57

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз впливу світових фінансових криз на міжнародну фінансову систему

Зміст

• Вступ
• 1. Теоретичні аспекти впливу світових фінансових криз на фінансову систему держави
• 1.1 Сутність та причини виникнення фінансової кризи в світовому масштабі
• 1.2 Напрямки стабілізації економіки країн в умовах фінансової кризи
• 1.3 Показники оцінки впливу фінансової кризи
• 2. Аналіз впливу світових фінансових криз на міжнародну фінансову систему
• 2.1 Аналіз причин виникнення та наслідків світової фінансової кризи 1929--1933 рр
• 2.2 Фінансова криза 1997-1998 років і її вплив на зміну світового руху фінансових ресурсів
• 2.3 Аналіз кризових явищ в економіці незалежної України і їх вплив на формування національної фінансової системи
• 3. Стратегічні напрямки виходу країн з фінансової кризи
• Висновок
• Література

Вступ

Світові фінансові кризи здійснюють негативний вплив на економічний розвиток держави, стан фінансової системи. Основною причиною виникнення фінансових криз є гіпертрофія державного втручання в економіку. Недавня фінансова криза 1997-1998 років показала, що сталися зміни в глобальному співвідношенні сил між регіонами світу та блоковими угрупованнями. Взагалі, проблема вибору ефективної геоекономічної моделі є однією з ключових для динамічного національного розвитку. Виходячи з цього, а також враховуючи своє об'єктивне місце в міжнародному співтоваристві, реальне оточення і рівень розвитку, різні країни обирають прийнятний для себе інтеграційний алгоритм, модульне співвідношення тих або інших геостратегічних векторів.

Виходячи з цього обрана тема курсової роботи є досить актуальною.

Предметом дослідження курсової роботи є вплив світових фінансових криз на фінансову систему країн.

Об'єктом дослідження світові фінансові кризи.

Метою курсової роботи є аналіз причин виникнення світових фінансових криз, їх впливу і дослідження напрямків запобігання їх виникненню і зниження їх негативного впливу на фінансову систему.

Задачами курсової роботи є :

Розгляд теоретичних аспектів виникнення і усунення наслідків світової фінансової кризи; фінансовий криза стабілізація

Аналіз причин виникнення світової фінансової кризи 1929-1933рр.;

Дослідження світової фінансової кризи 1997-1998 рр.;

Оцінка кризових явищ в економіці України;

Характеристика сучасної національної і світової практики боротьби з кризовими явищами і наслідками світової кризи.

1. Теоретичні аспекти впливу світових фінансових криз на фінансову систему держави

1.1 Сутність та причини виникнення фінансової кризи в світовому масштабі

Фінансова криза - цей глибокий розлад державної, фінансової, грошової системи, що виявляється в різкій невідповідності доходів бюджету до їх витрат, нестабільності і падінні валютного курсу національній грошовій одиниці, взаємних неплатежах економічних суб'єктів, невідповідності грошової маси в обігу вимогам законам грошового обігу.

Світова фінансова криза дала привід для надзвичайно актуальних міркувань над причинами потенційних порушень рівноваги та економічної стабільності в світі. Такі міркування зачіпають принципові інтереси не тільки країн-боржників, але й будь-якої іншої держави сучасного світу. Втім особливо принциповими вони є для національної економіки трансформаційного типу, зокрема для такої, як українська, з усіма її дисбалансами та негараздами.

Фінансова криза показала, що ситуацію ускладнюють небезпеки подальшого порушення макроекономічного балансу, які висувають інше принципове в регулятивному відношенні питання: що з негативних факторів є первісним. Або це -- вибухонебезпечні зовнішні боргові нагромадження, експортна незабезпеченість фінансових зобов'язань по відношенню до валютних інструментів та інститутів, або навпаки, скоріше це -- порушення балансу на валютних біржах, які можуть спричинитися до погіршення стану на біржах фондових, в реальному секторі взагалі, об'єктивно унеможливлюючи таким чином своєчасне повернення боргів закордонним кредиторам та підриваючи довіру потенційних прямих інвесторів до країни. Події світової фінансової кризи другої половини 90-х років свідчать на користь другого, принаймні на сучасному етапі розвитку. Адже відомо, що епіцентром потрясінь постали не тільки порівняно благополучні в борговому відношенні країни, але й насправді високо конкурентні макроекономічні системи, які непогано «підживлювалися» позитивним сальдо зовнішньої торгівлі, поточного балансу.

Причина виникнення фінансових криз - гіпертрофія державного втручання в економіку.

Причини дефіциту державного бюджету, що фінансується за рахунок включення друкарського верстата, можуть бути різні: величезні військові витрати, «будівництва століття», субсидування державою численних збиткових підприємств, популістські соціальні програми. Ні в одному з випадків господарюючі суб'єкти не стикаються з жорстким бюджетним обмеженням ні на мікро-, ні на макрорівні.

Слід більш детально зупинитися на розгляді основних чинників що приводять до появи світових фінансових криз:

Проблема організації ринку. Держава повинна встановити контроль за імпортом і експортом, присікти контрабандний імпорт, загальний брак платіжних коштів. Значно допомогти вирішенню цієї проблеми може впровадження вексельного обігу, відрив фінансового ринку від реального сектора економіки.

Для відновлення зв'язку фінансового ринку з реальним сектором необхідні серйозні інституційні перетворення, такі як:

– обмеження валютної спекуляції шляхом дозволу доступу на валютний ринок лише юридичним особам, що мають ліцензію на вивіз капіталу;

– обов'язковий продаж валюти експортерами Центробанку;

– переорієнтація кредитних ресурсів з фінансового сектора на обслуговування поточного господарського обороту;

– прив'язати процентну політику Центробанку до темпів інфляції і попиту на кредит реального сектора.

1.2 Напрямки стабілізації економіки країн в умовах фінансової кризи

При різноманітності теоретичних підходів і програм економічної стабілізації, можна виділити два основні сценарії: ортодоксальний і неортодоксальний.

Ортодоксальний сценарій стабілізації - сукупність макроекономічних заходів, що включають мінімізацію бюджетного дефіциту, проведення жорсткої кредитно-грошової політики і фіксацію номінальної грошової маси або обмінного курсу валюти як «якоря» для рівня цін. Якщо ці заходи проводяться швидко, то вони називаються «шоковою терапією».

Згідно цьому сценарію, дані заходи повинні не розтягуватися на багато років, а проводитися за 1-2 роки, щоб не дати сформуватися стійким інфляційним очікуванням. По-друге, передбачається усунення або мінімізація дефіциту державного бюджету. Небезпечний не тільки сам дефіцит, але і інфляційні методи його фінансування. Можна покривати дефіцит за рахунок емісії і за рахунок позик у населення. Цей підхід припускає відмову від емісійного покриття дефіциту. По-третє, передбачається проведення жорсткої кредитно-грошової політики, контроль над об'ємом грошової пропозиції, припинення роздачі пільгових кредитів. По-четверте, передбачається вести боротьбу з інфляцією і інфляційним очікуванням за допомогою так званого номінального «якоря». Номінальний «якір» - це макроекономічний показник, який фіксується на певному рівні при здійсненні стабілізаційних програм. Як «якір» можуть фіксуватися обмінний курс валюти, пропозиція грошей «номінальна грошова маса», номінальна заробітна платня. Ці макроекономічні показники діють як якір, утримуючи на певному рівні ціни, не даючи їм зірватися в гіперінфляційне зростання. Підтримуваний Центральним Банком країни фіксований обмінний курс допомагає подолати невизначеність і понизити інфляційні очікування бізнесу і домашніх господарств.

Для досягнення вищенаведеної мети уряд повинен діяти в наступних напрямах:

Скорочення номінальної пропозиції грошей;

Лібералізація цін;

Збільшення реального об'єму виробництва;

Зниження швидкості обігу грошей.

На практиці, як правило, розв'язуються дві задачі: дія на грошову масу шляхом проведення грошової реформи або шляхом дії на ціни за допомогою лібералізації цін.

Грошова реформа дуже часто натрапляє на наступне питання: як визначити надлишок грошової маси і конфіскувати або заморозити грошові кошти населення і фірм? При цьому, зрозуміло, недопустимий соціальний вибух через конфіскаційний характер реформи.

Лібералізація цін також знищує надмірну грошову масу, але вже через підвищення загального рівня цін. При цьому зростання цін може наочно продемонструвати, був який надлишок грошової маси перед відпусткою цін.

Інший процес, що приводить до зменшення бюджетного дефіциту - підвищення ефективності збору податку і взагалі реформа податкової системи. Практично ж країни, здійснюючі реформи, стикаються з ефектом Танзі - Олівера, тобто знецінення податкових надходжень до держбюджету через високі темпи інфляції. В ході макроекономічної стабілізації найважливіші принципи реформування податкової системи повинні бути наступними:

Нейтральність податкової системи. Це означає, що не повинне бути звільнення і податкових пільг для окремих груп виробників або споживачів під впливом лобістських груп. (При цьому не ставиться під сумнів підтримка малоімущих, у тому числі і у вигляді «негативного прибуткового податку»)

Податкові ставки повинні стимулювати виробництво товарів і послуг, а не вимушувати виробників переходити в тіньову економіку.

Система числення і збору податків повинна бути технічно простою, тобто зрозумілої для платників (для цього повинне бути відносне невелике число податків) податків і не вимагаюча великих витрат по збору податків.

Податки повинні виплачуватися неухильно.

Успішна реалізація цих пунктів сприятиме підвищенню податкових надходжень до бюджету.

Проте ортодоксальний підхід далеко не завжди виявляється ефективним. Це залежить від економічних особливостей країн. У зв'язку з цим необхідно розглянути інший сценарій макроекономічної стабілізації.

Неортодоксальний підхід до макроекономічної стабілізації - це жорстка кредитно-грошова політика в поєднанні з регулюванням цін і доходів. В єстві, цей підхід включає методи ортодоксального сценарію, але вона доповнюється контролем над заробітною платнею і цінами, тобто використовування зарплатного «якоря» (фіксується рівень номінальної заробітної платні).

При переході до ринкової економіки разом з макроекономічною стабілізацією і структурними реформами найважливішим елементом є приватизація - перехід державного майна в приватний сектор економіки.

В країнах з розвинутою ринковою економікою приватизація здійснюється у разі кризи державного сектора економіки, тобто неефективного розподілу ресурсів за допомогою державного втручання. Проходить приватизація тільки в тих секторах економіки, де після переходу власності в приватний сектор ефективність економіки зростає (так безрозсудно, наприклад, приватизовувати залізничний транспорт).

В колишніх соціалістичних країнах інша ситуація. Тут йдеться навіть не про державний сектор, а про монополізм державної власності - тотальному одержавленні всіх сторін господарського життя. Ось слідства цього явища:

витратний характер матеріального виробництва;

зниження або відсутність стимулів до підвищення продуктивності праці;

застій в розвитку техніки і технології;

утриманство, патерналізм, як у сфері виробничої діяльності, так і на рівні домашніх господарств;

розростання тіньової економіки.

Таким чином, приватизація в перехідній економіці служить реалізації декількох мети:

Економічної (підвищення ефективності функціонування господарства)

Фіскальної (збільшення доходів держбюджету за рахунок продажу державних підприємств в приватні руки)

Соціальної (забезпечення соціального миру, особливо коли йдеться про безкоштовну приватизацію)

При проведенні приватизація виділяє два основні підходи: платна і безкоштовна приватизація.

Безкоштовна приватизація. Практична реалізація її полягає в тому, що кожний громадянин країни наділяються приватизаційними чеками - «ваучерами».

Платна приватизація. В цьому випадку державна власність підлягає продажу по різних схемах. Головна ідея - продаж державного майна на аукціонах за гроші.

Структурні реформи. Цей сектор, не дивлячись на те, що є схожість в економіці постсоціалістичних країн, слід розглядати окремо для кожної країни.

Основні розбіжності виникають, коли йдеться про методи реформування. Є два підходи: в першому упор робиться на ринкові механізми, які і без державного втручання визначать напрям структурних реформ, що сформувалися. Цей підхід критикують за те, що ринкові механізми в перехідній економіці вельми слабі і часто спотворені пережитками командно-адміністративної системи. Тому, якщо пустити на самоплив процеси переорієнтації економіки на виробництво споживацьких товарів і послуг, демілітаризацію, підвищення ефективності використовування ресурсів, формування нової експортної бази, то це може привести до катастрофічних наслідків: глибокому спаду виробництва, масовому безробіттю, втраті країною наукового потенціалу, криміналізації суспільства. Зрештою це приведе до консервації ще недорозвиненої ринкової структури і згортання реформ.

Згідно другому підходу, держава повинна брати активну участь в проведенні структурних реформ. Воно повинне узяти на себе розробку і рішуче проведення в життя заходів по доданню ринковим процесам направленого характеру.

В даний момент програму виходу з фінансової кризи можна розділити на два основні етапи:

– подолання бюджетної кризи, тобто сукупність першочергових заходів

– програма по висновку з кризи економіки країни в цілому, тобто заходи, діючі в довгостроковому періоді.

Ось деякі можливості подолання бюджетної кризи.

Необхідно всіма доступними засобами поповнювати бюджет. Засоби з бюджету направляти в промисловість, в першу чергу для того, що розшив неплатежів, по-друге, як інвестиції в промисловість.

Основними джерелами відновлення рівноваги в бюджеті країни є:

1. Зростання доходів державного бюджету і скорочення його витрат. Це здійснюється за допомогою зниження рівня оподаткування, внаслідок цього зростає податкова база, відповідно і доходи від податкових надходжень. Зниження податків може спонукати підприємства тіньової економіки повернутися в економіку легальну.

2. Друге джерело бюджетних доходів - позики усередині країни і за рубежем.

3. Для поповнення прибуткової частини бюджету можуть притягуватися заощадження населення і капітал, що емігрував за межу.

4. Це не джерело поповнення бюджету, а спосіб зменшення державних боргів, зменшення дефіциту платіжного балансу - девальвація національної валюти.

5. Емісія. Через мізерність інших прибуткових джерел, емісія неминуча. Але вона повинна бути строго обмежений, не допускати розгону інфляції більше 30-35% річних, по-друге, емісійні гроші повинні йти не на «затикання дір», вона повинна бути цільовою і направлена, перш за все, у виробничий сектор економіки.

Довгостроковими стратегічними задачами для економіки є:

Заходи по виправленню диспаритетів цін і стабілізації цінових пропорцій, щоб зробити фінансування реального сектора економіки не менше вигідним і не більш ризикованим, ніж короткострокове кредитування посередницьких операцій на валютному ринку. Для цього повинні використовуватися податково-дотаційні і митні механізми.

В перспективі введення стійкої паралельної валюти, роль якої зараз виконує долар. Ця валюта повинна замінити долар як засіб заощадження для банків, підприємств, населення. Необхідно обмежувати валютну спекуляцію.

Жорстко контрольований напрям основної маси емісії на обслуговування поточного обороту в реальному секторі економіки, а заощаджень і накопичень - на інвестиції.

1.3 Показники оцінки впливу фінансової кризи

Для зменшення негативного впливу фінансової кризи на фінансову систему держави необхідно розробити ефективну фінансову політику.

Важливою складовою фінансової політики держави є забезпечення її фінансової безпеки. Особливо це актуально для країн з транзитивною економікою, де система державних фінансів не є досить стійкою. Передусім це стосується України, у меншій мірі -- Росії, Польщі і ряду інших постсоціалістичних країн, які побудували ринкову економіку.

В економічній літературі існує кілька визначень фінансової безпеки країни, що пояснюється складністю процесів, які відображає дана категорія. О.Д.Василик вважає, що фінансова безпека держави -- досить багатопланове поняття в економічному контексті та надзвичайно актуальне в політичному, бо є результатом практичних заходів з боку законодавчої та виконавчої влади в сфері фінансів [1].

Колектив авторів з Національної академії внутрішніх справ України під фінансовою безпекою країни розуміє такий стан фінансової, грошово-кредитної, валютної, банківської, бюджетної, податкової систем, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи та економічне зростання [2]. Це, на наш погляд, одне з найточніших визначень фінансової безпеки держави, оскільки в ньому виділені основні складові фінансової безпеки в країні. С. Кульпінський вважає, що під фінансовою безпекою (чи під безпекою функціонування фінансової системи держави) слід розуміти цілеспрямований комплекс заходів фіскальної та монетарної політики з метою досягнення стабільності фінансової системи та створення сприятливого інвестиційного клімату [З]. Як видно з цього та інших визначень фінансової безпеки країни, вона насамперед досягається шляхом ефективного використання державних фінансів, створення сприятливого інвестиційного та податкового клімату в країні.

Загрозами для фінансової безпеки будь-якої країни є: велика боргова залежність держави, критичні обсяги державного зовнішнього і внутрішнього боргів, "тінізація" державної економіки , неофіційна доларизація нашої економіки, що свідчить про недовіру громадян і підприємців до власної валюти, а також про відсутність довіри до монетарної політики уряду.

Фінансову безпеку країни треба розглядати в кількох рівнях: 1) на рівні підприємства; 2) на рівні галузі; 3) на рівні країни; 4) на рівні світової економіки. Без фінансової безпеки окремих підприємств і галузей не буде можливою фінансова безпека країни. В той же час фінансова безпека країни в умовах глобалізації світової економіки є тісно пов'язаною з ситуацією на міжнародних валютних і фондових ринках.

Стан фінансової безпеки країни залежить від багатьох чинників. До них відносять безпеку інвестицій, фактори міжнародного фінансового ринку, коливання попиту і пропозиції, стан грошово-кредитної системи країни, збалансованість (чи незбалансованість) державного бюджету, дефіцит бюджету, державний борг країни, бартеризацію економіки, податкові пільги, податкові недоїмки тощо.

Фінансова безпека передусім залежить від гармонійного взаємозв'язку складових фінансової системи країни. Розбалансованість державного бюджету є головним дестабілізуючим чинником фінансової системи, і, відповідно, фактором негативного впливу на фінансову безпеку країни. системи і узгодженість бюджетної політики країни з грошово-кредитною політикою Національного банку України.

Напрямки підвищення фінансової безпеки є

– протидія доларизації грошової сфери країни.

– посилення відповідальність за приховування доходів за кордоном, створення законодавчих умов для легалізації в країні вивезеного з неї капіталу некримінального характеру. Так робили і роблять багато країн, що дає певний позитивний результат.

– корекції й облікова політика Центрального банку.

– забезпечення податкової безпеки

– посилити боротьбу з "відмиванням брудних грошей",

– посилити обмін оперативно-розшуковою інформацією між правоохоронними органами країн про фінансові операції (в тому числі міжнародні), які викликають підозру з точки зору їх легальності

"Відмивання грошей" -- це процес, при якому незаконно отримані доходи трансформуються в законні кошти з метою приховування дійсного джерела або власності щодо таких доходів.

За оцінкою зарубіжних експертів щорічно в світі "відмивається" понад 750 млрд дол. США незаконних доходів. До чинників, що сприяють "відмиванню" грошей, слід віднести: нестабільність економічної та політичної ситуації в країні;відносну слабкість банківської системи; недостатнє юридичне економічне, аудиторське обґрунтування міжнародних угод; існуючу потребу економіки в міжнародних інвестиціях; низький рівень підготовки працівників органів МВС, СБУ та інших контролюючих структур щодо попередження відмивання "брудних" грошей тощо. операцій. Вкрай потрібно розробити механізм поповнення світової міжбанківської інформаційної системи відомостями про недобросовісних учасників сфери підприємницької та банківської діяльності.

Суттєве значення на визначення кредитного, інвестиційного рейтингу країни на світовому ринку є показник її міжнародної ліквідності.

Міжнародна ліквідність країни - її здатність виконувати свої міжнародні зобов'язання з питань погашення боргів. Для забезпечення ліквідності держава повинна мати достатні фінансові ресурси. Міжнародна ліквідність країни передбачає виплату зовнішньої заборгованості у встановлені терміни і платіжними засобами, які задовольняють кредиторів.

Абсолютні показники ліквідності країни:

– золоті запаси;

– валютні резерви;

– міжнародні валютні резерви;

– інструменти міжнародного фінансового ринку;

– джерела кредитування зовнішньої торгівлі.

Також використовуються відносні показники, які виражаються відповідними коефіцієнтами і включають відношення між міжнародними платіжними засобами та обсягом зовнішньоекономічних операцій (імпорт товарів і послуг, експорт капіталів та ін.)

Згідно з методикою МВФ міжнародна ліквідність відображає в доларовому еквіваленті міжнародні резерви та інші зовнішні вимоги і зобов'язання органів грошово-кредитного регулювання, зовнішні активи і зобов'язання депозитних банків країни.

Для визначення міжнародної ліквідності міжнародні резерви, зовнішні вимоги і активи співставляються з величиною зобов'язань.

До міжнародних резервів відноситься частина активів центрального банку, що знаходиться під його контролем і може використовуватись для прямого фінансування дефіциту платіжного балансу чи непрямого впливу на його розмір. До таких резервів відносять резервні позиції країни ВПР, монетарне золото, іноземна валюта.

Для визначення міжнародної ліквідності використовується показник діяльності на міжнародному фінансовому ринку органів грошово-кредитного регулювання, при цьому розраховуються активи і пасиви, які мають ці органи.

2. Аналіз впливу світових фінансових криз на міжнародну фінансову систему

2.1 Аналіз причин виникнення та наслідків світової фінансової кризи 1929--1933 рр.

Економічна (фінансова ) криза 1929--1933 рр. виявилася світовою. Вона порушила всі міжнародні економічні зв'язки, призвівши до масового скорочення промислового виробництва, інших галузей економіки майже всіх держав. Почалася вона в США восени 1929 р., далі в Латинській Америці, Західній Європі, інших країнах Азії та Африки.

Першою ознакою фінансової кризи прийнято вважати різке падіння цін на акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 р. Якщо до 1 жовтня їх вартість становила майже 90 млрд дол., то в березні 1933 р. -- лише 19 млрд дол., знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку індустрію. Випуск автомобілів, виплавлення чавуну і сталі скоротилися на 80%. Все промислове виробництво, національний доход, роздрібна торгівля знизилися вдвічі, імпорт і експорт -- на 75%. За роки Великої депресії збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно, робочі місця, залишились без збережень, стали безробітними, жебраками. Таких у 1933 р. налічувалося понад 17 млн. Промисловість США була відкинута назад на 17 років до рівня 1911 р.

Соціальне та економічне становище країни стало критичним. Правлячі кола США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна антикризова програма, її здійснив новообраний у 1932 р. президент Ф. Д. Рузвельт. Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з економічної кризи. Його "новий курс" на оздоровлення країни був підтриманий всіма верствами населення. У плані Рузвельта основна увага була приділена сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему реалізації товарів, президент постановив скоротити надмірне їх виробництво. Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і сільськогосподарську продукцію. "Новий курс" передбачав ліквідувати безробіття за рахунок "повної зайнятості працездатного населення". За допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства.

Вперше в історії США було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над економікою країни, зокрема Закон про відновлення національної промисловості та Закон про регулювання сільського господарства.

Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму. Поступово 17 мільйонів безробітних отримали роботу: на будівництві автострад, мостів, інших державних споруд. Була введена мінімальна заробітна плата, безробітним почали видавати регулярну (стабільну) фінансову допомогу. Отже, вперше в мирних умовах держава почала відігрівати важливу роль регулятора і координатора господарського життя країни. Все це й допомогло США вже в 1934 р. подолати наслідки Великої депресії.

У Великобританії економічна криза почалася наприкінці 1929 р. Вперше з'явилися труднощі в одержанні кредитів, все важче проходив процес реалізації промислової та сільськогосподарської продукції. Як наслідок -- на ринках нагромаджувалися непродані товари, ціна на які різко знизилася. Зупинилися тисячі підприємств, зростало безробіття. Хоч у Великобританії Велика депресія не була такою катастрофічною, як в США чи інших країнах, однак її удар все ж був дуже відчутний. У 1932 р. промислове виробництво скоротилося на 25% порівняно з 1929 р., виплавляння чавуну -- на 53 %, ціни на сільськогосподарську продукцію знизилися на 34 %. Занепад господарського життя Великобританії тривав до 1933 р.

Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків економічної кризи. Він всіляко підтримував процес концентрації виробництва, встановлення галузевих єдиних цін на товари. Послідовно проводячи курс на об'єднання підприємців, держава намагалася контролювати випуск продукції, її реалізацію за допомогою примусових санкцій, кредитних привілеїв, різного роду гарантій. Вже в 1930 р. в країні діяли монопольні об'єднання у вугільній промисловості, бавовняній (Лондонська бавовняна корпорація). Остання, спираючись на державні субсидії, скупила 139 підприємств. У роки кризи виникли і успішно діяли тільки змішані державно-приватні підприємства, серед них "Англо-голландський нафтовий трест", "Англо-іранська нафтова компанія".

Проводячи оздоровлення економіки, уряд відмовився від неконтрольованої політики заохочення іноземних інвестицій. У вересні 1931 р. ліквідував золотий стандарт фунта стерлінгів. Курс девуальованої національної валюти знизився на 1/3 по відношенню до інших іноземних валют. Цей захід автоматично підвищив конкурентоспроможність англійських товарів як на світових, так і на місцевих ринках. Підвищилося мито на ввезення іноземних товарів на 10,33%.

У 1931 р. змінилася зовнішньоекономічна позиція Великобританії у зв'язку з створенням "стерлінгового блоку" 25 держав, до якого входили англійські колонії, домініони (крім Канади), країни Скандинавії, Португалія, Голландія, Бразилія, Аргентина та ін. Саме вони допомогли Великобританії прискорити вихід з економічної кризи. Країни "стерлінгового блоку" зберігали свої золоті резерви в лондонських банках. Вони намагалися ввезти у Великобританію якнайбільше власних (переважно сировинних і харчових) товарів. Водночас там закуповували високоякісну готову машинну продукцію. Оскільки під час кризи ціни на сировину знижувалися значно швидше, ніж на промислові вироби, це полегшило вихід Великобританії з тяжкої економічної кризи.

Британська колоніальна імперія в роки кризи надала метрополії неоціненну допомогу. Однак за цю послугу вона змушена була визнати самостійність домініонів у зовнішній і внутрішній політиці. На початку 30-х років колоніальну систему офіційно почали іменувати Британським співтовариством націй. Ця спільнота в 1932 р. на конференції в Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний союз. Щоб вивести метрополію з депресії, застосовували пільгові тарифи на експорт англійських товарів в Австралію, Нову Зеландію, Канаду, Південно-Африканський Союз, Індію. Отже, Великобританія усунула затовареність промисловою продукцією, прискоривши стабілізацію національної економіки. Англійський уряд зі свого боку дав змогу безмитне експортувати з країн "Співдружності націй" продукцію добувних галузей та сільського господарства. Завдяки цим заходам наприкінці 1933 -- на початку 1934 р. з економічною кризою у Великобританії було покінчено. Рівень її промислового виробництва сягнув довоєнного рівня.

У 1929 р. Франція уникнула руйнівної дії світової фінансової кризи. Однак наступного 1930 р. країна відчула на собі симптоми великої депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше капіталовкладень пішло на спорудження "лінії Мажіно". Інтенсивні роботи провадилися в 1929--1934 рр. на 750 км прикордонної лінії між Францією та Німеччиною. (Відомо, що мільярдні капіталовкладення було викинуто на вітер. Гітлерівські війська, обійшовши залізобетонну фортецю з флангів, захопили її без бою.) Безробіття не було таким масовим, як у США, Великобританії чи Німеччині, не перевищувало 1 млн. безробітних. У багатьох галузях криза затягнулася до 1936 р. У ці роки випуск промислової продукції знизився на 1/3, сільськогосподарської продукції -- вдвічі, збанкрутувало понад 10 тис. підприємств, 100 тис. торгових фірм, чимало великих монополій. Рівень життя народу знизився втроє.

З великими труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії. Йому довелося встановити контроль над Французьким банком, націоналізувати ряд галузей промисловості, в тому числі воєнну. Під тиском "голодних походів" страйкарів, демонстрацій державна адміністрація підвищила заробітну плату робітникам і службовцям, ввела 40-годинний робочий тиждень, двотижневі щорічні відпустки. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали колонії, де вона могла збувати в обмін на дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані промислові товари. Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до рівня 1929 р.

Для Німеччини, як і для США, економічна криза 1929--1933 рр. була катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану Дауеса в промисловому виробництві довоєнного рівня, країна знову опинилася в глибокій господарській розрусі. Вже в 1932 р. виробництво скоротилося на 50%. Банкрутами стали понад 30 тис. дрібних виробників. Половина невеликих підприємств не працювала. Лише на 25 % були завантажені автомобільна, машинобудівна, на 20 % -- будівельна, металургійна галузі. Одночасно криза руйнувала сільське господарство. Розорялися малі та великі ферми, їхні доходи не досягали й ЗО % від рівня 1929 р. В 1928--1932 рр. було продано з торгів 560 тис. га селянської землі. У країні налічувалося майже 8 млн безробітних. Назрівав соціальний вибух. Німеччина не мала змоги сплачувати репарації.

План Дауеса у цих умовах виявився неефективним. Стурбовані економічним і політичним становищем Німеччини, уряди США, Великобританії, Франції та інших країн вирішили надати їй допомогу. Під керівництвом американського банкіра Юнга був вироблений новий репараційний план для Німеччини. Його було затверджено на Гаазькій конференції в січні 1930 р. Згідно з "планом Юнга" передбачалось зниження розмірів щорічних репарацій та платежів, скасування всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами Німеччини. План дав змогу достроково припинити окупацію Рейнського регіону в 1930 р. Розмір щорічних репараційних платежів з Німеччини зменшувався порівняно з планом Дауеса на 20 % і встановлювався на найближчі 37 років у сумі 2 млрд, марок. У 1931 р. Німеччина, підтримана американським президентом Г. К. Гувером, посилаючись на труднощі, пов'язані з великою депресією 1929--1933 рр., відмовилася від сплати воєнних репарацій. З того часу "план Юнга" практично припинив своє існування, а в 1932 р. його було остаточно скасовано на Лозанській конференції. Господарська розруха тривала. Лише наприкінці 1933 -- на початку 1934 р. почалася помітна стабілізація економіки Німеччини.

Японія в середині 1929 р. опинилася в епіцентрі світової економічної кризи. Найрозвиненіша галузь господарства країни -- торгівля -- зазнала найтяжчого удару. Експорт товарів скоротився більше ніж у 2 рази. На 50% знизилось виробництво сільськогосподарської, на 32 % -- промислової продукції. У тяжкому становищі опинились суднобудівна, текстильна, металургійна, машинобудівна галузі. Виробництво шовкових тканин зменшилося в 4 рази. У роки економічної кризи налічувалося до 10 млн безробітних. У середині 30-х років в Японії виплавляли сталі менше, ніж у Бельгії, чавуну дещо більше, ніж у Люксембургу.

Японський уряд вирішив виходити з кризи шляхом мілітаризації країни та воєнної агресії. Вже в 1931 р. японська армія захопила північно-східну частину Китаю, утворивши там маріонеткову Маньчжурську державу. Капіталовкладення направлялися переважно в ті галузі економіки, які були пов'язані з воєнною промисловістю. На сході Євразійського континенту спалахнула пожежа великої війни.

США, подолавши економічну кризу завдяки "новому курсу" Ф. Д. Рузвельта, в 1936--1937 рр. у промисловому виробництві досягли рівня 1929 р. Цей процес не відбувався успішно. Спостерігалися етапи спаду, застою та піднесення. Проте справно працював механізм державного контролю над господарством країни, впроваджений президентом.

30-ті роки -- це період подальшого поглиблення монополізації економіки. Вона панувала у всіх галузях господарства. Таким чином підприємці страхували від можливих криз свої фабрики і заводи. Хоча частка США в ці роки у світовому промисловому виробництві дещо знизилася, однак в цілому економіка стабілізувалася. У деяких районах світу монополії США успішно конкурували зі своїми суперниками (Японією, Великобританією, Італією, Німеччиною). Відчутними стала присутність корпорацій США в Латинській Америці, Африці, Західній Європі, на Близькому Сході. У ці райони американці вкладали свої капітали, вивозили промислову продукцію. У 1939 р. США, як і у минулому, знову по праву зайняли перше місце у світі з випуску індустріальних товарів. Оздоровилися фінансово-кредитна система, сільське господарство, торгівля. Все це свідчило про зростаючу економічну могутність цієї держави. Індекс промислового виробництва порівняно з 1932 р. підвищився в 1939 р. на 90%. Діяли закони державного регулювання економіки країни.

Великобританія, як і США, подолала наслідки економічної кризи. Проте виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х років у країні панувало значне безробіття. Англійська промисловість залишалася на рівні 1929 р. У багатьох галузях депресію не було ліквідовано, спостерігалися суперечливі тенденції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній, металургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній -- прогрес, значний приріст продукції. В 1938 р. у Великобританії виплавляли сталі у 2,1 раза менше, ніж у Німеччині, і в 2,8 раза менше, ніж в США. Виробництво англійської електроенергії становило 56 % рівня Німеччини і 20 % рівня США.

У Великобританії, щоб уникнути негативних наслідків економічної кризи, посилився процес концентрації виробництва. Великі монополії "Віккерс", "Імперський хімічний трест" поширили свій вплив не лише на вітчизняні та європейські підприємства, а й на всіх континентах земної кулі.

Сільське господарство Великобританії у 30-х роках відставало від промисловості, ніяких ознак прогресу не спостерігалося. Воно перебувало у стані застою і лише на 35 % задовольняло потреби населення в сільськогосподарській продукції. За її імпорт держава розплачувалася золотом або дефіцитними товарами. Дрібні господарства розорялися, великі змінювали своє становище, застосовуючи найновішу агротехніку, хімічні добрива. Однак навіть такі високорозвинені ферми суттєво відставали від своїх американських конкурентів. Англійські хлібороби були не самостійними господарями, а лише орендарями. Вони платили лендлордам, власникам землі, ренту, яка становила 20% валового врожаю. Вартість їх продукції була значно вищою, ніж у американських фермерів, які нікому не сплачували ренту, оскільки були незалежними господарями на своїй землі. / Якщо внутрішня торгівля нормалізувалася, то зовнішня переживала певні труднощі. На світовому ринку Великобританія зіткнулася з грізними конкурентами -- США, Німеччиною та Японією.

Передбачаючи небезпеку виникнення другої світової війни, Великобританія наприкінці 30-х років налагодила випуск високоякісних бойових літаків, кораблів, артилерії, інших видів зброї та боєприпасів до неї.

Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був схожий на поступ англійської, німецької, американської. Він виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Збереглося дрібне виробництво, де працювало 40% робітників та службовців. Це були в основному висококваліфіковані фахівці найрізноманітніших професій (парфюмери, ювеліри, дегустатори тощо).

У Франції найсильнішим був процес концентрації фінансово-кредитних установ. До 1939 р. 6 найбільших банків контролювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями. Банки охоче вкладали капітали в промисловість. До початку другої світової війни успішно діяли десятки франко-німецьких картелів. Під час першої світової війни та в роки економічної кризи зовнішні економічні зв'язки Франції із зарубіжними країнами були значно послаблені. Проте наприкінці 30-х років становище змінилося. Французький капітал експортували в Центральну і Південно-Східну Європу, значну частину направляли в колонії. З 4,2 млрд франків іноземних інвестицій 500 млн надійшло у французькі колонії.

Частка Франції у випуску промислової продукції скорочувалася. До першої світової війни вона становила 7 %, у 1937 р. знизилась до 4%. Це пов'язано з повільним оновленням обладнання, технічною відсталістю економіки. Наприклад, заміна обладнання в СІЛА відбувалася кожні 5 -- 7 років, у Німеччині -- 3--4, Великобританії -- 7--8, а у Франції -- кожні 25 років.

Похитнулася національна валюта -- франк. Його золотий вміст нестримно знижувався. Не останньою причиною такого становища була так звана втеча капіталів з країни. Лише в 1936--1938 рр. з Франції вивезли 100 млрд франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий запас Французького банку. Зразу ж знизився курс продажу акцій на біржах, здійснювалась емісія облігацій, інших цінних паперів, скоротилися вклади громадян у банки.

У 30-х роках сільське господарство також не модернізувалося. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 р. зріс на 10 %, однак цього було замало, щоб забезпечити країну харчовими продуктами. Франція почала ввозити їх з-за кордону.

Німеччина обрала свій шлях розвитку економіки в 30--40-х роках -- мілітаристський. 30 січня 1933 р. уряд Німеччини очолив А. Гітлер. Він та його оточення взяли курс на мілітаризацію країни. Такими заходами нацисти обіцяли вивести Німеччину з економічної кризи. У 1936 р. був узаконений чотирирічний план мобілізації економічних ресурсів, масового виробництва озброєння, нагромадження дефіцитних матеріалів. Робилося все можливе для того, щоб за чотири роки армія "була готова до дій". Американо-німецькі заводи з виготовлення синтетичного каучуку і бензину працювали на повну потужність. Закордоном Німеччина закуповувала стратегічну сировину і метали.

Лозунг "гармати замість масла" став наріжним каменем внутрішньої політики фашистської Німеччини. За так зване працевлаштування робітники і службовці мали працювати по 10--14 годин на день, переважно без відпусток. Вони оголошувалися "солдатами праці" на чолі з керівниками (фюрерами), що одержали диктаторські повноваження. За найменший прогул, брак, непослух працівників суворо карали, в тому числі вивозили до концтаборів.

Підготовлюючи пресловутий "дранг нах остен", завоювання світу, Німеччина в 1939 р. стала ініціатором другої світової війни. Вже в 1938--1941 рр. вона окупувала майже всю Європу. Господарство континенту, переведене на військові рейки, зумовило тимчасову перевагу нацистів над СРСР і його союзниками. Проте в ході жорстоких боїв німецька армія була вщент розгромлена. Таким чином, фашистська військова економіка зазнала нищівного краху.

Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929--1933 рр. шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 р. їй вдалося захопити деякі провінції на півночі, а згодом -- і в інших частинах Китаю. Війна набула затяжного характеру. На неї Японія витрачала понад 80 % державного бюджету, що покривався за рахунок емісії паперових грошей. Щоб випустити десятки тисяч літаків, танків, гармат, суден, інших видів зброї, потрібен був метал. Тільки за 1931--1938 рр. його виплавили більше у 10 разів. Зростали потужності інших галузей, що працювали на війну: хімічної -- у 2 рази, електротехнічної -- у 3, виробництва зброї -- у 5 разів. Автомобілебудівна галузь забезпечувала армію вантажівками.

Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робітників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було розігнано, робочий день подовжено до 14--16 год, заробітну плату зведено до мінімуму. Налагоджене в 30-х роках виробництво високоякісних годинників, радіоприймачів, велосипедів, парасольок, швейних машин також працювало на війну. В обмін на ці конкурентоспроможні товари Японія імпортувала необхідну сировину, стратегічні матеріали, ліцензії.

У 30-х роках посилився вивіз японського капіталу в країни Південно-Східної Азії насамперед у Таїланд, Філіппіни, Індонезію, Британську Малайзію. Його обсяг лише в 1939--1941 рр. збільшився вдвічі, досягнувши 4 млрд єн. Така торгово-фінансова експансія Японії суперечила інтересам США га Великобританії. Між цими країнами та Японією в 1941 р. спалахнула війна, яка закінчилася в 1945 р. повною поразкою японських мілітаристів.

Складний і суперечливий шлях господарського розвитку пройшли країни світу в міжвоєнний період. Відбудова економіки, їі піднесення чергувалися з кризами, в тому числі світовою. Безперечним лідером стали США, які не мали собі рівних в аграрному секторі, промисловості, фінансовій сфері. Не завжди стабільно, а іноді драматично розвивалося господарство Німеччини, Франції та Японії. Трагічною сторінкою в історії людства була друга світова війна, що завдала нечуваних страждань сотням мільйонів жителів землі.

2.2 Фінансова криза 1997-1998 років і її вплив на зміну світового руху фінансових ресурсів

Протягом трьох десятиліть Південна Корея, Малайзія, Таїланд спромоглися практично подолати бідність, стабільно нарощували показники ВВП та експортного виробництва. Великих економічних успіхів добилася Індонезія, деякі інші країни Азійсько-Тихоокеанського регіону (АТР). До початку кризи (конкретно: за результатами 1996 року) країни Азії вже притягували до себе половину світових приватних інвестицій, а саме 100 млрд доларів.

Так було. Але сприятливий розвиток відійшов у минуле, коли міжнародна економічна система зазнала значних змін. Зміни ці розпочалися здавалося б не такою вже і значущою в світовому масштабі подією, а саме девальвацією таїландського бату 2 липня 1997 року. Втім наслідки кризи виявилися неочікувано значними, причому ці наслідки далеко не обмежуються безпосередніми фінансово-економічними втратами, валютними потрясіннями та серією гучних банкрутств.

Подивимося на проблему більш детально, адже для практики макроекономічного регулювання все те, що відбувалося в різнотипних та локалізованих в різних регіонах країнах протягом 1997--1998 років, має неабияке методологічне значення.

Отже, з хронологічної точки зору, слід відзначити, що валютна компонента насправді відіграла надзвичайно важливу роль в ході розгортання кризи: тільки протягом літа 1997 року курс того самого таїландського бату знизився на 30%, а курси валют Філіпін, Малайзії, Індонезії-- на 15--20%. І вже друга фаза кризи характеризувалася різким падінням середньозважених курсів акцій, причому негативна динаміка фондових індексів спричинилася до нових девальвацій, зокрема девальвацій валют, які встояли на першому етапі кризи, -- валют Сінгапуру, Тайваню, Південної Кореї.

Нарешті, надзвичайно важливим є те, що сталися зміни в глобальному співвідношенні сил між регіонами світу та блоковими угрупованнями, а це важливо враховувати в Україні. Взагалі, проблема вибору ефективної геоекономічної моделі є однією з ключових для динамічного національного розвитку. Виходячи з цього, а також враховуючи своє об'єктивне місце в міжнародному співтоваристві, реальне оточення і рівень розвитку, різні країни обирають прийнятний для себе інтеграційний алгоритм, модульне співвідношення тих або інших геостратегічних векторів. Причому, проблема вибору для України ускладнена вразливістю її економічної та соціально-політичної систем від зовнішніх факторів, а також подвійністю національно-психологічних мотивів її зовнішньої орієнтації.

Взагалі за своєю гостротою кризові події 1997--1998 років впевнено були внесені експертами до анналів найбільших фінансових потрясінь століття. Протягом кількох місяців, коли азійська криза, виходячи за регіональні та навіть континентальні межі, вже вирувала на ринках усього світу, траплялися значні раптові девальвації національних валют та зниження вартості цінних паперів на усіх провідних фондових біржах.

Особливо драматичні події відбулися «традиційно» в жовтні, тобто відбулося те, чого не пам'ятали вже протягом десятиліття -- зниження на 554 цінових пунктів.

Того ж дня відбулося рекордне за всю історію падіння на біржі в Гонконзі -- на 13,7%; Протягом кількох місяців відбувалися значні зниження фондових котировок на провідних європейських біржах, зокрема на біржах в Лондоні, Парижі та Франкфурті.

Втім, краще виявити сутність та особливості того, що відбулося, може допомогти подальше розширення історичного контексту. Причому історичний екскурс варто розпочати з кінця невеликого, але важливого попереднього історичного періоду розвитку міжнародного співробітництва в сфері грошово-кредитної та фінансової політики.

Конкретніше, йдеться про відоме рішення Президента СІЛА Р. Ніксона від 15 серпня 1971 року, яким офіційно припинялася обов'язкова для Федеральної Резервної Системи конвертація долара в золото згідно з затвердженими в Бреттон-Вудсі принципами валют-но-фінансової системи. Таким чином світовий механізм розрахунків та валютно-кредитного регулювання, який було створено у відповідності до настанов міжнародної конференції 1944 року, зазнав остаточного краху і через кілька років йому наслідувало створення нової, Ямайської (або Кінгстонської) системи, заснованої на принципах вільних коливань валютних курсів, а також демонетаризації золота.

Відтак найменша «необережність» уряду стосовно забезпечення валютних «тилів» макроекономічної політики або навіть збіг несприятливих обставин можуть мати найнеприємніші наслідки, як це, наприклад, мало місце в Мексиці в 1994 році. Тоді перевищення сукупних казначейських зобов'язань порівняно до обсягу валютних резервів підірвало стабільність національного валютно-фінансового ринку та песо і ситуацію, врешті-решт, врятувала тільки багатомільярдна американська допомога -- допомога, яка фактично здійснювалася в рамках єдиної північноамериканської зони вільної торгівлі, а отже з боку країни, яка розглядає об'єкт допомоги стратегічним, а не формальним союзником.

Звичайно, не всім країнам так само, як Мексиці, «пощастило» із стратегічними союзниками. Принаймні, не Україні: адже, скажімо, взаємовідносини між Україною та Росією, як показали останні кризові події, можуть характеризуватися скоріше взаємним проникненням руйнівних та дестабілізуючих впливів. Щодо взаємної допомоги, то про таке годі й згадувати.

Кризові явища та негативна боргова динаміка, крім негативного впливу на перспективи будівництва раціональних національних економік, істотно обмежують перспективи здобуття країнами вигідних конкурентних позицій у системі світової економіки. При цьому слід враховувати, що складність та подібність боргової проблеми як для України, так і для Росії пояснюється, зокрема, й тим, що розв'язання завдання по подоланню тенденцій падіння економічних показників вимагає тривалого часу. Так, згідно з прогнозами Всесвітнього банку, стабілізація в народному господарстві країн СНД може бути досягнута не раніше другої половини наступного десятиріччя (і це у разі стабільного соціального розвитку та відсутності масштабних потрясінь екзогенного стосовно економічних процесів характеру), в той час як найбільш нагальні завдання щодо запобігання колапсу життєвих соціально-економічних систем вочевидь є за своєю природою короткотерміновими.

Ці оцінки значно відрізняються від передкризових, а також означають виникнення принципово нової геоекономічної ситуації. Адже на початку і протягом кількох місяців 1997 року в Росії, як і в ряді інших країн СНД, структурна економічна політика, хоч якою би неефективною вона не була, вже почала приносити перші позитивні результати. Причому ці результати почали відображатися на динаміці ВВП та на ряді інших ключових макроекономічних агрегатів. Але якщо б позитивна динаміка була б навіть більш вираженою та сталою, це не було б дивним, оскільки зростання відбувалося відносно дуже низького базового рівня та після тривалого спаду.

Криза «першої хвилі» (тобто на тому етапі, коли вона ще була переважно «азійською», але вже переходила рамки регіону свого зародження та початкового поширення) вплинула на Росію дещо не так, як на Україну. Зокрема негативна динаміка такого впливу позначалася спочатку не стільки на показниках роботи переробних галузей промисловості, скільки, завдячуючи більш місткому внутрішньому ринку Росії, та, головне, типу експортної спеціалізації цієї країни, на обсягах надходжень від експорту енергоносіїв, передусім експорту нафти й газу. Адже економічна криза вплинула на сукупні обсяги закупівлі енергоносіїв країнами-імпортерами. Причина цього досить очевидна: скорочення рівнів валового виробництва в країнах-імпортерах зумовило й значне скорочення попиту на енергоносії. Відтак протягом 1997--1998 років не тільки кількісні обсяги реального експорту нафти й газу в світі, але й їх ціни, особливо ціни на нафту, були непевними (значно піднялися вони вже в 1999 році).