Перспективи розвитку бюджетної системи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перспективи розвитку бюджетної системи України

бюджетний система фінансування

Вступ

Бюджет та бюджетна система загалом належать до тієї сфери суспільного життя, що безпосередньо стосується інтересів усіх і кожного, У бюджеті будь-якої країни відображаються важливі економічні, соціальні, політичні проблеми життя суспільства і людини.

В умовах ринкових відносин, і особливо в перехідний періоду ринку, бюджетна система є найважливішим економічним регулятором Від того, наскільки правильно побудовано бюджетну систему, залежні ефективне функціонування всього народного господарства країни, зовнішніх відносин.

Кожна країна має свою бюджетну систему, що відображає її економічну, соціальну, зовнішньоекономічну політику. Важливість питання побудови ефективної бюджетної системи полягає в тому, що через бюджетну систему, зокрема через її ланки, перерозподіляється частина національного доходу, що зумовлено необхідністю створення централізованого фонду грошових коштів для забезпечення суспільних потреб та повного виконання державою своїх функції.

Отже, бюджетна система потребує вдосконалення: форм та методів планування бюджетів різних рівнів, ефективного використання бюджетних коштів, міжбюджетних відносин тощо.

За останній час питання становлення, розвитку та проблем бюджетної системи висвітлювалась у наукових роботах зарубіжних і вітчизняних учених-економістів, таких як: В.Федосов, В.І.Кравченко, С.А.Буковинський, В.М.Опарін, Ю.В.Пасічник, С.Хегрут.

У вітчизняній літературі питання бюджетної системи є малодослі-дженим. Відсутні науково обгрунтовані рекомендації щодо ролі бюджетної системи в цілому. Тому метою дослідження є з'ясування і вирішення питання побудови бюджетної системи України; виділення основних елементів, динаміки процесів та шляхів стабілізації бюджетної системи.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Бюджетна система України та перспективи її розвитку».

Об'єкт дослідження - бюджетна система України.

Предмет дослідження - перспективи розвитку бюджетної системи України.

Мета дослідження - дослідити загальні положення про бюджетну систему України, а також розглянути перспективи розвитку бюджетної системи України.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути поняття про бюджетну систему України;

2) дослідити принципи побудови бюджетної системи України;

3) охарактеризувати історичні аспекти еволюції бюджетної ситеми України;

4) проаналізувати перспективи розвитку бюджетної системи України.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 18 найменувань. Робота викладена на 42 сторінках друкованого тексту.

1. Теоретичні засади формування бюджетної системи України

1.1 Поняття про бюджетну систему України та її принципи

Бюджетна система України має глибоке коріння, її становлення відбувалося ще в часи Київської Русі, Гетьманщини, Запорозької Січі. Сучасна бюджетна система сформувалась на базі бюджетних відносин, які мали місце в Радянському Союзі. Нині здійснюється реформування всіх сторін соціально-економічного устрою держави, у тому числі формуються нові ознаки бюджетної системи.

Існує кілька підходів щодо визначення самого терміну "бюджетна система". Так, Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. зазначають , що бюджетна система - це сукупність бюджетів усіх рівнів, які регульовані правовими нормами і формуються за єдиними принципами, зумовленими характером державного устрою та адміністративно-територіального поділу країни [10, 123].

Булгакова СО., Єрмоленко Л.В. вказують, що бюджетна система - це складова фінансової системи України, заснована на економічних відносинах, які врегульовані правовими нормами, сукупність видів бюджетів, які існують на території держави [10, 123].

Юрій С.І., Бескід Й.М. пишуть, що бюджетна система - це сукупність окремих ланок, юридично пов'язаних між собою, яка базується на загальноприйнятих принципах, що відповідають міжнародним стандартам.

В Бюджетному кодексі України зазначено, що бюджетна система - це сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів побудована з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно-територіального устроїв та врегульована нормами права [1].

Тобто, бюджетна система - це сукупність окремих її ланок, юридично пов'язаних між собою, яка базується на загальноприйнятих принципах, що відповідають міжнародним стандартам.

Бюджетна система складається з певних елементів. Подамо ці елементи у вигляді схеми на рис. 1.

Рис.1. Елементи бюджетної системи.

Будова бюджетної системи країни випливає з її державного устрою та здійснюється у відповідності до Бюджетного кодексу України, який набув чинності 21 червня 2001 року.

Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, селищ міст та їх об'єднань.

Кожна ланка бюджетної системи є самостійною. Затвердження кожного бюджету здійснюється відповідною Радою народних депутатів, виконання здійснюють виконавчі органи відповідного рівня. Самостійність бюджетів забезпечується наявністю закріплених джерел доходів та правом визначати напрями їх використання.

Але реальну самостійність місцеві бюджети отримують лише тоді, коли закріплених за ними доходів буде достатньо для фінансування заходів, пов'язаних з місцевим самоврядуванням.

Бюджети вищих ланок об'єднують з нижчими з метою проведення аналізу та визначення основ регулювання економічного та соціального розвитку України. Такі бюджети отримали назву зведених бюджетів: державний бюджет об'єднується з бюджетами областей, бюджетом Криму та бюджетами міст Києва і Севастополя (див. рис. 2.).

Рис. 2. Структура зведеного бюджету України

На функціонування бюджетної системи в цілому мають вплив окремі її складові, а також інші частини економічної системи (рис. 3).

Рис. 3. Складові бюджетної системи та інші частини економічної системи, що мають вплив на її функціонування

Принципи бюджетної системи [8, 23]:

1. Єдність - забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності.

2. Збалансованість - повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період.

3. Самостійність - забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети.

4. Повнота - до складу бюджетів включаються всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.

5. Обґрунтованість - бюджет формується на основі реалістичних макропоказників економічного і соціального розвитку держави та розрахунків надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил.

6. Ефективність - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів

7. Субсидіарність - розподіл видів видатків між Державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами має ґрунтуватися на максимально можливому наближенні суспільних послуг до їх безпосереднього споживача.

8. Цільове використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями.

9. Справедливість і неупередженість - бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

10. Публічність та прозорість - державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами.

11. Відповідальність - кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бю-джетного процесу.

1.2 Історичні аспекти еволюції бюджетної системи України

Історія економічної і політичної взаємодії державних і місцевих органів влади в Україні бере свій початок від часів появи перших державних утворень -- грецьких міст-держав у Південному Причорномор'ї та Приазов'ї (V ст. до н.е.). Першими ж рабовласницькими державами вважають Ольвію і Боспорське царство, які сформувалися на межі IV--II ст. до н.е.

Основою державного бюджету Ольвії (у його розумінні на той час) були єдина система ввізного і вивізного мита й різні податки. Стягувалися вони представниками місцевих органів влади. Усіма грошовими надходженнями до скарбниці розпоряджалися спеціальні комісії "семи" і "дев'яти", які представляли центральну владу і безпосередньо взаємодіяли з місцевими органами влади [4, 139].

Зауважимо, що до І століття н. є. і далі з розвитком рабовласництва ліквідуються деякі форми самоврядування, котрі виникли в ранній період існування грецьких міст, і Боспорська держава перетворюється на монархію.

Ще деякий час автономією користувалися міста: у них збереглися традиції полісного самоврядування у вигляді народних зборів, ради, виборних посад. Певна автономія була й у місцевих племен. Вони платили боспорським правителям данину хлібом та іншими продуктами, але при цьому зберігали свій родоплемінний устрій. Однак поступово міста втрачали свою колишню владу і елементи автономії, що не могло не вплинути на їхню роль в управлінні місцевими прибутками й витратами. У перших століттях нашої ери управління найважливішими областями і містами країни стало доручатися царським намісникам. Фактично на той момент органи місцевого самоврядування ліквідуються.

До наших днів дійшло небагато письмових свідчень фінансової політики держави за часів Київської Русі -- "Повість временних літ" (початок XII ст.). Київський літопис (XII ст.), Галицько-Волинський літопис (XIII ст.), три редакції "Руської правди". На основі цих джерел, а також праць і досліджень істориків В.Татіщева, М.Карамзіна, В.Соловйова, М. Грушевського, Н.Полонської-Василенко й інших можна з достатньою імовірністю стверджувати, що підвалини місцевого самоврядування і оподаткування майбутньої Київської Русі закладалися ще у 862--879 роках князем Рюриком. Саме тоді нарівні з верховною князівською владою утверджується помісна влада. Згадку про передумови формування засад місцевого самоврядування знаходимо у М. Карамзіна: "Монархи зазвичай цілими областями нагороджували вельмож і улюбленців, які залишалися їхніми підданими, але володарювали як государі у своїх долях" [4, 139].

У Київській Русі становлення дворівневої системи управління -- великокняжої та помісної влади -- і притаманних їй економічних відносин починається одночасно зі створенням східнослов'янської державності у період князювання сина Рюрика -- князя Олега, який об'єднує північ і південь Русі та проголошує Київ матір'ю міст руських. "Він доручив далекі області вельможам; велів будувати міста; встановив також податки загальні"4. Зрозуміло, що влада київського князя на землях племінних князівств була ще дуже слабкою, а система оподаткування -- примітивною і загалом була представлена даниною з приєднаних племінних князівств, загальна кількість яких сягала двадцяти.

Численні східнослов'янські племена мати платити данину варягам, що служили Русі. Після перемоги над древлянами, що проживали уздовж Прип'яті, князь Олег і від них зажадав данини. У наступні два роки князь заволодів ще й землями сіверян (князівство Чернігівське) і сусідніх із ним радимичів. На ці племена, за свідченням М. Карамзіна, був накладений "найлегший податок", оскільки вірність і прихильність сіверян були необхідні князю Олегу для безпечної взаємодії південних територій із північними. Радимичі, жителі берегів созьких, добровільно погодилися платити русичам ту саму данину, що й раніше хазарам. Так поступово створювалася фінансова система, яка згодом зробила обов'язковим поповнення князівської скарбниці.

Основним загальнодержавним податком у Київській Русі була данина з підкорених земель, розмір якої варіювався і залежав переважно від політичних інтересів і сили князя, який володарював. Розмір данини визначався для кожного племені окремо. Спочатку це була плата за захист князем окремих земель.

Данина існувала у формах "повозу" і "полюддя". "Повіз" вносили самі платники, а "полюддя" збиралося князівською дружиною. І хоч данина не була в прямому розумінні податком, вона стала джерелом, із якого беруть початок сучасні податки. Згодом до данини приєдналися й інші види оподаткування, котрі вже мали внутрішні джерела. Як зазначає В. Пушкарьова: "Як тільки громадські спілки перестали бути простими родинними об'єднаннями, як тільки з'явилася адміністрація у будь-якому її прояві (крім родинної), суд, військо, суб'єктами оподаткування стають не тільки переможені народи, а й самі громадяни такої спілки" [4, 140].

У пізніших літописах зустрічаються вже згадки про надходження до скарбниці державної податі, яка "складалася більше з речей, ніж із грошей". Тлумачення терміна "подать" знаходимо в українського вченого Ю. Пасічника. На його думку, "податі" -- це збірний термін, що об'єднує дари, уроки (будь-яка повинність, яка визначалася за розміром і якій належало бути виконаною за певний календарний рік) і оброки (стягувалися з певного предмета).

Наступний етап у формуванні дворівневої системи взаємодії влади в Київській Русі припадає на правління княгині Ольги, котра здійснила першу в історії Русі "бюджетну" реформу. Суть її -- у створенні ефективнішого механізму визначення розміру данини, що забезпечував би як необхідні надходження до князівської скарбниці, так і залишав продукти для задоволення потреб місцевих князівств. Княгиня поділила всі землі на цвинтарі, або волості, обклала державною даниною землі північної Русі, по Лузі й Мсті, визначила податки на користь державної скарбниці на землях древлянських, а також частку данини па користь своєї власності -- у Вишгороді.

На думку Ю. Пасічника, є досить підстав вважати, що суть нововведень княгині Ольги і її мужів (дружинників, радників та ін.) полягає у регламентуванні повинностей залежного населення, у створенні пунктів, які використовуватися князівськими дружинниками для збирання данини, виконання адміністративних і судових функцій. Так, очевидно, почався перехід від системи "полюддя" до досконалішого способу стягнення податків -- "на місцях", яке стало чи не першим кроком до регламентації бюджетних відносин різних рівнів влади.

Ще одним джерелом поповнення великокняжої скарбниці на той час стає торговельна та інша комерційна діяльність. Спочатку, в IX--X століттях, коли князі ще не мали плаского господарства, основним предметом торгівлі була не використана на власні потреби частина данини, зібраної з підкорених племен. Однак уже із середини X століття князі розвивають власні господарства. Дехто з них вводив обмеження на вивезення і продаж товарів (зброя, сіль, золото, срібло), закріпляючи за собою у такий спосіб монопольне право на торгівлю.

Із подальшим розвитком торгівлі у князівської скарбниці з'являється ще одне "податкове" джерело прибутків, яке започаткувало появу непрямого оподаткування, -- мито. З метою регулярного поповнення князівської скарбниці правила торгівлі особливо регламентувалися вже у перших угодах Київської Русі з Візантією. На відміну від данини і податей, мито стягувалося переважно грошима.

На цей час виділилося два види мита: за місцем збору і часом -- "заставне", яке стягувалося до початку торгівлі й за проїзд, і "торгове". Заставним митом були: побережні (з плавучих засобів), перевізні (за перевезення на поромних і човнових переправах), мостовщина (за переїзд через мости), костки (з людей, які везли вантажі дорогами, що охоронялися). До торговельного мита належали явки. їх стягували окремо з людей і з товарів. Бралося також мито і за зберігання товарів. Із прийняттям християнства духовенство стало справляти для своїх потреб своєрідне мито під час ярмарків, які влаштовувалися на церковні свята. Скарбниця князя поповнювалася і за рахунок мита з надання судових послуг і штрафів за невчасне внесення цих платежів [4, 140].

Додатковим джерелом поповнення князівської скарбниці стала видача кредитів, плата за користування якими сягала 25--50% річних. На той час існувало три основних види кредитних відносин: надання "кун у рез" (позичання грошей під відсотки), "справжнє" (позичання під наростаючі відсотки) і "наставши в мед", "жито в присоп" (кредит у натуральній формі під певну частину натурального продукту).

Отже, зміни, що відбулися у системі оподаткування і взаємодії центральних і помісних владних структур, були значним кроком до розвитку місцевого самоврядування.

Із розвитком феодалізму в Київській Русі формується панівний клас феодалів і стрімко зростає феодальне землеволодіння. Право власності на землю належало в основному феодалам -- князям, боярам і церкві. Вони не сплачували податків, мали низку інших привілеїв і пільг, які закріплялися у тодішніх правових документах. Таким чином, у Київській Русі нарівні з класовим поділом. соціальним розшаруванням суспільства відбувалося формування замкнених груп (верств) населення -- феодалів, вільних селян-общинників, вільного міського населення і феодально залежних людей. Відповідно відбувається і диференціація оподатковування цих соціальних верств.

Вільні селяни-общинники спочатку платили данину з будинку, а коли феодалізм став панівним, об'єктом оподаткування стали й земельні угіддя. Джерелом податку був прибуток від землекористування, тобто земельна рента. Одиниця обкладення, види платежів і їхня величина були неоднаковими для різних князівств. При цьому розмір господарства та його економічні можливості на первинному етапі не враховувалися при визначенні суми (величини) податку. Згодом базою для оподаткування стає чисельність жителів. Аналогічно поземельний податок вибудовувався у всіх західноєвропейських державах.

Водночас способи визначення прибутку від земельних угідь у різні періоди і в різних країнах відрізнялися між собою. Найдавніший спосіб -- за кількістю -- полягав у вимірюванні землі й оподаткуванні її: за югерами -- у

Римі, за хайдами -- в Англії, за гуфами -- у Німеччині. Досить швидко цей спосіб через несправедливість оподаткування змінюється, і землі починають оподатковуватися за їх родючістю. За повноту і своєчасність сплати такого платежу в князівствах Київської Русі відповідало все господарство, де діяв розподільний принцип [ 4, 141].

Вільне міське населення зобов'язане було платити податки залежно від свого роду діяльності або відпрацьовувати на будівництві й ремонті міських фортець. Один із головних правових документів часів Київської Русі "Руська правда" свідчив про встановлення плати представникам державної влади (прообраз витрат бюджету на державне управління), які керували будівництвом міст, із коштів місцевого населення. На кошти того самого міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія.

Феодально залежне населення Київської Русі отримувало землю в користування від землевласника за умови виконання різних робіт. За право користування землею стягувався натуральний податок у формі передачі землевласнику більшої частини результатів своєї праці. Челядь, холопи за своїм соціальним статусом належали своїм господарям і, відповідно, податків не сплачували.

Збори і податки з населення на той час визначалися переважно місцевими князями, однак поступово роль київських князів в управлінні областями зростала. Нарівні з посиленням ролі "місцевих податків" у Київській Русі відбувається і поступове закріплення загальнодержавного оподаткування. На місцях у Київській Русі спочатку панували місцеві князі, але, визнаючи силу київського князя, вони передавали йому частину данини, що збиралася з підлеглої їм території. За це місцеві князі мали заступництво київського князя і залишали собі частину данини.

Право Києва на збір данини з удільних князівств, що з'явилося у період формування давньоруської держави як одна із форм залежності князівств від київського престолу, було чинним ще досить довго -- до XII століття. На цьому етапі держава ще не мала органів, які могли б узяти на себе фіскальну функцію, і вона доручає стягнення податків місту або громаді під кругову поруку, а сама визначає тільки загальну суму, яку обов'язково слід сплатити до князівської скарбниці. Стягування податків за допомогою виборних органів, призначених самим населенням, виникло тоді, коли податки були ще дарами і підношеннями, й практикувалося повсюдно у Київській Русі.

Наголосимо, що у цей самий час формується інститут посадників (своєрідний прообраз нинішнього інституту представництва), які призначалися на найважливіших територіях і ставали повноправними представниками князівської влади на місцях: вони чинили суд, стягували данину і різне мито. З появою посадників і волостелів (управителів сільської місцевості) формується система харчування, за якої посадники, як агенти центральної влади князівства, збирали частину прибутку волостей на "харч". Усі вони утримувалися за рахунок платежів населення. На місцях існували і спеціальні пункти збору данини -- цвинтарі. Крім данини з удільних земель, до Києва надходила частина прибутків у вигляді сільськогосподарської продукції від феодальних маєтків.

До початку феодальної роздробленості у Київській Русі право Києва на частку прибутків із помісних князівств не бралося під сумнів. Однак після 30-х років XII століття відбуваються зміни у взаємовідносинах Києва і помісних князівств: спостерігається певне зменшення ролі загальнодержавних податків і посилення місцевого оподаткування у територіальних межах князівств. Основною формою місцевого оподаткування для залежних селян стає продуктова рента і різного роду повинності як для залежних, так і для незалежних селян -- утримання князівської дружини, ремонт і будівництво доріг тощо. У містах особливого значення набуває феодальна рента, що стягується з міських феодалів за надання ними земельних ділянок дрібним торгівцям і ремісникам Воднораз на початковому етапі феодальної роздробленості Русі (30-ті роки XII -- 30-ті роки ХШ століть) характерною рисою управління залишається система харчування -- для утримування центральної влади князівства, речників адміністративної і судової влади за рахунок прибутків окремих волостей.

У період панування натурального господарства у більшості держав складалося кілька фінансових планів, а відтак і розписів прибутків та витрат. Це зумовлювало адміністративно-фінансову децентралізацію. Держава задовольняла свої потреби за допомогою натуральних повинностей, а державна фінансова діяльність зосереджувалася у місцевих органах: вони визначали розмір повинностей, розподіляли їхній тягар і на свій розсуд витрачали державні кошти [10, 156].

Численні фінансові плани вибудовувалися у дві системи -- територіальні плани і плани з джерел державних прибутків. За територіальної системи кожна її одиниця мала самостійне фінансове управління, свій розпис прибутків і витрат. Так поступово відбувалося виокремлення спеціальних податків і зборів, які спрямовувалися на фінансування громадських потреб.

Подібна фінансова взаємодія між центральними і місцевими органами влади збереглася й за часів монголо-татарського ярма. Зміни торкнулися насамперед податкового тягаря платників податків, який відчутно зріс через сплату додаткової данини.

Роз'єднаністю і поневоленням більшості земель, що знаходилися на території України, поспішили скористатися сусідні держави -- Польща, Угорщина, Молдавське князівство. Вже наприкінці XIV століття під владу Польщі перейшли Галичина і Західна Волинь, Закарпаття прибрала до своїх рук Угорщина,

Буковину -- Молдавське князівство. Східна Волинь, Поділля, Київщина і Чернігово-Сіверщина відійшли до Великого князівства Литовського.

Подальший розвиток бюджетних зв'язків і системи оподаткування відбувається під впливом і на основі законів держав, у сфері впливу яких опинилися різні території України. У цей час основна відповідальність за сплату грошових і натуральних податків лягла на державу, феодалів, а за сплату церковної десятини -- на селянство.

Одним із основних загальнодержавних податків був щорічний земельний податок. На Київщині й Галичині він звався "подимне" (об'єктом оподаткування було обійстя, яке належало селянинові). А на Чернігівщині в той час адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину". На Волині такий податок називався "воловщина" (одиницею оподаткування була ділянка землі, яку обробляли волами). Оподаткування здійснювалося у розрахунку на земельну одиницю -- дворище. Крім того, українські селяни відпрацьовували різні повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і будинки, прокладали дороги, зводили мости, давали "стацію" (грошове забезпечення князю і його двору на переїзд). Поступово стація набула статусу постійного податку і сплачувалася грошима [4, 141] .

На відміну від загальнодержавних, більш-менш фіксованих, податків, зобов'язання селян перед феодалами-поміщиками були різноманітними. При цьому форма виконання зобов'язань часто визначалася феодальною залежністю селян. Так, селяни-данинники, які ще не втратили права відокремлення від феодала, платили йому як натуральні, так і грошові податки. Селяни, що втратили право відокремлення від феодала, відпрацьовували на користь останнього повинності, головним чином у вигляді панщини.

Норми панщини зростали в міру розширення господарства, а землі феодала обробляли залежні від нього селяни власними знаряддями праці. Так, якщо у 1424 році шляхта Галичини ввела панщину (14 днів на рік із кожного господарства), то у 1520 році Торунським статутом для всіх земельних володінь (духовенства, шляхти та ін.) було введено обов'язкову панщину -- один день на тиждень. І все-таки у другій половині XIV століття на більшості українських земель панщина досягла двох днів на тиждень з одного поля. Також вводилася і нерегулярна панщина, яку селянам належало додатково відпрацьовувати на вимогу землевласника чи правителя.

На Київщині, Чернігівщині, Волині у той час натуральні податки стягувалися переважно великою рогатою худобою, воском, хутром тощо. Існувало й так зване "дякло" -- натуральна рента, яка збиралася зерном і сіном. Однак у міру розвитку ремесла і торгівлі та відповідного розширення товарно-грошових відносин натуральні податки поступово витіснялися грошовими.

Нарівні із селянством досить великим платником загальнодержавних і місцевих податків було міське населення. Правове становище міського населення, а відповідно і рівень його оподаткування залежали від категорії міста (королівське, феодальне, церковне, самоврядне), а також від майнового стану і роду занять городян. Незалежно від категорії міста на його жителів поширювалися усі загальнодержавні податки -- серебщина, воловщина, подимне. Жителі королівських міст мали також ряд повинностей, які встановлювалися для них старостами і правителями: будували і ремонтували замкові споруди, забезпечували охорону.

Важливо зауважити, що починаючи з XIV століття подальший розвиток бюджетно-фінансової системи в Україні відбувався під впливом Магдебурзького права, яке литовські князі й польські королі надавали містам України, що передбачало обмежене самоврядування на основі хартії вольностей міста Магдебурга. Згідно із положеннями Магдебурзького права жителі Києва звільнялися від "прав польских и литовских и русских", а також "вот всякого права и моци и вот насилья всих подданых наших большого князства Литовского, вот воевод и вот судей и вот всих посполите врядников наших" [4, 142].

За надання цього права міста сплачували певну суму коштів, а населення звільнялося від натуральних повинностей і сплачувало грошові податки з торгівлі й промислів. На місцеві потреби надходив і збір за винний промисел. Крім того, городянам належало утримувати прикордонні війська, ремонтувати дороги, забезпечувати доставку матеріалів для будівництва. Залежно від виду діяльності жителі міст сплачували натуральні податки на ремесло, ринковий збір, акцизи, мито.

У другій половині XVI століття князь Сигізмунд зробив спробу реформувати розрізнені бюджетні й податкові відносини шляхом установлення єдиних податків і їхнього єдиного терміну сплати на однакові земельні наділи. Але через половинчасті заходи і відсутність потрібної рішучості у проведенні реформ своєї мети він так і не досяг.

Подальший розвиток виробничих відносин потребував повноцінного функціонування грошової системи. Наприкінці XIV століття у Києві та Львові чеканили власні місцеві монети, але вони не мали достатнього поширення, оскільки основними у грошовому обігу на той час були чеські, татарські, польські, молдавські, литовські монети.

У результаті грошової реформи Стефана Баторія у 1578--1580 роках було створено єдину грошову систему для Речі Посполитої, що сприяло розвитку товарно-грошових відносин: товари почали продаватися у кредит і під заставу, з'явилися векселі, зароджувалась іпотечна система.

Загальновійськова казна запорізького козацтва, до якої надходили доходи від промислів, скотарства, рибальства, полювання. Видатки здійснювалися на військове спорядження, будівництво монастирів та інше.

Після об'єднання України з Росією майже 50 років Україна зберігала атрибути державності, у тому числі і самостійність фінансів.

1918-1922 рр. Українська Центральна Рада протягом 14 місяців, а потім більшовицький уряд намагалися оволодіти бюджетним процесом, але спроби виявилися марними.

1922-1992 рр. Україна виконувала у бюджетному процесі підпорядковану роль. (У ці роки приблизно 25% НД, створеного в Україні, перерозподілялося через бюджет України, а понад 40% НД - через союзний бюджет).

1992 р. Україна вперше склала Державний бюджет як незалежна держава. (Через нього розподілялося більше ніж 60% НД і 70% фінансових ресурсів Української держави. Дефіцит бюджету становив приблизно 3%).

У 1990 р. було прийнято Закон «Про бюджетну систему Української РСР (від 05.12.1990 р.), згідно з яким Державний бюджет складається з двох самостійних ланок - загальнодержавного бюджету і місцевих бюджетів.

У 1995 р. Верховна Рада України прийняла нову редакцію Закону «Про бюджетну систему України» (29.06.1995 р.).

1996 р. Конституцією України було закріплено основні принципи побудови бюджетної системи України, визначені нові принципи побудови між-бюджетних відносин, встановлено право територіальних громад самостійно затверджувати бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролювати їхнє виконання, встановлювати місцеві податки та збори відповідно до законодавства.

У 1997 р. прийнято Закон «Про місцеве самоврядування» (від 27.05.1997), який розширив основні положення Конституції щодо організації бюджетної системи та міжбюджетних взаємовідносин в Україні.

2001 р. ознаменувався прийняттям Бюджетного кодексу України (21.06.2001).

2. Перспективи розвитку бюджетної системи України

2.1 Проблеми, пов'язані з розвитком бюджетної системи, та шляхи їх вирішення

Щоб досягти успіхів у збереженні макроекономічної стабільності, структурної перебудови державного сектора, підвищити ефективність і якість послуг та забезпечити економічне зростання на засадах соціальної справедливості, необхідно здійснити бюджетну реформу, яка була започаткована запровадженням Бюджетного кодексу. Проблеми, які необхідно розв'язати в ході бюджетної реформи:

1. Вдосконалення макроекономічного прогнозування і бюджетного планування.

2. Забезпечення реальності планових показників бюджету та їх виконання.

3. Приведення у відповідність конституційних та законодавчих зобов'язань надання управлінських, громадських та державних послуг громадянам з фінансовими можливостями держави.

4. Визначення соціально-економічних пріоритетів і пріоритетів бюджетного фінансування, концентрації бюджетних коштів на найбільш важливих соціально-економічних програмах.

5. Перехід від практики утримання установ та організацій бюджетної сфери до програмно-цільового планування та здійснення видатків.

6. Відмова від бюджетного фінансування тих послуг, які можуть бути надані громадянам на ринкових засадах.

7. Оптимізація та раціоналізація мережі закладів та установ, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, з метою підвищення рівня та якості послуг, які надаються громадянам, підвищення ефективності використання бюджетних коштів.

8. Створення економічно та фінансово самодостатніх територіальних громад.

9. Перехід від багатоканальної до одноканальної системи фінансування закладів, установ та організацій бюджетної сфери, фінансування спільних програм.

10. Визначення і розмежування функцій органів державної влади в бюджетному процесі, а також фінансових органів, які здійснюють управління фінансово-бюджетною системою, правового та організаційного визначення природи і функцій місцевих фінансових органів.

11. Вдосконалення та правове закріплення організації бюджетного процесу та бюджетних процедур як на центральному, так і на рівні органів місцевого самоврядування.

12. Розмежування видатків між рівнями бюджетної системи, зміцнення власної доходної бази територіальних громад, запровадження нової системи фінансового вирівнювання, бюджетних трансфертів, формульного розподілу трансфертів.

13. Казначейське обслуговування касового виконання бюджетів.

14. Вдосконалення розподілу (податків) між ланками бюджетної системи. Підвищення зацікавленості органів державної влади та місцевого самоврядування в ефективному адмініструванні податків та зміцненні податкової бази.

15. Створення ефективного механізму державних та місцевих запозичень, обслуговування державного боргу з метою зміцнення доходної бази державного та місцевих бюджетів, а також мінімізації їх втрат.

16. Організація ефективного фінансового контролю затвердження та виконання державного та місцевих бюджетів, використання коштів цих бюджетів. Розмежування компетенції органів фінансового контролю та організація їх ефективної взаємодії, шляхи забезпечення ефективного використання фінансових ресурсів.

17. Вдосконалення практики фінансового та бюджетного планування, використання коштів загального та спеціального фондів державного та місцевих бюджетів. Здійснення змін у системі міжбюджетного фінансування є надзвичайно складним та довготривалим процесом. Однак, існує низка ключових елементів структурних блоків, які слід розглянути під час вирішення проблем даної системи в цілому. До них належать:

- інституційна та правова база міжбюджетного фінансування;

- фінансування видатків;

- розподіл надходжень;

- система трансфертів;

- місцеві запозичення.

Проблеми міжбюджетного фінансування в Україні.

- система органів влади в Україні передбачає більшу централізацію (відповідно до південно європейської моделі), ніж: це передбачається ступенем незалежності, наданим місцевим органам влади (що ближче до північноєвропейської моделі). Дуже важливим є курс на децентралізацію;

- невідповідність між: зобов'язаннями за видатками та джерелами фінансування (непрофінансований мандат);

- місцеві органи влади практично не мають стимулів до підвищення обсягу надходжень у контексті бюджету та управління своїми ресурсами прозорими і раціональними методами. Жодна система міжбюджетного фінансування не може функціонувати ефективно, якщо немає стимулів збільшувати та підвищувати відповідальність за використання цих ресурсів;

- система міжбюджетного фінансування розвивалася хаотично, й непередбачувано, що ускладнює органам влади усіх рівнів прогнозування й управління своїми ресурсами. Це у першу чергу стосується трансфертів. Проведення розрахунків на підставі формули - найважливіший крок до передбачуваності;

- хоча органи влади місцевого рівня повинні робити значний внесок у забезпечення суспільних благ та інфраструктуру, мало які з них мають можливості фінансувати необхідні інвестиції.

2.2 Реформування бюджетної системи

Для того, щоб створити ефективну бюджетну систему, яка б стала інструментом досягнення економічного зростання та забезпечення належного виконання державою своїх функцій, потрібно визначитись із моделлю бюджетної системи, що відповідала б закріпленому в Конституції державному та територіальному устрою країни. Це є найпринциповіший момент, що забезпечує альтернативи політичного вибору. Під моделлю бюджетної системи розуміємо спосіб побудови бюджетної системи та організації міжбюджетних взаємовідносин. Світова практика свідчить, що існують три основні моделі організації бюджетної системи держави.

Перша з них базується на принципах автономії кожного рівня влади, повному розмежуванні різних податків між територіальними рівнями і закріплення їх за відповідними бюджетами. Це означає, що в країні, яка має таку бюджетну систему, справляються центральні, регіональні й місцеві податки. Вони повністю надходять до відповідних бюджетів. Кожен рівень влади при цьому відносно незалежний один від одного і забезпечує фінансовими ресурсами покладені на нього функції, в основному за рахунок власних податкових надходжень.

Друга модель бюджетної системи базується на фіксованому пайовому розподілі основних податків між різними територіальними рівнями. Це означає, що в країні, де запроваджено подібну бюджетну систему, центральна влада, регіони й місцеве самоврядування мають зафіксовану частку доходів від кожного з податків. Ця частка є стабільною, не змінюється і забезпечує формування основної частини фінансових ресурсів кожного рівня влади.

Третя модель базується на тому, що в державі різні рівні влади застосовують спільну базу оподаткування. Це означає, що кожен рівень влади - центральний, регіональний та місцевий - встановлює свої ставки оподаткування в межах одного і того самого податку. Таким чином, загальна ставка податку по країні є сумою податкових ставок центральної, регіональної й місцевої влади.

Звичайно, в чистому вигляді такі моделі не існують. Кожна країна сформувала специфічну, властиву лише їй, модель бюджетної системи. Таке завдання постало і перед Україною. Враховуючи світовий досвід і життєві реалії, в Україні можна було б побудувати модель бюджетної системи з такими ознаками. Доцільно запровадити центральні, регіональні й місцеві податки, які б повністю зараховувалися до відповідних бюджетів. Такий принцип розподілу фінансових ресурсів слід було б доповнити пайовим розподілом окремих з нинішніх, так званих "регульованих доходів", на сталій основі. Це можна було б зробиш за рахунок закріплення на законодавчому рівні, на довгостроковій основі, частки центрального, регіональних і місцевих бюджетів у таких доходах [7, 63].

Слід відмовитися від поділу бюджетних доходів в Україні на так звані "закріплені" й "регульовані". Основна частка доходів центрального, регіональних і місцевих бюджетів мас формуватись на основі їх власних податків і паїв у податках.

Фінансове вирівнювання так званих "бідних" і "багатих" територій слід забезпечувати не за рахунок регульованих доходів, а лише на основі системи бюджетних трансфертів (дотацій, субсидій, субвенцій). Саме на цих засадах здійснюється фінансове вирівнювання и усіх розвинених країнах.

Механізм фінансового вирівнювання має забезпечити створення відносно однакових умов для проживання громадян України на всій території держави. На відміну від інших європейських країн, ми маємо разючі відмінності між рівнем та якістю житія у містах та селах, різних за географією та політичною вагою регіонах, що є свідченням, по суті, відсутності державної регіональної політики. Слід у законодавчому порядку визначити рівень державних мінімальних соціальних стандартів, які забезпечуються органами місцевого самоврядування на всій території України. Відповідно до потреб забезпечення державних мінімальних соціальних стандартів, кожен орган місцевого самоврядування повинен мати знову ж таки законодавче гарантований мінімальний бюджет і доходну базу.

Заходи фінансового вирівнювання мають охопити лише території, які не можуть за рахунок власної доходної бази сформувати гарантовані мінімальні бюджети, а також території, що мають значні надлишки фінансових ресурсів, порівнюючи із середньодушовою забезпеченістю в державі.

Потреби органів місцевого самоврядування у трансфертах із державного та регіональних бюджетів мають визначатись на основі нормативно-розрахункових методів. Нам слід розробити відповідну формулу вирівнювання - математичну модель, на основі якої території, що потребують фінансової підтримки, отримуватимуть гарантовані трансферти.

Світовий досвід свідчить: у систему заходів фінансового вирівнювання включаються території, які мають власну доходну базу на душу населення обсягом менше 95% від середньої по країні і території, що мають відповідну базу надушу населення обсягом понад 120% від середньої по країні.

Потребує розв'язання проблема акумуляції фінансових ресурсів для формування трансфертних фондів (фондів фінансового вирівнювання). За умов України фонди фінансового вирівнювання доцільно створити на рівні Державного бюджету України, а також на рівні республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів, міських бюджетів Києва та Севастополя. Доцільно, щоб кошти фондів фінансового вирівнювання формувались за рахунок одного або кількох центральних податків [9, 126].

Критерієм у розподілі фінансових ресурсів між рівнями влади має стати обсяг обов'язків щодо фінансування тих чи інших сфер, які покладаються на центральну, регіональну та місцеву владу. Таким чином, роз-поділові фінансових ресурсів між рівнями влади має передувати розмежування функцій між державою і місцевим самоврядуванням, між центральною, регіональною і місцевою владами. Саме завдяки цьому буде покладено край нинішній практиці бюджетних "торгів" між центром і регіонами, практиці, по суті, окремих стосунків Києва з кожним регіоном, залежно від того, яку політичну вагу має та чи інша територія та її керівник у державі.

Реформуванню підлягає наявна податкова система України. Слід значно зменшити частку в системі загальнодержавних податків і збільшити частку місцевих та регіональних податків. Подальший розвиток податкової системи України має передбачати розширення повноважень місцевих та регіональних органів влади у сфері запровадження місцевих та регіональних податків. Саме за таких умов може бути оподаткована "тіньова економіка", послаблений податковий тиск на тих платників податків, які їх сьогодні дисципліновано сплачують.

Щодо ідеології реформи бюджетної системи, то слід зазначити, що основною метою є скасування принципу єдності бюджетної системи України та перехід до автономного функціонування центрального, регіональних та місцевих бюджетів і на цій основі фінансове забезпечення функцій, які покладені на центральну, регіональну та місцеву влади. Кожна з ланок влади має функціонувати на основі власної доходної бази. Це покладе край ідеології утриманства, яка сьогодні побутує, створить умови для розвитку засад бюджетного самофінансування як у центрі, так і на місцях.

Основні завдання щодо реформування бюджетної системи України включають: планування видатків бюджету на основі реального прогнозу доходів бюджету та оптимального розміру дефіциту бюджету, виходячи з безпечної тенденції стану державного боргу; приведення законодавства щодо державних зобов'язань у відповідність із спроможністю бюджету їх виконувати; прийняття пакета законодавчих актів, який охоплюватиме питання щодо процедур бюджетного процесу та базуватиметься на здійсненні адміністративної реформи; ухвалення законодавчих актів, які б регулювали розподіл повноважень та відповідних фінансових ресурсів між центральним та місцевими органами влади, формування місцевих бюджетів та їх взаємовідносини з державним бюджетом на основі адміністративної реформи та, зокрема, реформи місцевого самоврядування; складання бюджету з урахуванням бюджетної стратегії на кожні три роки; забезпечення прозорості та публічності бюджетного процесу; необхідно мати повну інформацію про всі грошові кошти, якими володіють бюджетні установи, з метою їх аналізу для раціонального використання бюджетних коштів.

За останні роки були зроблені деякі кроки в цих напрямах. Зокрема, триває робота над удосконаленням бюджетного законодавства з метою створення нормативно-правового поля для підвищення прозорості та ефективності бюджетних процедур; удосконалюється форма казначейського виконання державного бюджету [18, 9].

Одним із основних завдань має стати досягнення більшої прозорості бюджетного процесу (тобто відкритості перед громадськістю щодо реалізації бюджетної політики), що приведе до підвищення розуміння бюджету та довіри з боку громадськості до діяльності державних органів влади, та в остаточному підсумку сприятиме більшій підтримці нею найбільш раціональних заходів щодо бюджетної політики; підвищення ефективності бюджетного процесу, яке досягатиметься за рахунок урахування зважених критичних оцінок з боку політиків, незалежних експертів та інших зацікавлених осіб щодо розв'язання бюджетних проблем та відповідної мінімізації допущення прорахунків у майбутньому; використання деталізованих показників та забезпечення повноти інформації щодо бюджету сприятиме якіснішому проведенню аналізу й оцінок бюджету, здійсненню більш виважених та обґрунтованих заходів бюджетного процесу, що, у свою чергу, забезпечить підвищення ефективності бюджету; збільшення можливостей проведення порівнянності та аналогій з практикою вирішення бюджетних питань в інших країнах, і таким чином максимально можливого використання їх позитивного досвіду для України.

За останні роки вже були зроблені певні досягнення в даному напрямі. Так, наприкінці 1997 р. введено нову бюджетну класифікацію України, яка достатньою мірою відповідає міжнародним стандартам статистики державних фінансів, забезпечує більшу систематизацію та упорядкованість бюджетних показників та застосовується при формуванні і виконанні бюджетів усіх рівнів з 1998 р. У процесі формування проекту державного бюджету на 2000 р. були розроблені і запроваджені єдині форми щодо подання бюджетних запитів для головних розпорядників кошті, які передбачали на той час досить новаторські кроки щодо висвітлення цілей і результатів використання бюджетних коштів розпорядниками та інших необхідних даних про їх діяльність. З кожним роком ці форми удосконалюються і набувають вищого значення та статусу, виходячи ч необхідності посилення ролі й відповідальності головних розпорядників в бюджетному процесі. Здійснюються заходи щодо переорієнтації значення (фокусування) видатків від функціональної структури до відомчої (в Законі про Державний бюджет України затверджується розподіл видатків по по головних розпорядниках коштів, розпис державного бюджету затверджується в розрізі головних розпорядників). Розроблені та удосконалюються комп'ютерні програми, які забезпечують оперативне та уніфіковане збирання та доведення інформації щодо формування проекту бюджету і складання розпису бюджету від Міністерства фінансів до головних розпорядників коштів і навпаки. Налагоджується щоденний обмін інформацією між Мінфіном та Головдержказначейством щодо корегування плану та фінансування видатків, що дає можливість своєчасно отримувати достатньо повну інформацію про реальний стан виконання бюджету та відповідно на неї реагувати. У 2001 р. був прийнятий Бюджетний Кодекс України, за яким вводиться загальноприйнята бюджетна термінологія, дає точне визначення важливих бюджетних понять і а характеру різних бюджетних повноважень. Кодекс запроваджує систему єдиних процедур для ухвалення рішень усіх учасників бюджетного процесу та визначає основні принципи бюджетної системи України [17, 48].

Інший напрям такого розподілу спричинений специфікою обслуговування державних цільових фондів, які щороку включаються до складу бюджету, та існування інших видатків, що здійснюються за рахунок цільових надходжень. Практика планування, затвердження, виконання бюджету та аналіз звітності про його виконання за останні роки свідчить, що зазначені категорії вимагають запровадження окремих, дещо підмінних від установлених для бюджетних (загальних) видатків, процедур Тобто «рахування особливостей їх походження, природи використання, ролі, що відведена їм у бюджетному процесі.

Таким чином, запропонований поділ бюджету повинен забезпечити прозору, реальну систему оцінки всіх джерел доходів і визначених пріоритетів їх витрат.

Загальний фонд бюджету буде включати: доходи бюджету, що не призначені на конкретну мету, і с загальними ресурсами бюджету; видатки бюджету, які здійснюються за рахунок загальних ресурсів бюджету; різницю між доходами та видатками загального фонду бюджету. При цьому надходження від здійснення запозичень, видатки на обслуговування боргу, виконання державних гарантій і забезпечення зобов'язань включаються тільки до загального фонду бюджету. Доходи та видатки загального фонду іменуються як загальні надходження та загальні видатки.