Фінансування інноваційних процесів

Размещено на http: //www. allbest. ru/

1. Фінансування інноваційних процесів

1.1 Види і джерела фінансування інноваційної діяльності

Активізація інноваційної діяльності можлива тільки на основі розвиненої системи фінансування, що покликана забезпечувати вирішення таких найважливіших завдань:

• створення необхідних передумов для швидкого та ефективного впровадження нововведень у всіх ланках народногосподарського комплексу країни, забезпечення її структурно-технологічної перебудови;

• збереження і розвиток стратегічного науково-технологічного потенціалу в пріоритетних напрямах розвитку;

• створення необхідних матеріальних умов для збереження кадрового потенціалу науки і техніки, запобігання його відтоку за кордон.

Елементами цієї системи виступають:

• сукупність джерел надходжень коштів;

• механізм акумуляції грошових надходжень та їхнього вкладання в інвестиційні проекти і цільові програми;

• механізм контролю за інвестиціями, включаючи систему зворотності і оцінки ефективності використання власного і позикового капіталів.

Успіх інноваційної діяльності значною мірою встановлюється формами її організації і способами фінансової підтримки. Мірою того, як нові наукові розробки і технології стають основоположними складовими національної безпеки держави, розвинені країни знаходять різноманітні можливості для підтримки й розвитку інновацій. При цьому поширюється різноманітність методів фінансування інноваційної діяльності і спектр заходів з непрямої підтримки інновацій.

Розвинені країни черпають фінансові ресурси для інноваційної діяльності як з державних, так і приватних джерел: для більшості країн Західної Європи і США характерний рівний розподіл фінансових ресурсів для НДДКР між державним і приватним капіталом.

Суб'єктами фінансування інноваційної діяльності можуть бути:

• самостійні підприємства;

• промислові компанії;

• промислово-фінансові групи;

• малий інноваційний бізнес;

• інвестиційні та інноваційні фонди;

• органи державного і місцевого управління;

• приватні особи.

Всі вони в тій або іншій формі беруть участь у відтворювальному процесі і опосередковано сприяють розвитку інноваційної діяльності.

Принципи організації фінансування інноваційних процесів мають бути орієнтовані на множинність джерел фінансування, на гнучкість і динамічність окремих елементів системи і припускати швидке і ефективне впровадження інновацій з їх подальшою комерціалізацією, що забезпечує зростання фінансової віддачі від інноваційної діяльності. Для цього необхідно витримати дві головні умови: активізувати державну інноваційну, науково-технічну і промислову політику і готовність підприємців перейти до активного інноваційного розвитку.

Серед основних принципів побудови ефективної системи фінансування інновацій можна виділити:

• чітку цільову орієнтацію фінансової системи -- її зв'язок із завданням швидкого та ефективного впровадження сучасних науковотехнічних досягнень;

• логічність, обґрунтованість та юридичну захищеність використаних прийомів і механізмів;

• множинність джерел фінансування;

• широту і комплексність системи, тобто можливість охоплення максимально широкого кола технічних і технологічних нововведень і напрямів їхнього практичного використання;

• адаптивність і гнучкість, що припускає постійне реформування як всієї системи фінансування, так і її окремих елементів відповідно до змін зовнішнього середовища з метою підтримки максимальної ефективності.

Система фінансування інноваційної діяльності є складним переплетенням форм і джерел фінансування. Так, основними джерелами коштів, які використовуються для фінансування інноваційної діяльності в Україні, є:

1. Державні інвестиційні ресурси (бюджетні кошти, кошти позабюджетних фондів, державні запозичення, пакети акцій, майно державної власності).

2. Інвестиційні, зокрема фінансові, ресурси суб'єктів господарювання комерційного і некомерційного характеру, а також громадських організацій, фізичних осіб і т. п. Це інвестиційні ресурси колективних інвесторів, зокрема, страхових компаній, інвестиційних фондів і компаній недержавних пенсійних фондів. Сюди ж входять і власні засоби підприємств, а також кредитні ресурси комерційних банків, інших кредитних організацій і спеціально уповноважених урядом інвестиційних банків (табл. 9.1).

Група	Тип	Організаційна структура джерел в групі
Державні Ресурси	Власні	Державний бюджет, бюджет Автономної Республіки Крим; Бюджети обласні, місцеві, районні; Державний фонд фундаментальних досліджень; Державна інноваційна компанія; Позабюджетні фонди (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Державний фонд зайнятості, інші фонди); Податкові пільги для інноваційних організацій
	Залучені	Державна кредитна система; Державна страхова система
	Позикові	Державні позики (державні займи, зовнішні займи, міжнародні кредити тощо); Податковий інноваційний кредит
Ресурси підприємств (суб'єктів господарювання)	Власні	Власні інвестиційні ресурси підприємств, фонди розвитку виробництва
	Залучені	Внески, пожертвування, продаж акцій, додаткова емісія акцій; Інвестиційні ресурси інвестиційних компаній- резидентів, у тому числі пайових інвестиційних фондів; Інвестиційні ресурси страхових компаній-резидентів; Інвестиційні ресурси недержавних пенсійних фондів-резидентів
	Позикові	Банківські, комерційні кредити; Бюджетні цільові кредити; Фонди венчурного капіталу; Інвестиційні ресурси іноземних інвесторів, у тому числі комерційних банків, міжнародних фінансових інститутів

Порядок фінансування інноваційних проектів і структура інвестиційних ресурсів у кожному конкретному випадку має свою специфіку і безпосередньо пов'язаний з характером впроваджуваних нововведень.

Сучасна концепція формування фінансового механізму забезпечення інноваційного розвитку характеризується:

по-перше, цільовою орієнтацією на поєднання прямого держбюджетного фінансування інноваційних програм і проектів з фінансовою підтримкою окремих наукових організацій;

по-друге, множинністю джерел фінансування, коли разом із бюджетними асигнуваннями використовуються позабюджетні джерела, зокрема, засоби промислово-фінансових груп, комерційних банків, об'єднань, організацій, інших суб'єктів господарювання.

Так, в Україні фінансовим джерелом, що забезпечує розв'язання великомасштабних науково-технічних проблем, є кошти державного бюджету, за рахунок яких виконуються цільові, комплексні програми, фінансується Державний фонд фундаментальних досліджень, частково діяльність Державної інноваційної фінансово-кредитної установи, Фонд сприяння розвитку малих форм підприємництва у науково-технічній сфері.

Державний фонд фундаментальних досліджень надає кошти на безповоротній основі і ставить головним завданням сприяння розвитку фундаментальних наукових досліджень і підвищення наукової кваліфікації вчених. Для цього фонд організує експертизу і конкурсний відбір проектів наукових досліджень, здійснює фінансування відібраних проектів і контроль за використанням виділених для них коштів. Фонд є некомерційною організацією і не переслідує мети одержання прибутку.

Кошти для підтримки фундаментальних наукових досліджень виділяються фондом на конкурсній основі незалежно від відомчої належності і правового статусу наукової організації, а також віку, вченого звання або посади, яку обіймає керівник. Кошти даного фонду формуються за рахунок державних асигнувань (від сум, призначених у бюджеті України на фінансування науки), добровільних внесків підприємств, установ, організацій і громадян (у тому числі іноземних юридичних і фізичних осіб), інших джерел.

Фонд сприяння розвитку малих підприємств у науково-технічній сфері покликаний надавати фінансову підтримку і сприяти створенню малих наукомістких фірм, інкубаторів бізнесу, інноваційних інжинірингових центрів і інших бізнес-інноваційних структур. Кошти фонду можуть витрачатися і на заохочення конкуренції в науково-технічній сфері через надання фінансової підтримки високоефективним наукомістким проектам, які розробляються малими інноваційними підприємствами. Фонд є державною некомерційною організацією, що здійснює свою діяльність разом з Міністерством освіти і науки, молоді і спорту України і Держаним фондом підтримки малого підприємництва. Основними джерелами формування коштів цього фонду є бюджетні асигнування, добровільні внески підприємств, установ, організацій і громадян, у тому числі іноземних юридичних і фізичних осіб, інші надходження від діяльності фонду.

Державна інноваційна фінансово-кредитна установа на тих же принципах, але сприяє активізації інноваційної діяльності не тільки в малому інноваційному бізнесі, а надає підтримку інноваційним проектам у будьякій сфері науково-технічної й виробничої діяльності.

Основними завданнями даного фонду є:

• сприяння державній структурній, науково-технічній і промисловій політиці на основі підтримки інноваційних проектів в пріоритетних напрямах НТП;

• відбір і реалізація інноваційних проектів, спрямованих на структурну перебудову економіки України;

• підтримка інноваційної діяльності, підготовки й освоєння виробництва принципово нових видів продукції і технологій через фінансування будівництва, реконструкції та технічного переозброєння об'єктів, створення унікальних науково-дослідних і випробувальних установок;

• сприяння будівництву та реконструкції наукомістких виробництв.

Кошти, призначені для цього фонду, виділяють окремою сумою (рядком) у Державному бюджеті України.

Позабюджетні фонди фінансування НДДКР і підтримки інновацій створюють з метою забезпечення фінансування загальногалузевих, міжгалузевих і регіональних науково-технічних програм, а також заходів з освоєння нових видів промислової продукції. Такі фонди можуть створюватися в міністерствах, у великих містах і регіонах, а також у рамках концернів, холдингів, ПФГ. Джерелами недержавної системи фінансування інноваційних проектів виступають:

• кошти, які мобілізують через емісію цінних паперів;

• власні кошти підприємств;

• кредити комерційних банків;

• спеціалізовані та благодійні фонди;

• кошти інвестиційних фондів і компаній, інших підприємств і організацій, зацікавлених у якнайшвидшому випуску нової продукції.

Впровадження конструктивних і технологічних нововведень може здійснюватися за рахунок власних коштів фонду розвитку виробництва і фонду амортизаційних відрахувань. Статутом підприємства передбачається відрахування до фонду розвитку виробництва частини прибутку до сплати податків, що залишається в розпорядженні підприємства після інших обов'язкових платежів і формування резервного фонду. Кошти фонду розвитку можуть використовуватися на відновлення і розширення виробництва, здійснення науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних проектів, а також програм освоєння коштів, що сприяють зміцненню матеріально-технічної бази підприємства. Якщо власних коштів підприємства не вистачає, можна вдатися до додаткової емісії цінних паперів.

Привабливість акціонерної форми фінансування полягає у тому, що основний обсяг необхідних ресурсів поступає на початку організації інвестиційних і інноваційних проектів. Дана форма залучення капіталу дозволяє перенести на пізніші терміни виплати заборгованості, коли зростає здатність генерувати доходи.

У світовій практиці для фінансування інвестицій в основний капітал широко застосовуються позикові засоби, особливо банківські кредити. У розвинених країнах частка банківських кредитів як джерела фінансування капіталовкладень становить 20--40 %; у науково-технічній сфері кредитні ресурси -- близько 7 % загального обсягу фінансування НДДР, тоді як кошти позабюджетних фондів та інші залучені засоби -- понад 20 %. Частка інвестицій, що направляються комерційними банками на виробничі інновації, не перевищує 2 %. Причина полягає і в банківській кризі, і у високій вартості кредитів, і у відсутності зацікавленості банків.

Організація довгострокового кредитування, як правило, ґрунтується на таких основних принципах: забезпеченість, терміновість, платність, цільовий характер використання запозичених коштів. Всі питання, що виникають із приводу кредитування, вирішуються безпосередньо між банком і підприємством-позичальником. У ході вирішення питання про видачу довгострокового інноваційного кредиту банк аналізує перспективи економічного зростання підприємства, яке кредитується, можливості реалізації продукції та очікуване зростання доходу. Таку інформацію містять бізнес-плани, які готуються по кожному інноваційному проекту.

Труднощі залучення зовнішніх джерел фінансування змушують підприємства орієнтуватися на прибуток від основної і непрофільної діяльності. Крім прибутку найважливішим джерелом власних засобів підприємств є амортизаційні відрахування.

1.2 Система державного фінансування і стимулювання НДДКР у провідних країнах світу

Фінансовим джерелом, що забезпечує рішення великомасштабних науково-технічних проблем, є, безумовно, система державного фінансування НДДКР.

Державна інноваційна політика включає обов'язкові елементи, як:

• джерела і порядок фінансування НДДКР і пріоритетних напрямів науково-технологічного прогресу;

• податкові і кредитні пільги, санкції та інші фінансові дії держави, які стимулюють досягнення і підтримку світового науково-технологічного рівня виробництва.

Переваги промислово розвинених країн в науково-технологічному прогресі переважно визначаються наявністю ефективних систем фінансування, кредитування, оподаткування. У той же час ці системи в окремих країнах досить серйозно розрізняються, причому багато в чому протилежними є японська та американська. Незважаючи на це, обидві системи об'єднує чітка спрямованість на щонайвищі науково-технологічні результати і мінімальний час їх практичної апробації і серійного виробництва продукції.

Впродовж останніх трьох десятиліть витрати на НДДКР у країнах розвиненої ринкової економіки збільшувалися швидше, ніж валовий національний продукт. Особливо великий цей обгін -- в Японії, економічні успіхи якої стали втіленням заходів держави і підприємницької сфери з прискореного нарощування національного науково-технологічного потенціалу. Так, за 1965--1990 рр. витрати на НДДКР зростали приблизно на 9 % на рік, тоді як валовий національний продукт -- на 6 %. До кінця 1980-х років частка цих витрат у ВНП досягла близько 3 %, перевищивши аналогічні показники інших країн. За прогнозованими оцінками японських фахівців, у найближчому майбутньому частка витрат на НДДКР досягне 3,5 % від загального обсягу.

Що стосується США, то тут за останні роки посилилася тенденція відставання від інших розвинених країн за показниками зростання асигнувань на НДДКР: наприкінці 1990-х рр. ці асигнування в реальному численні скоротилися на 1,6 %, тоді як у Франції збільшилися на 7,5 %, в Італії -- на 3,3, Канаді -- на 2,9, ФРН -- на 2,8 %. Таке становище викликає занепокоєння американських корпорацій, бо всі їх нинішні зусилля з підвищення конкурентоспроможності своєї продукції в майбутньому можуть бути зведені нанівець у результаті появи нових видів продукції неамериканського виробництва. До того ж американські корпорації, як правило, зосереджують зусилля не на наукових дослідженнях, а на дослідно-конструкторських розробках, особливо на невеликих удосконаленнях продукції, в збиток фундаментальним дослідженням.

У США кошти, що виділяються адміністрацією, на НДДКР (приблизно 65--80 млрд дол. на початку XXI ст.) призначаються для військових і космічних програм, медицини і фундаментальних наук. Частина цих коштів донедавна діставалася фірмам, що ведуть дослідження у галузі сільського господарства, будівництві, а також в цивільній авіації. Інші ж компанії комерційного сектору практично не одержували підтримки при розробці нової технології. Тепер ситуація поступово виправляється. Виділено 22 види технологій, що мають ключове значення для національної оборони, а також для підйому економіки в цілому. Цей список став орієнтиром в діяльності створеного в 1990 р. Інституту вирішальних технологій, в завдання якого входить довгострокове стратегічне планування наукових робіт. Сьогодні багато вчених, фахівців і політиків в США виступають за збільшення розмірів бюджетного фінансування НДДКР, як це широко практикується в Західній Європі та Японії.

Рішення питання про ліквідацію науково-технологічного відставання в США багато в чому залежатиме від накопиченого потенціалу і системи фінансування НДДКР. У обох аспектах США має свої переваги. Так, ніде в світі не є такого широкого спектра фундаментальних досліджень, причому американські університети і 726 державних лабораторій становлять невикористаний науково-технологічний потенціал. Всього в США на НДДКР витрачається сума, еквівалентна 2,8 % валового національного продукту. Цих засобів при вмілому їх використанні цілком достатньо для того, щоб подолати сучасні труднощі і вистояти в жорсткій конкурентній боротьбі з промисловими компаніями Західної Європи та Японії.

Особливий інтерес викликає структура інвестицій у сферу НДДКР. В Японії державні кошти прямують здебільшого на проведення досліджень і розробок в цивільних сферах. В Японії спад частки державних витрат на НДДКР став наслідком заходів зі скорочення бюджетного дефіциту, в першу чергу, перенесення урядом акцентів з адміністративних на економічні методи управління за широкого використання непрямих важелів і стимулів регулювання науково-технологічного прогресу. Це збільшило фінансування НДДКР приватним капіталом -- від 70 до 78 %.

Значна частина державних коштів на НДДКР в економічно розвинених країнах прямує в галузі, що не забезпечують приватному капіталу швидкої комерційної віддачі, але необхідні для функціонування економіки країни і досягнення загальнонаціональних цілей (атомна енергія, космос, Світовий океан, екологія та ін.), так само, як і на фінансування тих сфер фундаментальних досліджень, в яких приватний капітал зацікавлений недостатньо. При цьому в Японії, наприклад, понад половину державних коштів виділяється університетам і лише близько чверті -- державним і муніципальним науково-дослідним установам. Приватні кошти в основному реалізуються самими фірмами (80 %) і приватними університетами (15 %). Зарубіжні джерела фінансування японських НДДКР незначні.

Структура витрати на НДДКР в більшості розвинених країн стабільна і за багатьма параметрами схожа. Так, у США і Японії частка фундаментальних досліджень становить близько 14 %, прикладних досліджень -- 24 і розробок -- 62 % (до речі, в цих країнах до фундаментальних досліджень відносять систематичну наукову діяльність зі здобуття нового знання, відмінну невизначеністю перспективи практичної реалізації і довгостроковим характером; прикладні спрямовані на конкретні сфери застосування; розробки пов'язані зі створенням конкретних нових виробів, матеріалів, технологій та з їх вдосконаленням). Частка зарплати становить близько 43 %, інвестицій до основних фондів -- 18, витрат на матеріали, сировину та енергію -- 19 %.

Як правило, структура фінансування наукових досліджень і розробок має чітко виражену цільову спрямованість. Скажімо, в Японії здійснюється понад 10 довгострокових програм. Сукупні національні витрати в найважливіших напрямах НДДКР до початку 1990-х років розподілялися таким чином: енергетика -- 9,5 % (зокрема, ядерна -- 4,7), інформаційні технології -- 6,7, енергозберігаючі технології -- 3,5, космічні дослідження -- 3,5, охорона довкілля -- 1,7, дослідження Світового океану -- 0,7 % . Останнім часом до загальнонаціональних пріоритетів віднесені також завдання досягнення високотемпературної надпровідності, створення штучного інтелекту.

Даний цільовий розподіл державних коштів на розвиток науки і техніки за останні півтора десятка років фактично змінювався лише в двох напрямах. Після енергетичних криз (середина 1970-х -- початок 1980-х) частка державних витрат на НДДКР у енергетиці до 1985 р. подвоїлася (7,5 % -- в 1975 р. і 16,3 % -- в 1985 р.): за той же період питома вага засобів державного бюджету НДДКР, що виділяються на військові відомства, виросла від 2,2 до 4,1 %.

Особливий інтерес представляє і японська система фінансування НДДКР, що містить чотири компоненти: центральний бюджет, бюджети місцевих органів влади, спеціальні рахунки (головно рахунки державних організацій і суспільних корпорацій), державну програму інвестицій і позик. Застосування спеціальних рахунків не контролюється парламентом, і цими засобами розпоряджається уряд. З державних джерел фінансується майже 90 національних дослідних асоціацій, понад 900 науково-дослідних інститутів і приблизно 700 лабораторій при вищих закладах освіти.

Японська система непрямих важелів державного регулювання НДДКР в приватному секторі охоплює безвідсоткові позики, прискорені норми амортизації дослідного устаткування, надання контрактів і кредитів для комерціалізації науково-технологічних досягнень приватними фірмами (зокрема, одержаних у державних НДІ і лабораторіях); пряме ж фінансування пріоритетних напрямів НДДКР і окремих проектів в наукомістких галузях промисловості лягає на плечі спеціальних фінансово-кредитних установ. Витрати на державні цільові науково-технологічні програми досягають 15 % бюджету на НДДКР, а фірмам, що беруть участь в реалізації даних програм і в модернізації промисловості, надаються додаткові пільги.

Переслідуючи цілі прискореного розвитку фундаментальної науки, японський уряд вживає цілий комплекс заходів, а саме: виконання масштабних національних програм і участь у спільних міжнародних дослідженнях; зміцнення матеріально-технічної бази НДДКР; фінансування американських та європейських науково-дослідних проектів та ін. Так, японці фінансують дослідження в сфері напівпровідників, медицини і біотехнології, що ведуться в університетах США.

Серед ключових інструментів заохочення прикладних наукових досліджень і розробок, пов'язаних з упровадженням передової технології, у всіх промислово розвинених країнах провідне місце посідає диференційоване оподаткування. Максимальні пільги надаються галузям, що забезпечують технічний прогрес, -- верстатобудуванню, електротехніці, електроніці, точній механіці, оптиці. Знижки з податків використовуються для стимулювання внутрішньофірмових досліджень, у замовленнях на виконання дослідних і експериментальних робіт, а також у колективному фінансуванні такого роду робіт (сплата внесків до науково-дослідних фондів галузевого союзу підприємців, науково-дослідного центру або університету).

Найкоротші терміни і найвищі ставки характерні для амортизаційних списань вартості наукового устаткування і приладів. Скажімо, в США і Великобританії в перший рік експлуатації придбаного новітнього наукового устаткування і приладів дозволене стовідсоткове списання. У Німеччині крім податково-амортизаційних пільг на інвестиції, що служать розвитку НДДКР, є спеціальні інвестиційні надбавки на дослідні роботи у розмірі 7,5 % від суми капіталовкладень. Надбавки ці можуть бути підвищені удвічі за умови, що проект поєднується з дослідженням нових джерел енергії або дає надію на різке підвищення ефективності використання енергоносіїв.

Податкове законодавство ряду країн дозволяє компаніям відраховувати з оподаткованого доходу поточні витрати на НДДКР, а в США, Франції, Японії і Канаді в 1980-х роках введено податкову знижку, яка заохочує особливу активність в сфері НДДКР (в США вона дістала назву «податковий кредит на приріст НДДКР», у Франції -- «дослідний податковий кредит»). Ця знижка являє собою відрахування з податку на прибуток компанії від суми додаткових витрат на НДДКР: у США розмір цієї знижки становить 20 %, у Франції -- 50 %, в Японії -- 20 % (від суми приросту витрат на НДДКР порівняно з зафіксованим раніше найбільшим рівнем цих витрат, але не більше 10 % загальної суми податкових зобов'язань компанії).

У всіх розвинених країнах діє широкий спектр пільг, які стимулюють фундаментальні дослідження. Так, у США фундаментальні науки на 80 % фінансуються державою (у тому числі місцевими органами влади). Бюджетні асигнування -- основа розвитку фундаментальних наук у ринковій економіці, хоча роль приватних компаній в цьому процесі за останні роки зростає, у тому числі за рахунок проведення необхідних державних заходів.

У США введено знижки з податку на прибуток компаній, які підписують контракти на проведення НДДКР з університетами; збільшені пільги до наукового обладнання, яке передається компаніями в університети і незалежних науково-дослідних установ.

Суттєва лінія державної політики нарощування інноваційного потенціалу і стимулювання фундаментальних досліджень -- організація і підтримка кооперативних НДДКР. У їх фінансуванні спільно беруть участь урядові органи, університети і приватні фірми. З моменту, коли з'являється реальна перспектива створення комерційних товарів і впровадження їх у масове виробництво, отримані результати фундаментальних досліджень передаються фірмам, які беруть участь у здійсненні проекту. Тому основна увага приділяється не традиційним формам кооперації (таким, як консультаційні і експертні послуги), а укладенню договорів на проведення спільних досліджень. Головна форма такої кооперації -- створення центрів інженерних досліджень на базі провідних університетів, які проробляють фундаментальну частину досліджень.

Важливо відмітити, що внески корпорацій у бюджет дослідного консорціуму у повному обсязі відраховується з доходу, який підлягає оподаткуванню. Це надає імпульс зростанню колективних фондів, які використовуються на фінансування дослідних проектів.

1.3 Місце венчурного капіталу в інноваційному розвитку підприємства

Інвестування в інноваційні проекти пов'язане зі значними підприємницькими ризиками, серед яких виділяють:

1. Виробничий ризик -- ризик, обумовлений виробничими факторами: брак у виробництві, невиконання виробничої програми, аварії, помилки у технічному виконанні інноваційного проекту.

2. Комерційний (маркетинговий) ризик -- ризик, обумовлений невизначеністю попиту, пов'язаний з просуванням нового продукту чи послуги.

3. Фінансовий ризик -- ризик, обумовлений співвідношенням власного і позикового капіталу, втратою доходів і коштів.

4. Науково-технічний ризик -- ризик, обумовлений помилками на стадії наукового обґрунтування проекту.

Рішення з проведення інноваційної діяльності також можуть прийматися за різних умов:

• визначеності -- коли всі наслідки рішення, яке приймається, можуть бути оцінені;

• ризику -- коли наслідки прийнятих рішень можуть бути оцінені з певною мірою вірогідності;

• повної невизначеності -- коли немає жодних вихідних даних для оцінки наслідків рішення, яке приймається.

Виходячи з класифікації факторів, які визначають інноваційні ризики, прийнято виділяти систематичний (недиверсифікований) і несистематичний (диверсифікований) ризики (табл. 9.2).

Види систематичних і несистематичних ризиків

Систематичні ризики	Несистематичні ризики
Зниження ділової активності у світі, національній економіці, регіоні, галузі Інфляція Зниження сукупного попиту Зміна банківських відсотків Підвищення ставок податку, мита Введення квот і обмежень на господарські операції Форс-мажорні обставини (стихійні лиха, війни тощо)	Втрата ринків збуту внаслідок погіршення якості продукції Неефективна цінова політика Низький рівень менеджменту і маркетингу Втрата джерел фінансування Зниження дохідності продажів, рентабельності Зниження ліквідності активів і балансу Зростання дебіторської заборгованості

Систематичні ризики обумовлені дією багатьох загальних для всіх суб'єктів господарювання факторів. Такі ризики порівняно однакові для різних суб'єктів господарювання.

Несистематичні ризики спричинені дією факторів, які повністю залежать від діяльності суб'єкта господарювання. Рівень таких ризиків значно різниться навіть серед організацій рівних за масштабом і сферою діяльності та іншими ознаками.

Узагальнювальним показником різних форм інноваційного ризику в умовах ринкової економіки слугує фінансовий ризик підприємця та інвесторів, що повірили в його ідею. Він характеризує можливі втрати у разі невдалого завершення проекту, що фінансується (незалежно від причин).

У складі фінансових ризиків виділяють такі види ризиків.

1. Кредитний ризик -- ризик втрати коштів організації внаслідок не повертання суми кредиту і відсотків по ньому.

2. Відсотковий ризик -- ризик втрати коштів організації внаслідок перевищення відсотків на залучені кошти над відсотків на розміщені кошти.

3. Валютний ризик -- це небезпека втрати коштів через зміни курсу валют.

4. Ризик втраченої вигоди -- ризик втрати коштів через нанесення непрямої шкоди від подій. Наприклад, при продажу товарів у кредит, невиконання умов оплати їх вартості в строк веде до зростання дебіторської заборгованості. Іммобілізація коштів у дебіторську заборгованість може бути оцінена за розміром втраченої вигоди, тобто за обсягом недоодержаного доходу більш вигідним розміщенням цих коштів.

Методику кількісної оцінки рівня фінансового ризику інвестицій у інноваційні проекти буде розглянуто у розд. 11.

Незважаючи на велику ризикованість інвестицій в інноваційні проекти, в сучасних умовах інтенсивного науково-технічного розвитку і підприємці, які безпосередньо виступають ініціаторами нових проектів, і великі промислові компанії, і держава (якщо дотримується законів ринкової економіки) чітко усвідомлюють, що відмова від інвестицій в освоєння нововведень на практиці означала б куди більші великі фінансові втрати, ніж витрати, пов'язані з інвестиціями в інноваційні проекти. Тому вони йдуть шляхом створення таких економічних механізмів, які, з одного боку, сприяли б запровадженню у виробництво новітніх досягнень НТП, а з другого -- дозволяли б звести до мінімуму фінансовий ризик окремих інвесторів.

Одним із таких відомих у всьому світі механізмів є ризикове (венчурне) фінансування нововведень.

Терміни «венчурний капітал» і «венчурний бізнес» беруть початок від англійського слова venture, що перекладається у «Англо-російському словнику» В. К. Мюллера як «ризиковане підприємство або почин», «спекуляція», «сума, що піддається ризику».

Венчурні фірми -- це здебільшого малі підприємства у новітніх галузях виробництва, які швидко прогресують і в яких відбувається інтенсивна зміна поколінь продуктів і технологій, пов'язаних з базисними інноваціями. Малі венчурні підприємства спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, впровадження інновацій, організація яких пов'язана з підвищеним ризиком.

Здійснення фінансових операцій в умовах підвищеного ризику ставить особливі вимоги до управління інвестиціями. У зв'язку з цим розвиток венчурного бізнесу із початку був пов'язаний з формуванням інституту професійних керівників, які одержують спеціальну винагороду за результатами своєї діяльності.

Широке поширення набули спеціалізовані венчурні фірми -- керівники, яких беруть на себе управління одним або кількома фондами ризикового капіталу. Часто такі фірми зарекомендували себе в очах інвесторів як умілі і надійні партнери та виступають ініціаторами формування нових фондів. Послуги з управління щорічно оплачуються у розмірі 2--3 % загального обсягу фонду ризикового капіталу протягом 7--12 років, на які розраховано існування фонду.

Венчурні підприємства можуть бути двох видів:

1) власне ризиковий бізнес;

2) внутрішні ризикові проекти великих корпорацій.

Власне ризиковий бізнес представлений двома основними видами суб'єктів господарювання:

- незалежні малі інноваційні фірми;

- фінансові установи, що надають їм капітал.

Малі фірми часто створюються під одну ідею, але успіх базисних інновацій ніколи не гарантований і має імовірнісний характер. У разі невдачі фірму чекає неминучий крах. Конкуренція примушує венчурні фірми максимально скорочувати терміни науково-дослідних розробок, інтенсивно впроваджувати новації у виробництво.

Венчурні фірми, як правило, утворюються або групою однодумців -- вчених, інженерів, спеціалістів, винахідників, які мають певний досвід роботи у лабораторіях великих фірм, або науковими закладами, університетами чи приватними особами, які бажають організувати свою справу. Вони мають певні наукові, інженерні ідеї і хочуть реалізовувати їх практично у рамках малої фірми. Малі фірми створюються і на великих підприємствах під винахідників новації й орієнтованих на її реалізацію, що забезпечує успіх поширення інновацій у виробництві, побуті, а корпорації -- великі прибутки.

Первісним капіталом таких фірм можуть служити особисті заощадження засновника, але їх недостатньо для реалізації наявних ідей. У таких ситуаціях доводиться звертатися в одну або кілька спеціалізованих фінансових компаній, готових надати ризиковий капітал.

Величина прибутку такої компанії визначається різницею між курсовою вартістю належній ризиковому інвесторові частки акцій фірми-новатора і сумою вкладених в проект коштів. Ця частка закріплена в укладеному контракті і може сягати 80 %. Фактично фінансова установа стає співвласником фірми-новатора, а надані кошти -- внеском у статутний фонд підприємства, частиною власних коштів останнього.

Головним стимулом для венчурних вкладень є їхня висока прибутковість у разі вдалого завершення проекту. Середній рівень прибутковості американських венчурних фірм становить близько 20 % на рік, що приблизно втричі вище, ніж загалом по економіці США.

Крім високого рівня ризику американська модель венчурного бізнесу (саме про неї в основному йтиметься в цьому розділі) має ряд характерних відмінностей від інших, більш поширених механізмів фінансової підтримки підприємницьких проектів, наприклад, від традиційних банківських операцій з кредитування. Найбільший інтерес представляють три такі відмінності, що показано рис. 1.

Рис. 1 Основні відмітні особливості венчурного (ризикового) механізму фінансування нововведень

Перша принципова відмінність полягає у тому, що у разі венчурного фінансування необхідні кошти можуть надаватися під перспективну ідею без гарантованого забезпечення наявним майном, заощадженнями або іншими активами підприємця. Єдиною заставою служить спеціально обумовлена частка акцій вже існуючої або тільки фірми, що створюється.

Якщо справи фірми підуть успішно, інвестор зможе на певному етапі (однак не раніше ніж через три місяці після первинного публічного розміщення акцій нової фірми) продати свою частку акцій і в результаті повернути не тільки вкладені в проект кошти, а й одержати значний прибуток. Якщо ж проект провалиться, а такий результат виключити наперед у багатьох випадках просто неможливо, максимум, на що претендуватиме інвестор, -- це частина активів даної фірми, пропорційна його частці в установчому капіталі.

Більш того, на відміну від традиційних прямих інвестицій від початку допускається можливість втрати вкладених засобів, якщо проект, що фінансується, не принесе після реалізації очікуваних результатів. Інвестори венчурного капіталу йдуть на розділення всієї відповідальності і фінансового ризику разом з підприємцем. Потреба в кредитах такого роду виникає у підприємців-початківців, або дрібних винахідників, учених і інженерів, що намагаються самостійно реалізувати нові оригінальні і перспективні розробки. Дорога в комерційний банк для них найчастіше закрита з кількох причин.

По-перше, багато інноваційних проектів починають давати прибуток не раніше ніж через 3--5 років, а то і пізніше, а отже, такі кредити розраховані на довгострокову перспективу. Але тоді вони «зависнуть» на балансі банку і псуватимуть його фінансові показники. По-друге, для таких кредитних установ, як банки, дуже високий рівень супутнього фінансового ризику. По-третє, банки обов'язково зажадають надання застави або гарантій, і тоді вже підприємцю, навіть якщо він володіє якимсь майном, доведеться замислитись над тим, чи варто ризикувати своїм благополуччям і благополуччям своєї сім'ї заради журавля у небі.

Друга принципова відмінність пов'язана з тим, що інвестори венчурного капіталу йдуть назустріч підприємцю не з альтруїстичних переконань. Швидше навпаки, інтерес інвесторів якраз і полягає в тому, щоб одержати від своїх капіталовкладень прибуток, який буде суттєво вищим, ніж при розміщенні вільних фінансових ресурсів на банківських депозитах або їх вкладанні в державні цінні папери з фіксованим доходом.

Через це до ухвалення остаточного рішення про участь у венчурному фінансуванні конкретних ідей і розробок проводиться велика попередня робота з вивчення рівня підготовки і особистих якостей підприємця, аналізу поданого бізнес-плану, оцінці супутніх ризиків і можливих шляхів їх зменшення. На це спрямована відпрацьована за багато років на практиці технологія відбору і супроводу ризикових інвестиційних проектів, що увібрала рекомендації науки управління, особистий досвід та інтуїцію професіоналів венчурного бізнесу.

Венчурні фонди, як жоден інший інвестор (за винятком хіба що держави), готові вкладати кошти в нові наукомісткі розробки, навіть коли їм супроводить високий рівень невизначеності. Адже саме тут потенційно присутні найбільші можливості для зміни на власну користь ринкової рівноваги, що склалася на даний момент, а отже -- існує резерв для одержання майбутнього прибутку.

Третя характерна відмінність венчурного механізму пов'язана з тим, що венчурні інвестори є активними учасниками інноваційного процесу. Вони не залишають компанію після надання їй фінансових ресурсів, а беруть активну участь в управлінні нею, забезпечуючи корисними діловими порадами і необхідними зв'язками з фінансовими та бізнесовими структурами. Це дає можливість постійно контролювати ринкову кон'юнктуру, значно знижуючи ризик втрати доходів. Форми участі інвесторів в управлінні проектами вкрай різноманітні та охоплюють всі стадії інноваційного циклу.

Крім зазначених основних сутнісних відмінностей венчурного механізму, слід також зазначити таке:

• кошти вкладаються у венчурний бізнес без гарантій з боку венчура-фірми;

• кошти надаються на безвідсотковій основі, тобто ризиковий капітал розміщується не як кредит, а у вигляді паю до статутного фонду фірми;

• вкладники капіталу змушені очікувати в середньому від 3 до 5 років, щоб переконатись у перспективності вкладень, і до 10 років, щоб отримати прибуток на вкладений капітал;

• повернення вкладених коштів венчурним фінансистом здійснюється в момент виходу цінних паперів фірми на відкритий ринок і залежно від частки участі в наданні коштів.

Джерелами та інвесторами венчурного капіталу можуть бути:

• вільні фінансові ресурси пенсійних, благодійних фондів;

• державні структури;

• корпоративний венчурний капітал;

• приватні інвестори;

• інвестиційні компанії малого бізнесу;

• зарубіжні інвестори;

• банки;

• страхові компанії;

• прибуток венчурних фондів, що реінвестується в інноваційні проекти.

Розвиток венчурного бізнесу як особливому різновиду фінансового підприємництва від початку рухався шляхом вироблення організаційних форм і механізмів зниження ризику окремих інвесторів. Еволюцію різних підходів до здійснення ризикових капіталовкладень можна подати у такий спосіб, як це показано на рис. .2.

Рис. 2 Пряме фінансування інвестором проекту

Проста організаційна форма припускає пряме фінансування інвестором підприємницького проекту, що зацікавив його. (На рисунках колом позначаємо інвестора венчурного капіталу, а прямокутником -- інвестиційний проект.)

Така форма пов'язана з найбільшим фінансовим ризиком, проте обіцяє інвестору у разі успішного завершення проекту -- і найвищі прибутки. В інноваційних проектах вона використовується на практиці, головним чином великими інвесторами, наголосимо -- на пізніших і менш ризикованих стадіях інноваційного циклу.

У процесі вироблення інвестиційних рішень фактор ризику зазвичай переважує фактор потенційної вигоди. Тому інвестори ризикового капіталу вважають за краще диверсифікувати свої зусилля, розділяючи фінансовий ризик і одержуваний прибуток. Така диверсифікація може здійснюватися в кількох основних формах. По-перше, досвідчений інвестор не довірить всі засоби одному підприємцю, а розподілить їх між невеликою кількістю різних проектів (рис. 3).

Завдяки цьому невдалий результат одного або кількох капіталовкладень компенсуватиметься за рахунок інших, успішніших інвестицій.

Практика показує, що попри найретельніший відбір з кожних 10 започаткованих проектів приблизно 4--5 закінчуються повною невдачею, 3--4 приводять до появи життєздатних, але таких, що не дають фірмі помітного прибутку, і лише 1--2 проекти дають дійсно блискучі результати, заради яких, власне, й існує венчурний бізнес.

По-друге, інвестори ризикового капіталу можуть піти на спільне фінансування якихось масштабних і перспективних підприємницьких проектів (рис.). Крім зменшення суми, якою ризикує кожен окремий інвестор, це створює загальну зацікавленість в успішному завершенні проекту і забезпечує у ряді випадків ефект синергії від об'єднання спеціальних знань, ділових зв'язків та управлінського досвіду.



Рис. 3 Спільне фінансування підприємницьких проектів

По-третє, може бути створений спільний венчурний фонд, від імені якого здійснюватимуться ризикові інвестиції

Рис. 4 Інвестиції венчурного фонду

Такі фонди, що набули широкого розповсюджена, мають статус фінансового партнерства з обмеженою відповідальністю. їх учасники одержують прибуток і зазнають збитки пропорційно вкладеним засобам. У США налічувалося у різний час від 400 до 600 таких фондів, на частку яких припадає, за опублікованими оцінками, понад 75 % ризикового капіталу.

У розвинених країнах розроблені спеціальні програми з підтримки венчурних підприємств. У рамках цих програм визначаються напрями, розміри і джерела фінансування. Програма допомоги малому дослідному бізнесу зміцнює систему державного фінансування науково-технічного прогресу, дозволяє суттєво розширити поле діяльності малих фірм, що використовують ці кошти, сприяє пожвавленню фінансування на стадії комерційного освоєння продукції, значно зменшує інвестиційний ризик вкладників.

Фірми, що займаються венчурним бізнесом, поділяють на фірми-експлеренти, патієнти, віоленти і комутанти.

Фірми, що спеціалізуються на створенні нових або радикальних перетворень старих сегментів ринку, називаються експлерентами. Вони займаються просуванням нововведень на ринок.

Для зменшення ризику розробляють типові схеми фінансування на певний строк. За цей період фірма-експлерент повинна досягти успіху, якщо йому призначено бути. Наприклад, фінансування розраховане на 48 місяців. Капіталовкладення розподіляються на п'ять тимчасових відрізків з додержанням двох правил:

1) кожне нове вкладення здійснюється тільки в тому випадку, якщо попереднє виправдало себе. Це означатиме, що експлерент значно просунувся в створенні або комерціалізації продукту;

2) кожне нове вкладення має бути більшим за попереднє і здійснюється на вигідніших для експлерента умовах.

На Заході інноваційні фірми очолює інженер -- автор технічної сторони проекту, і менеджер, що має організаційний і комерційний досвід. Такий союз часто формується через скептичне ставлення великих компаній до ризикованих проектів. Не діставши можливості реалізувати нововведення на своєму підприємстві, менеджер, захоплений новою ідеєю, залишає колишнє місце роботи, далі він намагається реалізувати ці ідеї як незалежний підприємець.

Фірми-експлеренти дістали назву піонерських. Вони працюють на кінцевих етапах максимуму циклу винахідницької активності і від початку випуску продукції.

Інноваційний бізнес -- це не заняття чистою наукою або винахідництвом, хоча науково-технічні розробки мають пріоритетне значення.

Фірми, що виходять з принципу мінливої технології, належать до технологічно активних галузей. Це в основному електроніка, хімічна промисловість, фармацевтичні виробництва. Більшість галузей машинобудування належать до галузей із середньою технологічною активністю, й отже, і з середнім рівнем потреб в інноваціях.

Венчурні фірми і фірми-експлеренти створили умови для науково-технічних зрушень у сучасній західній економіці. Перед фірмою-експлерентом (піонером) постає проблема обсягу виробництва, коли приваблива для ринку новація вже створена. Для цього фірма-експлерент укладає альянс з великою фірмою, тому що не може самостійно тиражувати нововведення, що зарекомендували себе. Зволікання ж з тиражуванням загрожує появою копій або аналогів. Союз із потужною фірмою (навіть за умови поглинання і підпорядкування) дозволяє домогтися вигідних умов і навіть зберегти відомої автономії. Вибір такого партнера залежить від специфіки споживача.

Фірми-патієнти працюють на вузький сегмент ринку і задовольняють потреби, сформовані під дією моди, реклами та інших факторів. Фірми-патієнти діють на етапах збільшення випуску продукції та одночасно на стадії спаду винахідницької активності. Вимоги до якості та обсягів продукції в цих фірмах пов'язані з проблемами завоювання ринків. Постає потреба в ухваленні рішення з проведення або припинення розробок, про доцільність продажу і покупки ліцензій і та ін. Ці фірми прибуткові. У той же час існує ймовірність ухвалення неправильного рішення, що веде до кризи. У таких фірмах доцільна посада постійного інноваційного менеджера, головна мета якого -- знизити ризик життєдіяльності фірми і створити комфортні умови праці для співробітників.

У сфері великого стандартного бізнесу діють фірми-віоленти.

Фірми-віоленти -- це фірми з так званою силовою стратегією. Вони мають великий капітал, високий рівень освоєння технології. Віоленти займаються багатосерійним і масовим випуском продукції для широкого кола споживачів, що висувають середні запити до якості та ціни. Віоленти працюють у межах максимуму випуску продукції. їхня інноваційна політика вимагає прийняття рішень про строки постачання продукції на виробництво (у тому числі щодо придбання ліцензій); про зняття продукції з виробництва; про інвестиції і розширення виробництва; про заміну парку машин, устаткування. Як і фірми-патієнти, віоленти прибуткові. Прибутковість -- неодмінна умова діяльності фірм. У них також передбачається посада інноваційного менеджера. Цим фірмам варто бути вкрай обережними в зміні своєї політики.

Середнім і дрібним бізнесом, орієнтованим на задоволення місцево-національних потреб, займаються фірми-комутанти, які діють на етапі падіння циклу випуску продукції. їхня інноваційна політика вимагає прийняття рішень про своєчасне постачання продукції на виробництво, про рівень технологічної особливості виробів, що випускаються віолентами, про доцільність змін в них відповідно до вимог специфічних споживачів. Інноваційний менеджер такої фірми має добре орієнтуватись у специфіці покупця товару, що склалась на ринку, точно, оперативно і вірогідно прогнозувати можливі кризи.

1.4 Фінансування інноваційних проектів

фінансування інноваційний венчурний капітал

Світова практика інвестиційної діяльності показує, що одним з найефективніших механізмів фінансування, є фінансування інвестиційних і науково-технічних проектів. Цей напрям особливо актуальний для країн і регіонів, які потребують розширення, модернізації та оновлення виробництва, зокрема, капіталомістких галузей, а також наукомістких виробництв.

Якщо 10--15 років назад у світовій економіці значну роль відігравали будівельні інвестиційні проекти, то за останнє десятиліття переважають проекти реконструкції, модернізації та оновлення виробництва. Йдеться про значну реструктуризацію і оновлення моделі економічного зростання в багатьох країнах світу. Це вимагає орієнтації інвестицій на структурно-організаційні, соціотехнічні та інноваційні перетворення.

Поняття «інноваційний проект» може розглядатися як:

• форма цільового управління інноваційною діяльністю;

• процес здійснення інновацій;

• комплект документів.

Як форма цільового управління інноваційною діяльністю інноваційний проект являє собою складну систему взаємообумовлених і взаємопов'язаних за ресурсами, термінами і виконавцями заходів, спрямованих на досягнення конкретних цілей (завдань) на пріоритетних напрямах розвитку науки і техніки.

Як процес здійснення інновацій інноваційний проект -- це сукупність виконаних у визначеній послідовності наукових, технологічних, виробничих, організаційних, фінансових і комерційних заходів, що приводять до інновацій.

У той же час інноваційний проект, як правило, уявляється як комплект технічної, організаційно-планової і розрахунково-фінансової документації, яка необхідна для реалізації цілей проекту (на Заході для позначення цього аспекту проекту використовується термін «design»).

Узагальнюючи всі названі аспекти, інноваційний проект можна визначити як систему взаємопов'язаних цілей і програм їх досягнення, що являють собою комплекс науково-дослідних, дослідно-конструкторських, виробничих, організаційних, фінансових, комерційних та інших заходів, відповідно організованих, оформлених комплектом проектної документації і таких, що забезпечують ефективне розв'язання конкретного науковотехнічного завдання (проблеми), вираженого в кількісних показниках, і ведуть до реалізації конкретної інновації.

До основних елементів інноваційного проекту належать:

• однозначно сформульовані цілі і завдання, що відображають основне призначення проекту;

• комплекс проектних заходів з вирішення інноваційної проблеми і реалізації поставлених цілей;

• процедура організації виконання проектних заходів, тобто ув'язування їх з ресурсами і виконавцями для досягнення цілей проекту в обмежений період і у рамках заданої вартості та якості;

• основні показники проекту (від цільових -- за проектом в цілому, до часткових -- за окремими завданнями, темами, етапами, заходами, виконавцями), у тому числі показники, що характеризують ефективність проекту.

Інноваційні проекти можуть формуватися як у складі науковотехнічних програм, що реалізують завдання окремих напрямів (завдань, розділів) програми, так і самостійно, вирішуючи конкретну проблему на пріоритетних напрямах розвитку науки і техніки.

Формування інноваційних проектів для розв'язання найважливіших науково-технічних проблем (завдань) забезпечує:

• комплексний, системний підхід до вирішення конкретного завдання (мети науково-технічного розвитку);

• кількісну конкретизацію цілей науково-технічного розвитку і суворе відображення кінцевих цілей і результатів проекту в управлінні інноваціями;

• безупинне наскрізне управління процесами створення, освоєння, виробництва і споживання інновацій;

• обґрунтований вибір способів найбільш ефективної реалізації цілей проекту;

• збалансованість ресурсів, необхідних для реалізації інноваційного проекту;

• міжвідомчу координацію та ефективне управління складним комплексом робіт по проекту.