Природно-ресурсний потенціал України

Фонд сформував екФонд сформував експертні групи за дев'ятьма науковими напрямами:

1. Математика, інформатика та механіка;

2.Фізика та астрономія;

3. Хімія;

4.Наукові основи перспективних технологій;

5. Біологія;

6.Науки про Землю та Всесвіт і проблеми навколишнього середовища;

7.Фундаментальні соціально-економічні проблеми;

8. Прогнозування розвитку науки та освіти.

Основний зміст роботи Фонду - проведення конкурсного відбору фундаментальних дослідницьких проектів на основі незалежної експертизи, визначення наукових пріоритетів та обсягів фінансування в межах виділених коштів на всі наукові напрями, розподіл грошей на проекти, перевірка і контроль їхнього виконання, а також створення баз даних авторів, проектів та експертиз. Оголошення про умови конкурсів друкувались в урядовій пресі і розповсюджувались через мережу регіональних центрів.

Спрямовуючи свою діяльність на підтримку фундаментальних і пошукових робіт у природничих, технічних і гуманітарних галузях, ДФФД виділяв також кошти для сприяння участі проектантів та їхніх робіт у міжнародних конференціях, виставках, обмінах вченими. Окрім того, незначні фінанси адресувались переможцям Всеукраїнських виставок науково-технічної творчості учнівської молоді.

Розподіл грантів у межах України показує, що він охоплює 20 областей і Автономну Республіку Крим, а це приблизно відповідає розподілові кількості поданих конкурсних проектів. Фонд намагається стимулювати розвиток фундаментальних досліджень регіональними організаціями.

У 1995 р. ДФФД надавалися виконавцям 1395 наукових проектів 302 організацій. Із цих проектів 67% виконувалися вченими Національної академії наук України, біля 20% - вченими вищих навчальних закладів. Гранти отримують й окремі вчені на контрактних засадах.

Серед регіонів України найбільшу підтримку із ДФФД отримували наукові центри м. Києва (69,6%), Харкова (12,4%), Львова (6,0%), Донецька (2,7%), Одеси (2,6%), Дніпропетровська (2,3%), Чернівців (2,1%), Автономної Республіки Крим (2,0%).

У 1999 р. наукові дослідження і розробки виконували 1506 наукових організацій проти 1453 у 1995 р., у тому числі: 787 -- самостійні науково-дослідні організації, 245 -- самостійних конструкторських організацій, 60 -- проектних та проектно-пошукових організацій, 160 -- вищих навчальних закладів, 93 -- науково-дослідних та конструкторських підрозділи на промислових підприємствах. Понад 60% організацій у 1995 р. зосереджувалося у галузевому секторі та майже 20% -- в академічному. Із загальної кількості організацій 1105 належать до державної форми власності, а 330 - до колективної.

Обсяг фінансування наукових досліджень і розробок у 2002 р. перевищив 2612 млн. грн., у тому числі за рахунок державного бюджету -- 733 млн. грн. Розміри наукових досліджень і розробок, що виконані власними силами обстежених організацій, склали 146,7 млн. грн. Найбільша частка науково-технічних робіт фінансувалася за рахунок коштів замовників на території України -- 35,8% (933,6 млн. грн.). Із усього обсягу виконаних науково-технічних вишукувань на науково-дослідні роботи припало 33,0%, а на проектно-конструкторські та технологічні дослідження -- 35,3% [24].

Складне фінансове становище більшості наукових установ, застаріла матеріально-технічна база, низький рівень заробітної плати, затримки з її виплатами та інші причини негативно вплинули на діяльність та соціальний рівень життя науковців, що викликало активізацію їх відтоку з наукової сфери. У порівнянні з 1990 роком, у 1999 р. чисельність спеціалістів, які виконували наукові дослідження і розробки, скоротилась на 206 тисяч осіб або майже у 2,9 раза і склала 107,4 тис. осіб.

Трудові ресурси -- частина населення країни, яка здатна до трудової діяльності. До трудових ресурсів України відносять працездатне населення: чоловіки у віці від 16 до 60 років і жінки від 16 до 55 років, а також підлітки до 16 років та особи пенсійного віку, які беруть участь у суспільному виробництві.

На 1.01.2008 р. кількість населення в Україні становила 46 337 340 осіб, а зайнятих в усіх сферах економічної діяльності -- 21,0 млн. осіб (на 2001 р.), із них у галузях економіки - 15,1 млн. осіб, інших сферах економічної діяльності -- 5,9 млн. осіб. Характерною особливістю є те, що частина працездатного населення, задіяного в усіх сферах економіки постійно скорочується і у 2001 р., порівняно з 1985 р., цей показник зменшився на 4,1 млн. осіб. Причому, темпи його зниження за останні шість років (1996-2001 рр.) зросли більше ніж удвічі, оскільки за 1985-96 рр. кількість економічно активного населення упала на 1,8 млн. осіб, аза 1996-2001 р. - на 2,2 млн. ос.

Також скорочується частина зайнятого населення у галузях матеріального виробництва і у невиробничій сфері -- зокрема, від 7,1 млн. осіб у 1985 р. до 6,9 млн. осіб у 2001 р.

Труднощі, пов'язані з реформуванням і структурною перебудовою економіки України зумовили територіальні відмінності в ефективному використанні потенціалу трудових ресурсів. По областях України рівень зайнятості працездатного населення у працездатному віці коливався за 1995-2002 рр. найбільше у межах 40-50% (див. табл. 3.2). Однак мали місце випадки, коли він виходив за нижню межу цього показника (за 1995 р. -- для АРК і м. Севастополя, за 2002 р. -- для Івано-Франківської, Житомирської, Луганської і Тернопільської областей), або був більшим від його верхніх значень (за 1995 р. -- для Хмельницької області, за 2002 р. -- для м. Києва і Хмельницької області). За такий короткий відтинок часу чітко простежується тенденція до зменшення частки зайнятих в економічній діяльності по всіх областях України. Виняток становлять АРК, Одеська, Дніпропетровська, Закарпатська, Миколаївська, Сумська, Вижницька і Харківська області та міста Київ і Севастополь, де відносна величина задіяних у народногосподарському виробництві збільшилася. Зазначимо, що на 1.01.2003 р. найменшим рівень зайнятості був у Івано-Франківській (37,5%), Тернопільській (37,6%), Луганській (38,6%), Житомирській (38,7%) об­ластях, АРК (40,1%) і Кіровоградській (40,7%) області. Найбільша частка залученої в економіку людності спостерігалася у м. Києві (53,8%), Хмельницькій (50,8%) області, м. Севастополі (49,9%), Миколаївській (49,2%), Сумській (48,9%) і Дніпропетровській (48,4%) областях [9].

Отже, детально розібравши структуру, якісні та кількісні оцінки трудо-ресурсного потенціалу України ми бачимо, що можна виділити цілий ряд проблем та перспектив у використанні ресурсів. Щодо науково-технічного потенціалу, то тут ситуація залежить від інвестицій в наукову сферу, а для цього потрібно створити відповідне правове середовище.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПРИРОДНО-РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ТА ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

3.1 Проблеми збереження ресурсів та природного середовища

Як і в усьому світі, в Україні гостро стоять проблеми щодо раціонального використання, збереження, а по можливості - примноження й відновлення компонентів природно-ресурсного потенціалу. Так, проблеми використання мінерально-сировинного потенціалу України полягають у тому, що значна частини ресурсів знаходиться у важко видобувному розміщенні (на великих глибинах, у вузьких пластах тощо), також - у виснаженості найбільш якісної частини запасів промислових копалин, у першу чергу - палива (нафти, газу, вугілля), обмежених фінансових та технічних можливостях геологорозвідувальних робіт. Перспективи розвитку мінерально-сировинного комплексу пов'язуються із розвідкою та розробкою нових для України корисних копалин - золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо, також важливим є підвищення рівня виробітку родовищ та вилучення корисних складових з породи, залучення до господарського обігу техногенних родовищ зі складу відходів попереднього виробництва, використання раніше списаних запасів корисних копалин [6].

Основними проблемами в сфері користування земельними ресурсами виступають: поліпшення просторової організації продуктивних сил через підвищення ефективності використання та охорони земель, упорядкування промислового та житлового будівництва на основі раціонального проектування розвитку поселень. Через впровадження нових технологій обробки ґрунту та зменшення розораності земель, припинення деградації сільгоспугідь можливим є досягнення збалансованого співвідношення грунтів різного функціонального призначення у зональних системах землекористування. В якості землеохоронних заходів провідними є боротьба з вітровою і ґрунтовою ерозією через цілеспрямовані лісонасадження, впровадження прогресивних систем меліорації двосторонньої дії, рекультивацію неугідь, поліпшення природних кормових угідь - лук і пасовищ, в якості заходів щодо відтворення. Головними складовими ґрунтозахисної системи землеробства мають стати еколого-технологічне розгрупування й контурно-меліоративна організація території, оптимізація структури й динаміки посівних площ відповідно регіональних передумов ресурсокористування, покращення виробничих властивостей ґрунтів, впровадження ґрунтозахисних технологій обробітку ґрунту (безполицевий обробіток, посів спеціальними протиерозійними сівалками, щілювання ріллі, сіножатей і пасовищ, смугове розміщення культур), узгодження охорони й відтворення земель з комплексом з водо- та лісоохоронних заходів. Особливої ролі набуває в умовах трансформації земельних відносин збереження оптимального, екологічно виправданого паритету між функціональним використанням земель в межах сільськогосподарської діяльності, чому сприятимуть розвиток відносин земельної ренти, розробка балансів земельних фондів і схем землевпорядкування з обов'язковим визначенням вартісних характеристик ґрунтів, структури їх використання та порядку проведення заходів з охорони та відтворення земельних ресурсів.

Проблеми водокористування в Україні полягають перш за все у просторовій незбалансованості джерел та споживачів ресурсів водного комплексу, в нераціональному розподілі водних ресурсів між останніми, з високими рівнями втрат при транспортуванні та використанні води. Існуюча структура промислового виробництва з її орієнтацією на галузі важкої промисловості, перш за все енергетично-металургійного спрямування характеризується підвищеною водомісткістю [12].

Інший комплекс проблем пов'язаний із постійним погіршенням якісних характеристик води через забруднення промисловими викидами та побутово-комунальними стоками, хімічними речовинами та відходами сільськогосподарського виробництва. Через це порушується баланс водного екологічного середовища, деградує водна та навколишня флора й фауна, гостро стоїть проблема збереження і поліпшення біологічної продуктивності та рекреаційно-оздоровчої цінності водного фонду. Тому головними завданнями розвитку водного комплексу є, з одного боку, впорядкування й збалансування користування водою з науковим обґрунтуванням водогосподарського балансу, а з іншого боку - запобігання шкідливому впливу забруднюючих речовин на воду, а води, у свою чергу - на природне середовище. Для цього у належний технічний стан має бути приведено водні об'єкти, поліпшено самовідновлюючу та самоочисну здатність водних систем; оновлено техніко-технологічну базу водомістких виробництв, реорганізовано їх у напрямі багатоциклового використання водного ресурсу. Також необхідним завданням на довгострокову перспективу є повернення у природний стан русел річок, де стік останніх зарегульовано каскадами водосховищ. У першу чергу це стосується р. Дніпро. Проблеми раціонального водоспоживання значним чином в змозі вирішити економічні механізми платного водокористування, у першу чергу - водної ренти.

Комплекс проблем щодо формування і раціонального використання лісових ресурсів України включає в себе перш за все негативні наслідки надмірної вирубки лісів (особливо - у Карпатському районі), що призвело до порушення збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами. "Наступ" мережі розселення та господарської діяльності у цілому на лісовкриті площі призводить до їх звуження, деградації лісосировинної бази. Відчувається й негативний вплив попередніх лісомеліорацій, який вилився у погіршення природних комплексів, деградацію рослинного покриву, надмірне осушення лісових ґрунтів. Окрему болючу проблему являють собою лісові пожежі, які все частішають у зв'язку з глобальним потеплінням клімату планети. У кінцевому підсумку ці явища ведуть до скорочення обсягів лісокористування та збереження низького рівня задоволення потреб у деревині за рахунок національних ресурсів. Отож, для вирішення вказаних проблем необхідним є застосування низки заходів зі збереження й посилення водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших корисних природних властивостей лісів. Це може бути досягнуто через: розширення зелених зон в мережах розселення й виробничих зонах, забезпечення раціональних територіальних пропорцій лісокористування та міжгалузевого ув'язування лісогосподарських і лісоохоронних робіт, прискорене розширення лісового фонду за рахунок нових лісонасаджень [25].

Головні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів України полягають перш за все у докорінному підвищенні рівня й загальної культури життя широких верств населення країни, що дозволить ефективно розгорнути рекреаційну діяльність на економічно вигідних ринкових умовах господарювання. Максимально повному задоволенню потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні повинні сприяти охорона й відновлення рекреаційних ресурсів, зростання якості послуг у цій сфері. Тільки орієнтація на власного споживача рекреаційних послуг може забезпечити оптимальне навантаження на рекреаційні території з отриманням кумулятивного економічного ефекту також від відновлення властивостей робочої сили рекреантів, прискореного економічного розвитку територій з рекреаційною (в комплексі з іншими галузями) спеціалізацією районної економіки (у Південному та Карпатському економічних районах).

Чи не найбільш гострими є проблеми збереження й відновлення фауністичних (мисливсько-рибальських) ресурсів. Саме вони зазнали чи не найбільших втрат внаслідок людської діяльності. Розвиток продуктивних сил обумовив як погіршення умов існування тваринного світу, так і "звуження" площ його природного існування внаслідок використання земель для виробничих та невиробничих цілей. Темпи зникнення біологічних видів під впливом зміни екологічної ситуації продовжують зростати. В результаті зміни гідрологічного режиму територій, погіршення якості вод, скорочується аж до щезання кількість багатьох представників водно-болотної та лісової фауни, зменшується кількість та якісні показники рибних ресурсів. Велика шкода завдана фауні України аварією на Чорнобильській атомній станції, вплив якої на тваринний світ виявлятиметься впродовж тривалого часу, оскільки при цьому нищівного удару завдано генофонду фауни країни, як гаранту відновлення й існування популяцій живих істот, збереження біорозмаїття. Унікальні природні умови, в тому числі порівняно добра забезпеченість водними та лісовими ресурсами, невисока густота населення на значних територіях країни створюють можливості розширення потенціалів мисливських, а особливо рибних ресурсів, в тому числі на базі природно-заповідних об'єктів національного й місцевого значення. Велику роль у збереженні й відновленні фауни країни, її мисливсько-рибальських ресурсів має міжнародне співробітництво у цій галузі, у тому числі - тісна співпраця з сусідами по Чорноморському регіону [19].

На сучасному етапі освоєння природно-ресурсного потенціалу в Україні парадигмою ресурсокористування є ресурсозбереження, як прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів через докорінне поліпшення організації та техніко-технологічної підготовки виробництва. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження містяться у комплексному використанні невідновлюваних видів ресурсів (у першу чергу - мінеральних), впровадженні ресурсозберігаючої техніки і технологій, використанні ресурсів вторинного ресурсного потенціалу, підвищенні енергозбере-ження. В цілому збалансований та пропорційний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дозволить сформувати нову ідеологію господарювання, яка базується на економному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі. Для відновлюваних ресурсів правилом користування має стати кількісне та якісне ресурсовідновлення, яке повинно випереджати за темпами ресурсові-користання. Необхідним елементом цієї стратегії має бути всебічне узгодження відновлюючих та охоронних заходів по всіх компонентах ресурсів з метою одержання комплексного ефекту від природокористування [7].

3.2 Шляхи вирішення проблем ресурсозбереження та природного потенціалу

Ресурсозбереження -- це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар'єрів тощо; ефективне регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об'єктів [11].

Необхідне використання нетрадиційних відновлювальних джерел енергії, що дозволяє заощадити звичні види енергії і позетивно відображаєтся на довкільному середовищі. Загальноприйнятими є наступні шість типів: біомаса, вітер, сонце, геотермальне середовище, океан, малі гідроелектростанції.

Одним з вагомих компонентів ресурсозбереження є вторинний ресурсний потенціал. Навіть за кризових умов господарювання щорічно утворюється близько 600--700 млн. т відходів з номенклатурою більше ніж 50 найменувань, в структурі яких переважає видобувна, паливно-енергетична, металургійна, хімічна промисловість. У перспективі передбачається формування ефективного механізму вторинного ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій. Зокрема, значнного розвитку набуде вторинна металургія. Особлива увага приділятиметься розширенню напрямів використання макулатури, полімерної вторинної сировини, деревини; створюватимуться потужності по переробці картонної, скляної, металевої та пластикової тари і упаковки [15].

Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбереження у зв'язку з тим, що Україна належить до енергодефіцитних країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливно-енергетичних ресурсах менш ніж на 50%. Відповідно до Комплексної державної програми з енергозбереження на період до 2010 року передбачається: запровадити заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві енергомісткої продукції й здійснення комплексного фінансово-економічного та енергетичного аудиту найбільш енергоємних виробництв і закриття на цій підставі збиткових підприємств; провести реконструкцію та технічне переозброєння ТЕЦ промислових підприємств; впровадити економічний механізм заінтересованості в економії паливно-енергетичних ресурсів, нових енергозберігаючих маловитратних технологій; запровадити на енергоємних підприємствах автоматизовану систему обліку та управління витрат енергоносіїв; залучити до паливно-енергетичного балансу країни відновлювані та нетрадиційні джерела енергії.

В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.

Ресурсозбереження як фактор підвищення ефективності виробництва повинен функціювати в рамках справедливого законодавства, закони повинні чітко формулювати співвідносини між природними ресурсами і фізичними та юридичними особами. Особи задіяні в виробництві з використанням ресурсів запаси яких, на межі або скоро будуть на межі, повинні стимулюватись з боку держави за новітні пропозиціі, щодо економіі ресурсів, за рахунок нових технологій, заміни одних ресурсів другими в нормах балансу реального співвідношення одних ресурсів до других. Треба наголосити що, такі міжнародні іноземні фонди як Європейський Банк Реконструкціі та Розвитку, зацікавлені в проектах наших підприємців, спрямованних на підвищення виробництва завдяки новим технологіям які також відповідають міжнародним екологічним стандартам, і під перспективні бізнес - проекти на тендерній основі пропонують довгострокові кредити під невисокі відсотки [12].

Індустріальна діяльність людини в багатьох аспектах веде до небажаних явищ і так званої ланцюгової реакції процесів шкідливих для органічного і неорганічного світу і, насамперед, для людей тому ресурсозбереження не можливе без вирішення проблеми поліпшення екологічного стану території України, у першу чергу слід починати з впровадження системи природоохоронних заходів у тих регіонах, де сьогодні екологічна ситуація найбільш напружена і які мають найбільше соціально-економічне значення для нашої держави.

Такими регіонами уряд визнав:

Донецько-Придніпровський,

Поліський,

Карпатський,

Азово-Чорноморський.

Охорона природних ресурсів - це в першу чергу, турбота не тілки за них, а і про людей, їхній добробут і здоров'я. І потрібно все зробити для того, щоб кожен, хто активно взаємодіє з природно - ресурсним потенціалом, був його другом.

Залучені в господарський обіг природні ресурси є важливим фактором виробництва і не можуть не враховуватись у національіному багатстві. Природні ресурси, залучені у виробництво, є носіями виробничих відносин і втілюють у собі єдність споживної вартості та вартості.

Суспільству важливо знати, скільки потрібно докласти праці, щоб замістити ті чи інші ресурси, які були вилучені в природі. Отже, ресурсосбереженння -- це не лише елемент виробництва, воно також важливе для будь-якого суспільства, оскільки дає змогу зберігати працю або попереджувати її втрати в майбутньому. Оцінка ресурсів повинна відображати не стільки фактичні витрати, пов'язані з використанням, скільки значущість природних ресурсів для народного господарства.

Останнім часом досить широкої популярності набула енергетична оцінка природних продуктивних сил. Вона грунтується на тому, що природні ресурси мають певний енергетичний еквівалент, який залежить від їх внутрішнього потенціалу і попередніх витрат на їх утворення. Тобто під різнорідні явища підводиться єдина основа, що дає змогу їх порівнювати.

Різниця або відношення між витратами і виходом eнepгії досить об'єктивно характеризує продуктивність праці.

Техніка розрахунку оцінки природного ресурсу за енергетичною методикою зводиться до дії згідно з формулою:

ОПРе =Ев:Ве ( 3.1)

де ОПРе - оцінка природних ресурсів епергетична;

Ев - енергетичні витрати на утворення певного виду природних ресурсів;

Be - вихід енергії, який може бути одержаний з цього виду природного ресурсу при його використанні [14].

Але оцінка природних умов і ресурсів історично відносна і залежить від цілої низки умов -- соціальних, економічних, природних, науковотехнічних, від етапу і ступеня використання самих при-родних ресурсів і ступеня рівноваги природного середовища. Підвищена увага в наш час приділяється економічним оцінкам природних ресурсів, хоча вони дотепер залишаються ще недостатньо обгрунтованими.

Отже, проаналізувавши основні проблеми та перспективи використання ресурсів можна зробити висновок, що нажаль ресурси нашої країни використовуються нераціонально, адже їхня ефективність є низькою і на окремих територіях, де концентрація виробництва дуже висока, є значні забруднення довкілля. Тому для виходу з кризи та попередження багатьох інших проблем необхідно вжити всіх заходів щодо модернізації виробництва та впровадження новітніх технологій по збереженню екологічного середовища та раціоналізації використання ресурсів.

ВИСНОВКИ

У своєї курсової роботі я розглянула основні особливості розміщення природних ресурсів на території України, види та значення економічної оцінки природних ресурсів, питання охорони та раціонального використання.

В першому розділі я розглянула визначення природно-ресурсного потенціалу та його складові. Надала характеристику соціально-економічного потенціалу України та загальну характеристику структури природно-ресурсного потенціалу.

В другому розділі я охарактеризувала основні види природних ресурсів та принципи їх розміщення: мінеральні (паливні, рудні, будівельні, тощо) розміщені не рівномірно та в відповідності до геохімічних, тектонічних умов, тобто геологічною будовою території; земельні (сільськогосподарські землі, ліси, землі під забудову та затоплення) поширені повсемістно, але відрізняються рівнем родючості ґрунтів, який залежить від кліматичних умов та під впливом антропогенного фактора дуже змінюється; біологічні (тварини та рослини) - розподіл залежить переважно від кліматичних умов і має зональний характер: широтна зональність на рівнинній частині та висотна поясність в горах - Українських Карпатах і Кримських горах; водні (поверхневі, підземні, морські) нерівномірно розподіляються на території України (в середньому 83 тис. мі води на рік), зменшується від півночі до півдня, тому побудовано багато зрошувальних систем, каналів для забезпечення потреб промисловості і населення; рекреаційні розміщені по всій території країни, але розрізняються по типу; кліматичні розміщаються в залежності від кліматичного пояса (помірний, крайній південь Криму - субтропічний середземноморний), природної зони (змішаних лісів, лісостепи, степи, Кримські гори, Українські Карпати), циркуляційних процесів (зменшення з північного заходу на південний схід). А також визначила кількісну та якісну оцінку природно-ресурсного потенціалу.

В третьому розділі я розглянула основні проблеми збереженя ресурсів та природного середовища і які шляхи вирішення проблем ресурсозбереження та природного потенціалу.

Україна належить до країн, з дуже великими обсягами та високою інтенсивністю використання природних ресурсів. Цьому сприяє наявність, різноманітність та багатство видів ресурсів, добра господарська освоєність, доступність територій, сприятливі умови для їх експлуатації та зростаючи потреби людини та промислового виробництва в цих ресурсах. По-перше, за питомими (на 1 чол., на 1 кмІ) масштабами та інтенсивністю використання ресурсів, Україна випереджає всі розвинуті країни світу і, безперечно, займає перше місце в Європі. По-друге, великі обсяги виробництва та інтенсивне використання ресурсів визначили спеціалізацію економіки, яка характеризується високими масштабами споживання сировини, палива, матеріалів. Основна задача на сьогодні - це питання комплексного та ефективного використання ресурсів в народному господарстві та збереження їх для наступних поколінь. Тут можна визначити основні напрямки державної стратегії раціонального природокористування:

- постійний контроль за дотриманням надрокористувачами проектів розробки та технологічних схем при розробці родовищ корисних копалин;

- розвиток заповідної справи та збереження біорізноманіття, розширення існуючих і створення нових природно-заповідних об'єктів;

- державне фінансування діяльності по лімітування, розміщенню та знешкодженню відходів;

- запобігання забруднення річок, озер, водосховищ, та ін. гідрологічних об'єктів і підтримка їх сприятливого гідрологічного стану;

- втілення сучасних технологій ведення лісового господарства та лісоексплуатації, відтворення корінних деревостанів і корінних фауністичних комплексів;

- впровадження еколого-економічних важелів раціонального використання природних ресурсів та формування екологічних фондів для фінансування природоохоронної діяльності;

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

1. Виступ Президента України Леоніда Кучми на науково-практичній конференції 21 лютого 2003 року // Урядовий кур'єр. -2003. № 36. С. 3 - 5.

2. ГоликовА.П., Олійник Я.Б., СтепаненкоА.В. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник. -- К.: Либідь, 2006. -- 320 с.

3. Горленко Й.А., Руденко Л.Г., Малюк С.Н. Проблеми комплексного развития территории. -- К. : Наукова думка, 2007. -- 296 с.

4. Іванух Р., Жученко В. Стратегічні проблеми розвитку рекреаційно-туристичного комплексу України // Економіка України №1, 2008, с. 67

5. Клиновий, Д.В. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: навчальний посібник / Д.В. Клиновий, Т.В. Пепа ; Мін-во освіти і науки України. - К. : ЦУЛ, 2006. - 728 с.

6. Качан П.М. Розміщення продуктивних сил України. - Х.: Освіта, 2008.

7. Кокошко И.Ф. Економіка України. - К.: Знання, 2005.

8. Коротун І.М. Коротун Л.К. Коротун С.І. Природні умови та ресурси. - Х.: Освіта,2006.

9. Масляк П.О., Олійник Я.Б., Степаненко А.В., Шищенко П.Г. Соціальна географія. К.: Знання, 2007.

10. Масляк П.О., Шищенко П.Г. Географія України. - Київ, 2008.

11. Мельник С.А. Управління регіональною економікою: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2003. - 152 с.

12. Николаев М., Махотаева М. Выбор стратегии регионального экономического развития // Экономист. - 2007. - № 3. - С. 54-60.

13. Охорона навколишнього середовища та раціональне використання природних ресурсів в Україні: Стат. збірник. К.: Знання, 2002. С.113

14. Природа Украинской ССР. Растительный мир. К., 1985. С.19

15. Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії. -- К.: Знання, 2004. -- С. 178--215.

16. Поповкін В.Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. -- К.: Наукова думка, 2003. -- 210с.

17. Розміщення продуктивних сил: Підручник / В.В. Ковалевський, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін. -- К.: Знання, КОО, 2007. -- С. 139--179.

18. Розміщення продуктивних сил: Підручник / За ред. Є.П. Качана. -- К.: .Вища школа, 2000. -- С. 4--10.

19. Руденко В.П. Природно-ресурсний потенціал України. -- К.: Либідь, 2000.

20. Розміщення продуктивних сил /за ред. В.В. Ковалевського. - Київ, 2002.

21. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: навчальний посібник / ред., Є.П. Качан. - К. : Юридична книга, 2005. - 704 с.

22. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: навчальний посібник / М.І. Долішній [и др.] ; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". - Львів : Львівська політехніка, 2003. - 256 с.

23. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: підручник / Мін-во освіти і науки України, Київський нац. економічний ун-т ; ред. С.І. Дорогунцов. - К. : КНЕУ, 2005. - 988 с.

24. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: підручник / Мін-во освіти і науки України, ДВНЗ "КНЕУ ім. Вадима Гетьмана" ; ред. С.І. Дорогунцов. - 2-ге вид., без змін. - К. : КНЕУ, 2007. - 992 с.

25. Стадницький, Ю.І. Розміщення продуктивних сил (теоретичні основи): навчальний посібник / Ю. І. Стадницький, А.Г. Загородній. - К. : Знання, 2008. - 351 с.

26. Трегобчук В. Ресурсне -- екологічна складова національної безпеки // Економіка України. -- 2000. -- № 2. -- С. 4--15.