Друга хвиля кризи, коли до неї «підключилася» передусім Росія, а опосередковано також Україна та ряд інших держав, діяла в обох країнах приблизно за одним і тим самим сценарієм, хоча амплітуда кризи залежала від структурних ринкових «надбань».

На думку багатьох російських експертів, головну відповідальність за кризу в Росії несуть Центральний банк РФ та уряд РФ, політика яких не була, всупереч офіційній пропаганді, ані ліберальною, ані реформаторською. Характерно, що подібні звинувачення звучали й в Україні, але тут вони набули дещо іншого характеру. В певному розумінні замість виважених експертних оцінок мав місце конфлікт між провідними регулятивними інститутами. Фактично йшлося про взаємні звинувачення НБУ та уряду країни, але серед українських експертів переважною була впевненість в тому, що відповідальність за неготовність країни до кризи несе саме уряд як симбіоз президентської та кабміновської команд. Втім, якими б там не були суб'єктивні оцінки, слід визнати й те, що і в Росії, і в Україні наслідки перебігу фінансової кризи було посилено рядом конкретних політичних акцій, до яких влітку 1998 року вдалися офіційні особи та представники великого банківського бізнесу.

По-різному відбувалося відновлення економічної активності в Україні та в Росії після кризового спаду. Ці відмінності зумовлювалися, по-перше, ступенем сформованості регулятивних макроструктур, а по-друге -- характером спаду й депресивних явищ в конкретних країнах. Конкретніше, в 1998 році внаслідок більш глибокого кризового спаду виробництва відбулася й більш помітна активізація національної економіки Росії в той час, як відносно менш різке падіння в Україні влітку-восени 1998 року змінилося подальшою стагнацією.

Можна сказати, що і негативний досвід розвитку в умовах кризи країн регіону Південно-Східної Азії, Латинської Америки, а також найближчих сусідів України, дозволяє дійти ряду принципових висновків методологічного характеру. Зокрема можна констатувати наступне принципове явище, з яким доводиться не тільки змиритися, але й шукати можливості конструктивного співіснування: в сучасному світі обсяги «гарячих грошей», короткотермінові капітали вже на порядок перевищують фінансову потужність центральних банків та національних урядів. І тільки типовий щоденний обсяг валютних угод, який може перевищувати 1 трлн доларів, дорівнює приблизно 80% всіх міжнародних валютних резервів. Щодо порівняння обсягів валютних спекуляцій та обсягів світової торгівлі, то тут перевага перших перед другими приголомшує і становить 50 разів.

Чималі проблеми для фінансових ринків виникають у країнах із завищеними валютними курсами, особливо на фоні м'якої грошової політики та широкого, комерційно невиправданого внутрішнього кредитування. До речі, в країнах Південно-Східної Азії, так само, як і в Росії та в Україні, мали місце спроби штучного підтримання курсу національної валюти, через що була втрачена значна частина валютних резервів та збільшено обсяг зовнішніх боргових зобов'язань. І тут не останню роль зіграв помилковий курс МВФ, який було вироблено на базі ортодоксальних підходів та уявлень про те, що тверда валюта -- це вже майже запорука «усього найкращого», що тільки може трапитися в економічному житті. Адже так само, як кредити МВФ, що були спрямовані на підтримку стабільності рубля, не врятували Росію в серпні 1998 року, так не допомогли вони в «зловісному» 1997 році й Таїланду, хоча і становили просто-таки велетенську та, здавалося б, уповні достатню для такої невеликої країни суму -- 16,7 млрд доларів.

Взагалі, з політичної точки зору, світова фінансова криза 1997--1998 років спонукала до більш ретельного аналізу комплексу процесів міжнародного руху капіталу, наслідків такого руху з метою з'ясування можливості та доцільності надання зовнішніх позичок окремим країнам. Кризові явища в рівній мірі приймаються до уваги при дослідженні наведеної проблематики як стосовно ринків, що виникають², так і стосовно традиційних азійських³ ринків, а також ринків в глобальному контексті⁴.

Як показала практика, в жодній країні, що постраждала від світової фінансової кризи, не було налагоджено ефективної системи взаємодії урядових та бізнесових кіл з приводу подолання проблеми зовнішньої заборгованості. Безумовно, це є надзвичайно складним регулятивним завданням, але використання потенціалів приватних інвесторів та кредиторів в тій або іншій формі на ранніх етапах з метою пом'якшення та більш рівномірного розподілу боргового навантаження було б вельми доцільним.

Негативну роль в багатьох країнах, які постраждали від фінансової кризи, відіграє такий суб'єктивний фактор, як неадекватне макроекономічне регулювання. Особливо сказане стосується саме України. Традиційно вітчизняні урядовці, усвідомлюючи обмеженість власних уявлень про модельні характеристики систем макроекономічного регулювання, наслідують відповідні російські заходи. Але ж вже достатньо давно російська економічна еліта вповні серйозно обговорює можливу роль держави в стабілізації макроекономічних процесів.

Найважливішим моментом є те, що закінчується відносний фінансовий «перепочинок» для країн третього світу. Адже для багатьох з них після реструктуризації зовнішніх боргів наприкінці 80-х років (а тоді вона сприймалася ними як справжнє спасіння) саме тепер настають терміни виплат, і «перша ластівка» вже з'явилася: нею постала очікувана експертами заява Еквадору про неможливість виплат доходів утримувачам облігацій в сумі 96 млн доларів. В «проблемному» стані перебуває Бразилія, ряд інших країн.

Сучасні тенденції розвитку міжнародного ринку капіталів визначаються наслідками світової фінансової кризи 1997--1998 років. За даними Світового банку, глобальна фінансова криза, що почалася в Східній Азії, сповільнила темпи зростання світової торгівлі з 10% в 1997 році до 4,6% в 1998 році. (Ця тенденція призупинила дію більш загальної тенденції випереджаючого, порівняно до темпів зростання валового світового продукту, збільшення обсягів зовнішньої торгівлі. Так, якщо в 1960 році перевищення другим показником першого становило 7%, в 1970 -- 8%, то на початку 90-х вже перевищувало 15%.)

Експортні ціни на основні види сировини, за винятком нафти, впали на 16%, а чисте довгострокове фінансування скоротилося на 58 млрд дол. Хоча вплив цих факторів істотно міняється від країни до країни, в 1998 році їх сукупний ефект, ймовірно, призвів до зниження загального рівня попиту в країнах, що розвиваються, на 3--4% в порівнянні з рівнем 1997 року.

Як зазначається у доповіді Світового банку, в 1999 році середні темпи зростання країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою ймовірно знизяться до 1,5% порівняно до 1,9% в 1998 році і 4,8% в 1997 році; це будуть найбільш низькі темпи зростання з 1982 року. Але за останніми даними, очікується прискорення зростання в країнах, що розвиваються, (за винятком країн з перехідною економікою) вже в 2000 році -- на рівні 4,2%.

Важливою сучасною тенденцією розвитку міжнародного ринку капіталів є зміни умов залучення приватного капіталу. Під впливом фінансової кризи інвестори стали набагато гостріше сприймати ризики, що існують в країнах, які формують ринкову економіку. Введення Росією мораторію на погашення заборгованості спровокувало «втечу інвесторів до якості», тобто до інвестицій в більш безпечні, за їхнім уявленням, ринки облігацій і акцій промислово розвинених країн. Так, наприклад, у другому півріччі 1998 року притік фінансування до країн, що розвиваються, у вигляді нових інвестицій в облігації і позики скоротився до 10 млрд дол. на місяць, що становить трохи більше за половину середньомісячного рівня першого півріччя того ж самого року.

У 1998 році скоротився чистий притік капіталу з міжнародних фінансових ринків до більшості основних країн-позичальників серед країн, що розвиваються. Різко скоротився чистий притік капіталу до країн Східної Азії, хоча Китай зберіг доступ до ринків завдяки невисокому рівню зовнішньої заборгованості, великій кількості резервів і позитивного балансу поточного рахунку. Країни Латинської Америки відчули найбільш сильне скорочення чистого притоку коштів зі світових ринків капіталу, оскільки чистий притік приватного позичкового капіталу скоротився з 47 млрд дол. в 1997 році до 18 млрд дол. в 1998 році.

Внаслідок кризи в Росії чистий притік капіталу до країн Європи і Центральної Азії скоротився з 28 млрд в 1997 році до23 млрд дол. в 1998 році. Чистий приток капіталу до країн Африки південніше Сахари залишався на дуже низькому рівні, за винятком Південної Африки, яка була єдиним великим одержувачем коштів. На відміну від цього регіону африканського континенту, притік капіталу до країн Близького Сходу та Північної Африки збільшився з 3 млрд дол. в 1997 році до 10 млрд дол. в 1998 році. Це пояснюється тим, що деякі експортери нафти вимушені були компенсувати запозичення коштів, що були здійснені для обмеження витрат через падіння цін на нафту .

Аналіз сучасних тенденцій розвитку міжнародного ринку капіталів дозволяє прогнозувати, що період відновлення потоків капіталу ймовірно буде тривалим. Але східноазійська криза ще раз показала, яку небезпеку становлять собою слабкі банківські системи і високі рівні заборгованості приватного сектору для стійкого притоку капіталу. Російська ж криза привернула увагу до небезпеки втрати капіталу, що був інвестований до країни з ринковою економікою, що тільки формується та є нестабільною.

Дещо кращою є динаміка прямих іноземних інвестицій. Незважаючи на погіршення глобальної економічної кон'юнктури і зростаючу стурбованість інвесторів з приводу ризиків, що існують в країнах з ринковою економікою, що формується, обсяг прямих іноземних інвестицій залишився на високому рівні. В 1998 році притік прямих іноземних інвестицій до країн, що розвиваються, становив 155 млрд дол., що лише небагато нижче рекордного рівня 1997 року, який дорівнював 163 млрд дол. Фактично в ряді східноазійських країн, які постраждали від кризи, незважаючи на глибокий економічний спад спостерігалося збільшення обсягу прямих іноземних інвестицій. Це було зумовлено різким зниженням внутрішніх цін на активи, серйозним зниженням курсів обміну і більш прихильним ставленням населення до іноземних інвестицій.

В міру того, як місцеві компанії, які пережили кризу, прагнуть отримати більш широкий доступ до фінансування і допомоги з метою реструктуризації, в ряді постраждалих країн все більш активно йде процес злиття і придбань. В недалекому майбутньому прямі іноземні інвестиції ймовірно залишаться найбільшим джерелом фінансування для країн, що розвиваються. Однак фінансова криза погіршила середньострокові перспективи збільшення притоку прямих іноземних інвестицій, що відображає зниження темпів зростання світового виробництва і торгівлі.

Можливе більш радикальне зниження темпів економічного зростання в Європі. Вірогідно деякі латиноамериканські країни, держави колишнього Радянського Союзу, а також близькосхідні та африканські країни-експортери нафти зіткнуться зі стагнацією або падінням обсягу виробництва. Разом з тим, передбачається, що ряд великих країн, що розвиваються, включаючи Китай, Індію і Мексику, переживе цю несприятливу кон'юнктуру відносно спокійно. В кінцевому ж підсумку темпи глобального економічного зростання навряд чи повернуться до своїх нещодавніх високих показників до 2001 року.

Розвиток фінансової кризи в світі відбився в діяльності міжнародних фінансово-кредитних установ, які є суб'єктами надання позик. Зокрема криза в Азії змусила МВФ вдатися до нових підходів щодо врегулювання міжнародної фінансової системи в цілому . На думку експертів МВФ, діяльність цієї організації в майбутньому повинна зосереджуватись не стільки на стримуванні криз в окремих країнах і регіонах, скільки на зміцненні міжнародної фінансової системи з метою ліквідувати причини фінансових криз і створення передумов для їхнього швидкого подолання. Зазначимо, що для розробки та реалізації відповідних заходів в рамках МВФ створюється навіть спеціальний адміністративний орган.

Процес відтоку капіталу функціонально пов'язаний з інвестиційним кліматом взагалі, і, фактично, слугує індикатором можливості залучення зовнішніх надходжень до країни. Якщо в конкретній країні відбувається масована втеча капіталу, то перспективи отримувати зовнішні позики та інвестиції одразу зменшуються, зокрема і через причини психологічного характеру: адже потрапляє таким чином взагалі під сумніви здатність країни забезпечити сприятливий режим для функціонування капіталів. Причому йдеться як про позики від міжнародних фінансово-кредитних інституцій, так і про позики, капітальні вкладання з боку приватних інвесторів.

Значною мірою авторитет МВФ в очах багатьох національних урядів похитнула індеферентність цієї організації стосовно над-шичайно болючої для багатьох своїх країн-членів проблеми втечі капіталів. Цей процес знекровлює економіки цілого ряду країн, причому обсяги даного явища інколи значно перевищують обсяги фінансового співробітництва з МВФ.

У принциповому плані проблема втечі капіталу є вкрай важливою як для забезпечення стабільності світової економічної системи, так і для оптимізації ситуації в монетарній та реальній сферах окремих країн, що дуже добре відчуває на собі Україна. Причому процес цей обумовлюють як специфічні явища, які мають місце в соціально-економічному житті окремих країн, так і поглиблення економічної кризи в світі.

Якщо характеризувати проблеми втечі капіталу з України, то тут треба визначити такі два аспекти.

По-перше, капітали, які вилучено із знекровленої економіки країни, починаючи з моменту проголошення незалежності, вимірюються по-справжньому величезними показниками. Процес вивезення капіталу з території держави відбувався різними шляхами, які аж ніяк не можна назвати легальними. Існують різні оцінки обсягів втечі капіталів протягом років незалежності, але найбільш поширений порядок оцінки загального обсягу втрачених грошово-фінансових ресурсів, з яким погоджуються і автори, приблизно дорівнює двом десяткам мільярдів доларів⁹.

По-друге, під втечею капіталу з України можна розуміти більш широкі за своєю природою процеси згортання підприємницької діяльності, зокрема й іноземними структурами, які вивозять за межі держави не лише отриманий прибуток, а й вилучають кошти зі статутних фондів. Отже репатріація, причому повна репатріація капіталів нерезидентами, є компонентом

вивезення капіталів взагалі, а цей останній процес є супутнім явищем несприятливої кон'юнктури.

Подібний інтерес зумовлений тим, що в сучасному взаємозалежному світі нездатність соціальної системи до ефективного са-моврегулювання неминуче і як ніколи швидко призводить до погіршення її конкурентного становища у світі. А дивлячись на предмет дещо ширше, можна зазначити, що макроекономічні системи, які виявились нездатними витримувати сучасний темп і ритм відтворювальних процесів, міжнародних господарських зв'язків, виштовхуються на узбіччя світового господарського розвитку і стають сировинними придатками постіндустріальних економічних систем.

За несприятливого розвитку ринкової трансформації національні економіки через сферу зовнішньої торгівлі виконують лише пасивну роль підтримки світового відтворювального процесу. При цьому, в міру «перманентної» деградації і відставання власних економічних систем від вимог сьогодення, ці країни потрапляють у все більшу залежність від міжнародних фінансових організацій.

Необхідність системного і взаємоузгодженого на різних рівнях управління підходу до створення сприятливих умов інтеграції національної економіки в систему світових господарських зв'язків зумовлена наявністю взаємозв'язку і функціональної взаємозалежності між станом економіки та зовнішньої торгівлі, впливом внутрішнього і зовнішнього середовища на їх комплексний розвиток. Цей підхід полягає в розробці та реалізації на вищому рівні державного управління програми ринкового реформування та структурної перебудови економіки, орієнтованої на досягнення стратегічних цілей господарського розвитку. Важливим елементом вказаної програми є орієнтація на впровадження такої моделі зовнішньоекономічних зв'язків та адекватної їй урядової зовнішньоекономічної політики, які спрямовано на поліпшення умов інтеграції до міжнародної системи кооперації та поділу праці.

Зовнішньоекономічна політика виконує роль своєрідної лінії захисту національних інтересів від деструктивного впливу зовнішнього середовища на розвиток економіки та зовнішньої торгівлі, яка сприяє її розвитку, відкриває доступ до світового доходу. Масштабність проблем, вирішення яких покладається на сферу управління зовнішньоекономічними зв'язками, залежить від системної узгодженості складових економічної політики держави та відповідності їх обраній моделі інтеграції економіки в світове господарство.

Резюмуючи викладене з проблеми втечі капіталу в контексті взаємозв'язку цього процесу з кризовими явищами в світі, треба відзначити наступне:

1. Кризові явища та їхні наслідки, які спостерігаються в світі, специфічним чином впливають на рух капіталу. Втеча капіталу є одним з найпомітніших наслідків кризи, і відбувається цей процес у щільному зв'язку з конкретними регіональними особливостями розгортання самої кризи. Розгортання світової фінансової кризи 1997--1998 років призвело дорадикальних змін в потоках фінансових ресурсів в світі: пригнічення економічної активності, збільшення обсягів втечі капіталу з країн, що охоплені кризою, перегляд ролі ринків, що виникають.

2. Окрім міжнародних, регіональних факторів, які можуть бути пов'язаними з привнесенням кризових тенденцій, феномен втечі капіталу може виникати у країнах, які мають характерні передусім для них внутрішні проблеми, причому ці країни можуть бути досить глибоко інтегрованими до системи міжнародних економічних і політичних відносин.

3. Країни, які зволікають з проведенням ефективної ринкової трансформації економіки, а також ті держави, чий розвиток відбувається за автаркічних умов, тобто за умов вираженої замкненості національної економіки, страждають як від недостатнього надходження зовнішніх джерел, так і від втечі капіталу.

4. Втеча капіталу відчутно негативно впливає на можливості залученняіноземних джерел фінансування. Крім того, в умовах втечі капіталу стає проблематичним обслуговування зовнішнього боргу, про що може свідчити досвід і Росії і України. Втеча капіталу накладає негативний відбиток на розвиток стосунків із міжнародними фінансово-кредитними установами та приватними інвесторами. Внаслідок втечі капіталу розвиваються численні негативні соціально-економічні процеси, які, власне, і породилифеномен втечі капіталу, -- тінізація господарювання в суспільстві, його подальша криміналізація тощо.

5. Стан та умови суспільного життя в Україні, ряд несприятливих особливостей її розвитку не можуть не відбиватися на ситуації з втечею капіталу. Національні кризові явища, які охопили не лише економічну сферу, а й соціально-політичні сторони національного буття, унеможливлюють повноцінне легальне використання фінансових ресурсів, що утворюються в межах самої країни.

2.3 Аналіз кризових явищ в економіці незалежної України і їх вплив на формування національної фінансової системи

За 70 років більшовицького панування в Україні склалися державні форми господарювання і власності. Вони породжували хронічний товарний дефіцит, деформацію ринкових відносин, невисоку активність людей, пасивність до ефективної діяльності, розвитку підприємництва і цивілізованої конкуренції, 95 % підприємств України були підпорядковані Москві. Такою немічною, деформованою у господарському відношенні виявилася Україна в середині 1991 р., тобто в момент проголошення незалежності.

Наша держава успадкувала від більшовицької імперії застарілий виробничий апарат. У 1966--1990 рр. тільки 25 % інвестицій направлялося на оновлення виробничих фондів. Інші кошти йшли на підтримку рівня наявного виробництва, тобто тільки на його капітальний ремонт. Необхідність відтворення основних фондів економіки задовольнялася лише на 50 %. На початку 90-х років термінової заміни промислового устаткування потребували 25 % обсягу основних фондів, у тому числі 40 % машин і устаткування. У багатьох галузях промисловості функціонує 65 % спрацьованих основних фондів. Таких жалюгідних показників не має жодна розвинена індустріальна країна.

Наприкінці жовтня 1991 р. Верховна Рада України розглянула "Основні напрями економічної політики в умовах незалежності". В документі передбачалася структурна перебудова господарства України.

У березні 1992 р. Верховна Рада України розглянула "Основи національної економічної політики України", в яких зазначалося, що Україна залишається в СНД, але повністю виходить з рубльового простору. Документи, прийняті Верховною Радою, постанови і рішення урядів не були результативними. Однак в деяких галузях легкої промисловості спостерігається спроба переорієнтації на ринкову економіку. Йдеться про харчову галузь, яка в Україні представлена 25 підгалузями. З них найголовніші -- цукрова, м'ясна, молочна, маслосироробна, олійна, консервна, хлібопекарна, пивоварна, спиртова, виноробна, лікеро-горілчана.

Шлях до ринкової економіки -- приватизація державних заводів і фабрик. В Україні прийнято Закон "Про приватизацію майна державних підприємств", згідно з яким та іншими нормативними документами створено 300 асоціацій, 75 концернів, корпорацій і консорціумів, 18 акціонерних товариств. 114 підприємств передано в оренду трудовим колективам. В Україні зареєстровано понад ЗО тис. малих підприємств і майже стільки кооперативів із загальною кількістю працюючих 670 тис. чол.

Загальна тенденція спаду виробництва в усіх галузях промисловості зберігалася і в 1994 р.

Криза охопила і сільське господарство України. У 1990 --1993 рр. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на 1/4» Кризовий стан у сільському господарстві зумовили такі причини, як безгосподарність, інфляція, відсутність комбікормів тощо.

3 кожним роком експорт українських сільськогосподарських товарів скорочується, а отже, зменшуються валютні резерви державної скарбниці.

Уряд, провідні економісти, господарники шукають вихід з складної ситуації, що настала в економічному секторі.

Важлива роль в економіці кожної країни належить банківській системі. Національний банк України (НБУ) створено у вересні 1991 р. Він є центральним банком держави, її емісійним центром, проводить єдину політику в сфері грошового обігу, кредиту, створення і зміцнення національної грошової системи, організує міжбанківські розрахунки, визначає курс національної грошової одиниці відносно валюти інших держав Національний банк створює державну скарбницю, зберігає фонди грошових знаків, золото-валютні резерви, дорогоцінні метали.; Статус НБУ затверджено Законом України "Про банки і банківську діяльність". Цим зроблено перший крок на шляху до його незалежності.

Криза в економіці ускладнюється ще й тим, що в Україні маємо дефіцит валюти. Пояснюється це тим, що держава дуже мало продає товарів, і ця тенденція посилюється, що ставить під загрозу забезпечення виробництва новим сучасним технологічним обладнанням.

У 1993 р. Україна торгувала з 180 країнами світу, але регулярні торгові зв'язки встановлено лише з деякими з них. Продавалося товарів більше, ніж купувалося (експортувалось товарів на суму 5588, імпортувалось -- на 4045 млрд дол. США). Понад 20 % торгових операцій становив бартер. Вивозили ж з України за кордон переважно сировину та вироби первинної обробки.

Парадокс ситуації полягає ще й в тому, що в Україні відбувається скорочення виробництва і може трапитися те, чого до цього часу не знала світова економічна практика -- криза надвиробництва в умовах спаду виробництва (в Україні скорочується ринок, на товари немає попиту через низьку якість і високі ціни).

Великим недоліком у проведенні реформ в Україні є повільне акціонування державних підприємств, тобто перехід їх до ринкових відносин, а-без приватизації державної власності неможливо в країні створити цивілізовану ринкову економіку.

Однією з найпекучіших проблем соціально-економічного розвитку України е ніким не контрольоване зростання цін і гіперінфляція. Зупинити ці процеси -- одне з найголовніших завдань, яке стоїть перед керівництвом держави.

У 1991 році Україна одержала лише атрибути суверенної держави. Але за три роки вона не спромоглася наповнити їх реальним змістом. Особливо небезпечною стала незавершеність розбудови національної економіки. Перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, від загальносоюзного економічного комплексу до власної економічної системи не міг бути безболісним. Це підтверджує і досвід інших країн. Але те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів. З 1990 по 1994 рік валовий національний продукт скоротився на 44 %, обсяг промислової продукції на 41, національний доход -- на 54 %. У 1994 р. спад промислового виробництва України досяг свого максимуму -- 27,7%. За роки великої депресії спад виробництва в СІЛА не перевищував 25 %. У СРСР під час другої світової війни найнижча позначка падіння промислового виробництва склала 30 %.

Виникла серйозна загроза витіснення України на периферію світового господарства, встановлення її технологічної та фінансової залежності від інших держав, перетворення на сировинний додаток, на територію для розміщення екологічно шкідливих виробництв. Ця ситуація вимагала вжиття рішучих заходів, які б органічно поєднували невідкладні антикризові дії з реалізацією нової економічної стратегії.

Після майже чотирирічного тупцювання на місці за останній час в українській економіці закладено основи для радикальних перетворень. Надзвичайно серйозним кроком в процесі ринкової трансформації економіки стало здійснення цінової лібералізації, яка охоплює практично всі як виробничі, так і споживчі товари. В ціновій лібералізації Україна наблизилася до світових цін. Це перш за все стосується енергоносіїв. Так, сьогодні в Україні тонна нафти без ПДВ. коштує 99--106 доларів, а в Росії -- 42. Або візьмемо плату за комунальні послуги. Якщо в 1994 р. населення платило за газ в середньому 1--2 долари, а держава купувала його за 80, то сьогодні населення платить 25,2 долара, тоді як у Росії -- 4,1. Те саме можна сказати і про вугілля. В Україні тонна вугілля коштує понад ЗО доларів, а це по суті світова ціна, тоді як у Росії 16. Також, як бачимо, на шляху ринкового перетворення економіки хоча й не безболісно, але дещо таки вдалося зробити.

Аналіз сучасного стану української економіки свідчить про появу перших стабілізаційних ознак. У першому півріччі 1995 р. зафіксовано падіння рівня інфляції. Щомісячний її індекс становив: у січні -- 121,2 %, в лютому -- 118,1, в березні -- 111,4, в квітні -- 105,8, у травні -- 104,5 (а ще раніше -- у листопаді 1994 р. -- 174 %). Рівень інфляції в Україні став майже вдвічі нижчий, ніж в Росії.

Особливо різко уповільнились інфляційні процеси у 1997 р. Зокрема, споживчі ціни зросли лише на 10,1% проти 39,7 % у 1996 р. та 181,7 % у 1995 р. Їх середньомісячний приріст у 1997 р. був майже у 4 рази нижчий відповідного показника попереднього року. Протягом більшості місяців рівень інфляції не перевищував 1 %, а у серпні 1997 р. вперше за весь період розрахунку цього показника (з 1991 р.) він був нульовим.

Важливий напрям сучасної економічної політики України пов'язаний із переглядом податкової системи з метою зменшити тягар податків на економічну діяльність і забезпечити рівність юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. З початку 1995 р. здійснено перехід до оподаткування прибутків підприємств та організацій за ставкою 30 %,скорочено податкові пільги. Ставку податку на добавлену вартість зменшено з 28 до 20 %.

Однак бюджетно-податкова система України поки що продовжує зберігати репресивну спрямованість, не створюючи потрібних мотивацій для суб'єктів у підвищенні результатів їхньої діяльності насамперед у виробничій сфері, а навпаки -- спонукає до приховування прибутку від оподаткування. Нині на "тіньовій" сектор економіки України припадає близько 50 % від усіх економічних операцій. Реальний ВВП приблизно удвічі більший від офіційного.

Здійснюються рішучі кроки в напрямку роздержавлення та приватизації власності. Процес приватизації в Україні почався у 1992 р. Наприкінці 1996 р. змінили організаційно-правову форму біля 46 тис. об'єктів державної власності. 18 % із них становлять об'єкти великої приватизації, незавершеного будівництва і частка державної власності в спільних підприємствах. Вже в середині 1995 р. на недержавних підприємствах України вироблялося понад 40 % промислової продукції. Як свідчить аналіз, ефективність роботи приватизованих підприємств залишається низькою. Вона істотно не відрізняється від підприємств державного сектора економіки. В процесі приватизації допущено чимало грубих порушень чинного законодавства, зловживань службовим становищем.

Характерною особливістю нинішнього економічного становища України є відносна фінансова стабілізація. Основою цього стало поетапне зменшення бюджетного дефіциту. Якщо в середині 1994 р. він становив 31,2 % від валового внутрішнього продукту, то на кінець року -- близько 10 %, а у 1995 р. він не перевищував 7,3 %. У 1996 р. дефіцит бюджету був ще менший.

Основний фактор, який у 1997 р. впливав на величину дефіциту бюджету, -- угода з МВФ про неперевищення рівня в 5 % від ВНП. Реально цього показника не вдалося досягнути: доходи бюджету 26 620 млн грн.; видатки -- 31 134 млн грн.; дефіцит -- 4514 млн грн. (5,1 % від ВВП). У зв'язку з цим МВФ відмовився надати Україні чергові транші кредиту стенд бай, і Мінфін мусив залучити кошти через ринок державних облігацій. В цілому досвід інших країн свідчить, що такий темп зменшення бюджетного дефіциту, як в Україні, найбільш оптимальний.

Здійснено цілу систему заходів, спрямованих на утвердження в Україні ринку державних цінних паперів, що в перспективі служитиме безінфляційному обслуговуванню бюджетного дефіциту. З'явилися нові організаційні форми оптової торгівлі -- товарні та універсальні біржі, ярмарки, аукціони, товаророзподільні бази. Створено фондовий ринок як головний інструмент успішного розв'язання комплексу проблем у процесі роздержавлення, корпоратизації та приватизації, цивілізованого функціонування первинного та вторинного ринків капіталів.

Важливою подією стала грошова реформа. Протягом 2--16 вересня 1996 р. введено в дію повноцінну національну грошову одиницю України -- гривню.

Одним із проявів фінансової стабілізації в Україні є те, що практично незмінним впродовж тривалого часу залишався валютний курс гривні. Це створило умови для швидкого зниження облікової ставки Національного банку України. Від рівня 300 % у жовтні 1994 р. облікова ставка знизилась до 21 % у 1997 р.

Нинішня економічна політика України знайшла підтримку світового співтовариства. Країни "Великої сімки" та найбільш впливові міжнародні фінансові організації -- МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку наприкінці 1994 р. і на початку 1995 р. надали Україні вкрай необхідну їй кредитну підтримку обсягом майже 4 млрд дол.

Україна, як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати високорозвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. За підрахунками українських економістів, потреба України в загальних обсягах іноземних інвестицій становить понад 40 млрд дол., а за пріоритетними об'єктами -- більше як 4 млрд дол. Загальний рівень іноземних інвестицій в економіку України за останні 5 років (1992--1996 рр.). становив 1,4 млрд дол. Це втроє менше, ніж отримує Угорщина за один квартал. Але самі по собі іноземні інвестиції не прийдуть, за них треба боротися. А конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною і митною політикою, стабільним і заохочувальним податковим законодавством.

На жаль, ці чинники в Україні поки що відсутні. Постійно змінюється податкове і митне законодавство. Це не сприяє розвитку іноземних інвестицій.

Економічна ситуація в Україні залишається складною і неоднозначною

Деякі позитивні тенденції в розвитку господарства сучасної України не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічного оздоровлення.

Виникла необхідність корекції курсу економічних реформ.

Корекція економічної політики не торкається її стратегічних установок. Незмінними залишаються її базові позиції: трансформація економіки і здійснення цього процесу прискореними темпами попри всі протидії консервативних та ворожих сил.

Кінець 90-х років відзначений серйозними збоями у функціонуванні світового господарства: 1998 рік ознаменувався двократним падінням темпу загальносвітового приросту валового продукту і міжнародної торгівлі. Не обійшли ці тенденції і Україну.

Україна відноситься до типу країн з так званим ринком, що «зароджується», що з'явилося причиною її високої уразливості в ході світової кризи. Дослідження причин і наслідків кризи 1998 року є актуальним для обстановки що склалася в Україні зважаючи на залежність соціально-політичних явищ від курсу економічних реформ і перетворень.

Накопичення кризового потенціалу в українській економіці відбувалося поступово і паралельно уявній стабілізації. Економічна криза була фактично підготовлена поряд об'єктивних і суб'єктивних чинників:

– накопиченням "відстроченої інфляції" в таких масштабах, які економіка країни виявилася нездатна обслужити;

– невиправдано низькою часткою накопичення, тобто держава жила не по засобах, "проїдаючи" доходи майбутніх поколінь;

– чисто спекулятивним характером фондового ринку, що не відображає реального стану економіки;

– повною відсутністю якої-небудь державної програми економічного зростання і розвитку промислового виробництва;

– непродуманою фіскальною політикою;

– східно-азіатською і світовою економічною кризою;

– зниженням валютних надходжень від продажу енергоносіїв;

– політичною кризою, протистоянням думи і уряду;

– особовим чинником в ухваленні рішень напередодні кризи.

В умовах незалежності Україна дістала шанс подолати наслідки господарської кризи, вийти на рівень цивілізованих європейських країн. Попри всі економічні та соціальні негаразди зароки незалежності в розвитку нашої держави виявляються певні позитивні тенденції.

3. Стратегічні напрямки виходу країн з фінансової кризи

Світовий досвід переконує, що єдиноприйнятний для всього суспільства вихід з фінансової кризи полягає у відновленні економічного зростання. При цьому шлях до зростання пролягає не лише у виході на зовнішні ринки з продукцією вітчизняного виробництва, а й у стимулюванні збільшення внутрішнього попиту на продукцію національних виробників, створення сприятливішого інвестиційного клімату всередині країни. Саме цей процес дає можливість позбутися сумної перспективи суспільної дестабілізації внаслідок вибухів невдоволення різних прошарків населення через намагання вийти з фінансової кризи шляхом проведення політики прихованої інфляції. А для цього необхідне не тільки певне пом'якшення грошово-кредитної політики, а й заборона на подальше використання практики невиплати заробітної плати працівникам бюджетної сфери та інших соціальних виплат населенню.

Крім вищерозглянутих заходів, для швидшого виходу з кризи доцільно було б удатися до ряду інших. Так, для додаткового м'якого стимулювання національної виробничої сфери необхідно зробити трохи жорсткішою імпортну політику: збільшити ставки імпортного мита, ліквідувати надмірні пільги при його сплаті, активніше застосовувати антидемпінгове законодавство щодо іноземних виробників, які досить часто ведуть недобросовісну діяльність при проникненні на український ринок, а також ширше використовувати методи нетарифного обмеження імпорту.

На нинішньому етапі доцільно було б тимчасово зменшити витрати держбюджету при одночасному прискоренні процесу податкової реформи шляхом перенесення податкового навантаження з підприємств на населення шляхом уведення податків на нерухомість та предмети розкоші. Це дало б змогу об'єктивніше оцінити реальну величину індивідуальних доходів населення та підвищити контроль за сплатою прибуткового податку з громадян, оскільки нині значна частина індивідуальних доходів громадян реально приховується від оподаткування.

Тільки на основі такого системного підходу можна очікувати відновлення тенденції до фінансового оздоровлення з подальшим переходом до економічного підйому.

До загальностратегічних принципів і підходів у вирішення проблеми фінансового оздоровлення економіки країни слід віднести:

1. Вдосконалення міжбюджетних відносин та забезпечення на цій основі збалансованості державного та місцевих бюджетів.

2. Підтримку вітчизняного товаровиробника і поліпшення інвестиційного клімату.

3. Підвищення ролі місцевого оподаткування завдяки його важливості у розв'язанні багатьох завдань соціально-економічного й екологічного розвитку.

4. Територіальне- та галузево-диференційований підхід до оподаткування регіонів, галузей і виробництв з урахуванням їхнього стану, рівня "стійкості" чи конкурентоспроможності.

5. Багаторівневий характер "адресне зорієнтованих" механізмів оподаткування і особливо їх пільгових модифікацій: рівень країни, області, міста, підприємства.

Соціально-економічний розвиток країни, фінансова стабілізація будуть збалансованими та ефективними лише за регіонально-диференційованих механізмів реалізації загальнодержавних цілей з орієнтацією на основні суспільно-територіальні властивості регіонів: геополітичне положення, демографічну ситуацію, інтегральний потенціал території, рівень економічного та соціального розвитку, структуру та зовнішню функцію виробництва, екологічну ситуацію, рівень життя населення тощо.

Пріоритетним для формування соціально-політичної стабільності держави є забезпечення зайнятості населення. Система зайнятості в більшості розвинених країн розглядається як важлива форма соціального захисту населення.

Особливого значення набуває державне регулювання у сфері забезпечення відтворення населення і передусім трудоресурсного потенціалу. Важливим напрямком посилення ролі держави в соціально-економічному розвитку є оптимізація його темпів та збалансованості розвитку і регулювання, передусім через фінансове забезпечення соціальних процесів в країні, реалізацію її соціальної політики.

Регулюючий вплив держави через бюджет закладається на стадії планування його дохідної та витратної частин. Згідно з розрахунками держава може забезпечити пріоритетний розвиток найефективніших галузей та міжгалузевих виробничих комплексів при розподілі через бюджет не менш як 35% одержаного у структурно перебудованому та технічно переозброєному виробництві прибутку.

На структурну перебудову економіки держава впливає шляхом прямої участі та через посередницьке регулювання. Пряма участь реалізується через бюджетне фінансування конкретних загальнодержавних структуроформуючих програм, кредитування за рахунок коштів із бюджету. Ефективність цих "прямих" форм державного регулювання залежить значною мірою від їх відповідності науково обґрунтованій загальнодержавній стратегії структурних трансформацій, спрямованих на формування ринкових відносин, економічне зростання та підвищення конкурентноздатності державного виробництва.

Досвід економічних перетворень у країнах, які проводять реформування планово-розподільчої економічної системи в напрямку переходу до ринкової системи економічних відносин за моделлю шокової терапії, свідчить про наявність у цьому процесі певних закономірностей. Як одну з таких закономірностей, що характерна для фінансової сфери у період проведення трансформаційних процесів, можна назвати наявність кількох основних етапів: початкової дестабілізації, первинної стабілізації, вторинної фінансової кризи та остаточної фінансової стабілізації.

Етап початкової дестабілізації характеризується посиленням негативних наслідків цілої низки економічних проблем, успадкованих від попередньої економічної системи. Серед таких проблем можна назвати і наявність монопольного становища держави у виробничій сфері при відсутності приватного підприємництва, і величезні структурні диспропорції, які стали наслідком проведення політики самоізоляції та державного регулювання цін, і наявність величезних соціальних зобов'язань держави, несумісних із колишнім рівнем економічного розвитку країни.

На етапі первинної стабілізації практично у всіх країнах відбувалась ліквідація прихованого фінансування центральним банком держави через механізм використання від'ємної реальної процентної ставки за кредитами для покриття дефіциту держбюджету та для фінансування держпідприємств, які належали до галузей, визнаних пріоритетними для економіки країни. Також відбулося суттєве обмеження чи навіть повна ліквідація бюджетних дотацій підприємствам, серйозне зменшення інвестиційних та оборонних витрат держави, зменшення кількості податкових пільг, підвищення рівня податкових ставок і введення спеціальних додаткових податків.

Але більшість країн із перехідною економікою, яка йшла шляхом шокової терапії, незважаючи на успішне подолання етапу первинної стабілізації, незабаром зіткнулася із вторинною (постстабілізаційною) фінансовою кризою. Серед причин, що зумовили появу повторного фінансового дисбалансу, передусім слід назвати різке зниження бюджетних доходів. Таке зниження бюджетних доходів відбулося здебільшого за рахунок зниження надходжень від податку на прибуток підприємств.

Це стало наслідком як швидкого зниження рівня прибутку самих підприємств через зростання їх витрат на виробництво продукції, так і намагання підприємств як державного, так і недержавного секторів приховати свій прибуток із метою уникнення надмірного податкового навантаження. Крім того, появу повторного фінансового дисбалансу значною мірою зумовило посилення кризових процесів у виробничій сфері, що було викликано зникненням традиційних зовнішніх ринків збуту та пожорсткішання конкуренції на внутрішньому ринку з боку іноземних виробників.

Посилення кризових процесів викликало також вибухоподібне збільшення соціальних витрат держави, які зросли через необхідність підтримання матеріального становища безробітних, пенсіонерів та інших малозабезпечених верств населення, котрим держава зобов'язалася надати соціальний захист у перехідний період. А такі витрати під час кризи, як відомо, інтенсивно зростають. Усе це призвело до різкого зростання дефіциту державного бюджету.

Але в міру того, як відбувалося подолання тенденції спаду виробництва, пожвавлювалася загальна економічна активність та відновлювалось економічне зростання спочатку у приватному секторі, а потім і у всьому суспільному виробництві, досягалася вторинна фінансова стабілізація. Економічне зростання у цьому разі спиралося на здорові основи, пов'язані із задоволенням дедалі більших потреб населення. При цьому відбувалося пропорційне збільшенню виробництва зростання доходів бюджету. Додатково починали давати свої результати довгострокові реформи оподаткування (перехід до податку на додану вартість та податку на індивідуальні доходи і на майно громадян як базові для дохідної частини держбюджету у ринкових умовах).

Але в умовах швидкого економічного підйому якщо й відбувається збільшення бюджетних витрат, то його темпи невисокі, в результаті чого вторинний (постстабілізаційний) дефіцит бюджету самоліквідується й настає остаточна фінансова стабілізація.

При цьому загальна (в тому числі й соціальна) ситуація на стадії остаточної фінансової стабілізації дуже залежить від темпів економічного зростання. Погіршення економічної кон'юнктури і повернення до тенденції спаду виробництва на цій стадії призводять до невідворотного загострення фінансової кризи з можливістю посилення соціального напруження, а потім і повернення до гіперінфляційних процесів, пов'язаних з емісійним покриттям дефіциту бюджету.

Особливість України при розгляді цих загальних закономірностей полягає у тому, що вона, як і більшість країн СНД, не подолавши повністю первинної фінансової кризи, зіткнулася з вторинною фінансовою кризою (передусім у формі зниження доходів бюджету від діяльності підприємств і зростання соціальних витрат).

У цьому контексті вельми цікавим є той тип економічної політики, який нині використовується не лише в Україні, а й у більшості держав СНД. Суть цього типу економічної політики умовно можна визначити як рух у напрямку прихованої інфляції. Характерні риси його такі: помірно жорстка грошово-кредитна політика; спроби, з одного боку, посилити існуючий податковий прес та збирання традиційних податків (при цьому податкова реформа і нині значною мірою ще не завершена, оскільки найбільше податкове навантаження, як і досі, лягає саме на підприємства), а з другого боку, затягти реформу системи бюджетних видатків і, як наслідок цього, різко збільшити офіційний дефіцит державного бюджету. Покриття цього дефіциту до останнього часу відбувалося здебільшого за рахунок розширення офіційного державного боргу, при цьому збільшувався як зовнішній, так і внутрішній державний борг.

Взагалі-то така ситуація цілком уписується в існуючі загальні закономірності ринкової трансформації економіки. А от що не вписується в ці закономірності, так це зміна економічної політики міжнародних фінансових організацій, які виступили на етапі початкової дестабілізації одними з найбільших зовнішніх інвесторів, а нині, в умовах серйозного загострення постстабілізаційної кризи, почали домагатися різкого зменшення дефіциту державного бюджету. Це стало однією з причин того, що Україна й інші держави СНД змушені були в таких умовах піти шляхом створення неофіційного дефіциту державного бюджету через використання механізму затримки виплати заробітної плати працівникам бюджетної сфери, а також пенсій, стипендій та інших видів соціальної допомоги.

Але таке становище призвело до того, що природне антикризове розширення внутрішнього попиту, пов'язане зі збільшенням дефіциту держбюджету, виявилося суттєво обмеженим. Відносно жорстка грошово-кредитна політика, яка мала на меті обмежити інфляцію попиту, за таких умов стала чинником поглиблення спаду виробництва і подальшого посилення фінансової кризи. При цьому інфляція не зникла, вона лише змінила форми й механізми, перетворившись з інфляції попиту на інфляцію витрат. А це означає, що в такому разі її темпи визначаються не тільки темпами збільшення грошової маси, а й значною мірою темпами падіння виробництва, оскільки тоді зменшення розмірів виробництва веде до зменшення його ефективності, що викликає зростання рівня витрат на виробництво одиниці продукції.

Під час трансформації централізовано-планової економіки в ринкову необхідно відпрацювати загальну концепцію стратегічного розвитку економіки і на цій основі виділити головні пріоритети економічної політики та розв'язати багато інших складних проблем. Найважливіші з них: реформування відносин власності й господарювання, впровадження ринкових стимулів до праці, створення відповідного правового законодавства, здійснення структуризації, інституціоналізації національної економіки, створення сприятливого інвестиційного клімату, фондового ринку тощо.

Названі проблеми держава повинна розв'язувати переважно шляхом стимулювання розвитку ринкових відносин. Економічні проблеми держава має регулювати здебільшого економічними методами, а при необхідності застосовувати і пряме адміністративне втручання у господарську діяльність. Світова практика доводить, що при створенні будь-якої сучасної моделі економіки ринкового типу управління національною економікою повинно здійснюватися у двох формах: планування і управління на рівні панування державного механізму регулювання економіки. Український вчений І. Лукінов справедливо зауважив, що сьогодні ніхто у розвинутих країнах не надіється на "чисто ринкові регулятори". Свобода вибору людиною економічної діяльності анітрохи не звільняє її від державних, правових і економічних регуляторів, які здійснюються в інтересах суспільства. Це не суперечить і діяльності механізму ринку.

Цю точку зору підтримують інші українські й зарубіжні вчені. На думку В. Черняка, в умовах перехідного періоду існує необхідність конструктивної інтервенції держави в економіку. Важливою складовою фінансового оздоровлення економіки є бюджетна політика держави. Основна її функція -- фінансова підтримка виробництва і соціальних програм. Від напрямків і механізмів фінансової підтримки значною мірою залежить ефективність регулювання економіки на шляху ЇЇ переходу до ринкових відносин і зниження наслідків кризових явищ.

Висновок

В даній курсовій роботі наведені теоретичні аспекти щодо сутності, причин виникнення та напрямків запобігання і погашення негативного впливу світових фінансових криз на фінансові системи країн.

Світові фінансові кризи дали привід для надзвичайно актуальних міркувань над причинами потенційних порушень рівноваги та економічної¹ стабільності в світі. Такі міркування зачіпають принципові інтереси не тільки країн-боржників, але й будь-якої іншої держави сучасного світу. Втім особливо принциповими вони є для національної економіки трансформаційного типу, зокрема для такої, як українська, з усіма її дисбалансами та негараздами.

З невідворотністю виникає питання: що треба зробити аби, по-перше, уникнути найнесприятливішого перебігу подій та запобігти такому розгортанню подій, який об'єктивно веде до загострення ситуації в фінансовій сфері України (причому механізм самовільного погіршення умов функціонування монетарного сектору в країні реально вже запущено), а по-друге, віднайти можливості виходу із замкненого кола -- дефіцит фінансових ресурсів -- ускладнення із макроекономічним балансуванням -- зовнішні запозичення -- загострення усіх основних фінансових проблем та унеможливлення оперативного маневру, реальної інвестиційної, промислової політики.

Фінансова криза показала, що ситуацію ускладнюють небезпеки подальшого порушення макроекономічного балансу, які висувають інше принципове в регулятивному відношенні питання: що з негативних факторів є первісним. Або це -- вибухонебезпечні зовнішні боргові нагромадження, експортна незабезпеченість фінансових зобов'язань по відношенню до валютних інструментів та інститутів, або навпаки, скоріше це -- порушення балансу на валютних біржах, які можуть спричинитися до погіршення стану на біржах фондових, в реальному секторі взагалі, об'єктивно унеможливлюючи таким чином своєчасне повернення боргів закордонним кредиторам та підриваючи довіру потенційних прямих інвесторів до країни.