну стійкість козацької піхоти, завдала серйозних втрат їхнім військам і розвіяла ілюзії щодо можливості легких перемог у боротьбі з Україною. Саме під впливом сучавських подій Ракоці і Георгіце обмежилися відрядженням до Яна Казимира всього відповідно 2 тисяч і 1 тисячі воїнів.

Враховуючи складне становище польського війська (гостра нестача продовольства і фуражу, настання холодів, дезертирства), а також ненадійність свого союзника кримського хана, Богдан Хмельницький вирішив, відмовившись від генеральної битви, оточити й блокувати ворога і примусити його капітулювати. Армія Хмельницького налічувала 30-40 тисяч чоловік. На кінець жовтня українські і татарські з'єднання міцно блокували польське військо під Жванцем. Були зайняті навколишні подільські містечка. В околицях були розгромлені окремі польські під'їзди і загони. Козацькі загони ходили глибоко в Галичину і на Волинь. Облога тривала понад два місяці. В польському таборі почався голод, спалахнули епідемії.

Побачивши безпорадне становище Яна Казимира, Іслам-Гірей намагався не допустити його розгрому. Тим часом надійшли повідомлення про рішення Земського собору Росії від 1 жовтня 1653 року щодо протекції над Україною і готовності розпочати війну з Польщею. В таких умовах Польща і Крим відчувають потребу замирення перед лицем російської загрози. Довга серія двосторонніх переговорів наприкінці листопада -- на початку грудня закінчилася укладенням угоди 5(15) грудня 1653 року, згідно з якою Білоцерківська угода скасовувалася і відновлялася дія Зборівської угоди, і польський король зобов'язувався сплатити кримському ханові контрибуцію у розмірі 100 тисяч злотих і на підставі таємного договору дозволив протягом 40 днів грабувати населення і брати ясир на Волині. Після цього війська розійшлися. Хмельницький відправився до Переяслава, де 8 січня 1654 року був укладений союзницький договір з Росією.

3. Легендарні постаті Визвольної боротьби на Поділлі

3.1 Іван Богун

У джерелах, історичних романах і спогадах про козаччину, козацьке військо і видатних осіб козацької доби постійно зустрічаються тільки згадки про Івана Богуна, хоча жодному іншому діячеві ранньої Гетьманщини, крім нього, не вдавалося утримувати полковницький пірнач протягом 15 років і отримати стільки блискучих перемог під час Визвольної війни. Він без усякого сумніву уклав кілька своїх цеглин в історію боротьби українського народу проти нападів турків, татар і польського поневолення.

Благородний шляхтич і відважний лицар-козак, він став легендою ще за життя. Польський історик середини XVII ст. В. Коховський писав про І. Богуна - "сміливий, розумний ... надзвичайно популярний, вміє, як ніхто інший, вдало діяти; сильний і хитрий, як лис; людина відважна і завзята". Проте, незважаючи на велику популярність, історичні джерела скупо зафіксували різні етапи життя цього видатного козацького ватажка і стратега козацької доби.

 Наші знання, на жаль, про Івана Богуна до цього часу досить обмежені, тому що літописці залишили поза увагою його життя. Достеменно нам невідомо, коли і де він народився, скільки років прожив і в якому віці був страчений. Не маємо також відомостей про його родину, крім того, що батько належав до шляхти і жив поблизу с. Олекшичів. Відомий український історик Гетьманщини В. Липинський писав, що у документах 20-х років XVII ст. згадується про шляхтича Федіра Богуна, який міг бути батьком Івана.4 Точки зору, що І. Богун "виходець з дрібної української шляхти" дотримуються і сучасні українські історики М. Котляр і С. Кульчицький.

Мало відомостей і про ранній період його життя: лише можна припускати, що молоді роки Іван провів у Дикому полі. Сюди часто навідувались запорожці в пошуках здобичі. Богун міг бути одним із тих, хто ще за часів Остряниці6 поселився в Чугуєві. Деякі історики писали, що Богун брав участь у козацькому повстанні 1637- 1638 рр. Перші ж найвірогідніші дані про ратні справи І. Богуна пов'язані з його участю в обороні Азова, коли запорозькі та донські козаки протягом 1637-1642 рр. героїчно захищали місто від турецьких військ султана Ібрагіма, І. Богун, зокрема, керував тоді одним із козацьких загонів, який прикривав Борівський перевіз через р. Сіверський Донець. Таким чином, протягом 40-х років XVII ст. Богун вів звичне для запорозького спочатку, а потім і реєстрового козака життя, сповнене численних військових походів проти турків і кримських татар та обороняв українські землі від набігів останніх. Наведемо деякі рядки народної пісні про ці епізоди воєнної біографії І.Богуна: Ой з-за гори чорна хмара, мов хвиля, іде. То ж не хмара - запорожців Богуня веде. Доганяли вражих турків коло трьох могил, - Уже по тих яниченьках та пугач завив. Серед ночі в Дикім полі рушниці ревіли, А в Очакові туркені та від страху мліли. Ой в середу ізвечора турків обступали, А в п'ятницю до полудня всіх упень рубали. Ой наточив Іван Богун невірам вина, - Та було ж їх сорок тисяч, а тепер нема.7 В цих словах ми бачимо відгомін тих далеких часів і камертон народної пам'яті доніс спомин про носія колись грізного імені. І. Богун, як свідчать український письменник М. Старицький та історик В. Голобуцький, приймав активну участь у таємних нарадах, які проводив Б. Хмельницький. Наприкінці 1647 р. (можливо у жовтні) пише В. Голобуцький, "відбулася так звана рада у діброві (це зібрання на пасіках) поблизу Чигирина ... де Богдан Хмельницький і його чотири найближчі соратники - Максим Кривоніс, Мартин Пушкар, Іван Богун і Матвій Борохович - обіцяли повернути козацькі права всім тим, хто був позбавлений їх. В одній із пісень є такі слова : Оттоді-то припало йому (Хмельницькому) з правої руки чотири полковники: Перший полковниче - Максим Ольшанський, А другий полковниче - Мартин Полтавський, Третій полковниче - Іван Богуне, А четвертий - Матвій Борохович." Далі, як свідчать джерела, І. Богун бере активну участь в боротьбі проти поляків з перших битв 1648 р. В. Замлинський вказує: "уже ті перші битви (під Жовтими Водами і Корсунем) дарували Богданові на все життя побратимів - Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна, Івана Ганжу, Михайла Кричевського... З ними були виграні всі наступні битви Визвольної війни." Ось ще один доказ того, що один (мається на увазі І. Богун) із найвидатніших полковників Хмельницького бере діяльну участь в операціях під Львовом. Згадка про активну роль полковника Богуна у військах Хмельницького, що наступали на Львів, є й у Кушевича. Безперечно одне: Богун з початку 1648 р. виступає активним прихильником Б. Хмельницького. В лютому 1649 р. ми бачимо І. Богуна вже полковником подільським. Саме з цим прикордонним районом була пов'язана певний час його подальша військова доля. На Поділля І. Богун прибув за наказом Б. Хмельницького "для наведення порядку і заспокоєння бідних людей, щоби вже більше крові пролито не було". Тон листа, з яким він звертався до всього населення, був досить категоричний: "Наказую, щоб ніхто надалі не смів на Поділля до Кам'янця війська приводити,... що він має намір карати будь-яких порушників кордонів, але все таки вважає, що краще буде, щоб ми в довірі жили, як предки наші, волею Божею". Згодом (найвірогідніше це сталося наприкінці 1649 р.) І. Богуна було призначено вінницьким полковником, а тому його подальша доля була тісно пов'язана із захистом Вінниччини та Брацлавщини від війська Речі Посполитої. 28 лютого 1651 р. польські війська на чолі з М. Калиновським і С. Лянцкоронським підступили до Вінниці, взяли її в облогу і зробили спробу захопити. Саме тут, у боях під Вінницею, І. Богун вперше найбільш масштабно проявив здібності воєначальника. Під час оборони Вінниці у березні 1651 р. і міщани, і шляхта, і все населення міста підтримало свого полковника. Богун одержав блискучу перемогу. Ця битва принесла йому славу і авторитет. Це був початок розквіту його військової кар'єри. За свідченням Самовидця, "серед польського війська прокинулася паніка така, як колись під Пилявцями, що полків не можна було стримати від утечі". В подальшому, переслідуючи польські загони полковник І. Богун брав активну участь у штурмі Кам'янця-Подільського 29 квітня - 1 травня 1651 року, а в середині травня його козаки оволоділи Корцем. Розгромлені польські війська Калиновського і Лянцкоровського мерщій відступили. На початку червня 1651 р. війська зійшлися під Берестечком, що розкинулося на березі р. Стир, на межі Волині і Галичини. "На зайнятій поляками зручній позиції, великій рівнині, як свідчать сучасники, - зосередилася півторасоттисячна армія, зібраний цвіт польської військової сили: Вишневецький, Лянцкоронський, Чернецький, Концепольський та ін. Німецькі найманці, ветерани тридцятилітньої війни. Приблизно таку кількість сил зготували козаки й татари. Тут також були свої герої: Богун, Дженджелій... Козацько-селянське військо зосередилося на західному березі річки Пляшівці, вище села Солоневе. Окремим табором стояло тридцятитисячне військо кримського хана". 18 червня війська стали одне супроти одного. Розгорнулася жорстока битва. Бій був дуже впертий, кипів з перемінним успіхом. У найкритичніший момент битви, в розпалі бою, кримський хан Іслам Гірей зняв свої війська і залишив поле бою. Б. Хмельницький намагався повернути татар на поле бою, але був по-зрадницькому затриманий ханом. На чолі козацького війська спочатку став Дженджелій, але він не зміг згуртувати козацько-селянські сили на подальшу боротьбу з насідаючими поляками. Козацьке військо терпіло поразку. 30 червня 1651 р. в найтрагічніший час для козаків, в оточеному з трьох боків поляками козацькому таборі гетьманом обрали І. Богуна. Український романіст М. Старицький свідчить як обирали Богуна: "роздались кругом крики пробудженої товпи - вибрати нового гетьмана, да такого, щоб не продав нас ляхам. - Богун, Богун, - роздались зі всіх сторін вигуки. - Богун! - заревіла, як одна людина, вся товпа і шапки полетіли догори. Богун поривався говорити, але голос його губився у реві товпи. - Богун - гетьман ! Слава гетьману ! - Вся товпа оголила свої голови... Через годину в палатці Богуна зібралась вся козацька старшина на останню вирішальну раду: Золотаренко, Кривоніс, Тетеря та інші". І. Богун в найскладніших умовах, коли козацький табір було оточено великими силами польського війська, узяв на себе командування, організував оборону табору, а потім, зробивши переправу через непролазні багнища, вивів значну частину війська із оточення під постійними нападами поляків. Таким чином, Берестецька битва стала важливою сторінкою з-поміж ратних справ полковника І. Богуна, в якій він проявив себе розсудливим полководцем. Наступний 1652 р. приніс Україні сподіваний реванш за поразку під Берестечком - перемогу під Батогом. Бій спалахнув уранці 22 травня 1652 р. біля гори Батіг поблизу сучасного села Четвертинівки й закінчився під вечір другого дня повним розгромом ворожих сил. Загинуло майже все польське військо і його верхівка. Безладною втечею із 40 тис. жовнірів і шляхти врятувалося лише кілька тисяч чоловік. "У боях під Батогом, - пише В. Замлинський, - особливо відзначилася козацька кіннота, очолювана І. Богуном, який завершив вдалий окільний маневр і завдав нищівного удару полякам з тилу". В результаті битви під Батогом Правобережна Україна була повністю очищена від польських військ. І ця битва започаткувала новий етап Визвольної війни українського народу проти панської Польщі. У 1653 р. І. Богун знову опинився у вирі бойових дій. Вже в березні 1653 р. його загони виступили проти армії коронного обозного С. Чарнецького, який захопив і зруйнував Прилуки, Погребище, Ілинці, рухався вглиб України. Потім поляки облягли Монастирище. Але тут був сам Богун. Зайнявши оборону в Монастирищі, він тривалий час відбивав атаки значно переважаючих сил коронної армії та робив дошкульні вилазки з міста. Про один з них розповідає в своєму літописі Г. Граб'янка: "Богун, відібравши кілька сот добрих козаків, нарядив їх у татарську одежу і намазав і наказав напасти з боку поля. Накинулися вони на поляків з гуком татарським, а ті подумали, що це татари прийшли козакам на підмогу і не тільки від Монастирищ відступили, а й з України повтікали, полишивши козакам обоз і все майно". Того ж 1653 р. І. Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдавію, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Т.Хмельницького (5.11.1653 р.) І. Богун "змушений був поступитися перед поляками, але вийшов звідти достойно - з розгорнутими прапорами, барабанним боєм і почесною гвардією вивозив він тіло Тимоша". В кінці 1653 р. та протягом 1654 р. кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної польської армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині. Значний військовий талант та численні перемоги створили Богунові ім'я непереможного полководця, що навіювало страх на ворогів. Восени 1654 р. поляки роблять ще одну спробу повернути Україну до складу Речі Посполитої. Богун активно виступає проти агресії. У грудні він відволікає на себе сили Чернецького і виводить військо з м. Брацлава в добре укріплену Умань. Поляки намагаються штурмувати місто, але безуспішно. У цей час до району Охматова надійшли об'єднані сили козаків і росіян під командуванням Б. Хмельницького і В. Шереметєва. Поляки напали на них і розпочався легендарний бій під Дрижиполем. У найвідповідальніший для Хмельницького момент Богун вийшов з Умані зі своїми козаками і спрямував удар в тил полякам, врятував становище. Не встигнувши як слід відпочити після Охматова, Богун із загоном свіжих козацьких військ виступає проти кримських татар, що вторглися в українські землі і розбиває їх. А в серпні він бере вже участь у поході на Львів. Зокрема, за наказом Хмельницького, він захоплює Олику. Компанія ця, як відомо, закінчилась миром з ханом під Озерною. Поляки вже не могли чинити стійкого опору козакам - на них наступали шведи. Татари, скориставшись тим, що головні сили козаків були відтягнуті до Львова, проникли на українські землі. А шведи, на союз з якими розраховував Богдан Хмельницький, відчувши себе переможцями Речі Посполитої, втратили інтерес до козацького гетьмана. В грудні 1656 р. І. Богун в якості одного із керівників козацького загону під командою наказного гетьмана А. Ждановича вирушив у похід проти війська Речі Посполитої. Пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву. Хоча, в кінцевому рахунку, й змушені були влітку 1657 р. відступити в Україну. Характеризуючи військову і політичну діяльність полковника Війська Запорозького І. Богуна, відзначимо, що він палко любив свою Україну й досить боляче реагував на кроки українських гетьманів, що могли ущемити права останньої або козацькі вольності. Тому І. Богун в політичному спектрі Української козацької держави займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, він досить рішуче виступив проти укладення Б. Хмельницьким Білоцерківського договору (28.10.1651 р.), засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. У 1654 р. І. Богун був у числі противників курсу Б. Хмельницького на союз із Москвою, так і не склавши присяги московському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію. Після смерті Б.Хмельницького (27.7.1657 р.) І. Богун підтримував курс І. Виговського та Ю. Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів - на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Богун відмовився підписувати укладений І. Виговським Гадяцький договір (6.9.1658 р.). А в 1660 р. Богун виступив проти Слободищенського трактату, підписаного Ю. Хмельницьким. У роки Руїни Богун послідовно шукає найкращий шлях для України. Далекоглядний і хитрий політик, як і полководець, він прагнув до мирного розв'язання ситуацій, але ніколи не йшов на компроміс. У січні 1660 р. Богун бере участь у операціях російсько-козацьких військ проти поляків і Виговського. Разом зі своїми соратниками останніх років - О. Гоголем, М. Ханенком - він зупиняє польський похід в Брацлавщину. В 1661 р. Богун значиться полковником семи хоругв війська князівства Литовського. Чому він потрапив у литовське військо? Можливо, поляки вирішили усунути з України небезпечного полковника; можливо, він сам не схотів залишатися вдома, де справи йшли не так як йому хотілося, всупереч його сподіванням. Або ж з самого початку це був наперед задуманий план. У всякому разі, він служить у литовському війську і, очевидно, бере участь у конфедерації, одним із пунктів якої значилася вимога припинення війни з Московією. Весною 1662 р. Богун на деякий час повертається в Україну і Ю. Хмельницький залучає його до воєнних дій на Лівобережжі. Але в цих боях славетний козак не виявляє активності й гетьман відправляє його до Польщі. Незабаром кальницький полковник І. Богун був ув'язнений поляками. Але він потрібен був Україні і це добре зрозумів П. Тетеря. Ще до отримання гетьманської булави П. Тетеря просить польського короля відпустити уславленого полковника. Ян Казимир в 1663 р. звільняє І. Богуна в обмін на участь в поході на Лівобережну Україну. Тетеря зумів зібрати довкола себе кращу старшину - полковників Г. Лісницького, М. Ханенка, І. Богуна, О. Гоголя та інших. Король Ян Казимир мав намір пройти вогнем і мечем усе Лівобережжя - від Києва до Глухова і Новгород-Сіверська. "Взимку 1663- 1664 рр., - пише Д. Дорошенко, - велике польське військо на чолі з королем вступило на Лівобережжя. З поляками йшов і правобережний гетьман Павло Тетеря. Разом з ним були козацькі полковники Богун, Гуляницький, Гоголь, Ханенко та ін". Однак з перших днів походу І. Богун намагається завдати шкоди полякам, зриває їх воєнні плани. Лівобережні міста охоче здаються Богунові і завдяки цьому не були зруйновані. У деяких випадках козацькі гарнізони цих міст приєднувались до Богуна. Не маючи достатньо сил, поляки не залишали у містах своїх гарнізонів, і коли коронні війська в січні 1664 р. обложили Глухів - останнє місто перед московським кордоном, - то вся "підкорена територія" запалала вогнем повстання. Під час облоги Глухова І. Богун діяв безстрашно. Як члену військової ради, йому були відомі всі замисли поляків. Пізніше про це з люттю писав поляк Єрлич, що Богун повідомляв захисників Глухова про час штурму, показував найзручніші місця для вилазок, передавав порох тощо. Облога Глухова, хоча й тривала майже місяць, не зламала захисників. За цей час І. Брюховецький встиг зібрати військо і разом з російським воєводою Ромадановським наблизитися до позицій поляків. У І. Богуна виникає новий задум - він домовляється з Ромадановським, що під час битви з польським військом він ударить зі своїми козаками в тил полякам. Під Глуховом Ян Казимир дізнався, що І. Богун мав таємні зв'язки з Брюховецьким і Ромадановським. Король у своєму листі до дружини говорить, що його повідомили про "зраду" Богуна козацькі офіцери. 27 лютого 1664 р. "польовий військовий суд, - пише М. Костомаров, - що відбувся в Новгороді-Сіверському, виніс постанову про смертну кару й Івана Богуна разом з кількома його прихильниками було розстріляно". Ян Казимир в листі до дружини про Богуна писав: "Я наказав його арештувати з наміром покарати рукою ката,... але Бог покарав його інакше." Як свідчать джерела, про причину та обставини смерті І. Богуна знала лише верхівка поляків і зберігала в таємниці. Тому досі достеменно невідомо, як загинув І. Богун. У літописах Єрлича і польських щоденниках, опублікованих наприкінці Х1Х ст., є лише натяки про смерть І. Богуна. Знаючи його характер, можемо лише припустити, що під час арешту на засіданні ради, він міг учинити серйозний опір і його убили навіть самі члени ради. Так трагічно закінчилось життя славного козацького полковника, героя Хмельниччини, який став жертвою складних політичних умов розірваної на дві частини України. Але, попри всі затемнені колізії його життєвого шляху, із джерел і матеріалів, що нам відомі, вимальовується постать людини непересічної, яскравої. Це був мужній, безстрашний і відважний воїн-козак, талановитий полководець, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння своєму народові. Ім'я Івана Богуна - видатного полководця епохи Хмельниччини - назавжди залишилося в пам'яті нащадків, про що свідчать численні народні перекази та думи, назви установ і меморіальні дошки. Як говорилося сучасниками великого полковника в одній з них: "А кобзарі грали, в струни дотикали та Богдана з Богуном піснями вихваляли!". Сьогодні ім'я І. Богуна з гордістю носить Київський військовий ліцей, а патріотизм полковника Богуна, який віддав своє життя справі визволення свого народу, надихає сучасних військових на сумлінне виконання обов'язків по захисту Батьківщини.

3.2 Максим Кривоніс

З початку Визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. одною з найпомітніших постатей серед козацьких ватажків був Максим Кривоніс. Вже після перемоги над польськошляхетським військом під Жовтими Водами він очолював шеститисячний загін повстанців. Полководська майстерність Максима Кривоноса значною мірою проявилася і під час оточення та розгрому армії коронного гетьмана Стефана Потоцького в Гороховій Діброві поблизу Корсуня. Ця битва стала своєрідним сигналом до загальнонародного повстання в Україні проти іноземних поневолювачів.

Прибувши до Білої Церкви наприкінці травня 1648 р., Богдан Хмельницький скликав раду, на якій серед інших постало питання про доцільність подальшого союзу з Кримським ханством через грабежі ординців на волостях. За свідченням учасника подій Максим Кривоніс виголосив промову, в якій закликав розірвати контакти з «поганцями». З початку червня Хмельницький зайнявся формуванням повстанської армії, зважаючи на великий потенціал Речі Посполитої і досвіду боротьби проти коронного війська в попередній період. Функції наказного гетьмана він поклав на черкаського полковника Максима Кривоноса. Останній виступив у похід по Правобережжю, де розгорталося широке народне повстання. Прибуття запорожців з великим ентузіазмом було підтримане народними масами. Тисячі селян і міщан приєднувалися до війська Максима Кривоноса, активно діяли у ворожому тилу. Чисельність повстанців влітку 1648 р. досягала вже 80-ти тисяч чоловік.

За достовірними даними гетьман доручив Кривоносу дійти до Прилук на Волині і там чекати підходу основних сил української армії. Однак черкаський полковник прагнув розширити масштаби боротьби. Не дивно, що польська шляхта приписувала йому майже всі перемоги влітку 1648 року. Вже в першій декаді червня Максим Кривоніс здобув Паволоч, а згодом з допомогою нових повстанських сил Бердичів, Миропіль та Полонне. Звідси полковник вирушив на Волинь, що викликало переполох місцевої шляхти. Слід відзначити, що з дипломатичних міркувань Богдан Хмельницький в цей час відмежовувався від дій М. Кривоноса і трактував їх у переговорах з урядовими комісарами Речі Посполитої як самовільні. Водночас у джерелах збереглися згадки про листування гетьмана з черкаським полковником, в яких Богдан Хмельницький обіцяв невдовзі прийти на допомогу.

Зміна маршруту походу в липні 1648 р. була викликана каральними акціями магната Яреми Вишневецького у Волинському воєводстві. Про жорстокі розправи князя з повстанцями стало відомо Максиму Кривоносу і він написав листа до одного з реґіментарів коронної армії Домініка Заславського. В посланні, зокрема, містилося попередження адресату про наслідки, якщо він стане на шляху козацького війська. Активні дії загонів наказного гетьмана тривожили урядовців Речі Посполитої. Саме на нього скаржився Домінік Заславський у листі до сенаторів, зачитаному на засіданні конвокаційного сейму 20 липня 1648 р.

В липні ж на шляху Максима Кривоноса постали досить потужні сили кварцяного війська і шляхетських загонів у містечку Махнівка - маєтності київського воєводи Яна Тишкевича. Затяжний штурм укріплень противника довго не давав результату. Лише з допомогою повсталих міщан вдалося відчинити міську браму і відтіснити польські хоругви до замку. Зайнявши новий рубіж оборони жовніри чинили запеклий опір. В цей час до Махнівки підійшли передові загони Яреми Вишневецького. Розділивши військо, козаки вступили у боротьбу на два фронти. Саме тут поблизу містечка, за переказами сучасників, відбувся особистий двобій Максима Кривоноса і Яреми Вишневецького, під час якого запорозький лицар ледве не збив з коня свого противника. Під натиском повстанців князь змушений був відступати до Чуднова, а потім до свого родового гнізда Вишневця.

Ведучи переговори з Хмельницьким, уряд Речі Посполитої проводив активні заходи по підготовці до походу в Україну для придушення повстання. Тому козацький гетьман вирішив перехопити ініціативу і сам вирушив з Білої Церкви у західному напрямку. Забезпечення просування основних сил покладалося на передові дії полковників Кривоноса, Гирі та Ганжі. 26 липня поблизу Старокостянтинова вони вступили в збройні сутички з полчищами Вишневецького і Тишкевича. Бої проходили з перемінним успіхом. І з прибуттям Богдана Хмельницького розпочався наступ, в ході якого повстанці здобули Меджибіж, Бар і Вінницю.

На початку вересня до Старокостянтинова прибуло коронне військо і, поповнивши ряди магнатськими загонами, розташувало свій табір поблизу Пилявців. В розробці плану битви проти карателів безпосередню участь брав і Максим Кривоніс. Суть операції полягала в проведенні сміливого маневру по оточенню і знищенню противника. Черкаський полковник очолював правий фланг наступу повстанської армії, яка вперше відмовилася від суто оборонної тактики. Внаслідок чітко спланованих дій всіх підрозділів 23 вересня 1648 р. коронне військо під Пилявцями було повністю розгромлене. А через кілька днів Максим Кривоніс і Богдан Хмельницький вирушили у визвольний похід на Галичину. Здобувши її центр -- стародавній Львів, повстанці зупинилися поблизу містечка Замостя. Під час його облоги в листопаді 1648 р. становище української армії через відірваність від тилових баз і відсутності досвіду проведення затяжних наступальних операцій значно ускладнилося. Крім того настали морози і спалахнула епідемія чуми. Відомість про раптову смерть черкаського полковника і наказ Хмельницького про припинення військової кампанії збіглися в часі. Так закінчив земний шлях борець за свободу своєї Батьківщини Максим Кривоніс.

4. Оборонні храми Поділля

ПОКРОВСЬКА ЦЕРКВА-ЗАМОК ХІV-ХІХ СТОЛІТЬ(с. Шарівка Ярмолинецького р-ну Хмельницької обл.)

Церква стоїть на південній околиці села - західній кінцівці вузького мису, витягнутого в напрямку схід-захід у мальовничій місцевості неподалік давнього замчища. З півдня мис врізається в заплаву річки Вовчик, що впадає в Ушицю, з півночі його обмежує природний схил.

Найдавніша частина церкви - дзвіниця - споруджена в ХІV сторіччі як оборонна вежа на Кучманському шляху. Первісно вона була п'ятиярусною, майже квадратовою в плані (8,8 х 9,4 м). Горішній ярус її мав периметральну галерею, що оперізувала вежу ззовні; вона спиралася на консольні балки з довгими підкосами, а ті своєю чергою - на випущені з мурування бруси, гнізда яких розміщувалися між третім і четвертим поверхами башти. Перекривалася вежа високим наметовим дахом з ґонтовим покриттям. Над входом до першого ярусу, із заходу, був дерев'яний машикуль (від конструкції його також залишилися гнізда в муруванні). Перекриття вежі були пласкі, балкові; в долішніх ярусах балки спиралися на обрізи стін, у горішніх - входили в гнізда в муруванні. Долішні два яруси не мали отворів, горішні - мали стрільниці.

У 30-х роках ХV сторіччя село було викуплено в шляхтича Жеґоти й записано шляхтичеві Яну Домарату із Сляткова за вірну службу. Цей пан, за даними архівних джерел, був заможний: володів багатьма селами, його ім'я часто трапляється в актах першої половини ХV сторіччя. Очевидно, це він прибудував церкву до східного фасаду вежі, яка перетворилася на дзвіницю. Перший ярус її став виконувати функцію притвору, а другий переробили на хори, зробивши у східній стіні великий проріз стрілчастого абрису. Церква була освячена на ім'я Покрови Богородиці. У плані вона являла собою рівнораменний хрест із заокругленими рукавами й апсидою. Споруда перекривалася системою готичних склепінь. Світло линуло крізь високі вікна зі стрілчастими перемичками. Крім входу через дзвіницю, були зроблені ще два - у південній та північній стінах нави. У північно-східній частині храму прибудовано прямокутну в плані ризницю. Центральний обсяг церкви мав високий двосхилий готичний дах, до нього прилягали напівнаметові дахи над північною і південною конхами.

1567 року, під час наскоку татар, церква була пошкоджена. Три роки по тому її відремонтував Бернард Претвич, колишній староста Барського замку. На початку ХVІІ сторіччя Яків Претвич, відбудувавши на сусідньому пагорбі, з півдня, зруйнований замок, переробив церкву на костел Благовіщення Діви Марії, розмалював, оздобивши його стінописом. Тоді ж при костелі заснували кляштор домініканців.

У період від 1734 року до третьої чверті ХVІІІ сторіччя костел зазнав чималих руйнувань. Відбудова його 1773 року пов'язана із значними змінами: у центральній частині нави зробили нове склепіння, наростили стіни, розтесали і замурували в горішніх частинах стрілчасті вікна, влаштували нові входи в бічних обсягах екседр. Стіни й склепіння розмалював відомий художник Праґтль. У вежі позамуровували стрільниці, прорубали велике вікно в другому ярусі, а над входом зробили декоративний фронтон. Разом з цим на одній лінії з мурованою огорожею та по осі із західним входом спорудили двоярусну восьмигранну дзвіницю з мурованим першим ярусом.

На початку ХІХ сторіччя виконано внутрішній ремонт костелу. 1832 року його перетворено на православний храм Різдва Богородиці. 1847 року архітектор Павлов склав проект перебудови церкви, який пізніше, у 1886 році дещо змінено і, врешті, в 1890 - 1892 роках реалізовано. Тоді наростили стіни бічних обсягів церкви, замурували готичні прорізи, зробили нову покрівлю з дерев'яним барабаном і низьким наметом. У вежі також надбудували два яруси, покриті наметовим дахом.

За обсягово-розпланувальним вирішенням церква належить до типу триконхових храмів. Давня частина її - дзвіниця - має сливе квадратовий план (6 х 5,4 м на внутрішніх сторонах); кам'яні мури завтовшки 1,7 м. Горішні два яруси вимурувані з цегли.

Обсяг церкви ХV сторіччя являє собою майже рівнораменний хрест. Внутрішні розміри центральної навової частини - 8,6 х 13,6 м. Вона розкривається в апсиду й бічні екседри трьома широкими прорізами зі стрілчастими підпружними арками. Довжина апсиди 21 м, товщина кам'яних стін 1,9 м. Склепіння перекривають наву, апсиду, екседри, а також перший ярус дзвіниці. Хрестові склепіння ризниці до нашого часу не дійшли. На другий ярус дзвіниці веде середостінний хід зі сходами. В інтер'єрі збереглися три шари живопису, найдавніший - пензля згадуваного вже Праґтля. На фасадах вежі-дзвіниці подекуди є рештки рожевого отиньковання (з домішками товченої цегли). На рогах споруди по вогкому тиньку продряпані наземні лінії - імітація рустів (їх виявили 1966 року Ю. Нельговський і Є. Пламеницька). Досліджували церкву для розроблення проекту реставрації Є. Пламеницька та А. Тюпич з участю Л.Крощенка.

Церква-замок у Шаровці - унікальна пам'ятка мурованої оборонної архітектури - репрезентує тип вежового триконхового храму, ґенеза якого досі не з'ясована.

ЦЕРКВА ХV-ХVІ СТОЛІТЬ (урочище Монастирок під Бучачем Тернопільської обл.)

Церква міститься за 2 км на південь від Бучача, на горі Федір, що височіє над річкою Стрипою. Тут, у важко приступному місці, у лісовій гущавині, збереглися залишки давнього монастиря, від чого й сама місцевість дістала назву урочища Монастирок.

Неправильна конфігурація решток огорожі, яка правила за укріплення, свідчить, що на території монастиря були й інші будівлі. Брама містилася в північно-західному куті монастирського двору.

Церква належить до типу триконхових оборонних храмів з високою вежею-дзвіницею. Мурована, стіни завтовшки 1,7-1,8 м. У наву, що має розміри близько 5,5 х 9 м, розкриваються майже рівноширока з нею східна апсида та південна і північна (частково зруйнована) екседри значно менших розмірів. У південній екседрі є високе кругле вікно, апсида вікон не має. З південного боку нави лише два віконні прорізи заввишки до 3 м, з напівциркульними перемичками. Північна стіна нави, що орієнтована в бік монастирської брами, - без вікон. Очевидно, це пояснюється оборонними потребами. Перекриття над навою, апсидою й екседрами не збереглися.

Основну оборонну функцію виконувала вежа, що вивищувалася над навою приблизно на 6 м. Загальна висота її становила близько 15 м (без даху). У західній стіні вежі був вхід до храму; над ним розміщувалися два бойові яруси, в яких було по одній стрільниці в кожному з боків вежі. Яруси сполучалися між собою середостінними сходами. Оскільки стрільниці зроблено на значній висоті й конструктивно вони призначені лише для обстрілу далеких підходів до храму, можна припустити існування над другим ярусом стрільниць третього бойового ярусу у вигляді консольної дерев'яної галереї для оборони прилеглої території. Ця істотна деталь доповнює реконструкцію споруди, запропоновану в "Нарисах історії архітектури Української РСР" (1957).

Історія храму невідома, поширене в наукових джерелах датування його ХVІ сторіччям не аргументоване. Аналіз архітектурно-конструктивних особливостей споруди та її архаїчна типологія дають підстави припускати, що в ХV сторіччі храм уже існував. Безперечно, історію цієї унікальної пам'ятки спроможні з'ясувати лише ґрунтовні дослідження, однак їх досі не виконано.

З історичних подій, що мали дотичність до монастиря на горі Федір, О. Чоловський зазначає лише турецький напад 1672 року, коли храм було спалено. На думку Г.Логвина, саме тоді зруйновано склепіння над навою й апсидою.

СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКА ЦЕРКВА 1600 РОКУ (с.Залужжя Збаразького р-ну Тернопільської обл.)

Церква збудована в надзвичайно мальовничій місцевості на високому, вкритому лісом мисі. Її добре видно від Старозбаразького замчища за 1,5 - 2 км на північний схід.

Як свідчить напис на білокам'яній плиті, вмурованій над одвірками південного фасаду, церкву збудував брацлавський воєвода Іван Збаразький 1600 року "на місці старожитнього монастиря". Вона належить до тридольних безбанних храмів, поширених на Поділлі з ХІV сторіччя. Їхнє розпланування архаїчне. Зокрема в залужівській церкві притвор і апсида вужчі від нави. Така структура культових будівель на Поділлі відома з першої чверті ХVІ сторіччя.

Спасо-Преображенська церква являє собою тип оборонних храмів, який склався в умовах постійної загрози турецьких і татарських нападів на Поділля.

Архітектура церкви становить великий інтерес. До прямокутної, наближеної в плані до квадрата (8,1 х 7,4 м) нави, перекритої коробовим склепінням з розпалубками, прилягають п'ятигранна апсида і притвор, що також мають склепінчасті перекриття. Наву відділяє від апсиди аркада кам'яної вівтарної огорожі. З притвором нава сполучається аркою. Вікна нави невеликі, видовженої форми, з лучковими перемичками, широкими лутками зовні і всередині. Завдяки їхнім невеликим розмірам нава напівзатемнена.

Притвор є основою вежі-дзвіниці, яка була пристосована до оборони, хоча водночас мала й хори на рівні другого ярусу. Для оборонних цілей слугували три бойові яруси зі стрільницями (уже в середині ХІХ ст. вони були частково замуровані). Нині після ремонтів їхніх слідів під тиньком не видно. Круглий віконний отвір у східній грані апсиди також має характер стрільниці. Стіни нави завтовшки приблизно 1,3 м, у вежі-дзвіниці вони сягають 1,5 м.

Спершу церква не мала бань: наву перекривав двосхилий дах, можливо, з сигнатуркою. Вежа-дзвіниця була з наметовим завершенням. У кінці ХVІІІ - на початку ХІХ сторіччя верхи переробили: над навою і апсидою вони набули банястої форми й завершення у вигляді ліхтариків і маківок. Над вежею-дзвіницею з'явився дах із заломом, увінчаний низьким наметом. Масивні бані відігравали тільки декоративну ролю, адже нава й апсида мали склепінчасті перекриття. На наступному будівельному етапі намет над вежею замінили банястим дахом, а висоту бань над навою і апсидою збільшили завдяки дерев'яним підбанникам з вікнами, що освітлювали горище над склепінням. До північного фасаду прибудували ризницю. Ці перебудови церкви дуже змінили первісний вигляд.

Цікавою зацілілою дотепер деталлю споруди є сонячний годинник на південному фасаді.

О. Чоловський подає, що бачив біля церкви фундаменти монастиря, про який ідеться в тексті пропам'ятної таблиці. Недалеко, на сусідньому пагорбі, тоді ще зберігалися підмурки якоїсь споруди, що її цей дослідник вважав за костел. Нині решток тих не видно. Біля церкви є лише надмогильний хрест і дуже давнє поколінне скульптурне зображення шанованого в цій місцевості св. Онуфрія, поставлене на постамент у ХІХ сторіччі.

ОНУФРІЇВСЬКА ЦЕРКВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІ СТОЛІТТЯ (смт. Гусятин Тернопільської обл.)

Ця церква належить до типу триконхових оборонних подільських храмів без бані над навою і мурованою оборонною вежею-дзвіницею над бабинцем, що було їхньою відмітною рисою. Збудована в другій половині ХVІ сторіччя, коли сформувалася оборонна система середньовічного міста, до якої входили замок і синагога. Разом з церквою вони утворювали укріплений трикутник з ратушною площею всередині.

Головний обсяг церкви св. Онуфрія - прямокутна (близько 7х9 м) нава, перекрита коробковим склепінням з розпалубками. До неї зі сходу, півдня і півночі прилягають видовжені, заокруглені в плані обсяги, перекриті конхами. Вікна вузькі, розміщені високо. Товщина стін - 1,9 - 2,2 м. Бабинець великий, майже квадратовий у плані. Його перший ярус перекритий коробовим склепінням з розпалубками, без вікон. Другий ярус, до якого ведуть середстінні сходи, має вікна. Горішній бойовий ярус не зберігся. Очевидно, він являв собою дерев'яну галерею по периметру вежі.

Для Онуфріївської церкви характерні компактність обсягу, лаконізм і виразність архітектурних форм, відсутність декоративного оздоблення. Деякі історики вважають, що за першовзір таких храмів правили румунські оборонні церкви з вежами-дзвіницями, що постали в ХІV-ХV сторіччях.

СИНАГОГА КІНЦЯ ХVІ-ХVІІ СТОЛІТЬ (смт Гусятин Тернопільської обл.)

Будівля стоїть на підвищеному березі Збруча, у межах найдавнішої частини міста. Являла собою триярусний, зведений на майже квадратовому плані обсяг, з прилеглими західним одноярусним і північним двоярусним обсягами, в яких були приміщення для жінок і хедер (школа). Такої структури споруда набула впродовж кількох будівельних етапів.

Триярусний обсяг (у плані 15,6 х 17,2 м), певне, становить первісне ядро споруди, яка в час, коли її збудовано - у другій половині ХVІ сторіччя, мала яскраво виражені оборонні риси. Північний фасад повернений у бік Збруча. Тут у мурах першого ярусу, завтовшки від 1,76 до 2,16 м, є чотири гарматні стрільниці (нині орієнтовані в інтер'єр хедеру). Здогадно на першому будівельному етапі споруда мала ще три (включно з атиковим, де збереглися ключоподібні стрільниці) бойові яруси, на які вели середостінні сходи в північно-західному куті триярусного обсягу. Сходи збереглися донині. У північній стіні вони перерізані луткою одного з трьох готичних аркових вікон північного фасаду, що зроблено, очевидно, на другому будівельному етапі.

У нижній частині вікон ще в 1950-ті роки лишалися прослідки стрільниць другого бойового ярусу. На другому етапі в середині ХVІІ сторіччя (О. Чоловський датує будівництво синагоги першою половиною ХVІІ ст., Т. Геврик - 1654 р.) в обсязі долішніх трьох ярусів влаштували велику молитовну залу, внаслідок чого стрільниці другого й третього оборонних ярусів розтесали на готичні вікна заввишки близько 8 м. Молитовна зала заввишки 13,5 м мала склепінчасте нервюрне перекриття з глибокими стрілчастими розпалубками на білокам'яних різьблених консолях. У східній стіні зали збереглася оздоблена ліпленим декором ніша для зберігання Тори, перед якою був вівтар. Тоді ж атиковий ярус дістав декоративне оздоблення (кулеподібна глуха аркатура, білокам'яний парапет у вигляді акантового листя, круглі башточки на рогах). У декорі яскраво простежуються східні мотиви. Від нижньої частини споруди, яка не має декору, атик відділяє білокам'яний ґзимс.

Подальша будівельна еволюція споруди відбувалася в напрямі добудови до основного триярусового обсягу функційно необхідних частин: із заходу - одноярусної, яка на фасаді мала три щипці барокового абрису; з півночі - триярусної, що сягала ґзимса основного обсягу, закриваючи готичні вікна. На початку ХХ століття вигляд синагоги змінився: замість барокових щипців з'явилася відкрита тераса з парапетом, понижено до двох ярусів північний обсяг.

Під час Другої світової війни зруйновано всю західну частину споруди, повністю знищено склепіння, а також північний двоповерховий обсяг хедеру. Завдяки проведенню консерваційно-реставраційних робіт (М. Говденко) відбудовано західний фасад основного обсягу й інтер'єр зі склепіннями; західну й північну прибудови зведено одноярусними, з терасою, в архітектурних формах початку ХХ сторіччя.

Гусятинська синагога - один із шедеврів єврейської сакральної архітектури на теренах України.