Небанківські фінансово-кредитні установи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Небанківські фінансово-кредитні установи України

1. Теоретичні основи небанківських фінансово-кредитних установ

небанківський кредитний фінансовий пенсійний

1.1 Виникнення небанківських фінансово-кредитних установ

Функціонування в економіці банківського і промислового капіталів, їх переплетення породжують нову форму капіталу - фінансовий капітал.

Фінансовий капітал - якісно нова форма капіталу, яка виникає внаслідок злиття промислового і банківського капіталів та слугує подальшому усуспільненню виробництва.

На початковій стадії розвитку фінансовий капітал, за спостереженням австрійського політичного діяча і теоретика Рудольфа Гільфердінга (1877-1941), був капіталом, «що знаходиться у розпорядженні банків і застосовується промисловцями». У процесі такого застосування банківський і промисловий капітали переплітаються і функціонують як єдність.

У вузькому розумінні переплетення банківського і промислового капіталів характеризується їх безпосереднім об'єднанням у межах однієї організації під єдиним контролем, що виявляється в існуванні деяких типів концернів. У широкому розумінні - переплетення, зрощування є тісним взаємозв'язком банківських і промислових капіталів, установленням між ними міцних кредитних відносин та інших зв'язків. Еволюція банків і кредитної системи об'єктивно зумовлює розвиток фінансового капіталу, який набуває нових ознак і форм утілення [6, 124].

На початку XIX ст. банки були посередниками у здійсненні платежів і наданні кредитів. Цим і обмежувався їх зв'язок із промисловим капіталом. Однак уже наприкінці XIX - на початку XX ст. змінилися не лише розміри, а й характер банківського кредиту, зміцніли кредитні зв'язки між великими банками і великими промисловими підприємствами. Банки почали проникати у промисловість, ставати співвласниками промислових підприємств.

Укрупнення банківського капіталу було зумовлене концентрацією та централізацією в промисловості, яка потребувала значних капіталів (кредитів). Збільшення банківських кредитів у промисловість формує зацікавленість банків її справами, оскільки у разі банкрутства позичальника банк понесе значні збитки.

Більшими стали і строки банківського кредиту, що зумовлене зміною структури промислового капіталу. Йдеться про зростання питомої ваги основного капіталу в загальній структурі промислового, що зумовило появу довгострокового кредиту, оскільки вкладення в основний капітал здійснюють на тривалі строки. Це тісно пов'язує банківський і промисловий капітали. Будучи зацікавленими у благополучному фінансовому стані промислових підприємств, у які вкладено капітали, намагаючись впливати на хід їх справ, банки почали вимагати від своїх клієнтів зберігати вільні грошові капітали лише у них і використовувати лише їх кредити, що зумовлює зростання кредитних операцій і примноження прибутків банків. Нерідко вони мають своїх представників в органах управління підприємств-позичальників.

Наступним етапом злиття банківського і промислового капіталів є процес прямого (а не через кредит) проникнення банківського капіталу в промисловість. При цьому використовують такі механізми:

- придбання банками акцій промислових компаній. Проникаючи у промисловість, банки отримують частину прибутку і надприбутку через дивіденди від акцій промислових підприємств. Купуючи їх, банки встановлюють контроль над акціями, оскільки володіють їх контрольним пакетом. Вони часто купують акції промислових підприємств для спекулятивних операцій на біржі та отримання біржового прибутку;

- випуск і розміщення банками акцій промислових підприємств. Підприємства вдаються до випуску нових акцій і облігацій, коли їм потрібні додаткові капітали. Як правило, вони не можуть чекати, поки знайдеться покупець цінних паперів, а тому доручають функцію розміщення паперів банкам, оскільки вони мають розгалужений апарат і широке коло клієнтів, серед яких можна розміщувати й збувати ці папери [12, 145].

Операції банків з випуску цінних паперів мають на меті отримання емісійного прибутку - різниці між курсом продажу акцій і облігацій та курсом їх купівлі. Він сягає значних розмірів - інколи 8-10% від суми нової емісії цінних паперів;

- участь у заснуванні нових підприємств. Банки зацікавлені у цій діяльності, оскільки вона дає їм змогу привласнювати значний засновницький прибуток.

Завдяки придбанню акцій, емісійній і засновницькій діяльності банки стають прямими учасниками промисловості та її співвласниками. Нерідко великі промислові компанії купують акції банків і стають їх співвласниками, крім того, засновують нові банки і фінансові компанії. Це дає їм змогу отримувати великі кредити і випускати цінні папери на найвигідніших умовах. Так утворюється і функціонує нова форма капіталу - фінансовий капітал.

На сучасному етапі у структурі фінансового капіталу суттєво зменшується частка банківського кредитування, який витісняється спеціалізованими кредитно-фінансовими установами, серед яких найбільшу популярність мають кредитні спілки.

Кредитна спілка для України не є зарубіжною новинкою чи сучасним вітчизняним винаходом. Перше кредитне товариство райфайзенівського типу в Україні виникло в селі Іванківці Прилуцького повіту на Полтавщині ще в 1895 році. З цього часу розпочався динамічний розвиток кредитної кооперації. В статутах кредитних товариств вказувалося, що вони мають на меті полегшити ведення господарства своїм членам шляхом надання позичок та прийняття на себе посередництва по оборотах їхніх господарств. Ощадно-позичкове товариство, крім цього, мало мету сприяти своїм членам у накопиченні заощаджень.

Ощадно-позичкове товариство володіло основним капіталом, який формувався з паїв та пайових внесків членів, пожертвувань або позичених товариству коштів та відрахувань від своєї діяльності. Розмір та терміни обов'язкових пайових внесків встановлювалися загальними зборами. За рахунок пожертвувань, добровільних внесків членів, відрахувань від господарської діяльності кредитні кооперативи створювали фонди оборотів з посередництва, на погашення безнадійних позик, для видачі допомоги членам та їхнім сім'ям при нещасних випадках [12, 156].

Кредитне товариство мало стати сільським кооперативом з високим рівнем універсалізації діяльності. Крім надання кредитів, кооперативи закуповували для своїх членів реманент, продавали продукцію, організовували навчання та піднімали рівень матеріального та духовного життя селян. Так, для прикладу, Херсонський союзкредит у тяжкі роки громадянської війни виділив на розвиток власної матеріальної бази 500 тис. крб., 450 тис. крб. - на доплату культурно-освітнім закладам, а також 50 тис. крб. Кооперативному інституту ім. М.І. Туган-Барановського і Херсонському товариству «Просвіта». Було прийнято рішення відкрити трудову школу імені Т.Г. Шевченка. Учнями школи ставали переважно діти членів кооперативів.

Сучасні кредитні спілки в розвинутих країнах є дієвими суб'єктами фінансового ринку, які надають фінансові послуги, подібні до банківських: залучають кошти у формі депозитів, відкривають пайові, ощадні та чекові (розрахункові), пенсійні та інші рахунки і за рахунок цих коштів видають кредити різних видів, розміщують тимчасово вільні кошти у казначейські зобов'язання, державні і муніципальні облігації та інші цінні папери. Крім того, кредитні кооперативи здійснюють розрахунково-касове обслуговування, обмін чеків, продаж дорожніх чеків, випуск кредитних карток, брокерські та нотаріальні послуги.

1.2 Суть спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути є структурною складовою кредитної системи.

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути - установи кредитної системи небанківського типу, які акумулюють грошові доходи, капітали та заощадження населення, підприємств, держави, спеціалізуючись на виконанні кількох операцій або обслуговуючи обмежене коло клієнтури.

Хоча спеціалізовані кредитно-фінансові інститути діють, як і банки, у різних секторах ринку позичкових капіталів, вони не виконують усіх основних банківських функцій, а найважливішою рисою, яка відрізняє їх від банківських установ, є вузька спеціалізація. Законодавство багатьох країн світу чітко розмежовує сфери діяльності банків і небанківських установ, що значною мірою обумовлено історичними особливостями розвитку виробництва і кредитної системи.

Об'єктивні передумови становлення й розвитку кредитно-фінансових інститутів пов'язані з необхідністю обслуговування тих секторів ринку позичкових капіталів, де необхідні спеціальні знання й особливі технічні прийоми і які з різних причин (наприклад, економічна невигідність або законодавча заборона) не обслуговуються комерційними банками. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (в сучасному розумінні), як окрема ланка кредитної системи почали формуватися у XIX ст., хоча деякі характерні саме для них операції виконувались кредитними установами й раніше. У першій половині XX ст. значного розвитку набули страхові компанії, а пізніше - пенсійні фонди і кредитні спілки, які поступово почали займати значні сектори ринку позичкових капіталів. Цей процес був зумовлений рядом об'єктивних причин. По-перше, економічне зростання багатьох країн у післявоєнний період супроводжувалося зростанням доходів і заощаджень різних верств населення, а потреби їх використання з належним зиском зумовлювали потребу у відповідних фінансових послугах. По-друге, зростання життєвого рівня населення та оптимізація структури виробничих витрат підприємств потребували створення ефективної системи соціального страхування та пенсійного забезпечення. По-третє, зростання обсягу операцій на ринку цінних паперів зумовлювало потребу у функціонуванні спеціалізованих фінансових посередників, що полегшують рух капіталів в економіці та забезпечують довгострокове інвестування коштів.

Останнє є особливо важливим у процесі розвитку спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів та набуття ними сучасної ролі в економічній системі, їхня здатність акумулювати значні суми коштів на тривалі строки була однією з основних причин стимулювання урядами багатьох країн у післявоєнний період активного розвитку тих кредитних установ, які здійснювали інвестиції для відновлення господарства. Після відновлення держава стимулювала інвестиційні процеси вже як такі, що пов'язані з потребами економічного зростання, підтримуючи важливу роль спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів. У розвинутих країнах такі інститути були створені самою державою з метою фінансування інвестицій у провідні галузі економіки, стимулювання зростання споживчого попиту, фінансування програм розвитку порівняно відсталих регіонів. При цьому участь держави полягала не лише у заснуванні спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, а й у наданні урядових гарантій, а в окремих випадках і бюджетних субсидій на розвиток і розширення операцій.

За розвинутої ринкової економіки вони відіграють значну роль у мобілізації та нагромадженні грошового капіталу. До них належать: страхові, інвестиційні та фінансові компанії, пенсійні та благодійні фонди, позиково-ощадні асоціації, кредитні спілки, ломбарди тощо, які активно і небезуспішно конкурують з банківською системою. Цьому сприяють зростання доходів населення; розвиток ринку цінних паперів; надання цими інститутами спеціалізованих послуг, яких не надають банки; а також можливість акумулювати грошові кошти на тривалий строк і здійснювати довгострокові інвестиції.

Діяльність цих установ на ринку позик зводиться до акумуляції заощаджень населення, надання кредитів через облігаційні позики корпораціям і державі, мобілізації капіталу через усі види акцій, надання іпотечних і споживчих кредитів, а також кредитної взаємодопомоги.

Між спеціалізованими кредитно-фінансовими інститутами точиться гостра конкурентна боротьба. Наприклад, страхові компанії конкурують з пенсійними фондами за залучення пенсійних заощаджень і вкладення їх у акції; позиково-ощадні асоціації - зі страховими компаніями у сфері іпотечного кредиту і вкладів у нерухомість, державні цінні папери; фінансові компанії - зі страховими компаніями у сфері споживчого кредиту. Всі вони конкурують з комерційними банками за залучення заощаджень населення. Ці види конкуренції мають загалом неціновий характер, що спричинене специфікою пасивних операцій кредитно-фінансових установ. Якщо, наприклад, у банківській справі діє відсоткова ставка за вкладами і наданими кредитами, то у страховій справі - страховий тариф, який визначає розмір страхової премії та страхового відшкодування. Формою доходу інвестиційних компаній є курсова різниця акцій як об'єктів купівлі-продажу. Нецінова конкуренція зумовлена також неможливістю порівняти операції, які здійснюють небанківські кредитно-фінансові установи, та ціни на них.

Існування в кредитній системі спеціалізованих небанківських кредитно-фінансових інститутів значно розширює фінансові можливості окремих клієнтів і дрібних фірм, оскільки збагачує варіанти вибору власником дрібного бізнесу джерел кредитування [12, 147].

Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів пов'язані з акумуляцією заощаджень населення залученням коштів на вклади, випуском власних акцій, облігацій, продажем страхових полісів; кредитуванням певної сфери економіки, видів господарської діяльності, груп населення; наданням іпотечних кредитів; організацією пенсійного та соціального забезпечення населення; здійсненням операцій із кредитної взаємодопомоги.

В Україні система спеціалізованих небанківських кредитно-фінансових інститутів перебуває на стадії формування. Її суб'єктами є комерційні страхові компанії, пенсійні фонди та інші установи, роль яких у системі кредитних відносин стає помітнішою.

1.3 Значення та класифікація небанківських фінансово-кредитних установ

Небанківські фінансово-кредитні установи теж є фінансовими посередниками грошового ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

* функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, - у секторі опосередкованого фінансування;

* формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

* розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;

* діяльність їх щодо створення зобов'язань І вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку - трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації [7, 353].

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності:

* вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські. Якщо законодавство окремих країн і дозволяє виконувати подібні операції окремим з таких установ, то рано чи пізно останні підпадають під вимоги банківського законодавства і набувають статусу банків. Підтвердженням цього є доля американських позичково-ощадних інституцій, які до 80-х років хоч і виконували традиційно банківські депозитні операції, з правового погляду вважалися небанківськими фінансовими посередниками. Розпочате у 1980 р. дерегулювання банківської діяльності в США привело до розширення операцій цих інституцій і підпорядкування їх ФРС у всьому, що стосується створення чекових депозитів. Сьогодні в американській літературі їх стали відносити до категорії банківських посередників;

* вона не зачіпає процесу створення депозитів І не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже немає потреби контролювати їх діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування. Тому законодавство всіх країн дає їм інший статус, ніж банкам;

* вона є вузько спеціалізованою. Спеціалізація небанківських посередників здійснюється за двома критеріями:

1) за характером залучення вільних грошових коштів кредиторів;

2) за тими додатковими послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам.

Сформування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з більшими ризиками пов'язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Усередині кожної з цих груп фінансові посередники класифікуються за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти. Усередині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

* страхові компанії;

* пенсійні фонди;

* ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:

* інвестиційні фонди;

* фінансові компанії;

* кредитні товариства, спілки тощо.

Загальна схема класифікації небанківських фінансово-кредитних установ наведена на рис. 1.

Рис. 1. Класифікація небанківських фінансово-кредитних установ

2. Загальна характеристика небанківських фінансово-кредитних установ України

2.1 Підвищення ролі небанківських фінансово-кредитних установ

Небанківські фінансово-кредитні установи (НБФКУ) можуть відігравати важливу роль у розвитку економіки підприємства. Вони є складовою фінансово-інвестиційного ринку, важливим елементом банківської інфраструктури. Це створює додаткові можливості для посередництва у залученні заощаджень громадян та розширенні можливостей підприємств у виборі джерел фінансування. Досвід багатьох країн переконує, що за участі небанківських фінансових посередників вдається нівелювати деякі з негативних наслідків малозабезпеченості більшої частини населення. Незаможні люди не мають великих заощаджень. Однак їхні сукупні збереження можуть сягати значних сум. Мобілізуватимуть ці кошти небанківські фінансові посередники, завдяки чому населення матиме змогу отримувати додаткові доходи, а економіка країни в цілому одержати додаткове джерело інвестицій.

Сьогодні в Україні склалася ситуація, за якої НБФКУ ще не відіграють тієї позитивної ролі в економіці, якої від них можна було б очікувати. їх участь у фінансовому посередництві, підтримці розвитку малого та середнього бізнесу й подоланні бідності практично непомітна. Репутація окремих структур НБФКУ, зокрема довірчих товариств та пенсійних фондів, щодо збереження коштів населення незадовільна. Ці установи своєю діяльністю не сприяли зміцненню довіри до себе з боку громадян. Здебільшого малоефективна робота та непоодинокі випадки шахрайства в цих закладах призводили до зменшення заощаджень багатьох незаможних родин.

Сектор НБФКУ в економіці України на сьогодні надто малий. Його сукупні активи ледве перевищують 1,5% від ВВП. Це чи не найнижчий показник серед країн із перехідною економікою. Для порівняння, в Росії він становить приблизно 4%, у найуспішніших перехідних економіках сягає навіть 15-20 відсотків, від ВВП, а в розвинених країнах він порівнянний із ВВП (Німеччина - 72,2%) або значно перевищує його (Великобританія - 250%, США - 261,8%). Окрім інших негативних наслідків, низький рівень розвитку цього сектору в економіці Україні призводить, зокрема, до стримування розвитку фондового ринку і навпаки. Наприклад, активність ринків капіталу залежить від ефективного попиту з боку інституційних інвесторів, таких, як пенсійні та страхові фонди, які, в свою чергу, потребують привабливих інструментів фондового ринку для ефективного інвестування вкладених коштів [15, 107].

На думку експертів Світового банку, розвиток сектору НБФКУ в економіці України досить повільний, а подеколи й хаотичний. Він стикається нині з цілою низкою проблем. Першою з них можна назвати відсутність цілеспрямованої довгострокової урядової програми щодо створення ефективного фінансового сектору, до якого входили б також дієві й надійні НБФКУ. На нашу думку, вже згадана чинна Програма має ряд хиб, через які вона не може претендувати на роль комплексного і всеохоплюючого плану розвитку відповідного сектору економіки [15, 107].

По-перше, Програма містить досить детальний аналіз сучасного стану фінансового сектору економіки України, але їй бракує конкретних рекомендацій щодо його поліпшення. Заходи, викладені у Програмі, мають здебільшого декларативний і загальний характер. У ній відсутній перелік конкретних кроків із зазначенням термінів їх реалізації, органів, відповідальних за їх здійснення. Наприклад, одним із заходів є «реалізація пріоритетних напрямків розвитку установ НФС в Україні». Незрозуміло, які ж саме ці «пріоритетні напрямки», хто має їх визначати і реалізовувати, за допомогою яких інструментів тощо. По-друге, навіть перелічені у Програмі заходи не охоплюють усіх напрямів удосконалення української фінансово-кредитної системи за участю НБФКУ. По-третє, з огляду на термін дії Програми та на політичну ситуацію в Україні вчасно здійснити більшість із передбачених нею заходів практично неможливо, вони зостануться лише побажаннями на папері.

Другою й найсерйознішою перепоною на шляху розвитку небанківського фінансового сектору (НФС) є фактична відсутність законодавчого і нормативного регулювання їх діяльності. В Україні відсутнє систематизоване законодавство стосовно діяльності фінансових посередників та фінансово-кредитних установ. Для розв'язання цієї проблеми Програмою пропонувалося прийняття таких законопроектів: «Про кредитні спілки», «Про (небанківські) фінансово-кредитні установи», «Про фінансові операції», «Про довірче управління майном», «Про франчайзинг».

Ці закони мали б врегулювати діяльність як НФС у цілому, так і окремих категорій НБФКУ зокрема. Фактично станом на червень 2002 року з перелічених законопроектів Верховною Радою був прийнятий тільки Закон «Про кредитні спілки». Проекти Законів «Про недержавне пенсійне забезпечення», «Про недержавні пенсійні фонди» й деякі інші ще перебувають на розгляді. Внаслідок цієї ситуації діяльність таких категорій НБФКУ, як недержавні пенсійні фонди, довірчі товариства, ломбарди, досі залишається законодавчо неврегульованою. Одним із перших кроків у напрямі поліпшення правового поля могло б стати прийняття простого рамкового закону, який містив би невелику кількість принципів регулювання діяльності НБФКУ [15, 108].

Ще однією серйозною проблемою є відсутність відповідного наглядового органу та надійних принципів регулювання діяльності НБФКУ. Всі категорії НБФКУ відображають фідуціарні відносини зі своїми клієнтами. Але численні скандали останніх років свідчать про те, що в НБФКУ недостатньо розвинута повага до цих фідуціарних зобов'язань, а регулятивні вимоги стосовно їхнього виконання сьогодні неадекватні. Також ці наглядові органи могли б узяти участь у покращанні інформованості населення про цілі та напрями діяльності НБФКУ.

З попередніми двома проблемами логічно пов'язаний незадовільний правовий захист учасників основних фондових ринків, що призводить до збільшення ризиків у діяльності інвесторів на вітчизняному ринку, погіршення інвестиційного клімату тощо.

Слід вказати і на недостатньо якісний рівень професійного середовища, що виявляється у невисокій кваліфікації персоналу спеціалізованих установ. Однією з причин можна вважати нестачу відповідних навчальних закладів і програм для розв'язання цієї проблеми.

Перешкоджають розвиткові НБФКУ в Україні і несприятливий загальний макроекономічний клімат, і відсутність довіри до фінансових організацій з боку населення. Характерною особливістю цих перешкод є принципова неможливість їх подолання за допомогою будь-яких конкретних заходів. Сподіваємося, що загальне економічне зростання, яке вже почалося в Україні, у майбутньому змінить ситуацію на краще. Це, в свою чергу, стане важливим чинником подальшого розвитку економіки, оскільки, за різними оцінками, зараз населення України зберігає на руках від 10 до 15 млрд. дол. США. Залучення цих коштів у економіку є одним із важливих макроекономічних завдань.

Зазначені чинники стримують розвиток небанківських фінансово-кредитних установ, хоч потенційний попит на їхні послуги величезний. Окрім цього, кожна зі структур НБФКУ має низку притаманнних саме їй проблем.

2.2 Договірні фінансові посередники

Договірні фінансові посередники - це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг, їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб'єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім'ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожежі; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою за страхові внески.

З розвитком і ускладненням техніки, технології, погіршенням екологічної ситуації ймовірність настання таких подій зростає. Тому страховий бізнес у країнах з розвинутими ринковими економіками успішно розвивається, створюючи банкам потужну конкуренцію в боротьбі за заощадження населення.

Страхові компанії - це спеціалізовані інститути, що виконують функції страхування, тобто за рахунок підприємств, організацій, населення формують цільові грошові фонди та здійснюють виплати з них за настання певних подій (страхових випадків). Мобілізація коштів страховими компаніями здійснюється залученням страхових внесків (страхових премій) юридичних та фізичних осіб на підставі укладених з ними договорів про відшкодування збитків або виплату певної суми за настання страхового випадку. При цьому страхові компанії відшкодовують майнові збитки, завдані внаслідок стихійного лиха або інших несприятливих явищ, а також виплачують громадянам чи членам їхніх сімей певні суми за настання різних подій у їхньому житті (наприклад, досягнення повноліття або втрата працездатності).

Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь одному виді страхування, а саме:

- майновому (або загальному) страхуванні, об'єктом якого є різноманітні цінності - будівлі, споруди, обладнання, машини та інше майно (різновидом такого страхування є транспортне, морське, автомобільне, авіаційне);

- особистому страхуванні, за якого об'єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність людини), а саме страхування має на меті як матеріальну допомогу за несприятливих обставин, так і звичайну організацію заощаджень до певного віку, встановленого строку або на певні цілі;

- страхуванні відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов'язаннями з відшкодування збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим. компаніям у разі неплатоспроможності позичальника);

- перестрахуванні, що полягає у страхуванні вже застрахованих об'єктів з метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності щодо оплати страхових збитків.

Крім зазначених форм страхування та відповідних спеціалізованих видів страхових компаній, що їх здійснюють, існують також змішані компанії, які поєднують різні види діяльності (найчастіше - страхування майна та особисте страхування) [7, 356].

За формою організації страхові компанії поділяються на акціонерні та взаємні. Капітал акціонерної страхової компанії формується випуском акцій, які розміщують серед юридичних та фізичних осіб і які дають право на отримання пропорційної частки доходу компанії у вигляді дивідендів. Щодо цього організація страхової справи практично не відрізняється від акціонерних форм організації бізнесу в інших галузях економіки. Акціонерні страхові компанії здійснюють усі види страхування.

Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи у них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.

Компанії зі страхування життя мають можливість досить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в чаші Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові, найбільш дохідні активи - облігації та акції корпорацій, заставні, довгострокові депозити тощо.

Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інвестувати в довгострокові облігації чи акції.

На відміну від акціонерних, капітал взаємних страхових компаній формується за рахунок страхових платежів індивідуальних страхувальників. Це означає, що власниками компанії можуть бути лише ті особи, які в ній застрахувались, а страховий внесок є одночасно і вступним паєм. Із придбанням страхового полісу страхувальник набуває не лише право на страхове відшкодування, а й на частину прибутку від діяльності страхової компанії у вигляді дивідендів на поліс. Взаємні страхові компанії займаються переважно особистим страхуванням.

Особливістю діяльності страхових компаній у багатьох країнах є те, що страхові договори між страхувальником та страховиком укладаються не безпосередньо, а за участю страхових агентів або брокерів. При цьому страхові агенти діють, як правило, в рамках довгострокового договору з певною фірмою-страховиком, продаючи поліси від її імені. Брокери діють переважно від імені страхувальника, маючи завдання укласти договір з тією страховою компанією, умови якої найбільше влаштовують клієнта.

Залучені у формі страхових внесків кошти, а також власний капітал страхові компанії вкладають в акції й облігації приватних корпорацій, а також у державні боргові зобов'язання. Це, як правило, головні статті активів страхових компаній. У зв'язку з тим, що строки нагромадження коштів страховими компаніями (особливо за особистим страхуванням) дуже тривалі й вимірюються іноді десятками років, страхові компанії є основними постачальниками довгострокових капіталів на фінансових ринках.

Крім купівлі цінних паперів, страхові компанії можуть використовувати свої ресурси для видавання довгострокових кредитів підприємствам різних галузей економіки (переважно у формі іпотеки), а також вкладень у нерухомість. У зв'язку з цим страхові компанії конкурують з інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами кредитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів.

Страховий бізнес в Україні спочатку розвивався досить інтенсивно. Кількість страхових компаній у середині 90-х років навіть перевищувала кількість комерційних банків. Проте страхові компанії зіткнулися з тими ж труднощами, що й банки. Економічна криза різко скоротила попит на страхові послуги, а хронічна інфляція, слабкість банківської системи, нерозвинутість ринку цінних паперів створюють великі труднощі щодо збереження мобілізованих коштів і розміщення їх у дохідні активи. Тому в останні роки страхові компанії почали згортати свій бізнес, а кількість їх стрімко скорочується.

Страхові компанії останніми роками працювали чи не найкраще серед небанківських фінансових установ. Однак, хоча у страховій справі й спостерігається значне пожвавлення, обсяг ринку страхування дуже малий. Так, загальні резерви усіх українських компаній наприкінці 2000 року становили 959 млн. грн. У державі застраховано тільки близько 10% ризиків, тоді як у більшості розвинутих країн цей показник сягає 90-95%. Частка українського страхового ринку в загальноєвропейському обсязі страхових послуг становить лише 0,05% при тому, що населення України становить 7% населення Європи [7, 358].

З метою підтримки та реформування страхового сектору української економіки у лютому 2001 року було прийнято «Програму розвитку страхового ринку України на 2001-2004 роки». Вона містить цілу низку конкретних заходів, спрямованих на розвиток страхування. Результатами виконання цієї Програми є: зростання обсягів надходження страхових премій на 70-80% щороку протягом 2001-2005 років; збільшення відношення обсягу страхових платежів до ВВП із 0,9% у 2000 році до 2% у 2005-му; збільшення розміру страхових резервів у 2002 році до 1 млрд. грн., а в 2005 році - до 3 - 5 млрд. грн. [15, 109].

Аналізуючи діяльність страхового сектору економіки України, не можна обійти увагою рівня його капіталізації. Так, ще 1996 року вимоги до капіталу страхових компаній були визначені на рівні 100 тис. екю для компаній, створених резидентами України, та 500 тис. екю для компаній, створених за участю іноземного капіталу. Однак із прийняттям Закону «Про внесення змін до Закону України «Про страхування» від 4 жовтня 2001 р. цю норму було змінено. Відтепер мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається будь-якими видами страхування, крім страхування життя, встановлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя, - 1,5 млн. євро. Страховики, які функціонували на момент прийняття цього закону, зобов'язані сформувати свої статутні фонди відповідно до нових вимог протягом трьох років. З одного боку, це нововведення сприятиме консолідації страхової галузі (зменшенню кількості учасників страхового ринку з одночасним підвищенням надійності цієї галузі), а з другого - перешкоджатиме виходу на ринок нових страховиків із недостатнім стартовим капіталом.

2.3 Пенсійні фонди

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. За механізмом функціонування вони нагадують компанії страхування життя. У них внески у фонд здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу. Оскільки строки виходу на пенсію відомі, фонду легко спрогнозувати розміри пенсійних виплат в часі і відповідно розмістити вільні кошти в довгострокові дохідні активи. Ними можуть бути корпоративні облігації, акції, державні цінні папери, довгострокові кредити. Надійне та дохідне розміщення коштів фонду є запорукою його успішного функціонування. За рахунок додаткових доходів вони не тільки покривають свої операційні витрати, а й виплачують пенсії понад суми пенсійних внесків.

Пенсійні фонди бувають державні та приватні. Державні фонди, як правило, створюються з ініціативи центральних і місцевих органів влади. Вклади до них здійснюються шляхом нарахувань на заробітну плату всіх чи певних категорій працівників, або ж відрахувань з відповідних бюджетів. Тому й розміщення коштів цих фондів здійснюється переважно в державні цінні папери.

Приватні пенсійні фонди створюються, як правило, з ініціативи певних фірм, страхових компаній тощо для виплат пенсій та допомог своїм працівникам. Кошти їх формуються за рахунок відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи. Приватні фонди можуть існувати як самостійні структури, а можуть управлятися самими корпораціями, що їх створили, чи за їх дорученням комерційними банками, трастовими чи страховими компаніями. Переважна частина коштів цих фондів розміщується в цінні папери тих фірм, що їх створили. Тому вони нерідко дістають можливість контролювати самі фірми-засновники.

Пенсійні фонди можуть функціонувати як самостійні юридичні особи, однак частіше вони контролюються корпораціями, що їх створили, або перебувають у довірчому управлінні траствідділів комерційних банків чи страхових компаній. Якщо страховій компанії доручається не лише управління акумульованими коштами фондів, тобто активними операціями, а й виконання всіх зобов'язань за пасивами, то такий пенсійний фонд уважають застрахованим. У всіх інших випадках фонд є незастрахованим.

Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів пов'язані з нагромадженням значних сум коштів на тривалі строки, що дає широкі можливості для здійснення довгострокових інвестицій. Ці обставини визначають структуру активів пенсійних фондів, що в них основна частина належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов'язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дає змогу впливати на її політику [7, 361].

У зв'язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів здебільшого можна достатньо точно розрахувати та спланувати (на відміну від виплат за пасивами страхових компаній), пенсійні фонди відзначаються значно вищим рівнем фінансової стійкості, що дає їм можливість підтримувати мінімальну власну ліквідність. У свою чергу, це сприяє формуванню пенсійними фондами активної інвестиційної політики, спрямованої на досягнення більшого доходу на вкладення, причому не лише в цінні папери, а й у довгострокові кредитні операції.

Державні пенсійні фонди створюються з ініціативи центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. Як правило, державні пенсійні фонди обережніше, ніж приватні, інвестують свої активи і обмежуються здебільшого вкладанням коштів в облігації державних позик.

2.4 Ломбарди та лізингові компанії

Ломбарди - фінансові посередники, що спеціалізуються на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від їхньої діяльності, виручки від реалізації заставленого майна. Вони можуть користуватися також банківським кредитом. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.

Перші ломбарди заснували ще у XV ст. у Франції лихварі - вихідці з Ломбардії (однієї з італійських провінцій). Згодом такі установи набули поширення в інших країнах Європи. Основною сферою діяльності ломбардів на початкових етапах розвитку було надання лихварського кредиту, за користування яким стягувались високі проценти. Починаючи з XVI ст. ломбарди створюють органи міського самоврядування, що було одним із заходів боротьби держави з лихварством. Цей процес розвивався швидко і незабаром нарівні з приватними ломбардами почали функціонувати й державні.

Нині ломбарди спеціалізуються на наданні споживчого кредиту фізичним особам під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Вартість заставленого майна, як правило, має перевищувати суму кредиту на 20-50%. Позичальник зберігає право власності на заставлене в ломбарді майно протягом певного періоду. Це право підтверджується заставною квитанцією або іншим документом, який засвідчує факт внесення того чи іншого майна в заставу та, по суті, замінює кредитний договір. У тому разі, коли кредит не буде повернено в строк, ломбард має право реалізувати заставлене майно, виторг за яке має компенсувати суму боргу разом із нарахованими процентами [8, 467].

Специфіка ломбардних позичкових операцій полягає у видачі приватним особам невеликих сум позичок на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців). Іншою сферою діяльності ломбардів є приймання речей (в основному ювелірних виробів та антикваріату) на зберігання за певну плату.

Для здійснення своїх операцій ломбарди, крім власних коштів, можуть користуватися кредитами комерційних банків.

Лізингові компанії - фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування (транспортних засобів, обладнання, машин тощо) та переданні їх в оренду фірмам-орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного строку (5-10 і більше років). Оформляються лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній формуються з власного капіталу та банківських позичок. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників. В Україні лізинг розвинутий слабо, проте має гарні перспективи в умовах економічного зростання, особливо в сільському господарстві, малому та середньому бізнесі.

2.5 Факторингові компанії

Факторингові компанії (фактори) - фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. Ці права існують, як правило, у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Сплату по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія. Оформляється така операція спеціальним договором між фактором та його клієнтом, що продає свої вимоги.

Факторинг є складною фінансовою операцією, в якій поєднуються елементи кредитування з посередницькими послугами. Тому дохід від факторингової операції формується з двох частин - з процента на виплачену клієнту суму та комісію, яка розраховується на суму куплених у клієнта розрахункових документів. Строк такого кредиту досить короткий, тому рівень процента по ньому невисокий. Однак великі суми платіжних документів, що купуються, та стягування комісії на всю їх суму забезпечують достатні доходи, щоб розвивати цей бізнес. Такі компанії звичайно створюються при банках і широко користуються позичками цих банків для здійснення своїх операцій. Окремі банки самостійно виконують такі операції для своїх клієнтів [8, 468].

В Україні факторинговий бізнес почав активно розвиватися в 1990-1992 pp. Спочатку банки надавали факторингові послуги, а потім було створено кілька факторингових компаній. Проте з поглибленням платіжної кризи цей бізнес став надзвичайно ризикованим і був згорнутий. У перспективі можливе його відродження, але масштаби розвитку будуть залежати від стану платіжної дисципліни в економіці та від розвитку короткострокового банківського кредиту типу овердрафт на платіжні потреби клієнтів.

2.6 Інвестиційні фінансові посередники

Інвестиційні фінансові посередники - це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними грошовими коштами інвестиційного призначення. Вони спочатку акумулюють грошові кошти дрібних приватних інвесторів шляхом випуску власних цінних паперів, а потім розміщують їх в акції інших корпорацій та в державні цінні папери.

Інвестиційні фонди - це особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, інвестиційні фонди акумулюють грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції й облігації різних підприємств у власній країні та за кордоном.

Інвестиційні фонди, акумулюючи великі обсяги капіталів, спроможні забезпечити високий рівень професійного управління ними, надійний захист від кредитних ризиків та високий рівень дохідності за своїми цінними паперами - акціями, інвестиційними сертифікатами тощо.

У зв'язку з тим, що значна частина інвесторів не має можливості й належних знань для того, щоб регулярно стежити за станом ринку цінних паперів та приймати ефективні інвестиційні рішення, вони звертаються до спеціалізованих організацій - інвестиційних фондів. Інвестор, який бажає, щоб інвестиційний фонд узяв на себе управління його коштами, має придбати цінні папери, що їх випускає фонд (як правило, акції). Це гарантує вкладникам розміщення їхніх заощаджень у професійно сформовані портфелі цінних паперів, тобто розподілені досвідченими фахівцями між різними напрямами інвестицій у різні інструменти фондового ринку. Це суттєво мінімізує ризик інвесторів унаслідок широкої диверсифікації акумульованих фондом коштів, вкладених у цінні папери десятків різних емітентів. Інвестиційний фонд відповідно до ситуації на ринку здійснює постійну купівлю і продаж цінних паперів, перерозподіляючи капітали в найбільш перспективні підприємства й галузі. Вкладникам фонду, як правило, надається можливість вибору між кількома портфелями цінних паперів, кожен з яких має свої інвестиційні особливості й переваги.

Надійність інвестиційних фондів забезпечується передусім високим рівнем диверсифікації активів. Законодавство окремих країн навіть обмежує частку активів фондів, що припадає на одну компанію. Наприклад, у СІІІА їм заборонено вкладати в акції одного підприємства більше як 5% своїх активів. Подібні обмеження існують у ФРН та інших країнах.

Доходи фондів формуються з дивідендів і процентів за цінними паперами, які є в їхніх портфелях, та з курсової різниці цих паперів. Витрати фондів визначаються виплатами доходів за власними цінними паперами та змінами їх курсових різниць.

Інвестиційні фонди бувають кількох видів: відкритого типу, закритого типу, взаємні фонди грошового ринку. Акції фондів відкритого типу їх власники мають право продати самому фонду, який зобов'язаний їх викупити. Акції фондів закритого типу продаються тільки на вторинному ринку. Взаємні фонди відкритого ринку характерні тим, що власники їх акцій можуть у певних сумах виписувати чеки на рахунок фонду в банкуй Тому ці акції одночасно «працюють» як чековий і як високодохідний депозит, що робить такі фонди дуже привабливими для інвесторів [8, 471].

У розвинутих країнах інвестиційні фонди є могутніми фінансовими структурами, що відчутно конкурують з великими банками, страховими компаніями. Розвиток їх безпосередньо пов'язаний з розвитком середнього класу в країні, зі зростанням його заощаджень та інвестиційних уподобань. Якраз через указані фонди цей, клас може зручно і вигідно реалізувати свої інвестиційні можливості. В Україні подібні фонди не відіграють відчутної ролі на грошовому ринку. Для їх розвитку немає достатніх передумов:

- немає того середнього класу, який формує масового дрібного інвестора, готового віддати свої заощадження в управління інвестиційним фондам;

- самі інвестиційні фонди не мають можливостей диверсифіковано розмістити мобілізовані капітали в надійні та високодохідні активи у зв'язку з нерозвиненістю фондового ринку.

Маючи апарат досвідчених фахівців, інвестиційні фонди можуть здійснювати відносно ризиковані, але водночас і високодохідні інвестиції, структура яких постійно перебуває під професійним контролем. Прибуток інвестиційних фондів утворюється як різниця між доходами на операції з цінними паперами (дивіденди на акції, проценти на облігації, курсова різниця) та виплатами, що здійснюються фондами на власні акції. Ринкова вартість акцій інвестиційного фонду безпосередньо залежить від ринкової вартості його активів. Інакше кажучи, якщо зростає ринкова вартість цінних паперів, які є у власності інвестиційного фонду, то зростає й ринкова вартість акцій самого фонду, і навпаки.

2.7 Фінансові компанії

Фінансові компанії - це небанківські інститути кредитної системи, що спеціалізуються на кредитуванні продажу споживчих товарів з відстроченням платежу.

Фінансові компанії можуть бути створені як самостійні юридичні особи на акціонерних чи пайових засадах або як окремі структурні підрозділи, філії, дочірні підприємства банків і страхових компаній, що відбиває прагнення останніх опанувати відповідні сектори ринку кредитних послуг. Крім того, фінансові компанії можуть створювати промислові фірми - виробники споживчих товарів.

Ресурси фінансових компаній формуються за рахунок випуску власних боргових зобов'язань - облігацій або векселів. Крім того, фінансові компанії можуть користуватися короткостроковими кредитами комерційних банків.

Фінансові компанії мають ту характерну особливість, що мобілізовані звичайним для інвестиційних посередників шляхом (через продаж своїх цінних паперів) кошти направляють у позички фізичним та юридичним особам для придбання товарів виробничого чи споживчого призначення. Такі компанії спеціалізуються на видачі кредитів населенню для роздрібної купівлі товарів народного споживання; на кредитуванні купівлі товарів певних видів у певних виробників чи торговельних компаній, наприклад автомобілів у компанії «Форд», меблів у магазинах конкретної торгової фірми тощо; на кредитуванні торговельних організацій під продаж ними товарів з відстрочкою платежу та ін. До групи фінансових компаній можна віднести також лізингові та факторингові компанії, оскільки вони певною мірою кредитують платіжні потреби своїх клієнтів.

Основною функцією фінансових компаній є надання кредитів покупцям споживчих товарів шляхом придбання у торговельних фірм боргових зобов'язань, якими був оформлений відповідний продаж. При цьому діє така схема операцій (рис. 2):