Природні зони Південної та Північної Америки

57

Природні зони Південної та Північної Америки

Зміст

Вступ

1. Фізико-географічне районування. Поняття «природна зона»

2. Особливості природної зональності Північної Америки

2.1 Географічне положення материка

2.2 Природне районування

2.3 Рельєф

2.4 Природні зони

2.5 Клімат. Кліматичні пояси

2.6 Ґрунти

2.7 Внутрішні води

2.8 Рослинність

2.9 Тваринний світ

2.10 Зміна природи людиною

3. Природні зони Південної Америки

3.1 Географічне положення материка

3.2 Природне районування материка

3.3 Рельєф

3.4 Природні зони

3.5 Клімат. Кліматичні пояси

3.6 Внутрішні води

3.7 Ґрунти і рослинність

3.8 Тваринний світ

3.9 Зміна природи людиною

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Зональність - це основна географічна закономірність [1, с. 24].

Природні зони - один із щаблів фізико-географічного районування.

Природна зона, або фізико-географічна зона - це частина географічного поясу з однорідними кліматичними умовами [1, с. 24].

Природна зона має спільність температурних умов і зволоження ґрунтів, рослинного і тваринного світу. Свої назви природні зони одержали від характеру рослинності, яка наочніше від інших компонентів відображає особливості їхньої природи, або від інших географічних особливостей.

Зони закономірно змінюються від екватора до полюсів і від океанів углиб континентів; мають близькі умови температур і зволоження, що визначають однорідні ґрунти, рослинність, тваринний світ і інші компоненти природного середовища.

Природні зони виражені на суші і в океані, де проявляються менш чітко. Чергування природних зон на рівнинах тісно пов'язане зі зміною кліматичних умов, тобто з географічною широтою [3, с. 44].

Зональні особливості природних умов враховуються в сільськогос-подарському виробництві, лісовому господарстві, містобудуванні, під час проектування інженерно-меліоративних і природоохоронних заходів, проведення рекреацій та ін.

Метою курсової роботи є розширити та конкретизувати знання про природні особливості природних зон Земної кулі, зокрема двох материків - Північної і Південної Америки.

Об'єктом дослідження курсової роботи є природні зони Північної і Південної Америки як зональні одиниці комплексного фізико-географічне районування.

Для досягнення мети поставлені такі завдання:

- визначення сутності поняття «природна зона»;

- дослідження особливостей природної зональності Північної Америки;

- дослідження особливостей природної зональності Південної Америки.

1. Фізико-географічне районування. Поняття «природна зона»

До появи життя на Землі існувало тільки три зовнішні оболонки, що взаємодіяли одна з одною. Розвиток життя призвів до утворення біосфери - оболонки живих організмів. У шарі тісного зіткнення зовнішніх оболонок утворилася єдина комплексна географічна оболонка. Вона почала значно змінюватися під впливом живих організмів, а останнім часом - під впливом діяльності людей.

Об'єктом вивчення фізичної географії є комплексна оболонка Землі, яка сформувалася внаслідок складної взаємодії літосфери, гідросфери, атмосфери і живих організмів [1, с. 21]. Вона називається географічною (ландшафтною) оболонкою (ГО). Єдина нерозривна ГО має складну будову. Це пов'язано з тим, що окремі її компоненти - гірські породи й утворений ними рельєф, вода, повітря, ґрунти, живі організми - у процесі своєї взаємодії утворюють поєднання різної складності і різного масштабу. Такі поєднання природних компонентів називаються природними, або фізико-географічними комплексами [1, с. 21].

Географічна оболонка (ГО) - це простір на планеті, в межах якого нижні шари атмосфери, верхні частини літосфери, уся гідросфера і біосфера проникають одна в одну і тісно взаємодіють між собою [1, с. 21]. Межі географічної оболонки різні вчені визначають по-різному. В середньому її потужність 55 км. За верхню межу приймають тропопаузу - перехідний шар від тропосфери до стратосфери, розташовану на висоті від 8-10 км у приполярних широтах і до 17 км над екватором. Нижня межа, розташована в літосфері, умовна. Порівняно з розмірами Землі географічна оболонка являє собою тонку плівку [1, с. 21].

Усі компоненти (складові частини) географічної оболонки пов'язані в єдине ціле за допомогою кругообігу речовин та енергії. Найбільшу роль відіграє кругообіг повітря у тропосфері, що сприяє світовому кругообігу води. Велика роль в житті ГО біологічного кругообігу. Усі кругообіги взаємозв'язані між собою й утворюють загальний глобальний кругообіг речовин і енергії, що забезпечує розвиток ГО.

Географічна оболонка поділяється на материки й океани, які, у свою чергу, можна поділити на окремі ділянки земної поверхні (це може бути невелике озеро або великий лісовий масив) - природні комплекси.

Природний комплекс (ПК) - це ділянка земної поверхні, що вирізняється особливостями природних компонентів, які перебувають у складній взаємодії. Ця ділянка має більш-менш чітко виражені межі, має природну єдність, що виявляється і в її зовнішньому вигляді [1, с. 22].

javascript:popupImg(' /images/content/d2390/pk.jpg' );Кожен природний комплекс відрізняється від інших тими або іншими особливостями компонентів, які його складають (гірських порід, води, ґрунтів, рослинності, тварин і т. п.). Компоненти природи пройшли тривалий шлях розвитку, тому поєднання їх не випадкові, а закономірні. Між компонентами існує безліч зв'язків, взаємодій. Взаємодія між компонентами зводить їх у єдину систему, де всі частини одна від іншої залежать і одна на іншу впливають. На суші ПК називають територіальними, а в океані - аквальними. ПК зазнають величезного впливу від господарської діяльності людини, яка створила нові ПК: міста, дороги, сади, поля, парки, аеродроми й ін. [2, с. 37].

Найбільшими природними комплексами, на які ділиться географічна оболонка, є материки й океани. Кожен материк - це унікальний природний комплекс, що відрізняється від інших географічним положенням, розмірами, будовою поверхні, кліматичними особливостями, історією розвитку [2, с. 37].

Отже, ГО складається з великої кількості відносно самостійних природних (фізико-географічних) комплексів і сама у цілому є великим (планетарним) природним комплексом. Усвідомлення загальнопланетарних географічних закономірностей ГО необхідне для розуміння особливостей будь-якого природного комплексу [2, с. 37].

У межах географічної оболонки сформувалися різноманітні і неоднакові за розмірами природні (фізико-географічні) регіони, для кожного з яких характерне певне поєднання ландшафтів. Для того щоб розрізняти ці регіони за приналежністю до материків, географічних поясів, природних зон, встановити підпорядкованість за розмірами і особливостями природних умов, їх досліджують комплексно. На основі цих досліджень складають карти фізико-географічного районування.

Фізико-географічне районування - система територіального поділу земної поверхні на супідрядні природні регіони, які відрізняються комплексом природних властивостей, зумовлених їхнім положенням, історією розвитку та характером фізико-географічних процесів [2, с. 37]. При цьому виділяються територіальні підрозділи з неповторним комплексом ознак, викликаних місцевими особливостями рельєфу, клімату, рослинності, будовою фундаменту і платформного чохла, діяльністю людини і т.д. На рівнинах виділені райони відрізняються однорідною геологічною будовою, переважанням одного типу рельєфу, єдиним кліматом, однотипним поєднанням гідрогеологічних умов, ґрунтів, біоценозів. У горах райони можуть охоплювати місцеву систему окремих масивів і міжгірських западин і т.д.

Розрізняють фізико-географічне районування за компонентами природного середовища (геоморфологічне, кліматичне, за ґрунтами тощо) та комплексне (ландшафтне). Зональні одиниці комплексного районування: географічний пояс, географічна зона, підзона, фізико-географічна смуга. Азональні: сектор, країна, область, провінція, округ, район [8, с. 102].

Фізико-географічне районування можна здійснювати, беручи до уваги лише один компонент краєвиду (рельєф, ґрунт, клімат тощо), групу тісно зв'язаних між собою компонентів (геолого-геоморфологічних, ґрунтово-рослинних, гідро-кліматичних тощо) або всі важливіші фізико-географічні компоненти. Межі фізико-географічних районів є подекуди виразні, часто це широкі переходові смуги, у яких виступають одна поряд однієї прикмети сусідніх районів.

Отже, фізико-географічне районування - це виявлення порівняно однорідних за природними умовами регіонів, які відрізняються своєю ландшафтною структурою. Виділяють такі одиниці фізико-географічного районування: країна, зона, підзона, провінція, область [8, с. 102].

Фізико-географічна країна - це великі частини суходолу, що займають сотні тисяч і навіть мільйони квадратних кілометрів, їх утворення і розвиток пов'язані з великими тектонічними структурами (платформи, складчасті області). Розрізняють рівнинні і гірські фізико-географічні країни, які характеризуються властивими їм системами ландшафтної зональності.

Фізико-географічна зона - це частина природної країни. На рівнинних територіях зони зберігають широтне або близьке до нього простягання. Природні умови кожної фізико-географічної зони мають свої, що залежать від широти місця, співвідношення тепла і вологи, характеру циркуляції атмосфери. Внаслідок цього в межах зони існують типові для неї гідрологічні і теплові умови, що є вирішальним чинником формування зональних типів ґрунтів, рослинності і тваринного світу. Основною ознакою фізико-географічної зони є переважання в її межах певного зонального типу ландшафтів.

Зональні особливості природних умов враховуються в сільськогос-подарському виробництві, лісовому господарстві, містобудуванні, під час проектування інженерно-меліоративних і природоохоронних заходів, проведення рекреацій та ін.

У межах природних зон виділяють підзони.

Фізико-географічна підзона - частина зони, що виділяється в її межах за умовами зволоження. Підзони, як і зони, мають горизонтальне простягання. В різних зонах підзональні особливості виражені неоднаково. Нечіткість меж підзон пов'язана зі складом антропогенових відкладів та особливостями рельєфу, що поряд з відмінностями кліматичних і гідро-логічних умов в межах зони зумовлює неоднорідність ландшафтів. Саме їх просторове поєднання утворює власне природну підзону.

Підзональні фізико-географічні одиниці виділяються не в усіх зонах. Наприклад, у зоні мішаних хвойно-широколистих лісів та в Лісостепу України підзон немає.

Фізико-географічна провінція - частина зони або підзони в рівнинній чи гірській країні. Виділяється у зв'язку з неоднорідністю поверхні зони, віддаленістю окремих її частин від океану, різним характером впливу на неї повіт-ряних мас, ступенем континентальності клімату. Під час виділення провінцій як одиниць фізико-географічного районування враховують також історію розвитку території в антропогені (вплив материкових зледенінь, наступ морів, новітні тектонічні рухи).

Фізико-географічна область - складова частина фізико-географічної провінції. Під час визначення меж областей враховують їх приуроченість до тектонічних структур, положення над рівнем моря, ступінь розчленування поверхні, склад гірських порід, поширення певних фізико-географічних процесів.

Фізико-географічне районування має велике значення в поглибленні уявлень про закономірності природних умов території певної країни, її поділу на природно-територіальні комплекси [8, с. 103].

Чим детальніше фізико-географічне районування, тим краща вивченість території. А оскільки території більшості країн мають на сьогодні високий ступінь господарської освоєності, розв'язання проблеми природокористування неможливе без всебічного врахування особливостей природних умов і ресурсів. Тому детальне фізико-географічне районування є науковою основою обґрунтування проектів землевпорядкування, містобу-дування, меліорації, раціонального використання земельних і водних ресурсів, охорони навколишнього середовища тощо.

Причини утворення природних комплексів різні. Материки й океани - найбільші ПК, їх існування визначається відмінностями у будові земної кори. Природні зони - це ПК, утворення яких зумовлене кліматом [7, с. 58].

Природна зона, або фізико-географічна зона - частина географічного поясу з однорідними кліматичними умовами [4, с. 31].

Природні зони - один із щаблів фізико-географічного районування.

Природна зона має спільність температурних умов і зволоження ґрунтів, рослинного і тваринного світу. Свої назви природні зони одержали від характеру рослинності, яка наочніше від інших компонентів відображає особливості їхньої природи, або від інших географічних особливостей [15, с. 97].

Зони закономірно змінюються від екватора до полюсів і від океанів углиб континентів; мають близькі умови температур і зволоження, що визначають однорідні ґрунти, рослинність, тваринний світ і інші компоненти природного середовища [15, с. 97].

Природні зони виражені на суші і в океані, де проявляються менш чітко.

У межах зони по перевазі ландшафтів того або іншого типу виділяються фізико-географічні підзони.

У Світовому океані зональні ПК називають природними поясами, і відрізняються вони водними масами, органічним світом [15, с. 97].

Важливий компонент природних зон суші - ґрунти. Їхнє формування залежить від гірських порід, рельєфу, тваринного світу, але головним чином - від клімату і рослинності. На територіях із багатою трав'янистою рослинністю, достатньою кількістю тепла й вологи утворюються родючі ґрунти. Там, де убога рослинність, незначна кількість опадів, ґрунтовий шар тонкий і містить мало перегною. Більшість ґрунтів називають за їх кольором, який залежить від материнської гірської породи, від кількості перегною.

Чергування природних зон на рівнинах тісно пов'язане зі зміною кліматичних умов, тобто з географічною широтою [15, с. 98].

Рис. 1. Карта природних зон світу

Природні зони змінюють одна одну від екватора до полюсів. Чергування зон на одній широті теж пояснюється зміною кліматичних умов, тому що змінюється співвідношення тепла і вологи, зумовлене віддаленістю або близькістю до океану і напрямком пануючих вітрів у межах одного кліматичного поясу [15, с. 98].

Закономірну зміну природних зон від екватора до полюсів називають широтною зональністю. На рис. 1. забражено карту природних зон світу [15, с. 98].

Отже, зональність - це основна географічна закономірність. Зміна природних зон відбувається й у горах - від підніжжя до вершини. У горах із висотою знижуються температура і тиск, до певної висоти збільшується кількість опадів, змінюються умови освітленості. Природні зони ніби обперізують гори на різних висотах, тому їх називають висотними поясами. Зміна цих поясів у горах відбувається значно швидше, ніж зміна зон на рівнинах.

Нижній висотний пояс гір завжди відповідає тій природній зоні, у якій вони знаходяться. Чергування природних зон у горах називають висотною поясністю, або висотною зональністю. Кількість висотних поясів залежить від висоти гір і географічної широти того місця, де вони розташовані [11, с. 83].

2. Особливості природної зональності Північної Америки

2.1 Географічне положення материка

Північна Америка - материк повністю розташований у Північній і Західній півкулях і серед усіх континентів найдальше заходить на північ, враховуючи прилеглі Канадський Арктичний архіпелаг і острів Ґренландія.

Крайні точки: на півночі - мис Мерчісон (71°50' пн. ш.), на заході - мис Принца Уельського (168° зх. д.), на сході - мис Сент-Чарльз (55°40' зх. д.), на півдні - мис Мар`ято [9, с. 104].

На півдні з'єднується з Південною Америкою, кордон з якою проходить через Панамський перешийок. До Північної Америки часто відносять Центральну Америку. Площа Північної Америки 20,36 млн. км², з островами 24,25 млн. км². Найбільші острови: Гренландія, Канадський Арктичний архіпелаг, Вест-Індія й острови біля західних берегів материка - Алеутські, архіпелаг Олександра, острови Королеви Шарлоти, острів Ванкувер та інші.

За площею це третій материк на Землі. Витягнутість його від полярних широт майже до екватора зумовлює велику різноманітність природи. Найбільш широка частина материка лежить у помірних і високих широтах. Континент омивається трьома океанами, берегова лінія сильно порізана.

Північну Америку омивають: на півночі - Північний Льодовитий океан із Гудзоновою затокою, на сході та південному сході - Атлантичний океан з Мексиканською затокою, на заході - Тихий океан з Каліфорнійською затокою. Великі півострови: на півночі - Бутія, Мелвіл, на сході - Лабрадор, Флорида, Юкатан, на заході - Каліфорнія, Аляска, Сьюард [9, с. 104].

2.2 Природне районування

Північна Америка розташована в межах шести кліматичних поясів. Виділяються дві великі частини (рис. 2.1) [9, с. 106]:



Рис. 2. Фізико-географічне районування Північної Америки

2.3 Рельєф

На поверхні материка переважають рівнини, гори займають лише третю частину континенту. Рельєф східної частини, крім Аппалачів, сформувався на платформі, поверхня якої тривалий час руйнувалася і вирівнювалася. У північній частині рівнини розташовані на Канадському щиті - виступах давніх кристалічних порід фундаменту платформи. Значний вплив на формування рельєфу рівнин мав льодовик; сліди його діяльності значні дотепер: згладжені пагорби, округлі скелі, нагромадження валунів, виорані котловини, значна частина яких заповнена озерами. Південніше Великих озер льодовик відклав багато моренного матеріалу, тому Центральні рівнини здають горбкуватий рельєф.

Південніше лежить плоска Міссісіпська низовина. На захід від Центральних рівнин знаходяться Великі рівнини, що піднімаються сходами до Кордильєр. Аппалачіі - відроджені складчасто-брилові гори палеозойського віку. Вони сильно зруйновані, посічені долинами [9, с. 106].

У смузі стиску земної кори між літосферними плитами сформувалася гірська система Кордильєр. Тут декілька груп хребтів, що утворилися в різний час. Дві смуги гір розділені нагір'ями і западинами. Формування гір продовжується й зараз, спостерігається виверження вулканів, відбуваються землетруси. Між хребтами Скелястих гір розташоване Єлоустонське вулканічне плато - одне з природних чудес Північної Америки, де діє більше 3000 гейзерів і гарячих джерел.

Корисні копалини знайдено майже на всій території материка, їх запаси великі і різноманітні. У північній частині рівнин із кристалічними породами пов'язані родовища руд металів: заліза, міді, нікелю, а також золота, срібла, урану. В осадовому чохлі платформи виявлено кам'яне вугілля, нафту і природний газ. У передгір'ях Аппалачів залягають залізні руди і кам'яне вугілля. Кордильєри багаті як осадовими (нафта, природний газ, вугілля), так і магматичними копалинами (руди кольорових металів, уранові руди, золото). Є на материку родовища фосфоритів, сірки, калійних солей тощо [9, с. 107].

2.4 Природні зони

У їх розташуванні на материку є деякі особливості [10, с. 86]. На півночі вони змінюють одна одну за рухом з півночі на південь. При цьому на сході континенту природні зони тундри і лісів дещо зміщені до півдня порівняно з його західною частиною, а також з аналогічними зонами Євразії. Пояснюється це значним впливом Арктики і холодних течій.

Південніше широти Великих озер зміна зон відбувається зі сходу на захід. Якщо рухатися від узбережжя Атлантичного океану до Скелястих гір, то зона лісу змінюється лісостепами і степами, тому що саме в цьому напрямку зменшується кількість опадів. Таке незвичайне розташування зон визначається, головним чином, рельєфом, впливом океанів і пануючих вітрів.

Зона арктичних пустель розташована в основному на островах, що прилягають до материка. Вільні від льоду і снігу ділянки покриті мохами і лишайниками. Життя великих тварин пов'язане з морем (тюлені, моржі, білі ведмеді). Виняток складає вівцебик, що зберігся тут із дольодовикового періоду. Його залишилася мала кількість і знаходиться він під охороною.

Зона тундри займає північне узбережжя материка і частину прилеглих островів, південна її межа на заході і на сході лежить на різних широтах. Тундра - безлісі простори субарктичного поясу, вкриті мохово-лишайниковою і чагарниковою рослинністю на убогих тундрово-болотних ґрунтах. У тундрі багато боліт; крім мохів і лишайників ростуть осоки, карликові верби і берізки, ягідні чагарники. На лишайникових пасовищах пасуться олені карібу, із хижаків живуть песці, полярні вовки; на озерах і на океанському узбережжі гніздиться безліч птахів.

У помірному кліматичному поясі, що займає майже 1/3 материка, розташовано декілька природних зон [5].

На півночі поясу в умовах прохолодного літа і надлишкового зволоження на мерзлотно-тайгових і підзолистих ґрунтах представлена зона північно-американської тайги. Вона порівняно з європейською багатша на види, тому що сформувалася в умовах більш високих середньорічних температур. Серед хвойних порід виділяються чорна і біла ялини, бальзамічна ялиця, американська модрина, сосни різних видів [10, с. 86].

У тайзі живуть бобри, бурий ведмідь, канадська рись, росомаха, американська куниця, деревний дикобраз, скунс та ін. Особливо багата видами тайга на узбережжі Тихого океану (ситхінська ялина, дугласова ялиця та ін.).

Зона змішаних лісів є перехідною від тайги до широколистяних лісів. Ґрунти бурі лісові і дерново-підзолисті. Тут межують масиви хвойних, дрібнолистяних (тополя, береза) і широколистяних лісів. Ростуть декілька видів клена (цукровий, червоний, сріблястий), бук, липа, дуб, в'яз, із хвойних - туя.

Зона широколистяних лісів збереглася лише в Аппалачах. Рослинність цієї зони надзвичайно різноманітна. На бурих лісових ґрунтах, багатих окисами заліза, зростають каштан, бук, платан, хікорі (родина горіхових), ільм, ясен та ін. Збереглися види дольодовикового періоду: тюльпанове дерево, магнолія, біла акація та ін. Основна частина цих лісів була знищена в період заселення материка європейцями [10, с. 86].

У центрі материка в межах помірного і субтропічного поясів південніше від тайги і на захід від зони змішаних і широколистяних лісів простягається зона лісостепів і прерій. Ці безлісі простори покриті трав'янистою рослинністю. Тут ростуть ковила, бородач, типчак, бізонова трава. Ґрунти чорноземовидні і каштанові. Колись тут у великій кількості водилися бізони.

На внутрішніх плоскогір'ях Кордильєр розташовані пустелі помірного поясу, де основні рослини - чорний полин і лобода.

У субтропічних пустелях Мексиканського нагір'я ростуть кактуси, агави, колючі чагарники. На сході субтропічного поясу - зона змінно-вологих вічнозелених субтропічних лісів (дуб, бук, магнолія) на жовтоземних і червоноземних грунтах, на заболочених ділянках росте болотний кипарис. У субтропічних гірських лісах на узбережжі Тихого океану ростуть секвої - хвойні дерева висотою понад 100 м, діаметром до 9 м [5].

У тропічному поясі поширені савани і рідколісся, на узбережжі Мексиканської затоки в межах Центральної Америки - савани і вологі тропічні ліси. У Кордильєрах чітко виражена висотна поясність, яка визначається висотою гір і положенням окремих їхніх частин у різних кліматичних поясах [10, с. 87].

2.5 Клімат. Кліматичні пояси

На материку представлені усі типи клімату, крім екваторіального. Циркуляція повітряних мас (усіх типів) і різнорідний характер підстилаючої поверхні дуже впливають на клімат, зумовлюючи його різноманітність. Вплив цих чинників підсилюється різницями в кількості сонячної радіації та в атмосферному тиску. Ці відмінності - причина утворення сильних вітрів - ураганів, вторгнення в субтропічні широти холодного арктичного повітря. Характерна риса клімату материка - меридіональне перенесення повітряних мас. Континент відкритий впливу Північного Льодовитого й Атлантичного океанів і майже ізольований від впливу Тихого (за винятком узбережжя у помірному поясі). На більшій частині материка випадає достатня кількість опадів [5].

У Північній Америці виділяють шість кліматичних поясів і декілька кліматичних областей. Найбільші відмінності спостерігаються в кліматах помірного (морський, континентальний і помірно-континентальний типи) і субтропічного поясів.

Північна Америка витягнута з півночі на південь на 7000 км і в зв'язку з цим розташована в усіх широтних кліматичних поясах Північної півкулі, за винятком екваторіального. Більша частина материка лежить у субарктичному і помірному поясах, менша - в субтропічному. Арктичний, тропічний і субекваторіальний пояси у межах материка займають порівняно невеликі території [5].

Отже, Північна Америка розташована в арктичному, субарктичному, помірному, субтропічному, тропічному і субекваторіальному поясах.

Арктичний пояс включає території, що омиваються Північним Льодовитим океаном - північне узбережжя материка й острови, що до нього прилягають. Пояс характеризується пануванням арктичних повітряних мас протягом усього року. Найнижча температура в січні тут -35°, -40°, а в Гренландії -45°, -50°. Влітку у прибережних районах, особливо на північному сході, де дуже позначається вплив Лабрадорської течії, досить холодно; в липні середня температура змінюється від +7 до +13°. Охолоджуючий вплив має також Гудзонова затока [10, с. 88].

Протягом майже всього року тут чергуються періоди із сніговими хуртовинами, частими туманами тощо. Полярна ніч триває понад п'ять місяців. У межах цього поясу містяться центри сучасного зледеніння покривного типу. Загальна площа заледеніння перевищує 2 млн. км². Крижаний щит Гренландії, що представляє собою фрагмент пізнього четвертого заледеніння Північної Америки - найбільший. Інші льодовики, що також існують з того часу - крижані куполи, що покривають значні ділянки на острові Елсмір та інших островах Канадського Арктичного архіпелагу. Для цих островів, а також для берегових районів Гренландії характерні гірські карові льодовики, для північного узбережжя острова Елсмір - льодовики підніж і шельфові льодовики. На самому материку велике заледеніння на південній Алясці (Чугачські і Кенайські гори й особливо мис Святого Іллі) - 52 тис. км², де льодовики спускаються до рівня океану. Крім того, льодовики є в хребтах Брукса, Аляскінському і Алеутському, Скелястих горах, Береговому хребті Канади, на окремих вершинах Каскадних гір і Вулканічного Сьєрра-Мадре.

У Гренландії і східній частині Канадського Арктичного архіпелагу суворий клімат з низькими літніми і зимовими температурами і досить великою кількістю опадів, що сприяє розвиткові значного заледеніння. Північне узбережжя Аляски і західна частина Канадського Арктичного архіпелагу мають більш континентальний арктичний клімат з малою кількістю опадів.

На південь від арктичного поясу лежить пояс субарктичного клімату. Південною межею його служить зимове положення арктичного фронту; на заході ця межа збігається з 60° пн. ш., на сході - з 55° пн. ш.

У межах субарктичного поясу можна виділити три області: дві океанічні й одну континентальну.

У континентальній області зима суворіша. Середні січневі температури тут -25°, -30°, тоді як в океанічних областях -20°, -15°. Середня температура липня в області від +5 до +10°. Кількість опадів трохи більша, ніж в арктичному поясі, і становить 400-500 мм. Вологий клімат має південно-східна Аляска, де випадає 1500-2000 мм опадів на рік.

У субарктичному поясі поширена багаторічна мерзлота [10, с. 88].

Субарктичний пояс характеризується в західній частині рясними опадами, теплою зимою і прохолодним літом, у центральній частині (на схід від Кордильєр) - значною континентальністю із сильними морозами, на сході - м'якою, сніжною зимою і вологим холодним літом.

Найбільші простори займає помірний кліматичний пояс. Південна межа його лежить на сході поблизу 40° пн. ш., а на заході - недалеко від гирла річки Колумбії.

Помірний пояс (на схід від 40° пн. ш.) відрізняється м'яким, дуже вологим кліматом на заході, різко континентальним на внутрішніх плоскогір'ях Кордильєр і на сході помірно континентальним.

У межах помірного поясу виділяють три кліматичні області: Тихоокеанську, Континентальну й Атлантичну мусонну.

Атлантична мусонна область охоплює крайню східну частину помірного поясу. Середня температура січня тут становить -5°, -10°, а на півночі області навіть -18°, -20°. Літні опади приносять вологі вітри Атлантики. Температура липня під впливом Лабрадорської течії не перевищує +20°. Влітку холодна течія зумовлює утворення густих і тривалих туманів [10, с. 89].

Клімат внутрішніх просторів узимку суворіший. У цей період тут часто бувають хуртовини, які є результатом вторгнення арктичних повітряних мас. Ось чому в східних частинах Канади утворюється товстий сніговий покрив. Влітку, в зв'язку з проникненням тропічного повітря з Мексиканської затоки, часто спостерігається значне підвищення температури (до +45°), що супроводиться суховіями та засухами. Середня ж температура літа не перевищує +20°, Більше опадів улітку.

Тихоокеанська область помірного поясу, перебуваючи під впливом Аляскинської теплої течії, має середню температуру січня близько 0°, а влітку +15°, +17°. Влітку випадає багато опадів, переважно у вигляді дощу. Середня річна кількість їх досягає місцями від 3000 до 6000 мм.

На узбережжі Тихого океану, від Алеутських островів до Сан-Франциско, панує океанічний клімат з м'якою зимою і прохолодним літом. Тут - царство вічної осені. Опади випадають весь рік, але більше восени і взимку.

Узбережжя перебуває під впливом теплого морського повітря, яке приносять західні вітри, що дмуть з Тихого океану, північні ж холодні повітряні маси сюди проникають рідко, їх не пропускають гори Аляски.

Погода на узбережжі звичайно хмарна, туманна, вітряна і дощова. Ясні дні бувають дуже рідко, і люди, які живуть тут, майже ніколи не бачать сонця і голубого неба. На навітряних схилах гір, огорнутих туманом і густими хмарами, випадає величезна кількість опадів (від 2000 до 6000 мм на рік). Тут майже щодня йде дощ або сніг [13, с. 59].

Велику частину Північної Америки охоплює пояс субтропічного клімату. Він тягнеться від півострова Флоріди на сході і до Каліфорнійського півострова на заході. Південна межа цього поясу проходить приблизно по 30° пн. ш.

У субтропічному поясі (що включає увесь південь США, крім південного краю Флориди) західна частина штату Каліфорнія має м'який клімат «середземноморського» типу з безморозною, дощовою зимою і сухим літом; внутрішні плоскогір'я Кордильєр - континентальний, сухий з дуже жарким літом; східне узбережжя - вологий мусонний.

В межах субтропічного поясу можна виділити такі кліматичні області: Атлантико-мусонну, Атлантико-континентальну, Високогірну, Континен-тальну і Тихоокеанську.

Атлантико-мусонна область охоплює південно-східні штати США і північну частину півострова Флоріди. Вона характеризується умовами субтропічної циркуляції. Влітку мусонні повітряні маси приносять з Атлантики багато опадів, а взимку сюди проникає холодне континентальне повітря. Тому зима тут суха і досить холодна, іноді із снігопадами [10, с. 89].

Атлантико-континентальна область займає великі простори середньої і нижньої частин басейну Міссісіпі. Влітку тропічні повітряні маси приносять сюди багато вологи з Мексиканської затоки. Середні температури липня досягають +25°, +30°. Взимку тут переважає континентальне повітря, але січневі температури майже скрізь вищі від 0°, а на півдні навіть +15°. Проте майже скрізь можливі сильні похолодання (навіть до -10°), зумовлені проникненням сюди холодних повітряних мас з півночі.

Влітку і навесні, коли проходять циклони, бувають катастрофічні бурі - торнадо. Вони утворюються в теплих секторах циклонів перед холодними фронтами [13, с. 59].

Континентальна область охоплює внутрішні плато та плоскогір'я Кордільєр в межах субтропічного поясу. Вона характеризується сухим жарким літом і відносно холодною зимою. Тут випадає мало опадів, тому переважають пустинні ландшафти. Річні і добові амплітуди температур у цій області досить великі.

Тихоокеанська область субтропічного поясу займає вузьку смугу західного узбережжя Північної Америки, охоплюючи штат Каліфорнію і північну частину однойменного півострова. Для області характерне сухе літо і порівняно дощова зима. Літні температури тут значно нижчі, ніж на таких самих широтах Європи, що пояснюється впливом холодної Каліфорнійської течії. У цьому районі панує середземноморський клімат, дуже схожий на клімат європейського узбережжя Середземного моря. Тут, як в Італії або Іспанії, літо тривале, жарке й сухе, а зима коротка і дощова. Влітку протягом багатьох місяців яскраво світить сонце і небо весь час яскраво-блакитне. Тоді пісок місцями нагрівається до 80° і рослинність на низовинах майже вся вигоряє. Звідси і походить назва «Каліфорнія», що по-іспанському означає «Розжарена піч» [13, с. 59].

Особливо жарко і сухо у відгородженій від океану Береговими ланцюгами великій Каліфорнійській долині. Дощі в цій долині випадають так само рідко, як у пустинях Середньої Азії. Ось чому сільське господарство тут не може розвиватися без штучного зрошення. Майже всю потрібну вологу Каліфорнійська долина дістає з вкритих багаторічними снігами схилів Сьєрра-Невади [13, с. 60].

Простори Північної Америки на південь від 30° п.н. ш., за винятком крайнього півдня Центральної Америки, розташовані в поясі тропічного повітря. Кліматичні умови цього поясу визначаються повітряними масами Атлантичного і Тихого океанів. Вплив східної периферії Тихоокеанського антициклону в західних частинах цієї зони зумовлює тут дуже сухий клімат. Внаслідок постійного впливу холодної течії і низхідних повітряних потоків опадів тут не буває майже протягом цілого року. Амплітуди температурних коливань через близькість океану незначні.

У тропічному поясі Каліфорнійський півострів, береги Каліфорнійської затоки і внутрішня частини Мексиканського нагір'я мають клімат посушливий, інші території - вологий з літнім максимумом опадів [11, с. 215].

Східна частина цього поясу характеризується майже однаковим впливом на неї області високого тиску Тихого й Атлантичного океанів. Максимум опадів тут припадає на літній час. Взимку і навесні опадів мало, що пояснюється віддаленням пасатного фронту в східному напрямі.

У внутрішніх районах, розташованих на високих плоскогір'ях, закритих із заходу і сходу гірськими хребтами, опадів буває значно менше, ніж на узбережжі.

Крайня південна частина Центральної Америки від 10-12 і до 7° пн. ш. перебуває під впливом екваторіальних тихоокеанських мусонів, які влітку приносять велику кількість опадів. Багато опадів приносить взимку також північно-східний пасат з Атлантики. Тут тримаються високі температури, які майже не зазнають сезонних коливань [13, с. 60].

Субекваторіальный пояс, що включає південну частину Центральної Америки, характеризується постійно жарким кліматом з вологим літом і сухою зимою, за винятком гірських районів, що перебувають під впливом пасату з Карибського моря і отримують рясні осідання також у зимовий період року [11, с. 215].

2.6 Ґрунти

Північній Америці властива велика розмаїтість ґрунтів - від полярних до тропічних, з переважним поширенням типів, що формуються в результаті процесів бореального і субтропічного ґрунтоутворення. Так само як і Євразія, Північна Америка має чотири з шести світових грунтово-біокліматичних поясів, з яких арктичний і бореальннй охоплюють північну, найбільш розширену частину континенту (до 50°пн. ш.).

Далі на південь широтна зональність спостерігається в Північній Америці лише на схід від Міссісіпі. У центральній частині континенту грунтові зони мають меридіональне простягання. Від Міссісіпі на захід одна одну змінюють такі зони: бурих лісових грунтів і субтропічних червоноземів, чорноземновидних грунтів прерій, чорноземів, каштанових грунтів і сіро-бурих пустинних грунтів і сіроземів. В областях внутрішніх плато Кордільєр трапляються великі масиви розвіюваних пісків і солончаків.

Арктичний пояс охоплює острови Канадського Арктичного архіпелагу і тундрову зону на півночі континенту.

У межах острівної частини добре виявлена підзона арктичної тундри. Більша частина островів Канадського Арктичного архіпелагу являє собою полярну й арктичну полігональну тундру з типовими для неї дерново-тундровими грунтами, які чергуються з широкими просторами, вкритими льодом, і кам'янистими Осипами [11, с. 215].

Тундрові грунти характеризуються малою потужністю, низькими температурами, надмірною вологістю та оглеєністю.

На континенті тундрова зона, маючи широтне простягання, представлена підзоною тундри з типовими тундрово-глейовими грунтами і підзоною, лісотундри. У внутрішніх, найбільш сухих, частинах континенту південна межа тундри займає найбільш північне положення. Так, у районі басейну річки Маккензі вона проходить на широті 68-69°; у напрямі до узбереж Тихого і Атлантичного океанів південна межа тундри значно зміщується на південь. Наприклад, східне узбережжя Аляски зайняте тундрою на широті 54-55°, а на сході - в північній частині півострова Лабрадор вона досягає широти 52-53°.

На південь, під хвойними лісами, тягнеться зона підзолистих ґрунтів. Ця зона, як і тундрова, трохи зміщується на приокеанських узбережжях у південному напрямі, її західна частина має гірський характер [11, с. 216].

Південна межа зони підзолистих грунтів по тихоокеанському узбережжі спускається до 48-49°, а по атлантичному - до 45-46°. У внутрішніх частинах континенту - в штатах Альберта, Саскачеван - межа зони підзолистих грунтів проходить на широті 54-55° [13, с. 62].

Займаючи величезні простори Північної Америки, зона підзолистих грунтів у свою чергу поділяється на три підзони: глеєво-підзолистих, типових підзолистих і дерново-підзолистих грунтів.

Підзолисто-глеєві грунти охоплюють майже всю північно-західну частину басейну річки Маккензі, північну частину штату Манітоба, Онтаріо і західну частину півострова Лабрадор. У цих районах близько від поверхні знаходиться багаторічна мерзлота, яка погіршує водопроникність грунтів і посилює їх заболоченість. Ось чому тут помітне чергування масивів глеєво-підзолистих грунтів з великими болотними просторами, де переважають торфово-болотні грунти [11, с. 217].

Підзона типових підзолистих грунтів займає більшу частину Канадського щита - басейн р. Саскачеван, південну частину штату Манітоба та південну частину штату Онтаріо, що прилягає до Великих озер. Підзолисті грунти кислі, бідні на гумус.

Підзона дерново-підзолистих грунтів, яка розширюється в східному напрямі, в ландшафтному відношенні збігається з підзоною мішаних лісів. Ця зона найбільш освоєна.

На південь від 50° пн. ш. і на схід від Міссісіпі у так званій Приатлантичній провінції також помітна широтна зональність грунтів. Тут підзолисті грунти на південь змінюються бурими лісовими, які в свою чергу поступаються місцем субтропічним жовтоземам і червоноземам.

Зона субтропічних чорноземів і жовтоземів (північна межа їх 35-37°, південна - 25-26°). Червоноземи займають переважно підвищені і краще дреновані частини рельєфу, де нема застою води. Низинні морські узбережжя і долини зниження зайняті переважно жовтоземами. Особливо поширені жовтоземи на півострові Флоріда [11, с. 217].

Орографічні і кліматичні особливості континентальної частини північного позатропічного поясу (на південь від 50° пн. ш. і на захід від меридіана 90° зх. д.) зумовлюють чітко виражений меридіональний напрям ґрунтових зон, які послідовно змінюють одна одну із сходу на захід. Так, зона чорноземновидних грунтів прерій змінюється на захід зонами каштанових і бурих пустинно-степових грунтів.

Зона чорноземів має дві підзони: середньогумусних і високогумусних чорноземів, яка лежить на сході, і підзону малогумусних, місцями карбонатних, чорноземів - на заході.

Поряд із зміною ґрунтового покриву в меридіональному напрямі, тобто із заходу на схід, в межах тієї самої зони грунти змінюються і по широтах. Як і чорноземновидні грунти прерій, чорноземи, починаючи в 38° пн. ш. на південь, набувають червонуватого кольору. Так, у штатах Канзас і Оклахома грунти мають червонуваті відтінки, що є проявом субтропічних рис у грунтотворенні.

Каштанові грунти найбільш поширені у штатах Монтана, Дакота і Канзас. У штаті Техас і в південній частині штату Оклахома каштанові грунти набувають червонуватого відтінку і переходять в особливі червоно-коричневі грунти.

Далі на південь субтропічного поясу грунтові зони також послідовно змінюються із сходу на захід, але склад їх інший. Із збільшенням сухості клімату жовтоземи і червоноземи субтропічних лісів південно-східних штатів переходять у червонувато-чорні грунти субтропічних прерій, останні - в коричневі і сіро-коричневі грунти сухих і напівпустинних областей Техасу і пустинні сіроземи Мексиканського нагір'я та Каліфорнії [11, с. 217].

Антільські острови здебільшого мають грунти субекваторіального типу. Тут поширені також червоноземні грунти саван, які значною мірою латеритизовані.

Грунти західної частини Північної Америки, особливо схилів Кордільєр, гірські, з помітною вертикальною зональністю. На півночі Кордільєр поширені гірські підзолисті грунти з плямами гірських тундрових. У південній частині велике поширення мають коричневі і бурі гірські лісові грунти з плямами гірських лучних грунтів на високих вершинах.

У межах Північної Америки на тундрові грунти припадає 17% площі, підзолисті - 23%, сірі і бурі лісові - 6%, чорноземи і чорні тропічні грунти -7%, каштанові і червоно-бурі - 7%, пустинні - 7%, червоноземи і латеритні - 10%, алювіальні - 1%, гірські - 14%, на багаторічні сніги і льодовики - 8% [11, с. 218].

2.7 Внутрішні води

За багатством поверхневих вод континент займає 3-є місце після Південної Америки і Євразії. Тут багато повноводних рік, озер, гірських і покривних льодовиків, підземних вод. Значна частина рік належить до басейнів Льодовитого й Атлантичного океанів, має дощове і змішане живлення. Найбільша ріка Північної Америки - Міссісіпі з притокою Міссурі. Це - одна з найдовших рік на Землі і найповноводніша ріка континенту [11, с. 219].

Величезну водну систему утворюють Великі озера і ріка Св. Лаврентія, яка з'єднує їх з Атлантичним океаном. На ріці Ніагарі, що з'єднує озера Ері й Онтаріо, розташований знаменитий Ніагарський водоспад (висота 50 м, ширина більше 1 км). Найбільша з рік рівнин Канади - Маккензі - майже увесь рік скована льодом. Річкова мережа рівнин Канади порівняно молода, тому що формувалася вже після зледеніння. На півдні рівнин річкова мережа склалася до зледеніння, тому долини рік добре розроблені, мають багато терас. У Тихий океан течуть стрімкі й переважно короткі ріки. Найбільші з них - Колумбія і Колорадо, що відрізняються живленням і режимом, тому що знаходяться в різних кліматичних поясах. У Кордильєрах багато озер вулканічного, льодовикового і тектонічного походження, найбільше з них - Велике Солоне [11, с. 219].

2.8 Рослинність

Флора Північної Америки в основному належить до Голарктичної флористичної області, крім півдня, рослинність якого відноситься до Неотропічної флористичної області. У рослинному покриві Північної Америки виявляється велика подібність з Євразією. На північ від 47° пн. ш. зони рослинності витягнуті зі сходу на захід та з північного сходу на південний захід і південь - переважно в меридіональному напрямку. У північних частинах Канадського Арктичного архіпелагу і Гренландії поширена бідна рослинність арктичних пустель, що складається переважно з накипних лишайників, мохів і деяких видів вищих судинних рослин, що не утворюють суцільного покриву. Південну частину архіпелагу і широку смугу арктичного узбережжя материка займає тундра. У північній частині цієї зони переважають мохово-лишайникові, на півдні - чагарникові формації. Північну межу деревної рослинності утворюють ялина (чорна і біла), модрина американська, тополя бальзамічна [14, с. 66].

Лісотундра простягається смугою шириною близько 100-200 км і являє собою сполучення хвойних лісів по долинах рік, тундр і рідколісь на вододільних ділянках. На заході материка (півострів Аляска, Алеутські острови) лісотундра змінюється океанічними лугами, що розвиваються в умовах морського клімату з літніми температурами, недостатньо високими для виростання дерев. Травостій утворюють високі злаки і яскраве різнотрав'я.

Лісові зони займають близько третини території материка; найбільш поширені ліси помірного поясу, представлені підзонами тайги, приокеанічних хвойних, мішаних і широколистяних лісів.

Тайга складається переважно з темнохвойних порід з домішкою дрібнолистих (ялина чорна і біла, ялиця бальзамічна, осика, береза паперова), соснових борів (сосни веймутова, Банкса та інші) на піщаних відкладеннях [14, с. 66].

Приокеанічні хвойні ліси поширені на західному узбережжі Канади і північному заході США в долинах, прибережних низовинах і по нижніх схилах Кордильєр. Головні породи: ситхинська ялина, псевдотсуга (дугласова ялиця), туя західна, тсуга (гемлок) і різні види сосон, у південних районах - деякі широколистяні (орегонський дуб). У верхній межі лісу (800-2000 м) змінюються гірсько-тайговими смереково-ялиновими лісами, вище - гірською тундрою.

Мішані ліси розташовані в районі Великих озер і Північних Апалачів. На сухих вододільних ділянках з покривними суглинками переважають ліси з клену, ільми, липи, берези і гемлока, на піщаних терасах рік - соснові бори і бори з чагарниковими дубами і березами, на моренних грядах - ялиново-пихтові ліси. На схилах Аппалачів, приблизно вище 700-1000 м, з'являються мішані і хвойні ліси на підзолистих ґрунтах. У субтропіках ліси представлені двома зонами: вічнозелених мішаних лісів на сході і вічнозелених хвойних лісів на заході. На поверхні морських терас і плато деревостій утворюють вічнозелені дуби, ільми, магнолії і численні види сосни, перевиті ліанами, по долинах рік - ліси з дубів, магнолій, тиси, болотного кипарису. На пісках, головним чином на узбережжях, - чисті соснові бори з низькорослими пальмами в підліску. У найбільш сухих, південних районах ліси змінюються формацією жорсткостколистних вічнозелених чагарникових дубів (чапараль). На Великих рівнинах вона являє собою чергування ділянок злаково-різнотравної рослинності лугового степу з мілколисту, на Центральних рівнинах - високотравний бородачевий степ (прерію) і дубово-гикорійові рідколісся.

Степи поширені на Великих рівнинах, Колумбійському плато й у Каліфорнійській долині. На сході Великих рівнин у США зустрічаються ковилові і пирійні степи, в інших частинах переважають сухі низькотравні степи з трави грама і бізонової, пирію, злаку селіна та інших. На півдні Великих рівнин сухі степи змінюються субтропічною мескитовою саваною. Території Центральних і Великих рівнин інтенсивно використовуються в сільському господарстві.

Пустелі і напівпустелі займають Великий Басейн, східну частину плато Колорадо і території, що прилягають до Мексиканської затоки. Напівпустелі з псамофільної злаково-полинової рослинності на бурих ґрунтах розташовані біля східного підніжжя Скелястих гір США [14, с. 67].

На іншій території невеликі ділянки напівпустель і пустель чергуються в залежності від умов рельєфу і зволоження. На північ від 37° пн. ш. рослинний покрив утворюють напівчагарники - полин, лобода, саловое дерево і солянки, південніше - чагарники з креозотових кущів, окатили і сукуленти кактуси, юки й інші [11, с. 221].

Гірські хребти і піднесені ділянки плато, що піднімаються над улоговинами, вкриті злаками, сосново-ялівцевим або сосново-дубовим рідколіссям. На верхніх схилах високих гір вони змінюються ялиново-пихтовими лісами й альпійськими лугами, Південної частини Мексиканського нагір'я і Флориди, Центральна Америка і Вест-Індія мають тропічну рослинність.

На найбільш вологих ділянках - вологі вічнозелені ліси з гігантських дерев з безліччю ліан і епіфітів, бамбуків, що змінюються з висотою мінливо вологими листопадними (буки, липи, дуби та інші) тропічними лісами і гірськими субтропічними вічнозеленими лісами і чагарниками [14, с. 66].

На підвітряних схилах - тропічні савани, що включають сухі колючі низькорослі ліси, переважно з представників сімейства бобових. Уздовж узбереж - мангрові ліси [11, с. 221].

2.9 Тваринний світ

Фауна більшої, позатропічної частини материка має значну схожість з фауною аналогічних частин Євразії. Характерні тварини тундрової зони: північний олень (кариб), білий ведмідь, песець, лемінг, заєць-біляк, біла сова, біла куріпка. Вівцебик зустрічається тільки на півночі Канадського Арктичного архіпелагу, у Гренландії [11, с. 221].

Найбільш типові представники тайги: лось, олень вапіті, американська куниця, бурий ведмідь, канадська рись, росомаха, бобер, деревний дикобраз (голкошерст), ондатра, куниця ілька, червона білка, велика летяга.

Чисельність тварин, особливо хутрових звірів, різко скоротилася. Ще більш постраждала фауна змішаних і широколистяних лісів, що включала ряд оригінальних видів (наприклад: віргінський олень, скунс, сіра лисиця, червона рись, сіра білка, кріт зіркорил, із птахів - вилкохвостий лунь, дика індичка). Частіше зустрічаються ховрахи, землерийки, лісові бабаки.

У субтропіках, на південному сході материка, зустрічаються представники тропічної фауни - алігатор, кайманові черепахи, ібіси, фламінго, пелікани, колібрі каролінський папуга [11, с. 223].

Сильно винищені тварини степів і лісостепів: бізон (зберігся тільки в заповідниках), антилопа вилоріг, олень мазам (зберігся в горах), койот, лисиця прерій; чисельні гризуни (ховрашки, лугові собачки), степові тхори, борсук, мішковий пацюк і птахи (земляна сова, луговий тетерев та інші).

Для гірничо-лісових ландшафтів Кордильєр характерні товсторіг, або сніжний баран, ведмідь грізлі (зберігся на Алясці), сніжний козел.