Теорії грошей

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Теорії грошей - це сукупність поглядів різних напрямів світової економічної думки про роль і місце грошей в економіці. У світовій економічній думці існує два напрями теорії грошей:

1) класичний, неокласичний та сучасний монетаристський;

2) кейнсіанський, неокейнсіанський та посткейнсіанський.

Перші спроби теоретично осмислити сутність грошей та їх місце в економічному житті суспільства належать античним мислителям Ксенофонту, Платону, Аристотелю. Ідеї Аристотеля набули розвитку в економічній теорії XVI-XVIII ст. - кількісній теорії. її основоположники - французький економіст Ш. Монтеск'є і англієць Д. Юм стверджували: гроші не мають внутрішньої вартості, їх вартість, як і рівень цін, залежить від кількості грошей в обігу. Чим більше грошей в обігу, тим вищі ціни і навпаки. Це твердження розповсюджувалося як на металеві, так і на паперові гроші.

Прихильники кількісної теорії повністю ігнорують не лише функцію грошей як міри вартості, а й функцію грошей як скарбу, яка регулює кількість грошей при металевому обігу. На початку XIX ст. кількісну теорію грошей захищав Д. Рікардо, який, на відміну від інших її прихильників, намагався поєднати цю теорію з теорією трудової вартості.

З переходом до системи паперових грошей кількісна теорія отримує все більше розповсюдження, адже вона дуже органічно поєднує природу і закони обігу паперових грошей. У цих умовах кількісна теорія стає керівництвом для регулювання грошової маси в країні як спроба впливу на рівень товарних цін і стан господарської активності. Методи цього впливу розробив Дж.М. Кейнс, який вважав: зростання в обігу грошової маси і обсягу кредитних ресурсів тягне за собою пожвавлення економіки, зростання інвестицій та доходу і повну зайнятість. Сьогодні кількісна теорія переживає другу молодість в економічному вченні монетаристів. Монетаризм - економічна теорія, згідно якої кількість грошей в обігу є фактором, що визначає формування господарської кон'юнктури, визнає прямий зв'язок між зміною грошової маси в обігу і обсягом ВНП (ВВП). Ця модифікація розпочалася з досліджень І. Фішера - глави монетаризму. Він розробив свою версію кількісної теорії, центральне місце в якій належить рівнянню обміну Фішера. Суть цього рівняння полягає у тому, що сума грошей, виплачених за товари і послуги, є добутком кількості реалізованих товарів і послуг і рівня їх цін.

MV=PQ

де М - пропозиція грошей;

V - швидкість обігу грошей;

Р - загальний рівень цін (індекс цін);

З даної залежності І. Фішер зробив висновок: ціни товарів (Р) знаходяться в прямій пропорційній залежності від кількості грошей в обігу (М) і оберненій пропорційній залежності від кількості товарів і послуг (0.)

P=MV/Q

Тому рівень цін повинен зростати або знижуватися залежно від зміни кількості грошей в обігу, якщо водночас не відбуваються зміни у швидкості їх обігу (V) або у кількості товарів, які обмінюються. Це дозволяє обчислити потрібну грошову масу в обігу, формула якої одержала назву закону Фішера:

M=PQ/V

Останнє рівняння показує, що кількість грошей не може бути довільною (невмотивованою). Так, якщо зростають ціни, то при незмінному обсязі виробництва і незмінній швидкості обігу грошей їх маса повинна бути збільшеною. Якщо ж швидкість обігу грошей зростає, а ціни і обсяги виробництва незмінні, то країна може обходитися меншою кількістю грошей.

гроші класичний монетаристський кейнсіанський

2. Абстрактна теорія

У світовій економічній науці чітко виділяються два підходи до вивчення теоретичних проблем грошей. Представники одного з них шукають відповіді на питання, пов'язані з внутрішньою природою грошей: що таке гроші; чому вони з'явилися та існують у суспільстві; як вони розвиваються і чому набували тієї чи іншої форми; у чому полягає і як формується вартість грошей тощо . Для цього напряму в теорії грошей характерне явне перебільшення уваги до внутрішніх аспектів явища грошей і недооцінка їх зовнішніх аспектів, що проявляються у впливі грошей на економічні процеси. Цей підхід щодо вивчення природи грошей можна назвати абстрактною теорією грошей. Найбільш відомими проявами такого підходу є номіналістична теорія, металева теорія, державна теорія, функціональна теорія, марксистська теорія та ін.

Представники другого напряму приймають гроші такими, якими вони є, і, не заглиблюючись у дослідження їхньої природи, шукають відповіді на питання, що пов'язані з місцем і роллю грошей у відтворювальному процесі. Гроші - проста вуаль на реальній економіці чи її активний елемент та чинник, який впливає на її розвиток і структурні зміни; якими своїми проявами гроші найактивніше впливають на реальну економіку і на які саме її процеси; який конкретно механізм впливу грошового фактора на реальну економіку (передатний механізм); чи може держава використати цей механізм у своїй економічній політиці і як саме; якою має бути у зв'язку з цим грошово-кредитна політика в країні та ін.. Цей підхід у науковому аналізі грошових проблем можна назвати прикладною теорією грошей. У західній літературі вона звичайно називається монетаристською теорією.

Монетарна теорія.

Досить чітко проведено розмежування між абстрактною теорією і монетаристською теорією грошей у фундаментальній праці Е. Долана, К. Кемпбелла та Р. Кемпбелла "Гроші, банківська справа і грошово-кредитна політика", в якій абстрактному аналізу природи грошей присвячено перший розділ, а прикладному аналізу - 14-19 розділи в частині IV, що названа "Монетаристська модель: теорія і практика ". Тобто ці два підходи розірвані значним обсягом книги та істотно різняться обсягами викладу. Саму сутність монетаристської теорії автори визначили як розділ економічної теорії, в якому вивчається "вплив грошей та певної грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому".

Монетарна теорія не тільки посідає ключове місце в науковій думці про гроші та грошові відносини, а й справляє помітний вплив на розвиток усієї економічної теорії. Жодне з наукових чи навчальних видань XX ст. з економічної теорії, макроекономіки і т.п. не обійшлося без аналізу впливу на економіку грошових факторів - попиту та пропозиції грошей, процента, фінансового ринку та ін. Вона також створює наукову та методологічну базу грошово-кредитної політики держав з розвинутими ринковими економіками. Сьогодні жодний уряд західних країн не розпочне реалізацію своєї економічної політики, поки чітко не визначиться, на яких монетаристських рекомендаціях він буде її будувати.

Товарна теорія. Товарна теорія грошей ґрунтується на марксистському варіанті теорії трудової вартості. Вона розглядає гроші як товар особливого роду, що служить загальним еквівалентом для всіх інших товарів. Основні положення товарної теорії грошей співпадають з положеннями теорії трудової вартості і розглянуті у відповідному підрозділі. В сучасній економічній науці відбувається поєднання номіналістичної і кількісної теорії грошей, що дало змогу досить реально пояснити основні закономірності обігу паперових грошей, регулювання грошової маси, сутність інфляції та дефляції, виробити основні принципи антиінфляційної політики. Видатний український економіст М. Туган-Барановський, творець номіналістично-кількісної (кон'юнктурної) теорії грошей, вперше поєднав ці теорії ще на початку XX ст.

3. Класична кількісна теорія сформувалася в XVI - XVII ст. і стала основою розвитку монетариської теорії. Кількісна теорія грошей - один із напрямів у західній економічній думці, що пов'язує рівень товарних цін і вартість грошей з кількістю платіжних засобів в обігу. Першими представниками цієї теорії були Аристотель, Ксенофонт, Платон, Ж. Боден, Ш. Монтеск'є, Д. Юм, Дж. Мілль. Ж. Боден висунув гіпотезу про залежність рівня цін від кількості благородних металів. Ш. Монтеск'є, Д. Юм, Дж. Мілль зробили узагальнення, що ґрунтувалися на неправильному розумінні "революції цін", яка відбувалася в Європі. Назву кількісної ця теорія дістала тому, що її основоположники пояснювали вплив грошей на економічні процеси виключно кількісними чинниками, насамперед зміною маси грошей в обороті.

Формування кількісної теорії припало на XVІ-XVІІІст.. Класична теорія базується на 3-х постулатах:

1) постулат причинності - маса грошей в обігу спричинює зміну товарних цін.

2) постулат пропорційності - зміна цін відбувається пропорційно до зміни грош. маси.

3) постулат однорідності.

Провідне місце в теорії грошей посіла кількісна теорія. Основними методологічними принципами її стали :

- купівельна сила грошей і ціни товарів встановлюються на рику, що суперечило теорії вартості, але пояснювало зміни цін товарів залежно від кількості грошей в обігу;

- в обігу перебувають усі гроші, що ігнорувало функцію нагромадження та її роль в регулюванні грошової маси;

- купівельна спроможність грошей обернено пропорційна їх кількості, а рівень цін прямо пропорційний кількості грошей;

- поняття вартості грошей є суто умовним, тому що гроші її отримують лише в процесі обміну .

Неокласичний варіант включає дві теорії розвитку: трансакційний варіант і кембриджський варіант.

Сучасними прихильниками трансакційного варіанту кількісної теорії грошей були І. Фішер і М. Фрідмен.

Трансакційний варіант кількісної теорії І.Фішера базується на співвідношенні двох пов'язаних між собою явищ: добутку кількості грошей на швидкість їх в обігу і добутку рівня цін на кількість реалізованих товарів. Зв'язок цих величин він виразив у вигляді рівняння обміну:

MV = PQ,

де М - сума наявних грошей, що знаходяться в обігу протягом певного періоду; V - швидкість обігу; P - ціна індивідуального товару, реалізованого за вказаний період; Q - кількість товарів.

Основою формули є товарообмінна операція. У правій частині рівняння представлена сума цін всіх товарів, що беруть участь в операціях, у лівій - їм протистоїть сума всіх негайних платежів.

З часом І.Фішер ускладнює рівняння. Він вводить у ліву частину ще один член - M/V/, де М/ - сума грошових коштів на чекових рахунках, V/- швидкість їх обігу.

В результаті формула набуває такого вигляду:

MV + M/V/ = PT,

де Р - середній зважений рівень цін, Т - сума всіх Q.

Рівняння обміну тавтологічне за самим визначенням. Оскільки це лише різні способи виразу однієї і тієї ж величини - грошової суми товарообмінних операцій.

Тому з наукових позицій важливе значення має не само по собі “рівняння обміну”, а ті висновки які були зроблені з нього І.Фідером та наступними дослідниками кількісного фактору в теорії грошей. Найбільш важливим для розвитку кількісної теорії був висновок І.Фішера про формування рівня цін під впливом трьох факторів, а не одного, як це стверджували представники класичної кількісної теорії. Для цього І.Фішер на основі “рівняння обміну” побудував формулу ціни:

Р = M V ,Q

З цієї формули слідує, що рівень цін (Р) залежить від:

кількості грошей, зміна якої прямо пропорційно впливає на рівень цін;

швидкості обігу грошей, зміна якої теж прямо пропорційно впливає на рівень ціни;

фізичного обсягу товарообороту, зміна якого обернено пропорційно впливає на рівень цін.

Особливо помітно послаблюється залежність рівня цін від кількості грошей, на думку І.Фішера, на короткострокових періодах, оскільки на таких проміжках часу можуть відчутно змінюватися обсяги товарообороту під дією циклічних змін кон'юнктури. Це був перший крок представника кількісної теорії в бік визнання впливу на ціни виробничих факторів, а не тільки монетарних.

Проте в довгостроковому плані І.Фішер визнавав пропорційну залежність цін лише від кількості грошей. Обсяги виробництва та товарообороту, а також швидкість обігу грошей змінюються в довгостроковому плані дуже повільно і рівномірно, тому від їх впливу на ціни можна абстрагуватися. В цьому відношенні І.Фішер повністю розділяв погляди представників класичної кількісної теорії.

4. Вдосконалення обґрунтування класичних постулатів кількісної теорії грошей та ігнорування її прихильниками аналізу впливу грошей на систему цін, а далі і на економіку тривало до кінця XIX - початку XX ст., коли зросли розміри циклічних коливань ринкової економіки, а в теорії виникла неокласична теорія відтворення, до складу якої увійшла неокласична кількісна теорія у формі двох напрямів:

* трансанкційного варіанту І.Фішера;

* кембріджського варіанту А. Маршалла та А. Пігу.

В дискусіях навколо ролі кількості грошей та її впливу на економіку взяв участь М.І. Туган-Барановський, який обґрунтував необхідність дослідження звґязку між кількістю грошей і цінами на основі конґюнктурної теорії. Конкретний варіант цієї проблеми розробив американський економіст І.Фішер, у сформульованому ним трансакційному варіанті кількісної теорії на базі рівняння обміну:

MV = PQ,

де М - середня кількість грошей, що знаходиться в обігу протягом певного періоду; V - швидкість обігу грошової одиниці; Р - середня ціна індивідуального товару; Q - загальна маса товарів (фізично), що реалізується у даному періоді.

Звичайно, грошова і товарна частини рівняння обміну за умов їх фактичного дослідження виявляється тавтологією. Проте, висновки з нього про формування рівня цін під впливом трьох факторів, а не одного, є важливі для практики.

P=M*V/Q

Вказані вище формули дають математичне уявлення про кількість грошей і ціни. Але з позиції теорії грошей не можна замінювати суму цін товарів на добуток цін на кількість товарів. Впродовж тривалого періоду часу не можна вважати категорії V і Q сталими. До того ж І. Фішер, розглядаючи макроекономічний рівень використання грошей, обмежив їх функції лише засобом обігу та платежу.

Особливо помітно послаблюється залежність цін від кількості грошей у короткотермінових проміжках часу, коли під впливом дії циклічних коливань конґюнктури визначний вплив на ціни роблять виробничі фактори, а не тільки монетарні. Водночас у довготривалому періоді І.Фішер визнавав пропорційну залежність цін лише від кількості грошей, аргументуючи свою позицію посиланням на дуже повільні і рівномірні зміни у обсязі виробництва і товарообороті.

У своїй праці «Паперові гроші і метал» (1916 р.) М. Туган-Барановский, піддаючи гострій критиці неокласичну кількісну теорію та її варіант, що викладений І.Фішером, наголосив:

по-перше, ціни не можуть залежати лише від дії одного фактора - кількості грошей в обігу. Навіть, виходячи із трансакційного рівняння

М · V = P · Q

можна зробити висновок, що рівень цін формується на основі таких факторів:

* по-друге, обґрунтував помилковість висновку про пропорційність зростання цін під впливом збільшення кількості грошей в обігу. Ціни не можуть зростати пропорційно, тому що на їх формулювання впливають зміни у суспільному уявленні про вартість грошей (інфляційні очікування);

* по-третє, на ціни товарів кількість грошей впливає диференційовано, залежно від тривалості і обсягів збільшення. Зокрема, короткострокові або незначні зростання маси грошей можуть взагалі не впливати на ціни і вартість грошей. А тривалі і значні збільшення грошей діють нерівномірно і непропорційно щодо окремих товарів;

* по-четверте, розкрив суть взаємозалежності між загальною масою грошей в обігу, кількістю їх у заощадженнях і швидкістю обертання. Чим швидше обертається грошова одиниця, тим менша кількість грошей стає потрібна;

* по-пґяте, обґрунтував взаємозвґязок загальної вартості грошей і рівня цін не лише з кількістю грошей в обігу, а й оцінив визначальний вплив на них умов товарно-грошового ринку. Приміром, у фазі загального піднесення рівень цін зростає, а вартість грошей падає незалежно від кількості. У фазі спаду, навпаки, ціни знижуються, а вартість грошей зростає.

Водночас М. Туган-Барановский визнавав визначальну роль кількості грошей. Виходячи з цього, загальну схему конґюнктурної теорії грошей можна зобразити як такий ланцюг грошового впливу на економіку:

5. "Кон'юнктурний" варіант М. І. Туган-Барановського. Наприкінці XIX - на початку XX ст. з новою силою розгорілися дискусії навколо кількісної теорії грошей, що зумовлювалося низкою об'єктивних обставин.

По-перше, це високий рівень розвитку державно-монополістичного капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталізму, які спричинили активне втручання держав в економічне життя країн. Ця обставина вимагала від науковців пошуку найефективніших шляхів і методів такого втручання, і цілком природно, що ці пошуки були спрямовані на грошову сферу.

По-друге, сама капіталістична економіка набула переважно грошово-кредитного характеру: гроші з простого посередника обміну перетворилися в ключову форму капіталу, банки та інші фінансові інститути стали могутніми регуляторами суспільного виробництва.

У цих умовах усе очевиднішими ставали невідповідність старого устрою грошового господарства, що базувався на золотій основі, новим потребам суспільного життя та вузькість старих уявлень про сутність та принципи функціонування грошового механізму, насамперед класичних постулатів кількісної теорії, та необхідність їх перегляду.

Одним із перших, хто усвідомив цю необхідність і піддав суттєвій ревізії основні теорії грошей, у тому числі кількісної теорії, був український економіст М. І. Туган-Барановський. Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних проблем він виклав у праці "Паперові гроші і метал", що була опублікована в 1916 р.

Багато уваги М. І. Туган-Барановський приділив кількісній теорії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський визнав за правильну формулу "рівняння обміну", проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише "вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кількісної теорії в математичній формі".

Саму кількісну теорію в її класичному варіанті Туган-Барановський оцінював негативно з таких міркувань:

* її прибічники, у тому числі І. Фішер, ставлять ціни (і вартість грошей) у залежність тільки від одного фактора - кількості грошей, а решту факторів, навіть тих, що визначені в "рівнянні обміну", ігнорують, - хоч вони такі ж об'єктивні і правомірні, як і кількість грошей;

* ігнорування "некількісних" факторів впливу на ціни зумовлюють помилковий висновок про пропорційну залежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність не підтверджується ні теоретично, ні практично.

Подібна критика класичної кількісної теорії зовсім не означала відкидання цієї теорії як такої. Навпаки, дона підштовхнула Туган-Барановського до її вдосконалення, і він зробив істотний внесок у її розвиток.

По-перше, він доводить, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в "рівнянні обміну": кількість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, а й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін тощо.

По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами:

1) через зміну суспільного попиту на товари;

2) через зміну дисконтного процента;

3) через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань).

У першому випадку значне збільшення кількості грошей прямо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попиту на товари. У другому випадку збільшення кількості грошей приводить до збільшення вкладів у банках, що викликає зниження облікового процента, розширення

6. Кембриджська версія виникла на початку ХХ ст. Її засновниками і прихильниками стали відомі англійські економісти А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях) та ін. Найповніше ця версія викладена у працях А. Пігу. Він визнав, що гроші виконують не лише функції засобу обігу і платежу, а й засобу нагромадження.

Подібно І. Фішеру, представники кембриджської школи відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте, на відміну від нього, їхній підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічний і стосувався насамперед попиту на гроші. На перший план висувається попит на гроші, який розглядається поза обігом у вигляді касових залишків в окремих осіб і підприємств. Акцентується увага на індивідуальних капіталах і поведінці їхніх власників, тобто «мотивації», що змушує окремих суб'єктів утримувати в себе певний запас грошей. До «касових залишків» належать готівкові гро- ші і залишки на поточних рахунках. Цю тенденцію до зберігання грошей прихильники теорії пояснювали двома мотивами: формування фонду засобів обігу та необхідністю утворити резерви на покриття непередбачених потреб. Тому А. Пігу визначає кількість грошей як суму касової готівки населення і підприємств, що представлено формулою

М= k ґ Р ґ Q,

де М -- кількість грошей, грошових одиниць, що становлять касовий залишок грошей у суб'єктів економічного життя.

Р -- середня ціна одиниці виробленої продукції;

Q -- загальна величина виробництва продукції у фізичному виразі за певний період;

K-- коефіцієнт заощадження («кембриджський», «коефіцієнт Маршалла»), який визначає співвідношення між номінальними доходами і тією часткою грошей, що становить касові залишки (частина річного доходу, яку суб'єкти зберігають у ліквід- ній формі). Він за своєю величиною і значенням дорівнює зворотному значенню показника (V) І.Фішера, а саме k =1/V; (kґР ґQ) -- попит на гроші.

Teорією грошей економічний ефект касових залишків пов'язується з визначенням їхнього впливу на попит товарів і послу, що формується в економіці. Вважається, що попит на товари залежить не лише від номінальних цін та наявного запасу грошей, а й від реальної вартості касових залишків. На відміну від «рівняння обміну» І. Фішера (де М -- це кількість грошей що практично обслуговує потреби товарного обігу), у формулі «кембриджського рівняння» показник М -- це величина всього попиту на гроші як касові залишки.

7.Теорія грошей займає чільне місце в науковій спадщині одного з найвідоміших економістів XX ст. Дж. М. Кейнса. їй він посвятив цілий ряд праць, зокрема "Трактат про грошову реформу" (1923), "Трактат про гроші" (1930) і "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936).

Оцінюючи в цілому внесок Кейнса в теорію грошей, слід зробити такі два зауваження:

1. У своїх дослідженнях Кейнс не зачіпав кардинальних питань теорії грошей - їх сутності та вартості. У цих питаннях він повністю залишився на традиційній для кількісних позиції номіналістичної теорії, називаючи гроші витвором держави, а вартість їх визначав як результат кількісного співвідношення маси грошей і маси товарів в обороті, тобто з позицій кількісної теорії. Кейнс також неодноразово підкреслював, що за незмінності всіх інших чинників впливу на ціни, зміна кількості грошей прямо впливає на рівень цін, хоч цей вплив не є прямо пропорційним.

2. Головним спрямуванням дослідницьких зусиль Кейнса в теорії грошей були питання місця і ролі грошей у відтворювальному процесі. Щодо цих питань він цілковито дотримувався методології монетаристської теорії грошей, за якою головним об'єктом наукових досліджень повинні бути прикладні аспекти використання грошей в економіці.

Дж. М. Кейнс не тільки спирався на напрацювання своїх попередників, а й пішов значно далі в напрямі завершення теорії "регульованих грошей", "керованої інфляції", дослідження монетарного впливу на економічний цикл, на розвиток виробництва тощо.

Ідея Туган-Барановського про вплив кількості грошей на ціни і виробництво через механізм дисконтного процента не тільки лягла в основу теорії грошей Кейнса, а й виявилася ключовим її елементом. Через процент та інвестиції він визначав прямий шлях впливу кількості грошей на процес відтворення, а в процентній політиці вбачав основний важіль монетарної політики держави.

Разом з тим Дж. М. Кейнс не був простим поглиблювачем ідей кількісної теорії грошей. Він посідає своє особливе місце у світовій економічній думці взагалі і в теорії грошей зокрема. Ця особливість проявляється в цілому ряді теоретичних висновків щодо механізму впливу грошей на реальний сектор економіки і ролі монетарної політики в державному регулюванні економіки, які не вписувалися у загальний процес розвитку неокласичної теорії грошей.

Спираючись на дослідження економічних криз, які періодично потрясали світову економіку протягом 50-ти останніх років, Дж. М. Кейнс дійшов висновку, що в нових умовах ринковий механізм суспільного відтворення не спроможний самостійно, на засадах саморегулювання забезпечити достатню ринкову рівновагу і рівномірність економічного розвитку. Тому виникла об'єктивна необхідність доповнити цей механізм державним регулюванням економіки.

Дж. М. Кейнс остаточно відкинув постулати класичної теорії, що "гроші не мають значення" у відтворювальному процесі, що це лише другорядний технічний інструмент, і довів протилежне: гроші мають суттєве значення і виконують самостійну роль у розвитку економіки. Вони активно впливають на мотиви поведінки економічних суб'єктів, на їх господарські рішення і тому є джерелом стимулювання підприємницької активності і розвитку виробництва. Тим самим він відкинув "класичну дихотомію", що створила глибокий розрив між сферою реальної економіки і грошовою сферою. Головним каналом зв'язку між цими сферами Кейнс визнав норму процента, яка зазнає впливу сил грошового ринку (попиту і пропозиції грошей) й одночасно сама впливає на прийняття рішень про майбутні інвестиції.

З цих двох кейнсіанських положень випливало третє - про можливість ефективного регулювання грошей і свідомого використання їх державою як інструмента впливу на економіку, про проведення дійової монетарної політики з метою згладжування коливань економічного циклу та впливу на економічний розвиток взагалі. Отож, він створив закінчену концепцію "керованих грошей", що базувалася на широкому державному регулюванні пропозиції грошей та була спрямована на забезпечення стимулювання ефективного попиту. Гроші стали об'єктом державного регулювання й одночасно інструментом державного втручання в економічні процеси через механізм монетарної політики.

Кейнс змістив центр аналізу ролі грошей в економіці з довгострокових часових інтервалів, як це робили неокласики, на короткострокові, тому що тільки на цих інтервалах можливо було з'ясувати механізм економічного циклу та вияснити зв'язок грошей з його розвитком. Це був новий підхід, який дав можливість Кейнсу зробити принципово нові висновки.

Зокрема він довів, що на короткострокових інтервалах вплив грошей на економіку здійснюється не за постулатами кількісної теорії, тобто не тільки через ціни, а й з допомогою інших інструментів, передусім норми процента. До цього висновку він прийшов у результаті поглибленого дослідження "теорії касових залишків", сформованої кембриджською школою. Кейнс глибоко вивчив роль процента в динаміці реальної економіки, насамперед через зв'язок "процент - інвестиції". Зміна норми процента безпосередньо впливає на інвестиційну активність економічних суб'єктів: при підвищенні процента вона знижується, а при зниженні - підвищується. Динаміка ж інвестицій безпосередньо впливає на зміну інвестиційного попиту, зайнятості, масштабів виробництва, темпів економічного зростання.

Ланцюг причинно-наслідкових зв'язків у грошовому механізмі впливу на економіку Кейнс вибудував за такою схемою: зміна грошової пропозиції зумовлює зміну рівня процентної ставки, Що, у свою чергу, призводить до зміни в інвестиційному попиті і через мультиплікативний ефект - до зміни обсягів номінального ВВП. У зв'язку з цим передатний механізм впливу грошей на реальну економіку, що випливає з кейнсіанської концепції, може бути виражений такою формулою:

M= Пр -І - Пз - ВВП

де Пр - ставка процента, І - попит на інвестиції, П3 - загальний обсяг платоспроможного попиту, ВВП - номінальний обсяг виробленого ВВП.

Отже, ця формула має спрощений вигляд порівняно з формулою передатного механізму Туган-Барановського, оскільки не враховує таких факторів, як прямий вплив зміни пропозиції грошей на платоспроможний попит та психологічна оцінка економічними суб'єктами вартості грошей (інфляційні очікування).

Уведення в передатний механізм процента та інвестицій значно розтягнуло ланцюг зв'язку між масою грошей і цінами, зробило його не таким жорстким, що сприяло розширенню меж збільшення пропозиції грошей без інфляційних наслідків. Це дало підстави Кейнсу захищати переваги "слабкої" валюти перед "твердою", допустимість помірної інфляції, доцільність політики "дешевих грошей". Він вважав таку інфляцію цілком виправданою ціною за активізацію кон'юнктури ринку, стимулювання ефективного попиту з метою сприяння зайнятості та економічного зростання.

У традиціях кембриджської школи Дж. М. Кейнс відвів важливе місце аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два пов'язані з традиційною роллю грошей як засобу обігу та платежу. Вони здебільшого об'єднуються під загальною назвою "трансакційний попит", який залежить від обсягу товарообмінних угод чи доходу. Головна новизна, внесена Кейнсом, - виокремлення третього елемента попиту на гроші - попиту на спекулятивні залишки. Кейнс пов'язав його з динамікою ціни на фінансові активи, зокрема облігації, тобто з процентом. Відтак він запровадив в аналіз розподілу індивідуумом свого доходу елемент вибору. І головним чинником, що дуже важливо, регулювання спекулятивного попиту, як і всього попиту на гроші. Кейнс вважав норму процента. Тому сукупний попит на гроші (М) у Кейнса складається з двох частин: трансакційного (М1), що є функцією доходу, і спекулятивного, що є функцією процента (М2):

М= М1 +М2 = L1(y) + L2 (i)

де L1(y) - функція доходу;

L2(i) - функція процента.

Кейнс не виключав можливості руйнівної інфляції при надмірному зростанні пропозиції грошей. Нарощування її може досягти такого рівня, за якого ставка процента знижується до критично низької межі. За нею економіка потрапляє в так звану "ліквідну пастку". Економічні суб'єкти віддають перевагу накопиченню ліквідності, перестають нарощувати дохідні активи, процентна ставка стабілізується і починає підвищуватися. У цих умовах перестає зростати інвестиційний попит, розривається ланцюжок зв'язку між грошима і виробництвом. Подальше зростання пропозиції грошей спричинить розбалансованість ринків, зростання цін та високу інфляцію. У цьому Кейнс убачав слабкість грошей як економічного регулятора та недостатню ефективність монетарної політики в стабілізації економіки.

Ці висновки дали Кейнсу підстави звернутися до фіскально-бюджетної політики як надійнішого та ефективнішого способу економічного регулювання. Він вважав, що з допомогою регулювання податків та дефіцитного бюджетного фінансування суспільних потреб можна більш оперативно і дійово впливати на платоспроможний попит, ніж через монетарну політику.

Проте слід зауважити, що надто вільне дефіцитне фінансування з державного бюджету призводить до такого ж самого надмірного зростання попиту та руйнівної інфляції, як і тривале проведення монетарної політики "дешевих грошей". Тому проблема полягає не у виборі шляху "накачування" платоспроможного попиту - монетарного чи фіскально-бюджетного, а у визнанні ефективного попиту вирішальною ланкою відтворювального процесу і в абсолютизації його ролі в цьому процесі. Реалізація такого підходу протягом тривалого часу неминуче призведе до інфляції незалежно від обраного шляху "накачування" ефективного попиту, що згодом проявилось в реальній дійсності країн, що управляли своєю економікою згідно з рекомендаціями Дж. М. Кейнса.

Економічна теорія Кейнса глибоко вплинула на всю економічну думку Заходу. Вона була домінуючою протягом кількох десятиліть, її рекомендації широко застосовувалися в економічних програмах урядів більшості західних країн. Це пояснюється тим, що кейнсіанська доктрина з'явилася у розпалі великої економічної депресії 1929-1933 pp., коли традиційна монетарна політика була паралізована і виявилася неспроможною вивести економіку з глибокої кризи. Рекомендації ж Кейнса давали можливість активно впливати передусім на зайнятість і обсяги виробництва як "найвужчі" місця економічного розвитку, вказуючи шлях виходу з кризи.

Коли період "великої депресії" минув (значною мірою завдяки кейнсіанській політиці "дешевих грошей"), погляди економістів і політиків все частіше стали звертатися до її інфляційної складової. І в міру зростання інфляції падала довіра до кейнсіанських рецептів. Дедалі більше дослідників звертали увагу на те, що концепції Кейнса не пристосовані для аналізу господарських ситуацій, що характеризуються стійким підвищенням загального рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства наприкінці 60-х - на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній грошових чинників. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація "проінфляційної доктрини", що ігнорує цінову динаміку і приносить купівельну спроможність грошей у жертву завданням забезпечення високих темпів економічного зростання.

Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів посилило вплив прихильників неокласичної теорії грошей, які істотно обновили традиційну кількісну теорію, надавши їй вигляду сучасного монетаризму.

8. Сучасний монетаризм - один із найвпливовіших напрямків економічної думки, який від кінця 1970-х - початку 1980-х рр багато в чому визначає зміст економічної політики провідних країн світу. Якщо кейнсіанство в середині 1930-х рр домінувало в системі теоретичних поглядів відносно характеру форм і методів державного регулювання економічних процесів завдяки своїм рецептам, спрямованим на подолання зростаючого безробіття яке на той час вважалося найгострішою проблемою, то такою проблемою для монетаризму стала хронічна інфляція, маховик якої дедалі більше прискорював оберти.

Важливо враховувати й інші обставини, що зумовили вихід на провідні позиції монетаристського напрямку економічної теорії Це, насамперед, інтернаціоналізація виробничого відтворення і системи ринкових відносин. Кейнсіанські рецепти, що використовувалися раніше, торкалися в основному внутрішньої економіки і мало зважали на зовнішньоекономічні процеси. Необхідність перебудови господарського механізму диктувалась і умовами нового етапу НТР, що набув інтенсивного розвитку від другої половини 1970-х рр , а також іншими -- не лише економічними, а й соціально-політичними, в т ч й ідеологічними, чинниками.

Ідеї монетаризму, як однієї з форм неокласичного напрямку західної економічної думки, зародилися ще в 1920-х рр. Як цілісна система економічних поглядів монетаризм сформувався в 1960-і рр. Найяскравішою постаттю серед представників цієї школи є М. Фрідман -- професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 1976 р, автор більш як 270 праць.

Вважається, що своїм відродженням монетаризм як і в цілому неокласичний напрямок економічної думки, зобов'язаний опублікованій 1956 р книжці «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей», яка вийшла під редакцією М Фрідмана. Важливе значення у становленні монетаризму мала також книга «Історія грошей Сполучених Штатів 1868 -- I960», написана М.Фрідманом і А. Шварц та видана 1963 р. Публікацією цих книг фактично завершилось формування монетаризму в самостійну течію західної економічної теорії. У 1990-х рр вплив ідей монетаризму дещо послабшав. Окремі рецепти грошової політики, закорінені в ньому, було піддано жорсткій критиці. Завдяки цьому в деякі з його позицій внесено певні корективи. Одначе загалом вплив монетаризму як одного з провідних напрямків сучасної економічної думки лишається досить суттєвим.

Варто зважити й на те, що монетаризм як економічна теорія має розгалуження. Він об'єднує групи економістів, що по-різному тлумачать ті чи ті аспекти економічної теорії та політики.

Різнобічність монетаризму породжує неоднозначність, що існує в економічній літературі з приводу визначення основного змісту цього напрямку економічної теорії Найпоширенішою є концепція, що в загальному (широкому) застосуванні монетаризм представляє теорію, яка вивчає вплив грошей і грошово-кредитної політики на стан економіки в цілому Монетаризм у вузькому (конкретнішому) визначенні трактується як відповідна «система теоретичних поглядів, згідно з якою регулювання грошової маси є визначальним чинником впливу на динаміку грошових доходів» У підручнику Е.Дж. Долана, К.Д. Кемпбелл і Р.Дж. Кемпбелл зазначено: монетаризм -- школа економічної думки, котра акцентує увагу на змінах у кількості грошей, що перебувають в обігу, як визначальної функції цін, доходів і зайнятості.

Відповідно до цього визначення монетарнім ототожнюється з кількісною теорією грошей. «Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей.-- відзначає М. Фрідман,-- тепер називається монетаризмом». Однак в одному з підручників із теорії грошей та банківської справи наголошується, що «визнання обмеженості методу класичної кількісної теорії є наріжним каменем школи монетаризму». У зв'язку з цим вважається, що монетаризм являє собою не просто кількісну теорію, а сучасний варіант кількісної теорії грошей. Ідеться про використання монетаризмом лише методологічної основи класичної кількісної теорії. За твердженням М. Фрідмана, поняття «кількісна теорія» використовується як термін, що «характеризує радше загальний підхід, аніж безпосереднє визначення самої сутності теорії монетаризму».

У західній літературі широко представлена думка про те що поняття "монетаризм” не слід пов'язувати з чітко визначеною теоретичною концепцією. Мова йде про розуміння монетаризму як грошової політики держави, що може спиратися навіть на протилежні одна одній теоретичні бази. Керівник англійської школи монетаристів Д. Лейдлер з приводу цього пише «Я трактую це поняття як певну політику, відповідно до якої робляться спроби встановити контроль над динамікою загального рівня цін через регулювання росту відповідних грошових агрегатів. Якщо ж казати про специфічні різновиди цього поняття,-- продовжує англійський вчений,-- то необхідно зазначити, що монетаризм репрезентує політику, спрямовану, з одного боку, на зменшення темпів інфляції способом відповідного скорочення обсягів грошових агрегатів, а з іншого -- на підтримку стабільності цін через забезпечення постійних темпів пропозиції грошової маси.

Конкретизуючи це визначення, представник чиказької школи монетаризму, один із авторів книги "Дослідження в галузі кількісної теорії грошей” професор Селден пише, що "монетаризм слід розуміти як поєднання двох основних принципів

1) гроші мають значення, іншими словами, зміни у кредитно-грошовій сфері спричиняють вирішальний вплив на загальну господарську кон'юнктуру,

2) центральні банки спроможні контролювати кількість грошей в обігу”.

Найбільш суттєвими положеннями сучасного монетаризму, які стосуються теорії грошей та грошової політики, є такі положення:

Вільна ринкова економіка, що базується на приватній власності, є потенційно здатною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не заважають. Тому якщо в реальній дійсності в економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо, то це результат дії саме таких зовнішніх сил. Зокрема, в названій праці «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868--1960» М. Фрідман та А. Шварц довели, що світова економічна криза 1929-- 1933 рр., що розпочалася в США, була спровокована помилковою монетарною політикою ФРС, що призвело до надмірного скорочення пропозиції грошей і платоспроможного попиту.

Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відокремленою від сфери реальної економіки. Оскільки грошова сфера безпосередньо пов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки.

Грошова сфера повинна бути центральним об'єктом державного регулювання з тим щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей ринкового механізму саморегулювання. При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважно економічними методами, щоб максимально виключити пряме втручання в економічну діяльність суб'єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі. Тому монетаристи зосередили основну увагу у своїх дослідженнях на методах та інструментах монетарної політики.

* Аналіз динаміки грошової маси (пропозиції грошей) та динаміки кризових явищ в економіці США приблизно за 100 років, проведений М. Фрідманом та А. Шварц, довів, що номінальний обсяг ВВП перебуває у тіснішому кореляційному зв'язку з пропозицією грошей, ніж з інвестиціями та генеруючою нормою процента, які визнаються кейнсіанцями вирішальним чинником впливу на економіку. Динаміка ВНП, а значить і цін, чітко, тільки з деяким відставанням, йде за динамікою маси грошей в обороті. Тому монетаристи знову в центр уваги поставили кількісний чинник, який безпосередньо, а не через процент та інвестиції, впливає на кон'юнктуру ринку, ціни і виробництво. На цій підставі вони вважали регулювання пропозиції грошей важливим способом попередження кризових явищ, згладжування коливань ділового циклу.

* Як послідовні прихильники кількісної теорії, монетаристи спираються у своїх дослідженнях на формулу «рівняння обміну» І. Фішера:

М * У = Р * Q.



Різниця в тому, що І. Фішер робить наголос на вплив грошового фактора (кількості грошей) на ціни, а монетаристи -- на вплив цього чинника на обсяг номінального валового продукту. Проте ця відмінність не заперечує принципової тотожності їх позицій щодо центрального положення кількісної теорії -- про вплив кількості грошей на ціни. Адже величина Р * Q. -- це фактично обсяг валового національного продукту. Тому рівняння обміну можна записати так:

М*V=ВНП,

де ВНП -- номінальний валовий національний продукт.

* Подібною до кількісної теорії є й позиція монетаристів щодо швидкості грошей та її впливу на економічні процеси. Вони стверджують, що величина V стабільна на коротких часових інтервалах і змінюється лише на довготермінових інтервалах, проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передбачатися. Це дало підстави монетаристам абстрагуватися від чинника V при визначенні впливу М на рівень цін на всіх часових інтервалах, у чому вони повністю солідаризуються з представниками класичної кількісної теорії.

* Монетаристи по-новому сформулювали: М - П0 - Ц, тобто розглянули як зміна кількості грошей (М) впливає на попит (П0) і через нього на ціни (Ц). Цей механізм видався досить ефективним, оскільки тривалість передатного процесу є короткою і можливість впливу на ціни через регулювання М досить висока. Це дає можливість оперативно регулювати збалансованість попиту і пропозиції на ринку через пропозицію грошей.

Однак, такий «передатний механізм» обмежується лише процесами, що відбуваються у сфері обміну і зовсім не зачіпає сфери виробництва (так званого «чорного ящика»). М. Фрідман пояснює механізм, що скритий у «чорному ящику», через портфель активів, якими володіють усі економні суб'єкти. Усі власники таких портфелів звикають до певної структури цих активів, зокрема до співвідношення грошових запасів і запасів інших активів (фінансових і не фінансових). І якщо пропозиція грошей (М) зростає, звична структура активів порушується, і щоб її відновити, економічні суб'єкти будуть більше купувати інших активів, у тому числі матеріальних, що підвищить попит на товарних ринках і стимулюватиме розширення виробництва.· Визнавши регулювання пропозиції грошей (М) головним напрямом регулятивного впливу держави на економіку, монетаристи могли, подібно до кейнсіанців, сповзти на Інфляційні позиції. Адже нарощування пропозицію грошей (М), у їх трактуванні, само по собі приводить до зростали платоспроможного попиту, що «тягне» за собою розширення номінального ВН Останнє може бути як за рахунок збільшення виробництва реального ВНН, так за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто Інфляції.

Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило» довгострокової грошової політики, за яким держава повинна підтримувати помірне, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до середньорічних темпів зростання ВНП та очікуваної інфляції.

Монетаристи внесли певні корективи в постулати класичної кількісної теорії:

* визнали, що на тривалих часових інтервалах V змінюється, що ускладнює зв'язок між М і Р та робить їх динаміку непропорційною;

* між зміною М та її проявом у сфері цін і виробництва існує певний часовий лаг, який теж ускладнює зв'язок між М та Р і повинен враховуватися в монетарній політиці;

* ці два явища грошового механізму, по суті, виключають два постулати кількісної теорії - - пропорційності й однорідності, і вони замінюються постулатом асинхронності в динаміці М і Р;

* держава у своїй монетарній політиці

повинна орієнтуватися не на поточні проблеми, а на перспективні -- передусім на підтримання цін на стабільному рівні.

Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації -- в економічній практиці. Його сила полягає:

* у введенні жорсткого правила поведінки для держави в грошовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;

* у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) -- для" цього достатньо тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборонити будь-які вільності з боку держави при регулюванні грошової сфери;

* у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів -- ним є орган, який допустив надмірне зростання, або надмірне скорочення Мв обороті у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємництва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, пропозиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіскальні, монетарні тощо умови для розвитку.

Як видно з визначень, що даються безпосередньо представниками цієї школи економічної думки, головним змістом монетаристської політики є структурна перебудова системи державного регулювання господарських процесів, його форм і методів. У цій перебудові не змінюється кінцева мета економічної політики держави -- забезпечити найсприятливіші умови для дії ринкових механізмів. Змінюється лише інструментарій цієї політики. Головним об'єктом державного втручання в економічні процеси стає сфера грошових відносин. Це свідчить про зв'язок між монетаризмом і кейнсіанством. Воднораз наявність спільних позицій, що характеризують роль і місце грошового чинника в економічній структурі суспільства передбачає глибокі відмінності між монетаризмом і кейнсіанством у методології аналізу грошових відносин. Усупереч твердженню Дж М Кейнса про внутрішню нестабільність господарської системи, вся споруда монетаризму як неокласичного напрямку теорії методологічно базується на -- з одного боку, на внутрішній структурній збалансованості і здатності до саморегуляції ринкової економіки, а з іншого -- на відносній автономності грошової системи, котра виступає як зовнішній генератор дестабілізаційних процесів розвитку.

9. Фридман для экономики человек еще более уникальный. Многие называют его главным экономистом двадцатого века, а остальные отдают ему номер два после Кейнса.

Пожалуй, достижения Фридмана как раз легче всего представлять как атаки на Кейнсианство. Таких атак было очень много, я остановлюсь на трех главных. Самая важная, по мнению самого Фридмана, из его теорий изложена в книжке «Теория функции потребления»; она утверждает, что люди, выбирая сколько потреблять, смотрят не на текущий доход, как полагал Кейнс, а на «постоянный доход», осознавая, что тратить все сегодня может быть не лучшей стратегией, причем люди планируют не только за себя, но и за своих детей и внуков. В итоге, изменение дохода в данный момент может не привести к буму потребления, и политика государства окажется тщетной. Сам Фридман считал, что эта теория является всего лишь логическим продолжением его знаменитой статьи о методологии экономики. Там он утверждал то, что не хотят понимать многие наши комментаторы, а именно, что человек или фирма не обязаны знать экономику, что бы действовать согласно ее законам. Фирма максимизирует прибыль не потому, что ее владелец выучил экономику, а благодаря своеобразному экономическому естественному отбору, в результате которого неэффективные предприниматели сами по себе уходят с рынка. В качестве метафоры Фридман использовал бильярдистов: они играют так, как будто бы знают физику и геометрию, что совсем необязательно. Точно так же люди не проедают все текущие доходы, просто потому, что их этому учит инстинкт самосохранения.

Вторая битва касалась отношений между безработицей и инфляцией. Мы уже неоднократно писали о том, как Милтон Фридман и недавний лауреат Нобелевской премии Эдмунд Фелпс предсказали, что связь между инфляцией и безработицей разрушиться, если государство попытается ее использовать. Эта теория особенно интересна потому, что она давала конкретные предсказания, ставшие историческими фактами в 1970-х. Кейнсианцы до сих пор пытаются объяснить, почему их изначальная модель была все-таки правильной, но правительства урок заучили и с инфляцией не играют.

Большинство знает Фридмана как родоначальника монетаризма, одного из течений в макроэкономике, утверждающего, что инфляция это всегда и везде денежный феномен. Действительно, предложение денег было одной из главных тем в его творчестве, включая монументальный труд «Денежная история США», написанный в соавторстве с Анной Шварц и перевернувший представление о причинах Великой Депрессии (авторы считали, что ее вызвала в основном неумелая денежная политика ФРС) и и о роли денежной политики в управлении экономикой. Кейнс считал, что государство должно использовать для стабилизации только фискальную политику, но сейчас большинство властей развитых стран уже далеки от этого. Сам Фридман до последнего придерживался мнения, что денежная политика должна быть не просто независимой от правительства, но и независимой от кого-либо еще: он предлагал просто увеличивать предложение денег на 3 - 4% в год. Такую радикальную позицию мейнстримовые экономисты сейчас уже не поддерживают, но все равно любой центральный банкир своим успехам обязан во многом именно Фридмановской монетарной революцией.