Фінансова система Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Особливості організації і функціонування фінансової системи Європейського Союзу

1.1 Становлення і формування фінансової системи ЄС

1.2 Етапи економічної інтеграції в Європі

1.3 Валютно-фінансова конвергенція

1.4 Особливості організації фінансів Європейського Союзу

2. Загальна безпека

2.1 Соціально-економічний розвиток

2.2 Аналіз дохідної частини бюджету України за 2010-2012 рр

2.3 Аналіз видаткової частини бюджету України за 2010-2012 рр

2.4 Аналіз виконання бюджетів у період з 2010-2012 років

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Ми живемо в єдиному глобальному світі, який зароджує якісно нові принципи організації економічного і соціального життя. Глобалізація - це стан цивілізації і процес, в якому на суспільне життя впливають міжнародні фактори - від політики, економіки, освіти, мистецтва аж до засобів масової інформації.

Глобалізаційні процеси, які відбуваються у світовій політиці та економіці, призводять до встановлення тісного політичного діалогу між окремими країнами та регіонами світу, а також до поглиблення міжнародних господарських зв`язків, посилення взаємозалежності національних економік [7, с. 56].

Сьогодні найбільшим та найпотужнішим інтеграційним об`єднанням у світі є Європейський Союз, метою створення якого якраз і є сприяння економічному добробуту, підвищенню життєвого рівня народів Європи, зміцнення миру та створення стійкого союзу Європейської Спільноти.

Країни Європейського Союзу демонструють найдинамічніші економічні показники у світі. Вони належать до могутньої системи колективної безпеки, що гарантує захист від різноманітних викликів сучасного світу.

Фінанси Європейського Союзу є багаторівневою, проте ще не повною мірою ієрархічно впорядкованою, системою, яка водночас характеризується певною органічною цілісністю, взаємопов`язаністю її складових та структурною єдністю її функціональних елементів. За своєю організацією та функціональним призначенням фінанси ЄС значною мірою подібні до державних фінансів.

Проте головним суб`єктом фінансових відносин у цьому випадку є не держава, а багатонаціональне інтеграційне об`єднання, що відповідає якісно іншому рівню організації фінансової системи.

Метою курсової роботи є дослідження фінансів Європейського Союзу як найбільш успішного і прогресивного міжнародного інтеграційного об`єднання держав та процесів, що в ньому відбуваються. Її досягненню слугує пропонована логіка викладення матеріалу.

Об'єктом дослідження даної курсової роботи є бюджетна система ЄС.

Курсова робота складається з двох розділів. У першому розділі розглядається історія виникнення та особливості організації фінансів Європейського Союзу. Другий розділ роботи присвячений аналізу основних макроекономічних показників України у різних сферах життя.

1. Особливості організації і функціонування фінансової системи Європейського Союзу

1.1 Становлення і формування фінансової системи ЄС

Для розуміння функціонування сучасної фінансової системи ЄС, а також причин, що вплинули на формування її переваг і недоліків, необхідно мати розуміння основних фактів, які лягли в основу еволюції даної системи. Історія створення бюджетної системи ЄС починається з того моменту, коли з'явилися принципи дії бюджетних механізмів, які були закладені Паризьким договором (18 квітня 1951 р.), що заснував Європейське Співтовариство вугілля і сталі (ЄСВС, European Coal and Steel Community), а також Римським договором (25 березня 1957), що встановив Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС, European Economic Community). Ці принципи проіснували майже без змін до 1970 р. Спочатку у кожного з європейських співтовариств був окремий бюджет, з якого фінансування надходило на адміністративні та операційні витрати. У 1957 р. з появою ЄС був створений загальний бюджет. У 1965 р. відповідно до підписаного Договором про злиття, була створена єдина Комісія та єдина Рада. Договір про злиття об'єднав адміністративний і операційний бюджети ЄСВС і адміністративний бюджет Євратому. Згідно з цим договором були створені єдина Комісія та єдина Рада, які замінили вищі керівні органи трьох співтовариств. До 1970 р. процес об'єднання бюджетних інструментів був завершений. Згідно Люксембурзькому угодою, підписаною 22 квітня 1970, до єдиного бюджету ЄС були включені витрати Євратому на дослідження та інвестиційні програми. Дане рішення докорінно змінювало сутність бюджету Співтовариства, заміщаючи фінансові вкладення країн-членів власними ресурсами Європейського Співтовариства. Це рішення стало ключовим для бюджету Співтовариства, надавши йому фінансову незалежність.Спочатку основними джерелами фінансових надходжень бюджету Співтовариства стали митні збори (1968 р.), сільськогосподарські мита (1970 р.), а також доходи від ПДВ (1970 р.), що формуються на основі встановлення процентної ставки ПДВ для кожної країни - члена ЄС [11, с. 112].

Далі в даному розділі розглянемо причини, що вплинули на подальший розвиток бюджетної системи ЄС. Зі зміною інституційної системи Союзу, розширенням складу країн-членів, бюджетні механізми працювали все менш і менш ефективно, виникла необхідність реформування системи бюджетування ЄС. На Раді 1984 року в Фонтенбло було піднято кілька питань, що становлять значну важливість для фінансового функціонування Спільноти: проблема незбалансованості бюджету Великобританії, приєднання Іспанії та Португалії, стримування витрат на проведення сільськогосподарської політики, виснаження власних ресурсів, викликане збільшенням частки відрахувань країн- членів від доходів з податку на додану вартість, яка прямувала до доходів Співтовариства.Важливою причиною реформування фінансової системи ЄС стало також сформувалося несправедливий розподіл ролей між країнами - членами. Так, одні країни виступали в якості донорів, інші - в якості реципієнтів. Для вирішення цієї проблеми був введений механізм коригування, що дозволив дати послаблення Великобританії і вирішити проблему незбалансованості її бюджету. Вирішенню проблеми несправедливого розподілу ролей між країнами - членами сприяло згодом введення нового джерела фінансування бюджету, про яке буде сказано далі.

Новий напрям політичного розвитку, яке отримало Спільнота після третього розширення (приєднання Іспанії та Португалії) у 1986 році і згодом укладення Єдиного акту, відкрило перспективи для реформування фінансової системи ЄС. Основна мета даного напрямку полягала в наданні фінансових ресурсів для початку проведення політики « економічного і соціального вирівнювання » на рівні Спільноти з наданням гарантії того, що нові створені фонди не будуть джерелами фінансування для проведення тільки спільної сільськогосподарської політики. Формування бази фінансових ресурсів передбачало досягнення угоди про основні середньострокові перспективи між усіма сторонами, залученими в бюджетний процес Співтовариства.Концепція реформи була представлена ??Комісією у лютому 1987 р. в рамках « Пакету Делора - I», по імені Жака Делор, який очолював Комісію у той період. У 1988 р. Європейська Рада в Брюсселі схвалила політичні рамки реформи (broad political guidelines), центральними положеннями якої стали система формування власних ресурсів, бюджетна дисципліна (budgetary discipline), реформування структурних фондів (reform of the structural funds). Для формування фінансової бази, яка давала б Спільноті можливість здійснювати всі покладені на нього функції, був розширений спектр джерел доходу бюджету. Було вирішено відійти від схеми, коли загальний обсяг власних ресурсів був закріплений за одним із джерел доходу (ПДВ). Тепер загальний рівень фінансових ресурсів щоразу закріплювався на певному рівні в залежності від величини загального ВНП Співтовариства і розраховувався виходячи з оцінки обсягів ресурсів, необхідних для діяльності Спільноти, які містяться в середньостроковій економічній програмі - фінансовій перспективі. Обсяг власних ресурсів збільшився з створенням додаткового джерела доходів « четвертого ресурсу» - відрахування країн - членів, які встановлювалися у вигляді відсотка від величини їх ВНП. Це джерело фінансових надходжень був введений для того, щоб компенсувати скорочення надходжень до бюджету від традиційних власних ресурсів, оскільки ПДВ мав регресивний характер, а митні мита були знижені. Ставка відсотка відраховується частки стала визначатися на кожний бюджетний рік залежно від різниці між планованими витратами бюджету і доходами від інших джерел. Для забезпечення збалансованості між різними категоріями витрат і контрольованого підвищення цих витрат була введена бюджетна дисципліна, яка регламентувалася міжінституційних угодою і ставала питанням загального регулювання для Парламенту, Ради та Комісії. Невід'ємною частиною цієї угоди стало рішення про розробку фінансової рамки (фінансової перспективи), що стала основою для нових угод з питань бюджетної дисципліни. Згідно з цим положенням Парламент, Рада та Комісія мають повноваження заздалегідь визначати основні бюджетні пріоритети на майбутній період (4-6 років) і встановлювати рамки витрат Співтовариства.

Таким чином, у фінансовій рамці відображається максимальний обсяг майбутніх витрат і їх передбачуваний склад. Перше міжінституційних угода була укладена на 1988-1992 рр.., Тобто в період дії «Пакету Делора - I». Фінансова рамка, яка була невід'ємною частиною угоди, ставала базою для здійснення різних напрямків політики в рамках бюджетної дисципліни. Вона є основою для забезпечення гармонійного і контрольованого розвитку секторів бюджетних витрат, і в той же час, для встановлення нового балансу у витратах на користь витрат на проведення структурної політики. Третім напрямком бюджетної реформи 1988 р. стали реформування діяльності Структурних фондів Спільноти. Згідно з Єдиним європейським актом, три структурних фонду, що фінансуються з загального бюджету (ФЕОГА, ЄСФ і ЕФРР), повинні були проводити узгоджену політику, спрямовану на досягнення цілей, окреслених в угоді. Для досягнення намічених завдань було вирішено збільшити асигнування, що виділяються в рамках фондів так, щоб до 1993 р. вони б змогли перевищити показники 1987 р. у два рази.

Проведену бюджетну реформу 1988 р., безумовно, можна назвати успішною, оскільки три основні цілі: контрольований і впорядкований зростання витрат; поліпшення бюджетної процедури і управління бюджетом; досягнення необхідного обсягу надходжень від власних ресурсів - були досягнуті. Реформа 1988 сприяла подоланню проблеми нестачі фінансових коштів. Незважаючи на те, що максимальні рівні витрат по різних категоріях, встановленим у фінансовій перспективі 1988-1992 рр.., Були в кілька разів збільшені, сумарний обсяг видатків, зафіксований у фінансовій перспективі, не перевищував граничного обсягу власних ресурсів. Цьому багато в чому сприяли два сприятливих економічних чинника - більш швидкі темпи економічного зростання порівняно з прогнозованими значеннями і помірне зростання витрат на єдину сільськогосподарську політику. Міжінституційна угода 1988 р. і фінансова рамка, яка стала складовою частиною цієї угоди, сприяли створенню збалансованих механізмів взаємодії між інститутами ЄС у бюджетному секторі. Настало в 1993 р. друга міжінституційна угода, що встановила фінансову рамку на період з 1993 по 1999 рр.., Підтвердило успішність інструменту міжінституційного угоди.Дія положень фінансової рамки, встановленої в 1988 р. минав у 1992 р. Нові завдання, позначені в договорі про Європейський Союз, ставили перед Співтовариством завдання забезпечення додаткових фінансових надходжень. Договір офіційно проголосив мету створити в рамках Спільноти економічний і валютний союз, який припускав проведення державами - членами загальної економічної і валютної політики, а також введення єдиної валюти. На початку 1992 р. Комісія запропонувала новий проект середньострокової фінансової рамки на 1993-1999 рр.., Яка отримала назву «Пакет Делора - II» і яка включала виконання цілей Договору про Європейський Союз. Для досягнення цілей нового договору тимчасові рамки дії фінансової перспективи були розширені до 7 років. Нова фінансова рамка стала продовженням реформи 1988 року, оскільки зачіпала ті ж самі аспекти: структурні фонди, бюджетну дисципліну, власні ресурси. Схвалена Радою в грудні 1992 р. фінансова рамка на період з 1993 р. по 1999 р. віддавала пріоритет витрат на структурні операції Євросоюзу в найбільш відстаючих регіонах. Згідно Единбурзькому угоди, необхідно було збільшити обсяг ресурсів, що спрямовуються на фінансування внутрішніх політик Спільноти, розширити фінансування Структурних фондів, а також вжити низку заходів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності європейської промисловості. Наступні межінтституційні угоди і вводяться ними фінансові рамки на 2000-2006 рр.. і на 2007-2013 рр.. продовжили заданий хід реформування бюджетної системи Співтовариства. Так в рамках міжінституційних угоди 2000-2006 р., було продовжено процес підвищення ефективності бюджетної процедури. До створення останнього Межінстітуціоальної угоди (фінансова рамка на 2007-2013 рр..) були застосовані ті ж принципи, на яких формувалося угоду для попередньої багаторічної фінансової рамки. Проте були впроваджені нові механізми, що дозволили зробити багато процедур більш гнучкими. Так, в нову угоду було включено угоду про створення Фонду Солідарності Європейського Союзу за допомогою якого стало можливим фінансувати виникаючі витрати бюджету, що перевищують встановлену норму. Європейський фонд адоптації глобалізації (European Globalization Adjustment Fund) також дозволив розміщувати додаткові ресурси для фінансування непокритих витрат [6, с. 74].

Таким чином, можна зробити висновок, що значимий перелом в системі бюджетування ЄС стався після впровадження реформою 1988 механізму багаторічного бюджетування. Він задав напрямок, яке знайшло відображення в наступних перетвореннях системи бюджетування ЄС. Багаторічні фінансові плани стали якісно новим інструментом управління бюджетною системою Спільноти, надали основу для вдосконалення існуючої системи та запровадження нових механізмів: бюджетної дисципліни, системи власних ресурсів, а також фінансування програм через структурні фонди.

1.2 Етапи економічної інтеграції в Європі

Початком процесу інтеграції країн Західної Європи вважається 9 травня 1950 р., коли міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн. Ця пропозиція була реалізована в результаті підписання у 1951 р. Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС), до якого увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина і Франція ("європейська шістка") [1, с. 72].

Згодом на основі досягнутого позитивного досвіду ЄСВС об'єднавчий процес поширився на економіку в цілому. Так, у 1957 р. було підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратому). Метою ЄЕС визначалися створення митного союзу, усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства (забезпечення вільної торгівлі) і врешті -- створення спільного ринку. Водночас ідея створення Євратому полягала у налагодженні співпраці у використанні ядерної енергії у мирних цілях. У 1967 р. відбулося злиття виконавчих органів названих трьох співтовариств. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції, основними серед яких були Європейська Комісія, Рада ЄС, Європейський Парламент і Суд Європейських Співтовариств. Практично одночасно у 1968 р. завершується створення митного союзу ЄС. бюджет європейьский союз фінансовий

Отже, з кінця 1950-х років до кінця 1969 р. відбувався інтенсивний процес розвитку спільного ринку ЄС, а досягнення первісних цілей, визначених Римським договором 1957 р., об'єктивно підвело до порушення питання про подальший розвиток інтеграції. Етапним у цьому стало підписання в 1986 р. Єдиного європейського акта, що поставив завдання створити до 1 січня 1993 р. єдиний внутрішній ринок, запровадив спільну політику в соціальній сфері й галузі науково-технологічного розвитку, щодо охорони навколишнього середовища. Договір не лише вніс зміни до раніше укладених угод про утворення Європейських Співтовариств, а й поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики, поставив питання про створення Європейського Союзу як не лише економічного, а й політичного інституту [5, с. 31].

Наступним кроком у процесі європейської інтеграції стало підписання в лютому 1992 р. Маастрихтського договору про Європейський Союз, що в економічному сенсі фактично означало курс на форсоване завершення формування єдиного внутрішнього ринку та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу. Новим кроком посилення взаємодії стало підписання у червні 1997 р. Амстердамського договору, що вніс істотні зміни в установчі угоди про Європейське Економічне Співтовариство та Європейський Союз. Прийняття Амстердамського договору привело інституційні механізми ЄС у відповідність до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграло укладення в 1997 р. Шенгенської угоди про вільне пересування громадян у межах Євросоюзу.

Додаткові зміни в чинні механізми інституційного розвитку ЄС були внесені на засіданні Європейської Ради 7--9 грудня 2000 р. ухваленням Ніццького договору. Ці зміни, що мають набути чинності після ратифікації Договору всіма членами ЄС, спрямовані одночасно і на цілі поглиблення інтеграції ЄС [3, с. 42].

Економічна інтеграція є наслідком поглиблення міжнародного територіального поділу праці. На певному етапі розвитку цього процесу економічні стосунки між країнами світу характеризуються вже не тільки торговельними, але й тісними виробничими, фінансовими зв'язками. Економічна інтеграція - це процес зближення національних економік шляхом утворення єдиного економічного простору для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, робочої сили через національні кордони. Національні економіки, спеціалізуючись на певних товарах та послугах, водночас доповнюють одна одну в системі світового господарства. Слово "інтеграція" походить від латинського “integer” - цілий; отже, інтеграція веде до утворення цілісної економічної системи [1, с. 52].

У своєму розвитку Європейський Союз пройшов кілька етапів економічної інтеграції:

- Зона вільної торгівлі (з 1959 до 1968р.)

- Митний союз (з 1968 до 1976р.)

- Спільний ринок (з 1977 до кінця 1984р.)

- Єдиний внутішній ринок (з 1985 до кінця 1922р.)

- Економічний та ваютнийсоюх (з 1933р.)

Етап зони вільно торгівлі (1959-1968рр.)

Для цього періоду економічної інтеграції характерні особливості фінансової політики, що формується у рамках зони вільної торгівлі: відповідно до Римського договору було поступово скасовано митні збори і кількісні обмеження на внутрішню торгівлю, що стало передумовою встановлення єдиного митного тарифу. У міру того як відбувалася лібералізація двосторонньої торгівлі, між країнами-членами формувалися зони вільної торгівлі, причому кожна з них зберігала свій митний тариф щодо третіх країн. 31962 р. було введено в дію єдину сільськогосподарську політику. У1965 р. три європейських співтовариства прийняли рішення про злиття своїх виконавчих органів.

Етап митного союзу (1968--1976 рр.) [6, с. 53]

етап багатонаціональної економічної інтеграції та активного розвитку переваг митного союзу і зовнішньоторговельної політики щодо третіх країн, спочатку в рамках шести країн-засновниць, а згодом -- у рамках перманентного розширення ЄС. Держави -- члени такого утворення скасовують будь-які митні збори, а також погоджуються узгодити спільний зовнішній тариф стосовно третіх країн. Єдиний митний тариф передбачає не лише спільну митну політику, а й спільну політику у сфері зовнішньої торгівлі. Більше того, свобода руху поширюється на всі товари в межах митного союзу, незалежно від країни-виробника. Отже, скасовується митний контроль на внутрішніх кордонах. У результаті в державах -- членах митного союзу обсяг торгівлі збільшився до безпрецедентно високого рівня, зміцнивши фундамент усієї європейської конструкції.

Цілеспрямована єдина сільськогосподарська політика доповнюється в цей період єдиною політикою у сфері охорони навколишнього середовища й у сфері досліджень та технічного розвитку. На основі угоди 1971 р. між ЄС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (GABT) кордони внутрішньо інтеграційної зони вільної торгівлі поширюються на сім країн, що були на той час членами ЄАВТ (Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія і Велика Британія). З цим етапом пов'язаний початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. було введено спільне плавання валют окремих країн -- членів ЄС у певних межах ("валютна змія").

Етап спільного ринку (1977--1984 рр.). [6, с. 52]

Як відомо, ще Римський договір визначив як стратегічну мету створення єдиного Європейського економічного простору, який би ґрунтувався на спільному ринку. У статті 2 Договору цю мету визначено так: "Спільнота через створення спільного ринку та поступове узгодження економічної політики держав-членів має забезпечити гармонійний розвиток економічної діяльності на всій своїй території, постійний і збалансований розвиток, зміцнення стабільності, швидке зростання рівня життя та поглиблення стосунків між державами, що входять до неї". Перш ніж аналізувати особливості фінансової політики на цьому етапі європейської інтеграції, слід визначити поняття "спільний ринок", "єдиний ринок" і "внутрішній ринок", які використовують майже як синоніми, але мають важливі суттєві відмінності.

Спільний ринок -- етап економічної інтеграції, спрямований згідно з висновком Суду ЄС на скасування всіх торговельних перешкод у межах Співтовариства задля об'єднання національних ринків у єдиний ринок, створюючи таким чином умови, якнайбільше наближені до справжнього внутрішнього ринку. Варто зазначити, що в Договорі про заснування Європейського Співтовариства жодного разу не згадано поняття "єдиного ринку". У Договорі переважно йдеться про спільний ринок і кінцевий результат його існування -- внутрішній ринок. Згідно зі статтею 14 Договору це "простір без внутрішніх кордонів, де вільний рух товарів, послуг, капіталу, а також вільне пересування людей забезпечуються відповідно до положень цього Договору". Отже, створення спільного ринку, подібного до внутрішнього, потребує не лише лібералізації торговельних відносин між державами -- учасницями процесу; для цього також потрібний вільний рух факторів виробництва -- праці, послуг і капіталу. Таким чином, забезпечення вільного руху робочої сили, послуг і капіталу в межах ЄС, разом з вільним рухом товарів, є чотирма основними свободами спільного ринку.

Вільний рух капіталу та лібералізація платіжних операцій у рамках спільного ринку стали важливою передумовою запровадження у 1979 р. Європейської валютної системи -- специфічної організаційно-економічної форми відносин країн ЄС у валютній сфері, спрямованої на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув'язку. Стратегічними цілями створення Європейської валютної системи були досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка б оберталася в ЄС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розроблення та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн -- членів Європейської валютної системи [6, с. 52].

Етап єдиного внутрішнього ринку (1985--1992 рр.)

На основі Єдиного європейського акта, а також поданої у червні 1985 р. Європейською Комісією програми створення внутрішнього ринку (відома як "біла книга") країни ЄС приступили до завершення формування єдиного внутрішнього ринку, ліквідовуючи решту бар'єрів на шляху пересування товарів і факторів виробництва. Європейська Комісія, яку очолював Ж. Делор, висунула більше 300 законодавчих ініціатив, спрямованих на забезпечення вільного міждержавного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили, а також визначила три основні групи бар'єрів, які необхідно було усунути. Серед них -- фізичні бар'єри (прикордонні митні пости і паспортний контроль), технічні бар'єри (відмінності у стандартах, невизнання освітніх сертифікатів, пріоритет національним виробникам при державних закупівлях) і фіскальні бар'єри (відмінності в оподаткуванні). У цей самий період країни ЄС перейшли до реалізації вже не просто узгодженої, а єдиної політики в окремих галузях -- енергетиці, транспорті, питаннях соціального і регіонального розвитку.

Завершення формування єдиного внутрішнього ринку сприяло інтенсифікації європейської інтеграції в цілому. Формування єдиного внутрішнього ринку прискорило процес фіскальної гармонізації, ліквідуючи в такий спосіб фіскальні кордони. Єдиний ринок сформував потребу в посиленні економічного й соціального гуртування, що сприяло пожвавленню регіональної та соціальної політики Співтоварства. Внутрішній ринок прискорив формування європейських ринків енергетики, транспорту та телекомунікацій. У рамках єдиного внутрішнього ринку дедалі більше розвивалися правові засади політики захисту прав споживачів та довкілля, політики з питань науково-дослідної діяльності й розвитку. І, нарешті, одним із найважливіших наслідків є той факт, що консолідація в рамках єдиного внутрішнього ринку стала рушійною силою для Маастрихтських домовленостей, спрямованих на розбудову економічного й валютного, а також політичного союзу.

Етап економічного і валютного союзу (з 1993 р.).

Економічний і валютний союз (ЕВС) уособлює високий рівень багатонаціональної інтеграції, який передбачає запровадження спільної монетарної політики та тісну координацію економічної політики держав -- членів Союзу. На етапі формування економічного та валютного союзу відбувається зміцнення політичної інтеграції і форсований розвиток валютної інтеграції на основі підписаного на початку 1992 р.

Маастрихтського договору про Європейський Союз. Його створення базується як на попередніх досягненнях узгодженої валютної політики, так і на нових ініціативах. На першому етапі (1990--1993 рр.) в рамках Європейської валютної системи було запроваджено допустимі межі коливань валютних курсів, розпочато реалізацію узгоджувальної валютної політики, що передбачала: 1) узгоджену підтримку змін ринкових валютних курсів в обумовлених кількісних межах з допомогою валютного втручання центральних банків; 2) забезпечення валютних інтервенцій у ситуації, коли ринковий валютний курс досягає інтервенційної точки (коли Центральний банк зобов'язаний вдатися до інтервенції на валютних ринках, спрямованої на зближення зі встановленими курсовими співвідношеннями). Окрім цього, було усунено валютні обмеження -- систему законодавчих або адміністративних правил, спрямованих на обмеження операцій з іноземною валютою. На другому етапі (1994--1998 рр.) створюється Європейський валютний інститут і посилюється координація макроекономічної політики. На третьому етапі (з 1999 р.) спочатку взаємно фіксуються курси валют, а згодом створюється єдиний Європейський центральний банк, що пов'язано, зокрема, із запровадженням у готівковий обіг спільної європейської валюти -- євро. 12 країн-членів беруть участь у третій, заключній, стадії створення економічного та валютного союзу, що почалася 1 січня 1999 р.

З підписанням Маастрихтського договору про Європейський Союз поряд із формуванням економічного і валютного союзу активізувалися інші складові співробітництва, зокрема спільна зовнішня політика та політика безпеки (СЗППБ), політика у сфері юстиції і внутрішніх справ. Тому головними цілями політичної інтеграції стали: захист спільних цінностей, основних інтересів і незалежності Союзу, посилення безпеки Союзу та країн-членів, збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки, сприяння міжнародному співробітництву, розвиток та утвердження демократії і верховенства права за безумовного дотримання прав і свобод людини [8, с. 96].

Перші етапи поглиблення європейської інтеграції відбувалися на відносно обмеженій території, яка охоплювала лише шість країн. В економічному сенсі ці країни керувалися принципами політики колективного протекціонізму, який протягом певного періоду сприяв становленню Європейських Співтовариств як одного з найбільш потужних центрів глобальної економічної системи, перетворенню підприємств цих країн на конкурентоспроможних суб'єктів господарювання, здатних протистояти потужним американським транснаціональним корпораціям. Економічний розвиток ЄС створював передумови і для зміцнення політичних позицій країн-членів, які значно посилилися із започаткуванням формування спільних політичних інститутів, а згодом -- і формуванням спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Отже, прогресуючий процес поглиблення європейської інтеграції, що передбачає досягнення її первісних цілей, створив передумови для територіального розширення Європейських Співтовариств, а згодом -- і Європейського Союзу. Ця мета обумовлена геополітичними та геоекономічними інтересами зміцнення позицій європейських країн в епоху формування нових ознак світової економіки, які зараз прийнято характеризувати як процес глобалізації.

Вперше рішення про необхідність одночасного поглиблення європейської інтеграції та приєднання нових членів було прийнято в Гаазі у грудні 1969 р., тобто практично одночасно із формуванням митного союзу "шістки". З того часу вже відбулося чотири етапи розширення ЄС: у 1973 р. до "шістки" приєдналися Велика Британія, Данія та Ірландія; у 1981 р. -- Греція; у 1986 р. -- Іспанія і Португалія; у 1995 р. -- Австрія, Фінляндія і Швеція; на часі незавершеними залишаються п'ятий і шостий етапи розширення ЄС: у 2004 р. до ЄС приєдналися Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина,

Словенія, Угорщина, Чехія; у 2007 р. -- Болгарія, Румунія.

Рисунок 1 Країни, які вступили до ЄС

Кожен етап розширення збільшував територію, чисельність населення та сукупний економічний потенціал Європейського Союзу, але водночас зменшував економічні показники в розрахунку на одну особу. Тобто, здійснюючи стратегію, спрямовану на розширення свого соціально-економічного та політичного простору, ЄС жертвує поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня країн-членів. Ця стратегія, очевидно, виходить з того, що завдяки ширшому інтеграційному простору, в перспективі вдасться отримати істотні геоекономічні та геополітичні переваги [12. с. 103].

Проте з поглибленням інтеграційного процесу та розширенням ЄС на Схід об'єктивно виникають проблеми із забезпеченням однорідності європейського простору. Ця особливість пов'язана з включенням до інтеграційного об'єднання нових членів, які за рівнем соціально-економічного розвитку є менш підготовленими до участі у вищих формах об'єднавчого процесу. Правомірність такого висновку ілюструє, зокрема, та обставина, що лише 12 із 15 членів ЄС є учасниками зони євро. Ця неоднорідність поглибилася після приєднання до складу ЄС у 2004 та 2007 рр. нових членів, більшість з яких знаходяться на нижчому рівні економічного розвитку, порівняно з країнами-членами (ЄС-15).

У результаті характерною ознакою цього інтеграційного блоку є взаємна обумовленість процесів регіональної дивергенції та розширення ЄС на Схід. Відтак, незважаючи на те, що диференціація країн ЄС за основними показниками соціально-економічного розвитку і раніше була притаманна цьому інтеграційному угрупованню, включення в орбіту європейської інтеграції 12 країн Центрально-Східної Європи (які, з одного боку, за національними параметрами соціального та технологічного розвитку істотно відставали від своїх західноєвропейських сусідів, а з другого, характеризувалися вищим рівнем внутрішньої соціально-економічної неоднорідності) істотно поглибило соціальну поляризацію та асиметрію соціально-економічного розвитку в ЄС.

Рисунок 1.2 Результати поетапного розширення Європейського Союзу

Окрім цього, розподіл реальних доходів на одну особу переконливо довів, що мешканці "багатих країн" суттєво "переплачують" за спеціальні послуги, надані державою, однією з причин чого було проведення монетарної політики без прогнозування фіскальних наслідків. Така стратегія призвела до значних суперечностей на міждержавному рівні, пов'язаних із подальшою гомогенізацією економічного простору Європи. її соціальними наслідками стали: істотна диференціація цін та виникнення пов'язаних з цим диспропорцій на ринку праці; порушення вимог "Пакту стабільності і зростання" фундаторами ЄС -- Німеччиною та Францією, зниження темпів економічного зростання тощо.

Слід також зазначити, що в минулому розширення ЄС відбувалося на більш низьких етапах інтеграції: перший і другий -- на стадії спільного ринку, за відсутності елементів політичного союзу; третій -- на початку переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, за поставлених цілей формування спільної зовнішньої політики; четвертий -- вже після утворення єдиного внутрішнього ринку, за відсутності економічного та валютного союзу, остаточно сформованих спільної зовнішньої політики та політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ. Новий етап розширення відбувається безпосередньо на стадії завершення формування економічного та валютного союзу, значного прогресу на шляху формування політичного союзу, поглиблення співпраці у сфері безпеки. І це робить питання такого розширення особливо складним -- як у політичному, економічному, так і в правовому та процедурному аспектах [14. с. 65].

Отже, Європейський Союз, який бере свій початок від створеного у 1957 р. з метою економічної співпраці Європейського Економічного Співтовариства, підійшов до нового етапу розширення, перебуваючи фактично на завершальній стадії економічної інтеграції (створення економічного та валютного союзу), а також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий результат було досягнуто протягом понад 50 років через складний і поступовий процес інтеграції, формування правової бази та механізмів співпраці. Країни, що приєднувалися до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до об'єднання на проміжних етапах розвитку Союзу й могли брати участь у формуванні його стратегії та інституційної структури. Вступ нових членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС, тобто за сценарієм, який навряд чи можна повторити на новому етапі розширення.

Незважаючи на те, що ЄС є найбільш розвинутим інтеграційним угрупованням у світі (з моменту свого створення ЄС пройшов усі етапи інтеграційного процесу), на сучасному етапі Європейський Союз переживає новий етап розширення -- безпрецедентного як з погляду кількості країн, що приєдналися до ЄС упродовж останніх років (за 2004 і 2007 рр. -- 12 країн), так і з погляду глибини перетворень, які необхідно ще здійснити для того, щоб цей етап став так само успішним, як і попередні.

1.3 Валютно-фінансова конвергенція

В основу стабільності ЄВС закладено рамкові умови правового та інституцій ного характеру. Головною передумовою вступу до ЄВС є виконання країнами певних стабілізаційних вимог. Ці вимоги відповідають філософії Маастрихтського договору і передбачають дотримання так званих макроекономічних критеріїв валютно-фінансової конвергенції. Країни, які передають компетенцію з проведення грошової політики Європейському центральному банкові, передусім повинні бути здатними забезпечити тривалу економічну стабільність у спільному грошово-валютному просторі.

Конвергенція -- це зменшення розриву (зближення) в показниках економічного розвитку між національними державами.

Розрізняють поняття реальної і номінальної конвергенції. Під номінальною конвергенцією слід розуміти зближення таких номінальних змінних, як ціни, виробничі витрати та валютні курси. Реальна конвергенція характеризує зниження різниці в таких реальних змінних, як продуктивність праці, доходи та рівень життя [12, с. 132].

Створення європейського спільного ринку сприяло посиленню як реальної, так і номінальної конвергенції країн ЄС. Проте неможливо гарантувати стабільність номінальної та реальної конвергенції доти, доки вони не супроводжуватимуться інсти-туційною конвергенцією, тобто гармонізацією діяльності економічних інституцій та практики, а також установленням рамкових умов, які служать орієнтиром для поведінки окремих суб'єктів ринку. Заснування Європейської системи центральних банків є важливим компонентом інституцінної конвергенції у сфері грошової політики. Проте компетенція в таких сферах, як-от фінансова або регулювання ринку робочої сили, залишається на національному рівні. Для підвищення ефективності економічної політики в межах інтегрованого союзу ці елементи на подальших етапах інтеграції мають також бути гармонізовані й перенесені на наднаціональний рівень.

Стаття 109і Маастрихтського договору передбачає певну процедуру вступу країн у ЄВС, яка складається з таких етапів:

* Європейська комісія разом з Європейським центральним банком (для перших членів ЄВС -- Європейський валютний інститут) у своїх звітах дають оцінку стану економічної та інституцій но-правової конвергенції кандидатів;

* на підставі оцінок Європейської комісії та Європейського центрального банку Рада міністрів економіки та фінансів ЄС (ЕСОИШ) разом з Європейським парламентом рекомендує кандидатів до участі в ЄВС Європейській Раді глав держав та урядів;

* на підставі рекомендацій Ради міністрів економіки та фінансів ЄС і Європейського парламенту Європейська Рада глав держав та урядів кваліфікованою більшістю голосів (кваліфікована більшість голосів Європейської Ради дорівнює 62 голосам, разом Рада має 87 голосів) ухвалює рішення про те, які країни дотрималися умов для введення спільної валюти. Зазначимо, що із розширенням ЄС на Схід кількість голосів Ради ЄС значно збільшиться. У цьому зв'язку можуть бути переглянуті правила щодо визначення кваліфікованої більшості голосів, оскільки країни Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) є переважно невеликими як за кількістю населення, так і ВВП [11].

Маастрихтський договір визначає такі критерії валютно-фінансової конвергенції:

* досягнення належного рівня цінової стабільності. Рівень інфляції в країні -- потенційній учасниці ЄВС за рік, що передував року перевірки, має не більше ніж на 1,5 % перевищувати середній показник інфляції в трьох країнах ЄС з найнижчими показниками інфляції;

* забезпечення належного стану фінансових показників у довготривалому періоді з метою запобігання надмірному бюджетному дефіциту та надмірній державній заборгованості. Дефіцит бюджету країни має становити не більше 3 % ВВП (референтно, тобто максимально допустима, величина). Згідно зі ст. 104с Маастрихтського договору ця вимога може вважатися виконаною тоді, коли рівень дефіциту перевищує референтну величину, але протягом останнього часу невпинно наближався до неї і на час перевірки майже досяг 3%-ї позначки. Під надмірною державною заборгованістю мається на увазі відношення фактичних державних боргів до ВВП, яке не перевищує встановлену референтну величину заборгованості (60% ВВП). Ця умова, згідно з Маастрихтським договором, також може вважатися виконаною тоді, коли рівень заборгованості перевищує референтну величину, але протягом останнього часу невпинно наближався до неї і на час перевірки майже досяг 60%-ї позначки;

* дотримання протягом останніх двох років діапазону коливань валютних курсів у межах механізму валютних курсів Європейської валютної системи без девальвації валют щодо валют інших членів (згаданий діапазон дорівнює ±15 %. Між Німеччиною та Нідерландами до вступу в ЄВС існувала двостороння домовленість підтримувати діапазон +2,25 %);

* уніфікація довгострокових процентних ставок. За рік до перевірки рівень номінальних довгострокових процентних ставок (наприклад, за 10-річними державними цінними паперами) потенційного члена ЄВС має не більш ніж на 2,0 % перевищувати середній рівень довгострокових процентних ставок у трьох країнах ЄС, у яких ці ставки є найнижчими. Незважаючи на недотримання фінансових критеріїв переважною більшістю кандидатів, за рекомендацією Європейської комісії всі країн и-штрафники, крім Греції, отримали "зелене світло" для членства у ЄВС. Це є відвертим порушенням умов фінансової конвергенції, яка допускає перевищення рівнем заборгованості встановленої референтної величини лише за умови, якщо квота заборгованості швидко знижається та невпинно наближається до референтної величини.

Отже, фінанси ЄС є досить розгалуженою структурою, характер та тенденції функціонування якої значною мірою визначаються, з одного боку, особливостями організації національних фінансових систем окремих держав-членів, а з іншого -- якісно іншим рівнем організації, який відповідає фінансовій системі багатонаціонального інтеграційного об'єднання. Фінанси ЄС можна розглядати у широкому і вузькому розумінні. Якщо у вузькому розумінні фінанси ЄС асоціюються лише з централізацією коштів і фінансових ресурсів на регіональному рівні, то у широкому розумінні вони характеризують усю сукупність економічних відносин між країнами -- членами ЄС, опосередкованих рухом грошових потоків і формуванням централізованих грошових фондів на рівні інтеграційного об'єднання, а також функціонуванням розгалуженої інституційної структури. У широкому розумінні сучасну фінансову систему ЄС вирізняє розгалужений регулятивний механізм, який охоплює бюджетну, податкову і валютну політику. Цей механізм забезпечує координацію зусиль європейської спільноти щодо регулювання фінансових відносин і, разом з тим, валютно-фінансовій конвергенції в рамках інтеграційного об'єднання. Через спільний бюджет, який є фінансовою базою інтеграційних заходів у межах Союзу, здійснюється не лише перерозподіл фінансових ресурсів між країнами -- членами ЄС, а й реалізується єдина соціальна й регіональна політика. Проведення країнами-учасницями узгодженої податкової політики сприяє вирішенню як кон'юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Запровадження єдиної валюти -- євро та реалізація спільної валютної політики є потужним фактором поглиблення фінансової інтеграції та формування єдиного економічного простору [10, с. 101].

1.4 Особливості функціонування фінансів Європейського Союзу

Однією з найхарактерніших особливостей функціонування фінансової системи Європейського Союзу є те, що на відміну від інших міжнародних економічних організацій ЄС має самостійний бюджет, який об'єднує переважну більшість спільних фінансових фондів. Бюджет ЄС -- основна фінансова база інтеграційних заходів у рамках Союзу, важливий інструмент наднаціонального регулювання економіки країн-учасниць. Створення власної фінансової бази -- безпрецедентний випадок в історії створення інтеграційних угруповань.

Бюджет ЄС концентрує понад 95 % усіх об'єднаних фінансових ресурсів Союзу. До кошторису Комісії ЄС входять усі бюджетні фонди -- Європейський фонд орієнтації та гарантування сільського господарства, Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд, витрати на проведення науково-технічної та промислової політики ЄС та ін. Починаючи з 1971 р. до бюджету ЄС (поряд із внесками країн-учасниць) почали надходити власні ресурси у вигляді сільськогосподарських зборів на аграрну продукцію, що ввозиться з третіх країн; митних зборів на ввезення промислової продукції в регіон ззовні; податку на додану вартість (ПДВ). Частина ПДВ з 1979 р. надходить до євробюджету на правах власних ресурсів Союзу. Щорічно встановлюється частка ПДВ, яка підлягає відрахуванню країнами -- учасницями ЄС до його бюджету. Розмір податку, що перераховується кожною країною, не повинен перевищувати 1 % розрахованого податку, виходячи з передбаченої Європейським Союзом єдиної основи стягування податку. Витратна частина бюджету охоплює кошториси витрат усіх керівних інститутів ЄС [3, с. 89].

Щодо національних бюджетів країн -- учасниць ЄС, то практично із самого початку діяльності Співтовариства, а згодом Союзу, було поставлено завдання гармонізації й уніфікації національних бюджетів, яке вимагало:

* наближення й уніфікацію бюджетної документації, статистики і процедури;

* вирівнювання частки бюджетних доходів у ВВП;

* гармонізації структур бюджету;

* координації бюджетної політики;

* гармонізації податків і податкової політики.

Усвідомлюючи всю складність вирішення такого завдання, керівництво ЄС (як і у вирішенні інших непростих питань перспективного розвитку) підходило до його реалізації поступово [6, с. 56].

На початку 60-х років Комісія ЄС розробила програму гармонізації національних бюджетів, яка передбачала вирішення суто технічних питань, -- розробку рекомендацій щодо уніфікації бюджетної статистики і зближення структур національних бюджетів, зіставлення й аналіз бюджетів, розробку методики гармонізації бюджетної політики.

У 80-х роках перед економікою ЄС постали завдання зниження рівня інфляції, досягнення стійких темпів економічного зростання, підвищення рівня зайнятості, стабілізації платіжних балансів. Відповідно до нових завдань Комісія ЄС визначила й основні напрями у сфері бюджетної політики: скорочення дефіцитів державних бюджетів; збільшення частки бюджетних коштів, які спрямовуються на інвестування; перекваліфікація робочої сили і зниження виробничих витрат; посилення контролю за рівнем соціальних витрат.

У цілому процес гармонізації бюджетної політики в рамках ЄС характеризується певними суперечностями.

З одного боку, господарські механізми країн-учасниць хоч і взаємопов'язані, все ж залишаються автономними; країни, як і раніше, мають різний рівень економічного розвитку, різну соціально-політичну ситуацію всередині держави, що є причиною незбігу інтересів у економічній і бюджетній політиці. Ці фактори інколи стають перешкодою на шляху до уніфікації бюджетного процесу [8, с. 154].

З іншого боку, відбувається процес обмеження автономії окремих країн у сфері бюджетного регулювання, адже кожна з них повинна надавати керівництву ЄС проекти своїх бюджетів і звіти про їх виконання, інформувати органи Європейського Союзу про проведення тих чи інших бюджетних заходів. А це, зі свого боку, є переконливим доказом успішного просування вперед процесу європейської інтеграції.

Враховуючи той факт, що переважним джерелом фінансових ресурсів держави є податки (близько 90 %), вже Римський договір 1957 р. поставив завдання поступової гармонізації всіх податків у бік їх уніфікації та стандартизації.

У цілому податкова гармонізація ЄС включає не тільки приведення систем оподаткування до "єдиного знаменника", тобто зближення податкової структури, механізму стягування, величини основних податкових ставок, а й проведення країнами-учасницями узгодженої податкової політики при вирішенні як кон'юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Гармонізована податкова політика означає, що автономне використання податкових інструментів окремими країнами ЄС повинно перебувати під контролем керівництва Союзу, яке, виходячи із загальних інтересів усіх партнерів, визначає податкову політику кожного учасника ЄС.

Причому слід особливо зазначити, що на відміну від інших міжнародних економічних і фінансових структур в Європейському Союзі кардинально змінилися підходи до вироблення механізму реалізації спільних інтересів ЄС. Досить зазначити, що за необхідності визначення спільної валютної політики у Раді Європейського центрального банку (ЄЦБ) при голосуванні діє принцип "одна голова -- один голос". Це тим більше викликає здивування, якщо врахувати, що до органу ЄЦБ, який приймає рішення, -- Ради входить менша кількість членів, ніж число країн, які беруть участь у Валютному союзі. Мова йде про те, що члени Ради не представляють певну кількість голосів відповідно до економічного і фінансового потенціалу країни, а є справді абсолютно незалежними представниками інтересів усього Європейського Союзу, в цьому разі -- у валютно-фінансовій сфері [7, с. 36].

Поряд із гармонізацією бюджетної та податкової політики в Європейському Союзі відбувається активний процес уніфікації діяльності банківської сфери, створення єдиного ринку банківських послуг, формування якого в основному завершилося до початку 1993 р. Цей ринок передбачає такі принципи діяльності європейських банків:

* для здійснення банківської діяльності на території будь-якої країни -- учасниці ЄС достатньо одержати ліцензію в одній із цих країн (як правило, мається на увазі країна походження банку);

* основною моделлю організації європейських банків є універсальний банк, який здійснює фінансові операції всіх видів, включаючи операції з цінними паперами;

* регулювання банківської діяльності та нагляд за нею здійснює країна походження банку.

Перша банківська Директива (1977 р.) та друга банківська Директива, яка набула чинності з початку 1993 р., містять узгоджені правила захисту інтересів вкладників, інвесторів і споживачів фінансових послуг; регулюють проблеми платоспроможності банків, встановлюють співвідношення власних і запозичених активів, ступінь покриття ризику банківських операцій; принципи захисту банківської таємниці; правила фінансової звітності; рекомендації щодо прозорості закордонних фінансових оборудок із метою попередження відмивання "брудних грошей". Багато принципових положень першої та другої банківських Директив ґрунтуються на рекомендаціях Банку міжнародних розрахунків у Базелі -- найавторитетнішої міжнародної банківської установи світу, свого роду "головного банку центральних банків". Саме це значно полегшило процес узгодження цих важливих положень та їх прийняття країнами -- членами ЄС.

Запровадження єдиної системи ліцензування банків означає свободу доступу на національні ривки фінансових послуг іноземних банків, що істотно загострює конкуренцію між національними та іноземними банками. Наслідком цього є зниження національних ставок за банківськими операціями до середньоєвропейського рівня і зменшення прибутків. Посилення конкуренції примушує банки постійно вдосконалювати технологію роботи, створювати нові високотехнологічні продукти і послуги, запроваджувати передове обладнання, здійснювати перепідготовку кадрів.