Природно-ресурсний потенціал України

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ

1.1 Визначення природно-ресурсного потенціалу та його складові

Починаючи цей розділ, треба по-перше зазначити, що чіткого визначення “потенціал” та “ресурси” не мають. У різних тлумачних виданнях, з економічної та соціальної географії світу, можна знайти таке формулювання: природно-ресурсний потенціал (ПРП) території -- це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, яка виражається у їх сукупній споживній вартості, У такому розумінні ПРП території посідає цілком певне місце в системі "суспільство -- природа".

Сфера взаємодії природи й суспільства охоплює не лише безпосередньо експлуатовані, а й усі розвідані природні ресурси, що складають ПРП території.

Разом із поняттям ПРП території використовують терміни "потенціал ландшафтний", "потенціал природних ресурсів".

Потенціал ландшафтний характеризує фізичний стан і енергетичну забезпеченість географічних ландшафтів, які визначають їхню здатність виконувати природоохоронні та соціально-економічні функції, а також задовольняти суспільні потреби через різні види природокористування [19].

Потенціал природних ресурсів -- це здатність природного комплексу або його окремих компонентів задовольняти потреби суспільства в енергії, сировині, здійсненні різноманітних видів господарської діяльності. Величина потенціалу природного і потенціалу ландшафтного, на відміну від природно-ресурсного, оцінюється в природних (натуральних) показниках.

За системним ученням, ПРП території - це цілісна система складно організованих об'єктів. Його цілісність визначається закономірним сполученням взаємно умовлених природних і соціально-економічних зв'язків і залежностей, що поєднують територіальне всі природні ресурси. ПРП -- це об'єктивна дійсність і водночас -- сукупність економічних відношень, що складаються на базі його використання.

Найважливішою властивістю ПРП території як системи є те, що він становить природний комплекс, у якому існують тісний взаємозв'язок та ієрархічна підпорядкованість усіх компонентів, що його складають. Зміни в одному з них викликають відповідні зміни в іншому, й навпаки.

Для ПРП території характерна наявність компонентної, функціональної, територіальної та організаційної структур.

Компонентна структура ПРП -- це внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельних, водних тощо). Щодо цього ПРП території може бути поділений на такі групи ресурсів:

- мінеральні (паливно-енергетичні й металеві корисні копалини, нерудна сировина, сировина для металургійної промисловості, гірничо-хімічна сировина, будівельні матеріали);

- водні (поверхневий стік, підземні води);

- земельні (з урахуванням сільськогосподарського призначення й характеру ґрунтового покриву);

- лісові (щорічний приріст деревини);

- природно-рекреаційні (рекреаційні території, придатні для створення санаторно-курортних закладів, баз відпочинку, туристичних маршрутів тощо) [21].

Функціональна структура ПРП відображає класифікацію природних ресурсів за їхньою здатністю до формування комплексів та участі в територіальному поділі праці, що втілюється в господарській спеціалізації окремих територій (видобуток вугілля, лісове господарство тощо).

Територіальна структура ПРП характеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів ( вугілля + залізна руда для виплавляння металу тощо).

Організаційна структура ПРП розглядає природні ресурси під кутом зору їхньої самоорганізації, само відтворення, а також щодо ефективності їхньої експлуатації, охорони й відтворення.

Розвиток ПРП території в часі має циклічний характер і веде до формування ресурсних циклів, які відображають життєдіяльність потенціалу природних ресурсів. Під ресурсним циклом розуміється сукупність перетворень і просторових переміщень певної речовини або групи речовин, що присутні на всіх етапах використання його людиною (виявлення, підготовка до експлуатації, вилучення з природного середовища, перероблення, споживання, повернення в природу) в межах суспільної ланки загального кругообігу даної речовини на Землі.

Важливе значення в системі раціонального природокористування мас природно-ресурсне районування. Воно базується на економіко-географічному вивченні ПРП і відображає підсумки еколого-економічної оцінки ПРП, дає змогу встановити не тільки якісні, а й певні кількісні межі ресурсу. Крім цього, природно-ресурсне районування розкриває особливості організаційної структури ПРП як системного утворення в компонентному, функціональному й територіальному аспектах. У практичному аспекті природно-ресурсне районування може слугувати науковим обґрунтуванням для схем комплексного використання, охорони й відтворення ПРП, тобто природокористування в цілому [21].

Раціональне використання та охорона ПРП -- найважливіша проблема сучасності в багатьох регіонах світу. Під охороною ПРП розуміють систему заходів, що спрямовані на підтримання якісних і кількісних параметрів його продуктивності в інтересах розвитку суспільства. Відтворення ПРП можна розглядати як процес відновлення попереднього стану й збільшення продуктивності природних ресурсів території.

Охорона і відновлення ПРП охоплює широкий комплекс заходів щодо функціонування природокористування -- технологічних, відтворювальних, господарських.

Важливим завданням природокористування є також відновлення природних ресурсів, родючість ґрунтів, відновлення рибних ресурсів, продуктивності лісів та ін. Господарські заходи пов'язані з удосконаленням територіальної організації в природокористуванні, розробленням схем комплексного використання, охорони природних ресурсів (їх окремих компонентів), провадженням ефективної цінової політики, викликаної введенням плати за користування природними ресурсами.

Високий рівень концентрації промисловості в багатьох регіонах світу, інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, не завжди виважена з економічного погляду, політика в розміщенні й розвитку окремих галузей виробництва призвели до надмірних техногенних навантажень на природні ресурси. Іноді вплив господарської діяльності на довкілля зрівняний з природними катаклізмами.

В умовах ринкової економіки найважливішою проблемою в системі природокористування є відпрацювання механізму фінансування природо захисних заходів. У багатьох країнах світу для вирішення цієї проблеми вводяться екологічні податки, плата за користування природними ресурсами, пільги при кредитуванні ресурсозберігальних технологій тощо. Корисним ринковим механізмом стимулювання виробництва альтернативної екологічної продукції є екобанки [22].

Обмін речовиною між суспільством і природою поділяється на основні ресурсні цикли й підцикли:

? цикл енергоресурсів і енергії з енергохімічним і гідроенергетичним підциклами;

? цикл металорудних ресурсів і металів з коксохімічним підциклом;

? цикл неметалевої викопної речовини з групою підциклів -- гірничо-хімічних, мінеральних, будівельних матеріалів, особливо цінних і рідких нерудних корисних копалин;

? цикл лісових ресурсів і лісоматеріалів з лісохімічним підциклом;

? цикл ґрунтових і кліматичних ресурсів та сільськогосподарської речовини;

? цикл ресурсів фауни й флори з серією підциклів, що розвиваються на базі біологічних ресурсів вод, ресурсів мисливського господарства та корисних дикоростучих плодів і рослинності.

Діяльність людини додає до ПРП території якісно нову ознаку: поряд із самоорганізованою вона стає керованою системою, спрямованість функціонування якої підпорядкована не лише саморегуляції потоків речовини, енергії та інформації, а й економічним інтересам. Маючи безпосередній зв'язок із суспільним виробництвом, із задоволенням потреб людей, ПРП території великою мірою є фактичним потенціалом усього подальшого прогресу суспільства [16].

Природно-ресурсний потенціал -- важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови -- це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять:

? географічне положення;

? кліматичні умови;

? особливості рельєфу;

? розміщення ресурсного потенціалу.

1.2 Характеристика соціально-економічного потенціалу України

Соціально-економічний потенціал України складається з багатьох компонентів, які можуть бути названі відповідними потенціалами, число яких залежить від ступеня деталізації, особливостей розвитку економіки та впливу останніх на функціонування, соціально-економічні явища й процеси суспільного господарства.

Незалежно від форм господарювання, основними компонентами соціально-економічного потенціалу є природно-ресурсний, соціально-демографічний, виробничий, аграрний, трудовий, рекреаційний, інформаційний та інші.

При аналізі сучасного соціально-економічного потенціалу України обмежимось характеристикою тих компонентів, які справляють вирішальний вплив на розвиток економіки у перехідний період.

Розвиток соціального та економічного становища України впродовж 1995-99 рр. характеризувався низкою суперечливих показників. Так, за доволі помітного зростання обсягів промислової продукції (головне, за рахунок галузей важкої промисловості), виробництво сільськогосподарської продукції скоротилося. Остання тенденція стосувалася й динаміки роботи транспорту. Водночас, мало місце різке збільшення (більше, ніж у 12 раз) обсягів реалізації платних послуг і дещо менші темпи зростання були притаманні для роздрібного товарообігу (більше, ніж у 3 рази). Також зріс випуск яєць (61,2 рази), зерна (на 14%), соняшнику (на 14%), картоплі (майже на 13%) тощо. Зазначимо, що соціально-економічний потенціал України має великі резерви для свого подальшого зростання хоча б за рахунок сільськогосподарського виробництва, яке за останній час переорієнтовується на ринкові форми господарювання [18].

Україна володіє унікальними корисними копалинами.

Основною вугільною базою є Донбас (площа понад 50 тис. кв. км), запаси якого оцінюються в 109 млрд. т, шари - потужністю 0,6-1,2 м. Близько 10 тис. кв. км займає Львівсько-Волинський басейн із максимальною потужністю кам'яновугільних шарів - 2,8 м. До 6 млрд. т бурого вугілля розвідано в Дніпровському буровугільному басейні.

Нафта і природний газ зосереджені в Дніпровсько-Донецькому (понад 80 % видобутку) та Причорноморсько-Кримському (розвідано понад 60 родовищ) нафтогазоносних регіонах, а також у Карпатській нафтогазоносній провінції. Власні потреби України у нафті покриваються поки що на 10-15 %, у газі - на 25 %. Є в Україні торф і горючі сланці (розвідані запаси - близько 3 млрд. т), однак вони мають місцеве господарське значення.

Залізні руди залягають у Криворізькому залізорудному басейні (18,7 млрд. т), Кременчуцькому (4,5 млрд. т) та Білозерському (2,5 млрд. т) залізорудних районах і Керченському (1,8 млрд. т) залізорудному басейні. Найбільші у світі поклади марганцевих руд містяться в Нікопольському басейні (Великотокмацьке родовище - 1,3 млрд. т, Нікопольське - 0,9 млрд. т). Як значні оцінюються родовища нікелевих, хромінованих, титанових, ртутних (2-е місце в світі), поліметалевих руд. Останніми роками розвідано понад 15 родовищ золота.

За покладами нерудних (неметалевих) корисних копалин Україна посідає провідне місце в Європі і світі. Родовища озокериту (гірський віск) та самородної сірки - найбільші у світі; граніти й лабрадорити -кращі в Європі; поклади графіту - найбільші на європейському континенті. З давніх часів видобувають в Україні кам'яну та калійні солі. Є багата сировинна база для металургійної, порцелянової, хімічної, фаянсової промисловості, виробництва кераміки, литва, будівельних матеріалів; відкриті родовища коштовного і напівкоштовного каміння (берил, аметист, бурштин, яшма, гірський кришталь) [15].

1.3 Загальна характеристика структури природно-ресурсного потенціалу

Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу . Компонентна структура характеризує внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна характеризує різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна характеризує можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові:

? мінеральні,

? земельні,

? водні,

? лісові,

? біологічні,

? рекреаційні,

? кліматичні

? космічні ресурси.

За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи:

? невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо;

? вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо;

? вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси: виробничого й невиробничого, галузевого й міжгалузевого, промислового й сільськогосподарського, одноцільового та багатоцільового призначення [18]. Отже, опрацювавши даний розділ, ми можемо сказати, що природно - ресурсний потенціал (ПРП) є дуже важливим питання та основним у розвитку економіки будь-якої країни. Природно - ресурсний потенціал України є більш ніж величезний, але нажаль він не використовується повністю та раціонально. Надалі це буде розглянуто.

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ

2.1 Характеристика природного потенціалу та мінерально-сировинних ресурсів

Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність рудних і нерудних (у т.ч. паливних) корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. На даний час в надрах України виявлено близько 20000 родовищ і проявлень 111 видів природних і техногенних корисних копалин, з яких 9051 родовище (з урахуванням комплексності). 96 видів корисних копалин мають промислове значення і враховуються Державним балансом запасів, в тому числі: родовищ нафти і газу - 984, метану вугільних родовищ - 127, вугілля 766, торфу - 1568, сапропелю 274, металічних корисних копалин - 358, неметалічних корисних копалин - 3907, підземних вод -1067. До числа розвіданих належать 7667 родовищ 96 видів корисних копалин.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля - переважно в Дніпровському басейні. В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ. На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській. Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях [8].

У структурі рудних ресурсів України домінують залізні та марганцеві руди, основні родовища залізних руд зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському басейні.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті - у Донбасі і Закарпатті; титану - в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів - у Дніпропетровській області; алунітів - у Закарпатті, нефелінів - Приазов'ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища було свого часу розпочато в Закарпатті.

Україна багата на неметалічні корисні копалини, серед яких виділяються за запасами кухонна сіль (Східний район), самородна сірка (Карпатський), вогнетривкі глини, високоякісний каолін (Полісся та Центральний район), облицювальний камінь тощо (Житомирське Полісся). Великі запаси калійно-магнієвих солей зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях. В усіх регіонах країни є запаси сировини для виготовлення будівельних та конструкційних матеріалів. Помітною є їх частка в структурі мінерального потенціалу Полісся, Карпатського, Центрального та Південного економічних районів [23].

Земельні ресурси використовуються за двома основними призначеннями - як просторовий ресурс розміщення інших компонентів продуктивних сил та як основний засіб сільськогосподарського виробництва та лісового господарства. Земельні ресурси, як складова природно-ресурсного потенціалу, відіграють провідну роль в матеріальному виробництві. Земельні ресурси України є основними в структурі її природно-ресурсного потенціалу (44,4% всього природного багатства держави). На відміну від мінеральних та водних ресурсів, в яких лише невелика частина на певний момент часу безпосередньо використовується у виробництві чи споживається для побутових і інших цілей, (наприклад, для водних ресурсів - це одиниці відсотків від загальних запасів), питома вага земельних угідь тільки сільськогосподарського користування, становить по Україні більше двох третин земельного фонду. Окрім того, частина земельного фонду використовується під розробку корисних копалин, будівництво, розміщення підприємств промисловості та сільського господарства Таким чином, земля, являючи собою вичерпний, але відновлюваний ресурс, постійно знаходиться під значним антропогенним навантаженням, що й визначає особливості користування цим видом ресурсів, якими є високий рівень освоєння, екологічна нестійкість ресурсу та пов'язана з цим необхідність постійного відтворення грунтів, регіональна диференційованість продуктивності земель. Остання визначається належністю даної території до певної природно-географічної провінції. Найвищою є родючість ґрунтів у Степу (Південний, Донецький та частково - Придніпровський економічний райони), Лісостепу (Подільський, Східний та частково - Центральний район), де переважають чорноземи, а найнижчою - у Поліській зоні (Поліський, частково - Карпатський та Східний райони). Значною внутрішньою диференціацією родючості земель, пов'язаною з гірськими природними умовами, відзначається у цілому Карпатський економічний район. Умови землекористування у цілому в Україні є достатньо складними. Рілля з граничними витратами і важкими грунтами займає 57% земельної площі, зокрема: по Карпатському регіону - 83, Поліському - 74, Центральному - 48, Подільському - 44, Донецькому - 72, Східному - 34, Придніпровському - 56, Південному - 64 відсотки. За економічними ознаками рілля нормальної продуктивності в Україні займає лише 14 млн. 189 тис га [24].

Загальна земельна площа суші України становила 57939,8 тис.га; її сільськогосподарська освоєність складала 72,2%, розораність - 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь сягала 79,1%.

Для земельних ресурсів України характерною є наявність значної кількості екологічних проблем. Так, тільки площа території, забрудненої в результаті Чорнобильської аварії, перевищує 3,5 млн. га. Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають відносно родючі землі Запорізької, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Одеської та Херсонської областей. Найнижчою є сільськогосподарська освоєність гірських територій та заболочених земель Полісся. Для Поліського економічного району спостерігається й найнижчий в Україні рівень еколого-економічної ефективності землекористування, який є близьким до гранично припустимого для використання в суспільному виробництві [7].

Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних і морських вод. У водні ресурси враховуються запаси підземних вод, не пов'язані з поверхневим стоком та запаси морської води. Найвищим є рівень водозобезпечення господарства у західних і північних областях України. Потенційні ресурси річкових вод оцінюються середньобагаторічною величиною - 209,8 куб. км, з яких лише 25 відсотків формуються в межах України, решта - надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Питомі середні місцеві ресурси України складають 86,8 тис. м3 на 1 км3 і 1,04 тис. м3 на одну людину. Об'єм підземних вод, не зв'язаних з поверхневим стоком, який враховується в ресурсній частині водогосподарського балансу, становить 7 куб км. Питомі прогнозні ресурси підземних вод складають 34,8 тис. м3 на 1 км3 і 0,42 тис. м3 на одну людину. Крім того, використовується близько 1 куб. км морської води. Найбагатшими за запасами водних ресурсів України є річки Дунай, Дніпро, Десна, Південний Буг, Дністер. Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується якраз у місцях зосередження потужних споживачів - Донбасі, Криворіжжі, Автономній Республіці Крим, у південних областях України. Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси - запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище за рівень моря. Цим видом ресурсів є багатими придніпровські області країни. Помітним енергоресурсом місцевого значення може стати гідроенергія малих та середніх річок України.

Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так і в господарській діяльності людей. У свій час ліси поставляли єдиний відомий людині вид палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості. Головним сировинним продуктом користування лісовими ресурсами є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості, виготовлення різноманітних конструкційних матеріалів, палива тощо. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів регіону становлять недеревні ресурси лісу - технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування. Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду сягає 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом - 9,4 млн. га. Лісистість території складає всього 15,6%, причому її рівень є територіально диференційованим відповідно до природно-географічного зонування території країни. Найвищим є рівень лісистості (43,2%) в Івано-Франківській області Карпатського району, а найнижчим (1,8%) - в Запорізькій області Придніпров'я. Багатими на лісові ресурси є Карпатський економічний район та Полісся. Загальний запас деревини в лісах України становить 1736 млн. куб. м, в тому числі хвойної - 897, твердолистяної - 663, м'яколистяної - 173 млн. куб. м. Помітне промислове, а особливо - охоронне значення мають лісові насадження лісостепової зони. Наближеним до оптимального для України вважається показник лісистості на рівні 21-22%, який дозволяє досягти збалансованості між лісосировинними запасами, екологічними вимогами та обсягами лісоспоживання. Більше половини лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту складають експлуатаційні ліси сировинно-промислового призначення [9].

Таблиця 2.1

Характеристика промисловості відповідно до змін в природно -ресурсному потенціалі.

Природно-рекреаційні ресурси являють собою особливий вид ресурсів, а саме - гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. Загальна площа потенційно рекреаційних територій займає 7,2% території України (близько 4,4 млн. га), в т.ч. природоохоронних земель 2,2%. На базі природно-рекреаційних ресурсів розвиваються дві галузі соціальної сфери - санаторно-лікувальна та туристично-рекреаційна. До складу природно-рекреаційних входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та культурно-пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак найвищою є концентрація рекреаційних ресурсів у приморських областях України, в АРК Крим, а також в Карпатському економічному районі. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Вінницькій (Хмельник), в Житомирській, у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Не-мирів), Полтавській (Миргород), областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим. В Україні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значення та 13 курортів місцевого значення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування більше півмільона відпочиваючих. Крім цього, привабливими для громадян України та іноземних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов'язаних з історією країни, її видатними історичними особистостями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культурно-ландшафтними пам'ятками тощо [2].

В структурі природно-ресурсного потенціалу України особливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід'ємної складової природного середовища регіону, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі, помітне значення вона має і з економічної точки зору. Основними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів переважають медоносні ресурси. У Південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені в основному на заповідних охоронних територіях. В користуванні фауністичними ресурсами все більшого значення набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатством та різноманіттям фауни Полісся, Карпати, Південний економічний район тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територіях України за рахунок помітної кількості медоносних ресурсів та рибальських ресурсів річок, лиманів та Чорного й Азовського морів [24].

2.2 Кількісна та якісна оцінка природно-ресурсного потенціалу

Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна. При технологічній оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Вона здійснюється, як правило, перед економічною.

Економічна оцінка природних ресурсів -- необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок:

? перша -- характеризує економічні результати використання природних ресурсів;

? друга -- економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища).

Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти та ефективності.

При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додаткові витрати з соціальних фондів тощо [22].

Для розміщення галузей народного господарства велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяють на такі групи: балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничотехнічними умовами експлуатації; позаба­лансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно. В геології виділяють такі категорії запасів корисних копалин де

А -- докладно розвідані та вивчені;

В і С1 -- розвідані менш докладно;

С2 -- оцінені попередньо і приблизно.

Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До власне промислових запасів відносять вивчені й розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва.

2.3 Характеристика наукового - технічного та трудового потенціалу

На кінець 2000 р. в Україні функціонувало 1490 науково-дослідних і дослідно-конструкторських закладів (у 1990 р. - 1400). До їхнього числа входила 821 самостійна науково-дослідна організація (у 1990 р. - 479); 57 проектних і проектно-пошукових організацій (117 у 1990 р.); 160 вищих навчальних закладів; 16 дослідних заводів, які не відпускають продукцію "на бік"; 85 науково-дослідних і конструкторських підрозділів на промислових підприємствах та 144 інших самостійних організацій. Понад 63% організацій у 2000 р. зосереджувалися у галузевому секторі та більше 20% - в академічному. Із загальної кількості організацій 1051 належала до державної форми власності, а 421 - до колективної [5].

Станом на 1 жовтня 2002 року чисельність спеціалістів вищої кваліфікації, що працювали у різних галузях економіки, становила 73681 чоловік, в їх числі 11008 осіб (14,9%) мають науковий ступінь доктора і 62673 (85,1%) - кандидата наук. Понад 70% загальної кількості фахівців вищої кваліфікації брали участь у виконанні науково-дослідних і дослідницько-конструкторських робіт (НДДКР). Більше половини загальної чисельності докторів і кандидатів наук, зайнятих науково-технічною діяльністю, працюють у вищих навчальних закладах, близько 30% - в організаціях академічного профілю, понад 14% - у галузевих наукових організаціях і лише (0,3% загальної кількості) докторів і кандидатів наук зайняті у заводській науці. Зі всієї чисельності науковців вищої кваліфікації - на 1.10.2002 р. 4,1 % (3047) мають вчене звання академіка або члена-кореспондента, 42,9% (31617) -- професора або доцента та 11,5% (8456) - старшого наукового співробітника.

Майже третину загальної чисельності докторів і кандидатів наук становили жінки, при цьому серед докторів наук - 15,2%, а серед кандидатів - 34,7%. З-поміж науковців, що володіли вченим званням академіка або члена-кореспондента, 6,9% складали жінки, серед професорів або доцентів -- 26,6% були жінки, а серед старших наукових співробітників -- 24,4%.

Переважна більшість науковців вищої кваліфікації зосереджувалась в організаціях Національної академії наук 9458 осіб. (43,0%), Міністерства освіти та науки - 2633 (12,0%), Української академії аграрних наук - 2380 (10,8%), Академії медичних наук - 1627 (7,4%), Мінпромполітики - 1254 (5,7%), Міністерства охорони здоров'я - 853 (3,9%), а в інших міністерствах і відомствах - 11,2%.

Розподіл наукових кадрів вищої кваліфікації по території України нерівномірний. Більшість їх у 2000 р. мешкало і працювало у промислово розвинутих регіонах. Так, майже 28,0% зосереджено в м. Києві, 14,7% - у Харківській, 7,3% - Дніпропетровській, 7,1% - у Львівській, 6,8% - у Донецькій і 6,6% - в Одеській областях.

Понад 29% загальної чисельності докторів та кандидатів наук захистились у галузях технічних, 14,9% - медичних, 12,3% - фізико-математичних, 7,9% - економічних, 6,1% - біологічних наук.

При аналізі розподілу докторів і кандидатів наук за віком привертає увагу загальна тенденція "старіння" наукових кадрів вищої кваліфікації. Зокрема, біля 58% їхньої загальної чисельності становлять особи старші 50 років. Причому зазначимо, що відповідна тенденція серед докторів наук простежується чіткіше. Так, якщо частка докторів наук у віці після 55 років перевищує 67%, то серед кандидатів наук цей показник сягає майже 38%. Біля половини загальної чисельності кандидатів наук (47%) складають особи у віці до 50 років, а серед докторів наук їхня частка ледь перевищує 17%. Всього два доктори наук в Україні молодші ЗО років, у той час, коли чисельність молодих кандидатів наук складає 2639 осіб. Пересічний вік доктора наук в Україні становить 57 років, кандидата наук - 49 років [6].

Упродовж 1991-2000 рр. проходило неухильне зменшення чисельності працівників наукових організацій в Україні. Зокрема, їхня кількість за цей час скоротилася більше, ніж у 2,3 раза (від 449,8 тис. осіб до 188,0 тис. осіб). Ця ж тенденція торкнулася і фахівців, що зайняті науковою та науково-технічною роботою, адже за означений період їхнє число змінилося від 295 тис. до 120,8 тис. осіб, а у 2002 р. до 107,4 тис. осіб. Питома вага спеціалістів вищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук) у загальній чисельності працівників основної діяльності наукових організацій у 2002 р. склала 19,6%, тоді яку 1991 р. вона сягала лише 10,6%. Як бачимо, наявне зростання кількісного персонального забезпечення якості наукових вишукувань. Разом із тим має місце скорочення найактивнішої частини наукового потенціалу -- кандидатів наук. їхня чисельність у 2002 р. становила 17,1 тис. осіб, тобто, порівняно із 1991 роком зменшилась у 1,5 раза.

Складне фінансове становище наукових установ, руйнування наукових шкіл і колективів, що створювалися десятиріччями, а також падіння престижу науково-технічної діяльності внаслідок низького рівня оплати праці працівників негативно вплинули на творчу активність науковців.

Щорічно скорочується кількість наукових розробок, що виконуються. Так, у 2002 р. науковцями України завершено та передано замовникам 38,3 тис. розробок, супроти 51,9,4 тис. - у 1995 р. чи 82,0 тис. - у 1991 р. Із їхньої загальної кількості у 2000 р. 3,9 тис. досліджень були спрямовані на створення нових видів техніки, 3,6 тис. - нових технологій, 1,1 тис. - нових матеріалів тощо. Коли у 1990 р. кожна четверта розробка зі створення нових видів техніки та технологій містила нові технічні рішення на рівні винаходу, то у 2000 році такою була лише майже кожна восьма розробка.

За кількістю патентів у розрахунку на чисельність наукових працівників Україна у 15-20 разів відстає від розвинутих країн світу. Так, у 2000 р. науковцями було подано у патентні відомства України та зарубіжних держав понад 6,5 тис. заявок на видачу охоронних документів, отримано 6,1 тис. патентів, що майже у 2,4 рази менше, ніж у 1991 р. Найбільше наукових розробок у 2000 р. виконано у галузі технічних наук - 51,6% кількості всіх прикладних досліджень, у сфері економічних наук - 15,7% та сільськогосподарських наук - 14,6%.

Свідченням ефективної наукової діяльності є вихід друкованих праць, яких у 2000 р. побачило світ більше 160 тис. одиниць. З-поміж них найбільша кількість припала на Міністерство освіти і науки -81,7 тис. (51,0%), Міністерство охорони здоров'я - майже 21,2 тис. (13,2%) та Національну академію наук - біля 20 тис. (12,5%). Ще більша перевага науковців Міністерства освіти і науки над своїми колегами з інших наукових установ мала місце за випуском монографій, підручників і навчальних посібників, яких вони видали 5193 одиниці (60,8% від загального числа означеної продукції). Частка монографічної та навчальної літератури, опублікованої співробітниками Міністерства охорони здоров'я склала всього майже 9,0%, а Національної академії наук - ледь більше 7,1% [2].

Поповнення наукового потенціалу вищої кваліфікації здійснюється в основному за рахунок підготовки фахівців в аспірантурах і докторантурах. У 2000 р. в Україні 418 установ проводили підготовку аспірантів і 209 - докторантів. За останні роки, загалом, збільшується чисельність фахівців, які були прийняті і закінчили аспірантури та докторантури. Однак, їхня ефективність дуже низька. Порівняно із 1990 роком, прийом аспірантів збільшився на 86,1 %, а докторантів (порівняно із 1991 р.) - на 85,2%. Загальна чисельність аспірантів і докторантів у 1999 році склала відповідно 23,3 і 1,1 тис. чоловік. У той же час, із загальної кількості аспірантів у рік закінчення аспірантури (впродовж 1990-2000 рр.) захищали дисертації щорічно 500-900 людей, тобто лише кожний п'ятий-шостий випускник. А в 2000 р. загальна чисельність захищених кандидатських дисертацій (з урахуванням осіб, що захищалися поза аспірантурою), порівняно з 1990 р., зросла майже на 44%. Аналогічна ситуація спостерігається і в докторантурах, де у 1991-99 рр. тільки кожен п'ятий докторант закінчував навчання із захистом дисертації. Становище ще більше погіршилося у 2000 р., коли лише 37 пошукачів завершили докторантуру (із 401) із захистом дисертації (майже кожен 11). Тому збільшення загальної чисельності докторів наук від 8133 осіб у 1991 р. до 11008 осіб у 2002 р. значно може бути зумовлене розширенням практики присудження наукового ступеня доктора наук за сукупністю робіт, надрукованих без захисту докторської дисертації або спрощенням процедури їхнього захисту [11].

Збереження подібної тенденції підготовки науковців вищої кваліфікації призведе до посилення тенденції "старіння" наукових кадрів, подальшого спаду науково-технічної діяльності тощо. В свою чергу, зафіксує подальше відставання держави у галузі створення та використання новітніх технологій нової наукомісткої продукції, зниження конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринкові. Економічна криза, яка охопила виробничу, фінансову і соціальну сфери, нестабільність у суспільстві негативно відбивалися на винахідницькій і раціоналізаторській діяльності. Лише за 1991-95 роки кількість авторів, які подали рацпропозиції або заявки на винаходи, зменшилась у два рази. Однак за наступні 1995-2000 рр. ситуація змінилася на протилежну, і вже за означений період число поданих заявок на винаходи зросло майже у 1,5 раза.

Недостатнє фінансування науки і відсутність об'єктивної оплати праці вчених призвели до розпаду багатьох наукових колективів, до переходу найкваліфікованішої частини наукового потенціалу України - докторів і кандидатів наук - у інші сфери або до виїзду за межі України. Зокрема, найбільше науковців вищої кваліфікації (докторів наук) у 2000 р. виїхало до СІЛА (9 осіб), Німеччини (6), Росії (3). Картина дещо змінилася у 2002 р., коли до означених вище країн переїхало, відповідно -- 5,4, 3 докторів наук. Хоча загальна кількість таких емігрантів майже залишалася стабільною, адже у 2000 р. їх нараховувалося 26 осіб, а у 2002 р. -- 27 осіб.

Вищеназвані негативні процеси загрожують змінити економічний потенціал України. Якщо в 70-х рр. минулого століття Україна займала провідне місце в світі за числом учених на 1000 зайнятих у виробництві, то в середині 90-х років на 1000 зайнятих їх припадало 8,4 супроти 11,5 у Франції, 10,3 в Англії [5].

Перехід до ринкових відносин в умовах спаду виробництва, різке скорочення попиту виробничої сфери на науково-технічну продукцію, дефіцит бюджетних асигнувань негативно вплинули на стабільність роботи наукових організацій. Наука, на відміну від виробничих галузей народного господарства, має вкрай низькі стартові можливості для входження у ринок. Вони зумовлені довгим періодом між виникненням ідеї та її реалізацією, високим ступенем ризику вкладання коштів у довгострокові науково-технічні проекти. Водночас, за останні роки спостерігається постійне скорочення інвестицій у науково-технічну сферу. Частка витрат на фінансування науки у внутрішньому валовому продукті скоротилась із 3,1 % у 1990 р. до 1,17% у 2000 р. Водночас, має місце зростання за 1995-2002 рр. витрат на наукові та науково-технічні роботи із 652,0 млн. до 2611,7 млн. грн.

Із загального обсягу фінансування науково-технічних робіт більша частина коштів (933,6 млн. грн., або 35,8%) надходила від замовників на території України. Частка держави у науковому фінансуванні склала 28,1%. Великими фінансовими донорами науково-технічних робіт виступили іноземні держави, що вклали у науку 683,1 млн. грн., або 26,2%. Питома вага витрат на науку за рахунок державного бюджету знизилася, бо у 1995 р. державне фінансування її складало 37,6%. Із усього обсягу виконаних наукових і науково-технічних вишукувань власними силами організацій (підприємств) на фундаментальні дослідження припало 17,0%, на прикладні дослідження -13,8%, на науково-технічні послуги - 13,7%, проте найбільшою була частка розробок-55,5%.

В умовах дефіциту бюджетних асигнувань оптимальним для розвитку вітчизняної науки було б розширення участі у міжнародних науково-технічних програмах і проектах, отримання замовлення на виконання НДДКР із країн далекого зарубіжжя, збільшення частки обсягів НДДКР, що виконуються для замовників із країн СНД. Разом із тим, ці напрямки не знаходять поширення.

У 2000 р. вартість основних засобів науково-технічної діяльності перевищила 7170,8 млн. грн., більше 28% яких припадає на машини та устаткування (2028,3 млн. грн.). Майже 2/3 (62,8%) загальної вартості основних фондів зосереджена у галузевому, а біля третини (30,8%) -- в академічному секторах, де фондоозброєність працівників найвища (відповідно, 4504,4 і 2208,5 млн. грн.).

Понад 57% наявного парку машин та устаткування (1165,5 млн. грн.) у 2000 р. було зосереджено у галузевому, третя частина (663,3 млн. грн.) -- в академічному, 6,3% -- у вузівському секторах науки. Вони забезпечені технічними засобами підрозділи заводської науки, на які припадає лише 2,3% загальної вартості основних засобів і 7,3% - машин та устаткування. Технічна оснащеність виконавців наукових досліджень і розробок (без урахування сумісників) пересічно по обстежених організаціях склала 10,8 тис. грн. Найвища вона в академічних наукових організаціях - 13,3 тис. грн., а найнижча - у підрозділах заводської науки - 5,4 тис. грн.

Продовжує знижуватись і кількість виконаних розробок. Так, коли у 1991 р. їх було створено 82,0 тис. одиниць, то у 2000 р. - вже 38,3 тис. Особливо швидкими темпами зменшувалися розробки, в яких було використано винаходи -- майже у 7 разів (від 6,9 тис. до 1,0 тис. одиниць).

Нестабільна робота наукових організацій негативно впливає на інноваційну активність промислових підприємств. У 2000 р. вибірковому обстеженню інноваційної діяльності підлягало 18,0% промислових підприємств України (1705). Обстеження показало, що інноваційний процес в Україні ще не набув достатніх темпів, але підприємства із чисельністю працюючих більше 5000 -- менше 5000 осіб і такі, що мають достатньо розвинену матеріально-технічну базу, виявляють най­більшу інноваційну активність.

Як і за минулі роки, основним джерелом фінансування технологічних інновацій залишаються власні кошти підприємств. У 2002 р. за їхній рахунок виконано більше 71% загального обсягу інноваційних робіт (у 1999 р. - 69,3%). Частка коштів держбюджету у загальному обсязі інноваційних витрат досягла лише 15%,проти 10,1% у 1999 році. Дещо збільшилася питома вага інноваційних робіт, що виконувалися за рахунок залучення коштів інвесторів -10,7%, проти 8,2% у 1999 році. Та українська інноваційна сфера ще не стала привабливою для вітчизняних та іноземних інвесторів. Тому у 2000 р. за рахунок залучення інвестицій мали змогу виконувати інноваційні роботи лише 2,4% обстежених підприємств (у 1999 р. - 1,6%). У 2000 р. від вітчизняних та іноземних інвесторів на розвиток інноваційної діяльності надійшло 182,5 млн. грн., а у 2002 р. - вже 322,8 млн. грн.. Кредитами банків, як і у 1999 р., користувалися менше 2% підприємств, що здійснювали інновації. Сума витрат за рахунок кредитних коштів склала 110 млн. грн., або 6,3% від загальної їхньої суми (у 1999 р. - 71,9 млн. грн. і 6,1%).

Найпоширенішим напрямом інноваційної діяльності підприємств, орієнтованих на створення та впровадження наукомісткої конкурентоспроможної продукції, у 2000 р. було придбання засобів ви­робництва, яким займалося 564 виробництва (33% з усіх, що проводили інноваційну діяльність), здійснення технологічної підготовки виробництва - 478 (28,0%), маркетинг і реклама - 438 (25,7%) і дослідження та розробки -- 436 (25,6%).

Загалом у 2000 р. інновації впроваджувалися на 1491 підприємствах, а у 2002 р. - вже на 1506. Найбільше підприємств у 2000 р. освоювали виробництво нових видів продукції (1372, або 92,0% до загальної кількості підприємств). Менше виробничих закладів впроваджували нові технологічні процеси (416, або 27,9%) і ще менше (174, або 11,7%) проводили комплексну механізацію й автоматизацію виробництва. У 2000 р. впроваджено 1403 нових прогресивних технологічних процеси, що у 2,1 р. менше, ніжу 1995 р., а у 2002 р. ще менше 1142, або 81,4% відносно 2000 р. У 2000 р. було освоєно 15323 найменувань нових видів продукції, що на 33,6% більше, ніж у 1995 р. У 2002 р. цей показник ще зріс, порівняно з 2000 р., майже у 1,5 раза, сягнувши 22847 найменувань нових видів продукції.

Обсяг відвантаженої інноваційної продукції склав 12148,3 млн. грн., що сягнуло 9,4% загального обсягу відвантаженої промислової продукції. Майже на кожному п'ятому підприємстві питома вага відвантаженої інноваційної продукції у загальному її обсязі перевищила 50%, на кожному восьмому - становила від 25 до 50%. Близько третини загального обсягу відвантаженої інноваційної продукції складає продукція, що зазнала істотних технологічних змін, або заново впроваджена.

При збереженні слабкої інноваційної активності на промислових підприємствах неможливо очікувати появи конкурентоспроможної, наукоємкої продукції. У 2000 р. збільшилась кількість підприємств, що створювали вперше в Україні зразки нових типів машин, устаткування, апаратів, приладів та засобів автоматизації, порівняно з 1999 р. -- на 5,5%, із 1998 р. - на 18,5%. Ними створено 335 зразків нових видів техніки, що на чверть більше, ніж у 1999 і 1998 рр., однак на 49% менше, ніж у 1995 р. Серед них більшу частину складає устаткування електротехнічне та машини електричні, устаткування хімічне, компресорне, насоси, устаткування гірничошахтне, нафтопромислове та нафтогазопереробне.

Спостерігалося збільшення пересічної тривалості розробки нових взірців. Значно коротший середній термін створення зразків нових видів металорізальних верстатів, устаткування для промисловості будівельних матеріалів, торгівлі та громадського харчування, автомобілів. У порівнянні із 1995 р., частка створених виробів у 2000 р., що за техніко-економічними показниками перевищують світові аналоги, залишилась майже незмінною. Більше чверті створених зразків (93) мають технічний рівень, що залишається невизначеним. Усе ж, більшість створених зразків нової техніки за своїми техніко-економічними характеристиками фактично не відрізняється принциповою новизною. Частка зразків, при створенні яких використані нові технічні рішення на рівні винаходу, не досягла і 4%, проти 8,3% у 1999 році. Переважно винаходи використані при розробці взірців нового гірничошахтного устаткування, тракторів, двигунів тракторів і сільськогосподарських машин.

Систематичне скорочення кількості створених взірців нової техніки, зниження технічного рівня призводить до наявності незначного науково-технічного доробку та подальшого згортання освоєння нової продукції. Так, у 1995 р. нараховувалося 244 підприємства, що випускали вперше в Україні нові види продукції машинобудування, а вже у 2000 р. їхнє число скоротилося до 172. Це спричинило зменшення у 2000 р. кількості освоєних вперше в Україні нових видів продукції ма­шинобудування до 469 проти 946 в 1994 р. Принципово нової продукції освоєно 298 видів, або 63,5%. Спостерігається також зменшення питомої ваги продукції в загальному обсязі випуску продукції машинобудування, виробництво якої розпочато вперше в Україні в 2000 р., до 4,3% проти 8% в 1994 р. Хоча у 1998 р. мало місце пікове зростання частки освоєної в Україні продукції машинобудування (11,3%) [8].

Державний фонд фундаментальних досліджень (ДФФД) створений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України за № 153 від 25.03.1992 р. і діє на основі "Положення про ДФФД", затвердженого Державним комітетом України із питань науки і технологій 30.03.92 р. Головне завдання ДФФД -- доповнити традиційну систему підтримки науки, коли основним об'єктом фінансування була її інфраструктура, системою цільового виділення ресурсів на основі грантів.

Система грантів порівняно нова для України, тоді яку світі це добре відпрацьований спосіб фінансування наукових досліджень і розробок. Підтримуючи на конкурсних засадах ініціативні наукові проекти, ДФФД упродовж 1992-95 рр. виділяв кошти на 2700 проектів, у яких брали і беруть участь біля 10 тисяч науковців із усіх регіонів України.