Фінансовий стан підприємства та шляхи його поліпшення

До цієї групи користувачів близькі власники облігацій, випущених підприємством, банки, які кредитують підприємство, та інші кредитори. Їх цікавить, яким чином підприємство здатне своєчасно оплатити свої борги і яка гарантія погашення ними довгострокових позик і сплати процентів за них у майбутньому. Іншими словами, цю групу користувачів аналітичним матеріалом цікавлять питання платоспроможності підприємства.

Податкові органи держави за даними звітності прагнуть отримати відомості про майновий стан підприємства і результати його діяльності (прибутки або збитки), зацікавлені в аналітичних даних про вплив окремих факторів на результат діяльності підприємства.

Особливо скрупульозними в оцінці фінансового стану, платоспроможності, рівня рентабельності та перспектив розвитку підприємства є фондові біржі -- ринки цінних паперів. Цінні папери підприємства (акції та облігації) купують і продають фондові біржі з метою присвоєння курсової різниці. Оскільки ціна на акції та облігації залежить від перспективи діяльності акціонерних підприємств, біржі уважно вивчають та аналізують їх звітну інформацію.

Ціла низка звітних та аналітичних показників у зіставленні за декілька років потрібна статистичним органам та різним відомствам, які вивчають тенденції розвитку окремих галузей національного господарства і намагаються розробити рекомендації щодо регулювання економіки країни.

Отже, інтереси зовнішніх користувачів аналітичним матеріалом зводяться до виконання аналітичних дій з вивчення та оцінки на підставі даних звітності підприємств:

1) майнового стану на дату звіту;

2) фінансової сталості та платоспроможності;

3) рентабельності роботи за звітний рік;

4) змін фінансового стану за звітний рік і його динаміки за кілька років;

5) розподілу прибутку і залучення в обіг інших джерел фінансування;

6) тенденцій розміщення додаткових джерел засобів в різні активи з метою відновлення сталості їх фінансової структури і розширення виробництва:

Тому аналіз повинен входити до системи маркетингу, який даватиме інформацію про вироби: чому їх хочуть купувати споживачі, про ціни, які споживачі готові заплатити, про те, де ємність ринку найвища, де збут продукції підприємства може принести найбільший прибуток. Маркетинг допомагає зрозуміти, як підприємство повинно організувати збут своєї продукції, як проводити кампанію з просування на ринку нових виробів, будувати стратегію реклами. Маркетинг дає змогу розрахувати різні варіанти ефективності затрат на виробництво і реалізацію виробів і послуг, визначити, які види продукції продані, якому споживачеві, в якому регіоні принесуть найбільшу віддачу на кожну гривню, вкладену у виробництво, транспортування, зберігання, рекламу, збут.

Фінансова звітність забезпечує такі інформаційні потреби користувачів:

- щодо придбання, продажу цінних паперів та володіння ними;

- участі в капіталі підприємства;

- оцінювання якості управління;

- оцінювання здатності підприємства своєчасно виконувати свої зобов'язання;

- забезпеченості зобов'язань підприємства;

- визначення суми дивідендів, що підлягають розподілу;

- регулювання діяльності підприємства;

- прийняття інших рішень.

Фінансова звітність має задовольняти потреби користувачів, які не можуть вимагати звітів, складених з урахуванням їх конкретних інформаційних потреб.

Разом з новими формами фінансової звітності впроваджуються новий План рахунків бухгалтерського обліку та Інструкція про застосування Плану рахунків.

Основна мета Плану рахунків -- надати інформацію, необхідну для контролю за діяльністю підприємства, прийняття управлінських рішень і складання фінансової звітності. Структура нового Плану рахунків погоджена зі структурою “Балансу” і “Звіту про фінансові результати”. Аналітичний облік за рахунками запасів, витрат і доходів дає змогу здійснювати калькулювання собівартості продукції, контроль витрат і визначати результати діяльності за центрами відповідальності. Таким чином, кожний клас рахунків має конкретне призначення і тісно пов'язаний з потребами зовнішніх і внутрішніх користувачів.

За даними фінансової звітності розраховують сукупність аналітичних показників і на їх основі -- узагальнюючі показники фінансового стану підприємств (див. розділ 3).

Дані зі стандартних обов'язкових форм державної статистичної звітності, що затверджуються Держкомстатом України, можна використовувати для аналізу фінансового стану підприємств народного господарства, дослідження кількісних залежностей фінансових аналітичних показників на макрорівні.

Так, форма № 1 “Підприємство”, яка має назву “Обстеження діяльності підприємства (організації) за рік”, містить такі необхідні для фінансового аналізу дані: зміни складу і структури активів підприємства; обсяг виробленої і реалізованої продукції в поточних цінах; витрати на виробництво продукції; структура запасів; валові інвестиції в основний капітал (кошти, спрямовані на придбання, створення та відновлення основних фондів та матеріальних активів).

Форма № 1-Б містить дані про фінансові результати і дебіторську та кредиторську заборгованість, форма №1-ПВ -- дані про стан заборгованості з виплати заробітної плати.

Форма № 1-п “Річний звіт підприємства (об'єднання) по продукції” містить інформацію про обсяг виробництва продукції (робіт, послуг) у порівнянних і поточних оптових цінах за звітний і попередній роки; про виробництво окремих видів промислової продукції в натуральних одиницях вимірювання та за фактичною вартістю за звітний рік у поточних оптових цінах.

Форма № 22 “Зведена таблиця основних показників, які комплексно характеризують господарську діяльність підприємства (об'єднання)”, містить дані про основні фінансові результати діяльності підприємств: балансовий прибуток або збиток, виручку від реалізації і собівартість виробленої продукції, додану вартість у поточних цінах відповідного року, про виручку від реалізації продукції в далекому і близькому зарубіжжі та про придбані сировину і матеріали в далекому і близькому зарубіжжі, про іноземні кредити та інвестиції.

Форма № 5-с “Звіт про витрати на виробництво продукції (робіт, послуг)” додатково до фінансової звітності форми № 2 містить розшифровку матеріальних та інших витрат.

Дані форм № 1-п, 22, 5-с використовують для факторного аналізу собівартості та прибутку від реалізації.

До аналізу майнового стану підприємства залучаються дані з форми № 1 статистичної звітності “Звіт про наявність та рух основних фондів, амортизацію (знос)”; для аналізу структури джерел фінансування майна підприємства використовують дані форми № 2-Б “Звіт про випуск, реалізацію та обіг цінних паперів” за видами цінних паперів про їх наявність та розміщення серед юридичних і фізичних осіб, а також інвесторів інших країн.

Дані внутрішньогосподарського (управлінського) бухгалтерського обліку надаються керівництву підприємства для прийняття відповідних рішень щодо витрат: за видами виробів (послуг, робіт); за місцями виникнення (виробничі підрозділи); за класифікаційними ознаками (постійні та змінні); за калькуляційними статтями; за економічними елементами; за періодами тощо.

Структуру витрат підприємства за економічними елементами -- матеріальні витрати, витрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи, амортизацію, інші витрати -- відбивають у розд. ІІ “Звіт про фінансові результати”. Ці дані використовують для порівняльного аналізу структури витрат підприємств однієї галузі, а також для аналізу динаміки матеріало- або трудомісткості власного виробництва.

Облік витрат за місцями виникнення дає можливість контролювати формування затрат і відповідальність щодо їх доцільності (перше завдання) та обґрунтовано розподіляти непрямі витрати за носіями витрат (друге завдання).

Дані обліку за носіями витрат (калькулювання собівартості одиниці продукції, роботи чи послуги) використовують для порівняння ціни продажу і собівартості. Облік за носіями тільки прямих витрат (без розподілу постійних витрат) дає змогу визначити маржинальний дохід на виріб як різницю між ціною реалізації та прямими витратами. Розмір маржинального доходу -- істотна інформація для керівництва підприємства. Він показує “внесок” виробу в покриття постійних витрат і, отже, у такому самому обсязі -- у прибуток підприємства.

Невід'ємною умовою бухгалтерського обліку є документальне оформлення кожної господарської операції. З метою поглибленого аналізу фінансового стану підприємства вибірково, на запит, можна скористатися даними з первинних документів оборотних відомостей за аналітичними та синтетичними рахунками, наприклад: про часткову або повну інвентаризацію основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, коштів і розрахунків; про структуру дебіторської та кредиторської заборгованості за видами, термінами оплати та носіями; про виконання кредитних угод; про непродуктивні видатки та розкрадання матеріальних цінностей тощо. В Україні залучення первинних даних бухгалтерського обліку передбачено методикою поглибленого аналізу фінансово-господарського стану неплатоспроможних підприємств та організацій.

Аналізуючи фактичний фінансовий стан підприємств, до експертних оцінок вдаються насамперед з метою отримання даних про відносну значущість того чи іншого аналітичного показника під час розгляду їх сукупності: наприклад, такі оцінки потрібні при визначенні узагальнюючого показника ліквідності балансу, класності підприємства як замовника та рейтингового узагальнюючого показника фінансового стану. Проте експертні оцінки використовують переважно для прогнозування фінансового стану підприємства, а також для фінансової експертизи інвестицій. Висококваліфіковані досвідчені фахівці можуть оцінити ймовірність очікуваних доходів і витрат, ступінь ризику реальних і фінансових інвестицій, зміни в курсі національної валюти, у податковому законодавстві тощо.

3. МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ АНАЛІЗУ ФІНАНСОВОГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВА

3.1 Показники прибутковості (рентабельності)

Об'єктом дослідження в даній роботі є ВАТ «Сумихімпром», яке є підприємством державної форми власності, підпорядковується Міністерству промислової політики України. З метою аналізу фінансового стану підприємств, які знаходяться в сфері його контролю, Мінпромполітики України розробило «Методичні рекомендації з аналізу фінансово-господарської діяльності і методику складання фінансового плану» [50]. Головною метою даної методики вважається:

- аналіз показників, які впливають на кінцеві фінансові результати;

- вивчення завантаження підприємств (організацій) податками та зборами;

- узагальнення показників фінансово-господарського стану підприємств;

- розробка пропозицій щодо нормалізації виробництва і реалізації продукції, а також покращення фінансового стану галузі шляхом диференційованого підходу до підприємств.

Аналіз фінансового стану підприємства згідно методики, яка розглядається проводиться по наступній схемі (див. рисунок 3.1).

Система показників фінансових результатів включає в себе не тільки абсолютні, а й відносні показники ефективності господарювання. До них відносяться показники рентабельності. Чим вищий рівень рентабельності тим вища ефективність господарської діяльності підприємства. Таким чином рентабельність - це відносний показник прибутковості виробничо-господарського процесу.

Рентабельність продукції визначається як відношення чистого прибутку до виручки від реалізації продукції:

Пч

Крп = _____________(3.1)

Т

де Крп - коефіцієнт рентабельності продукції;

Пч - чистий прибуток підприємства, грн.;

Т - виручка від реалізації товарів, робіт, послуг, грн.

Рентабельність майна визначається як відношення чистого прибутку до загальної суми господарських коштів:

Пч

Крм = _____________(3.2)

Б

де Крм - коефіцієнт рентабельності майна;

Пч - чистий прибуток підприємства, грн.;

Б - загальна сума господарських коштів підприємства, грн.

Рентабельність власного капіталу визначається як відношення чистого прибутку до розміру власного капіталу:

Пч

Крвк = _____________(3.3)

К

де Крвк - коефіцієнт рентабельності власного капіталу;

Пч - чистий прибуток підприємства, грн.;

К - власний капітал підприємства, грн.

Всі розглянуті показники пов'язані між собою і повинні розглядатися в динаміці по періодах звітності.

Співвідношення даних показників повинно бути таким:

Крп < Крм < Крвк

Рентабельність основної діяльності господарчих суб'єктів, пов'язаних з виробництвом продукції (товарів, робіт, послуг), визначається процентним співвідношенням прибутку від реалізації продукції до собівартості продукції:

Пч

Кр = _______________(3.4)

С

де Кр - коефіцієнт рентабельності;

Пч - іистий прибуток підприємства, грн.;

С - собівартість продукції, грн.

В процесі аналізу вивчають динаміку зміни обсягу чистого прибутку, рівня рентабельності та фактори, що їх визначають.

Основні фактори, які впливають на чистий прибуток - це обсяг виручки від реалізації продукції, рівень рентабельності, прибутки від позареалізаційних операцій, витрати по позареалізаційних операціях, величина податку на прибуток та інших податків, які виплачуються з прибутку.

3.2 Показники фінансової стабільності

Фінансово-стабільним є таке підприємство, яке за рахунок власних коштів покриває кошти, вкладені в активи (основні засоби, нематеріальні активи, оборотні кошти), не допускає невиправданої дебіторської та кредиторської заборгованості та розраховується в строк по своїх зобов'язаннях. Головним в фінансовій діяльності є організація та правильне використання оборотних коштів.

Характеристика фінансової стабільності включає в себе аналіз:

складу та розміщення активів господарчого суб'єкту;

динаміки та структури джерел фінансових ресурсів;

наявності власних обігових коштів;

кредиторської заборгованості;

наявності та структури обігових коштів;

дебіторської заборгованості;

платоспроможності.

Важливим показником оцінки фінансової стабільності є темп приросту реальних активів. Реальні активи - це реально існуюче майно та фінансові вкладення по їхній дійсній вартості. До реальних активів не відносяться нематеріальні активи, знос основних засобів, використання прибутку, заємні кошти. Темп приросту реальних активів характеризує інтенсивність приросту майна та розраховується по формулі:

С1+З1+Д1

А = (__________________ - 1) * 100%(3.5)

С0+З0+Д0

де А - темп приросту реальних активів, %;

С - основні кошти та вкладення, без урахування: зносу, торгівельної надбавки по нереалізованих товарах, нематеріальних активів, використаного прибутку, тис.грн.;

З - запаси та витрати, тис.грн.;

Д - грошові кошти, розрахунки та інші активи без урахування використаних заємних коштів;

Індекс 0 - базовий період;

Індекс 1 - звітний період.

Для оцінки фінансової стабільності господарчого суб'єкту використовуються коефіцієнт автономії та коефіцієнт фінансової стабільності.

Коефіцієнт автономії характеризує незалежність фінансового стану від заємних джерел коштів. Він показує частку власного капіталу у загальній сумі джерел:

М

Ка = _____________(3.6)

?і

де Ка -коефіцієнт автономії;

М - власний капітал, грн.;

?і - загальна сума джерел, грн.

Мінімальне значення коефіцієнту автономії приймається на рівні 0,6.

Ка>=0,6 означає, що всі зобов'язання суб'єкта господарювання можуть бути покриті його власними коштами. Зростання коефіцієнта фінансування свідчить про зростання фінансової незалежності та зниження ризику фінансових ускладнень.

Коефіцієнт фінансової стабільності показує співвідношення власного капіталу та інших джерел коштів:

М

Кфс = ____________________________(3.7)

(Вн + Зд + Зп + Дм)

де Кфс -коефіцієнт фінансової стабільності;

М - власний капітал, грн.;

Вн - наступні витрати і платежі, грн.;

Зд - довгострокові зобов'язання, грн.;

Зп - поточні зобов'язагння, грн.;

Дм - доходи майбутніх періодів, грн.

Перевищення власного капіталу над іншими коштами свідчить про те, що господарський суб'єкт має достатній запас фінансової стабільності та є відносно незалежним від інших фінансових джерел.

Важливим показником фінансової стійкості є наявність власних обігових коштів. Джерелами обігових коштів є статутний капітал, відрахування від прибутку (в резервний фонд, фонди спеціального призначення: фонд накопичення та фонд споживання)., нерозподілений прибуток (або непокритий збиток), довгострокові зобов'язання. Аналіз наявності та руху власних обігових коштів вимагає визначення фактичного розміру коштів та факторів, що впливають на їх динаміку.

У процесі аналізу необхідно розглянути дебіторську заборгованість, встановити її законність та строки виникнення, виявити нормальну та невиправдану заборгованість. На фінансовий стан впливає не сама наявність дебіторської заборгованості, а її розмір, рух та форма, тобто чим обумовлена ця заборгованість. Виникнення дебіторської заборгованості - це об'єктивний процес у господарській діяльності при системі безготівкових розрахунків, так як і виникнення кредиторської заборгованості. Дебіторська заборгованість не завжди виникає внаслідок порушення порядку розрахунків і не завжди погіршує фінансовий стан. Тому її не можна цілком рахувати відволіканням власних коштів з обігу, тому що частина її \ об'єктом банківського кредитування та не впливає на платоспроможність підприємства.

Розподіляють нормальну та невиправдану заборгованості. До невиправданої відносять заборгованість по претензіях, по відшкодуванню матеріальних збитків (нестачі, крадіжки, псування цінностей) та інші. Невиправдана дебіторська заборгованість є формою незаконного виведення коштів з обороту та порушення фінансової дисципліни.

Аналізуючи фінансовий стан важливо вивчити правильність використання обігових коштів та виявити їх іммобілізацію. Іммобілізація власних обігових коштів означає використання цих коштів не по призначенню, тобто в основні фонди, нематеріальні активи та фінансові довгострокові вкладення. У вимогах ринкової економіки господарчий суб'єкт самостійно визначає напрямки використання своїх власних та залучених коштів. Тому аналіз іммобілізації власних обігових коштів проводиться лише при різкому зменшенні власних обігових коштів.

Платоспроможністю (ліквідністю) господарчого суб'єкту є його спроможність здійснювати платежі наявними засобами, або засобами, які постійно поповнюються за рахунок його діяльності. Платоспроможність - це показник життєздатності підприємства.

Аналіз платоспроможності виконується шляхом співставлення наявності та надходження коштів з платежами першої необхідності. Найбільш чітко платоспроможність визначається при аналізі її за відносно короткий термін (місяць, півмісяця).

Платоспроможність - це коефіцієнт, що являє собою відношення сум наявних платіжних засобів до суми термінових платежів на визначену дату або період. Якщо коефіцієнт більше або дорівнює одиниці, це означає, що господарчий суб'єкт платоспроможний. Якщо коефіцієнт менше одиниці, слід встановити причини нестачі платіжних коштів (зниження росту суми виручки, доходу, прибутку, неправильне використання обігових коштів).

Кгр

Кп = ________________(3.8)

Зп

де Кп -коефіцієнт платоспроможності;

К гр. - сума грошових коштів, грн.;

Зп - сума поточних зобов'язань, грн.

Більш широким поняттям в рамках методики, яка розглядається, ніж платоспроможність, є ліквідність господарчого суб'єкту.

Ліквідність - це спроможність підприємства швидко гасити свою заборгованість. Вона визначається співвідношенням ліквідних коштів, які можуть бути використані для погашення боргів та величини заборгованості. Ліквідність господарчого суб'єкту означає ліквідність його балансу. Ліквідність означає безумовну платоспроможність та вимагає постійного рівняння між активами та зобов'язаннями. Як по загальній сумі, так і по термінах виникнення.

Аналіз ліквідності балансу полягає в порівнянні коштів по активу, згрупованих по ступеню їх ліквідності та розташованих в порядку зменшення ліквідності, з зобов'язаннями по пасиву, згрупованими по строках їх погашення та розташованими у порядку зростання термінів.

В залежності від ступеню ліквідності, тобто швидкості перетворення в грошові кошти, активи господарського суб'єкту поділяються на групи:

А1 - найбільш ліквідні активи. До них належать грошові кошти (готівка та на банківських рахунках), та короткострокові фінансові вкладення (цінні папери);

А2 - швидко реалізуємі активи. Вони включають дебіторську заборгованість та інші активи;

А3 - повільно реалізуємі активи: статті розділу 2 активу балансу, такі, як «Виробничі запаси», «Тварини на вирощуванні та відгодівлі», «Незавершене виробництво»;

А4 - важко реалізуємі активи: статті розділу 1 балансу «Нематеріальні активи».

Пасиви балансу групуються по ступню терміновості їх сплати:

П1 - найбільш термінові пасиви. До них відносяться поточні зобов'язання за розрахунками з бюджетом, з позабюджетних платежів, зі страхування та з оплати праці;

П2 - короткострокові пасиви. До них відносяться кредиторська заборгованість, короткострокові кредити, заємні кошти та інші пасиви;

П3 - довгострокові пасиви. До них відносяться довгострокові пасиви та заємні кошти;

П4 - постійні пасиви - статті розділу 1 балансу «Власний капітал».

Для визначення ліквідності балансу потрібно спів ставити підсумки приведених груп по активу і пасиву. Баланс рахується абсолютно ліквідним, якщо:

А1 >= П1

А2 >= П2

А3 >= П3

А4 >= П4

Для оцінки ліквідності використовуються наступні відносні показники:

Коефіцієнт абсолютної ліквідності, який визначається як співвідношення розміру грошових коштів до поточних зобов'язань.

Д + Б

Каб = __________________(3.9)

Пз

де Каб -коефіцієнт абсолютної ліквідності;

Д. - сума грошових коштів, грн.;

Б - цінні папери та короткотермінові вкладення, грн.;

Пз - поточні зобов'язання, грн.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності характеризує спроможність підприємства мобілізувати грошові кошти для покриття короткотермінової заборгованості. В залежності від величини коефіцієнта прийнято розподіляти господарчий суб'єкт:

при Каб >=1,5 - кредитоспроможний;

при 1,0 <= Каб < 1,5 - обмежено кредитоспроможний;

при Каб < 1,0 - некредитоспроможний.

Коефіцієнт покриття визначається як відношення обігових активів до поточних зобов'язань.

 Оа

Кп = ______________(3.10)

Пз

де Кп -коефіцієнт покриття;

Оа - обігові активи, грн.;

Пз - поточні зобов'язання, грн.

Цей коефіцієнт показує, скільки одиниць оборотних активів припадає на одиницю короткострокових зобов'язань.

Норматив коефіцієнту покриття або встановлюється на рівні 1,5, або розраховується наступним чином:

Мз + Дб + Кк

НКп = ________________________(3.11)

Кк

де НКп - норматив коефіцієнту покриття;

Мз - матеріальні запаси в межах необхідної потреби, грн.;

Дб - безнадійна (довгострокова) дебіторська заборгованість, грн.;

Кк - короткострокова кредиторська заборгованість, грн.

Також ліквідність господарчого суб'єкта характеризується розглянутим вище коефіцієнтом фінансової стабільності та коефіцієнтом залучення коштів.

Коефіцієнт залучення коштів являє собою відношення заборгованості до суми поточних активів або до однієї з складових частин:

З

Кзк = ____________(3.12)

А

де Кзк -коефіцієнт залучення коштів;

З - заборгованість, грн.;

А - поточні активи, грн.

Цей коефіцієнт відображає ступінь фінансової незалежності від заємних джерел. Чим нижче рівень цього коефіцієнту. Тим вищий рівень кредитоспроможності підприємства.

Головними причинами незабезпечення ліквідності та платоспроможності є наявність дебіторської заборгованості та особливо невиправданої заборгованості, порушення зобов'язань перед клієнтами, накопичення виробничих та товарних запасів, низька ефективність господарчої діяльності, зниження оборотності обігових активів.

Необхідно відзначити, що в процесі аналізу фінансової стабільності підприємства вирішальним чинником виступає структура капіталу. Основною проблемою оптимізації структури капіталу є визначення співвідношення між позиковими і власними джерел ми фінансування. Якщо кошти вигідніше брати в борг, то необхідно з'ясувати, до якої межі можна підвищувати це співвідношення, не ризикуючи погіршити ліквідність фірми. Фінансовий важіль (ліверидж -leverage) -- показник, пов'язаний з управлінням структурою капіталу корпорації. З його розрахунком пов'язане визначення плеча, ефекту та рівня фінансового важеля [12].

Плече фінансового важеля -- це співвідношення між капіталом фірми позиковим і власним.

Ефект фінансового важеля -- це приріст рентабельності власного капіталу порівняно із загальною рентабельністю капіталу фірми, що виник завдяки використанню позик.

Ефект фінансового важеля показує, на скільки відсотків рентабельність власного (акціонерного) капіталу перевищує рентабельність усього капіталу фірми. У цьому разі для розрахунку рентабельності активів береться прибуток до сплати відсотків з позики і податку н прибуток. Плече фінансового важеля показує фінансовий ризик, пов'язаний зі структурою капіталу, отже, при недостатньо високій рентабельності капіталу фірма, що має більшу частку позикового капіталу, швидше втрачає платоспроможність. У цьому разі підвищується ризик несплати відсотків і повернення боргу для кредиторів. Виходячи з цього кредитори за звичай визначають верхню межу частки позикового капіталу у структурі капіталу потенційного позичальника. Зарубіжний досвід свідчить, що для промислових компаній ця межа становить 50 %, для підприємств комунальних послуг -- 60 %, торговельні фірми з високоліквідними активами можуть м ти ще більшу частку боргу.

Частка позикового капіталу впливає і на процентну ставку за кредит. Із збільшенням плеч фінансового важеля позиковий капітал, як правило, дорожчає. Проте залежність відсотка за кредит від структури капіталу є нелінійною, оскільки н неї впливають також інші фактори, наприклад суб'єктивне рішення кредитора. У таких випадках вирішальну роль відіграє показник рентабельності капіталу. Якщо рентабельність висока, процентна ставка може підвищуватися неістотно, навіть при значному збільшенні плеча фінансового важеля.

Фінансовий важіль додає фінансовий ризик до підприємницького, пов'язаного з діяльністю компанії. Підприємницький ризик означає невизначеність стосовно одержання загального прибутку від основної діяльності. Він зумовлений багатьма факторами, основні з яких -- змін попиту на продукцію корпорації, змін цін н вироблену продукцію, також на сировину, матеріали, підвищення інших витрат н виробництво і збут тощо. Суттєвою складовою підприємницького ризику є так званий операційний ризик, який вимірюється рівнем операційного важеля і з лежить від суми умовно-постійних витрат фірми. До них належать амортизаційні відрахування, сум відсотків з позикові кошти, орендна плата, адміністративно-управлінські витрати, погодинна заробітна плата , витрати на рекламу т ін.

Фінансовий та операційний ризики тісно пов'язані між собою, оскільки витрати з обслуговування боргу (сплата відсотків з позики) належать до умовно-постійних, отже, при збільшенні частки позикового капіталу (плеча фінансового важеля) дещо підвищується й рівень операційного важеля. Дія операційного важеля виявляється в тому, що будь-як змін виручки від реалізації тягне за собою більш значну зміну прибутку. Це зумовлено н явністю в компанії умовно-постійних витрат, що не змінюються (або майже не змінюються) із зростанням або зниженням суми виручки. Відповідно для одержання прибутку фірм має продавати не тільки кожну одиницю продукції з прибутком, й певну кількість продукції, щоб покрити всі умовно-постійні витрати. З необхідністю підтримувати виручку не нижче від тієї, що покрив є умовно-постійні витрати, пов'язана важливість для будь-якої компанії визначення порога рентабельності ( бо точки беззбитковості, бо точки нульового прибутку), тобто виручки, яка забезпечує повне покриття всіх витрат змінних і умовно-постійних). Якщо виручка вища за порогову, це забезпечує фірмі певний прибуток, виручка нижча за порогову призводить до збитків. Що більші умовно-постійні витрати, то вищий поріг рентабельності і більші зміни прибутку виклик є кожний відсоток зміни виручки від реалізації, то вищий операційний ризик, пов'язаний із цією фірмою, і, отже, вищий рівень операційного важеля.

Отже, показник рівня операційно-фінансового важеля можна використовувати для оцінки сумарного рівня ризику, пов'язаного із структурою витрат і структурою капіталу компанії, також для прогнозування чистого прибутку на акцію при різних варіантах темпів зміни виручки від реалізації й виборі різних співвідношень позикових і власних коштів. Розрахунок рівня операційно-фінансового важеля свідчить про те, що менеджери можуть знизити сукупний ризик, пов'язаний з підприємством, по-різному: бо підтримувати невисокі рівні фінансового і операційного важелів, бо досягти такого самого результату при високому рівні фінансового важеля, якщо компанія має низький рівень операційного важеля, або не підвищувати рівень фінансового важеля, якщо фірма має високий рівень операційного важеля.

Слід зважити на те, що у великих компаній, як правило, великі умовно-постійні витрати, що пов'язано з високою фондомісткістю продукції, складною організаційно-управлінською структурою, великим штатом працівників з погодинною оплатою, значними витратами на рекламу тощо. Зменшити частку умовно-постійних витрат без руйнування виробничо-господарського комплексу, що склався, дуже важко, тому й важко знизити рівень операційного важеля. У таких умов х менеджери більш гнучко мають управляти структурою капіталу, саме її оптимізація стає основним засобом зниження сукупного ризику.

Західний досвід оптимізації структури капіталу нині навряд чи може бути повністю застосований у вітчизняній практиці фінансування корпорацій, оскільки з кордоном керуються вихідним принципом, що позиковий капітал дешевший від акціонерного.

В Україні ж високі процентні ставки за кредити не покриваються прибутком, який створюють підприємств . Для більшості вітчизняних корпорацій сама постановка завдання оптимізації структури капіталу видається передчасною, оскільки незрозуміло, чи буде досягнуто позитивного результату, крім додаткових витрат. Проте раніше чи пізніше після закріплення позитивних тенденцій зростання

економіки країни перед менеджерами корпорацій, безумовно, постане потреба вжиття заходів щодо оптимізації структури капіталу.

3.3 Показники використання капіталу

Вкладення капіталу повинно бути ефективним. Під ефективністю використання капіталу розуміють величину прибутку на одну гривню вкладеного капіталу. Ефективність капіталу - комплексне поняття, що враховує використання обігових коштів, основних фондів, нематеріальних активів. Тому аналіз ефективності капіталу проводиться по складових частинах зобов'язань, потім робиться загальний аналіз.

Ефективність використання обігових коштів характеризується перш за усе їх оборотністю. Під оборотністю розуміємо час проходження коштами різних стадій виробництва та обігу. Час, який обігові кошти знаходяться в обігу, тобто послідовно переходять із однієї стадії в іншу, складає період обігу оборотних коштів. Оборотність обігових коштів вимірюється терміном одного обороту в днях (оборотність обігових коштів в днях) або кількістю оборотів за звітний період (коефіцієнт оборотності.).

Термін одного обороту в днях являє собою відношення суми середнього залишку обігових коштів до суми одноденної виручки за період, який аналізується:

фінансовий капітал оборотний актив

O * t

Z = ____________(3.13)

T

де Z - оборотність обігових коштів, дн.;

O - середній залишок обігових коштів, грн.;

t - число днів періоду, який аналізується (90, 180, 270, 360);

T - виручка від реалізації продукції за період, який аналізується, грн.

Коефіцієнт оборотності коштів характеризує розмір обсягу виручки від реалізації в розрахунку на одну гривню обігових коштів. Він визначається як співвідношення суми виручки від реалізації продукції до середнього залишку обігових коштів по формулі:

Т

Ко = ____________(3.14)

О

де Ко - коефіцієнт оборотності коштів;

O - середній залишок обігових коштів, грн.;

T - виручка від реалізації продукції за період, який аналізується, грн.

Коефіцієнт оборотності коштів - це фондовіддача оборотних коштів. Зростання його свідчить про більш ефективне використання обігових коштів. В той же час від показує число оборотів обігових коштів за аналізує мий період та може бути розрахований діленням кількості днів періоду на термін одного обороту в днях:

t

Ко = ____________(3.15)

Z

де Ко - коефіцієнт оборотності коштів;

t - число днів періоду, який аналізується (90, 180, 270, 360);

Z - оборотність обігових коштів, дн.

Важливим показником ефективності використання обігових кошів є також коефіцієнт завантаження коштів в обігу. Коефіцієнт завантаження коштів в обігу характеризує суму обігових коштів, авансованих на одну гривню виручки від реалізованої продукції. Розраховується як відношення середнього залишку обігових коштів до суми виручки від реалізації продукції.

О

Кз = ____________(3.16)

Т

де Кзк - коефіцієнт завантаження коштів;

O - середній залишок обігових коштів, грн.;

T - виручка від реалізації продукції за період, який аналізується, грн.

Ефективність використання основних засобів вимірюється показниками фондовіддачі та фондомісткості. Фондовіддача основних засобів визначається відношенням виручки від реалізації продукції до середньої вартості основних засобів:

Т

Ф = ____________(3.17)

С

де Ф - фондовіддача;

T - виручка від реалізації продукції за період, який аналізується, грн.

С - середньорічна вартість основних засобів, грн.

Фондомісткість продукції - це величина, зворотна фондовіддачі. Вона характеризує витрати основних коштів (в копійках), авансовані на одну гривню виручки від реалізації продукції.

С

Фм = ____________(3.18)

Т

де Фм - фондомісткість;

С - середньорічна вартість основних засобів, грн.;

T - виручка від реалізації продукції за період, який аналізується, грн.

Капітал в цілому являє собою суму обігових коштів, основних засобів, нематеріальних активів, інших активів і дорівнює підсумку активу балансу підприємства. Ефективність капіталу визначається рівнем рентабельності.

Рівень рентабельності вимірюється процентним співвідношенням балансового прибутку, отриманого в результаті звичайної діяльності до величини капіталу.

Рівень рентабельності капіталу може бути визначений формулою, яка характеризує його структуру:

 П 1 1 1

Р = ((___ * 100) * ( 1 / ( _____ + _____ + _____ ))) * 100%(3.19)

Т Ко Ф Фн

де Р - рівень рентабельності капіталу, %;

П - прибуток до оподаткування, грн..;

Т - виручка, грн..;

Ко - коефіцієнт оборотності коштів;

Ф - фондовіддача основних засобів, грн.;

Фн - фондовіддача нематеріальних активів, грн.

Формула показує, що рівень рентабельності капіталу знаходиться у прямій залежності від рівня прибутку підприємства на 1 гривню виручки, коефіцієнта оборотності обігових коштів, фондовіддачі основних засобів, фондовіддачі нематеріальних активів.

Основні положення цієї методики були застосовані в розділі 3 при аналізі фінансового стану ВАТ «Сумихімпром».

Також при розгляді нормативної та законодавчої бази з теми роботи була проаналізована методика, затверджена наказом Міністерства фінансів України та Фонду державного майна України від 26 січня 2001 року №49/121 «Про затвердження Положення про порядок здійснення аналізу фінансового стану підприємств, що підлягають приватизації».

Розглянуте Положення розроблено відповідно до Державної програми приватизації на 2000 - 2002 роки, затвердженої Законом України "Про Державну програму приватизації", з метою встановлення єдиного порядку та основних методичних засад проведення поглибленого аналізу фінансового стану підприємств, що підлягають приватизації.

Метою фінансового аналізу підприємства, що здійснюється відповідно до цього Положення, є оцінка фінансового стану підприємства на останню звітну дату з урахуванням динаміки його змін, які склалися за результатами господарської діяльності підприємства за два останні роки; визначення факторів, що вплинули на ці зміни, та прогнозування майбутнього фінансового стану підприємства. Результати проведеного аналізу використовуються для підготовки рекомендацій щодо доцільності перетворення підприємства у ВАТ або його реструктуризації.

3.4 Прогнозування фінансового стану

3.4.1 Стратегії розвитку компанії

В довгостроковому періоді проблема підтримки фінансового стану на належному рівні залежить від обраної стратегії розвитку компанії.

Компанії можуть реалізовувати стратегії розвитку трьома способами:

· використовуючи тільки внутрішні резерви в межах існуючої організаційної структури;

· вступаючи у стратегічні альянси з іншими фірмами;

· здійснюючи злиття і поглинання.

Стратегії розвитку корпорації можуть бути наступними [14]:

1. Концентрація зусиль на поточному бізнесі. Характеризується збільшенням обсягів виробництва тієї самої продукції (виконання робіт, надання послуг) і закріпленням за собою того самого ринку збуту. Забезпечує повільні темпи розвитку і підвищення рентабельності. Потребує мінімум додаткових фінансових ресурсів, ступінь фінансового ризику мінімальна.

2. Розширення ринку: розширення ринку тієї ж продукції (виконання робіт, надання послуг або з невеликою модифікацією) за рахунок маркетингових заходів (збільшення каналів розподілу, зміна змісту реклами і засобів сприяння продажу). Забезпечує помірні темпи розвитку і підвищення рентабельності. Потребує помірних інвестицій. Ступінь фінансового ризику помірний.

3. Оновлення продукції: суттєва модифікація продукції або створення нових моделей. Забезпечує помірні темпи розвитку і підвищення рентабельності. Потребує помірних інвестицій. Ступінь фінансового ризику помірний.

4. Інновація: впровадження оригінальних, нових ідей, створення продукції з якісно новими характеристиками. Забезпечує значне підвищення рентабельності (можливість отримання надприбутку) у разі успіху або великі збитки (ймовірність банкрутства) у випадку провалу. Характеризується значними капіталовкладеннями і тривалим терміном окупності. Фінансовий ризик високий.

5. Горизонтальна інтеграція - стратегія поглинання конкурентів: зростання фірми за рахунок об'єднання (або придбання) з підприємствами, що випускають таку ж або подібну продукцію. Забезпечує високі темпи розвитку, помірне або високе підвищення рентабельності. Інвестиції помірні. Ступінь фінансового ризику помірний.

6. Вертикальна інтеграція: встановлення контролю (або придбання) над посередниками: між фірмою та кінцевим споживачем - прогресивна інтеграція, над посередниками (або виробниками), що постачають сировину та матеріали - регресивна інтеграція. Забезпечує помірні темпи розвитку та підвищення рентабельності. Інвестиції помірні. Ступінь фінансового ризику помірний.

7. Спільне підприємство: об'єднання з іноземним капіталом на основі спільного права власності Дає змогу залучити на вигідних умовах ресурси (трудові, матеріальні, фінансові). Забезпечує високі темпи розвитку і підвищення рентабельності. Розмір інвестицій та ступінь фінансового ризику залежить від конкретного проекту.

8. Концентрична диверсифікація: розширення діяльності за рахунок придбання підприємств, що виробляють іншу продукцію, але з високою сумісністю з поточним бізнесом. Придбання підприємств, продукції, ринків збуту, технології які подібні до власних, але не ідентичні їм Потребує великих інвестицій. Відбувається зменшення фінансового ризику.

9. Конгломератна диверсифікація: розширення діяльності за рахунок придбання високоприбуткових підприємств незалежно від виду їх діяльності. Синергічний ефект від злиття - суттєве підвищення рентабельності. Потребує великих інвестицій. Відбувається суттєве зменшення фінансового ризику.

10. Зменшення витрат: якщо фірма переживає період зменшення доходів, використовуються різноманітні заходи щодо зменшення витрат, щоб фірма змогла подолати негативні тенденції та вижити. Спостерігається зниження темпів розвитку та рентабельності. Відбувається скорочення (або заморожування) інвестицій та зменшення ризику банкрутства.

11. Частковий розпродаж: якщо стратегія скорочення витрат не була ефективною, може бути прийняте рішення продати окремі компоненти справи, що мають високу ринкову вартість, і тим самим поліпшити фінансове становище фірми. Спостерігається зниження темпів розвитку і рентабельності, часткове повернення капіталовкладень та зменшення ризику фінансових втрат.

12. Ліквідація: продаж компанії окремими частинами за планом з тим, що ліквідувати її з найменшими витратами для акціонерів. Здійснюється тоді, коли передбачається банкрутство компанії. Планова ліквідація може забезпечити вигідний продаж майна. Результат - згортання діяльності, часткове повернення капіталовкладень та зменшення ризику фінансових втрат для акціонерів.

Нині великі зарубіжні компанії віддають перевагу не поступовому розширенню діяльності за рахунок внутрішніх джерел, а другому і третьому способам -- поглинання дають змогу корпораціям швидко отримати доступ до нових ринків, нових технологій, дешевших ресурсів. Умови вступу до корпораційних стратегічних альянсів закріплюються угодами про співробітництво, які близькі до угод про злиття. Вони є одним із способів спільного використання ресурсів компаніями і можуть створюватись у різних формах -- від маркетингових угод до спільного володіння власністю при здійсненні операцій світового масштабу. Створення спільних підприємств, що управляються об'єднаним керівництвом двох (або більше) материнських компаній, так само є формою корпораційних альянсів. Такі спільні підприємства часто використовуються США, Японією та європейськими фірмами для участі в технологічних розробках і для маркетингової експертизи. Аналіз стратегій розвитку провідних зарубіжних компаній свідчить, що останнім часом багато найбільших корпорацій США і Західної Європи відмовилися від конгломератної структури, розпродали непрофілюючі підприємства і сконцентрували увагу на основній діяльності (наприклад, “Eastman Kodak”, “Westinghouse”, “Nokia”, “Philips”, “Daimler Chrysler”, “Unilever”). Проте водночас конгломератна диверсифікація і нині переважає в більшості нових ринкових країн: Південній Кореї, Індії, Бразилії, а також Японії..

Популярність вертикальної інтеграції так само знизилась, особливо це стосується регресивної (у напрямку джерел сировини і комплектуючих) інтеграції. Дедалі більше компаній продають виробництва з виготовлення деталей, напівфабрикатів і зосереджуються на ключових напрямках бізнесу. Наприклад, “General Motors”, одна з найбільш вертикально інтегрованих компаній у світі, продала свою дочірню компанію “Delphi” (один з найбільших світових виробників частин до двигунів). Разом з тим “прогресивна” (орієнтована на кінцевого споживача) інтеграція в багатьох галузях, як і раніше, залишається перспективною. Очікується, що розвиток електронної комерції та зростання обсягів реалізації через Internet сприятимуть розвитку цього напрямку і зменшенню ланок у збутовому ланцюжку.

Безсумнівно, на сучасному етапі західні компанії віддають перевагу стратегії глобалізації, тобто просуванню за кордон, завоювання ринків нових ринкових країн і країн, що розвиваються. В основу стратегії глобалізації можуть бути покладені такі базові напрямки розвитку компанії, як розширення ринку, горизонтальна і вертикальна інтеграція, створення спільних підприємств, диверсифікація. Найбільшого успіху у глобалізації досягають компанії, що вдало поєднують стандартизацію (це дає змогу зекономити на масштабах) з урахуванням місцевих особливостей. Найбільш вдалий приклад -- діяльність у цьому напрямку компанії “Mc. Donalds”, яка в усьому світі має одну торговельну марку, основне меню, стандарти якості й методи роботи. Проте в різних країнах до стандартного меню можуть додаватись місцеві страви; наприклад, пиво у Франції, спагеті на Філіппінах.

Періодично компанії переглядають навіть ефективні стратегії, оскільки зміни умов і обставин потребують вчасної зміни шляхів розвитку.

Кожна стратегія пов'язана з певними капіталовкладеннями, тому ключовим показником для довгострокового планування є обсяг капіталовкладень. Підбираючи інвестиційні проекти, що відповідають вибраній стратегії, менеджери враховують, скільки фінансових ресурсів вони можуть залучити. Нестача фінансових ресурсів може спричинитися до обмеження бюджету капіталовкладень, а це, в свою чергу, до перегляду інвестиційної програми. Можна виходити і з ліміту капіталовкладень, одразу формуючи інвестиційну програму в його межах. Компанії часто встановлюють абсолютний ліміт свого бюджету капіталовкладень (тобто нормують їх).

3.4.2 Довгострокове фінансове планування

Довгострокове фінансове планування має вирішувати взаємопов'язані питання: бюджету капіталовкладень, структури капіталу і дивідендної політики. Довгострокове фінансове планування пов'язує також інвестиційну політику корпорації як комплекс заходів щодо реалізації вибраної стратегії розвитку з фінансовою політикою як системою залучення і ефективного використання фінансових ресурсів. Планування довгострокових капіталовкладень полягає в розробці бюджету довгострокових капіталовкладень компанії як зведеного плану капіталовкладень її підрозділів (підприємств, філій або інших структурних одиниць). Взагалі це зведена перспективна інвестиційна програма, в яку входять можливі для реалізації проекти із додатним значенням NPV. В процесі складання зведеної інвестиційної програми забезпечуються:

· узгодженість окремих проектів за термінами, виконавцями, обсягами витрат;

· прийняття спільних рішень про доцільність ресурсної взаємодії учасників структурних підрозділів корпорації, а також концентрація їх фінансових ресурсів на першочергових проектах;

· узгодження потреб у ресурсах з власними інвестиційними можливостями (внутрішніми джерелами), а також оцінка можливості залучення зовнішніх джерел фінансування;

· формування інвестиційного портфеля, що складається з реальних і фінансових інвестицій;

· розрахунок інтегральних показників очікуваної ефективності інвестицій;

· визначення переліку організаційно-управлінських заходів з реалізації проектів.

На практиці при реалізації інвестиційних програм виникають складності, які неможливо передбачити під час планування, наприклад змінюються умови, з'являються нові, привабливіші інвестиційні проекти, тоді як заплановані можуть втратити привабливість внаслідок різних часових лагів; втілення проектів в життя може бути відкладене або навіть скасоване через зміну обставин.

Основні об'єкти довгострокового фінансового планування -- обсяг капіталовкладень і потреба у фінансових ресурсах. Для розробки перспективних фінансових планів керівництво корпорації має визначити кілька принципових напрямків фінансової політики на плановий період, а саме:

· скільки коштів буде інвестовано в нові активи. Ця цифра випливає з інвестиційних можливостей фірми і є результатом

· прийнятих рішень щодо бюджету капіталовкладень;

· який рівень фінансового важеля фірма вирішила підтримувати. Цим визначатиметься сума позик для фінансування інвестицій у реальні активи, тобто це політика фірми щодо структури капіталу

· яку дивідендну політику здійснюватиме фірма у плановому періоді. Цим визначатиметься сума коштів для виплати акціонерам і сума нерозподіленого прибутку;

· який рівень ліквідності збирається підтримувати фірма. Цим визначатиметься розмір чистого оборотного капіталу (розмір власних обігових коштів), тобто це політика щодо фінансування обігових коштів.

Вибір напрямків безпосередньо впливатиме на майбутню прибутковість, потребу в зовнішньому фінансуванні, на можливості розвитку фірми. Крім інвестиційної програми (бюджету капіталовкладень) корпорації складають прогнозні фінансові звіти. Вони відображають фінансову звітність у перспективі за умови здійснення певних прогнозів щодо майбутньої діяльності компанії. Основою складання цих звітів є відповідні фінансові звіти корпорації за базовий рік -- баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів.

У процесі складання прогнозних фінансових звітів менеджери корпорації визначають основні фінансові показники і пропорції на плановий період: прибуток, суму дивідендів і позик, структуру капіталу (співвідношення власного капіталу і зобов'язань) і активів (співвідношення основних і обігових коштів), суму додаткового зовнішнього фінансування для забезпечення приросту активів. Найважливішим результатом довгострокового фінансового планування є визначення потреби компанії у фінансуванні на момент, що відображений в прогнозному балансі.

Проекти майбутніх форм звітності не обов'язково мають бути такими ж детальними, як звітність за базовий рік; вони можуть бути складені в агрегованих формах, що містять ключові елементи і підсумки (див. таблицю 3.1).

Найчастіше ключовим показником для розробки фінансових планів є планова виручка від реалізації продукції (виконання робіт, надання послуг). Решту планових показників розраховують виходячи з прогнозу виручки або темпів підвищення виручки. Звичайно, точно спрогнозувати майбутній обсяг реалізації неможливо (особливо на довгостроковий період), тому у процесі фінансового планування бажано розглядати різні сценарії розвитку подій, наприклад три: оптимістичний, середній і песимістичний.

Таблиця 3.1 - Прогнозний баланс [14]

Актив	На початок планового періоду	На кінець планового періоду	Пасив	На початок планового періоду	На кінець планового періоду
Необоротні активи			Власний капітал, в т.ч.
Оборотні активи, в т.ч.			статутний капітал
Запаси			додатковий капітал
дебіторська заборгованість			нерозподілений прибуток
грошові кошти та їх еквіваленти			Зобов'язання:
			довгострокові
			поточні
Баланс:			Баланс:

Розвиток комп'ютерних технологій, поява нових програмних продуктів (електронних таблиць і комп'ютерних фінансових моделей різних типів) не тільки полегшили аналітичні розрахунки у процесі фінансового прогнозування і планування, а й значно розширили можливості менеджерів щодо перегляду альтернатив і вибору оптимальних варіантів згідно із прийнятими ними критеріями.

Безумовно, моделі фінансового планування, що дають змогу розглянути фінансові потреби щодо темпів зростання і визначити балансові взаємозв'язки, є незамінним інструментом менеджерів компаній. Проте певні співвідношення між статтями прогнозних фінансових звітів не є самоціллю, а лише засобом контролю за фінансовим становищем корпорації, тому й їх планування не може означати завершення процесу стратегічного фінансового планування в корпорації. Керівництво корпорації узгоджує кінцевий стратегічний план шляхом поєднання різних цілей у різних напрямках діяльності фірми, урахування багатьох обмежень і прийняття компромісних рішень для досягнення загальної мети корпорації.