Паливна промисловість України та перспективи розвитку

Вступ

Економічні системи країн світу відрізняються особливостями організації, рівнем пізнання об'єктивних економічних і суспільних законів, рівнем і способом економічного та соціального мислення, підприємництва, торгівлі тощо.

Промисловість України об'єднує широкий спектр галузей базових і соціальних виробництв і є основою розвитку національної економічної системи загалом. Зародження промисловості припадає на кінець ХVIII - початок ХІХ ст. Тоді розвивалася харчова, ткацька промисловість, механічні майстерні, пізніше - паливна, металургійна та інші галузі. З 20-х років ХХ ст. промисловість і економіка України розвивалася на основі суспільної власності. Наприкінці 80-х років виникла і поглибилася економічна і політична криза, що спричинила розпад радянської політичної та економічної системи. Зі здобуттям незалежності Україна проголосила перехід до ринкової економіки і здійснює у цьому напрямі відповідні реформи.

За виробничим потенціалом, тобто концентрацією продуктивних сил, промисловість в Україні посідає домінуюче місце серед інших видів сфери матеріального виробництва:

- обсяг промислової продукції у валовому випуску галузей економіки сягає 42%;

- валова додана вартість промисловості у загальному обсязі валової доданої вартості галузей економіки становить 28,7%;

- кількість промислових підприємств, які перебувають на самостійному балансі, становить понад 9100 одиниць;

- частка промислово-виробничого персоналу від числа зайнятих в економіці сягає понад 27%;

- частка промислово-виробничих фондів, тобто основного капіталу, становить 29%.

Особливістю промисловості України є те, що в 60-90-ті роки ХХ ст. інтенсивно розвивалися базові галузі виробництва, водночас недостатньо уваги приділялося виробництву предметів споживання.

Одним із найважливіших елементів є формування національно-економічного мислення в всіх суб'єктів політичної, правової, господарської та інших видів діяльності. Необхідність формування в Україні економічного мислення, адекватного вимогам об'єктивних економічних законів, зумовлена перспективою створення ринкової економіки.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - це міжгалузева система видобутку і виробництва палива та енергії, їх транспортування, розподіл та використання. До його складу входять: паливна промисловість (нафтова, газова, вугільна, сланцева, торф'яна) та електроенергетика, які тісно пов'язані з усіма галузями народного господарства.

Основними первинними джерелами енергії в сучасному світі є нафта, вугілля, природний газ, гідроенергія, а також швидко зростає значення атомної енергії.

Вплив науково-технічного прогресу на віддачу основного капіталу

Для зростання обсягу виробництва важливе значення має якість основного капіталу, яка залежить від прогресу науки і техніки. Науково-технічний прогрес є невід'ємною складовою суспільно-економічних процесів. Він стосується всіх сфер людської діяльності, забезпечує розвиток і вдосконалення людини, її способу мислення і життя. Основою науково-технічного розвитку країни є її науково-технічний потенціал - сукупність усіх наукових засобів і ресурсів. Він є також визначальною передумовою для встановлення й ефективного розвитку міжнародних науково-технічних зв'язків.

Науково-технічний прогрес. Важливим елементом продуктивних сил є засоби ворибництва, які позначаються економічною категорією “основний капітал”. Засоби виробництва як елемент продуктивних сил є продуктом інтелекту людини, яка створює їх для підвищення результатів своєї праці в

процесі виробництва. В економіці засоби виробництва виступають як основний (продуктивний) капітал. Продуктивної функції засобам виробництва надає людина, проектуючи і створюючи їх для цілеспрямованого виробничого використання. З розвитком інтелектукту людини розвиваються і засоби виробництва, замінюючи живу працю у виробництві. Такий розвиток здійснюється на науковій основі, на пізнані законів природи, економіки і використанні здобутих знань для створення засобів виробництва.

Ознаками науково-технічного розвитку є науково-технічна революція та науково-технічний прогрес.

Науково-технічна революція (НТР) - процес перебудови технічної основи економіки на базі фундаментальних наукових відкриттів і винаходів в усіх галузях.

Для НТР характерний стрибкоподібний розвиток. Основними її ланками є:

- створення двигуна;

- створення передавального механізму;

- створення робочого органу;

- створення управляючого, регулюючого і контролюючого органу.

Науково-технічний прогрес (НТП) - органічно взаємопов'язаний процес розвитку науки і вдосконалення засобів виробництва, технологій, готової проду- кції. Для НТП характерний розвиток, умови ефективності якого є:

- зацікавленість виробників у використанні НТП для вдосконалення техніки і технологій;

- конкуренція у використанні НТП, боротьба за лідерство на ринку;

- підтримка розвитку НТП державою і кредитними установами;

- тісні зв'язки наукових установ і виробничих підприємств.

Прискорення НТП характерне для системи виробництва, яка ґрунтується на вивчені та використанні дії об'єктивних економічних законів. Розвинуті країни світу значних економічних успіхів досягли за рахунок високого рівня НТП і впровадження його в економіку.

В Україні тривалий час темпи НТП відчутно відставали від світового рівня.

Розвиток НТП в Україні в радянський період:

Чинники:	Наслідки:
- суспільна власність на засоби виробництва; - спрямування розвитку НТП на мілітаризацію; - пріоритет розвитку НТП для виробництва засобів виробництва; - ідеологічна доктрина повної зайнятості; - централізована й однотипна системи управління виробництвом.	- технічне і технологічне відставання; - обмеження науково-технічного і технологічного розвитку; - висока затратність виробництва; - низьке зростання інтенсифікації виробництва і продуктивності праці; - хронічне недовиробництво. Спад виробництва, економічна криза і розпад економічної системи.

Узагальнення чинників і наслідків НТП в Україні в радянський період свідчить про те, що він відбувався не на основі принципів ефективності економіки, а був підпорядкованим ідеологічному протиборству з країнами Заходу. Проте навіть за таких умов в Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки. В сучасних умовах для цього потрібні відповідна законодавча база і фінансування. Однак вирішення цих проблем поки що дається непросто.

Розвиток НТП в незалежній Україні:

Чинники:	Очікувані наслідки:
- оптимізація співвідношення приватної та інших форм власності; - залучення зарубіжних інвестицій; - реструктуризація економіки, пріоритетний розвиток “малої економіки”; - розвиток переробних галузей соціального комплексу; - зниження рівня забруднення довкілля; - стимулювання розвитку національних новітніх технічних засобів виробництва і технологій.	- наукомісткість виробництва, малозатратність; - впровадження новітніх технологій, кругооборот, використання ресурсів, полегшення фізичної праці, оздоровлення довкілля; - зростання частки механізації, автоматизації, комп'ютерних систем управління виробництвом і працею; - забезпечення високоефективного виробництва, соціального розвитку, підвищення рівня життя, поліпшення побуту та ін.

У 1991 р. було прийнято Закон про основи державної науково-технічної політики в Україні. Однак нинішній господарський механізм не забезпечує впровадження у життя науково-технічних досягнень, особливо створення і поширення принципово нової техніки, технологій, матеріалів, які були б конкурентноспроможними на світовому ринку. Наслідком негативних тенденцій у сфері науки і техніки є також стагнація, зниження віддачі науково-технічного потенціалу, інноваційний застій.

Технічний рівень виробництва. Він виявляється в технічній спроможності підприємств та їх галузей виробляти продукцію відповідної кількості й якості. Зростання технічної основи продуктивних сил забезпечується піднесенням технічного рівня виробництва і новітніми технологіями.

Технічний рівень виробництва

Зростання технічного рівня виробництва зумовлене:	Технології повинні забезпечити:
Часткою виробництва електроенергії атомними електростанціями в її загальному виробництві.	Надійність роботи реакторів, чистоту довкілля, здоров'я обслуговуючого персоналу, дешеву електроенергію…

Паливно-енергетичний комплекс

Паливна промисловість і електроенергетика - найважливіші базові галузі, оскільки вони забезпечують розвиток і функціонування сфери виробництва, сфери послуг і побуту людей. Ці галузі створюють найважливіший міжгалузевий промисловий комплекс - паливно-енергетичний, забезпечуючи видобуток твердого, рідкого і газового палива, виробництво, передачу електроенергії та тепла. До нього належать вугільна нафтова, газова, торф'яна, сланцева галузі та електроенергетика, яка охоплює теплові, гідро- та атомні електростанції, а також трубопровідний транспорт і лінії електропередач.

Соціально-економічне зростання нерозривно пов'язане зі станом усіх галузей паливно-енргетичного комплексу, вдосконаленням енергетичного балансу, запровадженням нових високоефективних технологій. Сучасні інтенсивні технології потребують розширення енерго- та електроозброєності. Ефективність та інтенсивність виробництва товарів і послуг значною мірою залежать від енергозабезпеченості. Отже, інтенсивний розвиток паливно-енергетичного комплексу неодмінно впливає на інтенсифікацію й ефективність національно-економічної системи загалом. Його розвиток значною мірою зумовлює темпи, створює необхідні умови для поліпшення умов праці та підвищення рівня життя людей.

В Україні базою формування паливно-енергетичного комплексу є такі види палива: вугілля, нафта, газ, торф, горючі сланці. Найбільше значення мають поклади кам'яного вугілля, що зосереджені у Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах. Вугілля має високу якість, багато коксівного вугілля, але собівартість видобутку досить висока через складні геологічні умови, глибокі шахти, виснаження басейнів. Великі поклади бурого вугілля є у Придніпровському басейні, однак якість якого нижча, тепловий коефіцієнт невеликий, вугілля не придатне для коксування.

Україна відчуває гострий дефіцит нафти і природного газу, які змушена імпортувати.

За оцінками спеціалістів, кам'яного і бурого вугілля в Україні залишилося ще на 200-325 років, торфу - на 40-50 років.

В Україні сформувалися такі паливно-енергетичні регіони:

1.Вугілині басейни:

- Донецький кам'яновугільний басейн, який простягається смугою від низов'я р. Ворскли на південний схід до м. Донецька і звертає до м. Луганська;

- Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн, розташований на обох берегах р. Західний Буг;

-Дніпропетровський буровугільний басейн, розташований на межі з Донецьким;

2.Нафтогазоносні провінції та області:

- простягаються смугою від Чернігівської області до Донбасу;

-розташоваі в Карпатському регіоні (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області) і на Волині;

- розташовані на півдні України (Одеська, Херсонська області й АР Крим).

Україна володіє великим потенціалом енергетичних ресурсів, розміщених на більшій частині її території. Однак важливим при цьому є правильне його використання, застосування паливних ресурсів відповідно до енергетичних потреб, забезпечення збалансованого виробництва.

Паливно-енергетичний баланс утворюється з дохідної та витратної частини.

Дохідну частину балансу формують видобуток природного палива (вугілля, газ, нафта, дрова) і виробництво природних енергоресурсів (електро- і тепло енергії).

Витратна частина паливно-енергетичного балансу охоплює споживання енергетичних ресурсів:

-перетвореня на інші види енергії електро- і тепло- енергії, стиснутого повітря і доменом дуття;

-виробничо-технологічні потреби, в тому числі витрати на збереження, транспортування і формування державного резерву;

- наповнення природним газом підземних сховищ;

- експорт;

- залишок у постачальників та споживачів наприкінці року.

Під час розрахунку балансових паливно-енергетичних показників користуються показником умовного палива. Для порівняння різних видів палива його переводять в умовне, теплота згоряння 1 кг якого дорівнює 7 тис. кілокалорій , а тепловий коефіцієнт - одиниці.

Для розрахунків приймають, що 1 кг. умовного палива дорівнює в середньому 2 кВт/год. Електроенергії з урахуванням коефіцієнта корисної дії

електростанцій.

Коефіцієнт переводу палива в умовне: для вугілля - 0,65, для нафти - 0,68, для газу - 1,5, тобто з 1т вугілля отримують 650 кг умовного палива і т.д. Сьогоднішні потреби України сягають 300 млн. тонн умовного палива за рік.

У структурі видобутку палива в Україні найбільшу частину становить вугілля 60%, газ - 25%, нафта - 7%. Однак у структурі споживання паливних ресурсів переважає газ -54%, вугілля - 24%, паливних мазут - 6%. Це є свідченням нераціонального використання власного вугілля як паливного ресурсу для виробництва електроенергії, що змушує додатково імпортувати природний газ для енергетичних потреб.

Вугільна промисловість

Запасів вугілля в Україні приблизно 117 млрд. т, з яких 87% у Донецькому басейні, 2% - у Львівсько-Волинському, 3,5% - у Дніпропетровському басейні. Значні запаси вугілля є в Харківській і Полтавській областях - майже 9 млрд. т, в Закарпатській області - 0,2 млрд. т. Їх в Україні достатньо

для задоволення власних потреб і для експорту.

Та застарілі технології видобутку, аварійність на шахтах зумовлюють низьку їх ефективність, а той збитковість. До 40% шахт Донбасу є небезпечними щодо раптових викидів газу, обвалів.

Україна видобуває щорічно приблизно 100 млн. т. вугілля і щорічно внаслідок аварій гинуть 280-300 шахтарів. Однією з причин такого становища є дефіцит капітолевкладень на оновлення основного капіталу вугільної галузі.

Ще на початку 70-х років ХХ ст. капітолевкладення переважно спрямовувалися у вугільну галузь Росії, внаслідок чого потужності українських шахт скоротилася на 78 млн. т (40%).

На сучасному етапі вугільна промисловість України має технічні й економічні проблеми, вирішення яких потребує:

- капітальних вкладень на компенсацію вибулих потужностей.

- чітких розрахунків на витрати сировини, продукції;

- створення інституційних умов для активної підприємизації у вугільній галузі;

- розукрупнення великих об'єднань на підприємства, здатні забезпечити ефективне виробництво;

- удосконалення механізму оплати за вугілля, налагодження системи оплати

праці й соціального захисту шахтарів;

- підвищення рівня безпеки праці шахтарів;

- розроблення технологій, виділення коштів і капітальних вкладень для зниження та ліквідації викидів і відходів, які забруднюють довкілля.

Першочерговим завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація вибуваючих потужностей за рахунок завершення вже початого будівництва і реконструкції шахт. Не менш важливою і складною проблемою є закриття нерентабельних шахт та перегляд політики формування цін на

вугілля і вугільну продукцію. Вирішення її дасть змогу дещо сповільнити спад виробництва, стабілізувати видобуток вугілля і створити передумови для його зростання шляхом будівництва нових шахт.

Нафтова і нафтопереробна промисловість

Нафта - основа світового паливно-енергетичного балансу, найбільш ефективне і зручне паливо. Продукти нафтопереробки широко використовуються в усіх галузях промисловості, сільського господарства, у транспорті та побуті. Переваги нафти над твердим паливом: а) висока ефективність на одиницю об'єму і ваги; б) висока таплоутворююча здатність; в) відносно дешеве перевезення наливними суднами великої вантажопідйомності; г) значно менші витрати на навантаження і розвантаження; д) плинність і швидке згоряння полегшують механізацію й автоматизацію видобутку і транспортування. За різними оцінками потенційні ресурси нафти в надрах Землі складають 185-390 млрд. т. У 1960 році була створена Організація країн-виробників і експортерів нафти (ОПЕК). Сьогодні ОПЕК об'єднує 13 країн: Алжир, Венесуелу, Габон, Індонезію, Іран, Ірак, Катар, Кувейт, Лівію, Нігерію, ОАЕ, Саудівську Аравію, Еквадор. На них припадає майже 77% світових запасів, 41% видобутку і 35% світового експорту нафти; 42% запасів і 14% продажу природного газу.

Переваги нафти над твердим паливом:

1.велика ефективність на одиницю об'єму і ваги,

2.висока тепло утворююча здатність,

відносно дешеве перевезення наливними суднами великої вантажопідйомності,

3.значно менші витрати на навантаження і розвантаження,

4.плинність і швидке згоряння полегшують механізацію й автоматизацію видобутку і транспортування.

Світова нафтова промисловість

Сьогодні нафту добувають у 75 країнах світу:

По видобутку в першу чергу виділяють країни Перської затоки, де знаходиться 15 родовищ-гігантів із 30 розвіданих у світі.

Латинська Америка - один із найдавніших нафтових районів світу. Розвідані запаси тут складають більше 9% світових. Нафта добувається у Венесуелі, Бразилії, Перу тощо.

На першому місці знаходиться Саудівська Аравія: середня оцінка запасів і видобутку нафти складає 35,4 млрд. т. (25% світових запасів), а середньорічний видобуток - 404,1 млн. т. тут знаходяться такі великі родовища, як Гавар, Абкайк і Сафанія, на які припадає третина видобутку нафти країни.

Нафта Кувейту - найбільш дешева у світі завдяки високій продуктивності свердловин і близькості основного родовища Великий Бурган до порту вивезення.

Тенденції розміщення нафтопереробної промисловості:

1.“ринкова” - спорудження НПЗ у рамках великих ринків збуту нафтопродуктів;

2.“сировинна” - наближення нафтопереробки до місць видобутку.

Нерозвинена нафтопереробна промисловість у нафтовидобувних країнах, які розвиваються, відсутність у них власного танкерного флоту посилює залежність цих країн від іноземних монополій. Нафтовидуботок зосереджується в країнах, що розвиваються, а потужності НПЗ з первинної перегонки - у розвинутих.

Довідка. Частка Західної Європи у світовому нафтовидобутку менше 4%, а потужності НТЗ - понад 30%. У Японії за рік добувається менше 1 млн. т нафти, а потужності НПЗ оцінюються в 300 млн. т/рік, що складає понад 7% потужностей НПЗ світу. Потужності НПЗ Саудівської Аравії, що посідає перше місце у світі з видобутку нафти, спроможні переробити лише 6-6% добутої нафти.

Організація країн - виробників і експортерів нафти. Майже в центрі Відня, на березі річки, розташувалася штаб квартира Організації країн - експортерів нафти, яку добре знають у світі за скороченою абревіатурою - ОПЕК.

Для тих, хто входить до будинку Секретаріату ОПЕК, перше, що привертає увагу, це 2,5*5 м настінне панно “Вода життя”, що стало своєрідним міфологічним втіленням діяльності організації. У 1994 році Індонезія подарувала його ОПЕК. На панно зображено індонезійське божество Бхима (втілення ОПЕК), що тримає посудину з “водою життя” (втілення нафти) в оточені численних персонажів (країни світу). Для багатьох ОПЕК, як і раніше, залишається і загадкою, і символом великих, а наприкінці 70-х років - дуже великих грошей, коли ціна на нафту сягала 20 доларів за барель.

ОПЕК була створення відповідно до резолюції конференції представників урядів Ірану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії і Венесуели, що відбулася в Багдаді у вересні 1960 року. Тому число 5 в ОПЕК символізує п'ятірку країн - засновників цієї міжнародної організації. Пізніше її членство збільшилося до 11 за рахунок Катару, Об'єднаних Арабських Еміратів, Лівії, Алжиру, Нігерії та Індонезії.

Статут ОПЕК, затверджений у Каракасі в 1961 році, був переглянутий у 1965 році, і пізніше до нього неодноразово вносилися поправки.

Всі 11 країн знаходяться в залежності від доходів своєї нафтової промисловості. Мабуть, єдина з країн, що є винятком, це Індонезія, яка одержує значні доходи від туризму, лісу, продажу газу й інших сировинних матеріалів. Для інших країн ОПЕК рівень залежності від експорту нафти варіюється від найнижчого - 48% у випадку з Об'єднаних Арабських Еміратів до 97% у Нігерії.

На частку ОПЕК зараз припадає видобуток 30 млн. баралів нафти або близько 40% її світового виробництва. За оцінками Генсекретаря ОПЕК, ця частка зросте до 2010 року до 45% і досягне більше 50% до 2020 року.

Організація має на меті:

- координацію й уніфікацію нафтової політики держав-членів ОПЕК.

- Визначення найбільш ефективних індивідуальних і колективних способів захисту їхніх інтересів.

- Пошук способів і засобів забезпечення стабільності цін на світових ринках нафти з метою недопущення різних коливань, які завдають збитків.

- При належної уваги інтересам країн - виробників нафти та необхідності їх забезпечення:

а) стійких доходів країн-виробників нафти;

б) ефективного, рентабельного і регулярного постачання країн-споживачів;

в) справедливих доходів від інвестицій у нафтову промисловість;

г) охорони навколишнього середовища в інтересах нинішніх і майбутніх поколінь.

Отже йдеться про те, щоб об'єднаним фронтом захищати свої економічні інтереси. По суті, ОПЕК поклала початок міждержавному регулюванню в енергетичній сфері стосовно світового нафтового ринку.

Повноправними членами можуть бути тільки засновники і ті країни, чиї заявки на прийом були схвалені конференцією.

Будь-яка інша країна, яка у великих обсягах експортує сиру нафту і має інтереси схожі з інтересами країн-членів, може стати повноправним членом за умови, що її прийом буде схвалений більшістю в ? голосів, включаючи голоси всіх членів-засновників.

Вищим органом є Конференція міністрів нафти країн ОПЕК, яка скликається не менше двох разів на рік. Вона, як правило, привертає до себе найпильнішу увагу не тільки преси, але й ключових гравців на світовому нафтовому ринку. Конференція визначає основні напрями політики ОПЕК, шляхи і засоби їх практичного здійснення і приймає рішення щодо доповідей і рекомендацій, представлених Радою керуючих, а також по бюджету. Вона доручає Раді підготовку доповідей і рекомендацій з будь-яких питань, що складають інтерес для організації. Конференція обирає і саму Раду керуючих (по одному представнику від країни, як правило, - це міністри нафти, видобувної промисловості або енергетики). Вона ж обирає президента і призначає генерального секретаря організації.

На сьогодні впливову посаду президента Конференції обіймає міністр енергетики і шахт Алжиру Ю. Юсфі. Генеральний секретар, який очолює Секретаріат ОПЕК, - Р. Лукман, колишній міністр закордонних справ Нігерії, а також нафтових ресурсів цієї країни. Це політик, сильний економіст, вмілий і тонкий дипломат.

Через зростаючий глобальний попит на нафту в абсолютному виражені, все більшою мірою задовольняється виробниками нафти, які не є членами ОПЕК, організація, з метою досягнення своїх цілей і реалізації ініціативів щодо сприяння стабілізації міжнародного ринку нафти, обговорює питання взаємодії і з ч членами ОПЕК.

З 1991 року ОПЕК, ІПЕК (незалежні країни - експортери нафти), Європейський союз і Міжнародне енергетичне агентство проводять зустрічі з обміну інформацією в сфері енергетики, промислового співробітництва, екологічних проблем, використання ринкових механізмів і транспарентності нафтового ринку. Неформальні контакти здійснюються ОПЕК також з провідними транснаціональними нафтовими компаніями та їх асоціаціями на різних конференціях і форумах. Важливу роль у підтримці таких контактів відіграє Центр глобальних стратегічних досліджень ОПЕК у Лондоні.

На хвилі високих доходів від нафти в 1976 році ОПЕК створила Фонд міжнародного розвитку ОПЕК - багатосторонній фінансовій інститут в сфері розвитку.

Роль ОПЕК у світових нафтових справах загальновідома. До речі, 2000 рік для ОПЕК багато в чому етапний - країни-члени відсвяткували сорокарічний ювілей своєї організації.

На частину країн ОПЕК, згідно з наявними оцінками, припадає 77% світових запасів. На думку експертів, за нинішнього рівня виробництва нафти запаси в країнах ОПЕК можуть бути вичерпані через 85-90 років, у той час як в інших виробників - у найближчі 20 років. Цей прогноз, зрозуміло, може зазнати змін у разі інтенсивного застосування новітніх технологій.

Механізм регулювання ОПЕК світового ринку нафти схематично гранично простий. Він полягає у встановленні сумарного ліміту видобутку нафти для країн-членів, коригуванні сумарного ліміту з урахуванням стану справ з цінами на світовому нафтовому ринку, розподілі загального ліміту між країнами-членами і контролі за дотриманням встановлених квот.

Нафтова промисловість в Україні існує понад 200 років. У 1771 р. розпочато видуботок нафти у Свободі Рунгурській ( м. Коломиї, Івано-Франківська обл.), а на початку ХІХ ст.- у Старій Солі біля Старого Самбора на Львівщині.

З другої половини ХІХ ст. Прикарпаття, зокрема Борислав і Надвірна, було центром розвитку нафтовидубовної галузі.

Починаючи з Останніх десятиліть ХІХ - на початку ХХ ст. на Прикарпатті

видобували понад 2 млн. т нафти за рік (5% світового видобутку). У повоєнні роки нафтовидобуток тут продовжував розвиватися і паралельно проводилися пошуки нафти у центральних і східних регіонах України. Це дало змогу відкрити понад 150 нафтових родовищ у Сумській, Полтавській та Чернігівській областях, які за запасами перевищували відомі прикарпатські.

Після проголошення незалежності України пошукові роботи активізувалися, оскільки обсяги власного видобутку не задовольняли потреб економіки, а єдиним джерелом постачання нафти в Україну була Росія, яка продавала Україні нафту за цінами, значно вищими від світових. Пошуки нафти проводилися у Полтавській, Сумській і Чернігівській областях, на Чорному морі. Було відкрити родовища у східних областях, поблизу острова Зміїний у Чорному морі.

Тепер в Україні видобувають щорічно приблизно 4 млн. т нафти, що забезпечує лише17% споживчих потреб у нафтопродуктах. Решту нафти Україна імпортує з Росії. Функціонують кілька потужних нафтопереробних заводів: Кременчуцький, Лисичанський, Херсонський, Одеський, Дрогобицький, Надвірнянський. Загальна потужність переробки нафти становить понад 50 млн. т за рік.

Нафтова промисловість України має технічні, економічні, навіть політичні проблеми:

- застарілими є основні фонди більшості свердловин та їх обладнання; коефіцієнт зношення основного капіталу нафтовидобувної галузі - 60%;

- низький технічний рівень виробництва, недосконалість технологічних систем переробних заводів зумовлюють невисокий коефіцієнт отримання світлих нафтопродуктів - 0,5-0,6, тоді як у розвинутих країнах - 0,9;

- відсутність альтернативних джерел постачання нафти ( з Близького Сходу, Північної Європи, Закарпаття, Казахстану);

- низькі темпи добудови нафтового терміналу поблизу Одеси нафтомісикістю 50 млн. т, який міг би забезпечити надходження нафти з близького Сходу і Закавказзя;

- незаінтересованість окремих країн (Росії, Туреччини Румунії) у становленні нафтотранспортного коридору через Україну для транспортування азербайджанської нафти у Європу. На початку 1992 р. частина нафтопроводу - Одеса-Броди- була готова до експлуатації, а відрізок його - Броди- Гданськ - готова прокласти Польща. Україна запрошує західних інвесторів до створення спільної нафтотранспортної компанії з передачі кавказької нафти до Європи.

Отже, Україна стоїть перед необхідністю вирішення складних проблем, пов'язаних із подальшим розвитком нафтопереробки як однієї з найважливіших галузей промисловості й національного господарського комплексу загалом. Вони полягають у забезпечені істотного зростання технічного рівня виробництва. Передусім слід підвищити рівень переробки нафти до рівня країн, які мають високий (90%) коефіцієнт отримання нафтопродуктів з однієї тонни нафти.

Це забезпечить ефективніше використання структури випуску нафтопродуктів. Найбільше нафти було видубуто в Передкарпатті у 1909р. - 2 млн. тон, що становить 5% вид убутку. Новим центром видобутку нафти стало м. Долина на Іванофранківщині.

Нафтопереробна промисловість є великою галуззю виробництва. В Україні працює 5-ть нафтопереробних заводів: Кременчутський, Лисичанський, Херсонський, Одеський, Дрогобицький. Підприємства переробляють в останні роки близько 11-12 млн. т. рідкого палива, що надходить переважно

з Росії.

Нафтохімічна промисловість.

Розвивається на сонові нових технічних засобів і технологій, що потребує великих капітальних вкладень. Нафтохімічне виробництво можна поділити на дві групи:

1) виробництво вихідних продуктів органічного синтезу, зокрема, синтетичних спертів, органічних кислот, альдегідів, кетонів, фенолів;

2) виробництво шин, гумотехнічних виробів, виробів із пластмас.

В Україні розвивається гумо-азбестова промисловість на основі використання полімерних матеріалів. Найпотужнішим є виробництво шин, яке потребує синтетичного каучуку, хімічних волокон, технічної сажі. Синтетичний каучук Україна імпортує з Росії, технічну сажу видобувають з природних газів у Дашаві (Львівська обл.), Кременчуці, Стаханові. Великі шині підприємства є у Дніпропетровську і Білій Церкві.

На галузях нафтохімічної промисловості теж позначився вплив загальноеко-

номічної кризи 1990-2000 рр. Виробництво шин знизилося з 11200 тис. шт. до 6817 тис. шт. Дещо зріс лише випуск шин для легкових автомобілів: з 5060 до 5926 тис. шт., оскільки ця продукція сертифікована за міжнародними стандартами. Спад виробництва у галузях хімічної та нафтохімічної промисловості спричинений втратою ринків збуту, недостатністю інвестиційних коштів для виробництва високоякісної та конкурентноздатної продукції.

Хімічна і нафтохімічна промисловість - одна з найважливіших галузей важкої промисловості в Україні. Хімічна промисловість складається з таких підгалузей: гірничо-хімічної, основної хімії, хімії полімерів, лакофарбові промисловості. Головні райони гірничо-хімічної промисловості - Передкарпаття і Домбас. У Передкарпатті добувають сірку, Калійну сіль (Калуш Івано-франківської області., Стебник Львівської області).

Особливості хімічної промисловості

1. необмежена сировина база;

2. великі можливості комбінування;

3. створюють нові матеріали, замінники натуральних матеріалів.

Хімічна промисловість

Гірничо-хімічна	____	___	____
1. Основна хімія	Добрива	Кислоти	Сіль і вода
2. Хімія органічного синтезу	Хімічні волокна	Гума	Шини
3. Хімія полімерів	Розчинники	Поліестети	Лаки і фарби

Гірничо-хімічна промисловість займається видуботком сировини.

Основна хімія. Мінеральні добрива: а)калійні солі - Калуш, Стебник;б) азотні - Констянтинівка, Сіверо-Донецьк,Черкаси; в)фосфорні -Візниця, Одеса,Суми.

Кислотні добрива: а)сірчана кислота - Вінниця, Рівне; б) сіль - Артемівськ, Слов'янськ.

Хімія органічного синтезу. А)Хімічні волокна - Чернігів, Київ, Черкаси, Сокаль. Б)гума - Чернівці і Лисичанськ. В)Шини - Київ, Дніпропетровськ, Львів.

Хімія полімерів. А) лакофарбова промисловість - Дніпропетровськ, Запоріжжя, Київ, Маріуполь. Б)миючі засоби - Вінниця, Одеса.

В Україні можна виділити три райони територіальної концентрації хімічної та нафтохімічної промисловості: Донбас, Придніпров'я, Передкарпаття. В Донбасі зосереджено близько третини випуску продукції, причому більше її виробляється на Луганщині. На заході України виробляється близько 8% продукції хімічної галузі країни. З 1990 по 1999рр. виробництво хімічної продукції скоротилося. Головними причинами, що стримують розвиток хімічних виробництв - це обмеженість окремих сировинних ресурсів (фосфатів, нафти, газу).

Газова промисловість

Виробництво природного газу включає розвідку, видобуток, транспортування, зберігання і переробку природного і супутнього нафтового газу, що добувається разом з нафтою. Ця галузь енергетики розвивається найбільш швидко, через що її роль в енергопостачанні постійно зростає.

Природний газ застосовується в багатьох сферах господарства, але переважна його частина використовується в енергетиці, тому що це паливо мінімально забруднює атмосферу. Світові запаси природного газу, за оцінками експертів, на 2004 рік склали 146 трлн. м³ . У США зосереджена майже чверть світового видобутку. Канада посідає з експерту перше місце. У Західній Європі за обсягами видобутку й експорту газу можна виділити Нідерланди з найбільшим родовищем природного газу - Гронінген.

До найбільших постачальників газу відносяться Канада, Росія, Туркменістан, Узбекистан.

Транспортувати газ складно. Морське транспортування у вигляді зріженого природного газу (ЗПГ) дає можливість вирішити деякі проблеми, однак процес зріджування і транспортування спеціальними танкерами, спорудження терміналів вимагає надзвичайно великих затрат. Вартість одного танкера-газовоза об'ємом 125 тис. м ³ сягає 150 млн. дол. перевезення ЗПГ танкерами-газопроводами коштує приблизно втроє дорожче, ніж еквівалентної кількості нафти в звичайних танкерах.

У міжнародній торгівлі 78% припадає на трубопровідний транспорт і тільки 22% - на транспортування ЗПГ танкерами-газопроводами.

Найбільші міждержавні газопроводи, які пролягають від канадської провінції Альберта до США, з Нідерландів - через ФРН і Швейцарію - до Італії.

Газова галузь в Україні. Промислова розробка газових родовищ України розпочалася в 1924 році, а до середини 70-х років минулого сторіччя був досягнутий максимальний рівень видобутку - 68,7 млрд кубометрів на рік. Таких успіхів вдалося досягти за рахунок високого рівня розвитку геологорозвідувальної галузі - у ті роки в Україні було відкрито відразу чотири унікальні родовища (Яблунівське, Єфремовське, Західно-Хрестищенське, Шебелинське), запаси кожного з яких перевищували 100 млрд. кубометрів. Це приблизно в 10 разів більше, ніж запаси всіх родовищ, відкритих за 14 років незалежності.

Зараз у це важко повірити, але в 70-х роках Україна була головним постачальником газу в Росію. Тоді ж почався експорт в Польщу, Чехословаччину й Австрію. Але за два десятиліття інтенсивного газовидобутку запаси вітчизняних родовищ виснажилися, а нових відкрити не вдалося. З розвитком СРСР практично повністю припинилася діяльність геологорозвідувальна галузь України. Як наслідок, ще до початку дев'яностих наша країна перетворилася з експортера в найбільшого імпортера в найбільшого імпортера “блакитного” палива. За рівнем споживання газу вона посіла третє місце у світі, поступившись лише США і Росії. З 1991 року Україна щорічно споживала 118 млрд. кубометрів газу, постійно нарощуючи борги за імпортування з Туркменістану і Росії. Міжнародні скандали за несанкціонований відбір газу з російських експортних магістралей, які вибухнули у 90-х роках, створили передумови для скороченя його споживання - до 2001 року воно зменшилося приблизно на третину. У той час перед країною гостро постала проблема: як 20 роках, коли видуботок стабілізувався на рівні 18 млрд. кубометрів на рік, після чого почалося повільне зростання.

Перша розвідувальна свердловина для пошуку газу була проведена в 1920 році, а влітку 1924 року побудований перший в Україні газопровід Дашава-Стрий і почалося промислова експлуатація Дашавського газового родовища у Львівській області. Саме ця подія вважається початком історії галузі.

Наприкінці 90-х років у результаті проведення структурної реформи газової галузі був створений потужний державний холдинг НАК “Нафтобаз України”, до складу якого увійшли дочірні компанії “Укргазздобич”, “Газ України”, і “Укртрансгаз”, газові підприємства і профільні науково-дослідні інститути. Це дало можливість зосередити технологічні, інтелектуальні та фінансові ресурси в межах однієї структури з метою стабілізації і нарощування виснаженого за радянських часів газовидобутку, надійного його транспортування і постачання споживачам як в Україні, так і поза її межами.

Сьогодні НАК “Нафтобаз України” є лідером вітчизняної економіки. На долю компанії припадає 13,8% ВВП і 11% надходжень у державний бюджет України. Підприємства “Нафтобаза України” забезпечують понад 95% вітчизняного видобутку газу і газового конденсату. У межах вертикально-інтегрованої структури компанії зосереджений весь комплекс робіт - від пошуку, розвідки, видобутку природного газу і газового конденсату до їх переробки, транспортування і збуту кінцевим споживачам.

Промислові запаси природного газу в Україні дорівнюють 1,1 трлн. м³ , відкриті - 500 млрд. м³. Україна щорічно потребує близько 75-80 млрд. м³ газу, який закуповує у Росії, Туркменістану й Узбекистану. За 2004 рік газовики видобули 19,6 млрд. м³ газу - приріст склав 4%. Для енергозалежної від Росії Україні дуже важливо досягти показника видобутку газу 30-40 млрд. м³ (це половина всього споживаного в країні газу).

Проблема газової промисловості.

Голвна проблема газової промисловості в тому, що їй катастрофічно не вистачає грошей - ні на геологорозвідку, ні на освоєння нових родовищ. В Україні видобуток власного гузу збитковий (рентабельність - мінус 11%). Відбувається це тому, що він продається населенню і бюджетним організаціям за ціною, що не покриває навіть собівартості видобутку. Соціальний газ коштує 185 грн. за 1000 м³ , тобто майже вдвічі дешевше, ніж для промислових споживачів. На кожній тисячі добутих м³ втрати складають 15 грн.

В Україні найнижча ціна газу для населення по всій Європі - навіть у Росії газ коштує дорожче.

Але не тільки низькі ціни гальмують вітчизняний газовидобуток. За першу половину 2005 року жодна нафтогазова компанія України не одержала ліцензій на розробку нових родовищ. Не можуть компанії продовжити термін дії ліцензій і об'єкти, які знаходяться в експлуатації. Видача дозволів на використання надр заморожений уже другий рік поспіль.

Безвихідна ситуація обумовлена штучно створеними суперечностями в законодавстві. Видачу ліцензій регламентують Кодекс про надра, Закон про нафту і газ, Закон про державну геологічну службу України. Але в Законі про бюджет на 2005 рік зазначено, що ліцензії на розробку надр повинні продаватися на аукціонах. Порядок проведення таких аукціонів мав затверджувати парламент.

Основними компаніями, що добувають більше 80% українських вуглеводів, є “Укргазздобич”, “Укрнафта”, “Черноморнафтогаз”.

Провідними підприємствами з розробки родовищ в Україні є держпідприємство “Полтаванафтогазгеологія”, ЗАТ “Нафтогазздобич”, приватна компанія “Укрнафтобуріння”.

Пріріотетами останніми роками вважаються Українсько-Березовське, Бєльське, Західно-Словянське, Кобзівське, Сахалінське, Солохівське і Павлінсько-Білявське родовища.

За останні 10 років геологорозвідувальні роботи через відсутність бюджетного фінансування скоротилося в 6 разів. Системоутворююча компанія “Нафтогаз України” за рахунок власних коштів нарощує запаси вуглеводів, однак темпи зростання значно нижчі від необхідного. У світовій практиці щорічний приріст відкритих запасів вуглеводів має у 3 - 4 рази випереджати обсяг їх видобутку. В Україні ж приріст запасів лише незначною мірою перевищує видобуток.

Нафтогазовий комплекс країни витрачає на геологорозвідку приблизно 1 млрд. грн. на рік. Цих коштів недостатньо. З огляду на дешевизну газу, який добувається в Україні, і негативну рентабельність, дивує, що газовидобуток в Україні взагалі ведеться. Справу рятує “підсобне господарство” - це Шебелинський (Харківська обл..) і Яблунській (Полтавська обл..) газопереробні заводи, що входять до складу державної компанії “Укргазздобич”. Завдяки роботі цих підприємств вдається не тільки компенсувати збитки газодобувної галузі України, але й заробляти гроші на її розвиток.

Через Україну проходять магістральні газопроводи “Союз”, “Прогрес” і “Братерство”, що постачають газ з Росії і Туркменії до Європи. Серед галузей паливного комплексу газова промисловість домінує, оскільки забезпечує потреби в паливі виробників і населення. Видобуток газу розпочався на початку ХХ ст. у Прикарпатті. Використовували його для задоволення комунально-побутових потреб. У повоєнний період активізувалися пошук газових родовищ і розробка певного обладнання для видобутку транспортування, подачі та використання газу.

До 50-х років це був основний район видобутку природного горючого газу в тодішньому СРСР. З цього району було прокладено газопроводи до Києва, Москви, Санкт-Петербурга, Риги, Мінська і багатьох інших міст. Обсяги газовидобутку були дуже великими. Ресурси газу дуже швидко вичерпувалися. Видуботок здійснювався у Дашаві, Більче-Волиці, Угорську, Опарах, Калуші та інших родовищах, які нині вже майже вичерпані. Тут видобувають лише 1,5 млрд. м³ газу.

У 60-х роках газова промисловість почала швидко розвиватися в Дніпровсько-Донецькій западині на базі Шебелинського, Єфремійського, Хрестищенського та інших родовищ. Тут зосереджується основний газовидуботок України. Нестача власного газу компенсується за рахунок його доставки з Російської Федерації та Туркменістану. Останнім часом обсяги видобутку газу почали зростати. Новим районом газовидобутку став Кримський півострів та прилеглі до нього акваторії.

Торф'яна промисловість розвинута у північній частині України, в районах зосередження основних запасів торфу ( Чернігівська, Рівненська, Львівська, Житомирська, Волинська області). Торфу на паливо видобувається небагато, переважно для місцевих потреб.

Були відкриті потужні його запаси у Харківській області. Після проголошення незалежності в Україні відкрито промислові родовища у Полтавській області, на Прикарпатті та в Криму. Більшість із них введені в експлуатацію.

За оцінками експертів, запаси природного газу в Україні сягають 1098,4 млрд. м³. Крім цього, перспективні ресурси становлять 712 млрд. м³, а прогнозні-2652 млрд.м³.

За останні роки видобуток газу в Україні знизився і становить у середньому 17-18 млрд. м³ за рік, що задовольняє 21-22% національних потреб. Дефіцит газу Україна покриває імпортом з Росії і Туркменістану.

Газопроводи - Уренгой, Помари, Ужгород.

Понад половину балансового газу споживає промисловість, 30% - енергетика і 18% - комунально-побутовий сектор. Є і регіональні відомості в споживані газу: Східний регіон - 62%, Західний - 32%, Південний - 6%.

Функціювання газової промисловості пов'язане з певними технічними, економічними та політичними проблемами:

- основні фонди газового комплексу дуже зношені й потребують значних коштів для оновлення;

- недостатнє забезпечення власними газо ресурсами змушує Україну імпортувати приблизно 80% потреб з Росії, Туркменістану, що збільшує зовнішню заборгованість;

- дефіцит коштів на пошук нових родовищ та видуботок газу із закритих свердловин;

- недостатній пошук альтернативних джерел постачання газу, наприклад зі Скандинавії, що дає підстави політичного шантажування з боку Росії, зокрема ініціювати прокладання газопроводу з Росії в Європу в обхід України та ін.;

- нераціональне використання газу, недосконалий механізм оплати спожитого газу, відчуження та забруднення земель у районах промислової експлуатації газових родовищ та ін.

Перспективи розвитку газової промисловості України пов'язані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Ще один важливий засіб - широке впровадження досягнень НТП, створення міжнародно- го консорціуму щодо транспортування російського газу в Європу через модер- нізовану газову мережу України.

Проблеми і перспективи ПЕК України

Здобувши незалежність, Україна стала власницею значної частки промислового потенціалу колишнього СРСР. Серед промислових підприємств, що залишилися на українській території, виявилося чимало енергоємних: металургійні комбінати і заводи, підприємства машинобудівного комплексу, суднобудівні верфі, порти та ін. Значного енергоспоживання потребувало забезпечення нормальних умов життя населення в містах, селищах і в сільській місцевості, безперебійної роботи транспорту і т.ін. і це при тому, що основну частину своїх потреб в енергоносіях, особливо після аварії на Чорнобильській АЕС, Україна задовольняла за рахунок їх надходження з Російської Федерації та інших республік колишнього Радянського Союзу. Зіштовхнувшись після розпаду СРСР з різким обмілінням потоку, що до того ж стало досить дорогими енергоносіями, економіка України почала відчувати значні труднощі.

Сьогодні стан паливно-енергетичного комплексу України є відображенням загальної кризи економіки, хоча економічний стан країни в поточному році характеризувався деякими позитивними індикаторами.

Уже на перший рік країна працює з дефіцитом електроенергії, який постійно наростає. Відбулося зниженя виробництва електроенергії тепловими станціями, головним джерелом енергії. Основна причина - нестача палива на ТЕС. Різкі стрибки рівня завантаження електростанцій і нестабільні поставки палива спричинили введенню українською владою жорсткого лімітування споживання електроенергії.

За даними Мінпаливенерго, для стабільної роботи енергосистеми України на теплові електростанції необхідно поставити близько 9,8 млн. енергетичного вугілля. Згідно із прогнозами міністерства, до кінця цього року на електростанції надійде 13,08 млн. т власного вугілля і 1,7 млн. т імпортного. З метою нагромадження вугілля на складах українських електростанцій уряд планує у вересні - жовтні скоротити його спланування до 30-35 тис. т на добу за рахунок збільшення споживання газу.

Що стосується Чорнобильської АЕС, відповідно до меморандуму між Україною, країнами “сімки” та Євро комісією (грудень 1996 р.) Чорнобильська АЕС повинна була закритися в 2000 році. Український уряд неодноразово зазначав, що це рішення може бути реалізоване лише у разі виконання Заходом ряду фінансових забовязань, зокрема з добування двох комплектуючих енергоблоків на Хмельницькій і Рівненській АЕС. У рамках проекту ядерної безпеки ЧАЕС (угода між Україною та ЄБРР від листопада 1996 р.) передбачено фінансування робіт, зокрема з будівництва сховища відпрацьованого ядерного палива, спорудження підприємств з переробки радіоактивних відходів. План перетворення саркофага над четвертим реактором ЧАЕС в екологічно безпечну систему прийнятий на самміті “великої сімки” у Денвері (США) у 1997 році. План включає заходи щодо стабілізації стану об'єкта “Укриття” і підготовки до добичі паливомісних мас зруйнованого четвертого енергоблоку ЧАЕС. Проект оцінюється в 765 млн. дол..

Нафтовий сектор

Із шести українських нафтопереробних заводів лише в одному - Дрогобицькому, найстарішому в Європі, - за українськими власниками зберігся контрольний пакет акцій. Але сьогодні і цей НПЗ виявився “на прицілі” у британської компанії а також інший, який має російське коріння. Підприємство формує 10% бюджету Львівщини, при 8% від загальноукраїнської переробки нафти, дає 50% податків у галузі.

Загальна виробнича потужність всіх українських НПЗ складає 52,4 млн.

Власний видобуток нафти в Україні також скоротився. Головна причина - відсутність засобів, нездатність нафтовидобувних підприємств працювати в умовах самофінансування і дефіцит бюджетних дотацій. За прогнозами Держнафтогазу, за рахунок власних ресурсів Україна, в кращому випадку, може забезпечити лише 10% внутрішніх потреб країни.

Відповідно до прийнятої національної програми “Нафта і газ України”, видобуток власної нафти тільки до 2010 року наблизиться до рівня 6-7 млн. т. це означає, що навіть з урахуванням мінімальних внутрішніх потреб на рівні 30-35 млн. т, Україна, як і раніше, буде змушена імпортувати 75% від загального внутрішнього споживання нафти.

Стурбованість екологів та економістів викликає ”розбазарювання” відходів нафтопродуктів та їх неефективне використання. З 650 тис. т мастильних матеріалів, які щорічно використовуються в Україні, 96% у вигляді відходів потрапляють в навколишнє середовище. Замість збору і подальшого використання українські підприємства вивозять їх на могильники. Особливо сумною ”славою” користується полігон під Одесою, до якого з 1936 року надходили відходи нафтопродуктів з усього Радянського Союзу. Так що Україна одержала в спадщину величезні поклади дармового потенційного палива. Нині це ціле озеро площею 42 гектари з метровою глибиною, яке відділяє лише стара дамба…

Газовий сектор

Україна посідає шосте місце у світі за обсягами використання природного газу. Разом з тим, починаючи з 90-х років, його споживання помітно знизилося.

Відповідно до згаданої програми “Нафта і газ України”, передбачається збільшити до 35-40 млрд. куб. м власний видобуток газу до 2010 року. Причому ці очікування пов'язані з початком розробок газових родовищ у Донецькому басейні, запаси якого, за попередніми даними, можуть забезпечити енергетичну незалежність країни. Однак ця справа, як виявилося, далекого майбутнього, оскільки в Україні не виготовляється обладнання, що обумовлює необхідність імпорту цього устаткування в першу чергу з Росії, як найбільш дешевого виробника.

Незважаючи на багато обіцяний прогноз, оптимізм щодо рішення Україною проблеми газопостачання є невмотивованим. Насправді ці родовища відомі вже більше 20 років, що свідчить про відносну невигідність їх розробки. Якщо ж все-таки їхнє освоєння і буде поставлено на широку промислову основу, це, на думку фахівців, не звільнить внутрішніх споживачів від необхідності оплачувати постачання газу, причому за більш високими, ніж російські, цінами.

Для України питання енергоносіїв має не тільки економічний, але й політичний підтекст. Базовою структурою українського нафтогазового комплексу є Національна акціонерна компанія “Нафтогаз України” (НАК).

Сьогодні компанія намагається виступати як єдиний суб'єк адміністративного, економічного й організаційного впливу на нафтогазовий ринок України. Будучи самостійною комерційною організацією, вона, знаходиться під сильним пресингом уряду і чиновників.

Відзначимо, що на ситуацію в паливно-енергетичному секторі істотно впливають перекоси в структурі балансу енергоспоживання в країні. У перерахунку на умовне паливо, частка нафти і газу в цьому балансі складає відповідно 17% і 45%. І це при тому, що Україна забезпечує себе нафтою власного видобутку тільки на 10%, а газом - на 20%. Ускладнює ситуацію непомірне споживання газу: щорічно Україна витрачає його стільки, скільки Франція, Австрія, Данія, Іспанія, Швейцарія і Бельгія разом узяті. За існуючими оцінками, Україна сьогодні по споживанню газу стоїть на шостому місці після США, Росії, Німеччини, Великобританії і Канади. Але Канада при цьому отримує валовий внутрішній продукт на 600 млрд. дол., а Україна не дотягує і до тридцяти. При цьому за споживанням газу на душу населення Україна посідає “почесне” перше місце, а за ефективністю національного енергозбереження - на одній з останніх позицій у світі.