Наукові школи українських географів

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Географічний факультет

Кафедра фізичної географії

Курсова робота

Наукові школи українських географів

Виконав: студент 32 групи

Денної форми навчання

Напряму підготовки географія

Снитюк Діана Олегівна

Науковий керівник

к. г. н доц. Чижевська Л. Т.

ЛУЦЬК 2016 ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Останнім часом у світі значно посилилася увага до географічної освіти, її змісту, ролі у формуванні світогляду, загальної культури людей. Важливе місце відводиться шкільній географічній освіті у вихованні підростаючого покоління. Як одна зі складових духовного становлення особистості, вона передбачає нові підходи, нові шляхи розвитку, удосконалення змісту та технологій побудови навчально-виховного процесу, методологічну переорієнтацію географічної освіти на особистість, що є передумовою активізації інтелектуального потенціалу нації, прогресу науки, піднесення сучасного рівня системи освіти, зростання загальної культури.

Вагомий приріст географічних знань повинен забезпечувати зміст шкільних географічних дисциплін. Виникає потреба у вивченні досягнень географічної науки, знання яких зумовлено необхідністю відновлення втрачених традицій бережливого ставлення до природи, повернення забутих імен вітчизняних географів, перспективою розвитку шкільної географічної освіти. Досягнення нашої вітчизняної географічної науки сприяли тому, що географія стає важливим навчальним предметом у всіх типах шкіл. Початок ХХ століття характеризується посиленням уваги суспільства до вивчення географії.

Питанням становлення та розвитку географії приділяли увагу В.Г. Боднарчук, О.О. Бєлозоров, К.Г. Воблий, В.С. Гаврилюк, О.Т. Діброва, Д.П. Журавський, В.Д. Заставний, А.А. Краснопольський, В.І. Крокос, О.М. Маринич, С.Л. Рудницький, А.Й. Сиротенко, В.М. Чирвинський, П.Г. Шищенко та ін., є останні публікації Я.І. Жупанського, В.П. Корнєєва, щодо становлення географії в ХХ столітті.

Об'єктом дослідження є географічна наука в Україні.

Предмет дослідження: наукові школи українських географів.

Метою роботи є аналіз і характеристика наукових шкіл українських географів.

Для досягнення мети нами були поставленні наступні завдання:

- ознайомитись з етапами розвитку української географічної науки.

- проаналізувати особливості наукових географічних шкіл України.

- охарактеризувати внесок українських вчених-географів у розвиток української школи та освіти.

В ході написання курсової роботи використано низку методів дослідження: літературний, описовий, історико-географічний, метод синтезу, аналізу та порівняння, статистичний.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у ході подальшого навчання у вузі, а також сприяють поглибленню теоретичних знань з курсу «Фізична географія України».

Джерельну основу становлять наукова література (довідники, енциклопедії, посібники, статті, наукові роботи), матеріали обласної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки, наукової бібліотеки СНУ імені Лесі Українки, інформація інтернет-джерел.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг курсової роботи становить 39 сторінок. Список використаних джерел містить 22 найменувань.

РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ГЕОГРАФІЧНОЇ НАУКИ

1.1 Етапи становлення географічної науки в Україні початку ХХ століття

Становлення української національної географії датується кінцем ХІХ початком ХХ ст. Цей період пов'язаний з діяльністю Наукового товариства ім. Шевченка, а також з творчістю С. Рудницького і П. Тутковського - засновників української національної географічної школи. Товариство ім. Шевченка, створене у Львові 1873 р. українцями з Наддніпрянщини і Галичини під керівництвом О. Кониського, по суті, відігравало роль Національної академії наук. У 1893 р. зусиллями О. Кониського й В. Антоновича товариство реорганізоване в Наукове товариство ім. Шевченка. Першим головою товариства обрано О. Барвінського.

Перші відомі вчені - економ-географи - в Україні з'являються на початку ХХ ст. Їх наукова діяльність пов'язана з традиційною школою Е.Дена, який заснував 1902 р. в Петербурзькому інституті першу в світі кафедру економічної географії. Її представниками в Україні були К.Г. Воблий та Г.Г. Швіттау. К.Г. Воблий закінчив Варшавський університет, працював доцентом, а згодом - професором політичної економії і статистики Київського університету та Київського комерційного інституту. Його наукові праці стосуються статистики, політекономії та конкретної економіки. Серйозні наукові праці створені ним уже в радянський період (1917-1947). Г.Г. Швіттау (1875-1950) після закінчення Петербурзького університету розпочав свою наукову діяльність у галузі економіки і статистики. Він написав підручник "Введення в економічну статистику" (1908), підготував програму Другого Всеросійського перепису населення. В 1911 р. в "Журналі Міністерства освіти" надрукував статтю "Предмет та завдання економічної географії", яка мала важливе значення в осмисленні ролі цієї науки у соціально-економічному розвитку суспільства [21].

Першим доктором географії в Україні став Г. Величко (1863-1932) - автор багатьох монографій, популярних праць з географії та економіки України.

У 1899-1931 рр. у Львівському університеті працював, а в 1911-1931 рр. завідував кафедрою польський географ та картограф Е. Ромер (1871-1951) - автор численних праць з геоморфології, картографії, географії населення [2].

Дослідження з історії західноукраїнських земель проведені професором Львівського університету Ф. Буяком (1875-1953).

Справжнім творцем української географії став професор кафедри географії Львівського університету (1908 - 1918) С.Л. Рудницький. Він автор перших ґрунтовних наукових робіт українською мовою [3].

У березні 1917 р. у Києві відкрито першу українську гімназію, створено університети в Кам'янці-Подільському і Катеринославі, дев'ять учительських інститутів переведено до категорії вузів, у Києві засновано Українську Педагогічну Академію. Розпочався процес українізації загальноосвітньої і вищої школи. Український народний університет, відкритий 1917 р., перетворено в 1918 р. на Київський державний український університет. У Київському, Харківському, Одеському університетах засновано нові кафедри.

На базі Українського наукового товариства в Києві 14 листопада 1918 р. засновано Українську Академію Наук (УАН), яка стала головним осередком української науки, об'єднавши як існуючі, так і новостворені установи і заклади. Першим президентом УАН було призначено академіка В. Вернадського. Академіками стали також П. Тутковський, М. Туган-Барановський, С. Тимошенко та ін. Наукові установи УАН об'єднувались у три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний. При УАН, як і при університетах, діяли наукові товариства.

Географічна наука отримала подальший розвиток, коли в 1918 р. було створено Український геологічний комітет на чолі з відомим геологом В. Лучицьким, згодом реорганізований в Українське геологічне управління, що вивчало геологічну будову території України та сприяло розвитку інших галузей фізичної географії. У цей час академік В. Вернадський організував у Києві геохімічну лабораторію. В. Лучицький і Б. Лічков виконали першу схему гідрогеологічного районування України, В. Чирвінський опублікував книгу "Фосфорити України" і завершив працю "Головні корисні копалини України у зв'язку з її геологічною минувшиною". Хоча ще йшла громадянська війна, В. Різніченко досліджував гідрогеологічні умови Волині, М. Безбородько - Український кристалічний щит, Й. Пачоський - флору і фауну України, гідрологічна комісія УАН - питання організації водного господарства України. В інституті економічної кон'юнктури при УАН В. Тимошенко вивчав проблеми сільського господарства України, її місце у світовому господарстві. Важливе значення мала робота з картографування території України. Українське геодезичне управління 1918 р. видало 54 аркуші державної "спеціальної" карти України в масштабі 1:420000 і чотири аркуші карти України в масштабі 1:1050000. Було видано також фізичну карту України П. Тутковського в масштабі 1:1680000. Із великомасштабних видань випущено два плани Києва на 6 аркушах (з горизонталями, українською номенклатурою). Визначними працями того періоду з історичної географії та історичної топографії стали дослідження М. Грушевського ("На порозі нової України. Гадки і мрії"), М. Кордуби ("Територія й населення України") та ін. [4].

Осередками наукових досліджень стали заклади й організації Української Академії Наук, науково-дослідні інститути, кафедри. Українська Академія Наук 1921 р. була перейменована у Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН). Тоді ж до академії приєднано Київську Археологічну комісію, Українське наукове товариство в Києві, Наукову бібліотеку (створена в 1918 р. як Національна бібліотека Української держави), друкарню Києво-Печерської лаври та ін. У 1922-1928 рр. Президентом ВУАН став відомий ботанік і біогеограф В. Липський. Наукові установи ВУАН об'єднувались у три відділи. До історико-філологічного відділу входила і кафедра історичної географії на чолі з О. Грушевським. У цьому відділі виконано кілька досліджень з історичної географії України, які згодом були опубліковані в праці "Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті" (т.1, 1928). Природничі географічні дослідження організовувалися фізико-математичним відділом ВУАН. Тут працювала Комісія з вивчення природних багатств України, а також кафедри геології (керівник П. Тутковський), ботаніки (керівник В. Липський) та ін. До відділу входило ще понад два десятки закладів, зокрема Геологічне товариство, Ботанічне товариство, Акліматизаційний сад, геологічний музей, геологічний кабінет тощо. Праці відділу публікувались у періодичних виданнях ("Геологічні вісті").

При Академії Наук, наукових товариствах, вищих навчальних закладах були організовані науково-дослідні інститути. У 1927 р. при ВУАН і Наркоматі освіти засновано науково-дослідний інститут географії та картографії. Діяльність цього інституту пов'язана з творчістю одного із засновників української національної географії С. Рудницького, який очолював його протягом семи років. Окрім того, у складі ВУАН працював Демографічний інститут, а в 1929 р. засновано Інститут Близького Сходу. У 20-30-х рр. існували окремі науково-академічні установи - науково-дослідні кафедри. Вони формально підпорядковувалися Наркоматові освіти або існували незалежно, а фактично були пов'язані з Академією Наук і поєднували наукову роботу з підготовкою наукових кадрів [2].

Учені та фахівці окремих галузей науки об'єднувались у наукові товариства при ВУАН. Збереглися з дореволюційних часів Історичне товариство Нестора Літописця, Київське українське Наукове товариство та ін. Були засновані нові товариства, зокрема Науково-педагогічне, Ботанічне, Геологічне, Економічне, Всеукраїнське етнографічне. Поза Києвом діяло ще близько двох десятків окремих наукових товариств, які виконували роль філій ВУАН. У Харкові працювали заклади природничої секції ВУАН і товариство світознавства; в Одесі - заклади природознавчо-математичної та соціально-історичної секцій, а також Комісія краєзнавства, яка організовувала вивчення природи, побуту, культури і мови населення півдня України і видала 5 випусків Вісника Одеської комісії краєзнавства (1924-1930 рр.). Наукові товариства діяли в Полтаві, Дніпропетровську, Чернігові, Запоріжжі, Миколаєві, Кам'янці-Подільському, Славуті. Науково-краєзнавчі товариства - у Ніжині та Лубнах, у Вінниці - кабінет вивчення Поділля. Працювало Харківське товариство дослідників природи, яке підготувало й опублікувало низку значних наукових праць.

Як і все життя країни, університетська наука була заполітизована і заорганізована. Скасували академічну автономію вузів - їх підпорядкували Наркоматові освіти. Усіма справами вузів заправляли політкомісари, а ректорів і деканів призначали з числа господарських або партійних функціонерів. Хоча офіційно декларувалося, що "відкрито широкий доступ в аудиторії високої школи для всіх охочих", з початку 20-х років вступ до навчальних закладів став можливим лише за відрядженням партійних, комсомольських чи профспілкових організацій. При вузах створювалися підготовчі навчальні заклади для дорослих - робітфаки. Систематично проводилися "чистки". Так, з 1923 до 1925 рр. чисельність студентів в Україні скоротилась із 37,5 тис. до 27,2 тис. чол. Процес українізації у вищій школі йшов формально, а в 30-х рр. припинився зовсім. На початку 20-х рр. у навчальних закладах запроваджено так званий лабораторно-бригадний метод, який не давав змоги перевірити рівень знань кожного студента, тому кваліфікація випускників була невисокою. Реформа вищої школи 1929-32 рр. призвела до уніфікації системи освіти на взірець Російської Федерації, жорсткої централізації управління і повної втрати решток вузівської автономії. Вузи були підпорядковані галузевим відомствам.

У 1926 р. засновано Український науковий інститут у Берліні, який поширював деякі відомості про Україну, вивчав її зовнішні економічні та політичні зв'язки. Заснований 1928 р. Український науковий інститут у Варшаві видав ряд наукових праць історичного та економічного характеру: "Карта українських говорів з поясненнями", "Українська людність в СРСР", "Статистичні таблиці українського населення СРСР за переписом 17.02.1926 р.", "Сучасні проблеми економіки" [1].

1.2 Сучасні тенденції географічних досліджень

У радянський період географічна наука розвивалася на базі 3 наукових центрів (Київ, Харків, Одеса), в яких працювало 2 доктори і 10 кандидатів наук, та двох центрів за межами УРСР (Львів, Чернівці), де працювали 1 доктор наук і декілька кандидатів наук.

У цей час створюються нові вузи, що мають географічні спеціальності, зокрема Київський інженерно-меліоративний (нині УІВГ в м. Рівному), Донецький інститут народної освіти (тепер Луганський університет). Значна увага приділяється охороні природи. Створюються державні заповідники: Кримський (1920), Лісостеповий ім. Т. Шевченка в Каневі (1924), "Гола пристань", Чорноморський і Азовський (1927), "Дніпровський низ" і "Коростенський бобровий" (1928), "Софіївка" в Умані (1929), що відіграли надзвичайну роль у просвітницькій діяльності.

Організовуються наукові та навчальні заклади української діаспори в еміграції: Український вільний університет (Відень, 1921), пізніше переведений до Праги, Українська господарська академія у Подебрадах (1922), Український науковий інститут у Берліні (1926), Український науковий інститут у Варшаві (1928), Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі (1929).

Оскільки в СРСР докторських ступенів з 1917 р. не існувало, докторів географічних наук в Україні не було. Г.У. Танфільєв і П.А. Тутковський, які отримали цей ступінь до революції, вже пішли з життя. Єдиним доктором географії в Україні був фізико-географ М.М. Іваничук, котрий досліджував Антарктиду і отримав докторський ступінь у Карловому університеті (Прага, 1925). З 1928 р. він викладав в Інституті географії та картографії та в Харківському університеті [1].

Найвизначнішими науковими досягненнями того часу були праці С.Рудницького - "Фізико-географічна карта України (1918), "Проблеми географії України" (1919), "Огляд національних територій України" і "Українська справа та стан політичної географії"(1922), "Основи землезнавства України. Фізична географія України" (1924), "Основи землезнавства України. Антропогеографія" (1924); М. Кордуби - "Територія та населення України" (1918); К.Г. Воблого - "Економічна географія України" (1919), "Досвід історії бурякоцукрової промисловості СРСР" (1928); Г.О. Кривченка - праці про господарство і зовнішню торгівлю України; "Нариси світового господарства" (1927); В.О. Гериновича - "Нарис економічної географії України" (1920), "Географія України" (1922); Й.К. Пачоського - "Основи фітосоціології" (1921); П.А. Тутковського - "Природна районізація України" (1922), "Ландшафти України в зв'язку з природою і людністю" (1924), "Природна районізація України" та інші.

У 1924 р. відновилося нагородження вчених за визначні досягнення Російським географічним товариством. Вищу нагороду товариства (раніше Костянтинівська медаль, а з 1946 р. - Велика Золота медаль) отримав Г.Танфільєв (1926) - єдиний з українських географів.

За досягнення в галузі фітогеографії Золотої медалі ім. Ф. Літке удостоєний І. Пачоський (1924), який до того часу вже емігрував до Польщі. Велику Золоту медаль відділення статистики Географічного товариства одержав В.Е. Варзар (1927). У цьому ж році Великою Золотою медаллю був нагороджений за етнографічні дослідження України М. Сумцов.

Серйозно заявили про себе в 30-ті рр. вчені В. Кордт, А. Огієвський, М. Іванчук, Е. Оппоков, С. Лавренко, М. Дмитрієв та ін. [5].

ландшафтознавство школа географічний ґрунтознавство

РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИХ ГЕОГРАФІЧНИХ ШКІЛ

2.1 Школа генетичного ґрунтознавства

Наукова школа “Генетичне ґрунтознавство” заснована 1993 р. у м. Львові на базі Львівського національного університету імені Івана Франка. Засновником наукової школи є доктор географічних наук, професор, завідувач кафедри ґрунтознавства і географії ґрунтів Степан Павлович Позняк.

Позняк Степан Павлович, доктор географічних наук, професор, Академії наук Вищої школи України, академік Української екологічної академії наук, народився 2 липня 1943 р. в містечку Олесько Буського району Львівської області. У 1961 р. вступив на географічний факультет Львівського державного університету, який закінчив у 1966 р. У 1969 р. вступив до аспірантури кафедри ґрунтознавства і географії ґрунтів Одеського університету ім. І. І. Мечникова. Після успішного захисту кандидатської дисертації “Зміни властивостей південних чорноземів Правобережної України під впливом зрошення” С. П. Позняк отримав у січні 1975 р. науковий ступінь кандидата географічних наук. У жовтні 1992 р. в Ґрунтовому інституті ім. В. В. Докучаєва (Москва) С. П. Позняк блискуче захистив докторську дисертацію “Зрошувані чорноземи південного заходу України”. У 1993 р. С. П. Позняк очолив новостворену кафедру ґрунтознавства і географії ґрунтів Львівського університету імені Івана Франка. У творчому доробку С. П. Позняка понад 300 наукових праць, зокрема 16 монографій. Він підготував цілу плеяду науковців. Серед учнів Степана Позняка - четверо докторів наук та сімнадцять кандидатів географічних наук [7].

Відомими представниками наукової школи є доктори наук: професор Михайлюк В. І. - нині плідно працює в Одеському аграрному університеті; професор Кривульченко А. І. - у Кіровоградському педуніверситеті імені Володимира Винниченка; професор Гамкало З. Г., професор Гаськевич В. Г. у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Серед учнів наукової школи 45 кандидатів наук, аспіранти, магістри.

Львівська наукова школа має розвинуту мережу наукових досліджень у Західному регіоні України. До неї входять вчені, наукові співробітники вищих навчальних закладів, науково-дослідних і проектних інститутів, зокрема Львівського національного аграрного університету, Інституту екології Карпат НАН України, Природознавчого музею НАН України, Інституту землеробства і тваринництва західного регіону УААН, Львівського інституту землеустрою, Львівської гідрогеолого-меліоративної експедиції тощо. У цих закладах створено аналітичні сертифіковані обладнані сучасними приладами лабораторії, які застосовують нові методи польових і аналітичних досліджень [9].

Основні напрямки діяльності наукової школи пов'язані з розробленням теоретичних і прикладних основ ґенези, географії, класифікації та екології ґрунтів, фундаментальних питань екологічної ролі ґрунту в біосфері, раціонального використання та охорони ґрунтів, узгодження класифікаційно-діагностичних ознак і параметрів ґрунтів відповідно до європейської і міжнародної класифікацій. Науково-практичні розробки орієнтовані на екологічно безпечне використання ресурсного потенціалу ґрунту, обґрунтування екологічної стійкості ґрунтів, пошуки шляхів біологізації агроекосистем і ландшафтів, планування ґрунтово-протидеграційних заходів, удосконалення розміщення сільськогосподарського виробництва з урахуванням сучасного стану земельних ресурсів. Проводяться прикладні дослідження оптимізації поживного режиму ґрунтів для сільськогосподарських культур, ерозійної деградації ґрунтів, заходів з раціонального використання і охорони еродованих земель, відновлення функціонування контурно-меілоративних систем землеробства.

Фахівці наукової школи плідно працюють у навчально-методичному забезпеченні підготовки спеціалістів і науковців.

Ними видано десятки підручників і навчальних посібників, зокрема: Позняк С. П. Ґрунтознавство і географія ґрунтів. У 2-х ч. - Львів, 2010; Гамкало З. Г. Екологічна якість ґрунту. - Львів, 2009; Іванюк Г. С. Біопродуктивність ґрунтів. - Львів, 2009; Кіт М. Г. Морфологія ґрунтів. - Львів, 2008; Позняк С. П., Красєха Є. Н. Чинники ґрунтоутворення. - Львів, 2007; Паньків З. П. Земельні ресурси. - Львів, 2008; Папіш І. Я., Ямелинець Т. С. Практикум з картографії ґрунтів. - Львів, 2009; Позняк С. П., Красєха Є. Н., Кіт М. Г. Картографування ґрунтового покриву. - Львів, 2003; Ямелинець Т. С. Застосування ГІС систем у ґрунтознавстві. - Львів, 2008 та ін.

Започатковано серію “Ґрунти України”, в рамках якої вже видано 16 монографій, а також серію “Українські ґрунтознавці”, де вийшла перша книга - “Професор Іван Гоголєв” (Львів, 2009). Проведено низку міжнародних наукових конференцій, видано декілька збірників наукових праць “Ґенеза, географія і екологія ґрунтів”.

Міжнародна співпраця пов'язана з вивченням питань бонітетної і вартісної оцінки земель (Федеральне відомство Нижньої Австрії і Бругенлянду, Австрія), генетико-географічних проблем ґрунтознавства (Московський державний університет імені М. В. Ломоносова), питань ґенези і екології ґрунтів Карпат (Ягелонський університет, Краків, Польща), ґрунтово-екологічної оцінки земель (Ґрунтовий інститут імені В. В. Докучаєва, Москва, Росія).

Науковці беруть участь у грантах Міжнародного Банку реконструкції і розвитку з проблем збереження біорізноманіття Карпатського біосферного заповідника, біосферного заповідника “Дунайські плавні”, Міжнародному екологічному проекті WWF-Норвегія “Збереження та стан використання природних ресурсів Українських Карпат”, спільному українсько-німецькому дослідницькому проекті IWAS (Міжнародний Водний Альянс, Скасонія, Німеччина) та ін.

Наукова школа “Генетичне ґрунтознавство” займається не тільки вирішенням проблем ґрунтів, а й розв'язанням глобальних проблем, таких як аридизація суші, глобальне потепління тощо [10].

2.2 Осередок інженерної, екологічної та реґіональної геоморфології

Становлення школи припадає на 1945-1950 рр. Організаційним ядром стала кафедра економічної (тепер - економічної і соціальної) географії Львівського державного (тепер - національного) університету імені Івана Франка. Лідером школи протягом 1945-1984 рр. був її засновник проф. Опанас (Афанасій) Ващенко (1908-1984).

Ващенко Опанас (Афанасій) Трохимович народився 19 грудня 1908 р. у с. Капустинці Липово-Долинського району Сумської (тепер Гадяцького району Полтавської) області. Закінчив аспірантуру при кафедрі економічної географії Харківського університету імені М. Горького (тепер імені В. Каразіна). У 1938 р.захистив кандидатську дисертацію, у 1939 р. отримав учене звання доцента. З 1944 р. працює у Львівському університеті, де організовує кафедру економічної географії, а згодом аспірантуру при ній. У 1971 р. захищає докторську дисертацію (в Ленінградському університеті). Розгорнув наукову діяльність у таких напрямках: теорія і методологія комплексної територіальної організації виробництва; розміщення галузей і міжгалузевих комплексів Західного регіону України, географія населення і поселень цього регіону, комплексне атласне картографування та ін.

Відомими представниками цієї школи стали випускники кафедри: проф. Ф. Д. Заставний, Б. М. Яремчишин, М. Д. Пістун, О. І. Шаблій, О. Г. Топчієв, С. М. Писаренко, С. І. Іщук, О. В. Заставецька, М.З. Мальський, В.П. Нагірна, Л.Т. Шевчук, І. І. Ровенчак та ін. У цій школі підготовлено близько 20 докторів та 80 кандидатів наук у ділянці економічної і соціальної географії, частково - розміщення продуктивних сил та економіки районів.

У теперішній час школа охоплює суспільно-географічні навчальні і науково-дослідні установи і підрозділи вишів та академічних закладів Західного регіону України. У Львові, крім кафедри економічної і соціальної географії, це також кафедра географії України (проф. М. С. Дністрянський, д. г. н. Р. М. Лозинський); факультет міжнародних відносин ЛНУ ім. І. Франка (проф. М .С. Писаренко, М. З. Мальський); в Інституті регіональних досліджень НАН України - відділ “Територіальні суспільні системи і просторовий розвиток” (проф. Л. Т. Шевчук); у Тернополі: кафедри економічної і соціальної географії та географії України і туризму Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка (проф. О. В. Заставецька, І. М. Пушкар), кафедра управління персоналом і регіональної економіки Тернопільського національного економічного університету (проф. Є. П. Качан); у Луцьку - кафедра економічної і соціальної географії Волинського університету імені Лесі Українки, факультету міжнародних відносин (проф. П. В. Луцишин, Н. Н. Коцан) та ін. Сучасним лідером школи є заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор географічних наук, почесний член Українського географічного товариства, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка Олег Іванович Шаблій [22].

У Львівській суспільно-географічній школі успішно розвиваються такі наукові напрямки: теорія і методологія суспільної географії; методика суспільно-географічних досліджень, в т. ч. використання геоінформаційних технологій, математичного та картографічного моделювання; вивчення геопросторової організації виробничої сфери і сфери послуг (особливо рекреації, туризму) у контексті ринкової трансформації українського суспільства і географічного положення Західного регіону на контакті з країнами Європейського Союзу; дослідження депресивних регіонів і шляхів їх виходу із цього становища; вивчення природного, демографічного, виробничого та інтелектуального потенціалу регіону та України загалом та їх раціональне використання; сусіпльно-географічне крає- та країнознавство; суспільно-географічна глобалістика (світознавство) та ін.

Головними досягненнями наукової школи є теорія комплексного і збалансованого територіального розвитку (проф. О.Т. Ващенко, Ф.Д. Заставний, О.І. Шаблій); система законів і закономірностей геопросторової організації суспільства (О.І. Шаблій); низка монографій з теоретичних і методологічних проблем (Ф. Д. Заставний, М. Д. Пістун, С. І. Іщук, О. І. Шаблій); низка підручників і навчальних посібників з грифом Міносвіти України. Деякі з них перекладені на іноземні мови (Ф.Д. Заставний, О.І. Шаблій, Л.Т. Шевчук); серія шкільно-краєзнавчих і туристських атласів обласних регіонів. У 2011 р. виходить “Комплексний атлас Львова” (за ред. О.І. Шаблія). Представники школи взяли активну участь у підготовці і виданні “Національного атласу України” та обґрунтуванні Географічного центру України (доц. В. С. Грицевич) [16].

Для практики територіального управлінння і планування особливе значення мають розробки учених школи з проблем: перспектив раціонального використання природних (викопних, лісових, земельних, рекреаційних), трудових та інтелектуальних ресурсів Західного регіону України; розвитку нових територіальних формувань, особливо єврорегіонів; підвищення регіональної безпеки і розроблення геопросторових моделей, зокрема картографічних тощо.

Учені школи були і залишаються науковими консультантами, беруть участь і розробленні проектів і схем районних розпланувань, генпланів великих і середніх міст, в обґрунтуванні планів раціонального використання територій. Водночас більшість з них відомі у світі, особливо у Європі, у постсоціалістичних країнах. Зокрема, тісні наукові зв'язки мають з ученими-географами Польщі (Люблін, Краків, Варшава, Холм, Сандомир, Слупськ, Ґданськ), Німеччини (Мюнхен), Франції (Париж, Сарсель), Канади (Торонто), США (Нью-Йорк, Вашинґтон) [15].

2.3 Школа комплексної територіальної організації суспільства

Заснована у 1950 р. на базі кафедри геоморфології географічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. Засновником наукової школи є Петро Миколайович Цись.
Цись Петро Миколайович (1914-1971), географ-геоморфолог. П. М. Цись народився 26 вересня 1914 р. у с. Великі Сорочинці Полтавської області. У 1932 р. вступив до Харківського університету на геолого-географічний факультет, який закінчив у 1937 р. З 1937 по 1940 рр. навчався в аспірантурі цього ж факультету. Після завершення навчання в 1940 р. захистив дисертацію на тему: “Рельєф Східної Африки” та отримав ступінь кандидата географічних наук. У 1940 р. працював завідувачем кафедри географії Луцького державного вчительського інституту. Тоді ж був призваний на службу в армію, де пройшов усю Другу світову війну. Демобілізований у серпні 1945 р., нагороджений медаллю. У 1945-1971 рр. працював на географічному факультеті Львівського державного університету; у 1947-1950 рр. був завідувачем кафедри загальної фізичної географії. У 1950 р. П. М. Цись став завідувачем створеної ним нової кафедри геоморфології. Працюючи на цій посаді понад 20 років, учений розгорнув комплексні реґіональні геоморфологічні дослідження Українських Карпат, Поділля і Полісся, багато часу та уваги приділяв навчально-методичній роботі, підготовці кадрів високої кваліфікації. У 1950-1952 рр. вступив у докторантуру Інституту географії АН СРСР, докторську дисертацію захистив у 1954 р. у Москві та йому присвоєно вчене звання професора кафедри геоморфології. З 1953 р. понад 10 років виконував обов'язки декана географічного факультету. Приймав участь у роботі XVIII міжнародного географічного конгресу в Ріо-де-Жанейро (Бразилія, 1956). У 1955-1965 рр. був Головою Львівського відділу Українського Географічного товариства, керував експедиційними дослідженнями його членів, вів широку просвітницьку роботу. Помер П. М. Цись 21 березня 1971 р., похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Творчий доробок професора П. Цися нараховує понад 100 наукових праць. Серед них навчальний посібник “Геоморфологія УРСР” (Львів, 1962), колективні монографії “Природно-географічний поділ Львівського та Подільського економічних районів” (Львів, 1964), “Природа Українських Карпат” (Львів, 1968), “Физико-географическое районирование Украинской ССР”, (К., 1968), “Геологическая изученность СССР”, Т. 31. Украинская ССР. Вып. 1. (К., 1963), “Геология СССР”, Т. 48. Карпаты. Ч. І (М., 1966), “Природа Львівської області” (Львів, 1972). Крім праць монографічного характеру, опублікована серія фундаментальних статей, присвячених проблемам геоморфологічної будови, генези, генетичної класифікації, історії розвитку рельєфу і сучасної динаміки, геоморфологічного районування Карпат, Поділля, Західного реґіону і території України в цілому [12].

Учнями П. Цися були О. Скварчевська, Б. Лящук, Д. Стадницький, І. Коротун, Ю. Єрмоленко, Я. Кравчук, Р. Сливка, А. Ісматов. Інженерно-геоморфологічний напрям цієї школи розвивав проф. Я. Кравчук (ним підготовлено 10 кандидадів географічних наук). Еколого-геоморфологічний напрям започаткував (вперше в Україні та СНД) доктор геогарфічних наук, професор І. Ковальчук (ним підготовлено 9 кандидатів географічних наук). Науковий напрям палеогеографії плейстоцену засновано професором А. Богуцьким (підготував 5 кандидатів географічних наук).

Кравчук Ярослав Софронович - кандидат географічних наук, професор, завідувач кафедри геоморфології і палеогеографії (1976-1987 рр. і з 1990 р. до сьогодні). Професор надзвичайний Університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні (Польща), президент благодійної організації “Громадський еколого-географічний фонд”; член спеціалізованої ради із захисту кандидатських дисертацій, член-кореспондент Української екологічної академії наук; заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка (2002), заслужений працівник освіти України (2009). Член редколегії міжнародного журналу Карпато-Балканської геоморфологічної комісії “Studio geomorphologica Carpatho-Balcanica”.

Богуцький Андрій Боніфатійович - кандидат геолого-мінералогічних наук, професор кафедри геоморфології і палеогеографії, почесний професор університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні (Польща). Член спеціалізованої вченої ради К;35.051.08 при Львівському національному університеті імені Івана Франка. Відповідальний секретар “Вісника Львівського університету. Серія географічна”. Член редколегії журналу “Палеонтологічний журнал”, “Annales UMCS. Sectio B.”

Ковальчук Іван Платонович - доктор географічних наук, професор; на кафедрі геоморфології Львівського національного університету ім. Івана Франка на посадах доцента, професора, завідувача кафедри (1987-1990); зараз - директор Науково-дослідного інституту землекористування та правового регулювання майнових і земельних відносин Національного університету біоресурсів і природокористування України; заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка (2005), академік екологічної академії наук України, дійсний член (академік) Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ), академік АН вищої освіти.

Дослідження носять як фундаментальний, так і прикладний характер і спрямовані на вивчення й оцінку рельєфу, процесів рельєфоутворення, їх впливу на геоекологічний стан довкілля, обґрунтування системи процесорегулювальних заходів збереження та охорони пам'яток неживої природи, розробку проектів організації і функціонування національних природних парків і природних заповідників, а також створення мережі геопарків в Україні [5].

Основними напрямами досліджень у галузі палеогеографії плейстоцену є комплексне вивчення лесового покриву України, гляціальних та перигляціальних утворень, стратиграфічне розчленування плейстоцену та кореляція процесів давніх епох рельєфоутворення. Дослідження ведуться спільно з польськими, литовськими, французькими, білоруськими вченими.

З 1990 р. при школі діє науково-дослідна лабораторія інженерно-геоморфологічних досліджень НДЛ-51 (з 2000 р. - інженерно-географічних, природоохоронних і туристичних досліджень), де виконують держбюджетні і госпдоговірні теми за головними напрямами роботи школи.

За результатами виконання держбюджетної теми “Географічні основи формування та стратегії впровадження екологічної мережі в Українських Карпатах” розроблено методичні засади та шляхи впровадження формування екомережі в Українських Карпатах. Представники школи беруть участь у міжнародних та вітчизняних проектах: “Збереження і сталий розвиток Карпатського регіону” (INTERREG IIIA/TACIS CBS Польща-Україна-Білорусь); “Створення туристично-інформаційної інфраструктури у м. Львові” програми Добросусідства INTERREG IIIA/TACIS CBS Польща-Україна-Білорусь; проект НДІ “Діпромісто” (м. Київ) “Схема планування території Львівської області до 2031 року”, міжнародний проект “Зелені легені Європи” INTERREG IIIA/TACIS CBS; міжнародний проект “Туристичний потенціал Західної України” у рамках програми ПАУСІ разом з Інститутом туризму (Варшава) і Університетом туризму, економіки і права (Київ).

Наукові теми, які виконувались в останні роки:

“Геоморфологічні і палеогеографічні проблеми західного регіону України”, № держреєстрації № 0105U004920 (2005-2007 рр.);

“Морфогенетичні особливості рельєфу Українських Карпат і Волино-Поділля”, № держреєстрації 0108U009542 (2008-2010 рр.);

“Географічні основи формування та стратегії впровадження екологічної мережі в Українських Карпатах”, 0107U002039 (2007-2009 рр.);

“Концептуальні і методичні засади обґрунтування мережі геопарків в Україні”, № держреєстрації 0110U001358 (2010-2012 рр.).

За час існування школи підготовлено: 6 докторів наук, 38 кандидатів наук. Кількість публікацій (за час існування школи): 1656 публікацій, серед них 38 монографій (у тім числі у зарубіжних виданнях - 9). Проведено серію міжнародних конференцій та польових семінарів, зокрема “Геоморфологічні дослідження в Україні: минуле, сучасне, майбутнє” (Львів, 2002), “Сучасні проблеми і тенденції розвитку географічної науки” (Львів, 2003), міжнародний семінар, присвячений 90-річчю від дня народження засновника кафедри геоморфології і палеогеографії професора П. Цися “Проблеми геоморфології і палеогеографії Українських Карпат” (Сколе, 2004); “Проблеми геоморфології і палеогеографії Українських Карпат” (Ворохта, 2006, 2008). У рамках напряму “Палеогеографія плейстоцену” проведено VI, VII, VIII, ІХ і Х міжнародні семінари “Зледеніння в плейстоцені” (2001, 2002, 2003, 2004, 2006), ХІІ, ХІІІ і XIV і ХVІ міжнародні семінари у межах українсько-польської програми “Стратиграфічна кореляція лесів і льодовикових відкладів України і Польщі” (2003, 2004, 2007, 2009). Розроблено проекти організації територій національних природних парків “Яворівського” (1999-2001, 2010-2011), “Ужанського” (2003-2004), “Гуцульщина” (2004-2009), “Галицький” (2006-2010) та природних заповідників “Медобори” (2001-2003), “Розточчя” (2004), “Горгани” (2010-2011). У 1992-1993 рр. польсько-українським колективом (Інститут охорони природного середовища (Варшава) - керівник Г. Ронковскі та Львівський державний університет імені Івана Франка - учасники групи Ю. Зінько, В. Брусак, Я. Кравчук, О. Нагорна) розроблено проект “Природоохоронна зона Розточчя”, який став переможцем і був відзначений Першою премією на Європейському конкурсі Генрі Форда у галузі “Охорони довкілля” (Лондон, 1994) [20].

За останні сім років за участю випускників кафедри опубліковані навчальні посібники, зокрема: Сіренко І. Динамічна геоморфологія (2003), Кравчук Я. Геоморфологічне картографування (2006), Карпенко Н. Рельєф морських берегів (2009), Яцишин А., Дмитрук Р., Богуцький А. Методи дослідження четвертинних відкладів (2009), Карпенко Н. Магістерський семінар для геоморфологів (2009). Результати наукових досягнень та спільних із зарубіжними вченими розробок науковці школи представляють на численних міжнародних конференціях за межами України та публікують у закордонних наукових виданнях (у тому числі зі списку ISI).

Зараз за напрямами школи працює 1 доктор і 18 кандидатів. Науковці мають багаторічні традиційні наукові зв'язки з багатьма зарубіжними інституціями: Вільнюським університетом (Литва); Варшавським, Вроцлавським, Ягелонським (Краків), УМКС (Люблін) університетами, Щецінською політехнікою, Інститутом геологічних наук ПАН, Інститутом географії ПАН, Ойцовським національним парком (Республіка Польща); Білоруським державним університетом імені Максима Танка, Інститутом геологічних наук НАН Білорусі та ін. [21].

2.4 Дослідження у сфері ландшафтознавства

Наукова школа заснована у 1954 р. на базі кафедри фізичної географії Львівського державного університету імені І. Франка. Засновником наукової школ є Каленик Геренчук (1904-1984).

Геренчук Каленик Іванович, доктор географічних наук, професор.Народився в с. Біла Чемеровецького району Хмельницької області. У 1925 р. закінчив факультет агробіології Кам'янець-Подільського інституту народної освіти, у 1938 р. - аспірантуру Науково-дослідного інституту географії Московського державного університету. Займав посади завідувача кафедри фізичної географії державного університету в Ростові-на-Дону (1938-1941 рр.), завідувача райВНО у Хмельницькій області, доцента Учительського Інституту у м. Кам'янець-Подільський (1944-1945 рр.), завідувача кафедри фізичної географії Чернівецького університету (1945-1954 рр.), в. о. декана географічного факультету Чернівецького університету (1947-1948 рр.), завідувача кафедри фізичної географії Львівського університету (1954-1974 рр.), професора кафедри фізичної географії Львівського університету (1974-1984 рр.). У 1938 р. захистив кандидатську дисертацію на тему “Розвиток рельєфу моренних межиріч центра Руської рівнини”, у 1958 р. - докторську дисертацію “Тектонічні закономірності в орографії і річковій сітці Руської рівнини”. Автор майже двохсот наукових праць, в тому числі 11 монографій та п'ять підручників і навчальних посібників. Підготував 17 кандидатів наук, чотири з яких захистили докторські дисертації [19].

Міллер Гаврило (Габор-Артур) Петрович (1934 - 1994), доктор географічних наук, професор. Народився в м. Хуст Закарпатської області. В 1956 р. закінчив географічний факультет Львівського університету. Працював старшим лаборантом кафедри фізичної географії, а з 1960 р. - на посаді старшого лаборанта кабінету землезнавства. У 1960 р. вступив до аспірантури під керівництвом професора К. І. Геренчука. Від 1963 р. працював старшим викладачем кафедри фізичної географії. У 1964 р. захистив кандидатську дисертацію на тему: “Структура, генезис і питання раціонального використання ландшафту Чорногори в Українських Карпатах”. Від 1965 р. працював на посадах доцента кафедри фізичної географії, старшого наукового співробітника, завідувача кафедри фізичної географії (1974-1994 рр.), декана географічного факультету (1976-1984 рр). Підготував 10 кандидатів наук.

Відомими представниками наукової школи єкандидат географічних наук, професор Семен Ілліч Кукурудза, доктор географічних наук, професор Валерій Миколайович Петлін, доктор географічних наук, професор Анатолій Васильович Мельник, кандидат географічних наук, доцент Богдан Павлович Муха, кандидат географічних наук, доцент Олег Миколайович Федірко. Загальна кількість учнів наукової школи становить 39 докторів і кандидатів географічних наук.

В рамках школи захищено 35 кандидатських і чотири докторські дисертації, зокрема: “Ландшафтні дослідження гірських територій” (Г. П. Міллер, 1981), “Закономірності організації ландшафтних фацій” (В. М. Петлін, 1999), “Еколого-ландшафтознавчий аналіз Українських Карпат” (А. В. Мельник, 2001), “Ландшафтно-екологічні основи моніторингу” (І. М. Волошин, 1997).

Значним досягненням школи у 60-70-х рр. стало видання низки праць, присвячених природі рідного краю. Першою монографією цього плану стала робота М. М. Койнова “Природа Станіславської області” (1960). У 1964 р. виходить друком праця К. І. Геренчука, П. М. Цися і М. М. Койнова “Природно-географічний поділ Львівського та Подільського економічних районів”, а у 1968 р. - колективна монографія “Природа Українських Карпат” за редакцією К. І. Геренчука, у 1968 р. - колективна монографія “Физико-географическое районирование Украинской ССР”. Впродовж 1972-1982 рр. за редакцією К. І. Геренчука опубліковано серію монографій “Природа ...” для кожної з восьми адміністративних областей заходу України. У 1974 р. вийшла в світ монографія Г. П. Міллера “Ландшафтные исследования горных и предгорных территорий” [19].

За останні два десятиліття Львівськими ландшафтознавцями опубліковано низку монографій, зокрема: Мельник А. В, Міллер Г. П. “Ландшафтний моніторинг”, Петлін В. М. “Закономірності організації ландшафтних фацій”, “Синергетика ландшафту”, “Концепції сучасного ландшафтознавства”, “Стратегія ландшафту”, “Екологічні механізми організації природних територіальних систем”, “Методологія та методика експериментальних ландшафтознавчих досліджень”, Мельник А. В. “Основи регіонального еколого-ландшафтознавчого аналізу” та “Українські Карпати: еколого-ландшафтознавче дослідження”, колективна праця “Чорногірський географічний стаціонар”, Волошин І. М. “Ландшафтно-екологічні основи моніторингу”, Біланюк В. І. “Транстпортні магістралі в ландшафтних структурах Карпат”, Кукурудза С. та ін. “Моніторинг природних комплексів”, “Професор Каленик Геренчук” (упор. С. Кукурудза), Кіптач Ф. Я., Кукурудза С. І. “Метризація екологічного стану земельних ресурсів лісостепових ландшафтів”, Ільїна О. В., Кукурудза С. І. “Болотні геокомплекси Волині”, Рутинський М. Й. “Метризація екологічних станів ландшафтних систем”, Іванов Є. А. “Ландшафти гірничопромислових територій”.

За ініціативою школи було проведено низку фахових конференцій і семінарів, в тому числі й міжнародних, на яких обговорювались підсумки і перспективи ландшафтознавчих досліджень, зокрема, Друга і Восьма Всесоюзні наради з питань ландшафтознавства, міжнародна наукова конференція “Ландшафтознавство: традиції і тенденції” (Львів, 2004), регіональна науково-практична конференція “Природні комплекси і екосистеми верхів'я басейну р. Прут: функціонування, моніторинг, охорона” (Львів-Ворохта, 2009), міжнародний науковий семінар “Стаціонарні географічні дослідження: досвід, проблеми, перспективи” (Львів, 2010) та ін., за результатами яких опубліковано збірники наукових праць.
Проведені наукові дослідження спрямовані на розвиток теорії і методики ландшафтознавства та розв'язання завдань практики господарювання. Поглиблено вчення про морфологію рівнинного ландшафту, розроблено принципи класифікації ландшафтів, основи фізико-географічного районування, розроблено вчення про гірські ландшафти, їх структури, динаміку і розвиток, з'ясовано закономірності організації ландшафтних фацій - закладено основи топології ландшафту. Обґрунтовано систему заходів з раціонального ведення сільського і лісового господарства, містобудування, розвитку рекреації і заповідної справи, організації моніторингу природного середовища, поліпшення екологічної ситуації в ландшафтах Західного регіону України. Вагомий вплив на розвиток школи в 70-х роках ХХ ст. справили експедиційні дослідження негативних стихійних процесів в Українських Карпатах під керівництвом проф. К. І. Геренчука, а в 90-х - транскарпатські ландшафтні експедиції під керівництвом проф. Г. П. Міллера. Розроблені наукові основи раціонального використання і охорони ландшафтів Західного регіону України в процесі сільсько і лісогосподарського природокористування, містобудування, гірничовидобувних розробок, наукові основи організації моніторингу та вирішення еколого-географічних проблем Українських Карпат.

РОЗДІЛ ІІІ. ВНЕСОК УНІВЕРСИТЕТСЬКИХ ВЧЕНИХ У РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ГЕОГРАФІЧНОЇ НАУКИ ТА ОСВІТИ

У розвитку географічних досліджень в Україні важливу роль відіграли університети, що діяли на її території. Викладання географії розпочалося у Київському (1834), Львівському (1882), Харківському (1889) університетах. Викладання географічних дисциплін у Львівському університеті започаткував ще в 1870-х рр. історик С.Шараневич, котрий займався історичною географією.

Систематичні ж географічні дослідження розпочалися пізніше, коли 1882 р. у Львівському університеті відкрили кафедру географії у складі філософського факультету. Її очолив польський ботанік і географ А.Реман - дослідник Карпат і прилеглих до них земель, а з 1908 р. - польський географ, картограф Є.Ромер, фахівець у галузі геоморфології, кліматології, палеогеографії, шкільної географії, картографії. Є.Ромер працював тут до 1941 р. і разом з учнями провів ряд досліджень на заході України [5, с.274].

Етнографію та географію України вивчав також польський вчений і викладач цього університету О.Кольберг (1814-1890). Результати його досліджень подані в книзі «Народ, його звичаї та спосіб життя» (1857-1890), в чотиритомнику про Покуття (1882-1889) та в нарисі про Волинь (1907). Фундаментальну етногеографічну роботу в 5-ти томах «Гуцульщина» (1899-1908) видав В.Шухевич (1849-1915). Вона має наукову цінність і в наш час, оскільки містить цікавий матеріал про життя, звичаї населення цього регіону. З 1908 р. у Львівському університеті читав лекції з курсу загальної географії, а з 1913 р. - з географії України, проводив наукову роботу відомий український географ С.Рудницький [7, с.358].

17 січня 1805 р. було відкрито університет у Харкові, де функціонували 4 факультети. В 1811 р. зі складу університету виділився педагогічний інститут, що став базою з підготовки кадрів викладачів для самого університету, а згодом - учительських кадрів для шкіл російської частини українських земель. Університет було засновано завдяки організаційній діяльності В.Каразіна, який доклав чимало зусиль до вивчення клімату України. В університеті працювали такі відомі Педагогічний дискурс, випуск 18, 2015 / Pedagogical Discourse, Volume 18, 2015 274 вчені в галузі географічних і споріднених наук, як етнографи А.Метлинський і М.Сумцов, економіст В.Левитський, статистик О.Рославський-Петровський, ботаніки В.Арнольді, В.Палладін, А.Краснов, геологи Н.Борисяк та І.Леваківський. Цей університет закінчив відомий статистик і географ П.Кеппен [4, с.1-90].

Основоположником геологічної та географічної наукової школи в Харківському університеті був професор геології І.Леваковський (1828-1883), котрий вивчав питання геології і геоморфології, зокрема утворення річкових долин півдня Росії, асиметричну будову Кримських гір. Він також започаткував геоморфологічне вивчення України і заснував Харківську школу геоморфологів, до якої входили М.Дмитрієв, Я.Едельштейн, А.Рейнгард та ін. Досліджуючи гідрологію України, геоморфологію і тектоніку Правобережжя Дніпра, І.Леваковський видав «Атлас Дніпра» і «Матеріали до вивчення чорнозему» (1871) [4, с.80].

Організатором географічної освіти в Харківському університеті став доктор географічних наук А.Краснов (1862-1914). Випускник Петербурзького університету, друг і однокласник В.Вернадського, А.Краснов більше 20 років (1889-1911) завідував в університеті кафедрою географії. Працюючи на межі наук географії та біології, досліджував трав'янисті степи північної півкулі, дав визначення географічній науці і був автором одного з перших підручників землезнавства. А.Краснов створив велику природо-географічну школу, звідки вийшли В.Талієв, Є.Лавренко та ін. На основі вивчення і порівняння трав'янистих степів північної півкулі він розвинув геоморфологічну гіпотезу безлісся степів. У 1894 р. вперше в Росії публічно захистив дисертацію на ступінь доктора географії, працював в Україні. Залишивши Харків за станом здоров'я (1912), став засновником і директором Батумського ботанічного саду (1912-1914) [1, с.200].

Як відомо, Київський університет створений зусиллями вчених Росії та України, в тому числі першого ректора М.Максимовича. У 1855 р. тут почала діяти перша в Україні Метеорологічна обсерваторія (1855), дослідження якої сприяли розвитку географічної науки. В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в обсерваторії працювали відомі вчені - М.Авенаріус, К.Жук, П.Броунов, І.Косоногов. Випускник Петербурзького університету М.Авенаріус (1835-1895) завідував кафедрою фізики і одночасно очолював обсерваторію, займався вивченням річного і добового ходу основних елементів клімату Києва (температури повітря та ґрунту, атмосферних опадів тощо). Як фізик, він був засновником спеціальних метеорологічних досліджень в Україні (актинометричні дослідження, атмосферна електрика). П.Броунов (1853-1927) - перший завідувач кафедри географії Київського університету (1890) - закінчив Петербурзький університет, де отримав ступінь доктора метеорології та фізичної географії і став одним з організаторів метеорологічної сітки у Придністров'ї та кліматологічних і агрометеорологічних досліджень у Росії та Україні. Зусиллями М.Авенаріуса і П.Броунова в Києві створена школа метеорології, агрокліматології та кліматології (М.Авенаріус, П.Броунов, К.Жук, І.Половко, Є.Корнієнко), яка мала значний вплив на розвиток метеорологічних досліджень і прогнозування погоди [3, с.200].