На пустельних-степових плоскогір'ях численні плазуни, у тому числі отруйні - гримуча змія і ящірка ядозуб; ящірка фринозома, степовий удав і деякі інші [11, с. 223].

У Центральній Америці, Вест-Індії, зокрема на півдні Мексиканського нагір'я переважають тропічні тварини, у тому числі південноамериканські - броненосці, мавпи, кажани, колібрі, папуги, черепахи, крокодили, ящірки й інші [5].

2.10 Зміна природи людиною

Діяльність людини торкнулася усіх компонентів природи й у цілому змінила природні комплекси. Особливо наочно це проявляється на території США, де постраждали ліси, ґрунти, тваринний світ, поверхневі води. Природні комплекси на великих просторах поступилися місцем антропогенним.

На території Північної Америки створено 55 національних парків (у тому числі 19 у Канаді, 27 у США, 6 у Мексиці і 3 на Кубі), у яких поєднуються охорона флори і фауни і добре розвинутий туризм. Найбільш відомі національні парки: Єллоустонський, Великий Каньйон, Йосемітський, Банф, Джаспер, Секвоя, Еверглейдс [10, с. 89].

У країнах Північної Америки прийнято закони про охорону і відновлення природи. Перший національний парк у світі був створений у США 1 березня 1872 p., коли Конгрес країни прийняв закон, за яким Єлоустонська долина в Кордильєрах була оголошена територією під особливою охороною.

Сьогодні на материку існують десятки заповідників і національних парків, активно відбувається відновлення зруйнованих комплексів; насаджують ліси, очищають забруднені ріки й озера. Спеціальне агентство з охорони навколишнього середовища, створене в США, веде постійне спостереження за його станом [10, с. 90].

3. Природні зони Південної Америки

3.1 Географічне положення материка

Разом із Північною Америкою, Південна Америка утворює єдину частину світу. Два материки з'єднані довгим і нешироким Панамським перешийком, що виник при утворенні Кордильєр на границях літосферних плит. У найбільш вузькій і низькій частині перешийка на початку XX ст. було побудовано Панамський канал, що є умовною межею між материками [9, с. 108].

Материк Південна Америка розташований, в основному, південніше екватора, і лише невелика його частина знаходиться в Північній півкулі. Вся Південна Америка лежить у Західній півкулі.

Південна Америка - південний материк Західної півкулі між 12°28' пн. ш. (мис Галлінас на півострові Гуахіра) і 53°54' пд. ш. (мис Фроуерд на півострові Брансуік), 34°47' зх. д. (мис Кабу-Бранку) і 81°20' зх. д. (мис Паріньяс). На півночі материк омивається водами Карибського моря, на сході - Атлантичного океану, на півдні - Магелланової протоки і на заході - Тихого океану [5].

Площа материка 17,65 млн. км2, з островами 18,28 млн. км2. До складу Південної Америки відносять острови Підвітряні і Тринідад, Фолклендські острови й архіпелаг Вогняна Земля (на півдні якого знаходиться мис Горн, південний край усієї Південної Америки - 55°59' пд. ш.), острови південного Чилі, Галапагос та інші [5].

3.2 Природне районування материка

Різкі розходження у макрорельєфі Південної Америки обумовили її розподіл на 2 частини:

- плоскогірний та рівнинно-плоскогірний позаандійський Схід із закономірностями горизонтальної природної зональності;

- гірський андійський Захід з висотною зональністю, спектри якої специфічні для кожного природного поясу (рис. 3.1) [10, с. 94].

Рис. 3. Фізико-географічне районування Південної Америки

3.3 Рельєф

Рельєф континенту різноманітний і контрастний. За характером будови поверхні на материку виділяють дві частини. На більшій, східній частині переважають низовини, височини та плоскогір'я, на заході - найдовші у світі гірські ланцюги Андських гір. Рельєф цих частин формувався в різних умовах. Рельєф східної частини складався на давній Південно-Американській платформі - частині колишнього материка Гондвана [9, с. 108]

Підняття її фундаменту в рельєфі відповідають плоскогір'ям, а в прогинах утворилися низинні рівнини. На щитах відбувалися найбільш сильні тектонічні рухи, внаслідок чого вони розбиті тріщинами; є скиди. Ерозійні процеси, вивітрювання, тектонічні процеси створили велику різноманітність форм рельєфу на Гвіанскому і Бразильському плоскогір'ях. Низовини (Амазонська, що є найбільшою у світі, Орінокська, Ла-Платська) мають плоский рельєф і складені морськими й озерно-річковими відкладами.

Рельєф західної частини материка - результат взаємодії декількох літосферних плит, на границях яких відбуваються горотворчі рухи. Формування Анд почалося ще в палеозої і не закінчилося дотепер. Анди продовжують підніматися, в них багато діючих вулканів, відбуваються сильні землетруси.

Південна Америка багата родовищами корисних копалин. До давніх щитів платформи приурочені великі родовища залізних, марганцевих, нікелевих руд, урану, покладів бокситів, що містять алюміній. В западинах і прогинах платформи виявлено нафту, природний газ, вугілля. В Андах знайдено родовища кольорових і рідкісних металів. Наприклад, відомий «олов'яний пояс» Болівії тягнеться з півночі на південь на 940 км [9, с. 109].

В Андах розташовані найбільші у світі родовища мідних руд, а також руд молібдену, срібла, вольфраму, свинцю і цинку. З нерудних копалин на узбережжі Тихого океану й у передгір'ях Анд добувають сірку, бор, йод, селітру. У міжгірних улоговинах є нафта [9, с. 111].

3.4 Природні зони

У зв'язку з переважанням на континенті жаркого вологого клімату тут досить поширені ліси і порівняно мало пустель і напівпустель [13, с. 63].

З обох боків від екватора в басейні Амазонки знаходиться зона вологих екваторіальних лісів. Площа, зайнята ними, більша, ніж в Африці; вони вологіші; їх рослинний і тваринний світ багатший на види, ніж африканські ліси. Португальці назвали ці ліси сельвою. Сельва вражає натураліста буянням життя, розмаїттям кольорів. Серед дерев чудові сейба, динне дерево, різні види пальм, шоколадне дерево (какао), гевея, багато орхідей, ліан. Безліч тварин пристосувалися до життя на деревах: чіпкохвості мавпи, лінивці, деревні дикобрази. Тут живуть тапіри, мурахоїди, ягуари, багато видів папуг, найменші птахи колібрі; дуже багатий світ комах. Зони саван займають Орінокську низовину і велику частину Гвіанського і Бразильського плоскогір'їв. Серед трав ростуть пальми й акації, однак у саванах Південної півкулі деревна рослинність бідніша: мімози, кактуси, молочаї, пляшкові дерева з бочкоподібними стовбурами. У південноамериканських саванах немає таких великих травоїдних тварин, як в Африці. Тут живуть дрібні олені, дикі свині-пекарі, броненосці, мурахоїди, із птахів - страус нанду, із хижаків - ягуари і пуми [13, с. 63].

Зона тропічних пустель займає невелику прибережну смугу на західному узбережжі. Тут недалеко від океану лежить пустеля Атакама - одна із найбезводніших пустель світу. На неродючих кам'янистих ґрунтах подекуди зростають кактуси і колючі подушкоподібні чагарники. Зони тропічних і субтропічних лісів займають південь Бразильського плоскогір'я, узбережжя Атлантичного океану. Ландшафти зони утворюють красиві ліси паркового типу з хвойних араукарій; тут же зростає парагвайський чай.

Зона степів також розташована в субтропічному кліматичному поясі. Лучні степи називають у Південній Америці пампою. В умовах вологого субтропічного клімату в степах утворилися дуже родючі червонясто-чорні ґрунти. Основна рослинність - трави, серед яких переважають ковила, дике просо та інші види злаків. Для відкритих просторів пампи характерні тварини, що швидко бігають, - пампасний олень, пампасна кішка, декілька видів лам. Зустрічається багато гризунів (нутрія, віскача), а також броненосців і птахів.

Зона напівпустель помірного поясу розташована на півдні материка (Патагонія), де на убогих ґрунтах зростають сухі злаки, колючі чагарники, що часто утворюють форму подушок. У напівпустелях живуть ті ж тварини, що й у пампі [12, с. 25].

Висотна поясність в Андах, розташованих на різних широтах, відрізняється кількістю висотних поясів. Число цих поясів залежить від географічної широти і висоти гір. Найбільше їх число спостерігається на широті екватора. На плоскогір'ях Центральних Анд, ізольованих від впливу океанів, розташовані сухі гірські степи і напівпустелі, названі Пуною. Серед тварин, що живуть в Андах, зустрічаються ендеміки: очковий ведмідь, гризун шиншила, дика лама та ін [5].

3.5 Клімат. Кліматичні пояси

Південна Америка - найвологіший материк Землі, і не такий жаркий, як Африка. Причин цьому декілька. Значна частина материка лежить в екваторіально-тропічних широтах і одержує велику кількість сонячної радіації. Оскільки континент добре нагрівається, тиск повітря над ним завжди нижчий, ніж над навколишніми океанами, з яких пасати і західні вітри помірних широт приносять багато вологи. Теплі течії біля берегів підсилюють вологість повітря, що поступає на материк. Анди служать важливим кліматорозділом, сприяють виділенню вологи з повітряних мас, принесених з океанів [9, с. 106].

Материк відкритий впливу повітря з Атлантичного океану й ізольований від такого впливу з Тихого. У кліматах екваторіального, двох субекваторіальних, тропічного і субтропічного поясів Південної Америки й Африки багато спільного. Однак клімат Південної Америки різноманітніший [12, с. 25].

Материк знаходиться в шести кліматичних поясах - від субекваторіального (у Північній півкулі) до помірного (у Південній півкулі). Південна частина континенту розташована у помірному кліматичному поясі, де панує постійне західне перенесення помірних повітряних мас. Тут виділяються дві кліматичні області. На західному узбережжі материка у цьому поясі клімат морський, помірний, із м'якою теплою зимою, із похмурою і вітряною погодою. Літо вологе, прохолодне, із частими дощами. Опадів випадає багато - до 2000-3000 мм і більше. Достатку опадів сприяють Анди, що перепиняють шлях західним вітрам. У східній частині поясу клімат помірно континентальний із невеликою кількістю опадів (до 300 мм). Високогірний клімат Анд дуже різноманітний. Він змінюється і при підйомі від підніжжя гір до вершин і при русі від Північних Анд до Південних. Особливо суворий клімат у тропічному поясі на центральних плоскогір'ях Анд, де повітря винятково чисте і сухе. Мала кількість опадів випадає у вигляді снігу навіть улітку. Погода змінюється не тільки сезонно, і але і протягом доби, причому різко і декілька разів. Людина важко переносить такий клімат. На тихоокеанському узбережжі у тропіках клімат пустельний, чому сприяє холодна течія.

Положення Південної Америки переважно в низьких широтах обумовлює великий приплив сонячного тепла: радіаційний баланс майже усюди дорівнює 60-90 ккал/см² на рік; у Патагонії він зменшується до 30-40 ккал/см². На північ від південних тропіків середні місячні температури коливаються в основному від 20 до 28°С (максимальна температура 49°С у Гран-Чако), знижуючись влітку, у січні, у Патагонії до 10°С, а взимку, у липні, до 12-16°С на Бразильському плоскогір'ї, до 6-10°С в Пампі і до 1°С - на крайньому півдні (на високих плоскогір'ях і на півдні мінімум до -30°С) [9, с. 108].

Важливу роль у формуванні клімату Південної Америки відіграє вертикальне розчленування її території, і зокрема наявність на заході гірських масивів Анд, на півночі - Гвіанського нагір'я, у центральній частині - Бразильського нагір'я й великих рівнин на сході в басейнах річок Амазонки, Оріноко, Парани та Парагваю [9, с. 108].

Велике значення для клімату материка має чітко виражений річний хід циркуляції атмосфери над океаном, тісно пов'язаної з циркуляцією океанічних вод. Над тропічними і субтропічними широтами південної частини Тихого океану впродовж року встановлюються області підвищеного тиску, тому на тихоокеанському узбережжі Південної Америки під впливом їх східної периферії виникає інверсійний розподіл температури в шарі 600-700 м, несприятливий для виникнення конвективних хмар і випадання атмосферних опадів влітку. Тільки в субтропічному поясі взимку бувають опади завдяки великому впливу циклонічної діяльності на полярному фронті. Восени циклони переміщуються з півдня на північ, а наприкінці зими, навпаки, - з півночі на південь. Тому сумарний ефект впливу циклонічної діяльності найвищий у південних районах субтропічного поясу на тихоокеанському узбережжі [12, с. 25].

Відсутність хмарності в тропічному поясі протягом року і в субтропічному - влітку спричинює високу сухість клімату не тільки тихоокеанського узбережжя, а й західних схилів Анд. Так, висота снігової лінії тут становить від 5300 до 6000 м над рівнем океану.

На клімат Південної Америки набагато більше впливає Атлантичний океан, бо повітряні маси, що над ним формуються, без перешкод потрапляють аж до східних схилів Анд, особливо влітку, в екваторіально-тропічних широтах. Тільки в південних районах (на південь від 40-42° пд. ш.) переважають повітряні маси тихоокеанського походження [9, с. 108].

Крім географічного положення, рельєфу, переважаючих повітряних потоків, на формування клімату материка впливає циркуляція океанічних вод, особливо поблизу нього. Так, уздовж західного узбережжя проходить найпотужніша на нашій планеті холодна Перуанська (Гумбольдта) течія. А на східні райони Південної Америки постійно впливає тепла Бразильська течія.

Внаслідок нагрівання повітряних мас, що надходять з Атлантичного океану, і виникнення в них потужних висхідних потоків утворюються хмари і випадають зливи. З просуванням у глиб материка інтенсивність нагрівання зростає, але через зниження запасів вологи в атмосфері кількість опадів зменшується. Роль материка в охолодженні повітряних мас невелика, що зумовлено незначною відмінністю сумарної сонячної радіації в деякі пори року й малими розмірами суші в високих широтах, де ефект охолодження взимку високий.

Розміщення більшої частини континенту в екваторіальних і тропічних широтах зумовлює значні полуденні висоти Сонця й високі місячні та річні величини сонячної радіації (140-160 ккал/см² річна сумарна радіація і 80-100 ккал/см² річний радіаційний баланс). Тільки на Вогняній Землі річна сумарна радіація знижується до 80 ккал/см², а суми радіаційного балансу - до 20-30 ккал/см² [9, с. 109].

В екваторіальних широтах на процес випаровування витрачається 60-70 ккал/см² (70-75% радіаційного балансу), а в крайніх південних районах континенту - всі запаси радіаційного тепла.

Отже, відмінності кліматичних умов в екваторіально-тропічних широтах Південної Америки спричинюються різним поєднанням ряду процесів тепло- і вологообміну в атмосфері.

У межах Південної Америки виділяють такі 6 кліматичних поясів: екваторіальний, екваторіальних мусонів обох півкуль (північної та південної), або північний і південний субекваторіальні, тропічний, субтропічний і помірних широт південної півкулі.

Характерною особливістю екваторіального поясу Південної Америки є формування екваторіального повітря переважно з вологих атлантичних повітряних мас тропічних широт - пасатів - північно-східних у північній і південно-східних у південній півкулі. Для поясу екваторіального клімату характерні незначні зміни середніх місячних величин температури й вологості повітря протягом року - на рівнинній території середня місячна температура становить 26-28°С, пружність водяної пари перевищує 20 мм, а відносна вологість не буває нижчою 60%.

Анди є важливим кліматичним бар'єром між територіями впливу Атлантичного і Тихого океанів. Тому в екваторіальному поясі Південної Америки виділяють три кліматичні області: амазонську (атлантичну), високогірну (атлантико-тихоокеанську) і тихоокеанську. У кожній з них є свої особливості кліматичного режиму.

Амазонська кліматична область простягається від Атлантичного океану на захід уздовж течії Амазонки до 4-6° пн. ш. і до 10° пд. Ш [12, с. 25].

Тут середня місячна температура повітря не буває нижчою за 26°С, і лише зрідка перевищує 28°С. Абсолютні максимуми температури - не більші від 40°С, абсолютні мінімуми - не менші від 20°С, що зумовлюється термодинамічними змінами вологого повітря. Відносна вологість становить понад 60%. Протягом року на території області здебільшого стоїть жарка, задушливо волога погода з інтенсивними зливами в другій половині дня. Річна кількість опадів - від 1500 до 3000 мм [13, с. 67].

У річному ході атмосферних опадів на широті екватора є два максимуми, а на певній відстані на північ і південь від нього - один, що впливає на водний режим річок. Наприклад, на Амазонці бувають дві повені: перша - основна - з кінця лютого до початку червня, коли рівень води на 14-15 м вищий від умовного нуля, і друга - слабкіша - із середини жовтня до початку січня. Незважаючи на певне зменшення місячної кількості атмосферних опадів у січні-лютому, тут типового посушливого періоду не буває, оскільки в грунті завжди зберігаються значні запаси вологи, що забезпечує високу інтенсивність вологообміну. Цьому ж сприяють існування водної поверхні Амазонки, її приток і численних озер, а також вегетація деревної рослинності [13, с. 67].

Типовий приклад амазонської кліматичної області - станція Манаус, де середньомісячні температури становлять 26-28°С, а за місяць буває понад 200 мм опадів і лише в січні-лютому їх кількість зменшується до 35-50 мм. У середньому за рік сума атмосферних опадів тут перевищує 1800 мм [12, с. 25].

Для високогірної кліматичної області екваторіального поясу характерна висотна поясність. Так, біля східного підніжжя Анд клімат екваторіальний; на висоті 2000 м над рівнем моря температура повітря знижується до 15-19°С, а на висоті 3000 м - до 12-13°С. При цьому річна кількість опадів становить близько 1500 мм з рівномірним розподілом протягом року.

Характерна особливість тихоокеанської кліматичної області - високі температури повітря (від 27 до 28°С) і значна кількість опадів. Типовим прикладом тихоокеанської кліматичної області є Андагойя, розташована на висоті 80 м над рівнем моря. Тут річна кількість атмосферних опадів перевищує 7000 мм, характерні тумани.

Завдяки високій температурі повітря із значними опадами в екваторіальному кліматичному поясі розвивається потужна деревна рослинність - вологі багатоярусні вічнозелені тропічні ліси, що останнім часом значно вирубані.

Пояс екваторіальних мусонів займає територію на північ і на південь від екваторіального поясу Південної Америки. Особливістю його кліматичних умов є чергування періодів дощової і посушливої погоди під впливом зміни літнього екваторіального (вологого) мусону зимовим континентальним тропічним (посушливим) мусоном відповідної півкулі [12, с. 26].

Екваторіальні повітряні маси (екватор, мусон) влітку зміщаються в субекваторіальні пояси, обумовлюючи дощовий сезон. Узимку ж у субекваторіальних поясах переважають сухі тропічні (пасатні) повітряні маси; західний край Північноатлантичного максимуму захоплює і східний піднесений край Бразильського плоскогір'я. Тому субекваторіальний клімат характеризується вологим літом і сухою зимою. Подібний клімат виражений на півночі материка, у Льянос-Оріноко, на півночі Гвіанського і на півночі та в центрі Бразильського плоскогір'їв, на рівнинах Акри-Бені-Маморе і на заході Еквадору. На навітряних схилах плоскогір'їв і в Східній Амазонії, куди пасат приходить з океану, посушливий період дуже короткий; на підвітряних схилах північного сходу Бразильського плоскогір'я він дуже тривалий [12, с. 26].

У північній півкулі влітку екваторіальне повітря заповнює всі райони Південної Америки, зустрічаючись на узбережжі Венесуели з тропічним фронтом. Циклони цього фронту в цілому слабкі, бо термічний контраст між повітряними потоками пасатів південної та північної півкуль у цих районах незначний, та завдяки переміщенням циклонів тут бувають інтенсивні опади тривалістю до 12 год. Так, у Тринідаді (10°27' пн. ш.) влітку середня місячна кількість опадів становить 210-260 мм, а в Кайєнні (4°58' пн. ш.) - навіть 300-500 мм, причому тут їх найбільше у весняний період, що характерно для екваторіальних широт.

У південній півкулі поясу екваторіальних мусонів період пасатних дощів триває 5-6 місяців з місячною кількістю опадів від 200 до 350 мм. Внутрішні райони Бразилії (14-16° пд. ш.) мають чітко виражений режим атмосферного зволоження з літнім максимумом (200-270 мм на місяць) і зимовим мінімумом (10-4 мм).

Температурний режим повітря залежить від атмосферних опадів, бо суми радіаційного балансу тут значні протягом усього року. Найвищих значень (26-27°С) температура повітря досягає перед дощовим мусоном. У північній частині поясу річна амплітуда температури повітря 4-6°С (26-20°С), а в південній - 8°С (27-19°С). Під час посушливого періоду в ряді місць припиняється вегетація природної рослинності. Для успішного розвитку культурної рослинності застосовують штучне зрошування.

У тропічному поясі зволоження істотно змінюється у напрямку зі сходу на захід. Також слабко виражена посуха на підданому океанічним пасатам сході Бразилії. У центрі материка (Гран-Чако) літні дощі пов'язані головним чином із проникненням з півночі в область барицького мінімуму екваторіального повітря; узимку, прогріваючи і висушуючи, вторгаються повітряні маси з півдня. Вони викликають, раптові похолодання аж до Амазонії. Майже ізольована від східних вітрів Пуна Центральних Анд: на півночі вона має тропічний високогірний посушливий клімат з літніми опадами, у центрі і на півдні - континентальний пустельний. Крайній захід материка між 5-28° пд. ш. постійно знаходиться під впливом східної периферії південноокеанського максимуму, у якому повітряні маси осідають з утворенням пасатної інверсії [12, с. 27].

Тропічний пояс з переважаючими впродовж року тропічними масами повітря на материку є тільки у південній півкулі. Тут виділяють чотири кліматичні області:

- атлантичну, кліматичні умови якої формуються в основному під впливом вологих морських повітряних мас, що виносяться на сушу західною периферією Південно-Атлантичного максимуму;

- континентальну, в якій формуються континентальні тропічні повітряні маси;

- високогірну, що охоплює райони Анд у межах 10-30° пд. ш.;

- тихоокеанську, що включає узбережжя материка від південної межі Атаками до затоки Гуаякіль [12, с. 27].

Найбільше атмосферних опадів буває в атлантичній кліматичній області (тропічного вологого клімату), де їх місячна кількість становить від 70-90 до 270-310 мм, а річна - понад 2000 мм. При середніх місячних температурах 20-26,5°С тут сприятливі умови для розвитку природної та культурної рослинності впродовж року.

У континентальній кліматичній області атмосферних опадів випадає 1400-1500 мм, і хоч їх місячна кількість змінюється від 30 до 220 мм, тривалих посушливих періодів тут практично не буває. Атмосферні опади в континентальних районах зумовлені циклонами. Вони супроводяться грозами і великими вітрами, бувають дуже інтенсивними. В Асунсьоні, наприклад, за 15 хв. іноді випадає 80 мм опадів.

Проходження циклонів узимку часто спричиняє снігопади майже на широті 20° пд. ш [12, с. 27].

На східних схилах Анд опадів менше (100-300 мм). Це пояснюється зменшенням запасів вологи в континентальному тропічному повітрі з його переміщенням зі сходу на захід внаслідок випадання опадів на шляху його руху, а також практичною відсутністю перенесення вологи через Анди з Тихого океану.

Високогірна кліматична область характеризується значною сухістю клімату, доказом чого є найвище на Землі положення снігової лінії - від 6000 до 6300 м.

Та найвищу сухість клімату в тропічному поясі Південної Америки зафіксовано в тихоокеанській кліматичній області (тропічного пустинного клімату), розміщеній на східній периферії Південно-Тихоокеанського максимуму. Близькість до узбережжя гірських масивів Анд сприяє перенесенню повітряних мас у південних потоках, а з ними і поверхневого шару нагрітої води, що спричиняє посилення впливу глибинних шарів Перуанської течії. Тому в межах тихоокеанської кліматичної області не бувають висхідні конвективні рухи в атмосфері й не виникають хмари вертикального розвитку. А над холодною течією і над вузькою смугою узбережжя у зв'язку з утворенням інверсійного шару потужністю 500700 м по 5-10 років не випадає і краплі дощу, а середня багаторічна кількість опадів, так звані річні норми в таких містах, як Ікіке та Антофагаста, не перевищують 3 мм. Тільки зрідка, раз на 25-30 років, тут проносяться циклони із зимовим переміщенням полярного фронту і тоді випадають інтенсивні дощі. При цьому за добу випадає їх понад 50 мм. Для тихоокеанського узбережжя тропічного поясу Південної Америки характерні тумани, які місцеві індіанці називають гаруа. Тут поширена своєрідна рослинність у вигляді низькорослих чагарників, що також називаються гаруа [12, с. 27].

Субтропічний кліматичний пояс простягається до 40-42° пд. ш. У субтропічному поясі на сході (район Південного Бразильського плоскогір'я, Межиріччя і Східної Пампи) - теплий постійно вологий клімат: влітку опади приносять вітри мусонного типу з Атлантики, в інший час - циклони мігруючих полярних фронтів; характерні сильні південні вітри памперо.

У межах поясу на території материка виділяють чотири кліматичні області: атлантичну, континентальну, високогірну й тихоокеанську.

На відміну від кліматів східної частини субтропічних поясів усіх континентів у Південній Америці немає різких відмінностей між літнім вологим (океанським) і зимовим континентальним (сухим) мусонами.

На території субтропічного поясу, особливо у східних районах Аргентини й Уругваю, влітку не буває значних опадів. Це зумовлюється тим, що у цій частині східне узбережжя Південної Америки має напрям з північного сходу на південний захід, який збігається з напрямом потоків морського повітря у західній периферії Південно-Атлантичного максимуму. Через незначну площу материка у цих широтах тут вплив зимових континентальних помірних повітряних мас слабкий і термічний максимум також не формується. Зима в атлантичній кліматичній області набагато тепліша, ніж у східному Китаї: середня температура повітря на 35° пд. ш. в Аргентині взимку + 10 °С, а на тій самій широті в східному Китаї 0 °С, річні мінімуми в цих районах відповідно становлять -1°С і -12°С [12, с. 27].

Середня місячна кількість опадів в атлантичній кліматичній області зростає від 60 до 100 мм, а річна - становить 850-980 мм. Середні температури повітря тут змінюються від 23-25°С до 10-14°С. Отже, режим температури і зволоження в області сприятливі для розвитку природної і культурної рослинності.

Надходження повітряних мас помірних широт з Патагонії взимку часто супроводиться великими південними вітрами й випаданням інтенсивних дощів і навіть снігу. Ці холодні бурі - памперо (памперози, або пампероси) проникають аж до Буенос-Айреса, де їх буває до 12 на рік. Кожне проходження памперо зумовлює зниження температури повітря від 7 до 20°С.

Середні температури повітря взимку в континентальній кліматичній області не набагато нижчі від температур атлантичної кліматичної області. Місячна кількість опадів становить 50-80 мм. На східних схилах Анд річна кількість опадів 150-200 мм.

Для тихоокеанської кліматичної області характерне зростання загальної кількості опадів та їх інтенсивності з півночі на південь, що є виявом посилення циклонічної діяльності в помірних широтах океанів внаслідок цілорічної високої активності океанських депресій. Так, якщо на широті 35-36° пн. ш. в річному ході атмосферних опадів є літній посушливий період при місячній кількості 5-6 мм внаслідок існування інверсійних процесів, то на 39-40° пд. ш. в ці самі місяці опадів буває 70-130 мм. Узимку відповідно кількість опадів зростає від 70-200 до 250-450 мм.

Далі на південь від 40° пд. ш. літній посушливий період відсутній - річний хід опадів згладжується, причому їх середня місячна кількість зростає від 110-130 мм до 290-300 мм. Під впливом південних потоків і потужної холодної течії термічний режим повітря на західному узбережжі тропічного поясу Південної Америки на 7-9°С нижчий, ніж на східному [12, с. 27].

У помірному поясі панує західне перенесення повітряних мас. На підвітряні західні схили Анд вони приносять величезну кількість опадів, температури мало змінюються по сезонах. Патагонія знаходиться в «дощовій тіні» з напівпустельним кліматом, сильними південно-західними вітрами і різкими коливаннями температур.

Кліматичні умови помірного поясу формуються під переважаючим впливом тихоокеанських повітряних мас, що потрапляють на материк у системі циклонів впродовж усього року. Тому в цьому поясі виділяють дві кліматичні області - тихоокеанську підвітряну й тихоокеанську навітряну. Ряд учених вважають, що доцільно виділити третю - атлантичну чи тихоокеансько-атлантичну область, бо крім цілорічних центрів дії атмосфери - Південно-Тихоокеанської, Південно-Атлантичної та Південно-індійської депресій, на клімат східної частини Південної Америки впливають циклони Атлантичного океану. Проте в розподілі річної кількості атмосферних опадів у помірному поясі чітко виявлене перенесення вологи з Тихого океану. Тому й доцільно виділяти саме тихоокеанську навітряну (морського клімату) й тихоокеанську підвітряну (помірно континентального клімату) області.

Основною відмінністю в кліматичному режимі обох областей є кількість атмосферних опадів. На західному узбережжі впродовж року їх випадає 2800-3000 мм, а у східній частині помірного поясу не більше як 300-400 мм. Термічні режими обох кліматичних областей подібні. Отже, клімат тихоокеанської навітряної області холодний, з великою кількістю атмосферних опадів, а тихоокеанської підвітряної - холодний, але територія бідна на опади.

У тихоокеанській навітряній області помірного кліматичного поясу важливу роль відіграють так звані горизонтальні опади (гідрометеори) - ожеледь, паморозь, іній, твердий і рідкий наліти, сумарні відклади яких у ряді місць цієї області перевищують річну кількість атмосферних опадів. У її крайніх південних районах завдяки великому зволоженню атмосфери і низьким температурам повітря (6-0°С) сприятливі умови для формування льодовиків і стікання їх до океану [12, с. 28].

3.6 Внутрішні води

Південна Америка має густу річкову мережу. Більша частина стоку припадає на Атлантичний океан. Майже в усіх рік дощове живлення, снігове переважає в річках Патагонії (природної області на півдні континенту), а льодовикове - в річках Південних Анд, де багато льодовиків [14, с. 69].

Найбільшими річками материка є Амазонка і Парана, що утворюють величезні річкові системи. Амазонка - найповноводніша ріка на Землі, площа її басейну дорівнює площі всієї Австралії. Ріка має понад 500 великих приток, режим її складний, підйом води досягає 12-15 м, води розливаються на десятки і сотні кілометрів, затоплюють великі простори, утворюють болота. Ріки Парана й Оріноко на відміну від Амазонки мають бурхливу повінь і різкий зимовий спад води. На одній з приток Оріноко розташований найвищий водоспад світу - Анхель (1054 м). Відомий також потужний водоспад Ігуасу, висота 72 м), розташований на одній з приток Парани. Великих озер мало. На півночі материка є озеро Маракайбо, з'єднане вузькою протокою із затокою Карибського моря. В Андах на висоті 3800 м лежить найбільш високогірне озеро світу - Тітікака. В Андах розвинене сучасне зледеніння. Найбільш значне воно у Південних Андах. З вершини гори Аконкагуа (найвищої точки материка) спускаються льодовики довжиною до 6 км [14, с. 69].

3.7 Ґрунти і рослинність

Велика частина Південної Америки флористично відноситься до неотропічної області, південь - до антарктичної області. Відповідно до географічного положення в низьких широтах на материку переважають вічнозелені або літньозелені ліси, рідколісся, чагарники і латеритні типи ґрунтоутворення. У Південній Америці найбільше на Землі поширення мають рослинні формації вологих (дощових) вічнозелених, переважно екваторіальних, лісів, так званих гілей (бразильський сельвас), що займають майже всю Амазонську низовину з прилягаючими схилами плоскогір'їв і Анд, західну Колумбію і східні схили Бразильського плоскогір'я. Вони відрізняються дуже багатим флористичним складом, густотою, найбільшим приростом біомаси (50-200 т/га) і наявністю багатьох цінних рослин. Характерні сімейства бобових, миртових, мелієвих, лаврових, пальм та інших, рясні ліани (сімейства бегонієвих, пасіфлорових тощо) і епіфіти (головним чином орхідеї і бромельові). У цих лісах зосереджені основні запаси твердої деревини, звідси походить дерево какао, каучуконос гевея, диняче дерево папайя і кокосова пальма, маніок і батат. Під гілеєю формуються червоно-жовті ферралітні кислі ґрунти, у зниженнях опідзолені з ділянками болотних ґрунтів. У східній Амазонії і з віддаленням від екватора мірою подовження посушливого періоду в гілеї з'являється домішка листопадних видів, а на півночі Гвіанського і на півночі та сході Бразильського плоскогір'їв вона змінюється листопадно-вічнозеленими лісами [11, с. 229].

Для субекваторіальних і тропічних поясів з чітко вираженим сухим сезоном найбільш характерні саванні і рідколісні формації з галерейними лісами в долинах рік. На півдні Льянос-Оріноко (де вони також називаються льянос), на рівнинах Бені-Маморе, Арагуаі-Токантінса - це вологі високотравні, переважно пальмові савани і саванні ліси на червоних ферралітних ґрунтах. У центрі Бразильського плоскогір'я - савани з ксерофільними деревцями, так звані кампос серрадос, на коричнево-червоних ґрунтах; подібні ксерофільні формації виражені також на півночі материка. До найбільш посушливого північно-східного району Бразильського плоскогір'я належить опустелена рідколісна формація каатинга з колючих чагарників, кактусів і пляшкоподібних дерев сімейства баобабових. Сухі тропічні ліси і рідколісся з коричнево-червоними ґрунтами займають рівнини Гран-Чако; у них дуже коштовні дерева кебрачо (основний постачальник таніну).

У субтропічному поясі на заході напівпустелі змінюються «середземно-морськими» літньосухими жорстколистими лісами і чагарниками (еспіналь, маттораль) на коричневих ґрунтах. На південь від 37-38° пд. ш. вони переходять у вологі вічнозелені змішані ліси - гемігілею - з південних буків нотофагусів, магно-лієвих, лаврових та інших листяних порід з домішкою хвойних (чилійська араукарія, подокарпус, лібоцедрус, фіцройя) з безліччю ліан, бамбуків, епіфітів, папоротей на бурих лісових ґрунтах; до 42° пд. ш. вони вкривають і східні схили Анд; у високогір'ях з'являються альпійські луги. На схід від Анд, на північному заході Аргентини панують чагарникові напівпустелі із сіроземними ґрунтами і ділянками пустель. Субтропічні вічнозелені вологі ліси пінерайя (в основному з бразильської араукарії і парагвайського падуба - йєрба-мате) на характерних червоноземних ґрунтах займають піднесений південний край Бразильського плоскогір'я.

Дуже контрастна рослинність і ґрунти на заході і сході помірного пояса. Острови і вологі західні схили Патагонських Анд покривають ліси південного типу (переважно з вічнозелених і листопадних південних буків з домішкою хвойних) на бурих лісових, частково опідзолених ґрунтах; східні схили Анд - хвойно-листопадні ліси, а підвітряну Патагонію - напівпустельні бурі ґрунти і рослинність з розріджених дерновинних злаків і щільних зонтикових: лише в передгірному зниженні і на півночі Вогненної Землі з'являються степи з каштановими ґрунтами, а на крайньому південному сході кріофітні луги і сфагнові болота [11, с. 229].

Субтропічні і тропічні болота займають величезні площі у западині верхнього Парагваю, уздовж його середньої течії, у Межиріччі й у низинах при злитті багатьох річок. Північно-західне і східне (до 27° пд. ш.) узбережжя материка часто обрамлені мангровими заростями.

Найменше природний рослинний покрив зберігся на міжандійських плато і внутрішніх схилах Північних Анд, у долині Середнього Чилі, на східних схилах Бразильського плоскогір'я й особливо в Пампі, цілком розораної або використовуваної як пасовища; у цих же районах найбільш розвинута ерозія ґрунтів. В останні роки хижацька вирубка захоплює навіть амазонську гілею [5].

3.8 Тваринний світ

Внаслідок особливостей палеогеографічного розвитку материка не тільки флора, але і фауна настільки своєрідна, що Південна Америка (разом з островами Вест-Індії і Центральною Америкою) виділяється у самостійне царство - Неогею з єдиною Неотропічною областю, яка у Південній Америці представлена двома підобластями: Гвіано-Бразильською, що охоплює північну частину континенту і Патагоно-Андійською (південні райони рівнини й Анди до Екуадора) [5].

У неотропіках характерний ряд ендемічних груп тварин: від ссавців загін неповнозубих (сімейства лінивців, мурахоїдів і броненосців), група широконосих мавп, ряд сімейств гризунів, вампіри (з рукокрилих), лами, целенолести (із сумчастих), кілька загонів птахів, а також деякі плазуни, земноводні, риби і безхребетні. Мало парнокопитних, майже немає комахоїдних, відсутні вузьконосі мавпи. Наявність сумчастих, удавів боа і кораллус, двоякодхаючих риб й інших вказують на зв'язок Південної Америки з Мадагаскаром і Австралією.

Найбільш багатий тваринний світ вологих екваторіальних і тропічних лісів. На деревах живуть тварини з чіпкими хвостами - цебуси, або чіпкохвості мавпи (ревуни, капуцини, уакарі, павукоподібні й інші), карликовий і чотирипалий мурахоїди, опосуми, чіпкохвості дикобрази, кінкажу, лінивці; безліч дрібних мавпочок сімейства ігрункових. Добре повзають по деревах представники котячих - ягуар, оцелот. Дуже багата орнітофауна (енндемічні тукани, гоацин, гокко, гриф урубу, папуги ара, амазона й інші, численні колібрі - у Південній Америці їх 319 видів). Фауна плазунів - змії (наприклад, удави, отруйні бушмейстери, або суруруку, аспіди, карарака), ящірки (ігуани, сцинки, ядозуби), деревні земноводні і особливо комахи - фауна метеликів одна з найбагатших у світі; жуків - 100 тис. видів (у т.ч. світний кукухо і вусань-титан, довжиною до 15 см). У водоймах живуть ламантини, річковий дельфін інія, ендемічні анаконда, каймани, риба лепідосирена, величезна аранайма, хижа піранья, електричний вугор (близько 2000 видів риб - третина прісноводної фауни світу) [15, с. 61].

У субекваторіальній і тропічній саванах і рідколіссях переважають наземні (тварини: броненосці, дрібні олені мазами, з хижих - пуми, саванові лисиці, гривастий вовк - на півночі; гризуни, страус нанду. На півдні - у степах і напівпустелях - найбільш характерні ендемічні гризуни (морські свинки, болотний бобер, або нутрія, паку, туко-туко, мара, віскаша, агуті) і бігаючі птахи (паламедеї, тінаму, північний нанду і нанду Дарвіна), а також кондор; з хижаків - пампаська кішка і кульпео, ванючка сорільо, дуже численні пуми, з парнокопитних - пампаський олень, майже винищені гуанако (сімейство верблюдячих), багато броненосців. У лісах Південних Анд особливо типові невеликі олені пудові й уемул, лисиця кульпео, кішка колоколо, видра уельїн, а у високогір'ях Центральних Анд - реліктовий очковий ведмідь і гризун чінчилья. Велике господарське значення в Андах мають домашні породи лам - лама й альпака (залишки черід диких видів - гуанако і викуньї охороняються) [15, с. 61].

3.9 Зміна природи людиною

Зміни природи, що відбувалися в далекому минулому в результаті господарської діяльності корінного населення, були не настільки великими, як ті, що почалися в період колонізації і продовжуються дотепер. Європейські колонізатори по-хижацьки вирубували ліси, створюючи плантації і пасовища. У багато разів скоротилася чисельність лам, майже цілком була знищена шиншила, що має цінне хутро. І сьогодні площі лісів Амазонії продовжують скорочуватися. Про охорону природи вперше заговорили на початку XX ст [12, с. 28].

На даний час в усіх країнах континенту створено заповідники і національні парки. Площа територій, що охороняються, складає 1% від площі материка. Найбільші національні парки і заповідники розташовані в Амазонії.

Території, що охороняються, представлені в Південній Америці національними парками (близько 100) і резерватами, в основному для охорони коштовних лісів і видів тварин, що знаходяться під загрозою знищення, а також мальовничих рекреаційних ландшафтів. Загальна площа - близько 1% усієї території Південної Америки. Найбільше в Перу - близько 6 млн. га, в Аргентині - 2,6 млн., Венесуелі - близько 2 млн. Відомі національні парки: Науель-Уапі та Лос-Гласьярес в Аргентині, Ітатіая й Ігуасу в Бразилії, Лос-Парагуас у Чилі й інші [12, с. 28].

Висновки

Резюмуючи, можна зробити такі узагальнення по темі:

1. Щодо поняття «природна зона»:

- природні зони - один із щаблів фізико-географічного районування;

- природні зони - це ПК, утворення яких зумовлене кліматом;

- природна зона має спільність температурних умов і зволоження ґрунтів, рослинного і тваринного світу та інших компонентів природного середо-вища;

- зони закономірно змінюються від екватора до полюсів і від океанів углиб континентів.

2. Щодо особливостей природної зональності Північної Америки:

- Північна Америка розташована в межах шести кліматичних поясів;

- виділяються дві великі частини:

1) рівнинний Позакордильєрський Схід,

2) гірський Кордильєрський 3ахід;

- у розташуванні природних зон на материку є деякі особливості. На півночі вони змінюють одна одну за рухом з півночі на південь. При цьому на сході континенту природні зони тундри і лісів дещо зміщені до півдня порівняно з його західною частиною, а також з аналогічними зонами Євразії. Південніше широти Великих озер зміна зон відбувається зі сходу на захід. Якщо рухатися від узбережжя Атлантичного океану до Скелястих гір, то зона лісу змінюється лісостепами і степами, тому що саме в цьому напрямку зменшується кількість опадів. Таке незвичайне розташування зон визначається рельєфом, впливом океанів і пануючих вітрів.

3. Щодо особливостей природної зональності Південної Америки:

- різкі розходження у макрорельєфі Південної Америки обумовили її розподіл на 2 частини:

1) плоскогірний та рівнинно-плоскогірний позаандійський Схід із закономірностями горизонтальної природної зональності;

2) гірський андійський Захід з висотною зональністю, спектри якої специфічні для кожного природного поясу.

Список використаної літератури

1. Бялко А.В. Наша планета Земля. - М.: Наука, 1983.

2. Власова Г.В. Физическая география частей света. - М.: Просвещение, 1996.

3. Голиков А.М., Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник. - К.: Либідь, 1996

4. Кобернік С.Г., Скуратовича О.Я. Географія материків і океанів: підручник для 7 класу середньої загальноосвітньої школи. - Київ: Навчальна книга, 2002.

5. Матеріали з Вікіпедії - вільної енциклопедії. // http://uk.wikipedia.org

6. Мир географии. - М.: Мысль, 1984.

7. Олійник Я.Б., Шищенко П.Г., Степаненко А.В., Масляк П.О. Географія для старшокласників та абітурієнтів. - К.: Знання, 2006

8. Пестушко В.Ю., Сасихов В.О., Уварова Г.Є. Географія материків і океанів: підручник для 7 класу середньої загальноосвітньої школи. - Київ: Абрис, 2001.

9. Пестушко В.Ю., Сасихов В.О., Уварова Г.Є. Географія світу: Підруч. для 8 кл. серед. шк. - К.: Проза, 1996

10. Половина І.П., Затула В.І. Загальні географічні закономірності Землі: навчальний посібник. - К.: НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2003. - 157 с.

11. Страны и народы: Научно-популярное географо-этнографическое издание: В 20 т. Земля и человечество. Глобальные проблемы./ Отв. ред. И.Т. Фролов. - М.: Мысль, 1985