Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз та оцінка зовнішнього фінансування інвестицій

Зміст

Вступ

1. Теоретичні аспекти зовнішнього фінансування економіки

1.1 Сутність іноземних інвестицій та їх класифікація

1.2 Види іноземних інвестицій

1.3 Нормативно-правове забезпечення іноземних інвестицій підприємств

2. Аналіз та оцінка зовнішнього фінансування інвестицій Чернігівського регіону

3. Тенденції розвитку фінансової діяльності підприємств з іноземними інвестиціями в Україні

Висновки

Література

Вступ

Інвестиції представляють собою вкладення активів у різноманітні грошові та фондові інструменти. До грошових інструментів відносяться цільові або спеціальні банківські вклади, депозити, паї; а до фондових цінні папери (акції, облігації, інвестиційні та ощадні сертифікати, векселі і т.д.) та їх похідні (ф'ючерси, опціони, гаранти).

Сучасне інвестування безпосереднє зв'язано з формуванням "інвестиційного портфеля". Воно базується на тому, що більшість інвесторів обирають для здійснення інвестування більш ніж один інструмент, тобто формують визначену їхню сукупність. Цілеспрямований підбор таких інструментів являє собою процес формування інвестиційного портфеля.

Виходячи з головного завдання фінансового інвестування -- прибуткове вкладання тимчасово вільних коштів і створення ліквідних резервів, інвестування коштів у корпоративні права здійснюється переважно в акції, оскільки цей фінансовий інструмент є наймобільнішим. Проблема полягає в тому, щоб вибрати об'єкти, які є найбільш вигідним об'єктом інвестування з погляду ліквідності, прибутковості та накладних витрат.

Одним з найперспективніших напрямів залучення іноземного капіталу в Україну має стати розгортання мережі інвестиційних фондів і компаній. У зв'язку з цим великого значення набуває надходження венчурного (або ризикового) капіталу, який тісно пов'язаний з фінансуванням інновацій та науково-технічним прогресом. Основними галузями в Україні, які потребують ін'єкції ризикового капіталу, є передусім агропромисловий комплекс, енергетика, транспорт, зв'язок.

Активізації залучення інвестицій в економіку України сприятиме реформування власності, приватизація державних підприємств. Прискорення останньої передбачає створення сприятливих умов для ефективної діяльності іноземних інвесторів, дійовішого використання кредитів, що надаються Світовим банком та ЄБРР для розвитку приватного сектора економіки, малого і середнього бізнесу.

Головною метою формування інвестиційного портфеля є забезпечення реалізації основних напрямків політики інвестування підприємства шляхом підбора найбільш дохідних і безпечних інструментів інвестування, зокрема боргових цінних паперів. З обліком сформульованої головної мети будується система конкретних локальних цілей формування інвестиційного портфеля фінансових інвестицій.

1. Теоретичні аспекти зовнішнього фінансування економіки

1.1 Сутність іноземних інвестицій та їх класифікація

У відповідності із Законом України "Про інвестиційну діяльність" інвестиції визначаються як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності, в результаті якої може бути отримано прибуток або досягнуто соціальний ефект.

В залежності від виду вкладених інвестиційних ресурсів інвестиції можуть здійснюватися у формі:

грошових коштів та цільових банківських вкладів;

рухомого та нерухомого майна;

ноу-хау;

майнових прав і т.д.[3]

В залежності від характеру участі у процесі інвестування іноземні інвестиції можна класифікувати на:

прямі;

портфельні (опосередковані, непрямі).

При прямих інвестиціях іноземний інвестор приймає безпосередню участь у виборі об'єктів інвестування, не звертаючись до послуг посередників. Як правило, при цьому інвестор намагається заволодіти контрольним пакетом акцій підприємства, а вже після цього активно вкладати кошти в його подальший розвиток (стратегічні інвестиції).[11]

Портфельні (непрямі) інвестиції здійснюються із залученням посередників інституціональних інвесторів. В цьому випадку інвестор не має намірів щодо збільшення свого впливу на емітентів, а формує за допомогою посередників портфель цінних паперів, диверсифікований за видами фінансових інструментів. Непряма форма управління інвестиціями доцільна у випадку, коли інвестор не має достатньої кваліфікації і інформації для вибору об'єктів інвестування і подальшого управління ними. Економіка України має свої особливості, тому вирішення проблеми регулювання іноземних інвестицій має носити тут індивідуальний характер. У чистому вигляді методи, які застосовувались у розвинутих ринкових економіках та ґрунтуються на теоретичних розробках кейнсіанців або неолібералів, неприйнятні для України, оскільки її економіка поєднує окремі чинники, котрі вимагають застосування як перших, так і останніх підходів. Так, з одного боку, інфляційні тенденції вимагають скорочення видатків бюджету, однак недостатньо сформований фінансовий сектор і відсутність сучасних систем соціального забезпечення не дають в повному обсязі застосувати його. З іншого боку, кредитна система слабо розвинута, комерційні банки не в змозі фінансувати масштабні інвестиційні проекти через недостатність власних ресурсів і високі інфляційні очікування й пов'язані з цим ризики. Інфляція знецінила власні кошти підприємств, що спрямовувались у виробництво. Тому в цій ситуації бюджет поки що залишається одним з не багатьох джерел збільшення інвестицій.

Фінансові інвестиції представляють собою вкладення активів у різноманітні грошові та фондові інструменти. До грошових інструментів відносяться цільові або спеціальні банківські вклади, депозити, паї; а до фондових цінні папери (акції, облігації, інвестиційні та ощадні сертифікати, векселі і т.д.) та їх похідні (ф'ючерси, опціони, гаранти).

Закономірним результатом ринкових перетворень в Україні є формування ринку цінних паперів. Створена розгалужена інфраструктура фінансового ринку (фондові біржі, позабіржова фондова система, інституціональні інвестори, депозитарна мережа і т.д.), що значно спрощує проведення операцій з фінансовими інструментами і обумовлює необхідність оволодіння принципами раціонального управління інвестиційним портфелем.

Підприємства можуть здійснювати фінансові інвестиції у формі вкладень у статутні фонди асоційованих підприємств, дохідні інструменти грошового ринку (депозитні вклади в банках) та високоліквідні цінні папери. Як правило, в складі інвестиційного портфелю підприємств переважають інвестиції у цінні папери (акції, облігації, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати і т.д.). В залежності від строку вкладень (до року або більше) вони можуть відображатися в складі довгострокових та поточних фінансових інвестицій.

Цінні папери на фондовому ринку називаються його інструментами. Вони поділяються на три основні групи:

Пайові цінні папери, за якими емітент не бере зобов'язань із повернення грошових засобів, інвестованих у його діяльність, але які свідчать про участь у статутному фонді та наділяють їхніх власників правом на участь в управлінні виробництвом і отримання частки майна при ліквідації емітента.

Боргові цінні папери, за якими емітент несе відповідальність повернути у призначений термін кошти, інвестовані у діяльність, або які не наділяють їхніх власників правом участі в управлінні підприємством.

Похідні цінні папери, механізм обігу яких пов'язаний з пайовими, борговими цінними паперами, іншими інструментами чи правами щодо них. Національний ринок цінних паперів охоплює випуск та обіг акцій, облігацій державних та муніципальних позик, державних казначейських зобов'язань, ощадних сертифікатів і векселів, а також приватизаційних цінних паперів - за своєї економічною природою вони є фіктивним капіталом першого порядку.

Акція - цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує внесення певного паю до статутного фонду акціонерного товариства.

Виділяють такі види акцій: іменні, на пред'явника, безплатні, привілейовані й прості. В деяких країнах Заходу акції на пред'явника становлять 90% від усієї кількості акцій. Це пов'язано із запровадженням сучасних технологій обігу цінних паперів, зокрема електронного, коли набагато ефективніше здійснювати операції саме з акціями на пред'явника.

Безплатні акції випускаються з метою розподілу їх серед акціонерів, як правило, пропорційно кількості акцій, що вже їм належать.

Сума випуску привілейованих акцій обмежена десятьма відсотками від усього статутного фонду акціонерного товариства. Ці цінні папери надають їхнім власникам майнове право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у відшкодуванні своєї частки капіталу при ліквідації акціонерного товариства. Однак власник такої акції позбавлений права брати участь в управлінні товариством, якщо це не передбачене статутом. Щорічний прибуток за привілейованими акціями нараховується, як правило, за твердим процентом, що зафіксований на бланку акції. Коли за якійсь окремий рік обсяг чистого доходу не дає змоги виплатити дивіденди в такому розмірі, то дивіденди за такими акціями можуть виплачуватися із резервного фонду.

Прості акції - це акції, прибуток від яких уповні зумовлюється чистим доходом підприємства та його дивідендною політикою. Власник простої акції має право брати участь в управлінні акціонерним товариством. Прибуток товариства розподіляється між власниками цих акцій пропорційно до вкладеного капіталу, тобто залежить від кількості придбаних акцій. Одиницею величини вкладеного капіталу в цьому разі слугує номінальна вартість однієї акції. Власники простих акцій мають пріоритетне право на придбання нових емісій за умови, звичайно, коли таке право закріплене статутом акціонерного товариства.

Друге місце як об'єкт торгівлі на фондових біржах посідають облігації. Облігація - це цінний папір, який засвідчує внесення його власником певних коштів і підтверджує зобов'язання емітента відшкодувати власникові номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений строк із виплатою процента. Облігації різняться від акцій, головним чином, тим, що їхній власник не є членом акціонерного товариства, а відтак і не має права голосу на зборах акціонерів. Облігації можуть бути іменні та на пред'явника, перебувати у вільному обігу та з обмеженнями. Крім того, розрізняють процентні та безпроцентні облігації. Прибуток із процентних облігацій виплачується відповідно до умов їхнього випуску, якими передбачаються розміри та строки виплати процентів. Номінальна вартість облігації повертається власникові після її погашення. Прибуток із безпроцентних облігацій не виплачується. Власникові такої акції після настання обумовленого строку надається можливість придбати відповідні товари.

Казначейські зобов'язання - це вид цінних паперів на пред'явника, які розміщуються серед населення виключно на добровільних засадах і які свідчать про внесення їхніми власниками грошових засобів до бюджету й дають право на отримання фінансового доходу. Можуть бути випущені таки види казначейських зобов'язань - довгострокові (від п'яти до десяти років), середньострокові (від одного до п'яти років), короткострокові (до одного року).

Рішення про випуск довго- та середньострокових казначейських зобов'язань приймається урядом.

Ощадний сертифікат - це письмове свідоцтво банку про депонування коштів. Сертифікати можуть придбати як громадяни, так і підприємці. Власник сертифікату має право одержання доходу у вигляді процента, розмір якого визначається банком. Банки видають сертифікати строкові та до запитання, іменні та на пред'явника.

Інвестиційні сертифікати - це цінні папери, що випускаються виключно інвестиційним фондом чи інвестиційною компанією і дають право їх власнику на отримання доходу у вигляді дивідендів. Інвестиційні сертифікати можуть бути іменними та на пред'явника. Номінальна вартість одного інвестиційного сертифіката повинна дорівнювати номінальній вартості однієї акції, яка належить засновникам.

Таким чином основна мета управління фінансовими інвестиціями полягає у забезпеченні оптимального співвідношення між дохідністю, ризиком і ліквідністю цінних паперів у відповідності з обраним типом інвестиційного портфеля.

іноземний інвестиція фінансування

1.2 Види іноземних інвестицій

Інвестування може проводитися іноземними інвесторами у вигляді: іноземної валюти; будь-якого рухомого чи нерухомого майна; акцій, облігацій та інших цінних паперів, а також векселів та інших грошових вимог; будь-яких прав інтелектуальної власності, що мають вартість (включаючи авторські права, винаходи, торгові знаки, фірменні найменування та ін.); прав на господарську діяльність (таких, як розвідування, розробка, добування, експлуатація природних ресурсів, отриманих за законом чи угодою); платних послуг; в іншому вигляді, що не суперечить чинному законодавству України.

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції у таких формах:

1) пайова участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

2) створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

3) придбавання діючих підприємств;

4) придбавання рухомого і нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, обладнання, транспорт та ін.).

В цілому потрібно відзначити, що в Україні спостерігається поступове становлення ринкових організаційних структур. Сформовані та діють нові інституції, які регулюють або забезпечують зовнішньоекономічну діяльність, формується мережа фірм та організацій, які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню міжнародного бізнесу на території України.

Причинами, які заважають залученню іноземних інвестицій в Україну, можна визначити такі:

1) іноземним інвесторам практично не надається жодних гарантій щодо забезпечення їх прав власності;

2) іноземні інвестори розраховують на повернення своїх вкладень через 6 років при середньорічній прибутковості 38 % (для України це нереально);

3) у багатьох країнах потенційні інвестори недостатньо поінформовані про стан та перспективи розвитку економіки України;

4) основним недоліком чинних нормативних документів, що регулюють інвестиційну діяльність в Україні, є їх неузгодженість між собою.[8]

Згідно із законодавством України індивідуальними суб'єктами інвестиційного ринку можуть бути фізичні особи -- як резиденти, так і нерезиденти (тобто ті, які проживають за межами України).

Серед інституційних інвесторів виокремлюють такі три групи:

1. Інституційні інвестори, які здійснюють переважно прямі, точніше, спрямовані інвестиції в обмежене коло підприємств -- холдинги, фінансові групи та фінансові компанії.[10]

Холдингова компанія являє собою головну компанію будь-якої фінансової імперії, монополії, яка володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується на управлінні тією імперією, яку утворюють ці підприємства разом зі своїми дочірніми фірмами. Природно, що холдинг здійснює інвестування з метою зміцнити у довгостроковій перспективі становище своєї фінансової імперії, монополії, можливо, відмовившись при цьому навіть від значних прибутків.

Фінансова група -- це об'єднання підприємств, пов'язаних в єдине ціле системою взаємної участі. На відміну від холдингу, фінансова група не має головної фірми, яка спеціалізується на управлінні.

Фінансова компанія -- це корпорація, що фінансує обране за певним критерієм, визначене, але досить вузьке коло інших корпорацій і не здійснює диверсифікацію вкладень, яка властива інвестиційній компанії та іншим подібним структурам. Як правило, фінансова компанія (на відміну від холдингової) не володіє контрольними пакетами акцій корпорацій, що нею фінансуються.

Інституційні інвестори першої групи при інвестуванні дуже рідко використовують фондову біржу, «вуличний» (позабіржовий) ринок та інших фінансових посередників.

2. Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, не дотримуючись якогось певного, заздалегідь обраного набору об'єктів інвестування. Водночас їх портфель інвестицій широкий і відносно стабільний. У цю групу входять інвестиційні компанії, страхові та пенсійні фонди тощо. Свій капітал вони формують за рахунок внесків остаточних інвесторів (насамперед, дрібних (приватних осіб) і середніх), вкладаючи його у різноманітні цінні папери, щоб забезпечити певний рівень доходу на капітал.

У широкому розумінні всі інституційні інвестори другої групи можна назвати інвестиційними компаніями. Проте у вузькому розумінні інвестиційна компанія -- це компанія, що формує свій капітал за рахунок внесків дрібних інвесторів на загальних підставах і не займається страховою чи будь-якою іншою діяльністю. Вкладення у цінні папери для неї -- єдиний вид діяльності.

Інвестиційні компанії можна класифікувати за такими ознаками:[12]

1) юридичною формою -- традиційно під інвестиційною компанією розуміють інвестиційне акціонерне товариство (формує свій капітал шляхом випуску та продажу акцій); інвестиційна ж фірма, яка управляє капіталом вкладників за їх довіреністю, називається трастом;

2) спеціалізацією вкладень. Інвестиційна компанія може вкладати капітал у різні види цінних паперів (універсальна інвестиційна компанія) чи надавати перевагу вкладенням їх в окремий вид таких паперів. Спеціалізація інвестиційної компанії залежить від мети її акціонерів;

3) ступенем свободи менеджерів у прийнятті рішень. З цих позицій розрізняють інвестиційну компанію, в якій менеджери мають широку свободу дій стосовно інвестицій, і таку, де менеджери мають обмежену свободу дій стосовно інвестицій.

Якщо інвестиційна компанія має лише один портфель інвестицій, то вона являє собою інвестиційний фонд, який може бути двох типів -- відкритий і закритий.

Відкритий інвестиційний фонд постійно випускає та продає нові акції, скуповуючи при цьому власні акції у всіх бажаючих продати їх за ринковою ціною. Згідно з умовами організації такого фонду всі інвестори можуть продавати його акції тільки самому фонду. Ринкова вартість акцій відкритого фонду приблизно дорівнює ринковій вартості частини його активів, що припадають на одну акцію.

Закритий інвестиційний фонд не вимагає продажу своїх акцій винятково самому собі. Нові акції випускаються ним відносно рідко, а курс акцій під впливом попиту та пропозиції на фондових ринках може коливатися від вартості активів фонду, що припадають на одну акцію.

3. Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільного портфеля цінних паперів, називаються інвестиційними дилерами. Ці інституції прагнуть отримати прибуток шляхом спекулятивної гри на біржі. До них належать торгові компанії, інвестиційні банки, фондові доми, інвестиційні пули і т. д. За своїми функціями вони значно ближчі до посередників на ринку цінних паперів, ніж до інституцій ринку інвестицій.

Розвиток можливих організаційних форм взаємодії партнерів по інвестиційному процесу сприяє залученню до спільної інвестиційної діяльності різних фірм, функціями яких є надання спеціальних послуг та виконання різного роду робіт. З окремими з таких фірм інвестор може укладати угоди консорціуму, залучати їх як акціонерів у підприємстві, що створюється.

Фірма-девелопер -- юридична особа, яка бере на себе функції з повної реалізації капіталу, що інвестується. Така фірма зазвичай самостійно здійснює пошук найвигіднішого місця вкладення коштів інвестора, розробку проекту, його фінансування, реалізацію та введення в експлуатацію. Як правило, за свої послуги девелопер отримує від 5 до 10 % загальної суми інвестицій. В угоді з девелопером передбачаються умови, згідно з якими інвестор може відмовитися від проекту, а фірма-девелопер стає його власником та відшкодовує інвестору збитки і втрачені прибутки.[15]

Окремі функції з реалізації проекту в цілому чи його окремого етапу може брати на себе прожект-менеджер (керівник проекту). У ряді випадків для інвестора економічно та доцільно відмовитися від будівельно-монтажних робіт та придбати готові будівлі, споруди чи незавершений об'єкт. Ці послуги для інвестора виконує фірма-ріелтер. Фірма-ріелтер -- це фірма-посередник з торгівлі нерухомістю. Ріелтери працюють за угодами з продавцями нерухомості. Звичайно плата за послуги фірми коливається від 3 до 10 % суми угоди залежно від складності об'єкта та кон'юнктури ринку нерухомості. Законодавством багатьох країн не передбачається обмеження розміру комісійних, тому максимальний процент у ряді випадків може бути значно вищим.

1.3 Нормативно-правове забезпечення іноземних інвестицій підприємств

Правові основи фінансів окремих суб'єктів господарювання перш за все базуються на конституційних нормах. Конституція України є важливим джерелом фінансового права і віддзеркалює в концентрованому вигляді правовий простір, в якому здійснюється розвиток підприємництва в нашій країні. Конституцією України регламентується право громадян на здійснення будь-якого виду підприємницької діяльності, не забороненої законом. Водночас, держава забезпечує розвиток конкуренції в підприємницькій діяльності, здійснює антимонопольне, кредитне, бюджетне та податкове регулювання, захищає права споживачів, контролює якість і безпеку продукції і всіх видів послуг та робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Правові засади фінансово-господарської діяльності підприємств, створених у формі акціонерних товариств, товариств з обмеженою і повною відповідальністю регламентує Закон України "Про господарські товариства" від 10.09.1991р. Цей закон визначає поняття і види господарських товариств, правила їх створення, діяльності, права та обов'язки учасників і засновників.

З метою залучення зовнішніх фінансових ресурсів господарські товариства можуть випускати корпоративні або боргові цінні папери. Умови такої емісії в загальному вигляді регламентуються Законом України "Про цінні папери та фондову біржу" від 18.06.1991 р. Крім того, підприємства можуть здійснювати фінансові операції різного роду з цінними паперами, керуючись положенням Закону України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" від 10.12.1997 р.

Фінансово-майнові відносини підприємств регламентуються нормами цивільного права, зафіксованими у Цивільному кодексі України і Законі України "Про власність" від 07.02.1991р. Даний закон визначає об'єктів і суб'єктів права власності, порядок використання власником майна для здійснення підприємницької діяльності, а також визначає право приватної, колективної, державної та інтелектуальної власності.

Державне регулювання фінансових аспектів зовнішньоекономічної діяльності підприємств здійснюється відповідно до правових норм, закріплених у Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991р. Даний закон вводить основні терміни і положення, визначає суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності в Україні, встановлює форми зовнішньоекономічних угод і договорів. В розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цін світового ринку. Особливості та сфера застосування державного регулювання цін регламентуються Законом України "Про ціни і ціноутворення". Порядок використання іноземної валюти визначається валютним законодавством України.

Іноземні інвестиції в економіку України послідовно регулювалися такими законодавчими актами:

1) Законом України «Про захист іноземних інвестицій на території України» від 10.09.91;

2) Законом України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91;

3) Законом України «Про іноземні інвестиції» від 13.03.92;

4) Декретом Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» від 20.05.93;

5) Законом України «Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» від 17.12.93;

6) постановою Кабінету Міністрів України «Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні» від 14.03.94.

Після прийняття Закону України «Пре режим іноземного інвестування» (1996р.) більшість згаданих законодавчих актів втратили силу. В той же час кожний з перелічених законодавчих актів був свого часу необхідним і створював сприятливе законодавче середовище для іноземних інвесторів.

Так, згідно із Законом України «Про захист іноземних інвестицій на території України» (1991 р.) передбачалося, що інвестиції, прибутки, законні права та інтереси іноземних інвесторів захищаються законами України. Держава не може реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків стихійного лиха. Іноземним інвесторам гарантується можливість переказу за кордон їх прибутків та інших сум, отриманих на законних підставах. Такі норми діють і сьогодні.[3]

Цим законом також встановлюються види іноземних інвестицій, форми їх здійснення; державні гарантії захисту. В окремому розділі викладено засади функціонування іноземних інвесторів на основі концесійних угод про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності. Нині практично всі спільні підприємства мають національний режим оподаткування.

До того ж у Законі визначається поняття іноземних інвестицій як цінностей, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти підприємницької діяльності або інших видів діяльності для отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту. Досягненням чинного Закону є те, що іноземного інвестора поставлено у рівні умови з вітчизняним.

Законом України «Про іноземні інвестиції» (1992 р.) встановлювався національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності щодо іноземних інвестицій. До того ж іноземні інвестори отримували гарантії на десять років на випадок змін відповідного законодавства України; за Законом їх інвестиції у нашій країні не підлягають націоналізації. Цим самим Законом передбачалася низка пільг для підприємств з іноземними інвестиціями. Проте дію двох норм Закону щодо гарантій на випадок змін у законодавстві стосовно оподаткування було «призупинено» вже на початку 1993 р. Внаслідок цього більшість підприємств з іноземними інвестиціями зазнала збитків.[4]

Декретом Кабінету Міністрів «Про режим іноземного інвестування» (1993 р.) для іноземних суб'єктів господарської діяльності встановлено національний режим інвестиційної діяльності, тобто вони наділені правами та обов'язками в обсязі, не меншому, ніж аналогічні суб'єкти України. Згідно із цим законодавчим актом іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів гарантувався безперешкодний переказ за кордон їх доходів, прибутків та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах. Щодо оподаткування, то у разі встановлення законодавчими актами України нових видів податків існуючі підприємства з іноземними інвестиціями звільнялися від них на 5 років. Цим самим Декретом запроваджувалася кваліфікація іноземної інвестиції як суми, не меншої за 20 % статутного капіталу підприємства, а також встановлювалися обмеження стосовно мінімальної суми цієї інвестиції.

Законом України «Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» (1994р.) встановлювалися пріоритетні сфери для іноземного інвестування, висувалися вимоги до інвесторів, які претендують на одержання додаткових пільг, і зміст пільг, що надаються стосовно інвестиційних проектів і пріоритетних сфер.[5]

2. Аналіз та оцінка зовнішнього фінансування інвестицій Чернігівського регіону

На сьогоднішній день інвестиційний процес в Чернігівській області, як і в Україні в цілому, характеризується ослабленням державного регулювання інвестиційної діяльності, відходом банків від довгострокового кредитування виробничого сектора, недостатністю коштів у обороті, недосконалістю і нестабільністю правової бази, високим ступенем підприємницького і кредитного ризиків, недосконалістю інвестиційної інфраструктури.

В останні роки у регіоні спостерігається позитивна тенденція зростання обсягів інвестицій в основний капітал (табл. 2.1), хоча його темпи є помітно нижчими від середньоукраїнських. Так, у 2001 р. порівняно з попереднім роком приріст інвестицій у області становив 17,1% (аналогічний показник по Україні - 20,8%); у 2002 р. - 1,5% (по Україні - 8,9%). Як видно з таблиці, темпи приросту капітальних вкладень у 2001 - 2002 рр. значно уповільнились порівняно з 2000 - 2001 рр.

Таблиця 2.1 Динаміка інвестицій у основний капітал (у порівнянних цінах, млн. грн.)

	2000	2001	2001 до 2000, %	2002	2002 до 2001, %
Чернігівська область	240,1	281,3	117,1	285,4	101,5
Україна	13955	16857	120,8	18353	108,9

Не менш важливою характеристикою інвестиційного процесу виступає структура капіталовкладень, оскільки обґрунтоване визначення пріоритетних напрямків господарської діяльності та спрямування сюди інвестицій є важливою умовою забезпечення сталого розвитку регіональної економіки. Структура інвестицій в основний капітал по регіону у 2002 р. була такою (табл. 2.2): сільське господарство, мисливство та лісове господарство - 7,0% (Україна - 5,2%), добувна промисловість - 19,8% (12,7%), обробна промисловість - 35,5% (27,9%), будівництво - 3,5% (4,9%), оптова і роздрібна торгівля - 5,0% (5,4%), транспорт і зв'язок - 11,3% (18,8%), операції з нерухомістю - 10,3% (14,9%), соціальний розвиток - 3,1% (3,1%), інші види економічної діяльності - 9,8% (14,7%).

Таблиця 2.2 Структура інвестицій в основний капітал за видами економічної діяльності

	Чернігівська область	Україна
	2002	% до попереднього року	2002	% до попереднього року
	млн. грн. (у фактичних цінах)	% до загального обсягу		млн. грн. (у фактичних цінах)	% до загального обсягу
Всього	587,3	100,0	101,5	37178	100,0	108,9
Сільське господарство, мисливство та лісове господарство	41,2	7,0	74,6	1930	5,2	116,6
Промисловість	324,7	55,3	112,1	15112	40,6	106,0
Будівництво	20,4	3,5	196,6	1823	4,9	156,6
Оптова і роздрібна торгівля	29,0	5,0	151,8	2019	5,4	151,3
Готелі та ресторани	1,4	0,2	110,3	446	1,2	90,2
Транспорт та зв'язок	66,7	11,3	68,0	7004	18,8	89,3
Фінансова діяльність	7,2	1,2	89,6	891	2,4	162,5
Операції з нерухомістю	60,7	10,3	91,2	5549	14,9	115,3
Державне управління	8,4	1,4	у 5 р.	449	1,2	123,9
Освіта	11,9	2,0	142,1	581	1,6	130,8
Охорона здоров'я та соціальна допомога	6,4	1,1	80,4	577	1,5	112,0
Колективні, громадські та особисті послуги	9,3	1,6	73,1	763	2,1	104,1

Визначену структуру капіталовкладень не можна оцінити як раціональну (через низьку питому вагу інвестицій, спрямованих у будівництво, сільське господарство та на соціальний розвиток), у той же час позитивними моментами в ній є значна частка інвестицій, вкладених у галузі обробної промисловості, транспорту та зв'язку, що створює додаткові можливості для розвитку регіональної економіки і формування потоків у доходну частину бюджету. Разом з тим, слід відзначити недостатній у абсолютному вимірі обсяг капіталовкладень у галузі економіки Чернігівщини. Так, за даними Головного управління економіки Чернігівської обласної державної адміністрації, фактичний обсяг капіталовкладень у промисловість регіону складає 3,5% від потреби, у сільське господарство - 4,5%, транспорт і зв'язок - 19,1%, соціальний розвиток - 4,0%.

Аналіз технологічної структури інвестицій в основний капітал дозволяє констатувати існування позитивної тенденції зростання питомої ваги витрат на придбання машин, обладнання, устаткування для новозбудованих об'єктів і для реконструкції діючих підприємств (табл. 2.3). Так, у 2002 р. частка зазначених витрат у регіоні складала 58% (середньоукраїнський показник - 54%) від загального обсягу, що на 36 процентних пункти (по Україні - на 27 п.п.) вище, ніж у 1995 р.

Таблиця 2.3

Технологічна структура інвестицій в основний капітал (у динаміці), %

Рік	Інвестиції в основний капітал	Чернігівська область	Україна
		у т.ч. інвестицій на	у т.ч. інвестицій на
		будівельні та монтажні роботи	машини, обладнання, інструмент та інвентар	інші капітальні роботи та витрати	будівельні та монтажні роботи	машини, обладнання, інструмент та інвентар	інші капітальні роботи та витрати
1995	100	72	22	6	66	27	7
2000	100	38	53	9	43	49	8
2001	100	35	55	10	42	51	7
2002	100	32	58	10	40	54	6

Незважаючи на деяку активізацію інвестиційної діяльності, на Чернігівщині не відбувається адекватна технологічна модернізація та структурна перебудова економіки, високою лишається питома вага морально і фізично застарілих основних виробничих фондів. Вартість введених нових засобів праці у 2002 р. становила лише 2,0% (по Україні - 3,6%) вартості виробничих фондів (табл. 2.4). Такі темпи оновлення основних засобів навряд чи можуть забезпечити соціально-економічний комплекс області необхідними для його функціонування основними фондами, які б відповідали вимогам конкурентного середовища і побудові соціально орієнтованої економіки. Підйом регіонального сільського господарства, будівництва, розбудова сфер освіти, охорони здоров'я та інших важливих галузей невиробничої сфери без помітних зрушень у напрямку модернізації основного капіталу відповідних видів економічної діяльності вбачається нами неможливим. Тому наведені у таблиці 1.6 показники не дозволяють зробити оптимістичні прогнози щодо підвищення ефективності функціонування економіки і соціальної сфери регіону та зайвий раз вказують на необхідність комплексного вирішення наявних проблем мотивації інвестиційно-інноваційної діяльності суб'єктів господарювання.

Щодо джерел інвестування, то активізація інвестиційної діяльності в регіоні у 1997 - 2002 рр. була забезпечена саме внутрішніми джерелами капітальних вкладень, насамперед, коштами підприємств - 79,8% (по Україні 65,8%), які на цей час є дуже обмеженими і за існуючої досить складної фінансової ситуації компенсуються нарощуванням заборгованості підприємств, що, природно, не може бути сталим підґрунтям для подальшого розвитку цього процесу (табл. 2.5).

Таблиця 2.4

Введення в дію основних фондів за видами економічної діяльності

	Чернігівська область	Україна
	2002	% до поперед-нього року	2002	% до попереднього року
	вартість введених основних фондів, млн. грн.	% до загальної вартості основних фондів		вартість введенихосновних фондів, млн. грн.	% до загальної вартості основних фондів
Всього	519,5	2,0	99,0	34547	3,6	117,7
Сільське господарство, мисливство та лісове господарство	38,8	1,0	71,9	1699	1,8	105,9
Промисловість	304,2	2,7	109,6	13599	4,2	115,5
Будівництво	7,8	1,0	169,6	1407	1,8	184,6
Оптова і роздрібна торгівля	26,8	5,9	156,7	1871	8,5	169,6
Готелі та ресторани	0,9	1,5	54,2	373	6,6	85,2
Транспорт та зв'язок	49,7	1,4	73,1	7281	5,3	105,6
Фінансова діяльність	6,1	5,8	74,4	888	13,0	186,6
Операції з нерухомістю	57,6	2,2	87,4	5384	2,5	115,9
Державне управління	8,9	1,2	б. у 3,4р.	459	1,4	114,2
Освіта	8,6	1,2	б. у 2,2р.	530	1,1	141,0
Охорона здоров'я та соціальна допомога	3,5	0,6	40,7	472	1,9	130,0
Колективні, громадські та особисті послуги	6,6	1,7	52,8	559	3,3	112,2

По суті, кредитні ресурси, частка яких у загальному обсязі інвестування становить лише 1,9% (Україна - 5,3%), випадають із сфери довгострокових інвестицій і зосереджуються в короткостроковому обороті. У такій ситуації невідкладним є розширення сфери довгострокового кредитування, а також суттєве збільшення іноземного інвестування (у 2002 р. його частка у регіоні становила лише 1,6%; в Україні - 5,6%).

Таблиця 2.5

Структура інвестицій в основний капітал за джерелами фінансування

	Чернігівська область	Україна
	2002	% до поперед-нього року	2002	% до поперед-нього року
	у фактичних цінах, млн. грн.	% до загального обсягу		у фактич-них цінах, млн. грн.	% до загаль-ного обсягу
Всього у т.ч. за рахунок	587,3	100,0	106,3	37178	100,0	114,1
коштів державного бюджету	42,4	7,2	150,9	1863	5,0	106,5
коштів місцевих бюджетів	17,4	3,0	107,4	1365	3,7	102,5
власних коштів підприємств та організацій	468,4	79,8	105,1	24470	65,8	112,4
коштів іноземних інвесторів	9,2	1,6	у 2 р.	2068	5,6	146,4
коштів населення на індивідуальне житлове будівництво	23,7	4,0	90,8	1573	4,2	111,2
кредитів банків	11,2	1,9	155,6	1985	5,3	141,8
інших джерел фінансування	15,0	2,5	61,5	3854	10,4	110,3

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій у економіку Чернігівської області на 1.01.2004 р. склав лише 61,3 млн. дол. США, тобто на 1 жителя області - 50 дол. США (середньоукраїнський показник - 139 дол.). Тенденція динаміки прямих іноземних інвестицій у регіон на сьогоднішній день є позитивною: за останній рік їх приріст перевищив 7,3 млн. дол. США. Однак обсяг іноземних інвестицій оцінюється фахівцями як недостатній. Причиною цього виступає несприятливий інвестиційний клімат у державі і регіоні зокрема. За оцінками експертів Українсько-європейського консультативного Центру із 6 груп факторів, що його визначають (політичні, правові, економічні, соціальні, екологічні, геополітичні), високу оцінку мають лише соціальні (що характеризують український персонал) та географічне розташування країни.

Привабливим для іноземних інвесторів є також місткий внутрішній ринок споживання. Інші чинники мають або низьку позитивну (політичні), або негативну оцінку. Це ж саме можна констатувати і для Чернігівської області. Найсуттєвішими факторами, що визначають її інвестиційну привабливість виступають: відносна вигідність економіко-географічного положення регіону, його багатий природно-ресурсний потенціал (переважно за рахунок відносно високої у порівнянні з середньоукраїнським значенням забезпеченості території області лісовими ресурсами), дешевизна робочої сили та наявність умов пільгового оподаткування (територій пріоритетного розвитку, які охоплюють сім адміністративних районів Чернігівщини - Городнянський, Корюківський, Новгород-Сіверський, Ріпкинський, Семенівський, Чернігівський, Щорський). На інвестиційну привабливість України та її окремих регіонів для іноземних інвесторів негативно впливає також її імідж країни з високим рівнем корумпованості. Так, у звіті Міжнародної організації Transparency International за 2001 рік, що визначає рейтинг 91 країни за рівнем корумпованості, Україна посідає 9 місце.

У територіальному плані найбільшу привабливість для зарубіжних інвесторів мають міста Чернігів (48,8% усіх іноземних інвестицій у регіон) та Прилуки (48,1%), а також Менський (2,6%) та Ічнянський (0,2%) райони. На сьогоднішній день з іноземними інвесторами співпрацюють лише 40 підприємств регіону, у той час як ще 140 суб'єктів господарювання відчувають гостру нестачу в інвестиційних ресурсах. Найпопулярнішим способом залучення прямих іноземних інвестицій у економіку області є створення спільних підприємств, що є гарною можливістю для вітчизняних товаровиробників модернізувати власну матеріально-технічну базу, а також забезпечити вихід на зовнішні ринки з конкурентноздатною продукцією.

Галузева привабливість регіональної економіки для іноземного інвестора виглядає дещо по-іншому, ніж вітчизняної економіки в цілому (табл. 2.6). Так, серед галузей економіки Чернігівщини у 2002 році найбільшу інвестиційну привабливість мали харчова промисловість (79,1% від загального обсягу прямих інвестицій; в Україні згадана галузь також займає першу сходинку в рейтингу інвестиційної привабливості, але частка залучених у неї інвестицій є значно меншою порівняно з Чернігівщиною - 16,0%), будівництво (7,5%; в Україні галузь посідає 10 місце за інвестиційною привабливістю, частка залучених до неї інвестицій становить 2,9%), внутрішня торгівля (7,0%; в Україні - друге місце, частка спрямованих інвестицій - 18,5%), транспорт і зв'язок (3,2%; в Україні - 7,2%).

Таблиця 2.6

Прямі іноземні інвестиції за видами економічної діяльності у 2002 році

	Чернігівська область	Україна
	2002	% до поперед-нього року	2002	% до поперед-нього року
	на кінець року, млн. дол.	% до загаль-ного обсягу		на кінець року, млн. дол.	% до загаль-ного обсягу
Всього	61,3	100,0	113,5	5339,0	100,0	121,2
Сільське господарство, мисливство та лісове господарство	1,7	2,8	170,0	113,0	2,1	128,3
Промисловість	48,7	79,4	102,3	2690,6	50,4	117,7
у т.ч. харчова	48,5	79,1	101,9	852,3	16,0	107,1
Будівництво	4,6	7,5	у 3,8 р.	156,7	2,9	135,7
Оптова і роздрібна торгівля	4,3	7,0	у 2 р.	986,3	18,5	126,7
Транспорт та зв'язок	1,9	3,2	100,0	382,0	7,2	123,5

Однозначно оцінити галузеву спрямованість іноземних інвестицій складно. З одного боку, найбільша їх частка спрямовується у харчову промисловість - стратегічно важливу галузь економіки Чернігівської області, що можна оцінити позитивно, з іншого - практично відсутні капіталовкладення у сировинну ланку продовольчого комплексу - сільське господарство. Такий інтерес іноземного інвестора цілком зрозумілий: харчова промисловість - галузь з швидким оборотом капіталу і доволі високою прибутковістю виробництва, у той час як сільське господарство - низькомобільна і високоризикова сфера господарювання, що не гарантує швидке повернення капіталу.

На сьогоднішній день найбільш активне інвестиційне співробітництво з регіоном здійснюють Великобританія - 34,7 млн. дол. (56,6% від обсягу прямих інвестицій зарубіжних країн в економіку Чернігівщини) та Бельгія - 13,7 млн. дол. (22,4%).

У роботі по активізації інвестиційної діяльності важливе значення має підвищення інноваційної спрямованості інвестицій. Мається на увазі їх спрямування на модернізацію основних фондів, виробничих технологій, механізмів корпоративного управління підприємством тощо. Регіону, як і Україні в цілому притаманний надто повільний перехід до інноваційної моделі розвитку економіки.

У 2002 р. частка підприємств Чернігівської області, що займалися інноваційною діяльністю становила всього 1,5% (середньоукраїнський аналогічний показник становить 12,7%) (табл. 2.7), у той час, як у провідних країнах ЄС згаданий показник коливається у межах 60 - 70%. Як правило, більш активно впроваджували інновації великі підприємства з кількістю працюючих понад 5000 осіб; більше 80% інноваційно активних підприємств складали підприємства колективної форми власності.

Таблиця 2.7

Кількість промислових підприємств, що впроваджували інновації

	Чернігівська область	Україна
	2002	% до поперед-нього року	2002	% до попереднього року
	всього	% до загальної кількості підприємств		всього	% до загальної кількості підприємств
Всього	70	1,5	85,4	1506	12,7	100,2
Проводили комплексну механізацію і автоматизацію виробництва	-	-	-	209	13,9	110,6
Впроваджували нові технологічні процеси	11	10,7	42,3	354	23,5	90,3
у т.ч. маловідходні та безвідходні	3	4,3	42,9	151	10,0	94,4
Освоювали виробництво нових видів продукції	69	98,6	84,1	1362	90,4	97,9
у т.ч. товарів народного споживання	61	87,1	95,3	984	65,3	100,2

За період 1995 - 2002 рр. частка підприємств, що впроваджували нові технологічні процеси у області скоротилася з 33,3 до 10,7%; підприємств, що проводили комплексну механізацію і автоматизацію - з 9,3 до 6,1%; дещо зросла частка підприємств, що освоювали виробництво нових видів товарів народного споживання - з 86,7 до 87,1%.

Кількість впроваджених прогресивних технологій у області за 2000 - 2002 рр. скоротилася на 10,0% (в Україні - на 18,6%) (всього впродовж 2000 - 2002 рр. промислові підприємства області освоїли близько 140 нових технологічних процесів), в той же час помітно збільшилось число найменувань освоєних нових видів продукції - на 22,8% (в Україні - на 49,1%), у т.ч. товарів народного споживання - на 25,4% (в Україні - на 27,9%). Низьким в області лишається також рівень фінансування венчурних підприємств та рівень патентування.

Найбільш вагомими причинами низького рівня інноваційної активності в державі і окремих регіонах на сучасному етапі бачаться наступні: недостатньо ефективна державна політика щодо підтримки інновацій; відсутність налагодженої системи ефективного фінансування інноваційної діяльності; високий економічний ризик інвестування сфери високотехнологічного виробництва; дефіцит власних коштів підприємств (за їх рахунок у 2002 р. в області здійснено 96,3%, в Україні - 71,1% інвестицій у інновації) (табл. 2.8); висока вартість кредитів; низький рівень внутрішнього платоспроможного попиту на науково-технічну продукцію; нерозвиненість інноваційної інфраструктури для поєднання ланок "наука - виробництво"; переважання у структурі вітчизняної економіки сировинних галузей і галузей первинної обробки, які мають низький потенціал інноваційної активності; недостатня кількість висококваліфікованих кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Таблиця 2.8 Джерела фінансування інноваційної діяльності у промисловості (у фактичних цінах)

	Чернігівська область	Україна
	2002	% до поперед-нього року	2002	% до попереднього року
	млн. грн.	% до загального обсягу		млн. грн.	% до загального обсягу
Всього у тому числі за рахунок	139,8	100	у 2,4 р.	3012,8	100	152,8
держбюджету	-	-	-	44,6	1,5	79,9
власних коштів	134,6	96,3	у 2,3 р.	2141,6	71,1	129,5
коштів вітчизняних інвесторів	-	-	-	58,7	1,9	168,2
коштів іноземних інвесторів	4,2	3,0	-	264,1	8,8	у 4,5 р.
інших джерел	1,0	0,7	-	503,8	16,7	у 3 р.

На основі проведеного вище аналізу можна зробити наступні висновки: незважаючи на деяке пожвавлення інвестиційної діяльності у регіоні, обсяги інвестицій у основний капітал є недостатніми, через що не відбувається адекватна технологічна модернізація та структурна перебудова економіки області, високою лишається питома вага морально і фізично застарілих основних виробничих фондів; активізація інвестиційної діяльності забезпечується переважно за рахунок власних коштів підприємств і організацій, незначною є частка бюджетних асигнувань, довгострокових кредитів банків; ірраціональним є розподіл коштів між основними сферами господарської діяльності - незначна увага приділяється інвестуванню таких важливих для області галузей як сільське господарство, будівництво; нестача власних ресурсів для фінансування капітальних вкладень зумовлює необхідність залучення іноземних інвестицій у економіку регіону, але вклад зарубіжних інвесторів у активізацію інвестиційної діяльності Чернігівської області на сьогоднішній день є незначним (через високі інвестиційні ризики) і до того ж прямі іноземні інвестиції спрямовуються виключно у високоприбуткові галузі із швидким оборотом капіталу; рівень інноваційної активності на Чернігівщині за всіма напрямками є низьким. Насамкінець відзначимо, що фактичний стан залучення інвестицій у економіку області не відповідає наявному інвестиційному потенціалу. Крім згаданих вище причин цьому також сприяють відсутність обґрунтованої регіональної інвестиційної програми та ефективної співпраці суб'єктів господарювання з органами влади, у результаті чого відбувається вже згадуване ослаблення державного регулювання інвестиційної діяльності; дефіцит комерційної інформації, низька правова і ділова культура та ін.

Першочерговим завданням щодо активізації інноваційно-інвестиційної діяльності у регіоні, на нашу думку, має бути формування сприятливого інвестиційного клімату для залучення вітчизняних та іноземних інвестицій, особливо тих, що приносять нові виробничі технології та інновації у сфері менеджменту. З цією метою необхідне вдосконалення нормативно-правової бази (у тому числі у частині спрощення процедури реєстрації підприємств), створення стабільного податкового режиму, надання пільг та гарантій для найбільш ефективних інвестиційних проектів, зниження рівня інвестиційних ризиків економічного і соціального характеру (наприклад, шляхом страхування інвестиційних ризиків заставою майна суб'єктів України), розвиток інституційного забезпечення реалізації інвестиційних проектів, розбудова регіональної мережі комунікацій та транзитних (транскордонних) транспортних систем, формування спеціалізованих регіональних систем науково-технічної інформації, організація підготовки і перепідготовки фахівців в галузі управління інвестиціями, розширення місткості регіонального споживчого ринку тощо.

Не менш важливим завданням по активізації інвестиційної діяльності у регіоні є нарощування обсягу інвестицій та підвищення їх ефективності. У Чернігівській області існують передумови для суттєвого приросту фінансових ресурсів, перш за все, за рахунок активізації економічної діяльності господарюючих суб`єктів, і на цій основі - підвищення прибутковості (за 2003 рік 38,0% загальної кількості суб`єктів господарювання області отримали збитки). Адже збільшення маси прибутку дозволяє через його капіталізацію одержати внутрішній інвестиційний ресурс для технічного оновлення виробництва. Однак на сьогоднішній день діюча схема використання прибутку не несе в собі мотиваційного навантаження в частині спрямування його в інвестиційне русло.

У стратегії інвестиційної діяльності важливу роль відіграють науково обґрунтоване визначення пріоритетних напрямів інвестування, їх відповідність суспільним інтересам, програмним цілям національної безпеки України, досягнення стабілізації та зростання національного виробництва. Пріоритетними напрямками для залучення і підтримки стратегічних інвесторів можуть бути визначені галузі, де Чернігівщина має традиційні виробництва, володіє необхідним природно-ресурсним потенціалом і формує значну потребу ринку у відповідній продукції, зокрема: сільське господарство, харчова і переробна промисловість; галузі з великим науково-технічним потенціалом і здатні у відносно короткі терміни створити конкурентноздатні вироби для світового і внутрішнього ринків, але потребують для цього державної підтримки (радіоелектронна, електронна, лазерна техніка); галузі, що забезпечують соціально значимі потреби, а також характеризуються значним технічним відставанням, не здатні в короткі терміни вийти на зовнішні ринки, але за якими потрібно зберегти значну частку внутрішнього ринку (транспорт, інформаційна мережа).

3. Тенденції розвитку фінансової діяльності підприємств з іноземними інвестиціями в Україні

Рівень інвестиційної активності перебуває у безпосередній залежності від стану економіки в державі, функціонування фінансово-кредитної системи, прибуткової діяльності підприємств, дохідної політики бюджетів усіх рівнів та доходів населення.

Позитивний вплив на інвестиційну активність може справите подолання інфляції, що робить можливим забезпечення функціонування довгострокових інвестиційних кредитів як основи капітального будівництва за ринкових умов, сприяє нормалізації фінансового стану підприємств, активізації виробництва.

Отже, до шляхів активізації інвестування в Україні можна віднести такі:

1. Реформа підприємств, яка передбачає перехід до загальноприйнятих у світовій практиці стандартів бухгалтерського обліку, оцінку основних виробничих фондів відповідно до їх реальної ринкової вартості, суттєве покращення корпоративного управління.

2. Страхування майна (особливо великих підприємств).

3. Розвиток інфраструктури, форм і методів залучення до інвестиційної сфери заощаджень населення.

4. Іпотека. Необхідно активно сприяти становленню системи житлового іпотечного кредитування, формуванню вторинного ринку іпотечних кредитів для залучення у сферу банківського кредитування вагомих довгострокових позабюджетних фінансових ресурсів.

За умов гострого дефіциту власних капіталовкладень, необхідних для проведення структурної перебудови економіки, розв'язання проблем її інтеграції в світову економіку, важливого значення набуває залучення в Україну зовнішніх джерел фінансування, зокрема іноземних інвестицій. Забезпечення зростання обсягу надходжень у країну іноземних інвестицій залежить, по-перше, від поліпшення макроекономічної ситуації в країні в цілому. Насамперед це стосується зміцнення фінансового становища держави, включаючи скорочення дефіциту консолідованого бюджету, зменшення внутрішнього та зовнішнього державного боргу, реформування відносин власності, вдосконалення податкової системи, зміцнення економічної стабільності з подальшим зростанням темпів ВВП. По-друге, зростання обсягів іноземних інвестицій визначається здійсненням заходів економічного, нормативно-правового, інформаційного та організаційного механізмів залучення іноземного капіталу, які здатні забезпечити стабільні умови для інвесторів.