Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЕКЦІЯ 1. ЗМІСТ РЕГІОНАЛЬНОЇ ГЕОЛОГІЇ ТА ОБ'ЄКТИ ВИВЧЕННЯ

Регіональна геологія займається узагальненням даних про геологічну будову, історію геологічного розвитку, розміщення корисних копалин в окремих регіонах і цілих материках. Вивчити регіональну геологію - це значить, вивчити стратиграфічну послідовність і літологічний склад відкладів, які складають даний геологічний регіон, його тектонічні структури і магматичні комплекси, послідовність перетворення структурних елементів земної кори і знаходження в них корисних копалин. Тому регіональна геологія включає дані стратиграфії, літології, петрографії, тектоніки, геоморфології, корисних копалин для конкретних геологічних регіонів, базується на них. Її розвиток тісно пов'язаний з розвитком відповідних наук.

Регіональна геологія є тією основою, на якій будується прогнозна оцінка регіонів на різні види корисних копалин, визначаються напрямки пошукових робіт, інтерпретуються геофізичні матеріали, оцінюються гідрогеологічні та інженерно-геологічні умови районів будівництва міст і селищ, великих промислових об'єктів.

Практичні і теоретичні висновки регіональної геології базуються на аналізі результатів геологічного картування. Геологічна карта є синтезом представлень того або іншого регіону. Стратиграфічні підрозділи, магматичні комплекси, тектонічні структури, які зображені на геологічній карті, дозволяють зрозуміти особливості будови і геологічного розвитку будь-якого регіону. Тому вивчення регіональної геології неможливе без детального аналізу геологічної карти. Велику допомогу при цьому надають спеціальні геологічні карти - тектонічні, геоморфологічні, палеогеографічні, літолого-формаційні.

Для обгрунтування багатьох висновків регіональної геології все більшого значення набувають геофізичні дослідження - магнітометричні і гравіметричні зйомки, сейсмічне профілювання. Дані геофізики в комплексі з результатами глибокого буріння важливі для районів з потужним чохлом антропогенних відкладів, а також для платформових областей.

Розвиток регіональної геології континентів світу тісно пов'язаний з розвитком інших геологічних наук. В період формування геології як науки великий внесок у вивчення Євроазіатського континенту внесли М.В.Ломоносов, С.П. Крашенінніков, В.Берг, І.І. Лепехін, П.С. Паллас, Н.А.Головкінський. В наступному регіональні дослідження продовжені А.П.Карпінським, А.В. Павловим, І.В.Мушкетовим, І.Д. Черським, Н.І.Андрусовим, В.А. Обручевим, А.Д. Архангельським.

Значний внесок у вивчення геології і мінеральних ресурсів світу внесли такі видатні геологи як Н.С. Шатський, І.М. Губкін, А.Є. Ферсман, А.Л. Яншин, М.В.Муратов, Є.В. Павловський, А.А. Богданов, А.В.Пейве, Б.А.Петрушевський, Н.А. Беляєвський, Д.В. Налівкін, Т.Є. Спіжарський, Ю.А. Косигін, В.Є.Хаїн та багато інших.

Великою заслугою у вивченні геології України користуються такі видатні вчені як В. Вернадський, Є. Ковалевський, В. Лучицький, В.Бондарчук, В. Сельський, С. Суботін, М. Чирвінська, Л. Ткачук, М.Семененко, Б. Порфір'єв, О. Вялов, В. Соболєв, Є. Лазаренко, М.Ладиженський, Г. Доленко, В. Глушко, В. Кітик, П. Шпак та багато інших геологів.

Плідно працюють українські вчені і в наш час, розвиваючи та поглиблюючи наші знання в різних напрямках геологічних наук.

Вивчення регіональної структури територій світу проводилось і проводиться різноманітними геологічними і геофізичними методами. Переважно при дослідженні маловивчених регіонів ці методи застосовують у наступній послідовності. Спочатку здійснюють геологічну зйомку місцевості з елементами геоморфологічної зйомки та космічними методами. Одночасно або з деяким випередженням проводять гравіметричну і магнітну розвідки. В результаті цих досліджень складають представлення про регіональну структуру території, про орієнтування великих тектонічних елементів, про що вказують гравітаційні та магнітні аномалії. Далі вхрест простягання великих структур закладають регіональні сейсмічні профілі і бурять опорні або параметричні свердловини. Виявляють особливості будови розрізів чохла і фундаменту, літологію порід, їх гідрогеологічні і геохімічні показники, встановлюють регіональні і локальні підняття в осадовому чохлі і фундаменті. В останні роки при регіональних дослідженнях стали широко застосовувати космічні методи та надглибоке буріння.

Поряд з цим, в останні роки регіональна геологія разом з іншими геологічними науками стала безпосередньою виробничою силою, що забезпечує прогресивний розвиток суспільства. Її завдання полягає в теоретичному обгрунтуванні геологорозвідувальних робіт для подальшого збільшення мінерально-сировинних ресурсів в районах діючих гірничих підприємств за рахунок нових видів мінеральної сировини і нових типів родовищ. Основна увага при цьому звертається на підвищення ефективності пошукових і розвідувальних робіт і високої якості дослідження корисних копалин для забезпечення випереджувального росту розвіданих запасів мінеральної сировини порівняно з темпами розвитку видобувних галузей промисловості.

Винятково важливе завдання перед регіональною геологією полягає в обгрунтуванні і проведенні геологорозвідувальних робіт в шельфових зонах морів на нафту і газ, у вивченні земної кори і верхньої мантії Землі з метою виявлення процесів формування і закономірностей розповсюдження родовищ корисних копалин, вирішенні інженерно-геологічних, гідрогеологічних, природоохоронних та інших проблем, розширенню досліджень по застосуванню космічних засобів при вивченні природних ресурсів Землі.

Всезростаючі об'єми використання мінеральної сировини визначають ріст геологорозвідувальних робіт. Однак умови їх проведення постійно ускладнюються, що пов'язано з переходом на пошуки глибоко занурених родовищ, а також родовищ з більш низькими якостями корисних копалин і більш складними умовами їх залягання.

Подальше підвищення ефективності і якості використання наявних природних ресурсів пов'язане також з реалізацією довгострокових програм розвитку гірничих галузей промисловості в нафтогазоносних, вугленосних і рудоносних районах України, розширенням геофізичних і геологорозвідувальних робіт та реалізацією довгострокової програми глибокого і надглибокого буріння свердловин в найбільш перспективних регіонах країни.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Визначте зміст регіональної геології та її народногосподарське значення.

2. Який зв'язок має регіональна геологія з іншими науками?

3. Назвіть основні етапи розвитку регіональної геології.

4. Обґрунтуйте теоретичне і практичне значення регіональної геології.

5. Яка роль вчених у розвитку регіональної геології і у створенні мінерально-сировинної бази.

6. Назвіть основні напрямки розвитку регіональної геології.

7. Обґрунтуйте значення регіональної геології для розвитку інших геологічних наук.

8. Дайте характеристику методів досліджень регіональної геології.

ЛЕКЦІЯ 2. тектонічне районування територій, ЙОГО ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ І ПОЛОЖЕННЯ

Тектонічне районування і складання на цій основі тектонічних карт відносять до традиційних методів геології. Під ним слід розуміти виділення різномасштабних ділянок літосфери на основі різновидностей в їх історико-геологічному розвитку, структурно-морфологічних особливостях, структурно-речовинному складі або інших ознаках.

Найбільш традиційним принципом тектонічного районування територій є принцип районування за віком завершальної складчастості. В основі цього принципу, розробленого стосовно до континентів, лежить класичне вчення про геосинкліналі, у відповідності з яким розвиток літосфери приймається як природно-історичний процес переходу геосинкліналі у платформу. Цей принцип застосовується і до більш великих історико-геологічних об'єктів - океанів і континентів, а також при розгляді історико-геологічних подій з позиції розвитку океанів і переходу їх в континенти. В цьому випадку епоху закриття океану можна розглядати як завершальну складчастість, що привела до виникнення на місці океанічної структури гірськоскладчастої системи континентального характеру.

Використовуючи історико-геологічний принцип, в структурі континентальної літосфери виділяються області давніх (докембрійських) і молодих (епігерцинських) платформ, байкальські, каледонські, герцинські складчасті споруди, мезозойські параплатформи, тобто області, близькі до платформ, кайнозойські складчасті споруди, сучасні геосинкліналі, області епіплатформового орогенезу тощо. В основі даного принципу лежить аналіз формацій і формаційних рядів, які являють собою сукупність формацій, послідовно утворених на даній ділянці земної кори.

Тектонічні карти дають можливість узагальнити великий і різноманітний матеріал по структурах літосфери, типізувати і класифікувати структурні форми і тектонічні зони, трактувати стадії та етапи їх розвитку. Тектонічні карти містять елементи наукового прогнозу. Крім того, в них можуть відображатись також гіпотетичні представлення щодо слабо вивчених регіонів або проблем питань тектоніки.

В останні роки використовуються карти тектонічного районування на палінспастичній основі. Такі карти дають можливість реконструювати положення континентів на який-небудь відрізок геологічного часу.

При тектонічному районуванні океанів історико-геологічний принцип в повній мірі не може застосовуватись, оскільки океанічна кора у своєму розвитку не проходила стадію складчастості і в її межах за цим принципом виділення різновікових областей практично неможливе. В зв'язку з цим намічено три основні підходи до районування акваторій: традиційний історико-геологічний, морфоструктурний і за типом земної кори. При тектонічному районуванні дна морів та океанів рекомендуються в якості найбільш масштабних структур (геоструктур) наступні: підводні окраїни континентів, перехідні зони, ложе океанів і серединно-океанічні хребти. Тобто слід розглядати найбільш великі геоморфологічні провінції океанічного дна як великі геоструктурні одиниці.

На основі історико-геологічного принципу тектонічного районування в межах континентів світу виділяють наступні типи геотектонічних областей (рис. 2.1).

Докембрійські епохи складчастості - епохи підвищеної тектоно-магматичної активності протягом докембрійських ер розвитку Землі, які охоплюють 85% тривалості всієї історії її геологічного розвитку. Вказані епохи складчастості неодноразово і потужно проявлялись у вигляді взаємопов'язаних процесів складчастих і насувних деформацій гірських порід, їх регіонального метаморфізму, аж до найбільш високого ступеня - гранітоутворення.

Порівняно з фанерозойськими докембрійські епохи складчастості розділені більш значними інтервалами часу і мають велику тривалість, яка досягає багатьох десятків, а в ранньому докембрії - перших сотень мільйонів років. Серед докембрійських епох складчастості виділяють більш великі і відносно другорядні, які практично проявились на всіх континентах, із них найбільш ранні - в межах щитів давніх платформ.

Найбільш рання велика епоха докембрійського діастрофізму - саамська (3750-3500 млн. років), наступна - кеноранська (2800-2600 млн. років), яка завершує архейську епоху в історії Землі.

Ранньопротерозойська ера закінчується карельською епохою діастрофізму (2000-1900 до 1700 млн. років), відомою в Північній Америці як гудзонівська, в Південній Америці - трансамазонська, в Західній Америці - ебурнейська, в Китаї - люйлянська тощо. Фундамент областей карельської фази складчастості сформувався в архейський і ранньопротерозойський період. Осадовий чохол залягає на кристалічному фундаменті з різким кутовим і стратиграфічним неузгодженням. Він представлений верхньопротерозойськими, палеозойськими, мезозойськими і кайнозойськими відкладами. Сюди відносяться Східноєвропейська, Сибірська, Індостанська, Китайська платформи Євроазіатського континенту, Африкано-Аравійська, Австралійська, Північноамериканська та Південноамериканська платформи.

З докембрійською складчастістю пов'язані родовища різноманітних корисних копалин. На щитах - це різноманітні руди, в межах осадового чохла - горючі корисні копалини - нафта, газ, вугілля.

Області байкальської складчастості утворились в еру тектогенезу в пізньому докембрії (1500-550 млн. років). Типовими районами розвитку геосинклінальних утворень є складчасті системи Єнісейського кряжу, Східних Саян та Байкальської гірськоскладчастої області, а також складчаста система Аделаїда в Австралії. Орогенні формації у вказаних районах різновікові і слабо диференційовані. Специфічними особливостями областей є тривалість формування, що відповідає практично всьому пізньому протерозою, переважно осадовий склад потужних накопичень відповідає неглибокому морю, евгеосинклінальні зони розвинуті слабо, а гранітоутворення обмежене.

Байкаліди утворюють давні ядра багатьох палеозойських складчастих систем: Уралу, Таймиру, Центрального Казахстану, Північного Тянь-Шаню, значні простори фундаменту Західносибірської плити. Присутність давніх масивів байкальської складчастості, в тій або іншій мірі регенерованих альпійськими тектонічними рухами, встановлено на Кавказі, в Афганістані, Ірані і Турції. Одновікові з байкалідами структури широко розвинуті на всіх континентах.

На багатьох платформах у зв'язку з окремими фазами байкальської складчастості формувалися авлакогени, які заповнювались потужними осадовими та осадово-вулканогенними відкладами, пов'язаними з плитними комплексами. Сюди слід віднести Тімано-Печорську область, яка прилягає до Східноєвропейської платформи, та Патагонську платформу Південноамериканського континенту. Байкальська складчастість визначила розміщення головних структурних елементів Землі протягом всієї її наступної історії геологічного розвитку.

Фундамент областей байкальської складчастості складається із архейських і протерозойських комплексів, а осадовий чохол - із палеозойських, мезозойських і кайнозойських відкладів. З байкальською складчастістю пов'язаний масовий розвиток родовищ мідистих пісковиків, гідротермальних родовищ золота, міді, олова і вольфраму.

Області каледонської складчастості. Каледонська складчастість являє собою еру тектогенезу, що проявився у сукупності геологічних процесів у вигляді інтенсивної складчастості, гороутворення та гранітоїдного магматизму в кінці раннього - на початку середнього палеозою (500-400 млн. років).

Каледонська складчастість завершила розвиток геосинклінальних систем, які існували з кінця протерозою - початку палеозою, і привела до виникнення складчастих гірських систем - каледонід. Класичні каледоніди - каледонські структури Британських островів і Скандінавії, Північної і Східної Гренландії. Типові каледоніди розвинуті в Центральному Казахстані, Північному Тянь-Шані, Саянах, Південно-Східному Китаї, у Північній Америці.

Найбільш характерними ознаками для каледонід слід вважати неузгодження в основі силуру або девону та накопиченя потужних червонуватих товщ континентальних відкладів моласової формації.

Фундамент каледонід в основному складений архейськими, протерозойськими і нижньопалеозойськими відкладами. Осадовий чохол утворюють відклади верхнього палеозою, мезозю і кайнозою, товщі яких неузгоджено перекривають сильно дислоковані і метаморфізовані більш давні комплекси.

З каледонським тектоногенезом пов'язані родовища руд заліза, титану, золота і частково молібдену. В серпантизованих масивах перидотитів і габро відомі родовища азбесту, тальку і дрібні рудопрояви хрому, платини, титаномагнетитів, нікелю та самородної міді. З інтрузіями гранітів пов'язані родовища залізних руд, золота, пегматитів, альбітів, грейзенів і кварцових жил з вольфрамітом і молібденітом.

Області герцинської складчастості та епігерцинські плити. Області герцинської складчастості утворились в еру тектогенезу (кінець девону - початок тріасу), яка проявилась в палеозойських геосинкліналях. Завершилась вона виникненням складчастих гірських систем - герцинід. Геосинклінальні системи, що зазнали герцинської складчастості, виникли в ранньому - на початку середнього палеозою в основному на більш давній, байкальській, основі і були виповнені потужними товщами морських осадових і вулканічних гірських порід.

Головна епоха герцинської складчастості (кінець раннього-початок середнього карбону) відіграла основну роль у створенні складчастої структури європейських герцинід і перетворенні палеозойських геосинкліналей у складчасті гірські споруди. Із середини ранньої або пізньої пермі на більшій частині областей Центральної і Західної Європи встановився платформовий режим, а в Східній Європі, на Уралі і в Донецькому кряжі тільки розпочинались процеси складчастості і гороутвореня.

В межах названих областей фундамент складають сильно дислоковані і метаморфізовані породи архею, протерозою і палеозою. Осадовий чохол складається із мезозойських і кайнозойських відкладів, які залягають горизонтально. Виділяються наступні області герцинської складчастості: на Євроазіатському континенті - Урало-Монгольський складчастий пояс, включаючи Таймирську, Східноказахстанську і Алтайську області; в Африці - це складчаста зона Капід та Великого Атласу; в Австралії - східна частина континенту - Тасманський геосинклінальний пояс; Апалачсько-Уачітська скдачаста зона - в Північній Америці та незначна територія в Південній Америці. Молоді платформи представлені епігерцинськими: Скіфською, Туранською, Західносибірською, Західноєвропейською і Дунбейською плитами в Євразії; Східноавстралійською плитою - в Австралії; Арктичною та Атлантичною плитами - в Північній Америці.

Гранітоутворення в орогенний період герцинського циклу сприяло утворенню родовищ свинцю, цинку, міді, олова, вольфраму, золота, срібла, урану в Європі, Азії, Східній Австралії. З передовими і міжгірськими прогинами герцинід пов'язані величезні родовища кам'яного вугілля в Донбасі, Кузнецькому басейнах, в Руському, Верхньосілезькому, Апалацькому та інших вугільних басейнах, а також кам'яної і калійної солей в Передуральському прогині. В межах епігерцинських плит зосереджені основні нафтові і газові родовища.

Області мезозойської складчастості утворились в результаті епохи тектоно-магматичної активності, що проявилась протягом мезозойської ери. Мезозойській епосі складчастості належить суттєва роль у формуванні сучасної структури континентів. Створені нею складчасті споруди на більшій частині своєї площі зберігають завдяки новітнім підняттям гірський рельєф. Найбільш рання із великих епох складчастості мезозою проявилась в кінці тріасу - на початку юри і відома на заході Євразії під назвою ранньокімерійської, а на сході - індосінійської.

Наступна важлива епоха складчастості припадає на кінець юри - початок крейди. Її називають на заході Євразії пізньокімерійською, а на сході - колимською. Основною зоною її проявлення було Тихоокеанське складчасте кільце, де деформації цього віку сформували складчасту структуру Верхояно-Чукотської області, значну частину Японських островів і Нової Зеландії.

Третя велика епоха мезозойської складчастості припадає на середину крейди. В Альпах і Карпатах вона була виділена як австрійська. Її прояви відомі по всьому Альпійсько-Гімалайському поясу, хоча вони ніде не завершили геосинклінального розвитку.

Нове посилення тектонічної активності настало в сеноні, зокрема в Альпійсько-Гімалайському поясі - в самих Альпах, на Балканах, в Анатолії, на Малому Кавказі і досягло своєї комбінації в кінці крейди - початку палеогену, в ларамійську епоху. По всьому Тихоокеанському рухомому поясу складчасті деформації супроводжувались потужним гранітоїдним магматизмом. Мезозойське гранітоутворення захопило також деякі райони за межами Тихоокеанського кільця, особливо у східній Азії (Алданський щит, Забайкалля, Східна Монголія, Східний Китай).

Фундамент областей складається із дислокованих і метаморфізованих порід архею, протерозою, палеозою і мезозою. До складу осадового чохла входять полого залягаючі відклади кайнозою. До мезозоїдів відносяться Верхояно-Колимська, Далекосхідна і Індо-Китайська області, що знаходяться в межах Євроазіатського континенту; складчаста зона Кордильєр - в Північній Америці.

Серед корисних копалин мезозоїд найбільшого розвитку набули руди кольорових, рідкісних і благородних металів.

Області кайнозойської (альпійської) складчастості. Альпійська складчастість являє собою еру тектогенезу, яка проявилась в кінці крейди і переважно в кайнозої в межах геосинклінальних областей, що розвивались в мезозої і ранньому палеогені. Завершилась вона виникненням молодих гірських споруд - альпід. Одним із районів типового проявлення альпійської складчастості є Альпи.

Альпійська складчастість складалась із декількох фаз, проявлення яких не розповсюджувалось на всю область складчастості. Територія, охоплена альпійською складчастістю, зберігає високу тектонічну активність і в сучасну епоху, що проявляється в інтенсивно розчленованому рельєфі, високій сейсмічності і проявленні в багатьох місцях вулканізму.

З альпійською складчастістю пов'язаний розвиток різноманітних плутоногенних і вулканогенних гідротермальних родовищ міді, цинку, свинцю, золота, вольфраму, олова, молібдену і особливо сурми та ртуті.

В областях альпійської складчастості ще не встановлено різкого розділу між фундаментом та осадовим чохлом, оскільки складкоутворення тут ще не закінчилось. Сюди відносяться Карпати, Гірський Крим, Кавказ, Копетдаг, Памір, Гімалаї, Піренеї, Альпи, Апенніни, Динариди, Балкани (Альпійсько-Гімалайський або Середземноморський пояс), Малий Атлас в Африці, евгеосинклінальна зона Кордильєр, Анди, а також Коряксько-Камчатська область, Японія, о. Сахалін, Південно-західна та Південна Азія (Тихоокеанський пояс).



. . . . .

+ + + 1 2 3 4 5 6 . . . . . 7

Рисунок 2.1 - Схема тектонічного районування світу

Області: 1 - докембрійської епохи складчастості (платформи: 1 - Східноєвропейська, 2 - Сибірська, 3 - Африканська; 4 - Аравійська плита; платформи: 5 - Індостанська, 6 - Китайська, 7 - Австралійська, 8 - Північноамериканська, 9 - Південноамериканська); 2 - байкальської епохи складчастості (10 - Тімано-Печорська плита; гірськоскладчасті області: 11 - Байкальська, 12 - Східносаянська і Єнісейський кряж, 14 - Східноавстралійський масив; 15 - Патагонська платформа); 3 - каледонської епохи складчастості (гірськоскладчасті області: 16 - Центральний Казахстан, 17 - Північний Тянь-Шань, 18 - Саянська, 19 - Селенгіно-Яблонева, 20 - о. Північна Земля, 21 - Скандинавсько-Англійський пояс, 22 - Байшаню і Алашаню, 23 - Апалацько-Уачітська зона); 4 - герцинської епохи складчастості (гірськоскладчасті області: 13 - Великий Атлас, 24 - Уральська і Таймирська, 25 - Східний Казахстан і Алтай, 26 - Капіди, 27 - Монголії, Південного Тянь-Шаню та Китаю, 28 - Східноавстралійська, 29 - Апалацько-Уачітська, 30 - герциніди Південної Америки); 5 - епігерцинські плити (31 - Скіфська, 32 - Туранська, 33 - Західносибірська, 34 - Західноєвропейська, 35 - Дунбейська, 36 - Східноавстралійська, 37 - Арктична, 38 - Атлантична); 6 - мезозойської епохи складчастості (гірськоскладчасті області: 39 - Верхояно-Колимська, 40 - Далекосхідна, 41 - Індо-Китайська, 42 - Кордильєри); 7 - альпійської епохи складчастості (гірськоскладчасті області: 43 - Коряксько-Камчатська, 44 - о. Сахалін, 45 - Японія, 46 - Південна Азія, 47 - Східна Азія, 48 - Крим, 49 - Кавказ, 50 - Памір, 51 - Піренеї, 52 - Альпи, 53 - Апенніни, 54 - Динариди, 55 - Карпати, 56 - Балкани, 57 - Малий Атлас, 58 - евгеосинклінальна зона Кордильєр, 59 - Анди)

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

Які методи вивчення регіональної структури територій ви знаєте?

Що розуміється під тектонічним районуванням?

Поясніть суть принципу районування за віком завершальної складчастості.

Які структури виділяють в континентальній літосфері?

Як проводиться тектонічне районування дна океанів?

6. Назвіть основні історико-геологічні області світу.

ЛЕКЦІЯ 3. ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА ОБЛАСТЕЙ ДОКЕМБРІЙСЬКОЇ СКЛАДЧАСТОСТІ

Області докембрійської складчастості являють собою древні докембрійські платформи, які займають значну частину території суші. До таких областей відносяться: Східноєвропейська, Сибірська, Індостанська і Китайська платформи Євразії, Африканська платформа з Аравійською плитою (Африкано-Аравійська платформа), Австралійська, Північноамериканська та Південноамериканська платформи.

Східноєвропейська платформа

Східноєвропейська, Руська платформа, Європейська платформа, -- один з найбільших, відносно стійких ділянок континентальної земної кори, що відноситься до числа древніх (дорифейских) платформ. Займає вона значну частину Східної і Північної Європи і простягається від Скандинавських гір до Уралу і від Баренцового до Чорного та Каспійського морів. Межа платформи на північному сході та півночі проходить уздовж Тіманського кряжу і по узбережжю Кольського п-ова, а на південному заході -- по лінії, що перетинає Середньоєвропейську рівнину біля Варшави і йде потім на північний захід через Балтійське море і південну частину п-ова Ютландія.

Геологічна будова.

У будові Східноєвропейської платформи виділяються древній дорифейський (в основному карельський, більше 1600 млн. років) складчастий кристалічний фундамент і осадовий (епікарельський) чохол. Фундамент Східноєвропейської платформи складають зім'яті у складки, сильно метаморфізовані осадові і магматичні породи, на значних площах перетворені в гнейси і кристалічні сланці. Виділяються площі, у межах яких ці породи мають дуже древній - архейський вік -- старше 2500 млн. років (масиви Кольський, Біломорський, Курський, Бугсько-Подільський, Придніпровський та ін.). Між ними розташовані карельські складчасті системи, складені породами нижньопротерозойського віку (2600--1600 млн. років). У Фінляндії і Швеції їм відповідають свекофенські складчасті системи. Ранньодокембрійські утворення в межах південно-західної Швеції, південної Норвегії, а також Данії і Польщі піддалися глибокій переробці в готську (близько 1350 млн. років) і дальсландську (1000 млн. років) епохи. Фундамент виступає на денну поверхню тільки на північному заході (Балтійський щит) і південному заході (Український щит) платформи (рис. 3.1). На решті, більшій за розмірами, площі, яка має назву Руської плити, фундамент покритий чохлом осадових відкладів.

У західній і центральній частині Руської плити, що лежить між Балтійським і Українським щитами, фундамент відносно піднятий і залягає неглибоко, місцями вище рівня океану, утворюючи Білоруську антеклізу і Воронезьку антеклізу (рис. 3.2). Від Балтійського щита їх відокремлює Балтійська синекліза (що простягається від Риги в південно-західному напрямку), а від Українського -- система грабеноподібних западин Прип'ятсько-Дніпровсько-Донецького авлакогену, що закінчується на сході Донецькою складчастою спорудою. До південного заходу від Білоруської антеклізи і на захід від Українського щита, уздовж південно-західної межі платформи, простягається Вислянсько-Дністровська зона окраїнних (перикратонних) опускань.



Рисунок 3.1 - Схема регіональної тектоніки Східноєвропейської платформи

1-щити; границі: 2-регіональних піднять, 3-синекліз; 4-передові прогини (а-Передуральський, б-Переддонецький, в-Передкарпатський); 5-південна границя платформи; 6-Урал.

Східна частина Руської плити характеризується більш глибоким заляганням фундаменту і наявністю потужного осадового чохла. Тут виділяються дві синеклізи -- Московська, що простягається на північний схід майже до Тіману, і обмежена розломами Прикаспійська (на південному сході). Їх розділяє складно побудована Волго-Уральська антекліза. Її фундамент розчленований на виступи (Токмовський, Татарський та ін.), розділені грабенами-авлакогенами (Казансько-Сергіївський, Верхньокамський). Зі сходу Волго-Уральська антекліза обрамлена окраїнною глибокою Камсько-Уфимською депресією. Між Волго-Уральською і Воронезькою антеклізами простягається глибокий Пачелмський рифейський авлакоген, що зливається на півночі з Московською синеклізою. У межах останньої на глибині виявлена ціла система рифейських грабеноподібних западин, що мають північно-східне і північно-західне простягання. Найбільші з них -- Середньоруський і Московський авлакогени. Тут фундамент Руської плити занурений на глибину 3--5 км, а в Прикаспійській западині фундамент має найбільш глибоке залягання (понад 20 км) .

Рисунок 3.2 - Схематичний геологічний профіль через центральну частину Східноєвропейської платформи

У складі осадового чохла Східноєвропейської платформи беруть участь відклади від верхнього протерозою (рифею) до антропогену. Найдревніші породи чохла (нижній і середній рифей) представлені ущільненими глинами та кварцитами і присутні в окраїнних депресіях, а також на території Фінляндії, Швеції, у Карелії й інших районах. У більшості глибоких западин і авлакогенів осадові товщі починаються середньо- чи верхньорифейськими відкладами (глини, пісковики, базальтові лави, туфи). Осадові товщі чохла порушені місцями пологими складками, куполоподібними (склепіння) і видовженими (вали) підняттями, а також скидами. У Прип'ятсько-Дніпровсько-Донецькому авлакогені розвинуті девонська і пермська, а в Прикаспійській западині -- пермська соленосні товщі, що порушені чисельними соляними куполами.

Історія геологічного розвитку.

Східноєвропейська платформа зазнала тривалої і надзвичайно складної історії геологічного розвитку. Біломорська складчастість, яка проявилась в кінці архею, привела до закриття океанічних структур і до появи перших жорстких масивів, відомих як епіархейські ядра.

В середині раннього протерозою і в його кінці проявились ранньо- і пізньокарельські епохи складчастості, що привело до виникнення епікарельської платформи. Починаючи з кінця раннього протерозою на окремих блоках платформи почав формуватись осадовий чохол. В той же період платформа переживала авлакогенну стадію свого розвитку.

З пізнього венду розпочалась нова стадія розвитку платформи, яка одержала назву стадії синекліз. В палеозої платформа вступає у плитну стадію розвитку.

В мезозойську і кайнозойську ери платформа піддалась активному впливу Середземноморської геосинкліналі. Це проявилось у субширотній орієнтації молодих структур платформи і в направленні морських трансгресій і регресій.

У відповідності з основними етапами розвитку платформи у структурі її фундаменту і чохла виділяють два структурних яруси - нижній - фундамент, який складається із геосинклінального та орогенного підярусів, та верхній структурний ярус, який також складається із двох підярусів: авлакогенного (доплитного) і плитного.

Корисні копалини.

З породами фундаменту пов'язані залізні руди (Криворізький залізорудний басейн, Курська магнітна аномалія, Костомукша в Карелії; Кируна у Швеції та ін.), руди нікелю, міді, титану, слюди, пегматити, поклади апатиту (Хібінське родовище) та ін. Осадовий чохол містить поклади природного газу і нафти (Волго-Уральська нафтогазоносна провінція, Прип'ятська і Дніпровсько-Донецька западини, Прикаспійська синекліза), родовища кам'яних і калійних солей (Верхньокамський соленосний басейн, Прип'ятський калієносний басейн та ін.), викопного вугілля (Львівсько-Волинський вугільний басейн, Донецький вугільний басейн, Підмосковний вугільний басейн), фосфоритів (Егор'ївське родовище, Вятсько-Камське родовище), бокситів, родовища будівельної сировини (вапняки, доломіти, глини та ін.), а також поклади прісних і мінеральних вод.

Сибірська платформа

Сибірська платформа -- одна з великих, відносно стійких ділянок континентальної земної кори, що відносяться до числа древніх (дорифейских) платформ. Вона займає середню частину Північної Азії. Сибірська платформа обмежена зонами глибинних розломів -- крайовими швами, добре вираженими гравітаційними ступінями, і має полігональні обриси. Сучасні межі платформи оформилися в мезозої і кайнозої і добре виражені в рельєфі. Західна границя платформи збігається з долиною р. Єнісей, північна -- з південною окраїною гір Бирранга, східна -- з низов'ями р. Лена (Приверхоянський крайовий прогин), південно-східна -- з південним краєм хребта Джугджур. На півдні границя проходить уздовж розломів по південній окраїні Станового і Яблоневого хребтів, потім, огинаючи з півночі по складній системі розломів Забайкалля і Прибайкалля, спускається до південного краю оз. Байкал. Південно-західна границя платформи простягається уздовж Головного Східносаянського розлому.



Рисунок 3.3 - Схема структурних елементів Сибірської платформи

1 - пізньоюрсько-ранньокрейдовий прогин мезозоїд, 2 - юрсько-крейдові синеклізи і накладені западини, 3 - ділянки з траповим вулканізмом, 4 - середньо-пізньопалеозойські прогини, 5 - виступи кристалічного фундаменту, 6 - умовні контури піднять і прогинів, 7 - грабени і горсти, 8 - астроблеми, 9 - складчасте обрамлення платформи, 10 - розломи.

Структурні елементи: 1 - Анабарський щит, 2 - Алданський щит, 3 - Тунгуська синекліза, 4 - Вілюйська синекліза, 5 - Ангаро-Ленський прогин, 6 - Іркутський прогин, 7 - Канська западина, 8 - Хатанзький прогин

Геологічна будова.

На платформі виділяється ранньодокембрійський, в основному архейський, фундамент і платформний чохол (рифей-антропоген). Серед основних структурних елементів платформи виділяються: Алданський щит і Лено-Єнісейська плита, у межах якої фундамент виходить на поверхню на Анабарському масиві, Оленекському і Шарижал-Гайському підняттях. Західну частину плити займає Тунгуська, а східну-- Вілюйська синеклізи. На півдні знаходиться Ангаро-Ленський прогин, відділений від Нюйської западини Пеледуйським підняттям (рис. 3.3).

Фундамент платформи різко розчленований і складений сильно метаморфізованими архейськими породами, які у західній частині мають широтне, а в східній -- північно-північно-західне простягання. Слабше метаморфізовані товщі нижнього протерозою (удоканська серія) збереглися в окремих западинах та грабенах. Вони залягають полого і є утвореннями протоплатформового чохла.

Осадовий чохол платформи починає формуватися з рифейского часу й у його складі виділяється 7 комплексів.

Рифейський комплекс представлений карбонатно-теригенними, червоно-строкатоколірними породами товщиною 4000--5000 м, що виповнюють авлакогени і пологі западини.

Вендсько-кембрійський комплекс складний мілководними теригенними і теригенно-карбонатними відкладами, а в Ангаро-Ленському прогині -- і соленосними (нижній -- середній кембрій) товщами, 3000 м.

Ордовицько-силурійський комплекс представлений строкатоколірними теригенними породами, а також вапняками і доломітами, 1000--1500 м.

Девонсько-нижньокам'яновугільний комплекс розповсюджений обмежено. На півдні девон представлений континентальними червоноколірними товщами з трапами, на півночі -- строкатоколірними карбонатно-теригенними відкладами; у Вілюйській синеклізі -- потужною траповою товщею і соленосними відкладами, 5000--6000 м.

Середньокам'яновугільний -- середньотріасовий комплекс розвинутий у Тунгуській синеклізі і представлений вугленосною товщею середнього карбону -- пермі товщиною до 1000 м і тріасовою вулканогенною товщею (3000--4000 м), що підрозділяється на нижню -- туфову і верхню -- лавову частини (недиференційовані толеїтові базальти); усі відклади прорвані дайками, штоками і сілами базальтів; у девоні, тріасі і крейді на північному сході платформи утворюються кімберлітові трубки вибуху.

Верхньотріасово -- крейдовий комплекс складний континентальними і рідше морськими піщано-глинистими вугленосними відкладами, 4500 м, розповсюдженими лише на окраїнах платформи.

Кайнозойський комплекс розвинутий локально і представлений континентальними відкладами, корами вивітрювання і льодовиковими утвореннями. На Анабарському масиві відома палеогенова Попігайська астроблема.

Історія геологічного розвитку.

Геосинклінальний етап розвитку платформи розпочався у верхньому археї. Він ознаменувався закриттям океанічних структур. В кінці архею тут активно проявилась біломорська складчастість, яка привела до утворення перших стійких епіархейських ядер в тілі геосинкліналі. Починаючи з пізнього протерозою повсюдно на платформі формувались осади чохла, заповнюючи авлакогени. Платформа вступила в авлакогенну (доплитну) стадію розвитку.

У венді на платформі під рифейськими авлакогенами закладаються синеклізи (стадія синекліз), а в палеозої розпочинається плитна стадія, яка розпалась на ряд етапів із своїми особливостями тектонічних рухів - ранньо- і пізньопалеозойський, мезозойський і кайнозойський.

Ранньопалеозойський (каледонський) етап відзначився інтенсивним опусканням фундаменту і трансгресією моря. В ордовику море поступово стало відступати на північний захід, а в кінці силуру більша частина території зазнала впливу вертикальних рухів каледонського етапу тектогенезу.

В пізньому палеозої (герцинський етап) платформа зазнала прогинання, особливо на північній окраїні. В цей період особливо інтенсивно формувалась Тунгуська синекліза.

На початку мезозою (тріас) на платформі по глибинних розломах проходив вплив трапів в ефузивній та інтрузивній формах. Трапи надали ще більшої стійкості платформі.

В кайнозої на платформі переважають висхідні форми вертикальних рухів. В палеогені вся платформа перетворилась на сушу і тільки на півночі встановлено морські відклади. В неогені в районі Байкалу відновилось активне опускання, що привело до утворення величезних грабеноподібних западин.

В четвертинний період більша частина території платформи піддалась зледенінню. Зараз платформа є стійким блоком земної кори за винятком Байкальської складчастої області, де проходить сучасне рифтоутворення.

Сибірська платформа характеризується інтенсивним магматизмом, що проявлявся у ранньому протерозої, рифеї -- ранньому кембрії, середньому палеозої, верхньому палеозої -- тріасі й у пізньому мезозої. Траповий магматизм абсолютно переважає по об'єму (більше 1 млн. км3).

Корисні копалини.

Сибірська платформа багата корисними копалинами. Великі родовища залізних руд знаходяться на Алданському щиті, в Ангаро-Илімському залізорудному басейні. Мідно-нікелеві сульфідні родовища пов'язані з трапами в Норильському рудному районі, а мідисті пісковики розвинуті в удоканській серії на Алданському щиті. Алмази приурочені до кімберлітових трубок. Нафта і газ відкриті в межах Вілюйської синеклізи, Ангаро-Ленського прогину і Непсько-Ботуобської антеклізи. На Сибірській платформі відомі великі поклади вугілля (Ленський вугільний басейн, Тунгуський вугільний басейн, Іркутський вугільний басейн, Кансько-Ачинський вугільний басейн, Південноякутський вугільний басейн), родовища кам'яної і калійної солей, гіпсу, фосфоритів. Руди марганцю і золота (Алданський і Анабарський масиви), графіту, слюди (флогопіту), флюориту й інших корисних копалин.

Африкано-Аравійська платформа

Африканська докембрійська платформа - найбільша платформа, яка займає площу майже цілого континенту. Північна її межа проходить між Атласькими горами та Середземним морем. На заході платформа опускається під води Атлантичного океану. Східна границя проходить вздовж берега Індійського океану і охоплює о. Мадагаскар. На крайньому півдні платформа межує із герцинідами Капід.

До недавнього геологічного часу (кінець крейди -- олігоцен) Африканська (Африкано-Аравійська) платформа включала також Аравійський п-ів і о. Мадагаскар, відділені на сучасному етапі від основної частини платформи рифтовими зонами Суецької затоки, Червоного моря, Аденської затоки на північному сході і Мозамбіцької протоки на сході. Припускають, що в ранньомезозойський і палеозойський час Африкано-Аравійська платформа складала частину суперконтиненту Гондвана.

Геологічна будова.

Фундамент платформи складений метаморфічними і кристалічними породами докембрію, на яких залягають конгломерати, пісковики і строкаті глини, що являють собою проміжний комплекс між фундаментом і осадовим чохлом та розповсюджені місцями в захоронених грабенах.

Осадовий чохол західної частини платформи складений морськими, в основному уламковими, породами палеозою товщиною 6 тис.м та морськими, лагунними і континентальними теригенно-карбонатними відкладами мезозою товщиною до 3-4 тис. м. У східному і північному напрямках повнота розрізу зростає. Мезо-кайнозойські відклади характерні для западин узбережжя Західної Африки. У розрізі всіх западин виділяється регіональна соленосна товща апту лагунно-морського походження, представлена кам'яною і калійною солями з пропластками глин і мергелів.

Африканська древня платформа за своїм характером близька до рухливих древніх платформ типу Китайської. Уся її величезна територія являє собою чергування щитів і кристалічних масивів із внутріплатформовими й окраїнними западинами. У північній частині континенту щити і масиви розбиті чисельними розломами в основному субмеридіонального напрямку. Западини характеризуються різною будовою, глибиною і часом закладання. Серед них зустрічаються симетричні глибокі синеклізи величезних розмірів і вузькі грабени, пов'язані з формуванням докембрійських складчастих поясів. Величезна кількість великих розломів розташовується по окраїнах западин і розбиває їхні центральні частини на окремі блоки, а Східноафриканська рифтова система розсікає весь материк, ідучи за його межі.

На території Африканської платформи можна виділити наступні основні структурні елементи: північний, західний і східний схили платформи, внутрішню частину платформи і Східноафриканську зону розломів (рис. 3.4).

Північний схил платформи (Сахаро-Лівійська плита) розташовується між Атласькими горами і Середземним морем на півночі та смугою кристалічних масивів і щитів на півдні (Регібатський, Туарегський, Теббу, Арабо-Нубійський). Фундамент північного схилу розчленований на великі брили і блоки, що в осадовому чохлі відбиті підняттями.

На заході виділяється велика Сахарська синекліза, обмежена на півночі Великим Атласом. На схід знаходяться западина Сірта, що відкривається в Середземне море, і западини Північноєгипетська і дельти Нілу.

Рисунок 3.4 - Тектонічна схема Африканської платформи

1 - кристалічні щити і масиви, 2 - осадовий чохол платформи

Західний схил платформи східчасто опускається нижче рівня Атлантичного океану. Він ускладнений чисельними периокеанічними западинами, що відкриваються в бік океану. Самими північними є Ааюнська і Сенегальська западини. Південніше, спочатку в широтному, а потім у меридіональному напрямку простягаються западини Гвінейської затоки, що представляють собою північні і східні частини єдиної великої тектонічної депресії, розташованої в акваторії Гвінейської затоки.

Східний схил платформи теж ускладнений групою западин, що простягаються з північного сходу на південний захід уздовж берега Індійського океану. До них треба віднести і Морондавську западину на західному узбережжі о. Мадагаскар, що є уламком Африканської платформи.

Для внутрішньої частини платформи, в основному до півдня від лінії, що з'єднує Гвінейську і Аденську затоки (так званої лінії Камеруну), характерні значні виходи кристалічних порід фундаменту.

Зона Великих Східноафриканських розломів прослідковується в східній частині Африки і включає на північному сході грабени Аденської затоки і Червоного моря, продовжуючись в Азію, в область Мертвого моря, долини р. Йордан і Левантійського глибового поясу. Розломи розбивають великі склепінні підняття, утворюючи гігантські грабени, заповнені відкладами кайнозойського, а на півдні - і мезозойського віку (Суецька западина).

Історія геологічного розвитку.

До кам'яновугільного періоду Африканська платформа, за винятком декількох районів, була досить одноманітною в структурному відношенні. Центральна Сахара являла собою пониження зі слабким нахилом до півночі і з відносно невеликим зануренням (у середньому 2000-2500 м палеозойських відкладів).

У пізньому намюрі відзначаються повсюдні епейрогенічні рухи на Західноафриканському кратоні, що займає підняте положення, у той час як Центральна Сахара залишається зануреною нижче рівня моря. У кінці палеозою Північна Сахара уперше випробує підняття. У мезозої обстановка міняється: деякі структури зникають, деякі стабілізуються, і за рахунок їх зруйнованого рельєфу живиться уламковим матеріалом прогин Сахарського Атласу, що формується. Одночасно на північному сході намічається западина.

Починаючи з еоцену Африканська платформа, нарешті, здобуває характер твердої і відносно гомогенної структури, північний край якої випробовує дуже слабке підняття.

Магматизм Африканської платформи, пов'язаний з ебурнейським циклом, виявлений тільки в районі Регібатського щита. Формування платформових серій у ранньому палеозої супроводжувалося окремими виливами основних лав; головні виливи відбулися між пермю і юрою. Ці потоки базальтів захопили, імовірно, велику частину Африканської платформи. Усе вказує на те, що в цю епоху відбувається розтягання, пов'язане з глибинними процесами в мантії і, ймовірно, одночасне з першими фазами розколювання Африкано-Американського материка. Варто згадати про інші фази магматизму, цього разу кислого, третинного і четвертинного віку, який за часом відповідає формуванню щита Туарег.

Корисні копалини.

З породами архейського віку у Західній, Центральній і Південній Африці пов'язані родовища золотих, хромових, нікелевих, платинових руд, а також азбесту. Осадові родовища залізних руд відомі в Алжирі, Єгипті. Найважливіші родовища мідних руд розташовані в мідоносному поясі Центральної Африки (Заїр, Замбія). Родовища нафти і газу зосереджені у Сахаро-Середземноморському басейні, Алжиро-Лівійському басейні і басейні Суецької затоки. Родовища вугілля відомі у південно-східній частині Африки (Мозамбік, Зімбабве, о. Мадагаскар).

Аравійська плита

Територіально Аравійська плита відповідає в основному території Південно-Західного Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Катару, Бахрейну, Абу-Дабі, Оману, Дибаю і Маскату.

Геологічна будова.

Розріз відрізняється стійким і спокійним характером осадонагромадження в мілководно-морських і прісноводних умовах.

Аравійська плита обрамляє з північного сходу Арабо-Нубійский кристалічний щит Африканської платформи, складений нерозчленованими дорифейськими утвореннями і байкалідами, перекритими моноклінально залягаючими відкладами палеозою, мезозою і частково кайнозою. Плита східчасто занурюється на північ і північний схід до центральної частини Месопотамського передового прогину. У її межах виділяються: внутрішня гомокліналь, де кристалічний фундамент, перекритий відкладами палеозою і мезозою, залягає неглибоко (до 2000--3000 м), і перикратонний прогин, що характеризується великою тектонічною розчленованістю і зростанням потужності палеозой-мезо-кайнозойського чохла до 5000--9000 м.

У південній частині перикратонного прогину, що прилягає до Перської затоки, геофізичною розвідкою і бурінням виявлені наступні великі структурні елементи (з півночі на південь): Басра-Кувейтська западина, структурна тераса Хаза, Катарське склепінне підняття і синекліза Руб-эль-Халі (рис. 3.5). Ці структурні елементи охоплюють також акваторію Перської затоки. Басра-Кувейтська западина і тераса Хаза ускладнені валоподібними підняттями субмеридіонального простягання, що прослідковуються на сотні і десятки кілометрів і майже не виражені в кайнозойських шарах.

Рисунок 3.5 - Схема тектонічної будови Аравійської плити

1 - вихід на поверхню кристалічного фундаменту, 2 - осадовий чохол плити

Синекліза Руб-эль-Халі займає всю південно-східну частину Аравійської плити і зі сходу межує по глибинному розлому зі складчастою спорудою Оману. Розмір її 1200 х 600 км. Продовженням її є Південна западина Перської затоки. Синекліза характеризується широким розвитком солянокупольної тектоніки.

Історія геологічного розвитку.

Історію тектонічного розвитку Аравійської плити можна розділити на два етапи. У перший етап, що охоплює тривалий проміжок часу від кембрію до палеогену включно, ця область випробувала типово платформовий розвиток.

У межах власне платформового етапу намічаються стадії, різні за характером тектонічного розвитку й набору формацій осадового чохла. У ранню стадію (кембрій-ранній девон) переважало нагромадження теригенних відкладів, що може свідчити про деяку нестійкість тектонічного режиму в умовах ще недостатньо твердої і консолідованої платформи. Середня стадія (кінець девону-середина крейди) відрізнялася переважним нагромадженням мілководних карбонатних відкладів епіконтинентальних морів, що охоплюють велику частину плити. Такий характер осадонаконагромадження пов'язаний з відносною стабілізацією платформового режиму. Пізня стадія почалася в маастрихті й охопила палеоген. У крайових частинах плити в цей час виникли значні прогини, у яких йшло нагромадження крейдоподібних вапняків. У наступний етап (частково олігоцен і неоген-четвертинний час) мало місце різке посилення тектонічної активності, що привело до утворення на значній частині території епіплатформових орогенних зон, що включають гори на східному узбережжі Середземного моря і Пальміриди.

З активізацією тектонічних рухів був пов'язаний розвиток вулканічних процесів, у результаті яких виникли великі базальтові плато, увінчані конусами четвертинних вулканів. Найбільш інтенсивними є новітні рухи в зонах, що відрізнялися підвищеною мобільністю і протягом попереднього, власне платформового етапу розвитку.

Уздовж великого тектонічного шва древнього закладання і флексур у мезозої і палеозої сформувалася Західноаравійська рифтова система у вигляді ланцюжка глибоких рифтових западин, сполучених з підняттями.

Корисні копалини.

З породами Арабо-Нубійського щита пов'язані родовища мідних руд. В межах осадового чохла Аравійської плити зосереджені родовища нафти та газу. По території Аравійської плити та Африканської платформи проходить Аравійсько-Африканська фосфоритоносна провінція.

Індостанська платформа

В географічному відношенні Індостанська платформа відповідає півострову Індостан з о. Цейлон.

Геологічна будова.

Більша частина Індостанської платформи являє собою древній щит, в межах якого на поверхню виходять докембрійські комплекси кристалічного фундаменту. У складі фундаменту виділяються найдревніші (більше 3 млрд.років) глибокометаморфізовані утворення додарварського комплексу (гранітогнейси, грануліти), осадово-вулканогенні товщі верхньоархейського дарварського комплексу, які складають вузькі синклінальні структури зеленокам'яних і сланцевих поясів, і глинисто-карбонатно-теригенні відклади нижньопротерозойського комплексу, які розповсюджені у складчастих поясах.

На породах фундаменту залягають осадові і вулканічні породи платформового чохла, які виповнюють окремі синеклізи і западини. У складі чохла головну роль відіграють верхньопротерозойські (рифейські) теригенні і карбонатні відклади. Фанерозойські відклади платформового чохла представлені континентальними покривно-льодовиковими, вугленосними і червоноколірно-піщаними товщами осадових порід гондванської серії (верхній карбон-нижня крейда), які зустрічаються в грабеноподібних прогинах - авлакогенах; прибережно-морськими відкладами юри, крейди, палеогену і неогену, розвинутими в перикратонних прогинах, і основними вулканогенними породами - трапами, які виповнюють обширну Деканську синеклізу (рис. 3.6).