Размещено на http://www.allbest.ru/

Фінансова політика як засіб підвищення суспільного добробуту в державі

Зміст

Вступ

1. Фінансова політика як засіб підвищення суспільного добробуту в державі

1.1 Завдання та принципи державної політики

1.2 Значення та роль місцевих фінансів у фінансовій політиці

2. Зміст фінансової політики в контексті державного регулювання економіки

2.1 Фінансова та бюджетна системи

2.2 Податкове регулювання

2.3. Грошово-кредитне регулювання

2.4 Банківська система

3. Форми реалізації фінансової політики

4. Особливості фінансової політики України та шляхи її вдосконалення

4.1 Фінансова політика України на сучасному етапі її розвитку

4.2 Вплив фінансової політики на соціальну сферу

5. Напрямки удосконалення фінансової політики

Висновки

Використана література

Вступ

Фінансова політика держави це досить складна сфера діяльності законодавчої і виконавчої влади, яка включає заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення її економічного і соціального розвитку. Своє конкретне вираження фінансова політика знаходить в чинній системі мобілізації фінансових ресурсів та їх використання для задоволення різноманітних потреб держави, підприємницьких структур і населення.

Правову основу і конкретні напрямки реалізації фінансової політики в демократичній державі становить фінансове законодавство. У ньому повинна бути точно визначена компетенція всіх суб'єктів економічної системи щодо повноважень і відповідальності в фінансовій сфері. На основі чинного законодавства органи виконавчої влади видають нормативні акти для успішнішого втілення фінансової політики. Ці акти покликані .конкретизувати механізм її виконання. Виконавча влада постійно здійснює заходи щодо удосконалення фінансового механізму реалізації фінансової політики.

Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Зовнішніми є, зокрема, фактори залежності держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції до світових економічних систем тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, -- це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту народу, інтелектуальний рівень населення, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвиток форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. З огляду на це фінансова політика є динамічним процесом, що змінюється і коригується з урахуванням практичної потреби.

Водночас є загальні принципи фінансової політики для держав із ринковою економікою, розвинутими демократичними засадами суспільного життя. За цих умов фінансова політика має спрямовуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей економіки, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти як шляхом вишукування додаткових інвестицій в цій галузі та стимулювання залучення додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і шляхом створення сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів -- надання податкових пільг, вільного вивезення одержаного прибутку, гарантії збереження майна та захисту іноземних інвесторів.

Фінансова політика -- форма свідомої діяльності відповідних владних структур, але її принципи й цілі формуються відповідно до того, яка модель економічної системи прийнята в даній державі і яку кінцеву мету економічної діяльності визначено її політичними силами, що перебувають при владі.

1. Фінансова політика як засіб підвищення суспільного добробуту в державі

1.1 Завдання та принципи державної політики

У державі, побудованій на демократичних засадах із ринковою моделлю економіки, основним завданням фінансової політики є забезпечення фінансової стабільності в державі і на цій основі -- досягнення невпинного збільшення темпів економічного розвитку основного-джерела підвищення суспільного добробуту.

З огляду на це економіка держави повинна бути високоефективною. Однак темпи економічного зростання Можуть бути досить високими, але багатство держави може навіть зменшуватися, населення ставати все біднішим. Тому дуже важливо, з якими затратами досягнуто економічне зростання.

Фінансова політика повинна бути підпорядкована основній меті -- досягненню підвищення суспільного добробуту. Але для цього фінансова політика повинна також сприяти зростанню ефективності виробництва і насамперед підвищенню продуктивності праці, впровадженню матеріало- та ресурсозберігаючих технологій, побудові раціональної структури економіки тощо. Тому першим принципом фінансової політики є неухильне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення[9, c. 59].

Звісно, в умовах ринкової економіки діють саморегуляційні фактори, які забезпечують приплив і перерозподіл капіталів у і сфері виробництва. Механізм ринку робить усіх учасників виробничого процесу зацікавленими у збільшенні виробництва й одержанні доходу на капітал. Це головна рушійна сила ринку. Ринок не всесильний, але він дає можливість успішніше розв'язувати головні проблеми економіки порівняно з іншими господарськими системами і, насамперед, заснованими на централізованому плануванні.

Проте в умовах змішаної економіки або економіки перехідного періоду помилково недооцінювати роль держави в проведенні фінансової політики. Адже на тлі реформацій, що потребують величезних затрат фінансових ресурсів, мобілізувати ці кошти й визначити напрямки їх використання можна лише на державному рівні.

Іншим важливим напрямком фінансової політики держави є мобілізація й використання фінансових ресурсів для забезпечення соціальних гарантій. Як зазначалося, можливості ринкової економіки все ж обмежені, особливо при розв'язанні соціальних проблем суспільства, оскільки більшість соціальних гарантій є загальнодержавними та їх не можуть забезпечити окремі підприємницькі структури і навіть великі компанії. До таких соціальних гарантій належать освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, державне управління, єдині енергетичні та комунікаційні системи тощо. Не менш важливими для суспільства є соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інші види допомоги [9, c. 60].

На сьогодні надання соціальних послуг населенню є однією з найважливіших функцій держави в економіці, де панує вільна конкуренція. Вони фінансуються з центрального та місцевих бюджетів. Обсяги соціальних гарантій значною мірою визначають розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через бюджет. У зв'язку з цим у фінансовій політиці держави питання фінансового забезпечення соціальних гарантій посідає одне з головних місць. Його принцип можна сформулювати як пошук постійне вдосконалення форм і методів мобілізації використання фінансових ресурсів на соціальні та інші загальні потреби громадян.

Третій напрямок фінансової політики спрямований на запровадження такого фінансового механізму, який зумовлює раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, що загрожують здоров'ю людини. І для цього держава, з одного боку, домагається від виробничих: структур, аби вони несли витрати з, відшкодування й відновлення довкілля, а з другою боку, держава, використовуючи фінансові інструменти - податки, штрафи, й інші санкції,-- домагається закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій[9, c. 60-61].

Отже, фінансова політика держави має бути спрямована на забезпечення права людини жити в умовах здорового навколишнього середовища. На жаль, це право людини постійно порушується і за планової, і за ринкової економіки.

Завдання й принципи фінансової політики в кожному конкретному випадку, в кожній державі, в певний проміжок часу можуть змінюватися. Зокрема, для України нині важливо проведення і фінансування заходів щодо соціального захисту громадян, які потерпіли від аварії на Чорнобильській АЕС, завдання з конверсії військової промисловості, прискореного розвитку агропромислового комплексу тощо.

1.2 Значення та роль місцевих фінансів у фінансовій політиці

Місцеві фінанси, будучи складовою частиною державних фінансів, є самостійною економічною категорією, яка віддзеркалює відношення, пов'язані з розподілом і перерозподілом вартості валового внутрішнього продукту шляхом формування та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів на різних рівнях місцевого самоуправління. У зв'язку з цим місцеві фінанси, як і державні фінанси, є також складовою частиною базису суспільства, бо являють собою певну частину виробничих відносин.

Розвиток продуктивних сил, який відбувається у відповідності з дією об'єктивних законів діалектики та законів розвитку суспільства, неминуче впливає на формування фінансових відносин і приводить до виникнення їхніх нових сфер і ланок. Так, розвиток продуктивних сил Пруссії на початку XI століття потребував проведення економічних і політичних реформ, при цьому значна увага приділялася реформі місцевого управління, що сприяло організації і розвитку місцевих фінансів. Це пов'язано з тим, що виконання управлінських функцій на місцевому рівні потребує певних фондів грошових коштів. Важливо зазначити, що сфера місцевих фінансів виділилася із загальнодержавних фінансів майже 200 років тому, про що свідчать дослідження, проведені Кравченком В. І. в його роботі "Місцеві фінанси".

У Росії місцеві фінанси почали формуватися після земської реформи і створення органів земського самоврядування у 1864 році. Подальший розвиток місцевих фінансів у Росії відбувався до 30 років XX століття. Треба сказати, що після 1917 року радянський уряд розробляв деякі заходи щодо подальшого розвитку місцевих фінансів, але зміни, які відбулися у сфері економіки і політики країни, привели до змін у структурі власності на засоби виробництва, скасування поділу бюджету на державний та місцевий у червні 1920 року, централізації фінансів і ліквідації органів місцевого самоуправління.

Практично відродження місцевих фінансів почалося в період перебудови-і переходу до ринкових відносин у 1990 році, коли в СРСР були відновлені органи місцевого самоуправління[27, c.60].

В Україні процес становлення і розвитку місцевих фінансів відбувався як у Росії та СРСР. Це пов'язано з тим, що Україна була складовою частиною Росії, а потім входила до складу СРСР. Самостійний розвиток місцевих фінансів в Україні почав здійснюватися з моменту проголошення незалежності України та прийняття перших законодавчих і нормативних актів Верховною радою та урядом. Так, Статус місцевого самоврядування був відновлений Конституцією України і Законом України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоуправління", який був введений у дію 27 березня 1992 року і яким було визначено їх фінансово-економічну базу.

Виникнення нових сфер і ланок фінансових відносин на загальнодержавному та місцевому рівні, які відповідають рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, потребує перегляду фінансової політики як складової частини надбудови на кожному історичному етапі розвитку суспільства. Слід зазначити, що характер базису суспільства встановлюється структурою власності на засоби виробництва і визначає основи довгострокової економічної і фінансової політики держави та її регіонів. Тобто структура власності на засоби виробництва є визначальною у розробці стратегії фінансової політики держави та її регіонів.

Крім того, структура власності на засоби виробництва диктує розвиток або згортання демократичних засад розбудови державного устрою. У зв'язку з цим єдина економічна і політична основа діяльності загальнодержавних та місцевих органів влади й управління потребує єдності дій у межах визначених повноважень. Тому стратегічна спрямованість фінансової політики України у період переходу від адміністративно-командних методів управління, де панувала державна форма власності на засоби виробництва, до ринкових мала передбачати розробку комплексу заходів щодо підтримки розвитку різних форм власності як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях.

З метою формування різних форм власності й реалізації державної політики з питань розвитку та підтримки малого підприємництва Президент України 12 травня 1998 року видав Указ "Про державну підтримку малого підприємництва". У відповідності з цим указом місцеві органи самоуправління прийняли положення про створення грошових фондів підтримки підприємництва, малого та середнього бізнесу в регіонах країни, але заходи, які були розроблені, виявилися малоефективними тому, що отримані підприємствами кошти не тільки використовувалися малоефективно, а й не поверталися або поверталися у фонд несвоєчасно і не в повному обсязі.

Підприємства, які отримують фінансову і допомогу, повинні повертати її з урахуванням зміни курсу національної грошової одиниці щодо іноземної валюти на момент отримання та повернення, а при несвоєчасному поверненні коштів застосовувати штрафні санкції, які включали б вилучення майна підприємства і перехід його до комунальної власності. В цілому проведені заходи не повною мірою сприяли розвитку різних форм власності, підприємництва, малого та середнього бізнесу[27, c.60-61].

За даними Державного комітету статистики, промислове виробництво за формами власності у 1999 році розподілилося в цілому по країні так: приватна форма власності становила 0,2%, колективна -- 70,7%, власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав -- 0,5%. При цьому в Сумській, Хмельницькій, Черкаській областях розвиток приватної форми власності знаходиться на нульовій позначці. Найбільшого розвитку ця форма власності набула в Чернівецькій -- 5,1% та Закарпатській області -- 2,7%.

Колективна форма власності найменшими темпами розвивалася в Рівненській, Одеській, Харківській областях та у Севастополі і відповідно становила 38,2%, 39,1%, 38,7% і 29,3%[22, c.320].

Зважаючи на те, що в Україні понад 10 років запроваджуються ринкові методи господарювання, можна вважати: розвиток різних форм власності відбувається дуже низькими темпами і не сприяє конкурентоздатності підприємств, породжує корумпованість, розвиток тіньової економіки та інші негативні явища в економіці країни, про що свідчить створення підприємств і організацій в офшорних зонах, основною метою яких є незаконне вилучення основних фондів державних підприємств і передача їх приватним та колективним підприємствам, а також відмивання незаконно отриманих доходів, що призводить до занепаду виробництва в Україні.

Важливо відзначити й те, що в Україні відсутні дієві заходи щодо залучення інвестицій в основний капітал як на загальнодержавному рівні, так і на місцевому, а це призводить до скорочення основних фондів. Як свідчать дані Комітету статистики, за період із 1985 до 2003 року інвестиції в основний капітал зменшилися з 44690 млн. грн. до 12197 млн. грн., або в 3,66 разу. У Чернівецькій області інвестиції в основний капітал зменшилися в 6,74 разу, і Миколаївській області інвестиції зменшились у 5,48 разу, в Харківській -- у 4,3 разу, в Івано-Франківській -- у 2,96 разу.

Аналогічна ситуація склалася і в інших областях України. У Чернівецькій області інвестиції в розрахунку на душу населення скоротилися з 1985 року з 3604,3 грн. до 88,8 гри. у 2003 році, у Київський області цей же період інвестиції у розрахунку на душу населення скоротилися з 1243,4 грн. до 267,3 грн., у Запорізькій -- з 1172,2 грн. до 329,6 грн. [22, c.320]. Така тенденція в економіці країни призведе до того, то виникне значна різниця в забезпеченні основними фондами процесу виробництва в областях України. то позначиться на кількості робочих місць, продуктивності праці, обсягах виробництва, а отже, і на сумі власних фінансових ресурсів, на які може розраховувати регіон.

Стимулювання інвестицій для розширення виробництва за рахунок коштів підприємницьких структур має здійснюватися з урахуванням форми власності, галузі виробництва, природних умов територіального розміщення та інших факторів. Тут потрібен диференційований підхід, оскільки лозунг про створення однакових можливостей для усіх є нічим іншим, як спрощенням проблеми до такого рівня, що вона втрачає зміст і практичне призначення. Звісно, при цьому мають також надаватися податкові пільги, гарантії вільного ціноутворення, створюватися сприятливі форми кредитування.

2. Зміст фінансової політики в контексті державного регулювання економіки

2.1 Фінансова та бюджетна системи

На рівні державного регулювання економіки фінансова політика проявляється через формування видатків та доходів країни. Фінанси в загальному їх трактуванні означають застосування різноманітних способів розподілу ВВП на централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів. Через розподільчу та контрольну функції фінанси активно впливають на процес суспільного відтворення, опосередковуючи, по-перше, створення фондів нагромадження та споживання і, по-друге, додержання пропорції обігу натуральних і грошових ресурсів та їх раціональне використання.

Фінансова система кожної країни має свою специфіку. В Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок.

Основною ланкою фінансової системи і найважливішим комплексом засобів державного регулювання економіки є державні фінанси. Через державні фінанси перерозподіляється значна частка ВВП: в Японії та Росії -- близько 1/3, у Франції та Нідерландах -- близько 1/2, у Швеції -- понад 2/3. В Україні питома ваг видатків зведеного бюджету у ВВП становить менше 30 %.

Правовою основою бюджетного регулювання в Україні є Конституція України, Бюджетний кодекс України (2001 p.), закон про Державний бюджет України на відповідний рік та інші нормативно-правові акти.

Інформаційною базою для прийняття управлінських рішень і питань ефективного використання фінансових ресурсів є зведений баланс фінансових ресурсів держави. Метою розроблення балансу є визначення обсягів фінансових ресурсів держави на прогнозний період, можливостей їх використання для фінансування економічних і соціальних програм розвитку, а також встановлення оптимальних напрямів їх розподілу та використання. Зведений баланс фінансових ресурсів України складається щорічно (таблиця 2.1) [11, c. 83].

Таблиця 2.1 - ЗВЕДЕНИЙ РІЧНИЙ БАЛАНС ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ (ДАНІ УМОВНІ)

У зведеному балансі фінансових ресурсів доходи та видатки бюджетів (перша стаття ресурсної та видаткової частин балансу) включають сумарні показники доходів і видатків державного та місцевих бюджетів. Ресурси підприємств та організацій складаються з прибутку (після сплати податку), амортизаційних та інших відрахувань (наприклад, на шляхові роботи) державних підприємств, установ та організацій. До державних фінансів належать також кошти державних цільових фондів. Цільовими фондами в Україні є пенсійний, соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Основна частка державних доходів і витрат акумулюється та перерозподіляється через бюджетну систему. В Україні бюджетна система складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування (бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань). Організація та принципи побудови бюджетної системи, а також взаємозв'язок між її окремими ланками характеризуються поняттям «бюджетний устрій». Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою та адміністративно-територіального поділу країни.

У загальному розумінні бюджет -- це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій певної організації. Державний бюджет -- це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади та місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. Саме за допомогою державного бюджету формується основна політика держави.

Державні доходи -- це, по-перше, грошові відносини з приводу розподілу ВВП і, по-друге, частка ВВП, використовувана державою для здійснення своїх функцій. На рисунку 2.1 представлено структуру доходів Державного бюджету за 2004[1].



Рисунок 2.1. Структура доходів Державного бюджету України на 2004 рік , %

2.2 Податкове регулювання

Особлива роль у фінансовій політиці держави належить податковій політиці. Податки є одним із найважливіших видів державних доходів, що їх одержує держава на підставі своїх владних повноважень. Податок -- це обов'язковий платіж, який стягується до бюджету з юридичних осіб і громадян.

Сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів до бюджетів, а також сукупність державних податкових органів та їх компетенція становлять податкову систему. Тобто податкова система складається з системи оподаткування та системи податкових органів. Основними принципами, на яких ґрунтується податкова система, є[11, c. 96]:

1. Принцип обов'язковості сплати податків -- передбачає встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства.

2. Принцип рівності суб'єктів оподаткування та недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації -- забезпечується однаковим підходом до суб'єктів господарювання щодо визначення зобов'язань зі сплати податків.

3. Принцип соціальної справедливості -- означає організацію соціальної підтримки малозабезпечених верств населення запровадженням економічно обґрунтованого оподаткування, тобто встановлення неоподатковуваного мінімуму та диференційованого пропорційно-прогресивного оподаткування доходів громадян.

4. Принцип стабільності -- означає незмінність податків та їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного періоду.

5. Принцип наукової обґрунтованості -- передбачає встановлення податків на підставі реальних показників стану та фінансових можливостей економіки. При цьому враховується необхідність досягнення збалансованості видатків бюджету з його доходами.

6. Принцип рівномірності сплати податків -- забезпечується встановленням строків сплати виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування видатків.

7. Принцип компетентності - означає встановлення та скасування державних податків, а також пільг щодо оподаткування тільки Верховною Радою.

8. Принцип єдиного підходу - передбачає забезпечення однакового підходу до розроблення законів про оподаткування з обов'язковим визначенням платника податку, об'єкта оподаткування, податкової бази, строків і порядку сплати податку та підстав для надання податкових пільг.

Прибутковий податок з громадян забезпечує близько 5 % доходів бюджету. Цей податок громадяни України та особи без громадянства, які проживають на території України і мають самостійні джерела доходів, сплачують, як правило, за місцем джерела доходу або за місцем проживання.

Об'єктом оподаткування у громадян, які мають постійне місце проживання в Україні, є сукупний оподатковуваний дохід за календарний рік (що складається з місячних сукупних оподатковуваних доходів), одержаний ними з різних джерел як в Україні, так і за її межами. Громадяни, які не проживають в Україні, але мають джерела доходів в Україні, сплачують податок із цих джерел доходів за ставкою 20 % без виключення неоподатковуваного мінімуму і надання пільг.

Оподаткування доходів громадян здійснюється за комбінованою системою. При цьому визначається розмір неоподаткованого мінімуму, а потім, через кожні п'ять або десять розмірів неоподаткованого мінімуму податок вилучається за прогресивною шкалою. У Податкового кодексу України передбачено зміну форми оподаткування доходів громадян з прогресивно-пропорційної на пропорційну з установленням ставки 13 %.

На рисунку 2.2 представлено структуру податкових надходжень до державного бюджету України[1]

Рисунок 2.2 - Структура податкових надходжень до державного бюджету України на 2004 рік

2.3 Грошово-кредитне регулювання

Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів фінансової політики держави. Сутність державного регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.

Грошово-кредитна політика -- це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегіям цілям соціально-економічної політики держави: стабілізація сукупного обсягу виробництва, зайнятості й рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і позицією грошей. Визначаючи тактичні та оперативні завданню грошово-кредитної політики потрібно враховувати необхідні диференціації залежно від конкретної макроекономічної ситуації.

Практика монетарної політики повинна бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон'юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» -- політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати покупний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли обхідно стимулювати виробництво.

Державна економічна політика, зорієнтована передусім на використання грошово-кредитних засобів, називається монетарською. Монетаристська політика є найрезультативнішою за умов розвиненої ринкової економіки, інституціональної та юридичної інфраструктури, домінування в суспільстві підприємницької психології, високого ступеня залежності економічних суб'єктів від кредитів і низьких або очікуваних параметрів інфляції. Коли в державній економічній політиці переважають методи адміністративного регулювання, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому разі виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.

Вибір напрямів грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має враховувати і зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної та валютної політики.

2.4 Банківська система

Функціонування економіки можливе лише за наявності фінансових коштів. Кредитно-фінансове обслуговування суб'єктів економіки є найважливішою функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних (Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України) та комерційних банків різних видів і форм власності.

Основною ланкою банківської системи є банк. Банки -- це установи, функцією яких є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучених коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування економіки, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених законодавством.

Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної кон'юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків. У період економічної кризи й політичної нестабільності банки скорочують довгострокові інвестиції у виробництво, зменшують терміни кредитування, збільшують доходи не за рахунок основної, а переважно за рахунок побічної діяльності. Навпаки, за умов стабільності та економічного піднесення банки активізують свою роботу як з обслуговування діяльності підприємств, так і з довгострокового кредитування господарства. Доходи банків формуються, головно, за рахунок традиційних процентних надходжень за кредити. Той факт, що банки в гонитві за прибутком мають тенденцію до зміни грошової пропозиції у напрямі посилення циклічних коливань, зумовлює необхідність державного впливу на пропозицію грошей в анти циклічному напрямі. Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банківської справи в країні належить центральному державному банку[11, c. 108-109].

У більшості країн світу центральний банк функціонує окремо від уряду. Така особливість взаємовідносин між центральним банком і державними органами називається автономією (незалежністю) центрального банку. Автономія означає, що, по-перше, банк здійснює самостійну політику для досягнення цілей, окреслених статутними положеннями, по-друге, рішення банку не можуть бути скасовані будь-якими іншими державними структурами.

3. Форми реалізації фінансової політики

Важливим етапом здійснення фінансової політики в державі є вибір форм і методів її реалізації. Реалізація фінансової політики політичними силами, що перебувають при владі, є досить складним процесом, який потребує відпрацювання повної стратегії і тактики у використанні фінансів при управлінні економічними й соціальними процесами в державі.

За наявної практики для оцінки успішності проведення фінансової політики в державі використовують, як правило, два показники -- рівень дефіциту бюджету та стабільність національної .грошової одиниці. Однак це інтегральні показники, на кожного з яких впливає велика кількість факторів, що можуть складати самостійні напрямки фінансової політики.

Так, рівень дефіциту бюджету перебуває в прямій залежності від проведення бюджетної і: податкової політики. Реалізація бюджетної політики, яка б сприяла скороченню дефіциту бюджету і тим самим недопущенню інфляції потребує насамперед приведення витрат бюджету у відповідність із наявними доходами.

Доходи бюджету можуть скорочуватися як в результаті об'єктивних, так і суб'єктивних причин, проте держава не завжди своїми діями приводить у відповідність видаткову частину бюджету з наявними доходами. В результаті виникає дефіцит, який .може покриватися внутрішніми, або зовнішніми запозиченнями, а у разі їх відсутності -- додатковою емісією грошей.

Зовнішні та внутрішні запозичення тимчасово зменшують фінансові негаразди в державі, проте вони потенційно сприяють збільшенню дефіциту бюджету в подальшому, коли настає строк повернення запозичень і виплати процентів за ними. Але у тому разі, якщо внутрішні та зовнішні запозичення використані на фінансування капітальних вкладень або високоефективних економічних програм, то їхній інфляційний вплив буде дещо нейтралізований, оскільки одержаний ефект частково перекриє майбутні витрати, спрямовані на повернення боргів і виплату процентів за ними. Якщо ж запозичення використані на фінансування: поточних, витрат, то це лише відстрочена інфляція[9, c. 61].

Покриття дефіциту бюджету за рахунок емісії грошей є безпосереднім сприянням інфляції, що з економічного погляду є додатковим податком з юридичних і фізичних осіб. Бюджетна політика тісно пов'язана з податковою. Це два боки одного й того ж явища -- фінансової політики. Якщо ж розглядати лише видаткову частину бюджету щодо вжиття певних заходів для її здійснення, то можна стверджувати, що це сфера бюджетної політики, але видатки не можна розглядати окремо від доходів. Питання доходів -- це питання податкової політики, і їх також слід розглядати у зв'язку із видатками.

3 огляду на це конкретні форми та методи реалізації бюджетної й податкової політики передбачають:

знаходження й використання науково обґрунтованої величини перерозподілу фінансових ресурсів через бюджетну систему відповідно До рівня економічного розвитку держави, використання методів державного регулювання економічного та соціального розвитку;

удосконалення бюджетного процесу, запровадження його чіткої регламентації на стадіях; розробки проекту бюджету, його виконання й контролю за витрачанням коштів, створення науково обґрунтованої системи прогнозування показників бюджету, поступовий перехід до середньострокового та перспективного фінансового і бюджетного планування;

скорочення обсягу окремих видів дотацій та субсидій, які надаються з бюджету, з одночасним посиленням соціального захисту малозабезпечених верств населення;

постійне здійснення фінансового контролю за діяльністю державних підприємств, організацій та установ з метою запобігання безгосподарності та марнотратству, ефективне використання бюджетних коштів і державного майна;

вдосконалення між бюджетних відносин, забезпечення їх стабільності, посилення зацікавленості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів і своєчасному справлянні податків;

досягнення стабільності податкової системи та її спрощення, зниження податкового навантаження, справедливий підхід до всіх платників податків, скасування чисельних пільг, що негативно позначається на формуванні вартісних показників в економіці держави;

при оподаткуванні юридичних осіб необхідно поступово зменшувати нарахування на фонд оплати праці, які впливають на рівень цін, їхню структуру, конкурентоспроможність українських товарів. Щодо оподаткування фізичних осіб, то необхідно зменшувати податкове навантаження на громадян із порівняно низькими доходами[9, c. 62-63].

Важливе значення для здійснення фінансової політики та оздоровлення фінансового становища в державі має розвиток фінансової інфраструктури, насамперед впровадження медичного й соціального страхування, розширення страхування житла, транспортних засобів, майнової відповідальності. Це та заходи щодо емісії цінних паперів, їх розміщення серед населення дадуть змогу мобілізувати вільні кошти для фінансування інвестиційних проектів з коротким терміном окупності.

Вилучення з обігу вільних готівкових коштів сприятиме також стабільності грошової одиниці, що, як зазначалося вище, є одним із важливих показників фінансової політики. Цьому повинна сприяти також капіталізація банків шляхом залучення ними додаткового акціонерного капіталу, капіталізації свого прибутку, реорганізації банків через злиття або приєднання, запровадження жорсткого контролю за регулюванням ліквідності комерційних банків; розроблення стратегії забезпечення стабільної роботи великих банків на основі реалізації програм збільшення їх капіталу та реструктуризації активів; удосконалення механізму залучення коштів іноземних інвесторів до банківської системи країни.

Напрямком реалізації фінансової політики, спрямованої на досягнення фінансової стабільності, є подальше розширення безготівкових форм розрахунків комерційних банків із фізичними особами у торговельній, побутовій ти інших сферах обслуговування населення завдяки створенню системи електронних пластикових карток, переведення доходів громадян на вклади та розрахункові рахунки в установах банків; проведення розрахунків чеками, перерахування коштів із банківських рахунків населення за придбані ним товари, одержані послуги, комунальні платежі тощо.

Важливою складовою фінансової політики в державі є здійснення заходів щодо успішного функціонування фондового ринку, який сприяє обігу та раціональному розміщенню фінансових ресурсів, створює умови для залучення вітчизняних та іноземних інвесторів, для добросовісної конкуренції та обмеження монополізму. Для подальшого розвитку й ефективного функціонування фондового ринку важливого значення набуває пріоритетний розвиток корпоративних цінних паперів, розбудова інфраструктури фондового ринку, в тому числі створення надійної централізованої системи -- національного депозитарію.

З огляду на це важливо створити єдину систему управління державним боргом для забезпеченню зменшення вартості обслуговування урядових запозичень. Складовими фінансової політики є сприяння раціональному витрачанню ресурсів, максимальному використанню можливостей для ефективного промислового та аграрного розвитку, визначенню структурних пріоритетів, формуванню економічних умов для динамічного розвитку вітчизняного виробництва й національного капіталу.

4. Особливості фінансової політики України та шляхи її вдосконалення

4.1 Фінансова політика України на сучасному етапі її розвитку

Фінансова політика як система заходів держави по створенню та використанню фінансів на сучасному етапі економічного розвитку України має за мету підтримку фінансової стабілізації шляхом проведення необхідних заходів щодо витрачання бюджетних коштів, зміцнення фінансового становища підприємницьких структур, удосконалення податкової системи, поліпшення управління державним боргом, досягнення соціальної спрямованості державних витрат, що є логічною основою корекції економічних реформ. Фінансові ресурси, які створюються в державі, групуються за відповідними ознаками, що утворюють підсистеми фінансової системи, а саме: державні фінанси, фінанси підприємницьких структур, централізовані і децентралізовані фонди цільового призначення, державний кредит, резервні і страхові фонди, фінансовий ринок.

В останні роки здійснювались певні заходи щодо зміцнення фінансового стану підприємницьких структур, Так, в результаті запровадження змін до механізму обрахунку податку на прибуток вони мали в своєму розпорядженні достатні фінансові ресурси. Також скасовано дію понижувального коефіцієнта амортизації та відрахувань від амортизації.

В той же час, якщо розглядати динаміку структурних показників щодо фінансів підприємств, можна відмітити тенденцію відносної стабілізації на протязі останніх трьох років частки їх ресурсів у загальній сумі ресурсів держави[17, c. 29-30].

Пояснюється це в значній мірі структурними зрушеннями, що відбувались, передусім, у зв'язку із збільшенням питомої ваги позабюджетних фондів, особливо в останні два роки. Тому, очевидно, більш достовірно характеризуватимуть фінанси підприємств показники в абсолютних вимірах. Зокрема, величина фінансових ресурсів підприємств, що зараз становить майже 35,1 млрд. грн., свідчить про вагомість коштів, якими розпоряджаються підприємницькі структури країни[17, c. 29].

До того ж слід враховувати, що в зв'язку з прогнозованими нововведеннями в системі оподаткування абсолютна величина фінансових ресурсів підприємств і далі буде зростати, тому важливо, щоб їх використання було ефективним. Однак поки ще не створено надійного механізму використання цих ресурсів самими підприємствами.

Однією з причин такої ситуації є слабкий розвиток фондового ринку, що дозволяв би найбільш ефективно використовувати тимчасово вільні кошти. Як результат - питома вага прибутку, що надходить на виробничий розвиток, залишається незмінною, рівно як і на соціальні цілі.

Така ситуація вимагає розробки певних заходів для забезпечення пожвавлення інвестиційної діяльності підприємств. Тому держава на даному етапі перехідного періоду, враховуючи значущість проблеми розвитку діяльності вітчизняного виробництва, повинна мати ефективні Інструменти, в тому числі й податкового впливу, як на обсяги отримуваних підприємствами прибутків, так і на їх використання.

Більш важливою ланкою в аналізі фінансових ресурсів, що розглядаються у фінансовому балансі держави, є питома вага цих ресурсів у ВВП. Аналіз співвідношення цих показників у періоді, що аналізується, свідчить, що в перерозподілі валового внутрішнього продукту через фінансову систему спостерігається така тенденція: у порівнянні з попередніми роками питома вага фінансових ресурсів у ВВП в 1996 році скоротилась на до 60,9 відсотка, потім, за винятком 1997 року, цей показник не перевищував 66,9 відсотка[17, c. 31].

Це свідчить про певне скорочення перерозподільних процесів, які здійснюються за допомогою фінансів в економіці держави.

Зведений бюджет як поєднання державного та місцевих бюджетів є головним важелем активної фінансової політики держави. Проведення її на даному етапі розвитку здійснюється в напрямку першочергового виконання таких завдань:

- формування проектів бюджету на підставі реального визначення його доходної частини, а видатків - у межах наявних фінансових ресурсів;

- досягнення достатньої обґрунтованості макроекономічних показників, що є основою бюджетного прогнозування;

- розвиток та удосконалення нормативно-правової бази в напрямку підвищення прозорості бюджетного процесу та розподілу відповідальності між відповідальними за його виконання;

- удосконалення між бюджетних відносин з метою підвищення ефективності бюджетної політики на рівні окремих регіонів;

- розширення джерел доходної частини бюджету за рахунок упорядкування більшості податкових пільг та розширення кола платників податків;

- сприяння процесам макроекономічної стабілізації та структурної перебудови економіки, реалізації інвестиційної політики за рахунок залучення коштів підприємств, населення та іноземних інвестицій;

- забезпечення фінансовими ресурсами соціальних програм з одночасним посиленням контролю за дотриманням фінансової дисципліни, цільовим і ефективним використанням державних коштів на ці цілі[17, c. 31].

Зокрема, в минулих роках проводилася робота над реформуванням та вдосконаленням фінансової системи держави, вживалися заходи щодо забезпечення ефективного витрачання державних коштів, зміцнення фінансового становища товаровиробників, удосконалення податкової системи, виконання зовнішніх і внутрішніх боргових зобов'язань.

Така орієнтація фінансової політики вимагала жорсткої залежності державних витрат від надходжень до бюджету.

Протягом останніх років здійснюються кроки на досягнення найбільшої ефективності та контрольованості державних видатків, з врахуванням наявних фінансових можливостей. Цій меті слугувало впровадження прозорого механізму витрачання коштів не тільки на рівні бюджетних організацій, а й державних підприємств, шляхом запровадження нових механізмів складання періодичної фінансової звітності. Фінансова політика починаючи з 1996 року змінила і структуру бюджетних видатків: вони значно скоротилися на фінансування народного господарства та надання бюджетних позичок. В той же час мало місце певне зменшення питомої ваги витрат на соціальний захист населення, соціально-культурну сферу.

Розпочато реформування бюджетних відносин між центральним та регіональним рівнями влади на основі розподілу відповідальності за розв'язання економічних і соціальних проблем України та окремих адміністративно-територіальних утворень.

Створені певні умови для управління наявними коштами Державного бюджету України і коштами державних позабюджетних фонді, та започатковано запровадження їх касового виконання через Державне казначейство.

З метою створення єдиної інформаційної системи зведення державних доходів та видатків на всіх рівнях влади, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних даних Верховна Рада України затвердила Загальну структуру бюджетної класифікації України, яка починаючи з 1997 року впроваджена в практику. В наступні роки використання цієї системи поступово вдосконалювалось[17, c. 32-33].

державний політика фінанси бюджетний

4.2 Вплив фінансової політики на соціальну сферу

Важливим показником, що характеризує діяльність держави в умовах ринкової економіки, є питома вага сукупних витрат держави у валовому внутрішньому продукті. Цей показник визначає місце держави в системі ринкових відносин і певною мірою тип ринкової моделі країни. Сама ж структура видатків держави та їхня частка у ВВП є індикаторами пріоритетності тієї чи іншої функції держави. На сьогодні найбільшу питому вагу в бюджетах демократичних держав мають видатки на соціальні потреби, що свідчить про виняткову роль соціальної функції держави.

В Україні видатки на соціальні цілі становлять понад 50 відсотків зведеного бюджету. Найбільшу питому вагу у видатках на соціальні цілі становлять видатки на соціальний захист населення.

Потреба у політиці соціального захисту і відповідних засобах її проведення при переході від адміністративно-командної економічної системи до системи з орієнтацією на ринок визначається необхідністю заходів, спрямованих на недопущення надмірного зниження рівня життя найменш забезпечених і най-вразливіших верств населення. Деякі такі засоби соціального захисту працюватимуть тільки в період переходу до ринку, тоді як інша їхня частина діятиме й далі як невід'ємний елемент ринкового економічного укладу. До числа тимчасово діючих заходів соціального захисту належать різні види обмеженого субсидування, а також чітко спрямовані зусилля на скорочення безробіття. Ці зусилля можуть бути віднесені до категорії захисних чи компенсаційних заходів, необхідних у перехідний період, в тому і полягає їхня відмінність від організаційно оформлених механізмів "офіційного соціального забезпечення", які спрацьовують у випадку характерних для певних етапів життя людини.