Договірні фінансові посередники

Размещено на http://www.allbest.ru/

Договірні фінансові посередники

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні основи фінансового посередництва

1.1 Поняття фінансового посередництва

1.2 Класифікація фінансових посередників

1.3 Функції та значення фінансових посередників на фінансовому ринку

Розділ 2. Загальна характеристика фінансових посередників

2.1 Договірні фінансові посередники

2.2 Пенсійні фонди

2.3 Ломбарди та лізингові компанії

2.4 Андерайтинг і приватне розміщення цінних паперів

2.5 Агентські послуги

2.6 Факторингові послуги

2.7 Брокерська діяльність

2.8 Дилерська діяльність

2.9 Інвестиційні фінансові посередники

2.10 Кредитні кооперативи

2.11 Кредитні спілки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Ступінь розвитку фінансового ринку характеризується кількістю фінансових посередників і різноманітністю фінансових послуг, які вони надають. На розвиненому ринку здійснюють свою діяльність величезна кількість фінансових посередників, які за невелику плату надають різні види фінансових послуг. Ці послуги пов'язані як з емісією фінансових активів, так і з їх обігом на вторинному ринку. При емісії корпоративних цінних паперів та на кредитному ринку фінансові посередники сприяють інвестуванню коштів у різні галузі економіки. При емісії державних боргових зобов'язань та на ринку державного кредиту вони сприяють залученню коштів для забезпечення потреб державного бюджету.

На вторинному ринку фінансові посередники забезпечують стабільне функціонування ринку, а також задовольняють інтереси юридичних та фізичних осіб щодо інвестування коштів у фінансові активи та вилучення їх з процесу інвестування. При цьому інститути ринку не тільки задовольняють потреби інвесторів щодо купівлі-продажу фінансових активів на регулярній основі за ринковою ціною, а й надають інформаційні, консультаційні, управлінські послуги.

До основних фінансових послуг, які надаються фінансовими посередниками на первинному ринку, належать залучення коштів у вигляді депозитів та надання позик, яке здійснюють комерційні банки на ринку позикового капіталу. Такими послугами вважають також андерайтинг, або допомогу емітентам в організації та проведенні емісій фінансових активів, що завершується розміщенням емітованих активів на ринку. Андерайтинг, як і багато інших фінансових послуг, у різних країнах здійснюють різні фінансові посередники. У більшості країн Західної Європи андерайтингом займаються комерційні банки, а в США -- інвестиційні банківські фірми.

На сьогодні в Україні небагато фінансових посередників, хоча, за прогнозами, їх кількість і роль в економіці мають зрости. Фахівці обґрунтовують це тим, що процес формування ринкових відносин в Україні нетривалий, а також тим, що обсяги заощаджень у державі, а звідси і попит на фінансових посередників, також невеликий.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: "Фінансове посередництво на фінансових ринках. Види фінансових посередників і послуг".

Об'єкт дослідження - ринок фінансових послуг.

Предмет дослідження - фінансове посередництво.

Мета дослідження - розглянути сутність фінансового посередництва, а також його основні види, особливості діяльності деяких категорій фінансово-кредитних установ, реальні можливості розвитку на сьогодні.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути поняття фінансового посередництва;

2) дослідити коасифікацію фінансових посередників;

3) проаналізувати функції та значення фінансових посередників;

4) дати загальну характеристику фінансових посередників;

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. Робота викладена на 48 сторінках друкованого тексту.

Розділ 1. Теоретичні основи фінансового посередництва

1.1 Поняття фінансового посередництва

Фінансові посередники - це частина фінансової системи, що виконує роль позичальників та висуває фінансові вимоги до кредиторів, приймає на себе фінансовий ризик. Це інвестиційні компанії, банки, страхові компанії, кредитні спілки, трастові компанії, пенсійні фонди тощо. Ці установи акумулюють кошти фізичних та юридичних осіб, у тому числі і шляхом випуску цінних паперів, а потім на комерційна засадах надають ці кошти позичальникам [17, 95].

Саме подвійний обмін відрізняє фінансових посередників від інших суб'єктів фінансового ринку, таких як ділери та брокери, які тільки сприяють переміщенню фінансових ресурсів від кредиторів до позичальників, але не випускають на ринок своїх власних боргових зобов'язань, а фінансові посередники нарощують розмір грошових фондів, випускають свої власні боргові зобов'язання, а на отримані кошти отримують боргові зобов'язання або цінні папери, що випущені іншими суб'єктами ринку.

Фінансові посередники практично створюють нові фінансові активи. Вони мають можливість отримувати прибуток за рахунок економи, що обумовлена зростанням масштабу операцій, здійснюючи аналіз кредитоспроможності потенційних кредиторів, розробку порядку надання позик і розрахунків за них, рівномірно розподіляючи ризики. Вони таким чином допомагають приватним особам, що мають заощадження, диверсифікувати їх (вкласти капітал у різні підприємства), тобто "не складати всі яйця до одного кошика". Крім того, система спеціалізованих фінансових посередників може надати тим, хто має заощадження, більші вигоди, ніж просто можливість одержувати відсотки.

Фінансові посередники утворюють свої власні фонди, беручи кошти в борг у заощаджувачів, за що останнім виплачується відсотковий дохід. Акумулюючи кошти в такий спосіб, вони надають їх під вищі відсотки інвесторам. Різниця між отриманим і виплаченим відсотковим доходом іде на покриття витрат фінансового посередника та його прибуток.

До причин користування послугами фінансових посередників, а не інших суб'єктів ринкових відносин, можна віднести [11, 177]:

1) знижується ризик неповернення позики або ризик неефективних капіталовкладень;

2) знижуються сумарні витрати позичальника на отримання позики за рахунок зменшення моральних і фізичних витрат часу на відшкодування декількох заощаджувачів для отримання відповідної сумарної позики;

3) через фінансових посередників є^!можливість одержання гарантованого доходу;

4) фінансові посередники зменшують вартість здійснення фінансових операцій і це досягається шляхом їх спеціалізації.

Таким чином, фінансові посередники можуть бути представлені у вигляді банківських установ і небанківських. Небанківськими фінансовими посередниками чи інституційними інвесторами, відповідно, вважають решту фінансових посередників, а саме: довірчі товариства, кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інститути спільного інвестування. Фахівці зауважують, що формування інституційних інвесторів в Україні є важливим для розвитку ринку цінних паперів і економіки в цілому, адже інститути спільного інвестування, а також пенсійні фонди здатні акумулювати значні кошти і стати потужним джерелом інвестиційних ресурсів в економіку нашої держави [14, 107].

В Україні найпоширенішими фінансовими посередниками є банки, роль яких на ринку фінансового посередництва останнім часом змінюється. Полягає це ось у чому: значна кількість акціонерних банків відділяє свої інвестиційні підрозділи є окремі компанії, тим самим розширюючи спектр фінансових послуг і межі ринку цих послуг. Таким чином, комерційні банки є класичними інвестиційними посередниками, які здійснюють короткострокове, середньострокове і довгострокове кредитування підприємств. Беручи участь саме в інвестиційному процесі, банки обслуговують рух коштів, які належать інвесторам-клієнтам і призначені для інвестування. Одна з інвестиційних функцій банків - мобілізація заощаджень населення і спрямування їх на інвестування через ринок цінних паперів. Важливою також є функція вкладення в інвестиційні проекти власних і залучених ресурсів.

1.2 Класифікація фінансових посередників

Оскільки існують різні фінансові ринки і різні види посередницьких послуг, то існують і різні типи фінансових посередників.

Можна виділити три основні групи фінансових посередників [17, 96]:

* депозитарні установи;

* ощадні установи контрактного типу;

* інвестиційні посередники.

Крім того, фінансових посередників групують за такими ознаками:

1) установи, що приймають внески на депозити (банки);

2) установи, що займаються договірними заощадженнями (пенсійні фонди, страхові компанії);

3) інші інвестиційні фонди (пайові трастові фонди, інвестиційні трастові фонди тощо).

Перелік фінансових посередників був би неповним без брокерів, торговців цінними паперами - дилерів.

Також до фінансових посередників, що виконують додаткові функції, належать фондові і валютні біржі, депозитарії цінних паперів, реєстратори цінних паперів, розрахунково-клірингові центри, інформаційно-консультаційні центри.

Небанківські фінансово-кредитні установи теж є фінансовими посередниками грошового ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

* функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, - у секторі опосередкованого фінансування;

* формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

* розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;

* діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку -- трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації [14, 108].

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності:

* вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські. Якщо законодавство окремих країн і дозволяє виконувати подібні операції окремим з таких установ, то рано чи пізно останні підпадають під вимоги банківського законодавства і набувають статусу банків. Підтвердженням цього є доля американських позичково-ощадних інституцій, які до 80-х років хоч і виконували традиційно банківські депозитні операції, з правового погляду вважалися небанківськими фінансовими посередниками;

* вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування. Тому законодавство всіх країн дає їм інший статус, ніж банкам;

* вона є вузько спеціалізованою.

Спеціалізація небанківських посередників здійснюється за двома критеріями [14, 108]:

1) за характером залучення вільних грошових коштів кредиторів;

2) за тими додатковими послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам.

Сформування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з більшими ризиками пов'язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Усередині кожної з цих груп фінансові посередники класифікуються за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти. Усередині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

* страхові компанії;

* пенсійні фонди;

* ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:

* інвестиційні фонди;

* фінансові компанії;

* кредитні товариства, спілки тощо.

Загальна схема класифікації небанківських фінансово-кредитних установ наведена на рис. 1.1 [20, 123].

Рис. 1.1. Класифікація небанківських фінансово-кредитних установ

1.3 Функції та значення фінансових посередників на фінансовому ринку

Основна функція фінансових посередників - це допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних інвесторів, і навпаки.

Головна роль фінансових посередників полягає в тому, щоб ефективно розміщувати капітал індивідуальних інвесторів, а це, у свою чергу, сприяє економічному розвиткові. Функції фінансових посередників [11, 178]:

* приведення активів та зобов'язань (пасивів) у відповідність до потреб клієнтів;

* зменшення ризику шляхом диверсифікації. Суть цього полягає в придбанні фінансовими посередниками великої кількості фінансових активів різних емітентів;

* зменшення витрат обігу (витрат на здійснення операцій). Це досягається шляхом спеціалізації фінансових посередників на здійсненні визначеного виду діяльності на фінансовому ринку та компенсації додаткових витрат шляхом нарощування обсягу операцій для клієнтів;

* перерозподіл капіталу: акумуляція невеликих грошових заощаджень великої кількості людей у більші грошові фонди з метою надання кредиту компаніям. Тут важливу роль відіграють банки.

* перетворення ліквідності: посередництво у спільній діяльності тих, хто бажає здійснити короткотермінові вкладення і довготривалих позичальників (наприклад житлово-будівельних кооперативів, банків);

* фінансові консультації: надання рекомендацій та інших послуг як вкладникам, так і позичальникам.

Отже, функції фінансового посередництва з погляду їх ролі в економіці і з погляду їх ролі в межах цієї діяльності полягають у зростанні обсягів інвестицій, поліпшенні структури інвестицій та зниженні їх вартості. Фінансові посередники сприяють зростанню обсягів залучених фінансових ресурсів та вдосконаленню механізмів їх розміщення.

Фінансові посередники можуть виконувати й спеціалізовані функції, притаманні лише їм. Наприклад, банки, у тому числі й акціонерні, крім усіх вищезазначених, виконують функції, пов'язані з організацією розрахунків і платіжного обороту. Саме ця функція зумовлює вибір об'єкта інвестування, диверсифікацію активів, моніторинг і контроль за інвестиційними ризиками. Ці особливості випливають з нормативно-правових актів щодо банківських структур. Насамперед із Міжнародних стандартів банківського регулювання (нормативів Базельського комітету), які встановлюють обмеження на вкладення банків, інвестицій у цінні папери (не вище ніж 50% власного капіталу), висувають вимоги щодо короткострокової та довгострокової ліквідності та платоспроможності. Перелічені особливості діяльності банків ґрунтуються також на досвіді співпраці з конкретним позичальником, на стані відносин з ним та кредитній історії.

Щодо другої групи фінансових посередників, пенсійних фондів та страхових компаній (ідеться передусім про недержавні), то, крім загальних функцій, вони також виконують специфічну соціальну функцію, яка забезпечує цільові виплати, насамперед пенсійні. Таку функцію ці фінансові посередники виконують за істотної допомоги держави шляхом встановлення для них податкових пільг, які і стимулюють залучення фінансових ресурсів.

Третя група фінансових посередників - інвестиційні фонди - характеризується такою специфічною функцією, як надання послуг інформаційного характеру та формування портфеля колективних інвестицій шляхом акумулювання дрібних інвестиційних капіталів. Відбір об'єктів інвестування, моніторинг та контроль за інвестиційними ризиками відбувається на підставі аналізу інформації, яка надходить з фондового ринку та ЗМІ. Ця інформація стосується емітентів цінних паперів, вартості фінансових активів тощо. Інвестиційні фонди, на відміну від банків, не вступаючи у безпосередні відносини з емітентами, можуть надати таку інформацію в об'єктивнішому вигляді. У свою чергу, банки, які купують цінні папери в емітентів, іноді оцінюють їх вартість із власної суб'єктивної точки зору [11, 179].

Роль фінансових посередників визначена через те, що вони:

- зменшують операційні витрати;

- знижують ризик;

- зменшують асиметричність інформації.

Отже, фінансові посередники є неодмінними суб'єктами фінансового ринку, їх діяльність сприяє підвищенню ефективності функціонування різних сегментів цього ринку. В той же час професійна діяльність фінансових посередників зазвичай є високоприбутковим бізнесом, що потребує найвищої фінансової кваліфікації.

Розділ 2. Загальна характеристика фінансових посередників

2.1 Договірні фінансові посередники

Договірні фінансові посередники -- це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг, їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків) [15, 106].

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб'єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім'ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожежі; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою за страхові внески.

З розвитком і ускладненням техніки, технології, погіршенням екологічної ситуації ймовірність настання таких подій зростає. Тому страховий бізнес у країнах з розвинутими ринковими економіками успішно розвивається, створюючи банкам потужну конкуренцію в боротьбі за заощадження населення.

Страхові компанії - це спеціалізовані інститути, що виконують функції страхування, тобто за рахунок підприємств, організацій, населення формують цільові грошові фонди та здійснюють виплати з них за настання певних подій (страхових випадків). Мобілізація коштів страховими компаніями здійснюється залученням страхових внесків (страхових премій) юридичних та фізичних осіб на підставі укладених з ними договорів про відшкодування збитків або виплату певної суми за настання страхового випадку. При цьому страхові компанії відшкодовують майнові збитки, завдані внаслідок стихійного лиха або інших несприятливих явищ, а також виплачують громадянам чи членам їхніх сімей певні суми за настання різних подій у їхньому житті (наприклад, досягнення повноліття або втрата працездатності).

Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь одному виді страхування, а саме [15, 108]:

- майновому (або загальному) страхуванні, об'єктом якого є різноманітні цінності - будівлі, споруди, обладнання, машини та інше майно (різновидом такого страхування є транспортне, морське, автомобільне, авіаційне);

- особистому страхуванні, за якого об'єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність людини), а саме страхування має на меті як матеріальну допомогу за несприятливих обставин, так і звичайну організацію заощаджень до певного віку, встановленого строку або на певні цілі;

- страхуванні відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов'язаннями з відшкодування збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим . компаніям у разі неплатоспроможності позичальника);

- перестрахуванні, що полягає у страхуванні вже застрахованих об'єктів з метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності щодо оплати страхових збитків.

Крім зазначених форм страхування та відповідних спеціалізованих видів страхових компаній, що їх здійснюють, існують також змішані компанії, які поєднують різні види діяльності (найчастіше - страхування майна та особисте страхування) [6, 18].

За формою організації страхові компанії поділяються на акціонерні та взаємні. Капітал акціонерної страхової компанії формується випуском акцій, які розміщують серед юридичних та фізичних осіб і які дають право на отримання пропорційної частки доходу компанії у вигляді дивідендів. Щодо цього організація страхової справи практично не відрізняється від акціонерних форм організації бізнесу в інших галузях економіки. Акціонерні страхові компанії здійснюють усі види страхування.

Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.

Компанії зі страхування життя мають можливість досить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в чаші Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові, найбільш дохідні активи -- облігації та акції корпорацій, заставні, довгострокові депозити тощо.

Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інвестувати в довгострокові облігації чи акції.

На відміну від акціонерних, капітал взаємних страхових компаній формується за рахунок страхових платежів індивідуальних страхувальників. Це означає, що власниками компанії можуть бути лише ті особи, які в ній застрахувались, а страховий внесок є одночасно і вступним паєм. Із придбанням страхового полісу страхувальник набуває не лише право на страхове відшкодування, а й на частину прибутку від діяльності страхової компанії у вигляді дивідендів на поліс. Взаємні страхові компанії займаються переважно особистим страхуванням.

Особливістю діяльності страхових компаній у багатьох країнах є те, що страхові договори між страхувальником та страховиком укладаються не безпосередньо, а за участю страхових агентів або брокерів. При цьому страхові агенти діють, як правило, в рамках довгострокового договору з певною фірмою-страховиком, продаючи поліси від її імені. Брокери діють переважно від імені страхувальника, маючи завдання укласти договір з тією страховою компанією, умови якої найбільше влаштовують клієнта.

Залучені у формі страхових внесків кошти, а також власний капітал страхові компанії вкладають в акції й облігації приватних корпорацій, а також у державні боргові зобов'язання. Це, як правило, головні статті активів страхових компаній. У зв'язку з тим, що строки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо за особистим страхуванням) дуже тривалі й вимірюються іноді десятками років, страхові компанії є основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Крім купівлі цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої ресурси для видавання довгострокових кредитів підприємствам різних галузей економіки (переважно у формі іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У зв'язку з цим страхові компанії конкурують з інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами кредитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

Страховий бізнес в Україні спочатку розвивався досить інтенсивно. Кількість страхових компаній у середині 90-х років навіть перевищувала кількість комерційних банків. Проте страхові компанії зіткнулися з тими ж труднощами, що й банки. Економічна криза різко скоротила попит на страхові послуги, а хронічна інфляція, слабкість банківської системи, нерозвинутість ринку цінних паперів створюють великі труднощі щодо збереження мобілізованих коштів і розміщення їх у дохідні активи [15, 110].

Страхові компанії останніми роками працювали чи не найкраще серед небанківських фінансових установ. Однак, хоча у страховій справі й спостерігається значне пожвавлення, обсяг ринку страхування дуже малий. Так, загальні резерви усіх українських компаній наприкінці 2003 року становили 959 млн. грн. У державі застраховано тільки близько 10 % ризиків, тоді як у більшості розвинутих країн цей показник сягає 90-95 %. Частка українського страхового ринку в загальноєвропейському обсязі страхових послуг становить лише 0,05% при тому, що населення України становить 7% населення Європи.

2.2 Пенсійні фонди

Пенсійні фонди -- це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. За механізмом функціонування вони нагадують компанії страхування життя. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу. Оскільки строки виходу на пенсію відомі, фонду легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат в часі і відповідно розмістити вільні кошти в довгострокові дохідні активи. Ними можуть бути корпоративні облігації, акції, державні цінні папери, довгострокові кредити. Надійне та дохідне розміщення коштів фонду є запорукою його успішного функціонування. За рахунок додаткових доходів вони не тільки покривають свої операційні витрати, а й виплачують пенсії понад суми пенсійних внесків.

Пенсійні фонди бувають державні та приватні. Державні фонди, як правило, створюються з ініціативи центральних і місцевих органів влади. Вклади до них здійснюються шляхом нарахувань на заробітну плату всіх чи певних категорій працівників, або ж відрахувань з відповідних бюджетів. Тому й розміщення коштів цих фондів здійснюється переважно в державні цінні папери [15, 112].

Приватні пенсійні фонди створюються, як правило, з ініціативи певних фірм, страхових компаній тощо для виплат пенсій та допомог своїм працівникам. Кошти їх формуються за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи. Приватні фонди можуть існувати як самостійні структури, а можуть управлятися самими корпораціями, що їх створили, чи за їх дорученням комерційними банками, трастовими чи страховими компаніями. Переважна частина коштів цих фондів розміщується в цінні папери тих фірм, що їх створили. Тому вони нерідко дістають можливість контролювати самі фірми-засновники.

Пенсійні фонди можуть функціонувати як самостійні юридичні особи, однак частіше вони контролюються корпораціями, що їх створили, або перебувають у довірчому управлінні траствідділів комерційних банків чи страхових компаній. Якщо страховій компанії доручається не лише управління акумульованими коштами фондів, тобто активними операціями, а й виконання всіх зобов'язань за пасивами, то такий пенсійний фонд уважають застрахованим. У всіх інших випадках фонд є незастрахованим.

Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів пов'язані з нагромадженням значних сум коштів на тривалі строки, що дає широкі можливості для здійснення довгострокових інвестицій. Ці обставини визначають структуру активів пенсійних фондів, що в них основна частина належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов'язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дає змогу впливати на її політику [15, 114].

У зв'язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів здебільшого можна достатньо точно розрахувати та спланувати (на відміну від виплат за пасивами страхових компаній), пенсійні фонди відзначаються значно вищим рівнем фінансової стійкості, що дає їм можливість підтримувати мінімальну власну ліквідність. У свою чергу, це сприяє формуванню пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більшого доходу на вкладення, причому не лише в цінні папери, а й у довгострокові кредитні операції.

Державні пенсійні фонди створюються з ініціативи центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. Як правило, державні пенсійні фонди обережніше, ніж приватні, інвестують свої активи і обмежуються здебільшого вкладанням коштів в облігації державних позик.

2.3 Ломбарди та лізингові компанії

Ломбарди -- фінансові посередники, що спеціалізуються на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від їхньої діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.

Перші ломбарди заснували ще у XV ст. у Франції лихварі - вихідці з Ломбардії (однієї з італійських провінцій). Згодом такі установи набули поширення в інших країнах Європи. Основною сферою діяльності ломбардів на початкових етапах розвитку було надання лихварського кредиту, за користування яким стягувались високі проценти. Починаючи з XVI ст. ломбарди створюють органи міського самоврядування, що було одним із заходів боротьби держави з лихварством. Цей процес розвивався швидко і незабаром нарівні з приватними ломбардами почали функціонувати й державні [15, 115].

Нині ломбарди спеціалізуються на наданні споживчого кредиту фізичним особам під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Вартість заставленого майна, як правило, має перевищувати суму кредиту на 20-50%. Позичальник зберігає право власності на заставлене в ломбарді майно протягом певного періоду. Це право підтверджується заставною квитанцією або іншим документом, який засвідчує факт внесення того чи іншого майна в заставу та, по суті, замінює кредитний договір. У тому разі, коли кредит не буде повернено в строк, ломбард має право реалізувати заставлене майно, виторг за яке має компенсувати суму боргу разом із нарахованими процентами.

Специфіка ломбардних позичкових операцій полягає у видачі приватним особам невеликих сум позичок на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців). Іншою сферою діяльності ломбардів є приймання речей (в основному ювелірних виробів та антикваріату) на зберігання за певну плату.

Для здійснення своїх операцій ломбарди, крім власних коштів, можуть користуватися кредитами комерційних банків.

Лізингові компанії -- фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та переданні їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного строку (5--10 і більше років).

Лізинг є строковим, цільовим та платним користуванням майном, що передається лізингоодержувачу особою -- лізингодавцем, власником цього майна. Лізингодавець надає арендатору для використання певні активи, що перебувають у його власності. Лізингоодержувач не отримує права власності на передані активи, але використовує їх і здійснює виплати лізингодавцю згідно з укладеним договором протягом визначеного періоду часу.

Предметом лізингу може виступати рухоме або нерухоме майно, що може бути віднесене законом до основних засобів лізингодавця. Як правило, предметом лізингу виступають будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, офісне обладнання.

У лізинг може передаватись як майно, спеціально придбане лізингодавцем для певної лізингової угоди, так і майно, придбане ним безвідносно до конкретної угоди лізингу. В першому випадку лізинг називають прямим, у другому -- непрямим. Відповідно до Закону України "Про лізинг" у лізинг може передаватись майно, що перебуває у власності держави, але за погодженням з органом, який здійснює управління цим майном [17, 234].

Суб'єктами лізингу є лізингодавці, лізингоодержувачі і дуже часто продавці предмета лізингу. Останні можуть бути не тільки продавцями, а й безпосередніми виробниками майна, що передається по лізингу. Продавці відчужують відповідне майно лізингодавцю і, якщо це передбачено лізинговою угодою або законодавством, здійснюють поставку та передачу предмета лізингу лізингоодержувачу, виконують його гарантійний ремонт тощо. В угоді, укладеній між продавцем та лізингодавцем про відчуження предмета лізингу, може передбачатись виконання інших послуг по доставці та обслуговуванню обладнання в інтересах лізингоодержувача. Суб'єктами лізингу можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи.

Договір лізингу може бути двостороннім за участю лізингодавця та лізингоодержувача або багатостороннім, у якому сторонами крім лізингодавця та лізингоодержувача виступають також продавець предмета лізингу та інші особи, участь яких є необхідною для виконання такої лізингової угоди.

Лізингові платежі включають плату за користування предметом лізингу, відшкодування процентів, що сплачуються лізингодавцем у разі купівлі обладнання за рахунок кредиту, відшкодування страхових платежів за відповідним договором страхування предмета лізингу, інші платежі, передбачені договором лізингу.

Існує два основних види лізингу: оперативний та фінансовий. Часто їх називають відповідно експлуатаційною та фінансовою орендою, оскільки вони відображають рентні відносини між суб'єктами лізингу.

Оперативний лізинг -- це договір, згідно з яким предмет лізингу передається лізингоодержувачу на термін, менший від терміну повної його амортизації, і завжди повертається лізингодавцю після закінчення обумовленого терміну. Як правило, лізингодавець відповідає за обслуговування й утримання в нормі зданого в оренду обладнання. Період лізингу досить короткий, менший від економічно обгрунтованого терміну служби обладнання, тому лізингодавець може повторно здати в оренду обладнання або продати його за зниженою ціною [17, 235].

Фінансовий лізинг -- це договір, відповідно до якого предмет лізингу передається лізингоодержувачу для користування на визначений договором термін і може бути придбаний лізингоодержувачем після закінчення терміну користування у разі сплати визначеної договором повної його вартості. Договором фінансового лізингу може передбачатись право на викуп предмета лізингу до закінчення визначеного договором терміну користування ним.

Згідно із світовою практикою фінансовий лізинг є угодою, що діє протягом основної частини або всього корисного терміну служби активів, переданих у лізинг. При цьому лізингодавець ніколи фізично не володіє предметом лізингу. Лізингоодержувач відповідає за утримання в дії, обслуговування та експлуатацію предмета лізингу.

Фінансовий лізинг має свій основний період дії, який покриває весь або більшу частину терміну дії предмета лізингу. Як правило, цей період на 1-2 роки менший від очікуваного терміну служби наданого в лізинг обладнання. Надалі це обладнання вже практично неможливо здати в аренду або продати. Тому лізингодавець намагається забезпечити виплату всієї вартості обладнання за час основного періоду. Наприкінці основного періоду арендатору може бути запропоновано оренду на невизначений вторинний період за дуже низькою ціною або можливість продати обладнання на ринку від імені лізингодавця за певну винагороду.

Вітчизняним законодавством передбачено такі форми лізингу, як зворотний, пайовий та міжнародний лізинг.

За договором зворотного лізингу предмет лізингу придбавається у власника для наступної передачі йому у лізинг.

При пайовому лізингу до 80% вартості предмета лізингу фінансується за рахунок кредиту, наданого двома і більше кредиторами.

У міжнародному лізингу беруть участь сторони, що перебувають під юрисдикцією різних держав. У цьому разі передбачається перетинання відповідними активами, послугами та лізинговими платежами митних кордонів.

2.4 Андерайтинг і приватне розміщення цінних паперів

Андерайтингом (underwriting) називають комплекс послуг по організації та проведенню емісії цінних паперів, що надаються фінансовим посередником емітенту. Цей комплекс послуг може включати як всі етапи роботи з підготовки та проведення емісії, так і визначену їх частину. Як правило, при проведенні андерайтингу посередник надає емітенту хоча б одну із послуг:

* консультує емітента про час, термін, обсяги та інші характеристики емісії;

* здійснює викуп частки емісії або всього обсягу емісії цінних паперів у емітента;

* розміщує емісію серед інвесторів.

Основним елементом андерайтингу є викуп цінних паперів у емітента. У процесі викупу емітент вчасно отримує визначену суму коштів, необхідну для подальшої діяльності, а посередник (андерайтер) приймає на себе ризики щодо розміщення цінних паперів на ринку. Успішне проведення андерайтингу передбачає викуп цінних паперів за нижчою ціною і подальше розміщення їх на ринку за вищою ціною. Різниця між цінами викупу та розміщення, помножена на кількість цінних паперів (за вирахуванням витрат на розміщення цінних паперів на ринку), є прибутком андерайтера [17, 217].

Процедура проведення андерайтингу, що включає викуп цінних паперів у емітента за фіксованою ціною, характерна для класичного андерайтингу, при якому андерайтер приймає на себе всі ризики щодо розміщення цінних паперів на ринку. Якщо ціна викупу вища від ціни розміщення на ринку, андерайтер отримує прибуток, у противному разі -- збитки. Різницю між ціною викупу та ціною розміщення цінного папера називають андерайтинговим дисконтом. Андерайтинговий дисконт залежить від обсягів емісії та від ступеня ризику цінних паперів. Розміри андерайтингового дисконту для акцій промислових корпорацій класу А становлять від 6-8% для обсягів емісії 10 млн дол. до 2-4% для обсягу емісії 150 млн дол. США. Для довгострокових корпоративних облігацій класу А андерайтинговий дисконт зменшується від 1,3% для емісії 20 млн дол. до 0,7% для емісії 200 млн дол. США. Тобто чим більший обсяг емісії та чим нижчий ступінь ризику цінних паперів, тим менший розмір андерайтингового дисконту.

Останнім часом посередники намагаються уникати класичного типу андерайтингу, і контракт на здійснення викупу за фіксованою ціною не підписують. Андерайтери консультують емітентів і допомагають їм за певну винагороду здійснити розміщення цінних паперів на ринку.

Часто для розподілу ризиків фірми-андерайтери організовують андерайтингові синдикати, а для розширення кола інвесторів -- групи по продажу, які включають не тільки андерайтингові синдикати, а й інші фірми, що не входять до складу синдикатів. Ці фірми, як правило, купують цінні папери за ціною, більшою за ціну викупу і меншою за ціну розміщення на ринку.

Серед механізмів андерайтингу часто використовують аукціон та викуп посередником частки емісії.

Аукціон. Для участі в аукціоні андерайтери створюють синдикати і кожен синдикат пропонує свої умови викупу. Синдикат, який пропонує найвищу ціну викупу (або найменшу премію), виграє аукціон і викуповує весь випуск цінних паперів. Іншою формою аукціону є аукціон, при якому кожен з андерайтерів пропонує свою частку викупу і свій розмір премії за розміщення цінних паперів на ринку. Аукціон проводиться за однією ціною або за множиною цін. Ціною виступає розмір премії (андерайтинговий дисконт) у процентах до обсягу розміщуваної частки [17, 218].

Викуп посередником частки емісії цінних паперів. У цьому разі андерайтингова фірма пропонує майбутньому емітенту боргових зобов'язань ряд фірм, які зможуть купити частку випуску при визначеному рівні процентного доходу та даті погашення. Протягом кількох днів емітент повинен дати відповідь на цю пропозицію. У разі позитивного рішення андерайтингова фірма викуповує частку емісії і розміщує її серед своїх клієнтів -- інституційних інвесторів або перепродає іншим андерайтерам. Таку форму андерайтингу використовують при великих обсягах емісії для зменшення ризику від інвестицій або у разі, коли бракує часу для створення андерайтингового синдикату чи реалізації інших андерайтингових стратегій.

Андерайтингові послуги можуть надаватись фінансовими посередниками як при публічному, так і при приватному розміщенні цінних паперів. При проведенні приватного розміщення фінансові посередники проводять консультації як з потенційним емітентом, так і з потенційними інвесторами проекту. Потім у визначені терміни за попередньо обумовленою ціною вони передають цінні папери емітента досить вузькому колу інституційних інвесторів.

Приватне розміщення цінних паперів існує не в усіх країнах і окремого визначення для процедури приватного розміщення немає. У країнах, де допускається приватне розміщення, законодавством обумовлюються випадки, коли можна не проходити процедури, необхідної для публічного розміщення цінних паперів. Наприклад, у США дозволяється не проходити процедуру публічного розміщення, коли обсяг емісії не перевищує 1 млн дол., або якщо випуск розміщується в межах одного штату. При приватному розміщенні, як і при публічному, інвесторів інформують про параметри та час емісії, проте комісія з цінних паперів інформацію не затверджує і не може заборонити проведення емісії. Для того щоб зменшити ризик інвесторів, цінні папери, розміщені приватно, забороняється перепродавати на ринку протягом певного періоду часу.

Як правило, приватне розміщення -- це розміщення цінних паперів нових корпорацій серед невеликої кількості інституційних інвесторів: інвестиційних фондів, страхових компаній, пенсійних фондів. Нові корпорації, що претендують на приватне розміщення, переважно займаються впровадженням нових технологій у галузі інформатизації, генної інженерії, біотехнологій тощо. Це корпорації високоризикові, але такі, що можуть забезпечити при ефективному менеджменті та успішному фінансуванні високі темпи приросту капіталу.

2.5 Агентські послуги

У більшості випадків учасники фінансового ринку діють на ринку не безпосередньо, а через своїх агентів -- фінансових посередників. Останні від імені і за рахунок клієнтів проводять операції на фінансовому ринку й отримують за це винагороду. Агентами на фінансовому ринку виступають брокери, що виконують заявки клієнтів на купівлю-продаж цінних паперів, фінансові посередники, що управляють майном фізичних або юридичних осіб, комерційні банки, які купують валюту для клієнтів від свого імені" Агентами вітчизняних комерційних банків на валютному ринку виступають юридичні особи, організовуючи на основі відповідної агентської угоди пункти з обміну валюти.

Відносини між агентом -- фінансовим посередником та клієнтом регулюються відповідною агентською угодою. Договір про надання агентських послуг є договором-дорученням між довірителем і агентом, за яким довіритель доручає агенту виконання частини своїх функцій та повноважень за рахунок і від імені довірителя за певну винагороду. Згідно з агентською угодою одна особа (агент) здійснює певні юридичні чи фактичні дії за дорученням, за рахунок і в інтересах іншої особи (принципала).

Можна виділити два основних види агентських угод: договір доручення (трастовий договір) та договір комісії, в яких агент бере на себе зобов'язання виконувати певні юридичні дії, у тому числі укладати угоди в інтересах клієнта. В договорі доручення агент (повірений, довірена особа) приймає на себе зобов'язання укладати від імені та за рахунок принципала (довірителя) угоди з третіми особами. Часто це не тільки укладання угод, а й виконання певних юридичних дій. Зокрема, довірче товариство є довіреною особою для своїх довірителів.

Договір доручення є однією з основ представництва. Він регулює лише взаємовідносини між довірителем та повіреним і не регулює їх взаємовідносини з третіми особами. Представництво від імені іншої сторони є однією з основних ознак, що дають змогу відрізнити договір доручення від договору комісії та договору підряду, в яких агент діє від свого імені.

У договорі комісії агент (комісіонер) зобов'язується укладати угоди від свого імені, але за рахунок принципала (комітента). Таку форму широко використовують у торгівлі цінними паперами, в діяльності банків по обслуговуванню клієнтів. Як правило, комісіонер не відповідає за виконання умов угоди третьою стороною. Якщо за певну винагороду комісіонер приймає на себе зобов'язання перед комітентом щодо виконання умов угоди третьою особою, угода має назву делькредере. У договорі комісії набуває прав і залишається зобов'язаним перед третьою стороною агент на відміну від договору доручення, в якому права та обов'язки виникають безпосередньо у принципала.

Агентські послуги надаються як корпоративним, так і індивідуальним клієнтам. Основні види трастових операцій для фізичних осіб -- управління майном на довірчій основі і попечительство, розпорядження майном після смерті власника. Управління майном на довірчій основі може бути у вигляді довірчого трасту, коли клієнт надає майно в довічне управління з передачею після смерті майна та доходу спадкоємцям. Страховий траст полягає в призначенні банка або іншої довіреної особи довірителем по страховому полісу.

Розпорядження майном після смерті власника також поширений вид довірчих послуг. При цьому проводиться докладний опис майна, сплачуються всі борги клієнта, а сума, що залишається, розподіляється серед нащадків [17, 221].

Корпоративний траст засновується у формі майна, переданого банку в забезпечення випуску цінних паперів. Траст на користь найманих працівників може приймати форму пенсійного плану або плану участі в прибутках. У першому випадку підприємець вносить кошти за затвердженою схемою в фонд, що перебуває в управлінні банком, для здійснення в подальшому пенсійних виплат співробітникам підприємства. В другому випадку підприємець передає час від часу частину прибутку в фонд на користь робітників підприємства по досягненні ними пенсійного віку або на іншу дату.

До агентських функцій належить також зберігання цінностей у сейфі. Банк здійснює зберігання та видачу в разі потреби цінностей за дорученням клієнта без прийняття самостійних рішень щодо управління цінностями. Іншим різновидом агентських функцій є зберігання, купівля-продаж цінностей, а також виплата доходу згідно з інструкцією довірителя. Найповніший набір агентських функцій включає не тільки зберігання, а й активне управління майном довірителя.

Існують також угоди, за якими агент займається не укладанням угод для клієнта, а виконує певні фактичні дії в інтересах клієнта. Прикладами таких угод є угоди, в яких агент займається оформленням певних документів, пошуком контрагентів для проведення операцій тощо.

Слід зауважити, що агентська угода в США, Англії та ряді інших країн призначена для регулювання відносин, які в більшості європейських країн визначаються угодами доручення та комісії.

2.6 Факторингові послуги

Починаючи з 70-х років ринок факторингових послуг почав інтенсивно розвиватись у країнах Західної Європи. Щорічні обсяги факторингових операцій і на сьогодні в більшості промислово розвинених країн Європи постійно зростають. Для впорядкування ринку факторингових послуг та зменшення ризиків у своїй діяльності факторингові компанії Європи об'єднались у міжнародну організацію факторингових компаній, що дало їм змогу використовувати правові санкції до боржників -- резидентів різних країн.

У багатьох країнах на ринку факторингових послуг основну роль сьогодні відіграє невелика кількість факторингових компаній, які охоплюють практично весь ринок і нерідко пов'язані з великими комерційними банками. Вітчизняні комерційні банки також мають право надавати факторингові послуги, однак частка факторингу в їх балансах на сьогодні незначна і коливається в межах від 0,5% до 5%.

Поява і розвиток ринку факторингових послуг пов'язані значною мірою з постійним зростанням конкуренції на ринку товарів та послуг, удосконаленням форм та методів взаємодії між суб'єктами підприємницької діяльності, споживачами та виробниками продукції. Більшість корпорацій, що здійснюють сьогодні свою діяльність на ринках промислово розвинених країн, мають відповідні галузям та пропорційні сумарним активам стабільні обсяги дебіторської та кредиторської заборгованості. Це є наслідком широкого використання в підприємницькій діяльності механізму комерційного кредитування. І якщо значні обсяги кредиторської заборгованості свідчать про відповідні обсяги фінансових ресурсів, що перебувають у тимчасовому розпорядженні підприємства, то значні обсяги дебіторської заборгованості -- про неможливість використання відповідної суми коштів. Кошти надходять у розпорядження підприємств лише в разі погашення дебіторської заборгованості.

Оскільки механізм комерційного кредитування є необхідною умовою функціонування підприємницьких структур в умовах сучасної ринкової економіки, проблема на сьогодні полягає не в погашенні в повному обсязі дебіторської заборгованості, а в ефективному управлінні нею. Як правило, проблеми з управлінням та своєчасним погашенням дебіторської заборгованості виникають у фірм, що знаходяться на етапі зростання: розширюють виробництво, займаються освоєнням нових видів продукції, шукають нові ринки збуту. Іноді фірми не можуть забезпечити своєчасне погашення дебіторської заборгованості і надходження коштів із-за різкого збільшення обсягів реалізації в кредит або надання кредитів покупцям на тривалий термін (наприклад, при експортних операціях).

У таких випадках фірми звертаються за допомогою до факторингових компаній, які спеціалізуються на торгових боргах, зокрема управляють боргами, викуповують їх, а також надають кредити під дебіторську заборгованість [17, 223].