Фінансова діяльність суб’єктів господарювання

Теорія податкових переваг. У всьому світі існують пов'язані з податками причини, по яких деякі інвестори можуть віддавати переваги низькій дивідендній виплаті в порівнянні з високою дивідендною виплатою:

1. Якщо капітальні доходи оподатковуються по більш низьких ставках, ніж дивіденди (в США співвідношення 28% і 39%), то багаті інвестори можуть віддавати переваги компаніям, які велику частку прибутків вкладають в розвиток бізнесу, що надалі може привести до підвищення ціни акцій і прибутків капіталу для такого акціонера.

2. Податки на капітальні прибутки не виплачуються до тих пір, поки акцію не продають. Завдяки цьому майбутня вартість податкових платежів має більш низьку реальну вартість, ніж сума, виплачувана сьогодні як податок на дивіденди.

3. Аналогічно оцінюються певні пільги по податках на спадок, пов'язані з акціонерним капіталом.

У зв'язку з такими податковими особливостями в різних країнах інвестори можуть віддавати переваги компаніям з меншим рівнем виплати дивідендів, ніж подібним компаніям з високими дивідендами (звичайно, при рівному рівні доходів компанії).

Слід враховувати, що фірма не може і не повинна часто міняти свою дивідендну політику, тому що такі зміни можуть приводити до додаткових витрат і збитків акціонерів і фірми, і слід враховувати, що може виявитися недолік інвесторів, яким подобається новий варіант дивідендної політики.

3. Визначення розміру дивідендів і порядок виплати дивідендів в Україні.

Основні особливості виплати дивідендів в Україні визначаються чинним законодавством і „Положенням про порядок отримання інвесторами доходів від володіння корпоративними правами в акціонерних товариствах”,

За українським законодавством дивіденди по акціях виплачуються один раз в рік за підсумками календарного року в порядку, передбаченому статутом акціонерного товариства, за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні товариства після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів до бюджету і відсотків за банківський кредит. Відповідно до закону України „Про господарські товариства” рішення питань про порядок розподілу прибутку, про затвердження розміру і порядку виплати дивідендів належить до компетенції загального збору акціонерів. Виплата нарахованих дивідендів відповідно до ухваленого рішення є обов'язком виконавського органу акціонерного товариства перед його акціонерами. В цьому випадку право на отримання дивідендів мають акціонери, що є власниками акцій на початок визначеного загальним збором терміну виплати дивідендів.

Практикою українських емітентів широко використовується скупка у акціонерів акцій, отриманих при приватизації державних підприємств. Проте це не є різновидом дивідендної політики і направлене тільки на концентрацію контрольних пакетів акцій у керівництва підприємств або зміни власників. Виплата дивідендів проводиться по реєстру незалежно від можливого переходу права власності на акції протягом всього періоду виплати дивідендів. Акціонер, включений в реєстр на виплату дивідендів або зареєстрований як власник, має право отримати дивіденди незалежно від терміну, протягом якого він був власником акцій.

Право на отримання дивідендів мають акціонери, які є власниками акцій на початок визначеного загальним збором терміну виплати дивідендів. У зв'язку з цим акціонерне товариство або його реєстратор повинне забезпечити складання на початок терміну виплати дивідендів:

при документарній формі випуску іменних акцій - реєстру власників іменних акцій на дату обліку цього реєстру;

при бездокументній формі випуску акцій - загального облікового реєстру рахунків власників цінних паперів, складеного депозитарієм на дату, визначену договором на обслуговування емісії цінних паперів, ув'язненим між акціонерним суспільством і вибраним їм депозитарієм.

Слід нагадати, що по привілейованих акціях встановлюється фіксований розмір дивідендних виплат. Цей дивіденд встановлюється частіше за все у вигляді відсотків до номінальної вартості акцій і указується в інформації про емісію. Разом з тим в цьому випадку іноді можливий перехід до плаваючого розміру дивіденду, частіше залежно від якогось макроекономічного чинника (наприклад, від облікової ставки державного банку).

При виплаті дивідендів по простих акціях забороняється встановлювати черговість виплат по ознаках акціонерів (виду особи, розміру пакету, посадам).

Питання для самоконтролю

1. Які види дивідендної політики частіше за все описують фахівці?

2. Чи може акціонерне товариство виплачувати дивіденди акціями?

3. За рахунок яких засобів виплачуються дивіденди акціями?

4. Як впливає виплата дивідендів на ринкові ціни акцій?

5. Які органи акціонерного товариства мають право визначати розмір виплачуваних дивідендів?

6. Як повинен змінитися розмір статутного фонду, якщо акціонерне товариство виплатило дивіденди за рахунок раніше викуплених акцій?

Змістовий модуль 6. Позичковий капітал підприємства

фінансування капітал контролінг бюджетування

Мета: надати ознаки та складові позичкового капіталу підприємства, проаналізувати джерела формування позичкового капіталу підприємства, визнати умови кредитоспроможності підприємства

1. Ознаки та складові позичкового капіталу підприємства.

Позиковий капітал, позикові фінансові кошти - це залучувані для фінансового розвитку підприємства на поворотній основі грошові кошти і інше майно. Позиковий капітал класифікується по видах, термінах використання і інших ознаках. Всі форми позикового капіталу використовуваного підприємством, є його фінансові зобов'язання, що підлягають погашенню в передбачені терміни.

В процесі розвитку підприємства у міру погашення його фінансових зобов'язань виникає потреба в залученні нових позичкових засобів. Джерела і форми залучення позичкових засобів підприємством вельми різноманітні. Класифікація позичкових засобів, що привертаються підприємством, по основних ознаках приведена в рис. 6.1.

Рис. 6.1. Класифікація позичкового капіталу

Позичковий капітал характеризується наступними позитивними особливостями:

достатньо широкими можливостями залучення, особливо при високому кредитному рейтингу підприємства, наявності застави або гарантії поручителя;

забезпеченням зростання фінансового потенціалу підприємства при необхідності істотного розширення його активів і зростання темпів зростання об'єму його господарської діяльності;

нижчою вартістю порівняно з власним капіталом за рахунок забезпечення ефекту "податкового щита" (вилучення витрат по його обслуговуванню з бази оподаткування при сплаті податку на прибуток);

здатністю генерувати приріст фінансової рентабельності (коефіцієнта рентабельності власного капіталу);

В той же час використання позичкового капіталу має наступні недоліки:

використання цього капіталу генерує найбільш небезпечні фінансові ризики в господарській діяльності підприємства - ризик зниження фінансової стійкості і втрати платоспроможності. Рівень цих рисок зростає пропорційно зростанню питомої ваги використання позичкового капіталу;

засоби, сформовані за рахунок позичкового капіталу, генерують меншу (за інших рівних умов) норму прибутку, яка знижується на суму виплачуваного позичкового відсотка у всіх його формах (відсотка за банківський кредит; лізингової ставки; купонного відсотка по облігаціях; вексельного відсотка за товарний кредит і т.п.);

висока залежність вартості позичкового капіталу від коливань кон'юнктури фінансового ринку. У ряді випадків при зниженні середньої ставки позичкового відсотка на ринку використання раніше отриманих кредитів (особливо на довгостроковій основі) стає підприємству невигідним у зв'язку з наявністю дешевших альтернативних джерел кредитних ресурсів;

складність процедури залучення (особливо у великих розмірах), оскільки надання кредитних ресурсів залежить від рішення інших господарюючих суб'єктів (кредиторів), вимагає у ряді випадків відповідних сторонніх гарантій або застави (при цьому гарантії страхових компаній, банків або інших господарюючих суб'єктів надаються, як правило, на платній основі).

2. Джерела формування позичкового капіталу підприємства

З урахуванням викладеної класифікації організовується управління залученням позичкових засобів, яке є цілеспрямованим процесом їх формування з різних джерел і різних формах відповідно до потреб підприємства в позиковому капіталі на різних етапах його розвитку.

Размещено на http:\\www.allbest.ru\

90

Рис. 6.2. Зовнішні джерела створення позикового фінансового капіталу підприємств

Позиковий фінансовий капітал підприємств може утворюватись за рахунок двох основних груп джерел позикових коштів.

Перша група - зовнішні джерела позикових коштів. Ця група джерел складається з двох підгруп - зовнішні довгострокові й зовнішні короткострокові джерела позикового фінансового капіталу (рис.6.2.).

Размещено на http:\\www.allbest.ru\

90

Рис. 6.3. Внутрішні джерела створення позикового фінансового капіталу підприємств

Друга група - внутрішні джерела позикових коштів, до яких входять позикові фінансові ресурси, що утворюються за рахунок відстрочених і прострочених зовнішніх довгострокових і короткострокових зобов'язань (рис. 6.3).

Підприємство, що використовує позичковий капітал, має вищий фінансовий потенціал свого розвитку (за рахунок формування додаткового об'єму активів) і можливості приросту фінансової рентабельності діяльності, проте більшою мірою генерує фінансовий ризик і загрозу банкрутства (що зростають у міру збільшення питомої ваги позичкових засобів в загальній сумі використовуваного капіталу).

3. Умови кредитоспроможності підприємства

Кредитоспроможність - наявність у потенційного позичальника передумов для отримання кредиту і здатність повернути його. Інакше кажучи - це здатність підприємства в повному обсязі й у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми борговими зобов'язаннями. Кредитоспроможність позичальника визначається показниками, що характеризують його акуратність при розрахунках за раніше отриманими кредитами, його поточне фінансове становище, спроможність у разі необхідності мобілізувати кошти з різних джерел, забезпечити оперативну трансформацію активів у грошові кошти.

Перш ніж планувати залучення капіталу шляхом одержання банківської позички, фінансові служби підприємства повинні оцінити можливості отримання кредиту. Для цього доцільно провести аналіз відповідності параметрів діяльності підприємства критеріям кредитоспроможності, які вимагаються тим чи іншим банком.

Кожен банк розробляє власні критерії та методики оцінки кредитоспроможності позичальника. Систематизуємо найтиповіші підходи до оцінки кредитоспроможності підприємства.

У науково-практичній літературі здебільшого виокремлюють кількісні та якісні критерії кредитоспроможності. Кількісні критерії пов'язані з оцінкою поточного та перспективного фінансового стану позичальника, а якісні виявляються на основі оцінки менеджменту підприємства та його ситуації на ринку факторів виробництва і збуту продукції. Взаємозв'язки між якісними та кількісними параметрами кредитоспроможності підприємства наведені на рис. 6.4.

У теорії і практиці немає єдності щодо пріоритетності того чи іншого елемента кредитоспроможності. Переважає думка, що кількісні та якісні чинники складають єдине ціле при оцінці потенційної здатності позичальника погасити заборгованість за кредитом.

Размещено на http:\\www.allbest.ru\

90

Рис. 6.4. Елементи оцінки кредитоспроможності у взаємозв'язку

Питання для самоконтролю

1. Назвіть ознаки та складові позичкового капіталу підприємства

2. Джерела формування позичкового капіталу підприємства?

3. Які умови кредитоспроможності підприємства?

4. Назвіть елементи оцінки кредитоспроможності у взаємозв'язку?

5. Якими позитивними особливостями характеризується позичковий капітал?

6. Які є недоліки при використанні позичкового капіталу?

7. Назвіть ознаки кредитоспроможності підприємства?

Змістовий модуль 7. Фінансові аспекти реорганізації підприємств

Мета: розглянути теоретичні аспекти реорганізації, визначити форми та загальні передумови реорганізації підприємств, охарактеризувати реорганізацію підприємства спрямовану на укрупнення, розукрупнення та перетворення

1. Реорганізація як специфічний напрям фінансової діяльності підприємства.

Реорганізація - це повна або часткова заміна власників корпоративних прав підприємства, зміна організаційно-правової форми організації бізнесу, ліквідація окремих структурних підрозділів або створення на базі одного підприємства кількох, наслідком чого є передача або прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків правонаступником. Серед основних причин реорганізації здебільшого виокремлюють такі: суттєве розширення діяльності підприємства, його розмірів; згортання діяльності; необхідність фінансової санації; необхідність зміни повноти відповідальності власників за зобов'язаннями підприємства; диверсифікація діяльності; податкові мотиви; необхідність збільшення власного капіталу (з метою покриття потреби в капіталі та підвищення рівня кредитоспроможності).

Перш ніж вдаватися до санаційної реорганізації, слід поглиблено проаналізувати фінансово-господарський стан підприємства, яке перебуває у кризі, з огляду на основні характеристики його діяльності. На основі результатів аналізу робиться висновок про санаційну спроможність підприємства. Якщо прийнято рішення про його реорганізацію, потрібно розробити план реорганізаційних заходів, який має містити:

а) економічне обґрунтування необхідності проведення реструктуризації;

б) пропозиції щодо форм та методів реорганізації;

в) витрати на здійснення реструктуризації та джерела їх фінансування;

г) конкретні заходи, спрямовані на реалізацію плану;

д) оцінювання ефективності проекту реструктуризації.

7.2. Форми та загальні передумови реорганізації підприємств.

У результаті корпоративної реструктуризації (реорганізації) змінюється правовий статус юридичної особи. За формальними ознаками розглядають три види реорганізації (рис. 7.1):

1) спрямовану на укрупнення підприємства (злиття, приєднання, поглинання);

2) спрямовану на подрібнення підприємства (поділ, виділення);

3) без змін розмірів підприємства (перетворення).

Размещено на http:\\www.allbest.ru\

90

Рис. 7.1. Форми корпоративної реструктуризації підприємства

У разі реорганізації підприємства слід враховувати такі законодавчі передумови та вимоги:

порядок державної реєстрації (перереєстрації) та ліквідації суб'єктів господарювання;

вимоги антимонопольного законодавства;

вимоги щодо захисту інтересів кредиторів підприємства, його власників, персоналу тощо;

порядок емісії акцій (у разі реорганізації акціонерного товариства);

можливі екологічні, демографічні та інші наслідки локального масштабу.

У результаті реорганізації підприємства постає потреба скасувати державну реєстрацію одних суб'єктів господарювання і зареєструвати або перереєструвати інших. Коли реорганізація пов'язана зі створенням на базі підприємств, що реєструються нових юридичних осіб, засновницькі документи останніх мають відбивати це.

Перереєстровувати підприємство потрібно в тому разі, якщо його реорганізація спричинюється до змін:

організаційно-правової форми;

форми власності;

назви юридичної особи.

3. Реорганізація підприємств, спрямована на укрупнення, розукрупнення та перетворення.

До основних форм реорганізації, результатом яких є укрупнення підприємств, належить злиття кількох підприємств в одне, приєднання одного або кількох підприємств до одного, а також їх взаємне поглинання.

До основних мотивів, які можуть спонукати санатора до реорганізації поглинанням, приєднанням чи злиттям з підприємством, що перебуває у фінансовій кризі, можна віднести такі:

1. Ефект синергізму.

Ефект синергізму виникає завдяки дії таких чинників:

а) економія на витратах, яка виявляється зі зростанням масштабів виробництва;

б) економія фінансових ресурсів;

в) збільшення влади на ринку.

2. Прагнення заволодіти ліцензіями, патентами, ноу-хау, які є в розпорядженні підприємства, що перебуває в кризі.

3. Отримання надійного постачальника факторів виробництва (наприклад, сировини чи комплектуючих).

4. Податкові переваги. Прибуткова фірма може придбати компанію, яка має від'ємний об'єкт оподаткування, і таким чином отримати економію на податкових платежах.

5. Придбання активів за ціною, нижчою за їх вартість заміщення, передача технологічних і управлінських знань та навичок (технологічні трансферти) тощо.

6. Диверсифікація активів та діяльності з метою зменшення ризиків.

7. Попередження захоплення компанії великими корпоративними «хижаками» та збереження контролю над підприємством.

В антимонопольних законодавствах більшості країн розрізняють горизонтальне злиття (приєднання, поглинання) та вертикальне.

Горизонтальне злиття - це об'єднання двох фірм, які виробляють однаковий тип товару чи надають однакові послуги.

Вертикальне злиття - це злиття одного підприємства з його постачальником сировини чи споживачем продукції.

Законодавчий контроль спрямований здебільшого на горизонтальні злиття, оскільки в їх результаті підприємства дістають змогу перешкоджати доступу до ринку своїх конкурентів, установлювати дискримінаційні ціни, створювати дефіцит певного товару і т. ін., що призводить до послаблення конкуренції. Вертикальні злиття істотно не впливають на рівень конкуренції.

Реорганізація приєднанням. Приєднання - це спосіб корпоративної реструктуризації, який передбачає приєднання всіх прав та обов'язків однієї або кількох юридичних осіб - правопопередників до іншої юридичної особи - правонаступника.

Принципова різниця між злиттям та приєднанням полягає в тому, що в першому випадку всі майнові права та обов'язки кількох юридичних осіб концентруються на балансі підприємства, яке створюється, а в другому - на балансі підприємства, що вже функціонує на момент прийняття рішення про приєднання.

Одна з важливих фінансових проблем, що постають під час злиття або приєднання підприємств, полягає у правильному визначенні пропорцій обміну корпоративних прав у статутних фондах підприємств, що реорганізуються, на акції (частки) у статутному фонді товариства, до якого здійснюється приєднання (злиття).

До розукрупнення підприємства (поділ, виокремлення) вдаються в таких основних випадках.

1. Якщо в підприємства поряд із прибутковими секторами діяльності є багато збиткових виробництв.

2. У разі високого рівня диверсифікації сфер діяльності підприємств, які підлягають санації.

3. Коли йдеться про передприватизаційну підготовку державних підприємств з метою підвищення їх інвестиційної привабливості.

4. За рішенням антимонопольних органів.

Головною метою розукрупнення підприємств, які перебувають у фінансовій кризі, є виокремлення санаційно спроможних виробничих підрозділів (виробництв) для проведення їх фінансового оздоровлення й оформлення як самостійних юридичних осіб. Цей напрямок реорганізації дає змогу зосередитися на окремих стратегічних сферах діяльності підприємства, керуючись принципом: економічно доцільнішим є «утримати на поверхні життєздатну частину боржника, ніж дати потонути всьому підприємству».

Перетворення - це спосіб реорганізації, що передбачає зміну форми власності або організаційно-правової форми юридичної особи без припинення господарської діяльності підприємства. Коли одне підприємство перетворюється на інше, до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права та обов'язки колишнього підприємства.

Частка (у відсотках) кожного засновника (учасника) у статутному фонді підприємства, що реорганізується, має дорівнювати його частці у статутному фонді товариства, створеного в результаті перетворення.

Питання для самоконтролю

1. Дати визначення суттєвості реорганізації?

2. Назвіть форми реорганізації підприємств.

3. Назвіть загальні передумови реорганізації підприємств

4. В чому особливості укрупнення, розукрупнення та перетворення?

5. Які мотиви можуть спонукати санатора до реорганізації?

6. Що включає план реорганізаційних заходів?

Змістовий модуль 8. Фінансування спільних інвестицій на основі договорів кооперацій

Мета: розглянути взаємодії інвесторів в процесі інвестиційної діяльності, охарактеризувати учасників інвестиційної діяльності, виконати оцінку ефективності спільних інвестицій

1. Інвестори та їх взаємодія в процесі інвестиційної діяльності.

Практичне здійснення інвестицій забезпечується інвестиційною діяльністю. Згідно діючого Закону України “Про інвестиційну діяльність” інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Інвестиційна діяльність перерозподіляє у просторі і часі ресурси між окремими суб'єктами і об'єктами. Головним суб'єктом інвестиційної діяльності є інвестор. Розрізняють індивідуальних та інституціональних інвесторів.

Індивідуальний інвестор - це окрема юридична чи фізична особа, що самостійно (без посередників) здійснює інвестиційну діяльність.

Інституціональний інвестор - це фінансовий посередник, що акумулює кошти індивідуальних інвесторів і здійснює спеціалізовану інвестиційну діяльність, як правило, на операціях з цінними паперами. До інституціональних інвесторів відносяться інвестиційні фонди, пенсійні та взаємні фонди, банки, страхові компанії. Взаємодія інвесторів показана на рис 8.1.

Размещено на http:\\www.allbest.ru\

90

Рис. 8.1. Інвестори і їх взаємодія в процесі інвестування

3. Учасники інвестиційної діяльності. Визначаючи цілі, напрями і обсяги інвестицій, інвестор для реалізації своїх намірів може залучати на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності.

Професіонали ринку цінних паперів (брокери й дилери). Брокер - це агент чи посередник, який допомагає інвесторам у торгівлі цінними паперами.

Дилер - це особа, що сприяє торгівлі фінансовими активами шляхом створення запасів різних цінних паперів.

Фінансові брокери - юридичні особи, які виконують посередницькі функції під час купівлі-продажу цінних паперів за рахунок і дорученням клієнта на основі договору комісії чи доручення.

Інвестиційні консультанти - юридичні або фізичні особи, які надають консультативні послуги під здійснення інвесторами інвестиційних операцій.

Інвестиційні компанії - це юридичні особи, які діють на ринку цінних паперів за власний рахунок.

Фінансові брокери, інвестиційні консультанти, інвестиційні компанії та фонди здійснюють різні операції з цінними паперами. Багато компаній поєднують ці види діяльності. У світовій практиці для таких компаній існує термін - компанії з цінних паперів.

Інвестиційні фонди здійснюють випуск акцій з метою мобілізації грошових коштів інвесторів та їх вкладення від імені фонду в цінні папери, а також на депозитні рахунки та вклади.

Інвестиційний банк - це такий кредитно-фінансовий інститут, що спеціалізується на операціях з цінними паперами (випуску та розміщення) для залучення додаткових грошових коштів, а також для довгострокового кредитування своїх клієнтів, серед яких може бути і держава.

Комерційні банки здійснюють операції з цінними паперами, виходять на інвестиційний ринок як емітенти (емітуючи, головним чином, облігації), посередники та інвестори, а також знаходять опосередковані шляхи участі в інвестиційній діяльності - через трастові компанії, кредитування інвестиційними компаніями і банками, співробітництво з брокерськими фірмами.

4. Оцінка ефективності спільних інвестицій.

Під час обґрунтування економічної ефективності інвестиційних проектів застосовується комплекс показників, що висвітлюють різні аспекти вказаних вище принципів. Наведемо умовні позначення показників, що мають розраховуватися та використовуватися під час аналізу:

Р - обсяг грошових надходжень від економічної діяльності об'єкта інвестицій після введення його в експлуатацію;

В_u - обсяг інвестицій, що потрібні для введення об'єкта в експлуатацію (витрати інвестиційні);

B_e - обсяг поточних витрат діючого об'єкта, необхідних для виробництва товарів чи послуг, що виробляє створений об'єкт (витрати експлуатаційні);

A - величина нарахованої за рік амортизації основних фондів, створених за рахунок інвестицій;

i - річна ставка дисконту, що має використовуватися для приведення грошових надходжень майбутніх періодів до умов поточного року;

N - кількість років життя проекту;

n - порядковий номер кожного року експлуатації об'єкту (n = 1,2,..,N).

1. Чиста приведена вартість проекту (NPV) розраховується як сума щорічних обсягів доходів за мінусом витрат, приведених до умов поточного року:

(8.1)

Для прийняття проекту величина NPV має бути більша від 0.

2. Термін окупності проекту (Т_k) визначає кількість років, за які загальний приведений прибуток буде дорівнювати обсягу інвестицій (В_u). Термін окупності дорівнює такому n (Т_k = n), за якого виконується рівність:

(8.2)

Термін окупності має бути меншим від загального терміну життя проекту: T_k < N.

3. Коефіцієнт прибутковості проекту (g) розраховується як співвідношення чистої приведеної вартості доходів за період життя проекту та обсягу капіталовкладень:

(8.3)

Приймаються ті проекти, де коефіцієнт прибутковості як мінімум перевищує одиницю.

4. Внутрішня норма прибутковості (R) проекту визначається як той рівень ставки дисконтування (i), за якого чиста приведена вартість проекту (за період життя проекту) дорівнює нулю:

. (8.4)

Внутрішня норма прибутковості є тією межею, нижче якої проект дає негативну загальну прибутковість. Розрахована для проекту величина R має порівнюватися з її нормативним рівнем R_norm, який приймається для проектів такого типу. Якщо R > R_norm, проект може бути прийнятий, якщо R < R_norm, проект відхиляється. Величина R розраховується методом підбору та перевірки послідовних значень i (i > R_norm)>, з використанням комп'ютерних програм або графічним методом побудови функції залежності між NPV та i

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення об'єктів інвестування.

2. Як у Законі України «Про інвестиційну діяльність» визначено поняття суб'єктiв iнвестицiйної діяльності?

3. Дайте визначення терміну “інвестиційна діяльність”.

4. Розкрийте поняття “індивідуальний інвестор” та “інституціональний інвестор”.

5. Хто відноситься до учасників інвестиційної діяльності? Які функції вони виконують?

6. У чому полягають принципи і методичні підходи щодо обґрунтування доцільності спільного інвестування?

7. Назвіть показники, якими визначається ефективність спільних інвестицій?

Модуль IIІ. Методичні засади фінансових інвестицій, фінансового контролінгу та бюджетування

Змістовий модуль 9. Фінансова інвестиційна діяльність

Мета: розглянути сутність і класифікацію фінансових інвестицій підприємства, класифікувати фінансові активи за специфікою їх інвестиційних якостей, обґрунтувати моделі оцінки доцільності фінансового інвестування

1. Сутність і класифікація фінансових інвестицій підприємства.

Фінансові інвестиції - це інвестиції у фінансові інструменти (активи), серед яких найбільш значиму долю займають вкладення у цінні папери. Такі активи виступають засобом засвідчення прав на реальні активи і на дохід, отриманий за допомогою реальних активів. Розвиток інститутів фінансового інвестування сприяє зростанню обсягів реальних інвестицій.

Види інвестицій у розрізі об'єктів вкладень характеризує рис. 9.1.

Размещено на http:\\www.allbest.ru\

90

Рис. 9.1. Класифікація інвестицій за об'єктами вкладень

Фінансові вкладення можуть бути довго- і короткострокові. Розрізняють також вкладення у корпоративні права інших підприємств і вкладення в боргові фінансові інструменти тощо.

До основних цілей здійснення фінансових інвестицій підприємств належать: одержання прибутку (як правило, довгострокові фінансові інвестиції); в поглинання чи здобуття контролю над підприємством-конкурентом; поліпшення фінансово-господарських зв'язків з постачальниками сировини (матеріалів, комплектуючих тощо) та споживачами готової продукції; диверсифікація діяльності та одержання доступу до певного сегмента ринку; збереження ліквідних резервів (як правило, поточні фінансові інвестиції).

Доходи, отримані підприємством від здійснення фінансових інвестицій, відображаються у звіті про фінансові результати за такими позиціями:

дохід від участі в капіталі - дохід, отриманий від інвестицій в асоційовані, спільні або дочірні підприємства, облік яких ведеться за методом участі в капіталі;

інші фінансові доходи - дивіденди, проценти, сума збільшення балансової вартості інвестицій та інші доходи, отримані від фінансових інвестицій (крім доходів, які обліковуються за методом участі в капіталі);

інші доходи - дохід від реалізації фінансових інвестицій.

Витрати та збитки від фінансових інвестицій у звіті про фінансові результати відображаються за статтями:

втрати від участі в капіталі - збиток, спричинений інвестиціями в асоційовані, дочірні та/або спільні підприємства (зменшення балансової вартості інвестицій);

інші витрати - собівартість реалізації фінансових інвестицій; втрати від уцінки інвестицій, сума зменшення балансової вартості інвестицій; втрати від зменшення корисності (вартості) вкладень відображаються з одночасним зменшенням балансової вартості фінансових інвестицій.

2. Класифікація фінансових активів за специфікою їх інвестиційних якостей.

З позицій особливостей властивих їм інвестиційних якостей фондові інструменти класифікуються за наступними основними ознаками.

1. За ступенем передбачуваності інвестиційного доходу:

1.1. Боргові цінні папери характеризуються чіткою передбачуваністю інвестиційного доходу, розмір якого можна визначити в будь-який момент їхнього обігу, що дозволяє легко зіставляти їхні інвестиційні якості по шкалі “доходність-ризик” і “доходність-ліквідність”.

1.2. Часткові цінні папери характеризуються низьким рівнем передбачуваності їхнього інвестиційного доходу, який оцінюється по двох параметрах - рівню майбутніх виплат дивідендів і приросту курсової вартості фондового інструменту.

2. За рівнем ризику, який пов'язаний з характером емітенту:

2.1. Державні цінні папери. Вони представлені в основному борговими зобов'язаннями і мають найменший рівень інвестиційного ризику і інвестиційного доходу.

2.2. Цінні папери муніципальних органів. Інвестиційні якості таких цінних паперів визначається рівнем інвестиційної привабливості відповідних регіонів. Рівень інвестиційного ризику по них звичайно низький. Відповідно невисокий рівень інвестиційного доходу.

2.3. Цінні папери, емітовані банками. Інвестиційні якості цих фондових інструментів вважаються досить високими, тому що рівень прибутковості по них звичайно вище, ніж по державним і муніципальним цінним паперам. Високий рівень державного контролю за діяльністю банків знижує потенційний рівень ризику інвестування в такі цінні папери.

2.4. Цінні папери підприємств. Рівень інвестиційного ризику по цінних паперах підприємств найбільш високий. Крім того, цей тип цінних паперів у цілому характеризується найнижчим рівнем ліквідності на фондовому ринку України.

3. За рівнем ризику і ліквідності, який пов'язаний з періодом обігу:

3.1. Короткострокові цінні папери. Період обігу цих інструментів обумовлює відносно низький рівень ризику, досить високий рівень їхньої ліквідності і порівняно невисокий рівень інвестиційного доходу.

3.2. Довгострокові цінні папери характеризуються низьким рівнем ліквідності, більш високим рівнем інвестиційного ризику і інвестиційного доходу.

4. За рівнем ліквідності, який пов'язаний з характером випуску і обігу цінних паперів:

4.1. Іменні цінні папери мають дуже низьку ліквідність.

4.2. Цінні папери на пред'явника. Особливість їх випуску підвищує потенційний рівень їхньої ліквідності.

3. Принципова модель оцінки доцільності фінансового інвестування

Головним принципом оцінки доцільності будь-якого інвестування є порівняння обсягів доходів та витрат, що їх забезпечили. У якості витрат при визначенні ефективності фінансових вкладень виступають кошти, інвестовані у різні фондові інструменти. У якості доходу виступає різниця між реальною вартістю окремих фондових інструментів і сумою коштів, які були інвестовані на їхнє придбання. Тому що доход від інвестицій може бути отриманий лише в майбутньому періоді, він повинен бути оцінений при порівнянні в дійсній вартості.

Таким чином, принципова формула для розрахунку ефективності фінансових інвестицій (при інвестуванні в будь-які інструменти фондового ринку) може бути побудована наступним чином:

, (9.1)

де Е_ФІ - ефективність інвестування в інструменти фондового ринку, %;

РВ_ФІ - реальна вартість окремих фондових інструментів (приведена до дійсної вартості);

І_ФІ - сума коштів, інвестованих в окремі фондові інструменти.

Д_ФІ = РВ_ФІ - І_ФІ

Д_ФІ - сума очікуваного доходу від інвестицій.

Таким чином, оцінка ефективності того чи іншого фінансового інструменту інвестування зводиться до оцінки реальної його вартості, що забезпечує одержання очікуваної норми інвестиційного прибутку по цьому інструменту. Принципова модель оцінки реальної вартості фінансового інструменту наступна:

, (9.2)

де РВ_ФІ - реальна вартість фінансового інструменту інвестування;

ГП - очікуваний грошовий потік за період дослідження фінансового інструменту;

НП - очікувана норма прибутку по фінансовому інструменту, виражена десятковим дробом (формована з урахуванням рівня ризику);

n - число періодів формування очікуваних грошових потоків.

Питання для самоконтролю

Як класифікуються цінні папери за рівнем ризику і ліквідності?

Які інвестиційні переваги i недоліки властиві простим акціям?

3. Якi види цінних паперів можуть бути віднесені до категорії безризикових?

4. Надайте характеристику інвестиційних якостей інструментів грошового ринку.

5. Охарактеризуйте стан та перспективи розвитку фондового ринку в Україні.

6. Напишіть принципову модель оцінки доцільності фінансового інвестування.

Змістовий модуль 10. Фінансова діяльність підприємств у сфері зовнішньоекономічних відносин

Мета: розкрити особливості здійснення розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності, визначити форми та основи організації міжнародних розрахунків у зовнішньоекономічній діяльності підприємств, проаналізувати можливості і перспективи кредитування зовнішньоекономічної діяльності

1. Особливості здійснення розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

При проведенні зовнішньоекономічної діяльності, зокрема при експорті-імпорті товарів (робіт, послуг), суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності в якості розрахунків використовують валютні цінності.

Декретом України № 15-93 установлено режим здійснення операцій з валютними цінностями, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів, функції банків та інших кредитно-фінансових установ держави в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Згідно з Декретом № 15-93, до валютних цінностей відносяться:

валюта України;

платіжні документи та інші цінні папери;

іноземна валюта;

платіжні документи та інші цінні папери;

банківські метали.

Під поняттям валюта України розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України. Під поняттям іноземна валюта розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах.

Валютні операції - це операції, пов'язані:

з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій,

що здійснюються між резидентами у валюті України;

з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу

платежу, з переведенням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності;

з ввезенням, переказом і пересиланням на територію України та

вивезенням, переказом і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Розрахунки у безготівковій іноземній валюті. Порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті за господарськими операціями резидентів регулюється Законом № 185. Згідно із цим Законом, виручка резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у терміни сплати заборгованості, зазначені в контрактах, але не пізніше 90 календарних днів з моменту митного оформлення (оформлення вантажної митної декларації) експортованої продукції, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності - з моменту підписання акта або іншого документа, який засвідчує виконання робіт (надання послуг), експорт прав інтелектуальної власності.

Розрахунки в готівковій іноземній валюті. Відповідно до ст.7 Декрету № 15-93, у розрахунках, які здійснюються тільки через уповноважені банки, між резидентами і нерезидентами в зовнішньоторговельному обороті як засіб платежу використовується іноземна валюта.

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підприємству для проведення розрахунків у межах чинного законодавства України в безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних операцій, визначених чинним законодавством України, та для погашення заборгованості за кредит в іноземній валюті (пп.6.1.2 Інструкції № 527).

2. Форми організації міжнародних розрахунків у зовнішньоекономічній діяльності підприємств.

Міжнародна практика торговельних відносин опрацювала декілька форм розрахунків залежно від ступеня довіри торговельних партнерів, а також від ролі, яку відіграють банки в кожному конкретному випадку. Банки можуть здійснювати розрахунки в формі акредитива, інкасо, банківського переказу та в інших формах, передбачених міжнародною практикою.

Документарний акредитив - один з основних видів міжнародних банківських розрахункових операцій. Це угода, за якою банк, що діє за дорученням клієнта повинен протягом певного часу виплатити зазначену суму третій особі (бенефіціару). Розрахунки у формі документарного акредитива здійснюються за схемою, наведеною на рис. 10.1

Переваги акредитива:

надійність, гарантія оплати;

вивільнення оборотних коштів (за умов використання банківської гарантії) для імпортера і швидкість отримання виручки для експортера;

частіше безваріантна форма розрахунку по експортно-імпортних операціях;

використання акредитива при податковому маневруванні.

Недоліки акредитива:

великі комісійні банків (до 3%);

тривале вивільнення оборотних коштів при необхідності їх депонування (покриття акредитиву);

можливість невиконання акредитива через формальну неточність у документах або різночитаннях з боку банків;

складність розрахунків, можливість шахрайства на якомусь етапі.



Размещено на http:\\www.allbest.ru\

90

Рис.10.1. Схема здійснення документарного акредитива

Інкасова форма розрахунків. Інкасо - це банківська розрахункова операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта отримує на підставі розрахункових документів гроші за відвантажені товарно-матеріальні цінності чи надані послуги і зараховує їх на банківський рахунок клієнта.

Розрахунки у формі інкасо здійснюються за схемою, наведеною на рис. 10.2.

Після укладення контракту (1), в якому партнери домовляються про банки, які здійснюватимуть розрахунки, експортер відвантажує товар згідно з умовами контракту (2). Отримавши від перевізника транспортні документи (3), експортер готує комплект документів, куди включає рахунки, інші документи і надає їх своєму банку при наявності інкасового доручення (4). Експортера, який надає документи для інкасо, називають поручителем, а банк, якому останній дає доручення здійснити інкасування, - банком-ремітентом. Банк-ремітент діє згідно з інструкціями поручителя та Уніфікованими правилами.

Размещено на http:\\www.allbest.ru\

90

Рис.10.2. Схема проведення розрахунків у формі інкасо

Банківський переказ. Банківський переказ - спосіб перерахування грошей. Здійснюється на основ платіжного доручення шляхом перерахування грошей з банківського рахунку платника на рахунок одержувача (бінефіціара).

Банки починають брати участь у такій формі розрахунків (рис. 10.3) за умов надання в банк імпортера відповідного доручення на оплату контракту. Банки не несуть ніякої відповідальності за платежі (постачання товару, передачу документів, сам платіж також не входить до переліку функцій банку до моменту надання платіжного доручення). Таким чином, банки несуть мінімальну відповідальність за умов банківського переказу і, відповідно, відшкодовують при такій формі мінімальні комісійні.



Размещено на http:\\www.allbest.ru\

90

Рис.10.3 Схема здійснення банківського переказу

3. Кредитування зовнішньоекономічної діяльності підприємств: можливості і перспективи.

Роль кредитування в міжнародній практиці при налагодженні взаємовідносин суттєво зросла протягом останнього десятиріччя. Для поглиблення інтеграційних процесів та подальшої їх інтернаціоналізації експортери змушені створювати якомога більше можливостей для співробітництва зі своїми партнерами, які виступають потенційними клієнтами і споживачами. Найбільш привабливими формами такого співробітництва є факторинг та форфейтинг.