Тимчасові заходи соціального захисту мають суттєве значення у цілому ряді випадків. Вважається, що вони можуть допомогти більш плавно і в найкоротші строки реалізувати програми системних перетворень.

Нині Україна має досить розгалужену систему соціального захисту населення. Близько 80 відсотків сімей одержують соціальні виплати, різного роду допомогу, компенсації або ж мають окремі пільги за рахунок коштів бюджетів усіх рівнів, соціальних фондів, коштів підприємств, організацій тощо.

На сьогодні нараховується понад 20 видів різних видів допомог та пільг, а надання їх закріплено десятками законів. Система є складною, окремі соціальні програми не мають стабільного фінансування або ж при їх затвердженні не передбачалися цільові джерела фінансування, соціальні пільги та допомоги нерідко дублюються. Дохідна база бюджетів України як держави з перехідною економікою звужує масштаби заходів соціального захисту. Така нестача доходів обмежує свободу дій щодо додаткових доходів на організаційно оформлені елементи комплексу заходів соціального захисту[8, c.271-272].

Ще одна вада -- розпорошеність коштів у соціальній сфері за умов фінансової нестабільності в країні -- призвела до значного зменшення основних соціальних виплат і допомог навіть для тих громадян, які їх конче потребують.

Основні принципи системи соціального захисту закладені в Конституції України, зокрема стаття 46 Конституції "гарантує громадянам право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття від незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення". Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Результатом діяльності галузей соціальної сфери є створення духовних цінностей, соціально-культурних і побутових послуг.

Об'єктом впливу соціальної сфери є матеріальне виробництво. Однак зміст цього впливу може розглядатися як двосторонній процес з обміну результатами праці, що становить основу економічних, у тому числі фінансових, відносин.

Галузі соціальної сфери активно впливають на збільшення обсягу валового внутрішнього продукту, прискорення науково-технічного прогресу, зростання продуктивності праці, підвищення кваліфікації робочої сили і є одним із важливих факторів зростання ефективності виробництва.

Однак функціонування галузей соціальної сфери багато в чому залежить від удосконалення фінансових відносин в них, які складаються в процесі руху різноманітних за джерелами, призначенням, порядком формування та використання фондів фінансових ресурсів. Структура цих відносин досить різноманітна. Вона включає відносини підприємств, організацій, установ та галузей з бюджетом, внутрішньо та міжгалузеві відносини, відносини з населенням.

У галузях соціальної сфери використовуються значні фонди фінансових ресурсів. Вони становлять понад 30 відсотків валового внутрішнього продукту. Крім того, галузі соціальної сфери щороку отримують у своє розпорядження кошти за надані послуги та виконані роботи.

Зміна економічної системи зачіпає всі структури суспільства, в тому числі соціальну сферу. Насамперед тут необхідні зміни в системі бюджетного фінансування та широкий розвиток госпрозрахункових відносин.

Зростають вимоги до методів організації та планування доходів і витрат галузей соціальної сфери на всіх рівнях управління. При плануванні бюджетних асигнувань, власних доходів, витрат установ і організацій цієї сфери мають застосовуватися нові методологічні рішення.

Однією з найважливіших умов підвищення наукового обґрунтування планування витрат, що спрямовуються з бюджету на соціальний розвиток, є застосування довгострокових економічних нормативів та фінансових норм. Ширше мають використовуватися економічні методи стимулювання якості роботи цих установ та раціонального використання асигнувань, що виділяються з бюджету.

Економічні нормативи, що регулюють фінансові відносини в соціальній сфері, мають відображати можливості держави щодо задоволення потреб регіону чи установи у фінансових ресурсах для реалізації завдань поточних та перспективних планів соціального розвитку. Крім того, нормативи мають виражати оптимальне співвідношення інтересів у розподілі фінансових ресурсів держави і населення окремих регіонів. Такими нормативами можуть бути розміри бюджетних асигнувань на відповідний показник, передбачений програмою для цієї території чи установи.

Зазначені нормативи встановлює Кабінет Міністрів України. Вони можуть визначатися на одного жителя, одного учня, одну установу тощо. Нормативи є вихідною величиною, яка відображає гарантію держави для задоволення потреб соціального розвитку. Витрати на зазначені цілі можуть збільшуватися за рахунок доходів, які отримує установа, або за рахунок додаткових джерел, вишуканих місцевими радами.

Важливою умовою поліпшення планування витрат на утримання установ соціальної сфери є розроблення фінансових норм за категоріями видатків. За своїм змістом фінансова норма -- це науково обґрунтований розмір витрат фінансових ресурсів на різні види діяльності установ у розрахунку на відповідну одиницю[17, c. 298-300].

Це форма реалізації економічного нормативу за рахунок бюджетних ресурсів. Вона є вартісним вираженням матеріальних і трудових витрат. Точність та обґрунтованість норм залежать від правильного визначення факторних ознак, що обумовлюють їхню абсолютну величину.

Викладене дає підстави для таких висновків:

-- зміна структури фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні цих установ, об'єктивно зумовлена змінами в їхній діяльності;

-- практика фінансового планування в установах соціальної сфери не відповідає сучасним вимогам. Методи розподільчого планування потреби в бюджетних ресурсах та позабюджетних коштах не передбачають необхідного взаємозв'язку та узгодження;

-- діючий порядок планування не створює умов для раціонального та ефективного використання фінансових ресурсів, упровадження прогресивних норм і нормативів, дотримання режиму економії.

5. Напрямки удосконалення фінансової політики

На нашу думку, одним із напрямів для досягнення поставленої мети може бути застосування майнового податку на вартість основних фондів підприємств за ставкою 2%, звільнення при цьому від оплати вартості активної частини основних фондів. Доходи від цього податку треба закріпити за місцевими бюджетами, що спонукатиме місцеві органи самоуправління приділяти цьому питанню значну увагу. Іншим напрямом у досягненні поставленої мети може бути розробка заходів щодо легалізації тіньового капіталу і залучення його в економіку країни, що сприятиме подальшому розвитку України.

Оскільки в кожному регіоні України склалася своя структура власності на засоби виробництва, яка постійно перебуває в русі, місцеві органи самоврядування повинні це враховувати при розробці заходів щодо управління місцевими фінансами. При цьому слід орієнтуватися як на загальнодержавні тенденції у структурі власності на засоби виробництва, так і на особливості структури власності у регіоні, де розробляються і приймаються фінансові рішення. Тому місцеві органи самоуправління повинні мати право застосовувати диференційовані ставки майнового оподаткування для підприємств, розташованих на їхній території.

Глибокий аналіз змін, що відбуваються у структурі власності на засоби виробництва в країні та її регіонах, дасть змогу правильно зрозуміти тенденцій) що відбуваються в розвитку продуктивних сил, і сприятиме розробці заходів, спрямованих на подальший розвиток виробничих відносин[27, c.63-64].

Важливо наголосити, що не завжди розроблені державними органам влади й управління заходи і прийоми у сфері місцевих фінансів, або тактик фінансової політики, відповідають інтересам місцевих органів самоуправлінні Так, у відповідності з системою оподаткування України, яка була введена дію Законом Української РСР "Про систему оподаткування", прийнятим 1991 році, у його новій редакції від 2 лютого 1994 року, а також Закони України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування від 18 лютого 1997 року, для поповнення доходів місцевих бюджетів передбачалося ввести 16 видів місцевих податків і зборів. Але на початку 1999 року замість широкого використання наданого права застосовувати на своїй території нові податки і збори керівники окремих регіонів вважали за краще домогтися збільшення нормативів відрахувань від загальнодержавних податі до місцевих бюджетів або очікувати дотацій із державного бюджету.

За даними Міністерства фінансів, комунальний податок у цей період запровадили 76,3% від загальної кількості рад, ринковий збір -- 34,2%, за паркування автомобілів -- 10,5%, податок із реклами -- 7,8%, готельний збір -- 6,2%.

Таке негативне ставлення місцевих органів самоуправління до стягнення місцевих податків і зборів пояснюється тим, що це дуже копітка і трудомістка робота, яка покладається на податкову інспекцію району, а в доходах місцевих бюджетів місцеві податки посідають незначну питому вагу і коливаються від 2% до 10% у регіонах країни. Якщо місцеві органи самоуправління зможуть домогтися збільшення нормативів відрахувань до місцевих бюджетів від загальнодержавних податків хоч на кілька відсотків, відпаде необхідність у напруженій роботі зі справляння місцевих податків[27, c.63-64].

Із метою наповнення місцевих бюджетів грошовими коштами в умовах різкого скорочення обсягів централізованого фінансування 25 травня 1999 року Президент України підписав Указ "Про місцеві податки і збори", який введено в дію з 1 січня 2000 року і який передбачає обов'язкове запровадження місцевих податків і зборів із підвищеними й конкретизованими ставками оподаткування на кожен місцевий податок і збір.

Практика роботи місцевих органів самоуправління засвідчила, що реального збільшення доходів місцевих бюджетів не відбулося. Це пов'язано з тим, що в селах селищах та маленьких містах створені підприємства практично не рекламують своєї продукції тому, що підприємств дуже мало і всі жителі знають, яку продукцію вони випускають. Через те доходи від податку на рекламу не збільшилися Підприємства цих населених пунктів пов'язані з виробництвом сільськогосподарської продукції і звільнені від сплати комунального податку, тому доходи місцевих бюджетів від надходження цього податку теж не збільшилися.

Зауважимо, що в названих населених пунктах немає організацій, які займаються іноземним туризмом, немає також готелів і ринків, тому й збільшення податків за ці види діяльності не відбулося. Крім того, згаданий указ вступає у протиріччя із Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року. Це пов'язано з тим, що у відповідності зі статтею 26 цього закону виключною компетенцією сільських, селищних і міських рад є встановлення місцевих податків і зборів та розміри їх ставок у межах, визначених законом, а не Президентом країни, тому цей указ не знайшов підтримки у місцевих органів самоуправління і не був реалізований.

Проведений нами аналіз свідчить про те, що фінансова політика держави в соціальній сфері передбачає заходи щодо підтримки безробітних громадян, які втратили роботу у зв'язку із закриттям виробництва та його скороченням, пенсіонерів за віком, інвалідів із дитинства та дітей-інвалідів, інвалідів ВВВ, тих, хто потерпів від аварії на Чорнобильський АЕС, малозабезпечених громадян. Важливим напрямом фінансової політики в соціальній сфері є також заходи щодо підтримки закладів освіти, охорони здоров я, культури і спорту. У загальній сумі видатки бюджету на соціальну сферу (соціальний захист населення і утримання соціально-культурних закладів), за даними Держкомстату України, протягом 1995--2003 років коливався від 36,3% у 1996 році до 46,5% у 1997 році3.

На низькому рівні знаходиться також фінансування закладів охорони здоров'я, освіти, культури. Так, заданими Міністерства охорони здоров'я, у розрахунку на одного жителя наша країна посідає 111 місце серед 191 країни світу і 8 в СНД. Заборгованість із заробітної плати працівникам закладів охорони здоров'я за 2004 рік залишається в 10 областях України. Крім того, заборгованість із заробітної плати і несвоєчасна її виплата має місце у всіх закладах, установах і організаціях, які перебувають на бюджетному фінансуванні.

Несвоєчасність виплати заробітної плати працівникам бюджетних установ та соціальних виплат незахищеним верствам населення призводить до соціального напруження в регіонах країни, яке особливо гостро відчувають місцеві органи самоуправління. Це пов'язано з тим, що громадяни, які проживають на території певного регіону, пов'язують ці проблеми з фінансовою діяльністю органів місцевого самоврядування і вимагають їх розв'язання. А це означає, що у фінансовій діяльності місцевих органів самоуправління, як у фокусі, концентруються і віддзеркалюються всі соціально-економічні проблеми суспільства.

З огляду на це місцеві органи самоуправління повинні мати можливість на рівних з урядом вирішувати свої соціально-економічні проблеми в парламенті і брати активну участь у розробці стратегії і тактики фінансової політики держави, а також визначати і відстоювати особливості проведення фінансових заходів у конкретному регіоні, виходячи з Інтересів його соціально-економічного розвитку. Цього можна досягти, з нашої точки зору. шляхом надання певної кількості місць у парламенті країни представникам місцевих органів самоуправління, тобто створити двопалатний парламент, де одна палата відстоювала б загальнодержавні інтереси, а друга -- інтереси регіонів країни.

Такий підхід дасть змогу розробити цілеспрямовану фінансову політику уряду країни і місцевих органів самоуправління, чіткіше визначити джерела мобілізації фінансових ресурсів як держави в цілому, так і кожного регіону зокрема, знати їх склад і структуру й забезпечити раціональний розподіл і використання.

Крім того, це допоможе правильно розподілити функції і повноваження загальнодержавних і місцевих органів управління і відповідно закріпити дохідні джерела на довгостроковий період, що сприятиме удосконаленню між-бюджетних відносин. Позитивною стороною прийняття такого рішення буде також те. що виникне можливість застосувати прозору систему розподілу трансфертів між бюджетами різних рівнів, яка базуватиметься на об'єктивних показниках і критеріях, можливість широко обговорювати проекти цих бюджетів ще на стадії їх формування. Це сприятиме фінансовій незалежності органів місцевого самоврядування, що є важливою умовою побудови фінансової політики на місцях.

Наостанку скажемо, що від фінансових можливостей залежать у кінцевому підсумку й реальні владні функції місцевих органів самоуправління. При цьому ступінь фінансової незалежності місцевих органів самоуправління характеризує можливості їх економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян.

Водночас зазначимо, що необмежена фінансова політика місцевих органів самоуправління має також негативні риси, як і надмірна централізація у створенні та використанні фондів грошових коштів кожної території. Тому фінансова політика місцевих органів самоуправління і держави має полягати в оптимальному врахуванні інтересів держави, підприємницьких структур, населення і місцевого самоврядування.

Висновки

Фінансова політика -- явище багатопланове і певною мірою інтегроване. Вона включає як самостійні складові частини--бюджетну, податкову-кредитну, грошову, валютну, інвестиційну політику, так і певні напрямки в галузі страхування, державного боргу, фондового ринку, співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями тощо.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення територіями. На цій основі має забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських утворень різних форм власності, спільних підприємств з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерціалізованих підприємств. За цих умов важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

Слід зазначити, що місцеві фінанси, як і державні, є базисною категорією, тому вони об'єктивні, а фінансові заходи, або фінансова політика, яка розробляється інститутами надбудови, в тому числі й місцевими органам самоуправління, проходить через свідомість людей і залежить від якості аналіз фінансових відносин, урахування суспільних та економічних законів, що діють у суспільстві, а також уміння парламенту, Президента, уряду і місцевих органів самоврядування розробити і втілити у життя відповідні заходи. Ось чому фінансова політика державних та місцевих органів влади й управлінні має суб'єктивний характер.

Успішне проведення фінансової політики на державному і місцевому рівнях можливе тільки на основі найповнішого обліку потреб держави та регіонів, а також проведення глибокого аналізу економічного й соціального розвитку країни. Ігнорування такого підходу може призвести до відриву фінансової політики від економічних процесів і, як наслідок, до зниження темпів економічного й соціального розвитку держави в цілому і кожного регіону зокрема.

Важливо зазначити, що недостатній розвиток форм власності у різних ревах країни і галузях народного господарства негативно впливає на проведення ефективної фінансової політики в соціальній сфері. Основною метою фінансової політики України на сучасному етапі її розвитку є якнайшвидше підвищення добробуту населення, про що свідчить Програма "Україна-2010", де сказано, що економічна й соціальна політика виходитиме з необхідності створення умов для послідовного підвищення до 2010 року ВВП на душу населення, подовження тривалості життя, витрат на освіту й охорону здоров'я, усунення значної розбіжності за цими показниками між окремими регіонами України, тому це має бути пріоритетним напрямом діяльності Президента, Верховної Ради та Уряду України.

На практиці соціальна сфера фінансується в основному за рахунок місцевих бюджетів, тому можна вважати, що найвищі органи державної влади й управління делегували свої повноваження місцевим органам самоврядування і відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування" на ці цілі мають бути виділені грошові кошти в повному обсязі.

Використана література

1. Закон України «Про Державний бюджет України на 2004 p.»

2. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року.

3. Закони України «Про систему оподаткування» від 2 лютого 1994 року

4. Указ Президента України "Про місцеві податки і збори" від 25 травня 1999 року

5. Указ Президента України "Про державну підтримку малого підприємництва" від 12 травня 1998 року

6. Азаров А. Політика та фінанси чи фінансова політика? Оперативні заходи для захисту інтересів клієнтів // Україна - BUSINESS, 2004. - №47. - с. 8

7. В. Д. Базилевич , Л. О. Баласт рик Державні фінанси / За заг. Ред.. Базилевич ВА. Д. - К.: АІКА, 2002. - 368 с.

8. Василик О. Д. Терія фінансів. Підручник. - К.: НІОС, - 2001. - 416 с.

9. Василик О. Д., Павлюк К. В. Бюджетна система України. - К.: КНЕУ, 2004. - 452 с.

10. Волощук Г. О. , Борознюк Н. В. Особливості функціонування державних цільових фондів // Економіка. Фінанси. Право. - 2003. - №4. - с. 3-7

11. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник / С. М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т. Ф. Куценко та ін. - Вид. 2-ге, доопрацьоване і доповнене. - К.: КНЕУ, 2004. - 440 с.

12. Долишний М. И. Финансовая политика и стабилимзация экономики Украины // Региональная экономика. - 2004. - №1. - с. 7-14

13. Крупник А. Соціальне замовлення - нова технологія розв'язання соціальних проблем в Україні // Соціал. політика і соціал. робота. - 2000. - №3,4. - с. 3-13

14. Крутик А.Б., Хайкин М.М. Основы финансовой деятельности предприятий: учебное пособие для вузов. - С.-Пб.: Бизнес-пресса, 1999. - 420 с.

15. Куценко В. І., Шевченко Ю. М., Євтушенко Г. І. та ін. Соціальна сфера в умовах трансформації економіки. - К., 2000. - 284 с.

16. Ляшенко Г. П. Фінансові методи регулятивної політики // Фінанси України. - 2003. - №6. - с. 94-97

17. Мусіна Л. А. Сучасна фінансова політика // Финансовая консультация. Спецвыпуск. - 2001.- №21-22. - с. 29-34

18. Мущинін В. Реформування системи пільг В Україні // Соціальний захист. - 2002. - №12. - с. 38-43

19. Перехідна економіка / За ред. В. М. Гейця, - К., 2003

20. Радіонова І. Ф. Фінансова політика за умов інвестиційної пастки // Фінанси України. - 2001. - №12. - с. 3-11

21. Савченко Н. Фінансове забезпечення системи соціального захисту населення України // Вісник КНЕУ. - 2000. - №2. - с. 83-91

22. Статистичний щорічник України. - К.: Техніка. - 2004.- 480с.

23. Филимоненков А. С. Финансы предприятий : Учеб. пособие. - К.: Ника - Центр, 2002. - 277с.

24. Финансовое управление фирмой / Под ред. В. И. Терехина. - М.: Экономика, 1998. - 268с.

25. Финансы: Учебное пособие / Под ред. А. К. Ковалевой. - М.: Финансы и статистика, 2000. - 318 с.

26. Фінанаси підприємств : Підручник / За ред. А. М. Поддєрьогіна. - Вид. 3-тє, переробл. та доп. - К.: КНЕУ, 2000. - 380 с.

27. Яцюта В. П. Удосконалення фінансової політики // Фінаси України. - 2001. - №8. - с. 60-67

Размещено на Allbest.ru