Відтворення основного капіталу та сучасні проблеми інвестування

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУРСОВА РОБОТА

НА ТЕМУ:

«Відтворення основного капіталу та сучасні проблеми інвестування»

Суми

2016



Зміст

Вступ

1. Теоретичні аспекти відтворення основного капіталу

1.1 Економічна сутність та особливості відтворювального процесу

1.2 Інституціональні аспекти відтворення

2. Механізм відтворення основного капіталу

2.1 Знос і амортизація основних виробничих фондів

2.2 Форми і методи відтворення основного капіталу

2.3 Ефективність відтворення основних фондів

2.3.1 Показники ефективності відтворення основних фондів

2.3.2 Напрямки інтенсифікації відтворення та шляхи нормальних умов господарювання

3. Проблеми Інвестиційного забезпечення відтворення капіталу в умовах трансформації економіки України

3.1 Особливості відтворення основних фондів у вітчизняній промисловості

3.2 Фінансові джерела інвестування та їх роль у відтворенні

Висновки

Список літератури

Додатки

Вступ

економічний інвестування фінансовий амортизація

До третього тисячоліття Україна ввійшла з низкою проблем, які значно загострилися в роки незалежності. Зокрема, змінилися джерела і механізм відтворення основного капіталу, функціонування якого не відповідає ринковим інструментам і важелям. Внаслідок цього знижується ефективність відтворювальних процесів в суспільстві в цілому.

Розгляд теоретичних і методологічних проблем відтворення основного капіталу у трансформаційний період дозволяє найповніше охарактеризувати особливості перетворень та фактори виходу з кризових спадів виробництва.

Принципова основа сучасного економічного розвитку України полягає в інтенсифікації фаз відтворення та в активізації інноваційної діяльності. Тому важливим є дослідження закономірностей відтворення та шляхів ефективного використання основного капіталу в складних обставинах переходу до ринку, який відзначається рядом специфічних рис через дію багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Помилки, допущені за умов незалежності, спричинили посилення негативних тенденцій у процесах інвестиційного забезпечення відтворення основного капіталу у вітчизняній економіці. Спрацювання основних фондів досягло критичної позначки 50%, половина промислового устаткування вичерпала свій ресурс і має вік у 20 і більше років. Майже не відчувається вплив інновацій на технологічний розвиток економіки і промисловості.

Головні проблеми впровадження в практику наукових досягнень полягають як у відсутності дієвого механізму зв'язку науки та виробництва, так і в невідповідності експериментально-виробничої бази науки технологічній базі промислового виробництва. Наукові організації перебувають, як правило, у скрутному становищі, що викликано недостатнім бюджетним фінансуванням науки, незатребуваністю наукових розробок підприємствами через відсутність коштів на їх оплату. Натомість найбільш розвинені країни прискорили проведення структурної перебудови промисловості на основі нових прогресивних технологій, забезпечивши перехід до нового технологічного укладу.

Системний аналіз вказаних тенденцій і факторів дозволив сформулювати гіпотезу про те, що сьогодні економіка України позбавлена інвестиційних і реноваційних можливостей для ефективного оновлення основних фондів. За таких умов необхідною і доцільною є реалізація заходів щодо державної підтримки інвестиційного забезпечення відтворення основного капіталу промислових підприємств, яка має на меті широку модернізацію реального сектора економіки на інноваційній основі.

Реалізації програм оновлення основних фондів заважає також недосконалий механізм амортизації, який фактично гальмує реноваційні процеси в економіці, а тому потребує періодичного вдосконалення та адаптації до нових умов господарювання. Становлення державної амортизаційної політики в Україні, її лібералізація, розмежування вітчизняної практики нарахування амортизації відповідно до її економічної та податкової ролі викликали низку проблем і суперечностей, зокрема, домінування податкової складової економічної політики держави, що стало гальмувати процеси відтворення виробничого апарату економіки.

На вирішення окреслених питань спрямовано чимало наукових розвідок провідних науковців. Проте й досі не вистачає системних досліджень, пов'язаних з виробленням науково обґрунтованих рекомендацій щодо стимулювання відтворення основного капіталу.



1. Теоретичні аспекти відтворення основного капіталу

1.1 Економічна сутність та особливості відтворювального процесу

Проблемам відтворення основного капіталу приділяли увагу багато вітчизняних і закордонних вчених-економістів. Зокрема, своє відображення вони знайшли в наукових працях Д.М. Палтеровича, А.Е. Фукса, О.Д. Василика, Л.Т. Саблука, С. Покропивного, І.О. Бланка, А. Гропеллі, Е. Нікбахта та інших.

Вперше поняття відтворення зустрічається в другій половині XVII ст. в працях прихильників класичної політичної економіки Ф. Кене, Р. Кантільйона, А.- Р. Тюрго, С. Сісмонді, А. Сміта, Д. Рікардо та інших. Так, вивчення цієї категорії бере початок в роботі Р. Кантільойона «Опыт о природе торговли вообще», в якій розкриваються ґрунтовні аспекти щодо вивчення процесу суспільного відтворення. Звичайно, Р. Кантільйон розглядав процес відтворення як невелику частку обороту суспільного продукту [47].

Ці аспекти суспільного відтворення продовжують свій розвиток і глибинне вивчення в праці «Економічна таблиця» Ф. Кене. Вагомим внеском було те, що Кене розглянув суспільне відтворення як процес обміну засобами між основними класами суспільства, фермерами, промисловцями, земельними власниками. Аналіз основних положень суспільного відтворення базувався на статистичних даних економічних показників Франції з урахуванням деякого абстрагування і певних обмежень. Особливе акцентування на необхідності проведення аналізу простого відтворення зумовлено тим, що саме взаємозв'язок і можливість реалізації продукції різних галузей можуть бути показані на прикладі простого відтворення. Крім того, в умовах стагнації економіки Франції в другій третині XVIII ст. першочерговим було завдання забезпечення простого відтворення. Саме завдяки аналізу суспільного відтворення Кене поділив капітал за вартісною і натурально-речовою формами, виокремив основний і оборотний капітал, методологічно застосував методи наукової абстракції, довів пропорційність виробництва і обігу.

Вищевказані підходи продовжили свій розвиток у відомій історичній праці А. Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів», в якій автор особливу увагу приділяє макроекономічному аналізу процесу розширеного відтворення виробництва. Процес виробництва - обміну - розподілу - споживання - відтворення в нього представлений у вигляді неперервного циклу руху товарно-грошових потоків. Деякі вчені, наприклад Е.С. Скінер, вважали, що цикл скоріше зображений не у вигляді кругообігу, а у вигляді спіралі. Попередні дослідження Ф. Кене, звісно, мали вплив на формування схеми кругообігу процесу відтворення, але спостерігалися і деякі розбіжності [19]. В економічному вченні Сміта велика увага приділялася накопиченню капіталу, але не вказувалося на необхідності збільшення основного і оборотного капіталу, що є неприпустимим з урахуванням сучасних підходів до відтворення виробництва.

Хоча положення Ф. Кене ґрунтувалися на тому, що вартість використаних засобів не втрачається, а переноситься на новий товар, проте саме Д. Рікардо першим конкретизував і сформулював дане питання: «На вартість товарів впливає не тільки праця, що застосовується безпосередньо до них, але й праця, затрачена на обладнання, інструменти і будівлі, що сприяють цій праці». Недоліком теорії Д. Рікардо є те, що він не зміг виділити оборотний капітал як частину постійного капіталу, аналізуючи лише основний капітал у вигляді вартості будівель, обладнання і інструментів. Саме внаслідок цього ускладнюється розуміння процесів простого і розширеного відтворення виробництва.

Вчений-економіст С. Сісмонді в науковій праці розглядав залежність процесу розширеного відтворення від зовнішніх політичних чинників. Його бачення проблеми відтворення ґрунтувалося на критиці капіталістичного устрою держави, основною метою якого, на його думку, було збагачення, нажива, а не розвиток виробничої сфери. Змішуючи поняття «капітал» і «доход», власне і продуктивне споживання, С. Сісмонді не акцентував особливу увагу на необхідності відтворення постійного капіталу, тим самим заперечуючи переваги капіталістичного відтворення щодо необхідності виробництва засобів праці [9].

Основні постулати «Економічної таблиці» Кене суттєво вплинули на формування поглядів щодо економічних процесів країни, особливо на теорію відтворення в працях видатного вченого-економіста К. Маркса. Він розширив розуміння схеми простого капіталістичного відтворення, розглядаючи його як процес перетворення додаткової вартості в капітал. Маркс зазначав, що накопичення капіталу за своєю економічною суттю пов'язане з процесом відтворення, необхідністю постійного відновлення процесу капіталістичного виробництва. Він встановив, що умови і форми відтворення визначаються вихідними умовами процесу виробництва капіталу, а початкові твердження останнього є наслідком процесу капіталістичного виробництва.

На сучасному етапі розвитку поглядів економічної науки більшість вчених трактують «відтворення» в аналогії з підходами Маркса. Так, Г. Климко зазначає, що суспільне відтворення - це процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному відновленні [38]. Даний підхід передбачає розмежування суспільного і індивідуального процесів відтворення, при якому індивідуальне відтворення розглядається як процес постійного відновлення виробництва, а при розгляді суспільного відтворення акцентується увага на відтворенні природних ресурсів (родючості землі, лісних масивів, повітряних і водних просторів тощо), продуктивних сил і виробничих відносин.

Науковці А.С. Гальчинський, П.С. Єщенко та Ю.І. Палкін зазначають, що відтворення випливає з процесу виробництва матеріальних благ.

Розглянуті вище трактування процесу відтворення значною мірою розмежовують його макро- і мікроекономічний аспект, а саме відтворення - це безперервність, повторюваність виробництва [10, с. 323].

Як доповнення до цього підходу, в праці Ю.В. Ніколенка розглядається відтворення на мікроекономічному рівні як безперервність, повторюваність виробництва в межах окремого підприємства, а макрорівень відображає взаємозв'язки між важливими структурними пропорціями, узагальнюючими показниками народного господарства, між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, які охоплюють усі галузі національної економіки [41]. Поряд з цим вказується, що особливість ринкового підходу до розуміння категорії «відтворення» - це підпорядкованість інтересам товаровиробника, що суперечить суспільній марксистській теорії.

В економічній енциклопедії категорія «відтворення» на макроекономічному рівні трактується як безперервне відновлення процесу виробництва товарів, послуг та духовних благ, на основі якого здійснюється відтворення всіх елементів економічної системи - продуктивних сил, виробничих, техніко-, організаційно-економічних відносин та господарського механізму [37].

Більш глибинне визначення суспільного відтворення відображено в науковій праці В.Д. Базилевича, який зазначає, що відтворення - це постійне та безперервне відновлення результату суспільного виробництва - продукту, а також робочої сили, засобів виробництва, природних ресурсів, інформації, форм та методів організації праці [24,с. 370]. Даний підхід враховує складність, різнобічність, історичний аспект процесу відтворення, оскільки еволюція економічної системи зумовила якісно новий підхід до категорії «робоча сила». В країнах з високим рівнем розвитку ринкових відносин робоча сила - це людина-власник, соціально й економічно розвинена. За часів командно-адміністративної системи господарського механізму вважалося, що сфера послуг є непродуктивною сферою і участі у створенні валового продукту не бере, але сучасні умови господарювання довели, що сфера послуг є продуктивною галуззю народного господарства країни. Саме даний підхід враховує зміни пропорцій в структурі народного господарства країни, надаючи належне місце розвитку науці, науково-технічному прогресу, інформаційному забезпеченню.

Крім того, основними структурними елементами на сучасному етапі розвитку відтворювальних процесів є:

- відтворення продуктивних сил за їх основними елементами (людина-власник, засоби виробництва, сили природи, що використовуються людьми, форми і методи організації виробництва, наука та інформація);

- відтворення економічних відносин, що розглядаються в контексті відтворення техніко-економічних відносин (спеціалізація, кооперування, концентрація тощо) і організаційно-економічних відносин (рівень розвитку маркетингу, менеджменту);

- відтворення економічних відносин власності, об'єктами яких є відносини з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об'єктів інтелектуальної власності;

- відтворення методів регулювання господарського механізму, тобто забезпечення пропорційності ринкових і державних важелів регулювання економічних процесів держави з урахуванням еволюції економічної системи [36].

На мікроекономічному рівні виникають деякі розбіжності щодо розуміння відтворювальних процесів. Деякі вчені асоціюють процес відтворення з процесом оновлення основних засобів, акцентуючи увагу на їх простому відтворенні, а саме - на ремонті. Так, А.М. Поддєрьогін вказує, що відтворення основних засобів - це процес безперервного їх поновлення, тим самим розкриваючи зміст поняття «поновлення» як поступового перенесення вартості і поновлення в натуральній формі. Тобто автор вміщує в поняття «поновлення» характеристики простого і розширеного відтворення виробництва [49].



1.2 Інституціональні аспекти відтворення

Відтворення основного капіталу в інституціональному аспекті, у першу чергу, слід пов'язувати з функціонуванням інституту власності, або інституту, що впорядковує права власності [44]. Реформування відносин власності в Україні було спрямоване на зміну форм (державної та колгоспно-кооперативної на приватну та колективну) і заміну суб'єктів власності (держави на приватних і колективних власників) шляхом роздержавлення, корпоратизації та приватизації. При цьому ефективності останньої не надавалося належного значення: процес приватизації зводився лише до юридичного переоформлення прав власності на активи підприємства і ніяким чином не пов'язувався із залученням додаткових інвестиційних ресурсів та ефективним постприватизаційним функціонуванням [18].

Вважалося, що цього досить для автоматичного підвищення ефективності використання об'єктів власності через розвиток приватної господарської ініціативи та приватного підприємництва, бо приватний власник ототожнювався з приватним підприємцем. Не враховувався той факт, що формування підприємницького прошарку в розвинутих країнах пройшло тривалий еволюційний шлях в умовах природної конкуренції та сформованого бізнес-середовища, тоді як на пострадянському просторі він сформувався швидко: шляхом штучного перетворення у підприємців представників колишньої номенклатури [32].

Трансформування інституту власності в Україні не вирішило проблему створення ефективного власника. Саме поняття ефективності до цього часу не диференціювалося, не виокремлювався суб'єкт, для якого вона мала досягатися. Вважалося, що ефективність для власника, для держави, для населення, для працівників підприємства - одне й те саме. Але це не так, оскільки те, що ефективно для власника, може бути неефективним для держави і для самих працівників. Не враховувалися й інші обставини, зокрема, адекватність суб'єкта власності об'єкту власності, їх адекватність зовнішньому кон'юнктурному середовищу, економічна роль власника у «зв'язці» з підприємцем.

Взаємозв'язок суб'єкта і об'єкта власності буде ефективним за умови існування в країні відповідного політичного, ідеологічного, етичного налаштування всього суспільства. В Україні ж цього не спостерігається. Особливістю трансформування відносин власності є неоднакові умови її виникнення і здобуття різними верствами населення. Якщо велика власність дісталася у спадок від колишньої системи, то середня і мала почали розвиватися під час реформ; якщо велика власність була приватизована фактично шляхом роздавання і розподілу між представниками колишньої номенклатури та директорату, то середня і мала утверджувалися завдяки праці своїх власників, які не мали відношення до влади [31].

При реформуванні інституту власності в Україні також не було враховано світових тенденцій його трансформування, зокрема, укрупнення, капіталізацію та концентрацію об'єктів власності, що спонукало до відповідних змін у структурі її суб'єктів - зменшення частки індивідуальних і збільшення частки колективних форм, посилення процесів відокремлення власника від управління, делегування іншим своїх прав власності та прийняття рішень, перенесення основної відповідальності за ефективне використання власності з самих власників на тих, хто розпоряджається і управляє нею [43, с. 13].

Значний вплив на поглиблення структурних деформацій в економіці справив ціновий чинник, який чималою мірою сформувався внаслідок надмірної відкритості економіки та повної зовнішньої енергоресурсної залежності. Політика вільних цін спричинила зміни у цінових співвідношеннях, досягнувши лише псевдоринкової рівноваги і сприяючи подальшій деградації галузей кінцевого продукту, формуванню в економіці інфляції витрат [33]. Наслідком цього стали міжгалузеві цінові перекоси, зокрема, випереджаюче зростання цін на продукцію добувних галузей, ПЕК та металургії порівняно із зростанням цін на продукцію переробних галузей, вища рентабельність базових галузей порівняно з рентабельністю переробних галузей, що суперечить світовій практиці, коли добувні і сировинні галузі, як правило, є дотаційними. Так, при зростанні загального індексу цін в 1,52 раза в 1991- 2000 рр. ціни на продукцію енергетики зросли в 5 разів, паливної промисловості - в 4,19, чорної металургії - в 3,3, а машинобудування та легкої промисловості - знизилися, відповідно, на 7 та 60 процентних пунктів. Це наочно підтверджує поглиблення промислової кризи, зростання частки галузей проміжного продукту і зменшення частки галузей, що виробляють кінцевий продукт [23, с. 710 - 717].

Зовнішньоекономічний кон'юнктурний та ціновий фактори зробили технологічно відсталі переробні галузі промисловості ще більш інвестиційно непривабливими, позбавивши їх можливості модернізації за рахунок як власних, так і залучених коштів. Ціновий фактор також спричинив подорожчання виробничих потужностей і відповідне збільшення капіталомісткості виробництва та потреби в капіталовкладеннях, оскільки у структурі витрат на виробництво продукції переробних галузей збільшилася питома вага продукції галузей ПЕК та металургії. Отже, кон'юнктурне середовище і структурні деформації, що утворилися в економіці під його впливом, ніяким чином не могли підвищити ефективність використання власності навіть за умови зміни власника.

Розглядаючи економічну роль власника у «зв'язці» з підприємцем, доцільно згадати методологічне припущення про максимізацію корисності суб'єкта при усіх типах дій: власник-підприємець залежно від зовнішніх економічних обставин використовуватиме власність так, щоб вона принесла найбільший прибуток. Якщо ліквідаційна вартість об'єкта власності (кошти від продажу активів при ліквідації) буде вищою за вартість участі (цінність одержаних грошових потоків від використання власності у господарській діяльності), то, з точки зору підприємця, такої власності слід позбавитися. Отже, якщо підприємець і власник виступають в одній «зв'язці», то ефективний власник одразу ліквідує об'єкт власності, якщо в нього немає мотивів до підвищення її продуктивності. Економічна ситуація в Україні наочно це підтвердила: нові приватні власники, які при застосованій моделі приватизації фактично задарма одержали у власність нерентабельні, технічно й технологічно відсталі, зношені та безперспективні об'єкти, одразу розпочали їх розпродаж, але вже не як цілісні комплекси, а у вигляді їх окремих складових. Подібна ліквідація фізичних активів лише прискорила деградацію капіталу, перетворивши його з виробничої в товарну, а потім і у грошову форму, із запасів - в дохід, що «проїдався» [31].

Деградація основного капіталу, яку до останнього часу не призупинено, значною мірою може бути пов'язана зі змінами форм власності, а трансформацію відносин власності не можна вважати успішною, оскільки вона не призвела до формування прошарку ефективних власників, розвитку підприємництва, підвищення конкурентоспроможності виробництва [25].

Приватизація не створила інститут власності, подібний до того, який функціонує в західних економічних системах. Його основою є свобода перерозподілу майнових прав між різними суб'єктами господарювання, кожен з яких наділений чітко визначеними правами і має можливість вільно їх передавати. Це пояснює значна інституціонально-культурологічна особливість України - фактичне злиття інституту власності з інститутом влади, симбіозом якого виступив інститут «влада - власність» (див. додаток А). Остання характеризується неподільною єдністю владних і власницьких функцій: політичне лідерство дає невід'ємне право розпоряджатися усією власністю країни, а власність органічно вимагає наявності політичного авторитету. Цей інститут виникає, коли відбувається монополізація посадових функцій у суспільному поділі праці, коли влада і панування базуються не на приватній власності як такій, а на високому становищі в суспільній ієрархії [53,с.18].

2. Механізм відтворення основного капіталу

2.1 Знос і амортизація основних виробничих фондів

Одним із найбільш значимих і визначальних факторів економічного зростання являються основні виробничі фонди, стан та ефективне використання яких безпосередньо впливають на результати господарської діяльності підприємств. У зв'язку з цим проблема їх відтворення являється першочерговою в економічній політиці більшості країн світу [52, с. 76]. Однак у процесі експлуатації основні фонди, особливо їх активна частина, зазнають фізичного і морального зношення. У вітчизняній промисловості знос основних виробничих фондів вже майже досяг ступеня, за котрим починається їх фізичне руйнування.

Під фізичним зносом основних виробничих фондів розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості.

Варто відмітити, що фізичний знос основних фондів на підприємстві може бути результатом пасивного та активного їх використання [4]. При пасивному використанні знос залежить від рівня обслуговування, кліматичних умов, стійкості та якості матеріалів, з яких виготовлено основні засоби, а при активному - від технічного рівня виготовлення основних фондів, інтенсивності та умов їх експлуатації.

Залежно від рівня спрацювання основних фондів і можливості його усунення можна виділити усувну та неусувну форми фізичного зносу. Усувна форма зносу характеризується тим, що за допомогою ремонту (капітального чи поточного) можна відновити (повністю або частково) споживчі властивості основних фондів, запобігти їх подальшому зношуванню. Неусувна форма зносу передбачає ліквідацію зношених фондів та їх повну заміну на об'єкти, що відповідають цільовому призначенню [29].

Моральний знос - це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково-технічного прогресу [22].

Розрізняють моральний знос першого (І) і другого (ІІ) роду.

Моральний знос І роду відбувається тоді, коли основні фонди з аналогічними споживчими властивостями з'являються на ринку за більш низькою ціною. Знос спричиняється підвищенням продуктивності праці в галузях, які виготовляють основні фонди [29].

Моральний знос ІІ роду відбувається тоді, коли за тією самою ціною на ринку з'являються основні фонди з більш високими споживчими властивостями. Знос обумовлений тим, що починається випуск більш ефективних машин і устаткування за тією ж ціною. Внаслідок цього використання техніки, яка продається за старою ціною, стає невигідним. Її змушені переоцінювати, незважаючи на відносно непоганий фізичний стан.

Залежно від рівня усунення моральний знос основних виробничих фондів може мати повну та часткову форми. Часткова форма морального зносу вимагає усунення морального старіння основних фондів за рахунок їх модернізації та реконструкції. При повному зносі відбувається заміна морально зношеного об'єкта новим у результаті його придбання, виготовлення чи спорудження [29].

Види зносу та їх підвиди зображено на рисунку 2.1.

Фізичний і моральний знос діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні методи простого і розширеного відтворення. Просте відтворення передбачає відновлення капіталу в незмінних розмірах, а розширене - у постійно зростаючих масштабах [21, с. 94].



Рисунок 2.1 - Види зносу основних фондів (ОФ)

Грошовим джерелом простого відтворення є амортизаційні відрахування.

Амортизація - це поступове перенесення вартості основних фондів на вироблену продукцію для накопичення коштів на повне їх відновлення (реновацію) [21, с. 73].

Амортизаційні відрахування є грошовим вираженням розміру амортизації і відповідають ступеню спрацювання основних фондів. Вони включаються до собівартості продукції, реалізуються під час продажу товарів, а потім накопичуються у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню основних фондів [16].

Процес відтворення основних фондів має низку характерних ознак:

а) основні виробничі фонди поступово переносять свою вартість на вироблену продукцію;

б) у процесі відтворення основних фондів одночасно відбувається рух їхньої вартості та споживної вартості;

в) завдяки нарахуванню амортизаційних відрахувань здійснюється нагромадження в грошовій формі частково перенесеної вартості основних виробничих фондів на готову продукцію;

г) основні фонди поновлюються в натуральній формі протягом тривалого часу, що створює можливість маневрувати коштами амортизаційного фонду.

Амортизація здійснюється на основі річних норм амортизаційних відрахувань, під якою розуміють частку вартості основних фондів, що має бути перенесена на готову продукцію протягом року. Так, згідно Закону України « Про оподаткування прибутку підприємства» норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з 4 груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду (кварталу) в такому розмірі: 1-ша група - 2% ; 2-га група - 10%; 3-тя група - 6%; 4-та група - 15% [2].

У загальному вигляді платник податку може приймати рішення про застосування інших, не вищих за визначені, норм амортизації.

У практиці господарювання використовуються такі методи амортизації: прямолінійний (рівномірний), дегресивний, прогресивний і виробничий (див. додаток Б).

За прямолінійної амортизації (рівними сумами за рік) витрати на придбання або виробництво об'єкта списуються рівномірно, виходячи з очікуваного терміну використання об'єкта основних засобів.

При дегресивній амортизації (зі зменшенням сум за рік) у перші роки використання об'єкта на витрати списуються більш вагомі суми, ніж у наступні роки. Розрізняють такі форми дегресивної амортизації: методи зменшення залишкової вартості, зменшуваного залишку, прискореного зменшення залишкової вартості, кумулятивний метод і амортизація на основі ступеневих ставок.

При прогресивній амортизації (в зростаючих сумах за рік) на початку використання об'єкта на витрати списується менша сума, ніж наприкінці терміну корисної служби. Нарахування амортизації здійснюється за аналогією до дегресивної амортизації, але зі зростанням регулярної суми амортизації.

Виробнича амортизація (залежно від виробітку і ступеня експлуатації об'єкта), на відміну від розглянутих вище методів, пов'язаних із фактором часу, передбачає для вихідної величини розрахунок квоти амортизації, що залежить від продуктивності. Списання на основі цього методу більш за все наближається до фактичного технічного зменшення вартості об'єкта. Застосування виробничої амортизації економічно виправдане у випадку значних коливань у виробітку, а також у випадку можливості визначення обсягу виробітку за рік [21, с. 78 - 79].

Кожний з цих методів має свої переваги і недоліки. При виборі методу нарахування амортизації не можна виходити з окремих, часткових, нехай навіть і важливих переваг його перед іншими методами. Справа не в перевагах одного методу перед іншим, а в тому, що застосовуватися повинен такий метод нарахування амортизації, який відповідає вимогам об'єктивних економічних процесів, передусім процесу зношення основних фондів [40].

2.2 Форми і методи відтворення основного капіталу

Розрізняють просте та розширене відтворення.

Просте відтворення основних фондів може здійснюватися шляхом:

періодичного ремонту;

модернізації;

заміни.

Основні фонди складаються з великої кількості конструктивних елементів, які виконують різні технологічні функції, мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього спрацьовуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення спрацьованих конструктивних елементів устаткування та інших видів основних фондів ще задовго до того моменту, коли кожний з цих об'єктів в цілому стає непридатним для подальшого використання у виробничому процесі. Таке часткове відновлення основних фондів здійснюється шляхом періодичного проведення відповідних ремонтів.

Суть ремонтів зводиться до усунення тимчасового фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення таким чином постійної дієздатності засобів праці впродовж усього періоду їх експлуатації.

На підприємствах різних галузей народного господарства застосовують типові системи технічного обслуговування і ремонту машин та устаткування, що передбачають періодичне проведення необхідних профілактично-технічних операцій, поточних, середніх і капітальних ремонтів.

Поточний ремонт здійснюється з метою збереження основних фондів у придатному для продуктивного використання стані шляхом проведення регулярних ремонтно-профілактичних операцій, усунення дрібних неполадок, заміни спрацьованих деталей [34, с. 143].

Середній ремонт провадиться для часткового поновлення основних фондів із заміною деталей, вузлів обмеженої номенклатури, яка визначається технічною документацією [49, с. 276].

Капітальний ремонт полягає у відновленні фізично спрацьованих конструктивних елементів основних фондів та їх первісних техніко-експлуатаційних параметрів. Він є досить складним за обсягом виконуваних робіт і проводиться через тривалі проміжки часу (один раз на кілька років).

Існує також поняття відновного ремонту. Його здійснюють внаслідок виникнення форс-мажорних ситуацій (стихійних лих, пожеж тощо) або в результаті тривалої бездіяльності основних фондів [29].

Для підвищення ефективності процесу відтворення основних фондів вагомого значення набуває модернізація діючого виробничого устаткування. Під час модернізації, як правило, замінюють елементи основних фондів або вузли устаткування, які зазнають морального зносу більш за інші. При цьому інші елементи можуть залишатися без зміни. Наприклад, у цеху можуть бути замінені тільки робочі машини і обладнання; у верстатах - інструмент або ходова частина; у комп'ютері - блок пам'яті або інтегральна схема тощо [21, с. 72 - 73].

За способами і задачами проведення розрізняють модернізацію типову і цільову. Типова модернізація являє собою масові однотипні зміни в серійних конструкціях, а цільова - удосконалення, пов'язані з потребами конкретного виробництва. За ступенем оновлення модернізація може бути частковою і комплексною (докорінна перебудова) [35].

Досвід багатьох підприємств показує, що здійснення комплексної модернізації багатьох видів виробничого устаткування збільшує їх продуктивність на 30 - 50 %, а пов'язані з нею витрати не перевищують половини вартості нових технічних конструкцій аналогічного призначення. Економічно доцільніше здійснити як загальнотехнічну, так і технологічну (цільову) модернізацію устаткування під час проведення його капітального ремонту.

Зазначені переваги разом з тим не усувають обмежень можливостей модернізації як методу оновлення. Вона не усуває старіння техніки, а лише частково долає конкурентоспроможність її з новою. Обов'язково наступить мить, коли модернізація виявиться неефективною і оновлення діючого обладнання може бути радикально здійснене лише шляхом заміни [35].

Заміна фізично спрацьованих і технічно застарілих машин і обладнання є важливим елементом процесу відтворення основного капіталу. Мова йде не просто про заміну старого обладнання новим, а саме про заміну старих об'єктів основних засобів ідентичними новими об'єктами, що не пов'язано з перепрофілюванням діяльності підприємства, зі зміною номенклатури і асортименту продукції, і передбачає використання існуючих методів нарахування амортизації.

Визначення необхідного щорічного обсягу заміни основних фондів передбачає:

- встановлення оптимальних строків експлуатації їх відновних видів (груп);

- розрахунки такого щорічного обсягу заміни, який може забезпечити дотримання оптимальних строків функціонування устаткування та інших видів основних фондів.

Нині в більшості галузей народного господарства України темпи оновлення основних фондів, особливо їх активної частини, шляхом заміни не забезпечує оптимальних строків експлуатації. Тому істотне прискорення темпів оновлення активної частини основних фондів для переважної більшості підприємств в усіх галузях народного господарства залишається першочерговим завданням.

При цьому підвищення економічної ефективності виробництва можна досягти при одночасному використанні всіх методів простого відтворення, тобто в їх органічній сукупності [29].

Розширене відтворення основних виробничих фондів може здійснюватися шляхом:

технічного переозброєння;

реконструкції;

розширення діючих виробничих об'єктів;

спорудження нових об'єктів (цехів, виробництв, підприємств у цілому).

Усі роботи, пов'язані зі створенням основних фондів, називаються капітальним будівництвом.

Капітальне будівництво є особливою сферою матеріального виробництва, що поєднує будівельну індустрію, діяльність замовників, які створюють умови для інвестування, проектно-дослідні організації, наукові інститути. Ця сфера забезпечує впровадження в дію основних фондів і виробничих потужностей, а також окремих об'єктів будівництва. Капітальне будівництво є головним джерелом розширеного відтворення основних фондів, а також сферою практичного здійснення капітальних вкладень, або інвестування.

У сучасних умовах інвестиції є найважливішим засобом забезпечення прогресивних структурних зрушень в економіці, поліпшення якісних показників діяльності на мікро- та макрорівнях. Чим більше масштабні обсяги і вище ефективність інвестицій, тим швидше відбувається відтворювальний процес [21, с. 94 - 95.].

2.3 Ефективність відтворення основних фондів

2.3.1 Показники ефективності відтворення основних фондів

Зростання обсягів виробництва і його ефективність перш за все залежать від технічного рівня і повноти використання засобів праці, тобто діючих основних фондів і виробничих потужностей підприємств. Ці процеси сприяють збільшенню обсягу виробництва продукції без додаткових інвестиційних ресурсів, вони також є фактором зниження собівартості продукції за рахунок скорочення питомої амортизації та витрат на обслуговування виробництва, його управління, підвищення фондовіддачі, прибутковості.

Додаткові прибутки можуть спрямовуватися на поліпшення умов праці працівників, їх соціального забезпечення, оплати праці за підвищені якісні показники у вигляді премій тощо.

Система показників, які можуть всебічно характеризувати ефективність відтворення основних фондів, охоплює два їх блоки: показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці, та показники рівня використання в цілому і окремих видів основних фондів.

Необхідність виокремлення у самостійну групу показників відтворення засобів праці, які характеризують процес їх руху, технологічний стан та структуру, зумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно і безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці [34, с. 147 - 149].

Коефіцієнт зносу характеризує частку вартості основних фондів, що її списано на витрати виробництва в попередніх періодах, і визначається за формулою:

,(2.2)

де - сума зносу основних фондів, гр. од.;

- балансова (первісна) вартість основних фондів, гр. од.

Коефіцієнт оновлення основних фондів характеризує інтенсивність уведення в дію нових основних фондів. Він показує частку введених основних фондів за визначений період у загальній вартості основних фондів на кінець звітного періоду.

Коефіцієнт оновлення основних фондів визначається наступним чином:

,(2.3)

де - вартість введених основних фондів за звітний період, гр. од.;

- балансова вартість основних фондів на кінець звітного періоду, гр. од.

Коефіцієнт вибуття основних фондів показує інтенсивність вибуття основних фондів, тобто ступінь вибуття тих основних фондів, які або морально застаріли, або зношені й непридатні для подальшого використання. Він розраховується за формулою:

,(2.4)

де - вартість виведених за звітний період основних фондів, гр. од.;

- балансова вартість основних фондів на початок періоду, гр. од.

Позитивною в діяльності підприємства є ситуація, коли вартість введених у дію основних фондів перевищує вартість вибулих [49, с. 259 - 261].

Коефіцієнт вибуття основних фондів можна порівнювати з відносно новим коефіцієнтом амортизації, як розраховується за формулою:

,(2.5)

де А - амортизаційні відрахування за звітний період, гр. од.

Ступінь напруженості відтворення основних фондів на підприємстві визначається різницею між коефіцієнтами амортизації та вибуття основних фондів:

(2.6)

Практичне застосування цього показника дозволило виявити цікаву закономірність: чим більший знос основних засобів, тим більше амортизаційних коштів вимушене спрямовувати підприємство на фінансове відтворення фактичного зносу основних засобів у формі їх фізичного вибуття [5].

Доцільно на практиці застосовувати новий фінансовий показник - коефіцієнт потенційного відтворення основних фондів, який розраховується за формулою:

,(2.7)

де ДФІ - довгострокові фінансові інвестиції за період, гр. од.

Даний показник дозволяє визначити ймовірність настання фінансових проблем з відтворенням основних засобів після їх остаточного зносу [3].

Показники, що характеризують рівень ефективності використання основних фондів, об'єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення і охоплення елементів засобів праці.

Узагальнюючі показники ефективності використання основних фондів залежать від багатьох техніко-організаційних та економічних факторів і виражають кінцевий результат використання основних фондів. Показник фондовіддачі (випуск продукції на одну грошову одиницю основних фондів) розраховується за формулою:

,(2.8)

де Р - річний випуск товарної (валової, реалізованої, чистої) продукції, гр. од.;

Фсер - середньорічна вартість основних фондів, гр. од.

Величина, зворотна показнику фондовіддачі, називається фондомісткістю і характеризує величину основних виробничих фондів (за вартістю), яка припадає на кожну грошову одиницю продукції, що випускається [21, с. 88 - 90]:

(2.9)

Фондоозброєність показує величину основних фондів у розрахунку на одного найманого працівника:

,(2.10)

де п - середньоспискова чисельність працюючих.

Розрізняють дві форми оновлення основних фондів - екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення характеризує темпи збільшення обсягу (терміну) експлуатації основних фондів. Інтенсивне оновлення передбачає заміну діючих основних фондів новими, більш ефективними. Проте процес виведення з експлуатації спрацьованих основних фондів не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці.

2.3.2 Напрямки інтенсифікації відтворення та шляхи нормальних умов господарювання

У нинішніх умовах господарювання, коли рівень виробництва зменшився до нижньої критичної точки в зв'язку з кризовими явищами, говорити про інтенсифікацію виробничих процесів дуже складно. Однак про прогрес, перспективу розвитку навіть в таких складних умовах необхідно вести мову, а відроджувати економіку, її виробництво слід за рахунок найновіших технологій та досягнень науково-технічного прогресу.

Наявний сьогодні економічно-виробничий потенціал вимагає майже повної заміни, оскільки коефіцієнт спрацювання досягає 75 - 80 % від загальної вартості, а в деяких галузях він вже не підлягає відновленню.

У сучасних умовах ринкової економіки слід запровадити і реалізувати такі головні напрямки інтенсифікації відтворення основних фондів:

- у масштабі держави необхідно розробити довгострокову цільову програму пріоритетного розвитку галузей народного господарства, визначити терміни поетапного її здійснення і виділити для цього ресурси і кошти;

- програма має передбачати прискорений розвиток машинобудівного комплексу України, оскільки від нього залежить великою мірою розвиток всіх галузей народного господарства і в першу чергу - агропромислового комплексу;

- в першу чергу необхідно впроваджувати наукомісткі виробництва, істотно підвищувати технічно-організаційний рівень та соціально-економічну ефективність виробництва на підприємствах різних галузей народного господарства, створюючи територіальні виробничі комплекси;

- регіональна політика має бути спрямована на комплексне використання сировинно-ресурсного потенціалу;

- нова техніка і технологія має бути енергозберігаючою і максимально безвідходною;

- інвестиційна політика максимально має бути переорієнтована на технічне переозброєння і реконструкцію діючих виробничих об'єктів; різке збільшення масштабів вилучення з виробництва технічно застарілих і економічно малоефективних машин та устаткування;

- потрібно створити ринковий економічний механізм країни, який би викликав постійну зацікавленість усіх ланок управління виробництвом у здійсненні найбільш ефективних відтворювальних процесів та сприяв прискореному впровадженню нових досягнень науки і техніки;

- в розумних обсягах слід залучати іноземні інвестиції і направляти їх на впровадження нових технологій і найновіших досягнень науки і техніки.

Реалізація наведених головних напрямків інтенсифікації відтворювальних процесів вимагає активної інженерно-виробничої діяльності самих підприємств, з одного боку, і підтримки держави в мобілізації і концентрації значних фінансових ресурсів, з другого боку. Тільки об'єднаними зусиллями держави й товаровиробника успішно можна вирішити ці невідкладні і надзвичайно важливі проблеми в розвитку економіки країни.

Усвідомлюючи, що процес оновлення виробництва тривалий і потребує великих коштів, слід також зосередити увагу на ефективному використанні наявного економічного потенціалу. Всю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо кращого використання основних фондів і виробничих потужностей підприємства за їх змістом і призначенням умовно можна поділити на дві групи: заходи щодо збільшення екстенсивного навантаження і заходи з підвищення інтенсивного навантаження.

Якщо здійснення заходів екстенсивного напрямку, як правило, не потребує капітальних витрат, то підвищення рівня інтенсивного використання виробничих потужностей пов'язане зі значними інвестиціями, які, проте, швидко окуплюються за рахунок одержуваного додаткового економічного ефекту [34, с. 150 - 152].

Ефективним способом збільшення продуктивності роботи виробничого устаткування є скорочення та ліквідація внутрішньо змінних простоїв шляхом підвищення рівня організації виробництва (повне і своєчасне забезпечення робочих місць інструментами, матеріалами, напівфабрикатами, деталями) [29].

Виведення з експлуатації недіючого і неефективно використовуваного устаткування і організація повноцінного двозмінного режиму роботи дають можливість різко підвищити фондовіддачу на підприємствах різних галузей і зменшити собівартість одиниці продукції [34, с. 152].

Технічне удосконалення устаткування, підвищення якості та технології виробництва, в першу чергу, здійснюється за рахунок заміни та модернізації фізично спрацьованого і технічно застарілого устаткування, встановлення оптимального режиму їх роботи, удосконалення наукової організації праці, виробництва й управління, підвищення кваліфікації та професійної майстерності робітників [29].

Важливим фактором інтенсивного зростання продуктивності праці є запровадження новітніх технологій, механізації та автоматизації виробничих процесів, застосування прогресивних нових матеріалів з високими технічними властивостями.

Збільшення інтенсивного навантаження устаткування на підприємствах досягають завдяки застосуванню прогресивних форм і методів організації виробництва. У першу чергу це концентрація, спеціалізація, кооперування та комбінування, що дає змогу використовувати високопродуктивне автоматизоване устаткування (гнучкі, потокові й роторно-конвеєрні лінії та ін.).

Результативним способом екстенсивного та інтенсивного використання основних фондів і виробничих потужностей є швидке освоєння проектних потужностей, введених в дію нових технологічних агрегатів, ліній, устаткування [34, с. 152]. Практика свідчить, що середній фактичний період освоєння виробничих потужностей становить 5 - 6 і більше років. Разом з тим, технічно й економічно обґрунтовані розрахунки підтверджують реальну можливість досягнення проектних показників за 1 - 2 роки залежно від галузі та від галузі та виду підприємства [29].

3. Проблеми інвестиційного забезпечення відтворення капіталу в умовах трансформації економіки України

3.1 Особливості відтворення основних фондів у вітчизняній промисловості

Згідно з висновками науковців, у будь-якій національній економіці сталі

відтворювальні процеси є можливими, коли забезпечується належний випереджаючий (порівняно із зростанням ВВП) рівень інвестування основного капіталу [28]. Інакше кажучи, реальні інвестиції є головним джерелом ефективного розширеного оновлення основних фондів і переходу виробництва на рейки високотехнологічного розвитку. Отже, на сьогодні збільшення обсягів і вдосконалення структури інвестицій в основний капітал є вирішальними з найважливіших завдань економічної політики.

Технологічний рівень промислового виробництва характеризується, зокрема, станом, динамікою та ефективністю використання основних фондів (насамперед, високотехнологічного та інноваційного обладнання і устаткування), а також рівнем і тенденціями інвестування в основний капітал [26].

Протягом 2008-2014 рр. валове нагромадження основного капіталу становило 14,0%-26,4% ВВП (див. табл. 3.1 і рис. 3.1), що в цілому відповідає рівню розвинутих країн. Проте у державах, які обрали стратегію прискореної технологічної модернізації (зокрема, у таких країнах Південно-Східної Азії як Китай, Корея та ін.), цей показник є значно вищим (30%-35%) [42]. Отже, темпи валового нагромадження основного капіталу в економіці України не забезпечують потреб її прискореного розвитку.

Крім того, наявна стійка негативна тенденція до його зниження майже в 1,9 разів у 2014 р. відносно 2008 р. (з 26,4% до 14,0%) свідчить про скорочення розвитку інвестиційної діяльності в Україні протягом цього періоду та суттєве погіршення інвестиційної привабливості та кредитоспроможності підприємств унаслідок процесу декапіталізації, що зумовив зростання боргової залежності.

Таблиця 3.1 - Валове нагромадження основного капіталу в економіці України [за даними 55]

Показник	Рік
	2008	2009	2010	2011	2012	2013	2014
ВВП (млн. грн.)	948 056	913 345	1 120 585	1 349 178	1 459 096	1 522 657	1 566 728
Індекс фізичного обсягу ВВП (%)	102,2%	84,9%	104,1%	105,4%	100,2%	100,0%	93,2%
Валове нагромадження ос-новного капіталу (млн.грн.)	250 158	167 644	201 887	247 592	283 116	263 661	219 337
Валове нагромадження ос-новного капіталу (% ВВП)	26,4%	18,4%	18,0%	18,4%	19,4%	17,3%	14,0%

Рисунок 3.1 - Порівняння темпів приросту ВВП і валового нагромадження основного капіталу у ВВП за 2008-2014 рр.

Показник валового нагромадження основного капіталу у ВВП досить помітно корелює з показником економічного зростання. Так, економіка України внаслідок світової фінансової кризи 2008 р. та погіршення соціально-економічного положення країни (падіння ВВП і промислового виробництва), девальвації гривні, конфлікту на сході у 2014 р. продемонструвала стагнацію інвестиційної діяльності у 2008-2009 та 2013-2014 рр. (порівняно з попередніми), саме тоді знижувався і відносний рівень нагромадження основного капіталу. І навпаки, у 2010-2011 роках темпи економічного зростання прискорилися, при аналогічній тенденції показника валового нагромадження основного капіталу у ВВП. З огляду на це, можна зробити припущення, що нагромадження основного капіталу є функцією продуктивності економіки. Дані про рух основних засобів в економіці України наведено у таблиці 3.2.

Таблиця 3.2 - Основні засоби в економіці України [за даними 55]

Показник	Рік
	2008	2009	2010	2011	2012	2013
Основні засоби (млн. грн.)	3 149 627	3 903 714	6 648 861	7 396 952	9 148 017	10 401 324
Приріст основних засобів (% до попереднього року)	53,8%	23,9%	70,3%	11,3%	23,7%	13,7%

Реальна вартість основних засобів в економіці України щороку збільшується, темпи зростання цього показника є досить швидкими, але спостерігається негативна тенденція до її зниження (приріст основних засобів у 2008 та 2010 рр. становив 53,8% та 70,3% відповідно, а вже в 2011 р. впав до 11,3%, у 2012 р. дещо зріс - до 23,7% і у 2014 р. знову зменшення до 13,7% порівняно з попереднім роком). У зв'язку з погіршенням економічного положення країни, девальвацією гривні та конфліктом на сході у 2014 р. можна припустити, що в найближчі роки істотного зростання вартості основних фондів в економіці України очікувати не слід.

Незважаючи на зростання вартості основних засобів в економіці України, вартість основних засобів організацій, які займаються науково-технічною діяльністю, зменшується. Це є негативною тенденцією, що позбавляє промисловість бази для розробки наукомісткої та інноваційної продукції, а також призводить до зниження технологічного рівня виробництва. Недостатніми є і темпи введення в дію нових основних засобів в промисловості України (максимальне значення - 6,5% загальної вартості основних засобів - за-фіксовано у 2008 р.). Це свідчить про втрату промисловістю досягнутого нею техніко-технологічного рівня (див. табл. 3.3).