Індія

ІНДІЯ

Республіка Індія

Назва країни походить від назви річки Інд, на хінді і урду «сіндх» означає «річка».

Площа -- 3,2 мли км кв.

Населення -- 930 млн чоловік.

Столиця -- Делі.

Адміністративний поділ. Федеративна республіка, у складі якої 25 штатів і 7 союзних територій центрального підпорядкування.

Форма правління. Республіка з федеральним державним устроєм.

Глава держави. Президент, що обирається строком на 5 років.

Найвищий законодавчий орган. Двопалатний парламент, що складається з Народної палати з терміном повноважень 5 років і Ради штатів, що обирається на 6 років.

Найвищий виконавчий орган. Рада міністрів.

Крупні міста. Бомбей, Калькутта, Мадрас, Хайдарабад, Бан-галор.

Державна мова. Хінді (за офіційні вважаються ще 18 мов).

Релігія. 83% жителів країни сповідають індуїзм, інші -- іслам, християнство, сикхізм.

Етнічний склад. 72% -- індо-арії, 25% -- дравіди, 3% -- монголоїди.

Валюта. Індійська рупія = 100 пайсам.

Розташування

Індія -- держава на півдні Азії, яке простягнулось від піків Каракоруму на півночі до мису Кумарі на півдні, від пустель Раджастана на заході до Бенгалії на сході. На півдні, сході і заході країна омивається Ара-війським, Лаккадівським і Бенгальським морями і Бенгаль-ським затокою Індійського океану. Індія граничить на за-паде і північному заході з Пакистаном, на півночі Гімалаї відокремлюють державу від Китаю і Бутана, на північному сході -- від Непалу і на сході -- від Бангладеш.

В Індійському океані Індії належать Лаккадівські, Андаманські та Нікобарські острови.

Місце у світі

Індія (самоназва Бхарат) -- одна з найбіль-ших за площею і друга після Китаю за насе-ленням країна світу. Кожен шостий житель Землі мешкає в Індії. Країна має багатовікову історію, її внесок у розвиток людської цивілізації неоціненний. Упродовж багатьох століть у Європі Індію уявляли як багату і розвинену країну. Зараз вона серед найбідніших і слаборозвинених. Половина дорослих індійців все ще неписьменна, третина населення живе нижче і так вкрай низького рівня злиден-ності, а дві третини його все ще зайняті в аграрному секторі. Причи-ни криються як у 200-літньому пануванні англійських колонізаторів, так і в застійних формах доіндустріального виробництва та його величезних розмірах. Після проголошення незалежності в 1947 р. Індія зробила значний крок уперед у своєму розвитку.

Клімат

Терито-рія лежить переважно в тропічному і суб-екваторіальному поясах. Клімат -- мусонний. Середньодобові тем-ператури навіть у прохолодний сезон (жовтень -- лютий) на північ-них рівнинах перевищують 18 °С. Кількість опадів у цілому значна, але дуже різниться за сезонами року і за територіями. Три сезони: сухий холодний -- з жовтня по березень (вважається за кращий час для відвідин країни), сухий жаркий, -- з квітня по червень і вологий жаркий -- з липня по вересень. Найбільше їх випадає у вологий сезон (червень -- вересень) і найменше в жаркий і посушливий (березень -- червень). На північному сході і на узбе-режжях випадає за рік до 3000 мм опадів, на заході, в пустелі Тар, -- менше 100 мм. У Індії знаходиться найвологіше місце на Землі -- плато Шіллонг, тут випадає до 12 000 мм опадів в рік.

Флора

У Індії налічується 21000 видів рослин. Чверть території країни займають ліси. Біля підніж Гімалаїв знаходяться заболочені джунглі -- тераї, вище -- мусонні ліси (тік, сандал), гірські змішані і хвойні ліси (гімалайський кедр, ялиця, сосна, ялина), а ще вище -- гірські луги і степи. У передгір'ях східних Гімалаїв, в дельті Гангу і Брахмапутри, на схилах Західних Гат ростуть вічнозелені тропічні ліси, на прибережних низовинах -- мангрові (сундри і пальма дхани). Всюди поширені пальми -- кокосові, фінікові, пальма тодди, а також бамбук.

Фауна

Тваринний світ Індії також достатньо різноманітний і представлений 500 видами ссавців, 350 видами плазунів, 3000 видами птахів. Але деякі з них збереглися лише в заповідниках (наприклад азіатський лев, маніпурский широкорогий олень, кашмірський олень, нілгірський тур, кулан, носоріг). Також зменшилося поголів'я дикого буйвола і оленя барасінга, рідко встре-чаются сніжний барс, димчастий леопард, карликовий ка-бан, гепард. На території держави мешкає безліч мавп, в основному це макаки-резус і лангури, а також величезна кількість пальмових білок і летючих лисиць. Зустрічається близько 200 видів змій і 52 з них -- отруйні. Тут можна побачити рідкісну в світі тварину -- індійського дюгоня, який відноситься до морських корів і є єдиним травоїдним морським ссавцем.

Річки і озера

Водні ресурси включають поверхневий стік гімалайських і де-канських рік і підземні води Індо-Ганґської рівнини. По рівнинах несе свої води Ганг, священна річка індійців, і її притока Джамна, в районі верхів'я Інду протікає Брахмапутра. Інші річки -- Годаварі і Нармада.

Оцінка природних умов і ресурсів

Головні природні райони Індії -- Гімалаї, північна (Індо-Ганґська) рівнина, Деканське плоскогір'я і прибережні низовини.

Великі масиви родючих ґрунтів: алювіальних, регулів (тропічні чорноземи вулканіч-ного походження), червоно- і жовтоземів. Земельні ресурси також значні. Майже 1/4 території вкрита лісом, але здебільшого це непри-ступні райони. На розораних алювіальних рівнинах немає лісів і пасовищ. Індія потерпає від посух і повеней, пов'язаних з мінливим характером мусонів. Серед мінералів світове значення мають руди заліза і марганцю, слюда. Паливні ресурси обмежені, так само як і сировина для хімічного виробництва. Великими є гідроенергетичні ресурси.

В цілому природоресурсний потенціал Індії є багатим, але в ньому чимало складних проблем і при його оцінці треба враховувати величезне населення країни. В розрахунку на одного жителя ресурси Індії значно менші, ніж в інших регіонах світу.

Населення

Індія є класичною країною «демографічного вибуху». В 1900 р. народжуваність становила 5,0 %, смертність 4,3 %, природний приріст -- 0,7 %, в 1990 р., відповідно, 3,3, 1,2 і 2,1 %. В 1900 р. на території Індії проживало 240 млн чоловік, в 1950 р. -- уже 360, а в 1994 р. -- 930. Політика регулювання народжуваності натикається, по-перше, на неписьмен-ність, затурканість населення та його архаїчні традиції, і, по-друге, на економічну необхідність великої сім'ї в сільській місцевості.

Середня густота населення -- 280 чоловік на 1 км кв -- найбільша серед великих за площею країн. Навіть у пустелях і гірських районах вона становить 100-60 чоловік на 1 км кв, а в долині й дельті Ґангу, на Коромандельському, Малаабарському і Конканському узбережжях досягає 500 -- 1000 -- 1500 чоловік на 1 км кв.

Майже 3/4 населення живе в сільській місцевості, переважно великими селами. Типове індійське село -- це розміщені впритул одна до одної будівлі з глини і соломи. Підлога в них земляна, хатнє начиння мізерне. Єдиною комунальною зручністю є громадський колодязь у центрі села і школа на дві-три кімнати. Сучасні зміни в сільській місцевості (поява газу, електроенергії, біогазових установок тощо) відбуваються дуже повільно. Величезна кількість сільського населення (майже 700 млн чоловік) -- найважливіша риса сучасної Індії, яка свідчить про відсталість країни.

У містах живе 1/4 індійців (понад 230 млн чоловік). Міста можна поділити на три групи:

1) давні і середньовічні;

2) міста, що виникли в колоніальну епоху;

3) нові індустріальні центри.

Більшість давніх і середньовічних міст, які процвітали до появи європейців, втратили своє значення з початком колоніальної епохи. Вони ніби зупини-лися в своєму розвитку, зберігаючи обличчя і функції минулих часів. Зараз їх роль визначається не економічним потенціалом, а адміні-стративними, культурними та релігійними функціями. Нові інду-стріальні міста зростають швидко, але їх мало. Великі міста, що виникли в колоніальну епоху й значно виросли в післяколоніальний період, нині відіграють важливу роль.

Часто міста мають дві відмінні частини: індійську та англійську. Англійська забудована за європейськими зразками. Індійська -- хаос скупчених будівель, які одночасно є місцем проживання, кустарно-ремісничого виробництва і торгівлі, та вузьких кривих вулиць, які забиті людьми, візками, велосипедами і тваринами. Індія переживає «вибух урбанізації». В результаті міграцій з сільської місцевості міське населення зростає вдвічі швидше, ніж населення країни в цілому. Зараз населення 15 міст перевищує 1 млн чоловік кожне. На величезні міські утворення типу мегаполісів перетворились Мумбай, Калькутта і Делі. Відсутність адекватної кількості робочих місць у містах породжує безробіття, злиденність і жахливі райони нетрів. У містах-мільйонерах у таких районах проживає від 1/5 до половини всього населення. Інколи це безсистемне нагромадження примітив-ши халуп, а іноді -- просто візки або тенти. Густота населення може досягати 1000 і більше чоловік на 1 га. І стародавня, і колоніальна, і сучасна архітектура в Індії враховують жаркий та вологий клімат: приміщення повинні добре провітрюватися. Але можливості конди-ціонерів використовуються лише в багатих сім'ях.

Індійці належать до великої кількості етнічних груп. Найдавніше аборигенне населення представлене малими народами та племенами (бхіли, гонди, нага, сантали та інші), які населяють гірські й лісові райони. Населення гімалайської зони -- монголоїди, але їх небагато.

Переважна більшість індійців належить до двох великих груп: індоарійців і дравідів. Індоарійці, для яких характер-ний світліший колір шкіри, населяють північну Індію, дравіди з більш темною шкірою живуть у південній Індії. Дравіди ще 4500 років тому заснували в долині Інду на той час одну з найроз-винутіших цивілізацій на Землі. Арійські племена прийшли в Індію зі степів Євразії 3500 років тому. Вони поступово рухалися на схід і південь, відтісняючи або асимілюючи дравідів.

Ще й зараз в Індії нараховують від 300 до 500 різних мов. Головні з них належать до двох мовних сімей: індоєвропейської (індоарійська група) і дравідської. Найпоширенішою мовою є хінді. Нею розмовляє понад 2/5 населення і вона проголошена офіційною. Але поряд з нею є іще 10 мов, кожною з яких розмовляє від 30 до 80 млн чоловік. Адміністративний поділ враховує це: штати створені за етнічною ознакою, де місцеві мови є також офіційними. Мовами загальноіндійського спілкування проголошені також стародавній санскрит і англійська. Англійською мовою володіє близько 2 % індійців, переважно заможне і освічене населення.

Важливу роль у житті індійців відіграє релігія. Близько 83 % населення є індуїстами. Індуїзм є чи не найстарішою релігією в світі, але він поширений тільки в Індії. Відгалуженням від нього є джайнізм (його визнає 1 % населення) і сикхізм (відповідно 2 %). Індія є також батьківщиною буддизму, але ця світова релігія зараз майже не має прихильників у сучасній Індії. Іслам занесли в Індію завойовники-мусульмани з Середньої Азії в першій половині другого тисячоліття. Його визнає 11 % населення, але це понад 100 млн чоловік, і Індія за кількістю віруючих є третьою ісламською країною після Індонезії та Пакистану. Ворожнеча на релігійному ґрунті -- між індуїстами і мусульманами, між індуїстами і сикхами не припиняється. Індійське суспільство ще й досі поділяєть-ся на касти, що зумовлюють статус і заняття людини з дня її народження. Кастова система засуджена і заборонена державою, але вона освячена релігією індуїзму, яка регулює сімейне життя і суспільні відносини. За переписами понад 100 млн індійців відносять себе до найнижчих каст і 50 млн -- до так званих «племен».

В цілому Індія має багато складних невирішених проблем, пов'я-заних з її населенням, які утруднюють просування країни вперед.

Як культурний регіон, Індія становить одне ціле з іншими країнами Південної Азії і має тисячолітні традиції. Вони склалися під впливом природного середовища, різних етносів і релігій. Особливе значення мали синтез індоарійської і дравідської культур та індуїзму й ісламу. Культура регіону багата на визнані в усьому світі літературні, художні та архітектурні твори. Її матеріальні пам'ятки -- храми, мавзолеї, палаци, форти -- трапляються повсюди. Вже 36 пам'яток Індостану занесено в реєстр природної і культурної спадщини людства ЮНЕСКО. Серед них: форт і сади Шалімара в Лахорі (Пакистан), печери Аджанти, храми Кхаджурахо і мавзолей Тадж-Махал в Індії, Сіґірія з її фресками в Шрі-Ланці.

Загальна характеристика господарства

Для Індії -- країни стародавньої цивілізації -- зараз характерні всі риси слаборозвиненості, як їх визначає ООН. В XX ст. в країні з'явилися сучасні підприємства, виробницт-во засобів виробництва, атомні й космічні дослідження тощо. Проте сотні мільйонів людей тут все ще зв'язані з допотопними формами праці, виробництва й капіталу, з архаїчними традиціями, побутом і ціннісними орієнтаціями. Якщо брати абсолютні показники, то Індія стоятиме в числі перших у світі. Це стосується площі орних земель і зрошуваних територій, виробництва рису, пшениці, олій-них, цукрової тростини, джуту, чаю, поголів'я великої рогатої худо-би, довжини залізниць. Але в розрахунку на одного жителя ці показники будуть серед найнижчих у світі. ВНП Індії становить 320 млрд доларів США (15 місце в світі), а в розрахунку на одного жителя -- 340 доларів США (138 місце).

Структура господарства Індії є відсталою. Головне місце продов-жує займати сільське господарство. Його частка у ВНП -- 30 %, у зайнятості населення -- 65 % (218 млн чоловік). На обробну про-мисловість припадає 18 % ВНП і 9 % зайнятих (29 млн чоловік). Враховуючи реальне становище в країні, уряд підтримує плановий державний сектор, який включає стратегічні і високотехнологічні напрямки та найважливішу інфраструктуру.

Для Індії характерна слабка участь у міжнародному поділі праці і відстала структура товарообігу. В експорті головна роль належить текстильним виробам, товарам кустарно-ремісничого виробництва і продуктам сільського господарства. Експорт машин невеликий. В імпорті перші місця посідають нафта і нафтопродукти, машини і прилади, продукти хімії, добрива. В колоніальну епоху головним торговим партнером була метрополія -- Великобри-танія, зараз -- США, Японія, країни Західної Європи, Австралія та «азіатські тигри». Торгівля з сусідніми країнами мінімальна. В 60-х роках найважливішим торговим партнером Індії був Радянський Союз. За допомогою Радянського Союзу (в тому числі коштів, обладнання і спеціалістів з України) в Індії були побудовані найбіль-ші об'єкти її важкої промисловості. Частка Індії у зовнішньоторговому обігу України в 1995 р. становила 0,8 %.

Сільське господарство

Це головне заняття індійського населення зараз і в найближчому майбутньому. Аграрні відносини, техніка і агротехніка здебільшого доіндустріальні. Виробництво дрібне і трудоінтенсивне. Розміри гос-подарств, як правило, не перевищують 1 га і на одного працездат-ного в середньому припадає 0,7 га орних земель. Продуктивність і товарність низькі. Незважаючи на низку позитивних зрушень, для більшості селян, як і 3000 років тому, знаряддям праці є дерев'яне рало і серп, паливом -- гній та солома, транспортом -- віл або буйвіл, формою обміну -- бартер. Третина сільських жителів не має власної землі і є наймитами. Безперечним досягненням незалежної Індії стала так звана «зелена революція» (впровадження високоурожайних культур) і будівництво сучасних іригаційних систем. Завдяки цьому країна значно збільшила виробництво зерна, ліквідувала за-грозу періодичного голоду і практично забезпечує себе продовольст-вом, хоча рівень його споживання продовжує залишатися низьким.

Природне середовище Індії дозволяє займатися землеробством упро-довж всього року. Реалізувати цю можливість і одержувати два, а то й три врожаї на рік на більшості території можна лише за допомогою штучного зрошення. Воно існує тут з давніх часів. Нині за розмірами зрошуваних земель (75 млн га) Індія посідає з Китаєм перші місця в світі. Неодмінні атрибути ландшафту країни -- греблі, канали, колодязі, водосховища. Серед іригаційних систем є старі, архаїчні, і нові, сучасні. Найбільш сучасні канальні іригаційні системи харак-терні для Пенджабу, межиріччя Ґанґу і Джамни, дельт Ґодаварі, Крішни і Кавері. В долинах Ґанґу поширені також колодязі або свердловини, які використовують підземні води. На Декані з його річками, які мають несталий режим, поширені постійні чи тимчасові примітивні водосховища -- «танки».

У структурі сільського господарства, як і всюди в мусонній Азії, різко переважає рослинництво. Для його потреб використовують половину площі країни -- 168 млн га. Сільськогосподарські роботи на більшій частині території починаються у червні з приходом му-сонних дощів. Урожай, що достигає з липня-серпня до вересня-грудня, відомий під назвою «хариф», а той, що з жовтня-грудня до лютого-березня -- «рабі».

Вирощують різноманітні культури, але домінують зернові. Про обсяги збору свідчать такі дані: рис очищений -- 73 млн т (друге місце після Китаю), пшениця -- 57 млн т. Всі зернові разом -- це 166 млн т, а з бобовими -- 180 млн т. Рис -- культура сезону «хариф». Його вирощують скрізь, але панівною зерновою культурою він є лише в районах з річною сумою опадів понад 1000 мм. Це північний схід і узбережжя. Як правило, це густозаселені райони, і рис споживається на місці. Пшениця, навпаки, -- головна товарна зернова культура. Найбільша концентрація її посівів у Північно-Західній Індії, де її вирощують в сезон «рабі» на зрошуваних землях. Тут проходить важлива для світового господарства межа, на схід від якої у вологій мусонній Азії аж до Японії основною культурою і продуктом харчування є рис, на захід --у країнах Середнього Сходу, Середньої Азії, Північної Африки і більшої частини Європи -- пшениця. Просо (його сортів багато), як більш посухостійку зернову культуру, вирощують на плоскогір'ї Декан, де опади нерівномірні, а іригація розвинена слабо. Це культура сезону «хариф».

Крім зернових, вирощують багато бобів (джерело білків), овочів і фруктів, прянощів, олійних (джерело жирів), цукрову тростину. Серед овочевих і плодових культур -- червоний перець, баклажани, капуста, манго, апельсини, папайя, банани. Головні олійні -- арахіс, сезам (кунжут), рицина, гірчиця, льон. Олію одержують також з насіння бавовнику і коко-сових горіхів. Долину Ґанґу вважають батьківщиною цукрової тростини, її збирають в Індії найбільше в світі.

Серед непродовольчих культур найважливіши-ми для Індії є бавовник, джут і тютюн. Тютюн (це в основному дешеві сорти) розрахований на місцевий попит. Бавовник і джут -- головні товарні культури індійського сільського господарства. Як джерело сировини для текстильної промисловості, вони відіграють величезну роль в економіці країни. Бавовник вирощують у західній частині Індії. На північному заході (в Пенджабі і на Індо-Ґанґському вододілі) застосовують штучне зрошення. Західна частина Декану (район деканських лав з його грунтами-регулами) -- найбільший у світі район неполивного бавовництва. Джут з його міцними і груби-ми волокнами потребує багато тепла й вологи і дуже виснажує ґрунт. Батьківщиною його є дельта Ґанґу і Брахмапутри. І зараз це най-головніший район вирощування джуту в світі.

На півдні Індії поширені плантаційні культури. Вирощують пря-нощі, хінне дерево, кокосову пальму, кавове дерево, каучуконоси тощо. Індія відома як виробник горіхів кеш'ю і бетеля. Особливе місце в Індії займає культура чаю. Як виробник чаю, країна посідає перше місце в світі і є найбільшим його експортером. Якщо рис, пшеницю, цукрову тростину, бавовник індійці знали з давніх часів, то культура чаю запроваджена тут лише в XIX ст. англійцями. Чудові умови для вирощування чаю мають добре зволожені гірські схили з дренованими червоноземами на північному сході і на півдні. Найбільш відомі дарджілінзький і ассамський чай (район Гімалаїв і плато Шиллонг) та нілгірський чай (район південних брилових гір).

Тваринництво Індії розвивається в дуже складних умовах. У країні найбільше в світі поголів'я великої рогатої худоби: 196 млн биків і корів і 77 млн буйволів і буйволиць -- 1/5 світового поголів'я. Крім того, нараховують ще 45 млн овець і понад 100 млн кіз. Велика рогата худоба використовується перш за все як тяглова сила в полі і для транспортування вантажів.

Головними продуктами тваринництва є шкіри, овеча та козяча вовна і лише частково молоко та масло. Індійці -- вегетаріанці. Виробництво яловичини взагалі не має товарного значення. Багато проблем виникає також через те, що індуїзм вважає корову священ-ною твариною і забороняє її забій. Дуже напруженим є кормовий баланс тваринництва. На алювіальних рівнинах, де сконцентрована більша частина населення і відповідно більша частина великої рога-тої худоби, все розорано і пасовищ практично немає.

У вегетаріанському харчуванні індійців найбільше значення мають рис, боби, різні каші і перепічки, овочі з прянощами, олія, кисле молоко, риба. Річний вилов риби в країні -- 4,5 млн т. Експортують чай, продукти плантаційного господарства (кава, горіхи кеш'ю, пря-нощі тощо), тютюн і рибні продукти.

Промисловість

Структура індійської промисловості відбиває як відсталість, так і досягнення країни. В обробній промисловості розрізняють три великі групи виробництв: кустарне і дрібне, традиційне фабрично-заводське і нові галузі важ-кої промисловості.

Кустарне і дрібне виробництво є пережитком доіндустріальної епохи, що зберігся в умовах дуже низької вартості робочої сили і дуже низької купівельної спромож-ності населення. Індійські кустарі відомі тонкими шовками, килимами, ювелірними виробами, різьбленням по слоновій кістці, чеканкою по металу. Проте це лише невелика і другорядна частина їхньої продукції. Головне їх призначення -- задоволення повсяк-денних потреб майже мільярдного населення.

Сільська домашня промисловість заснована на праці однієї родини: вона очищає рис, давить олію, вичиняє шкіри, відтоплює масло, виробляє неочищений цукор. Важлива роль у селах ковалів, теслярів і гончарів. Значне місце посідає ручне прядіння і ткацтво.

Дрібна промисловість у містах виробляє сільськогосподарський реманент і вози, ручний інструмент, посуд, меблі та інші предмети домашнього вжитку, шкіряні товари і взуття, дрібні залізні вироби, мило, сірники, цигарки тощо. Частка кустарного і дрібного вироб-ництва в усій промисловій продукції весь час знижується, але й досі стоїть на рівні 1/3 -- 1/4. В ньому зайнято мільйони чоловік і його географія збігається з розміщенням населення. В Індії немає жодно-го міста чи села, в якому не було б кустарів, ремісників і дрібних виробників.

Традиційна фабрично-заводська про-мисловість з використанням машин і найманої праці зародилася в Індії ще в колоніальну епоху. Вона охоплює галузі легкої і харчової промисловості: бавовняну, джутову, цукрову, олійну, чайну, шкіряно-взутгєву, а також деревообробну та інші. Географія цих галузей тісно пов'язана з розміщенням відповідних сировинних зон. Найголовнішими є бавовняна і джутова. Близько 15 млн чоловік зайнято в текстильній промисловості і її частка у вартості всього промислового виробництва становить майже 20 %. Близько сотні міст, розташованих у зонах вирощування бавовнику в західній частині країни, мають текстильні фабрики. Джутове вироб-ництво, навпаки, вирізняється великою концентрацією в метрополі-тені Калькутти.

Нові галузі важкої промисловості з'явили-ся в Індії вже в другій половині XX ст. і є безперечним її досягненням. Як правило, вони представлені новими сучасними підпри-ємствами, що створювалися при фінансовій і технічній допомозі колишнього Радянського Союзу та західних держав. Чимало з них є державною власністю. По суті, заново створені чорна металургія, алюмінієва, нафтопереробна і хімічна промисловість, більшість галу-зей машинобудування.

Виплавка сталі досягла 13 млн т, алюмінію -- 0,5 млн т. З п'яти великих металургійних комбінатів чотири (в Бокаро, Дурґапурі, Роуркелі і Бхілаї) побудовані за роки незалежності. Лише один комбінат у Джамшедпурі існує з початку століття. Всі комбінати мають чудову залізорудну базу, але забезпеченість країни коксівним вугіллям неза-довільна.

В машинобудуванні визначилися декілька напрямів. Транспортне машинобудування представлене головним чином виробництвом рухомого складу для залізниць, мотоциклів і велосипедів. Випуск автомашин становить 330 тис. одиниць на рік. Виробляється устат-кування для легкої і харчової галузей. Зростає випуск продукції, розрахованої на масовий внутрішній ринок -- помпи, водоміри, електролампи, вентилятори та інша побутова електротехніка, швейні машини, годинники тощо. Новим є поява важкого машинобудуван-ня і приладобудування (устаткування для металургійних заводів і шахт, теплових і гідроелектростанцій). Серед слаборозвинених країн тільки Китай та Індія мають важке машинобудування.

Розміщення нових галузей промисловості характеризується трьома моментами. Великими їх центрами стали найбільші міста -- Мумбай (Бомбей), Калькутта, Ченай (Мадрас), Банґалор. Одночасно, практично на «порожньому» місці, виникло до двох десятків нових сучасних індустріальних центрів, насамперед центрів металургії та хімічної промисловості. Крім того, в Індії сформувався великий район важкої промисловості в долині річки Дамодар і на плато Чхота-Наґпур.

Розвиток обробної промисловості Індії стримується передусім вузьким платоспроможним внутрішнім ринком. На світовому ринку найбільш конкурентними виявилися товари традиційних галузей з низькою заробітною платою, в першу чергу текстильної (бавовняні і джутові вироби та одяг). Експортують також товари шкіряно-взуттєвої промисловості, спортивні товари, килими, вироби кустарів і ремісників. Специфічна експортна галузь -- ювелірна: ввозять велику кількість алмазів, інше дорогоцінне і напівдорогоцінне каміння, а експортують його у вигляді готових прикрас. Частка про-дукції машинобудування і хімічної промисловості в експорті також потроху зростає. З мінеральної сировини вивозять залізну і марган-цеву руди та слюду.

Енергетика. Характерні її риси -- недостатня забезпеченість власними ресурсами, відстала структура енергобалансу і низький рівень споживання енергії. Володіючи 16 % світового населення, Індія має тільки 2,5 % розвіданих паливних ресурсів. Основне мінеральне паливо Індії --вугілля. Найважливіші родовища знаходять-ся на північному сході в долині річки Дамодар. Нафту видобувають у штаті Ґуджарат, на шельфі біля Мумбаю, і значно менше в штаті Ассам. Гідроенергетичний потенціал досить значний за рахунок гімалайських річок. ГЕС побудовані поки що в найдоступніших районах Західних Ґатів і південних брилових гір. Майже половину енергії Індія все ще одержує за рахунок непромислових джерел: дрова, кізяк (гній), відходи рослинництва, м'язова сила тварин.

Видобуток вугілля становить 300 млн т, нафти -- 30 млн т (і 30 млн т імпортується). 71 % електроенергії виробляють ТЕС, 27 % - ГЕС, 2 % -- АЕС. Загальне споживання енергії в розрахунку на одного жителя становило тільки 320 кг у вугільному еквіваленті. Перспективними для Індії є використання вітрової, сонячної та біогазової енергії.

Транспорт

Транспортна система Індії враховує її роз-міри і відповідає рівню розвитку. Головний вид транспорту -- залізниці, які побудовані ще в XIX ст. в інтересах англійського панування. Довжина їх перевищує 60 тис. км (четверте місце в світі). Найгустіша мережа залізниць на Індо-Ганґській рівнині, найважливіше значення мають лінії: Делі -- Мум-бай, Делі -- Калькутта, Калькутта -- Мумбай,

Колись розвинений водний транспорт на річці Ґанґ занепав внаслідок конкуренції залізниць. Автомобільний транспорт нерозвинений. Причини -- відсутність автопарку і доріг з твердим покриттям, брак пального. Повітряний і морський транспорт тільки почали розвиватися і їх значення особливо важливе в зарубіжних зв'язках. Найбільшими морськими портами є Мумбай, Калькутта, Ченай, спеціалізованими -- Кандла, Мармаґан, Кочин, Вішакхапатнам, Парадіп. Найбільші аеропорти знаходяться в Делі, Мумбаї і Калькутті. Покладено початок трубопровід-ному транспорту: один нафтопровід тягнеться від Аравій-ського моря до центральної частини Індо-Ґангської рівнини, другий -- сюди ж з Ассаму і від Калькутти.

Поряд з сучасними видами транспортна система Індії включає і доіндустріальні види -- гужовий і в'ючний, і їх роль дуже значна. Мільйони тонн вантажів перевозять і переносять бики, буйволи, віслюки, мули, яки, верблюди, слони, носильники і рикші. Географія цих транспортних засобів зумовлена розміщенням населення і природним середовищем.

Нематеріальна діяльність

У цьому секторі економіки зайнято лише 14 % (а з транспортом, комунікаціями і ко-мунальним господарством --17 %) працюю-чого населення країни. Це дуже мало порівняно з розвиненим світом і характеризує рівень відставання індійської економіки. В структур-ному плані найбільш відсталими є професійні (медицина, освіта) і персональні послуги. Більша частина індійців неспроможна купу-вати і не купує ніяких послуг.

У територіальному плані концентрація нематеріальної діяльності характерна для великих міст, особливо Мумбаю, Делі, Калькутти. Винятком є, знову ж таки, доіндустріальні форми. Старі міста, які індуїсти вважають священними, забиті людьми, що «обслуговують» паломників і живуть за їхній рахунок. Це брахмани (жреці), різного роду «святі», сторожі, погоничі слонів, факельники, танцюристки, музики, факіри, перукарі, міняйли тощо.

Індія має різноманітне й багате природне середовище і багато культурних пам'яток світового значення. Проте туризм у цій країні розвинений порівняно слабо: місцевий -- внаслідок бідності населен-ня, міжнародний -- через відсутність відповідної інфраструктури.

Новим важливим сектором господарства Індії стали наукові дослідження і розробки. Вони здійснюються переважно в державному секторі, охоплюють суто індійську проблематику (вивчення мусонів, проблем іригації, місцевих галузей рослинництва і тваринництва) та йдуть у ногу зі світовою наукою. Академії наук загальноіндійського значення є в Делі, Банґалорі, Аллахабаді та Калькутті. Дослідження в галузі атомної енергії мають місце в Мумбаї та його оточенні, в галузі електроніки -- в Пуні, Бхубанешварі, Банґалорі, Гайдерабаді і Тіруванантапурамі. Центрами космічних досліджень стали Банґалор, Ахмадабад і Тіруванантапурам. Біля Тіруванантапурама в штаті Керала на березі Індійського океану знаходиться індійський космод-ром. Поширюється практика створення «технологічних парків» і «вільних технологічних зон».

Визначні пам'ятки

У Делі -- Червоний форт, Джама Масджід, Радж Гхат, Джантар Мантар, храм Лакшмі Нараян, Кутаб Мінар, Індійські ворота, будівля Секретаріату, Раштрапаті Бхаван, Будинок Парламенту, Національний музей, Національна галерея сучасного мистецтва, Музей Дж. Неру, Музей національних ремесел, зоопарк, усипальня Сафдарджунга, Велика мечеть, Зал громадських прийомів Великих Моголів, палац Ранг-Махал, Перлова мечеть, башта XII ст. Кутб-Мінаре, нержа-віюча століттями металева колона -- одне з чудес світу. У Бомбеї -- церква Св. Іоанна, Музей принца Уельського, собор Святого Томаса, Акваріум Тарапоревала, музей Західної Індії, парк Вікторія Гарднз із зоо-парком, печери Канхері з барельєфами II-IX ст., декілька храмів VII ст. На горбах Малабар розташовані живописні Висячі сади і парк Камала Неру, храм Махалаксмі, усипальня і мечеть Хаджі Алі, планетарій Неру, острови Елефанта, Національний парк Крішнагірі Упаван, пляж Манорі Біч, Монплезір, печери Джогешварі і басейн.

Корисна інформація для туристів

Індія привертає туристів екзотикою і дешевизною. На вулицях, в садах, парках і на дорогах будь-якого міста країни мирно ходять тварини, ігноруючи автомобілістів.

Велика кількість магазинів і магазинчиків справляє на туристів приголомшуюче враження. Тут можна купити практично все. У Індії прийнято торгуватися, але не так, як в арабських країнах. Тут добиваються знижки на товар по так званій голландській схемі: названа торговцем ціна поступово знижується з вимовлянням магічного слова «дорого». У процес-і торгу велике значення відіграють інтонація і жестикуляція. Якщо індус згоден, він гойдає головою з одного боку в інший, якщо ні -- киває зверху вниз. Паперові гроші -- рупії -- можуть бути брудними і потертими. Якщо купюра має дирки, її приймуть до оплати, але якщо відірвані кути або порвані краї -- її необхідно замінити.

Будь-який заклад, де можна перекусити, називається ресто-раном. Після трапези офіціант приносить рахунок і кладе його лицевою стороною вниз. Оплачувати його прийнято крупною купюрою, що перевищує вартість обіду. На чай прийнято давати 10 % від загальної суми рахунку. Їжа в Індії незвичайно дешева. Індуїзм забороняє вживати спиртні напої, тому в ресторані їх не подають, але в деяких закладах дозволяють приносити з собою. По п'ятницях в Індії дотримується сухий закон, і алкоголь не можна дістати ні за які гроші.

У Індії не прийняті рукостискання. Замість цього індуси використовують традиційний жест: піднімають сполучені долоні до підборіддя, як для молитви, і похитують головою із слова-ми: «Намаєте». Таким чином місцеві жителі вітають не тільки один одного, але і своїх гостей.

Внутрішні відмінності й міста

Величезна Індія має різноманітне природне середовище і неоднакові історичні, етнічні та економічні характеристики. Адміністра-тивно-територіальний поділ враховує це різноманіття. Найчастіше штати групують у п'ять великих зон: Північний Захід, Північний Схід, Захід, Центр і Південь. Це також величезні території і все-редині них є свої відмінності.

Північний Захід. На нього припадає 31 % території і 29 % населення. Північ зони займає гірська система Гімалаїв. Тут розташовані штати Джамму і Кашмір та Ґімачал-Прадеш. Для них характерна вертикальна зональність природи і господарства. Населення зосереджене в гірських долинах, найбільша з них Кашмірська долина між Великими і Малими Гімалаями. М'який клімат і мальов-ничі ландшафти є принадою для туристів. Відомими курортами стали Срінаґар і Шимла. Південь зони займає величезний за тери-торією штат Раджастхан. Це пустеля Тар. Оазисне землеробство і кочове скотарство -- головні заняття населення. Місцеві центри, колись це столиці маленьких князівств, також приваблюють туристів своїми пам'ятками середньовіччя.

Між горами на півночі і пустелею на півдні простягнулась частина Індо-Ґанґської рівнини. Саме вона уособлює зону і є най-важливішою частиною Індії. В природному відношенні це частина Пенджабу, Доаб (вододіл Інду і Гангу) і Середній Ґанґ (межиріччя Гангу і Джамни). В адміністративному плані це штати Пенджаб, Хар'яна і Уттар-Прадеш.

Індо-Ґанґська рівнина в межах Північного Заходу --найважливіше історичне ядро країни. Тут зародилися релігії індуїзму та буддизму. Великі індійські держави існували в басейні Середнього Гангу ще на початку І тисячоліття до н.е. Пізніше цю територію назвали Хіндустаном. Доаб був ядром великих державних утворень у середні віки. Теплий клімат, родючі алювіальні ґрунти і багато вологи сприяли виникненню тут розвиненої землеробської культури і високої гус-тота населення. За словами Е. Реклю, ця частина Індії являла собою «віковий фокус притягання для численних завойовників, зваблених її багатством і родючістю». Зараз особливості цієї частини Індо-Ґанґ-ської рівнини в країні визначаються її сільським господарством, містами різних історичних епох і тим, що тут знаходиться столиця Індії.

На Північний Захід припадає понад 2/5 зрошуваних площ країни. Тут вирощують 2/3 пшениці, понад 1/4 бавовнику і більш як 1/2 цукро-вої тростини. Особливе значення зони у виробництві товарного зерна, її називають «пшеничною житницею».

Головним природним диференціюючим фактором на Індо-Ґанґській рівнині є опади, що їх приносять мусони. Кількість їх збільшується в напрямку із заходу на схід. Саме цим і визначаються місцеві територіальні відмінності в особливостях і структурі сільсь-кого господарства. Концентрація посівів пшениці і бавовнику змен-шується із заходу на схід, далі вони зовсім зникають, поступаючись місцем рису і цукровій тростині, згодом з'являються такі культури, як джут і чай. У цьому ж напрямку зростає густота населення, але оскільки одночасно знижується і питома вага зрошуваних земель, то землеробство дедалі більше залежить від примх мусону, а товарність зернового господарства падає.

Західні штати Пенджаб і Хар'яна мають найвищі показники розвитку сільського господарства в Індії. Тут чимало ферм амери-канського типу, потроху впроваджується машинна техніка. Великою є частка зрошуваних земель і повторних посівів, висока товарність зернового господарства поєднується з посівами фуражних культур.

Індо-Ґанґська рівнина являє собою найбільший масив родючих алювіальних ґрунтів у світі і є одним з найбільших і найважливіших сільськогосподарських районів світу. Тільки в Індії тут живе і году-ється 360 млн чоловік, а як узяти разом Пакистан, Індію і Бангла-деш, то ця цифра зростає до 600 млн чоловік.

Промислове обличчя Північного Заходу представлене кустарним і дрібним виробництвом, цукровими заводами в долині Ґанґу і текстильними фабриками Канпура. Новим стало використання гідроресурсів басейнів Інду та Ґанґу, розвиток складного машинобу-дування та хімії. Найбільшим промисловим центром тут залишається Канпур, заснований у XVIII ст. англійцями. Останнім часом наміти-лися своєрідні «коридори зростання», які трьома радіусами відходять від Делі -- вздовж Ґанґу, на північ і в напрямку Мумбаю. Саме в них створюються нові промислові центри і вузли: Бхакра-Нанґал, Хардвар, Матхура, Кота.

Численні міста Індо-Ґанґської рівнини відображають її історію. Тут знаходяться центри індуїзму, що виникли в незапам'ятні часи на берегах священного Гангу. Серед них Хардвар, Матхура, Аглахабад, Варанасі, Айодх'я. За легендами, це місця народження богів або їх найстародавніших храмів, місця виходу на рівнину або злиття свя-щенних річок. Міста ці живуть за рахунок паломників, які невпин-ним потоком йдуть сюди з усіх кінців країни. На релігійне свято в Аллахабад один раз в одинадцять років збирається до 15 млн вірую-чих. Особливу роль відіграє невелике поселення Бодх-Ґая (штат Біхар), пов'язане з життям Будди. Це священний центр буддистів усього світу і сюди йдуть паломники зі Шрі-Ланки, країн Індокитаю, Японії, Китаю, Монголії і Тибету.

Середні віки найяскравіше представлені містами Аґра з мавзо-леєм Тадж-Махал і Амрітсар з «Золотим храмом» сикхів.

Делі (9 млн жителів) лежить на правому бе-резі Джамни, притоки Ґанґу. Це одне з найстарі-ших міст країни. У 1911 р. сюди з Калькутти було перенесено столицю Британської Індії, але ще до цього Делі був неодноразово столицею різних державних утворень, у тому числі могутніх мусульманських середньовічних держав: Делій-ського султанату (1206--1526 рр.) та імперії Великих Моголів (1526--1803 рр.). Вузлове поло-ження Делі в межах індійського субконтиненту зрозуміле, в битвах на полях навколо нього неод-норазово вирішувалася доля Індії. Саме тут між Гімалаями і пустелею Тар проходять шляхи з долини Інду в долину Ґанґу.

У національному масштабі Делі -- насамперед столиця з усіма її атрибутами і головний культурний центр. Це місто численних історичних та архітектурних пам'яток, що втілюють синтез інду-їзму та ісламу, і головний центр туризму в країні. В Делі багато наукових установ і навчальних закладів. Це також великий транспортний вузол. За розвитком інших функцій -- торгово-фінансова, про-мислова -- Делі поступається Мумбаю, Калькутті. У колоніальну епоху Делі був типовим для Індії кустарно-ремісничим центром. Зараз у місті до традиційних галузей додалися точне і середнє машинобудування, різноманітні хімічні вироб-ництва, створюються «промислові парки» для розміщення дрібних підприємств. Навколо Делі в радіусі 30-50 км з'явилася ціла низка нових промислових міст.

Місто поділяється на Новий Делі і Старий Делі, які дуже різняться між собою. Новий Делі був побудований за єдиним планом ще колоніальними властями. В ньому мешкає 1/10 населення. Тут прокладені широкі й прямі вулиці та бульвари, багато зелені, розмі-щені державні установи і багаті особняки. У ста-рому місті, де зосереджено 9/10 жителів, вузькі, криві вулиці, хаотичне нагромадження жител, виробництва і закладів торгівлі. Стихійне зрос-тання міста за рахунок сільських мігрантів пород-жує нові труднощі і диспропорції.

Північний Схід. Ця зона охоплює 21 % території і 26 % населення країни. Найбільшими штатами тут є Біхар, Орисса, Західна Бенгалія та Ассам. Господарське життя концентрується в долині Нижнього Ґанґу, в його дельті, а також на плато Чхота-Наґпур. Ассамо-Бірманські гори і гірська Орисса вкриті непрохід-ними вологими лісами, де проживають невеликі народності і племе-на, рівень розвитку яких надзвичайно низький. У національному масштабі Північний Схід виділяється як основна зона рисосіяння, провідний виробник джуту і чаю. Тут знаходиться Калькутта і голов-ний район важкої індустрії з багатими енергетичними і сировинними ресурсами.

Рис, джут і чай -- найважливіші сільськогосподарські культури Північного Сходу. Вирощують понад 2/5 рису, 3/4 чаю і весь джут Індії. Джут і чай, як товарні та експортні культури, мають загально-національне значення, рис -- споживча місцева культура. Природні умови Північного Сходу (алювіальні ґрунти, максимальна в країні кількість опадів, фактична відсутність сухого сезону) дають можли-вість збирати 2-3 врожаї рису впродовж року без штучного зрошен-ня. Це зумовило високу густоту населення (в середньому 500- 800 чоловік на 1 км кв). Величезний «тиск на землю» сприяє збережен-ню доіндустріальних аграрних відносин і заважає модернізації виробництва. В сільській Індії Північний Схід є найвідсталішим і найбіднішим і, одночасно, найзаселенішим.

Калькутта (15 млн жителів) належить до найбільших міст не тільки Індії, а й світу. Місто засноване в 1690 р. англійцями і до 1911 р. було столицею Британської Індії. Розташування Каль-кутти на субконтиненті ексцентричне, клімат її дуже важкий для європейців, але саме через неї до відкриття Суецького каналу проходив найзруч-ніший шлях для колонізаторів у долину Ґанґу. Калькутта, через яку викачувалися незліченні ба-гатства, відразу перетворилася на цитадель англійського капіталу в Індії, у важливий торгово-фінансовий і промисловий центр та порт.

Економіко-географічне положення Калькутти в незалежній Індії змінилося. При поділі Британ-ської Індії в 1947 р. Калькутта втратила значну частину свого найближчого хінтерланду, яка нині є територією Банґладеш. Місто розташоване на лівому березі одного з рукавів дельти Ґанґу -- на річці Хуґлі за 225 км від моря. В результаті змі-щення русла Ґанґу в Хуґлі надходить дедалі менше води, вона міліє і це обмежує тоннаж суден, які можуть заходити в порт. Спроба зміни-ти становище шляхом будівництва греблі на Ґанґу і аванпорту на Хуґлі вирішує справу лише частково. І все ж значення Калькутти для Індії залишається величезним. Це фінансово-торго-вий, промисловий, транспортний, науковий і культурний центр.

Промисловий профіль Калькутти представ-лений всіма галузями, які є в Індії. Ще в коло-ніальну епоху величезних розмірів тут набула джутова промисловість -- одна з двох головних галузей тодішнього фабричного виробництва. Зараз концентрація текстильних (джутових) фабрик тут одна з найбільших у світі. Одночасно в місті розвинулися металообробка, різноманітне ма-шинобудування і хімічне виробництво, а також галузі, продукція яких розрахована на місцевий попит. Більша частина промислових підприємств розміщена в приміській зоні, яка простягнулась майже на 100 км уздовж обох берегів Хуґлі на північ від Калькутти. У власне Калькутті знахо-дяться фінансово-торгові, наукові та культурні за-клади, а також підприємства третинного сектора економіки.

Калькутта набула слави через свої соціальні контрасти. Тут немає старого міста, але райони, де живе основна маса населення, різко відрізня-ються від багатого і респектабельного центру.

Безробіття і злиденність поєднуються з відсут-ністю елементарних зручностей, антисанітарією і величезною скупченістю людей. Густота населен-ня досягає неймовірних розмірів -- 4000 чоловік на 1 га. Повільно розв'язуються численні проб-леми міського господарства, особливо транспор-ту. Вулиці займають лише 6 % території Каль-кутти (у більшості великих міст світу -- 24-30 %).

Промисловий комплекс Дамодарської долини і плато Чхота-Наґпур розташований на захід від Калькутти на стику штатів Західна Бенгалія, Біхар і Орисса. Ця північно-східна частина Декану унікальна в Індії за розмірами і різноманітністю мінерально-сировинних ресурсів. Тут видобувають 3/4 вугілля країни, зокрема все коксівне, і 2/3 залізної руди, а також слюду, хроміти, боксити, марганець, мідь, уран, неметалічні копалини. Головним є поєднання вугільного басейну долини річки Дамодар і залізорудних басейнів плато Чхота-Наґпур. За роки незалежності тут утворився вугільно-металургійний комплекс виробництв, який називають «індійським Руром». Він включає видобуток палива і сировини, ТЕС і ГЕС, чорну та кольорову металургію, хімічну і цементну промисловість, транс-портне і важке машинобудування. Цей промисловий комплекс є унікальним в Індії і, якщо не брати до уваги Китай, єдиним у слаборозвинених країнах. Для району не характерні легка і харчова промисловість, кустарне і дрібне виробництво. Промисловий ланд-шафт тут досі своєрідний. Часто гірницькі селища і навіть великі міста з усіх боків оточені джунглями або масивами примітивного землеробства.

Серед півтора десятка міст району, з яких переважна більшість молоді, виділяються Джамшедпур, Дурґапур і Ранчі. Джамшедпур виник ще 100 років тому як перший в Індії металургійний центр. Зараз промислова структура міста вже різноманітна -- метал, труби, локомотиви, сільськогосподарський реманент, автомобілі, хімікати. Дурґапур -- нове місто з металургійним комбінатом, заводами спе-ціальних сталей і гірничошахтного устаткування. Ранчі -- новий важливий центр машинобудування країни з заводами важкого машинобудування, литва і поковок та важких металорізальних вер-статів. У ньому знаходиться проектний інститут машинобудування.

Центр. Ця зона представлена лише одним штатом -- Мадх'я-Прадеш (площа 350 тис. км кв, населення -- 66 млн чоловік). Це переважно гірська, вкрита джунглями територія, яка відокремлює Індо-Ґанґську рівнину від плато Декан. Тут підвищена частка малих народів і племен, а рівень розвитку один з найнижчих в Індії. Водночас штат надзвичайно багатий на природні ресурси: залізна і марганцева руди, вугілля, боксити, ліс, гідроенергія. Територіальна структура господарства штату досить своєрідна і нагадує Централь-ний масив Франції чи район Тосан в Японії. Найменше розвинена внутрішня частина, єдиного центру немає, мало пов'язані між собою окраїни тяжіють до сусідніх штатів. Саме в цьому штаті було побу-довано металургійний комбінат у Бхілаї.

Захід. Захід об'єднує два штати: Ґуджарат і Махараштру, а також колишні португальські колонії Ґоа, Даман і Діу. Це 16 % території і 14 % населення Індії. В природному відношенні це низовини Ґуджарату, західна частина Декану, Західні Ґати і Конканське узбережжя. Зона є найрозвинутішою частиною Індії. Це стосується і виробництва з його кількісними й, особливо, якісними показниками, і рівня урбанізації, і рівня життя населення. Таке становище склалося історично. Ще в доколоніальні часи тут стику-валися важливі торгові шляхи: морем, використовуючи південно-західні і північно-східні мусони, в Південно-Західну Азію і Східну Африку; суходолом на Індо-Ґанґську рівнину, а область деканських лав слугувала найзручнішим проходом з Індо-Ґангської рівнини на південь Індостану. Вже в XIV--XVIII ст. тут процвітали мореплавство, портові міста, торгівля, нагромаджувалися капітали, з'явилися підприємці. Можна стверджувати, що якби не колоніальні захоплен-ня Англії, то цей район став би першим районом промислового перевороту в Індії. В XIX ст. на розвитку району позитивно поз-начилися попит у Європі на бавовну (в зв'язку з Громадянською війною у США в 1861--1865 рр.) і відкриття в 1869 р. Суецького каналу. Напередодні проголошення незалежності Захід був уже тією частиною Індії, де головну роль відігравав національний капітал.

Сільське господарство Заходу пов'язане з двома природними середовищами. На добре зволоженому узбережжі панує рис. На Декані і в Ґуджараті з їх посушливим кліматом -- просо. Захід є також головним постачальником бавовни в країні (майже 1/2 її зборів).

На Заході немає покладів вугілля. Його везуть сюди через всю Індію з Північного Сходу. Але тут рано почала розвиватися гідро-енергетика, а тепер і атомна енергетика. Важливу роль відіграло від-криття на березі Камбейської затоки і на шельфі Мумбаю най-більших в Індії родовищ нафти. Захід є головною промисловою зоною Індії. На нього припадає більше 1/3 вартості продукції фабрично-заводського сектора (без кустарної і дрібної). Традицій-ною галуззю тут є бавовняна (майже 1/2 національного підсумку). її розвиток ще в колоніальні часи стимулювався такими факторами: близькість сировини, наявність великого порту, діяльність місцевого фінансового капіталу, вологий морський клімат на узбережжі. Як і в інших аналогічних районах світу текстильне виробництво сприяло нагромадженню капіталів, появі кваліфікованої робочої сили, а згодом хімічної і машинобудівної галузей. Нині Захід є головним у країні районом текстильної, нафтопереробної, хімічної промисловості і машинобудування, включаючи загальне, електротехнічне і транспорт-не. Головними містами Заходу є Мумбай, Пуна і Ахмадабад. Уже зараз тут можна спостерігати появу майбутнього промислового поясу, який простягатиметься вздовж узбережжя від Мумбаю до Ахмадабаду.

Мумбай (Бомбей, 15 млн жителів) -- осер-дя Західної зони і одне з найбільших міст світу. Він розташований на острові, який сполучається з материком дамбами і мостами. Місто заснова-не в 1672 р. як опорний пункт англійців на заході субконтиненту і в цьому його історія подібна до історії Калькутти і Ченаю (Мадраса). Суперником Калькутти Бомбей визначився після відкриття Суецького каналу, ставши найближчим до Європи індійським портом. Зручні проходи в Західних Ґатах, через які були прокладені перші залізниці, дозволили з'єднати Бомбей з внутрішньою частиною країни. Глибоководний порт Мумбаю не має собі рівних в Індії: за вантажообігом він перший, через нього проходить майже половина індійського імпорту. Зв'язки міста з Західною Європою, США і країнами Перської затоки активніші, ніж Калькутти. Мумбай претендує на роль головного фінансово-торгового, промисло-вого, транспортного і наукового центру країни. В цьому відношенні його місце в Індії подібне до місця Нью-Йорка в США.

У Мумбаї знаходяться штаб-квартири най-більших банків і корпорацій Індії. Це значний центр оптової та роздрібної торгівлі і в цілому сфери обслуговування. В ньому більш прог-ресивне співвідношення між фабричною і кустар-ною промисловістю. Традиційне бавовняне виробництво і зараз відіграє важливу роль, але поступово на перший план виходять нові для Індії неметаломісткі галузі середнього і точного машинобудування, в тому числі електротехнічне, електронне, виробництво засобів зв'язку, приладобудування. Виробляють текстильні й метало-різальні верстати, вантажні і легкові автомобілі, електротехніку та електроніку. Значного розвитку набула нафтопереробка і нафтохімія, фарма-цевтика, поліграфія. Для Мумбаю, навіть більше ніж для Калькутти, характерна «столична» різно-манітність виробництв, зумовлена величезними розмірами міста і його ринку. Серед наукових установ виділяється атомний дослідний центр. Мумбай -- відомий у світі центр кіноіндустрії -- своєрідний індійський Голлівуд, хоча на цю роль небезпідставно претендують також Ченай і Каль-кутта.