У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, мета і задачі дослідження, об'єкт та методи дослідження, анотовано елементи наукової новизни отриманих результатів та їх практичне значення, зв'язок роботи з науковими програмами, наведено відомості про апробацію результатів.

У першому розділі “Функціонування і розвиток банківської системи на сучасному етапі” досліджена необхідність перегляду порядку застосування термінів “ринок фінансових послуг” та “ринок банківських послуг”. Зроблений висновок про те, що істотні відмінності в організації перерозподілу національного доходу через систему державних фінансів і через систему ринкових відносин, який здійснюють підприємства, що спеціалізуються на діяльності у сфері грошового обігу і кредиту, не допускають змішування понять “фінанси”, “ринок”, “послуги” і об'єднання їх в єдину економічну категорію.

Виходячи з цього, використання таких термінів, як “фінансовий ринок” або “ринок фінансових послуг” не зовсім коректне. Підкреслюється, що слід розглядати окремо ринок послуг банків та спеціалізованих небанківських інститутів і окремо - системи державних фінансів та фінансів підприємств як системи, що не належать прямо до функціонування цього ринку.

Сучасне трактування поняття “банківська система”, як і більшість визначень в теорії банківської справи, не є єдиним і усталеним. В процесі дослідження доведено, що при визначенні поняття “банківська система” необхідно наголошувати, по-перше, на головному елементі цієї системи - комерційному банку; по-друге, на здатності системи до самоорганізації під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників.

Дослідження банківських систем країн СНД дозволяє зробити висновок про те, що, незважаючи на різні економічні і політичні обставини для них характерні загальні риси: високий рівень ризиків, недостатня інформаційна прозорість, низький ступінь капіталізації, значна кількість невеликих банків, вплив тіньової економіки, невисокий рівень довіри населення.

Проведені дослідження показують, що в цілому банківська система, яка сформувалася в Україні за період незалежності, володіючи достатньо обмеженими ресурсами, намагається виконувати завдання, які стоять перед нею, і задовольняти потреби суб'єктів економіки в банківських послугах.

Автором встановлено, що структура активів і пасивів банківської системи України впродовж п'яти останніх років, незважаючи на зростання показників обсягу, майже не змінювалася. Основну частину активів складають короткострокові кредитні вкладення. При цьому до позитивних тенденцій можна віднести зменшення частки неприбуткових активів, а до негативних - зменшення частки власних джерел в структурі ресурсів, хоча їх питома вага дуже велика через обмежені можливості банків з формування депозитних портфелів.

Обґрунтовано, що одним з головних факторів, який впливає на становлення та розвиток банківської системи кожної країни, є процес глобалізації фінансової сфери.

Відносна відокремленість фінансової системи України від світових процесів глобалізації має і позитивні моменти. Досвід підтверджує, що фінансові системи розвинених країн все більше замикаються в рамках “першого світу”.

Одним з основних напрямів розвитку банківської системи держави в епоху глобалізації і структурної перебудови економіки стає інтеграція виробничого і банківського капіталів.

Встановлено, що основною причиною, яка стримує розвиток ФПГ з участю банків, є політика держави. У законодавстві про ФПГ практично відсутні дієві пільги, які б сприяли створенню і реєстрації таких об'єднань суб'єктами господарювання.

З метою підвищення рівня розвитку ФПГ і їх впливу на інвестиційну діяльність необхідно: визначити ступінь участі кожного комерційного банку в діяльності промислових підприємств і ФПГ України; проаналізувати підходи до регулювання діяльності комерційних банків, які входять до складу ФПГ; удосконалити методи оцінки ризиків і банківського нагляду з урахуванням ролі і місця комерційних банків в структурі ФПГ.

У другому розділі “Комерційний банк як основний елемент банківської системи” запропоновано комплексне дослідження банківської діяльності на основі аналізу взаємозв'язку сутності, функцій, продуктів банку та конкретних продавців цих продуктів.

Дослідження сутності і функцій банку складається з трьох етапів. На першому етапі визначається сутність комерційного банку як суб'єкта економіки. На другому етапі ця суть розкривається через функції комерційного банку, які у свою чергу визначають основні напрями його діяльності. На третьому етапі продуктовий ряд комерційного банку, через який реалізуються його функції, пов'язується з формуванням його організаційної структури.

Сутність комерційного банку пропонується визначати наступним чином. Комерційний банк - це цілісне підприємство, що забезпечує перерозподіл грошових коштів в економіці, організацію системи розрахунків, а також реалізує специфічні послуги, які породжені сферою грошового обігу. Він складається з підрозділів, які функціонують відносно автономно один від одного.

Функції банку пропонується поділяти на макроекономічні та мікроекономічні залежно від того, виступає банк в ролі організатора надходжень ресурсів для розширеного відтворення, чи діє як комерційне підприємство. А це, в свою чергу, залежить від того, яка клієнтура обслуговується в банку і які її запити задовольняються.

Макроекономічні функції банку пов'язані з перерозподілом грошових коштів в економіці і організацією платіжного обороту. Мікроекономічні функції ґрунтуються на комерційній діяльності банку, тобто на реалізації продуктів, які створюються сферою грошового обігу. Процес реалізації функцій комерційного банку поданий на рис. 1 і 2.

Взаємозв'язок продуктового ряду комерційного банку з його організаційною структурою проявляється в тому, що усередині його існують підрозділи, які зорієнтовані на реалізацію окремих послуг і працюють відносно автономно один від одного. Проте вони не можуть стати самостійними банками, а функціонують тільки у складі єдиного цілісного організму, яким є комерційний банк. Відносна автономність функціонування підрозділів дозволяє розглядати комерційний банк або його філію як систему, що складається з підсистем - відділів і управлінь, кожна з яких має свої продукти.

Взаємозв'язок сутності, функцій та напрямків діяльності банку з його структурними підрозділами показаний на рис. 3.

Аналіз підходів до визначення предмета діяльності банку свідчить про те, що деякі автори вважають поняття “банківський продукт” більш об'ємним і масштабним, ніж поняття “банківська послуга”.

Інші дослідники вважають, що банківська послуга - це результат задоволення потреб клієнта співробітниками банку і виконання ними банківських операцій, а банківський продукт - конкретний спосіб надання послуги, конкретне її втілення.

В дисертації запропоновано розглядати проблему задоволення потреб у банківських послугах з позиції такої економічної категорії, як споживча вартість. Оскільки для того, щоб бути споживчою вартістю, продукт не обов'язково повинен мати певну форму або бути матеріальним благом, це поняття цілком підходить для характеристики предмета банківської діяльності.

Встановити тотожність між поняттями “продукт” і “послуга” банку можна у випадку, коли йдеться про споживчу вартість, тобто здатність задовольняти потреби людей.

Основою для використання накопиченого досвіду організації роботи підприємств сфери матеріального виробництва в невиробничій сфері, зокрема в банківському бізнесі, є те, що на підприємствах різних сфер матеріального і нематеріального виробництв окремі структурні підрозділи, які випускають продукти певної собівартості і ціни, несуть витрати і отримують доходи. Незважаючи на самостійність при виробництві і реалізації продукту, ці підрозділи не можуть бути самостійними підприємствами, а функціонують в рамках єдиної організаційної структури.

В рамках будь-якої системи виникають питання узгодження інтересів підсистем, що входять до неї. Можна виділити такі рівні організації: підприємство в цілому; внутрішньогосподарський розрахунок структурних підрозділів; господарський розрахунок усередині структурного підрозділу.

У третьому розділі “Аналіз підходів до управління банком” розглянуті проблеми формування системи ефективного управління комерційним банком. Оскільки банківський менеджмент поподіляється на фінансовий і організаційний, а виходячи із специфіки банківської діяльності, на першому місці стоять проблеми управління фінансами, у дисертації запропоновано підхід до визначення функцій фінансового менеджменту банку та виявлення можливостей для їх практичної реалізації.

Оскільки поняття “управління активами” автоматично передбачає управління ліквідністю, управління кредитним портфелем і управління банківськими ризиками, а “управління пасивами” - управління власним капіталом і управління позиковими ресурсами банку, то виділяти їх як окремі функції фінансового менеджменту немає сенсу.

Водночас необхідно звернути особливу увагу на підсумковий показник діяльності - прибуток як результат управління доходами і витратами банку. При цьому управління активами і пасивами містить частину процесу, що стосується управління процентними доходами і витратами або собівартістю і ціною процентних продуктів банку. Непроцентні доходи і витрати становлять предмет окремого управління, і це друга основна функція фінансового менеджменту банку, за допомогою якої встановлюється собівартість і ціна непроцентних продуктів.

Щодо основної функції фінансового менеджменту банку - управління активами та пасивами, то у дослідженні запропонована система формування активів банку, яка побудована на чіткому визначенні джерел ресурсів для кожного з них (табл. 1).

Таблиця 1 Порядок розподілу джерел залучення ресурсів між активами

Пріоритетність розподілу різних джерел ресурсів між видами активів залежатиме від економічної сутності операцій, необхідності підтримувати ліквідність і припустимий рівень ризику.

Запропонований варіант розподілу обґрунтований такими підходами:

1. “Центри прибутку” банку проводять активні операції в першу чергу за рахунок власних ресурсів, а потім, якщо їх не вистачає, за рахунок ресурсів, отриманих усередині банку. На рис. 5 подана загальна схема використання ресурсів банку, а в таблиці 1 запропонована черговість використання кожного виду ресурсів при формуванні банківських активів.

2. У найменш ліквідних активах використовуються найбільш стабільні пасиви.

3. Пасиви і активи повинні бути співвідносні щодо їх терміновості.

Дослідження проблем організації аналітичної роботи у банку показали, що банківський аналіз повинен відповідати складовим управління банком, тобто фінансовому і організаційному менеджменту банку.

На початковому етапі аналізу проводиться групування окремих статей балансу в агреговані показники. Так, у пасиві балансу виділяються такі блоки, як власні, позикові і залучені кошти.

При цьому до позикових джерел належать грошові кошти кредиторів та інвесторів, які мобілізовані банками на міжбанківському і фондовому ринках. Інакше кажучи, це міжбанківські кредити, в тому числі кредити центрального банку і кошти інвесторів, вкладені ними в боргові цінні папери банку.

Залученими коштами вважаються вільні кошти вкладників, які акумулюються банком на певних умовах і на певний термін або до запитання. Таким чином, в дану категорію ресурсів включаються внески на строк і до запитання.

У дисертації зазначено, що така класифікація позикових і залучених коштів не відповідає ні економічній суті різних категорій банківських пасивів, ні характеру відносин банку з контрагентами, які забезпечують його цими ресурсами.

Позикові кошти, навіть виходячи з назви цієї категорії ресурсів, визначають відносини позики між банком і вкладником. Ці відносини виникають при запозиченні грошей на ринку міжбанківського кредиту і при продажу боргових цінних паперів банку. Такі ж відносини виникають між банком і клієнтом, який передає свої ресурси в тимчасове користування на умовах строкового внеску. Метою вкладника при цьому є отримання процентного доходу, заради якого він йде на ризик, передаючи свої гроші банку. На такий же ризик йдуть банки-кредитори при міжбанківському кредитуванні та інвестори, які купують боргові цінні папери банку.

Отже, автор зробив висновок, що оскільки відносини позики виникають між банком і його контрагентом при отриманні міжбанківського кредиту, продажу боргових цінних паперів і отриманні строкового депозиту, то ці категорії ресурсів належать до позикових коштів.

У складі залучених коштів залишаються тільки внески до запитання, тому що в даному випадку між банком і вкладником відносини позики не виникають. Клієнт передає свої гроші банку не з метою отримання процентного доходу. Мета клієнта - забезпечити збереження коштів і можливість здійснювати платежі у будь-який момент. Тут можуть виникати відносини зберігання і обслуговування, але не відносини позики.

Така класифікація ресурсів банку використовується при виділенні платних пасивів і підтриманні необхідного рівня високоліквідних активів.

Для аналізу грошових потоків і визначення ефективності роботи банку за окремими видами бізнесу необхідна інформація, якої немає в бухгалтерському обліку. Тому вирішення проблеми аналізу, як і проблеми ухвалення адекватних управлінських рішень на основі цього аналізу, залежить від створення інформативної і деталізованої системи управлінського обліку.

Тому необхідно сформувати систему управлінського обліку, за допомогою якої можна відобразити реальний економічний зміст кожної операції, незважаючи на специфіку відображення її в балансі.

У зв'язку з цим у дослідженні доведено, що основними завданнями управлінського обліку є такі:

акумуляція і обробка первинної інформації про зміст операції, зокрема, хто і з якою метою проводить операцію, на яку суму і термін, вартість і прибутковість операції;

розрахунок вартості залучення або прибутковості вкладення ресурсів, заснований на реальній інформації про операції;

виявлення джерел формування активів на основі реальної інформації про зміст операції;

оцінка ефективності продажів банківських продуктів з урахуванням реальних витрат і прибутковості;

оцінка динаміки змін реальної вартості і реальної прибутковості продуктів.

Отримана в рамках управлінського обліку інформація про укладені за день угоди повинна оформлятися таблицею для визначення, скільки ресурсів по кожній валюті позичили або надали підрозділи, яка вартість і прибутковість цих ресурсів, як розподіляються грошові потоки всередині банку.

Останнім часом у зв'язку з появою “процесного” підходу до управління банком змінюється основний елемент управлінського обліку - “центр прибутку” або “центр витрат”. При “процесному” підході елементом розрахунку вважається конкретна складова процесу - технологічна операція.

У дисертації зроблено висновок про те, що сьогодні банкам слід використовувати найменш складну систему управлінського обліку, яка заснована на поєднанні витрат на виробництво банківських продуктів з витратами підрозділів, які здійснюють їх реалізацію.

У четвертому розділі “Концепція організації взаємодії структурних підрозділів банку при реалізації послуг” аналізується проблема організації ефективної взаємодії функціональних підрозділів банку при виробництві та продажу послуг. На нашу думку, термін “економіка банку” повинен охоплювати такі складові, як внутрішня технологія виробництва, технологія продажу - маркетинг та технологія використання надходжень від продажу - фінанси.

Оскільки для банку фінанси, як система формування та розподілу грошових фондів, є технологією підготовки основної частини його послуг, а саме послуг, пов'язаних з виконанням функції перерозподілу грошових коштів, і цей процес відбувається безпосередньо всередині банку, то визначення поняття внутрішньої економіки банку пов'язане з технологією формування та використання ресурсної бази. Маркетинг виходить за межі внутрішньобанківських процесів та пов'язаний з роботою із зовнішніми споживачами на ринку. Тому ця технологія є складовою економіки банку, але не може розглядатися як елемент його внутрішньої економіки.

Щодо організації процесу продажів банк слід розглядати як об'єднання функціональних, підтримуючих і обслуговуючих підрозділів, які діють відносно автономно, в рамках цілісної системи і виконують певні завдання.

Залежно від того, яким чином встановлена взаємодія між цими підрозділами, яку участь вони беруть в підготовці і реалізації певного банківського продукту і, нарешті, як організована система управління окремими напрямами банківського бізнесу, залежать обсяги і прибутковість продажів.

І при системі управління через центри прибутку та витрат, і при використанні процесного підходу відбувається розподіл ресурсів між центрами обліку. При першій моделі - це підрозділ або група підрозділів, при другій - група технологічних процесів або функція.

Запропонований у дисертації підхід до формування організаційної структури банку базується на закріпленні конкретного банківського продукту за конкретним його продавцем. При цьому вид організаційної структури, що використовується банком, не має значення, тому що кожен функціональний підрозділ матиме свої продукти.

Саме такий підхід в нинішніх умовах найбільш актуальний, оскільки важко уявити, яким буде облік, аналіз і управління в цілому, якщо почати фіксувати і порівнювати точний внесок кожного підрозділу в реалізацію кожного банківського продукту, аналізуючи виконання технологічних операцій (процесний підхід).

Для оцінки собівартості банківського продукту і роботи “центрів прибутку” необхідно закріпити за функціональними підрозділами окремі напрями роботи, визначити статті доходів і витрат, що відносяться на діяльність цих підрозділів, склад і функції штабних підрозділів, їх витрат і порядок віднесення на собівартість банківських продуктів.

Функцію перерозподілу грошових коштів виконують, з одного боку, підрозділи, які забезпечують ресурсну базу банку, з іншого - підрозділи, які формують активи. Їх взаємодія оцінюється, виходячи з принципу розподілу джерел залучення коштів за напрямами їх використання.

Розподіл внутрішньобанківських грошових потоків відображає не тільки взаємодію підрозділів банку при формуванні активів і пасивів, але й дозволяє оцінити їх ризикованість.

Застосування калькуляції витрат на кожну технологічну операцію є досить проблематичним у сучасних умовах, оскільки збільшення адміністративних витрат не гарантуватиме відповідного підвищення якості управлінської інформації. Тому у дослідженні пропонується орієнтуватися на калькуляцію центрів прибутку і центрів витрат. Основним завданням є класифікація витрат і доходів за місцем їх виникнення, виділення доходів, які підлягають і не підлягають розподілу, встановлення критеріїв розподілу окремих доходів і витрат. При цьому необхідно виділяти три групи витрат: прямі витрати; непрямі витрати; витрати, пов'язані із утриманням підрозділів, які не дають доходу (штабні підрозділи).

При внутрішньобанківських розрахунках та калькуляції собівартості банківських продуктів деякі автори пропонують використовувати трансфертне ціноутворення. Ми вважаємо, що необхідно враховувати пріоритетність використання різних видів пасивів при формуванні окремих активних послуг банку відповідно до їх терміновості і ліквідності. Знаючи за рахунок яких джерел ресурсів і в якому обсязі сформована кожна стаття активу, можна на основі вартості кожного виду ресурсів визначити процентну складову витрат по кожному виду вкладення. При цьому питання внутрішньої трансфертної ціни відходить на другий план.

П'ятий розділ “Визначення собівартості і ціни банківських продуктів на основі оцінки доходів і витрат структурних підрозділів банку” присвячений аналізу варіантів практичного застосування запропонованих у попередньому розділі теоретичних концепцій калькуляції собівартості та ціни банківських продуктів. Розділ містить прикладні алгоритми розрахунків показників вартості найважливіших продуктів банку.

При цьому комплекс прикладних методик відображає: специфічні підходи до підготовки банківських продуктів, що включають особливості необхідних ресурсів і систему взаємодії різних структурних підрозділів банку при підготовці одного продукту; особливості реалізації банківських продуктів, що включають специфіку ціноутворення; специфічні підходи до аналізу ефективності продажу банківських продуктів як на рівні банку в цілому, так і на рівні його структурних одиниць.

Впровадження даної системи передбачає вдосконалення управління банком шляхом оптимізації зовнішніх і внутрішніх грошових потоків та пов'язаних з ними процентних доходів.

Для визначення процентних витрат, які припадають на конкретний процентний продукт банку, необхідно встановити, які з акумульованих коштів формують ресурсну базу для даного продукту.

Для розподілу джерел залучення коштів за напрямами їх використання пропонується такий алгоритм. На першому етапі проводиться групування статей балансу банку за укрупненими показниками та визначається різниця між джерелами залучення і напрямами розміщення.

Негативна різниця між джерелами залучення і напрямами використання ресурсів, виходячи з суті балансу, повинна бути покрита за рахунок позитивної різниці по інших. Згідно з цим принципом отримуємо напрямки руху грошових потоків всередині банку.

Знаючи за рахунок яких джерел ресурсів і в якому обсязі сформована кожна стаття активу, можна за вартістю кожного виду ресурсів визначити процентну складову витрат по кожному виду вкладень. Для прикладу розглянемо витрати на формування кредитного портфеля (таблиця 2).

Таблиця 2 Процентні витрати кредитного підрозділу банку

Проаналізувавши обсяги і вартість ресурсів, використаних в активних операціях, можна робити висновки про фінансові результати діяльності підрозділів банку. Так, у нашому прикладі підсумковий прибуток підрозділу клієнтського кредиту становитиме (табл. 3):

Таблиця 3 Фінансові результати діяльності кредитного підрозділу банку